Розділ усна народна творчість 7 «Ой Морозе, Морозенку» 7 «Чи не той то Хміль» 7




Скачати 11,87 Mb.
Сторінка45/63
Дата конвертації19.11.2018
Розмір11,87 Mb.
1   ...   41   42   43   44   45   46   47   48   ...   63
Все буде, — сказав Шелленберґ і після павзи додав: — Ти як, Конраде?
— О'кей, Біллі.
— Ну, бай.
— Бай.
Дітер фон Левітскі після цього набрав секретний прямий телефон штандартенфюрера СС Штірліца.
— Штірліц слухає.
— Дощ у Львові, — сказав по-українському Дітер фон Левітскі.
— Так, — по-німецьки відповів Штірліц — Що?
— Рівно о 10.00 на 37-му кілометрі Кеніґсберзького шосе я буду на «Опель-Адміралі».
— Гаразд. Шоста миттєвість тривала 627 секунд.
Вальтер Шелленберґ виконав усе. Дітер фон Левітскі мчав на «Опель — Адміралі» по кеніґсберґському шосе і зупинився на 37-му кілометрі. Годинник показував 9.51. Фон Левітскі відкрив відділення для рукавиць: парабелум, бравнінґ, чотири обойми. Вийшов з машини, відкрив багажне відділення, є — два «шмайсери», ріжки з набоями, ящик з ґранатами і снайперська гвинтівка.
На чорному «Опель-Капітані» під'їхав штандартенфюрер СС Штірліц. Зупинився. Вийшов, кинувся до Дітера фон Левітскі:
— Дмитре!
— Максиме!
Скупо обнялися. Говорили по-українському. Урочисто пропливала сьома миттєвість.
— Вітання тобі, Максе, від дружини, від наших і особисто від Миколи.
— Від Лебедина?
— Так.
— Чом так зненацька?
— Обидві явки провалено. Ти як?
— Надійно, поза будь-якими підозрами.
— Я привіз прізвище резидента совєтської розвідки. Сьогодні його маємо ліквідувати. Мусиш дати його розпорядок і маршрут.
— Хто?
— Оберґрупенфюрер СС Мюллер!
Восьма мить вдарила підпільного члена ОУН Максима Ісаченка в однострої штандартенфюрера СС. Після павзи він спитав:
— Неодмінно сьогодні, Дмитре?
— Завтра буде пізно.
— Добре, слухай сюди, Дмитре.
Коли прощалися коротко, без зайвих слів і вже без обіймів — конспірація, настала дев'ята, дуже зворушлива мить: Дітер фон Левітскі вийняв зі своєї дорогої валізи пакунок і простягнув штандартенфюреру Штірліцу:
— А це, Максе, від мене і від хлопців. День же сьогодні не забув який?
Очі штандартенфюрера зволожились, він нічого не відповів, сів до авта і поїхав у напрямку Берліна.
Дітер фон Левітскі рівно через 30 хвилин поїхав у тому самому напрямку.
При в'їзді в Берлін його зупинив патруль шляхової служби. Але це був не простий патруль, серед поліцаїв було кілька есесівців. Дітер фон Левітскі показував усі необхідні документи поліцаєві, коли побачив, як до нього підходять троє есесманів — офіцер і двоє автоматників. Ребра ґранати боляче врізалися в ліву долоню Дітера фон Левітскі.
Довго і болісно тривала десята миттєвість. Есесівці не чіплялися, фон Левітскі поїхав собі.
Рівно о 12.30 штандартенфюрер СС Штірліц зателефонував до оберґрупенфюрера Мюллера і запитав:
— Гер оберґрупенфюрер, маю до вас пильну справу, яка займе трохи часу, тому краще після обіду, ви обідаєте як завжди?
— Як завжди, але після обіду я не люблю неприємних справ, — відповів Мюллер.
— Я б не сказав, що ця справа неприємна.
— Тоді заходьте, Штірліце.
Штірліц знав, що запам'ятовується остання фраза, тому запитав Мюллера:
— Гер оберґрупенфюрер, ви часом не знаєте, як по-російському звучить смерть?
— Смєрть… — буркнув Мюллер і поклав рурку. Майнула одинадцята мить.
Дітер фон Левітскі лежав на горищі навпроти кнайпи «Біля двох оленів», де обідав оберґрупенфюрер СС Мюллер. Лише там на його смак готували свинячі ніжки в капусті й подавали добру горілку. А гер Мюллер пив лише горілку.
Обідав оберґрупенфюрер у товаристві свого ад'ютанта. Після традиційних свинячих ніжок у капусті вони пили добру пшеничну горілку і чекали на каву, з якою Мюллер наказав не квапитися, для нього найбільшою насолодою був саме цей етап обіду — горілка після їжі перед кавою. «Странно, — думав він незрозумілою для свого ад'ютанта мовою, — нікогда нє думал, что смоґу получать удовольствіє от водкі после обєда, сказал би мнє лєт дєсять назад кто-то, что я вип'ю сто ґраммов послє єди і нє виблюю, я би рассмєялся, а оказиваєтся, ето очень пріятно». Мюллер випив ще чарку і підвівся.
— Кави не треба! — гукнув кельнерові, а ад'ютантові сказав:
— Зачекаю на вас в авто.
«Кофе ето всьо-такі гадость», — подумав Мюллер і вийшов. Дзенькнула дванадцята мить.
Дітер фон Левітскі лежав на брезенті біля вікна на горищі і в приціл оптичної гвинтівки побачив, що начальник ґештапо обенґрупенфюрер СС Мюллер виходить із кнайпи «Біля двох оленів». Колба ґвера вперлася до болю в Дмитрове плече, перехрестя оптичного прицілу лягло на обличчя Мюллера. Мить, тринадцята мить — і обенґрупенфюрер СС Мюллер уже лежав із простріленою головою — куля калібру 7.62 ввійшла в перенісся, і там тепер зяла чорна дірка, заляпана кров'ю і мозком.
На бруківці лежав глибоко засекречений резидент совєтської розвідки полковник НКВД Іван Козлов, якого в Берліні знали як оберґрупенфюрера СС Мюллера.
Чотирнадцята мить майнула без особливих пригод — добродій у дорогому вбранні з паспортом на ім'я швейцарського адвоката Дітера фон Левітскі, без якихось оптичних ґверів і зовсім незапорошений, вийшов із будинку № 9 вулиці Леопольдкайзсрштрассе, сів у авто «Опель — Адмірал» і на помірній швидкості поїхав у південному напрямку.
…Від звістки про вбивство Мюллера до загального алярму і команди блокувати Берлін інформація проходила по хоча й відлагодженому, але складному механізму, і десь одним із його коліщаток був штандартенфюрер СС Штірліц. І ось він на одну мить затримав просування цієї інформації. Замість 30 секунд ця п'ятнадцята мить тривала 3 хвилини.
Цього часу вистачило для того, аби поважний і гарно вбраний добродій, громадянин Швейцарської Конфедерації Дітер фон Левітскі покинув Берлін.
Непомітно промайнула шістнадцята мить. Мить — історична, бо зробила переворот у балянсі сил серед вищого керівництва Третього Райху. Сильно послабилася партія противників західних демократій і дуже ввійшла в силу проукраїнська партія.
…Штандартенфюрер СС Штірліц повернувся додому. Цей день був для нього незвичайним. Він звелів добре розпалити камін і відпустив прислугу.
Штірліц зняв чорний есесівський мундир і, перевіривши, чи добре зачинено замки і заслонено штори, поклав на стіл пакунок, який йому передав цей швейцарець Дітер фон Левітскі.
З великим хвилюванням Штірліц розгорнув його. Очі наповнилися сльозами: у пакунку біла паляниця — хліб, якого не дістати в Берліні, дві головки часнику, дві золоті цибулини, шмат добре прокопченого сала, два кільця домашньої ковбаси і — о, ненько, — тричверткова пляшка доброї української горілки з перцем.
Штірліц покраяв усе це добро, сів біля каміна і мовчки проголосив тост за Неньку, випив, заїв салом із часником. Тепер можна і заспівати, — подумки, звичайно.
Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша Ненька-Україна зажурилася…
Штірліц згадував події понад двадцятирічної давности, свідком яких він був, — Акт злуки на Софіївському майдані в Києві, синьо-жовті знамена, радість, потім — бої, потім він — молодий хорунжий — вмирає в трикутнику смерти. Потім підпілля УВО, ОУН, атентати, муки… Ще випив.
Того дня було 22 січня, і та мить тривала для українського патріота Максима Ісаченка цілу вічність.
НОТА
Міністерство закордонних справ України
Вих. № 229/AS 24.08.1997р.
Конфідентно
Г-ну Приймакові В.,
Міністру закордонних справ
Московського царства
(Російської держави)
Ваша ексцеленціє!
Уряд України висловлює занепокоєння певними подіями і виявами активности деяких репрезентантів окремих прошарків російського суспільства, які спостерігаються на теренах Російської держави останнім часом. Деякі дії і вислови означених елементів мають виразно антиукраїнський характер і містять небезпечні для подальшого мирного співіснування націй на евразійському просторі інвективи. Цілком поділяючи твердження уряду Московського царства в тому, що російська нація та її зверхники і Його Величність Цар Борис II повною мірою лояльні до України, а вищеозначені ексцеси суть вияви марґінальних верств незначної кількости людности царства, не можемо не звернути Вашої уваги на ці вельми малоприємні для обох сторін вияви.
Жодним чином не беручи під сумнів державну самостійність Московського царства, водночас виходячи з доктрини обмеженого суверенітету дружніх Україні держав, яка необхідна для їх же безпечного існування, уряд України просить Вас, Ваша ексцеленціє, довести до відома уряду Царства та особисто Його Величности Царя Бориса II деякі побажання, рекомендовані до виконання. Певні, що в разі цілковитого і безрезистантного виконання низки заходів, що їх уряд України дуже чемно суґестує урядові Царства, взаємини між нашими братніми державами і спорідненими націями набудуть нового, вищого звучання в сфері дружби, миру і добросусідства.
Тому, виходячи з того, що
а) на терені Царства з'явились групи радикально налаштованої молоді з числа студентів і люмпену, а також т. зв. творчих інтелектуалістів, які ведуть крамольні розмови, мовляв, Росія не може бути незалежною державою без України, а тим паче, відновити колишню Російську імперію, в якій Україна була б Малоросійською губернією, як то вже було до 1941 року, кажуть також, що такі споконвічно українські землі, як Кубань, Дон, Північна Слобожанщина, мають належати до Російської держави, ба більше, ведуться розмови про об'єднання в одну велику державу під назвою «Російська Федерація» таких цілком самостійних і суверенних, проте абсолютно дружніх і лояльних до України країн, як Далекосхідна республіка, Уральська конфедерація та Сибірське ханство, вони ж, ці деструктивні елементи, розповсюджують стовідсотково сфальсифіковані історичні роботи, видані за похмурих часів Імперії та кривавих років Союзу, які у викривленому світлі подають історичні факти, як-от: взяття і спалення українським гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним міста Москви, що мало на той час стратегічне значення для зміцнення україно-російської дружби. Неправдиво оцінюють Велику Конотопську битву, що розставила певні геополітичні акценти на терені Східної Европи, перекручують значення великої Лютневої Демократичної революції, здійсненої українськими полками у Петрограді 1917 року тощо;
б) у деяких колах офіцерського складу середнього кшталту сил самооборони Московського царства (поручники, штабс-капітани, прапорщики) циркулюють (уряд України свідомий того, що це все, як правило, значною мірою є результатом посиленої дії алкогольних субстратів) настрої, що нібито російське воїнство обмежене в доступі до стратегічного управління військами, що всі засадничі посади займають українські старшини (офіцери і генерали) з числа сил ОКУВР (обмеженого контингенту Українського Війська в Росії), що зарплата в українських офіцерів вища, бо вони отримують її в гривнях, тоді як російські офіцери — в інфляційних рублях, що дослужитися російський офіцер може лише до майора (ми ж знаємо, господине міністре, що це не так, бо я сам бачив чоловіка в однострої самооборони Царства з пагонами підполковника. — Т.У.), тому ходять розмови про можливість створення антиукраїнського військового блоку, збройну потугу якого склали 6: самооборона Царства, «Зелений леґіон» Білоруської армії, литовські стрільці та Окремий кавалерійський корпус Сибірського ханства;
в) засобами самвидаву (комп'ютер, зірокс-машина, лейзер-принтер) виходить і розповсюджується серед екстремістських кіл нереґулярний журнал «Аліменти» під редакцією якогось А. Дугова, який рясніє псевдоаналітичними статтями на теми історії, політики, геополітики, антропології тощо, зокрема, там містяться відверто ворожі обом (українському та російському) братнім народам максими, як-от: «без розвалу і розчленування України як єдиної держави немислима і неможлива Російська Держава в своїх одвічно питомих землях», «антропологічно великороси належать до арійської раси, як також білоруси, германці, скандинави і — незважаючи на специфічний розріз очей та колір шкіри — японці, тоді як малороси вкупі з балканцями, кавказцями, романо-еспанцями та персами належать до середземноморсько-малоазійської раси», «Українське державне утворення — історичне непорозуміння, яке виникло як геополітичний ексцес усупереч усім законам логічного і справедливого розвитку цивілізації, тому завдання російських патріотів — ліквідувати цей політико-адміністративний паралакс і відновити status quo» (під status quo господин Дугов, очевидно, розуміє існування Імперії в кордонах 1913 року. — Т.У.);
г) серед окремих представників кліру Єдиної Помісної Руської Православної Церкви (Київський Патріархат), а також аґресивно й аптипатріотично та, на пащу думку, латентно атеїстично налаштованих парафіян ширяться розмови про можливість виходу парафій РПЦ на терені царства з канонічного підпорядкування Київському Патріархату і утворення РАПЦ (Російської автокефальної православної церкви) з канонічним підляганням Вселенському (Константинопольському) Патріархові, а паче того — утворення Московської Патріархії (що, вочевидь, буде до повного абсурду неканонічно. — Т.У.), бо мотивують ці господа свої вимисли тим, що, мовляв. служба Божа у церквах РПЦ КП правиться не зовсім зрозумілою московитам українською мовою, а натомість пропонують впровадити у літургію рязансько-вологодський діалект з елементами мертвої церковнослов'янської мови, до того ж вони стверджують (хибно. — Т.У.), що буцімто гроші, зібрані з парафіян на терені Царства, буйним потоком пливуть у Київ, також серед певної частини інтелектуалів робляться спроби перекладів Святого Письма, Псалтиря та молитовників на рязано-вологодський діялект, який вони оголошують «вєлікорускім язиком»;
г) за недогляду органів місцевої влади час від часу на будинках адміністрації, промислових та житлових спорудах невідомі зловмисники псевдодемократичного та неокомуністичного забарвлення вивішують біло-синьо-червоні та просто червоні фани, при чому чинять акт вандалізму щодо державних царських триколорів (біло-жовто-чорних) та дружніх синьо-жовтих стягів, також незмивальною фарбою малюють на царських орлах зірку з серпом і молотом, а на державних тризубах — ліву свастику;
д) не применшуючи історичної ролі та звитяги РОА (Руской освободітєльной армії), яка боролась на два фронти — проти Сталіна і проти Гітлера і внесла свій посильний внесок у розгром Українським Військом спочатку сталінсько-більшовицької кліки, а згодом гітлерівсько-нацистської тиранії, мусимо зазначити, що серед поспільства Царства інкубується фальшивий міт про антиукраїнський і месіянський характер РОА, яку згодом українська окупаційна мілітарна адміністрація звела до рівня сил самооборони, обеззброївши й поставивши на ключові посади українських старшин та генеральних старшин, тому в певних марґінальних люмпенізованих прошарках утворюються банди т. зв. РНСО (російської народної самооборони), які, на противагу офіційним силам самооборони Царства, вбачають в Україні потенційного противника, провадять підпільні мілітарні вишколи, носять камуфляжні однострої, впровадили свою символіку (ліву свастику в обрамленні восьмикутної зірки), виготовляють та розповсюджують листівки та літературу підривного характеру. Розробляють доктрину евразійської єдности, за якою на терені Російської Імперії в кордонах 1913 року має бути утворено єдину централізовану російську державу з центром у Москві; ба більше, вони розшукують ще подекуди вцілілих комбатантів РОА і запрошують їх на зустрічі з невідомою молоддю;
е) вороги україно-російської дружби, єдности та мирного добросусідського співіснування готують удар на ще одному фронті — лінґвістичному: в середовищі інтелектуалістів, літераторів та науковців виникають розмови про можливість упровадження у сфери шкільної та вищої освіти, книгодрукування, газетної та журнальної справи, а також в адміністративне, юридичне та науково-технічне користування рязано-вологодського діялекту, що його вони називають «русскім язиком» (як компроміс, погоджуються на курсько-орловський діялект, посилаючись на маловідомого лінґвіста 40-х років Й. В. Джуґашвілі), а деякі гарячі голови пропонують внести поправку в конституцію Царства і записати, що «русскій язик» є другою після української державною мовою на всій території Росії;
є) в московському видавництві «Головешка» вийшов друком роман якогось г-на Налівайкова «Парад в Кієвє», написаний цим самим рязано-вологодським діалектом, у якому автор-борзописець все перевертає з ніг на голову, по-блазенському переписує історію, починаючи від 1941 року — початку Другої Світової війни, за версією цього писаки сталінські опричники зупинили україно-німецькі війська восени 1941 року під Москвою, згодом перейшли у наступ, 7 листопада 1943 року взяли Київ і провели там дефіляду на честь річниці большевицького заколоту у Петрограді 1917 року; в своєму пасквілі цей писака зводить наклепи на великий український народ, кидає тінь на чисту і безкорисливу україно-російську дружбу, ганьбить блиск і славу української зброї, протягує апологетику комуно-більшовицької ідеології, блюзнірствує щодо пам'яти полеглих вояків за волю України і свободу Росії, святотатствує над могилами і прапорами, сіє сумнів і спокусу в душі маловірів і нетривких духом, зрештою, просто знущається над українською ідеєю та російськими сокровенними помислами.
МЗС України шанобливо складає реляцію МЗС Царства, аби означені донесли до уряду царства та особисто до Його Величности Бориса II позицію уряду України щодо усього вищевикладеного та цілком ненав'язливі рекомендації:
а) в усі осередки прихильників т. зв. «Російської федерації» (далі — федерастів) вкорінити спеціяльно вишколених і добре навчених аґентів КГБ (Колеґіуму громадянської безпеки), які би зсередини розкладали і розколювали осередки федерастів, аби на «День X» всі вони були під рукою, для цього КГБ Царства щільно координувати свої дії з СБУ (Службою братерства України);
б) у рядах сил самооборони Царства провести ретельне чищення старшинського (офіцерського) складу, викрити усі організації зловмисників, провести показові військово-польові суди. Для цього військовій прокуратурі сил самооборони Царства щільно координувати свої дії з ОВ ОКУВР (Особливим відділом Обмеженого континґенту Українського Війська в Росії);
в) взяти на облік КГБ всі засоби множильної техніки. Власників комп'ютерів, зіроксів, принтерів, друкарських машинок та ротаторів попередити про персональну їхню відповідальність за можливе тиражування підривної літератури. Згаданого А. Дугова впіймати, судити показовим судом, журнал «Аліменти» закрити, щільно координувати свої дії з резидентурою СБУ в Москві;
г) міністерству у справах релігії уряду Царства закрити 1000 (одну тисячу) церков, де хоч якось було помічено ознаки скверни аитикиївського сепаратизму, згодом храми відкривати на прохання парафіян за умови їхнього письмового засвідчення вірности Київському Патріархові. Щільно координувати свої дії з Держкомітетом України у справах релігії і культів:
ґ) міністерству легкої промисловости Царства та закладам торгівлі обмежити виготовлення та продаж червоної, синьої та білої тканин, аби унеможливити виготовлення небажаних прапорів, чорну та червону фарбу продавати по талонах, за консультаціями звертатися до міністрів промисловости та торгівлі на пенсії;
д) комбатантам РОА роз'яснити, якими мають бути їхні спогади, Організацію РНСО заборонити постановою Боярської Думи, виконання покласти на полк спеціального призначення ОКУВР. Військовиків сил самооборони до операції знешкодження РНСО не допускати:
е) міністерству освіти Царства підготувати — за попередньою назвою — «Валуєвський циркуляр» (за прізвищем міністра), яким заборонити в школах та книгодрукуванні рязано-вологодський діялект, прозваний «рускім язиком», Цареві Борису II, який перебуває на відпочинку в місті Емс, подати на підпис указ про заборону згаданого діялекту:
є) увесь наклад наклепницького роману «Парад в Кієвє» спалити. Причетних до його видання судити, а щодо автора г-на Налівайкова, то зініціювати проти нього народний гнів і винесення фатви на зразок присуду Салману Рушді покійним аятолою Хомейні за твір «Сатанинські вірші».
За цим залишаюся з найправдивішою повагою — міністр закордонних справ України
Тарас Удовиченків
м. Київ.

ДМИТРОВА НІЧ


Цілий день у казармі колишнього совєтського полку НКВД зведений український курінь провадив тренування урочистої маршової ходи. Назавтра ВОНО мало відбутись — ґрандіозна дефіляда звитяжних військ антисталінської коаліції у Москві на Красній площі. До участи в цьому символічному проходженні з українського боку було відібрано найкращих, найхоробріших і найпатріотичніших — бойових вояків і старшин. Для дефіляди всім її учасникам коштом Генерального штабу Українського війська було справлено нові однострої українського зразка: мазепинки з золотошитими тризубами, мундири кольору хакі з вилогами, накладними кишенями, скроєні під носіння сорочки і краватки теж захисного кольору (німці були дуже невдоволені, бо ця уніформа нагадувала ненависний їм британський стиль), замість чобіт справили добротні шкіряні черевики і прекрасної коричневої шкіри гамаші на ремінцях із позолоченими пряжками. В майбутньому за таким зразком планувалось шити однострої для всіх старшин Українського війська. Солдатам належалося майже все таке саме, лише замість гамашів — високі шнуровані черевики.
Десь о шостій годині вечора командуючий екзерсисом полковник Староліт дав команду «Спочинь!» і сказав, що до шостої години ранку панове дефілянти вільні. Можуть виспатись і бути готовими, а також свідомими своєї високої місії та довіри, яку їм виявила нація. Також пан полковник не радив панам дефілянтам йти до курвів у московські борделі чи напиватись алкоголем до тваринної подоби, натомість він рекомендував панам дефілянтам відвідати похідну церкву, що її священик Української Православної Церкви (отець Євлампій) розгорнув у висвяченій полковій так званій ленінській кімнаті, висповідатись і помолитися за славу української зброї, бо грішні суть усі.
— Сам, либонь, не мине кілька чарок перцівки перехилити, — сміючись, сказав Остап Назарук Дмитрові Левицькому, коли офіцери йшли з плацу до казарми.
У казармі до Дмитра і Остапа, які вляглися на залізні ліжка, підійшов знайомий поручник танкових військ:
— Панове, ми, яко послушні, вирішили таки зважити на пораду пана полковника і не йти до московських курвів, але ніхто не завадить нам за дружньою вечерею вихилити по кілька чарок доброї російської водки, а хто хоче — вина. Приєднуєтесь?
— А де ти її, ту водку, візьмеш? — спитав без особливого ентузіазму Дмитро.
— У тім то й річ, що є. Ройовий Шевчукевич знайшов напівлеґальну ресторацію, де продають цілком пристойну довоєнну ще горілку і добрі грузинські вина. Звичайно, за валюту — за гривні.
— Що, Остапе? — спитав Дмитро. — Вживемо потроху, як казала моя покійна баба.
— Потроху, — відповів Остап. — По скільки складаються?
— По двадцять п'ять гривень, — сказав поручник. Дали гроші і задрімали. Остапові снився Львів, як завжди, дощовий, і пані Аліна, яка ворожила на картах і казала, що Остап стане генералом, Остап допитувався, чи вона ретельно вивчила, як лягають карти і чи не помилилась, чи таки генералом він стане, чи може, мільйонером?..
Дмитрові снилась Генця. Ніби вони у Чернівцях, гуляють міським парком. Генця напрочуд лагідна, обіймає його за своєю звичкою — обома руками його ліву руку, ластиться, треться об його плече, сміється беззвучно, тішиться, як дитина, і дивиться на нього, по-дитячому смішно нахиливши голову і примруживши одне око, залізає йому на плечі, аби він ніс її «на горгошах», а потім від напливу почуттів каже «мур-р-р!».
Потім їх розбудив поручник і запросив до їдальні, де було накрито столи. Як на Москву 41-го, вечеря була до непристойного розкішною: червоний і чорний кав'яр, сьомга, смажена телятина з цибулею, оселедці і фірмова страва курінного кухаря — рагу по-похідному: свинина, тушкована з картоплею і капустою. Крім «Московской» горілки і грузинських вин, були дорогі кизлярські та єреванські коньяки. Очевидно, ройовий Шевчукевич знайшов не напівлеґальну ресторацію, а кремлівський продуктовий склад.
Дмитро поклав собі не напиватись. Випив лише чарку горілки, дві чарки коньяку — дагестанського і вірменського — та шість келихів вина. Не напився, але й тверезим не був. Панове дефілянти теж не дуже напивалися, гумору і криків, як це буває зазвичай на офіцерських вечірках, не було, всі якось сумовито жартували. Замріяно пили. Але ніхто не впився, не проголошували дотепних тостів, усе було якось ніжно, по-домашньому, всі були уважні один до одного. Прислуговували з охотою сусідові, коли він просив чи то сільничку, чи сифон із зельтерською водою — бо ж справді, завтра вони будуть творити Історію.
— Як ви гадаєте, панове, — несподівано спитав товариство сотник Бриль, схожий на покійного поета Богдана-Ігора Антонича. — Що буде через п'ятдесят років?
Це назагал тривіальне питання несподівано налаштувало зібрання на веселий лад. Посипалися найфантастичніші футурологічні прожекти.
— Українське військо здійснить останній кидок на південь. І український вояк обмиє свої запорошені черевики в теплих водах Індійського океану!
— Українці на північноамериканському континенті проголосять СШУ — Сполучені Штати України!
— Відбудеться Переяславська рада. На якій росіяни попросять прийняти їх до складу Українського царства!
— Ні, Україна не буде царством, вона буде каганатом під назвою Київська Русь!
— Ні, панове, Україна називатиметься Імперія Трьох Морів — Чорного, Балтійського та Каспійського!
— Генерал-полковникові Остапу Назаруку буде присвоєно звання генерал-гетьмана з нагоди його першого 70-річчя!
— Україна розгромить НАТО — негро-арабо-туранську орду!
— Етнічним росіянам в РОА (руской освободітєльной арміі) буде дозволено робити військову кар'єру аж до посади «замкомвзвод» включно!
— У гуманітарних вузах Імперії вивчатиметься ще одна мертва мова — рускій язик!
— Україна встановить дипломатичні стосунки з Сибірською Джамахірією!
— В Москві буде відкрито пам'ятник великому другові російського народу гетьманові Війська Запорозького Петрові Конашевичу-Сагайдачному!
— Українські спортовці стануть чемпіонами світу з копаного м'яча!
…Не дивно, що після таких розмов Дмитрові, коли він заснув, снилися винятково футурологічні сни: то якісь кагани — імператори у плямистих уніформах з червоно-чорно-білими нашивками на рукавах. То реактивні літаки з тризубами на фюзеляжах. То фантастично гарні авта, що мчали кудись широченними дорогами, — все якось миготіло, як у кольоровому кінематографі (що теж фантастика!), аж поки один кадр не зупинився, і Дмитро побачив себе чітко і виразно, як наяву.
Хорунжий Українського війська Дмитро Левицький у новій уніформі йшов головною вулицею України — Хрещатиком. Було літо 1997 року. А саме 24 серпня. Дмитро з радісним захопленням помітив, що місто вбране у синьо-жовті барви — прапори, драпірування вітрин, щити з гаслами. Він придивився до одного і прочитав таке, що змусило його здригнутися: «Хай живе 6-та річниця незалежности України!». Що за чудо, яка «шоста річниця», адже від 1941 року, якщо тепер 1997, мало би минути п'ятдесят шість років!?
Це, мабуть, помилка, заспокоїв себе Дмитро. Довкола було дуже багато людей, вони якось дивно вбрані, всі без капелюхів, дівчата в штанах, на сорочках написи латинським шрифтом, які Дмитро прочитати прочитав, проте не зрозумів. Щось дуже багато згадувалося про Америку і якийсь «бузінес», у кількох молодих осіб Дмитро побачив на синіх штанах ззаду нашиті американські прапорці, що за дива — чи це вони хочуть сказати, що нам Америка до…, але чому, ми з нею, здається, не воювали, хоча за ці 55 років, може, й того… Як чоловік військовий, хорунжий з приємністю відзначив, що київські хлопці мають здоровий спортивний вигляд, і, що посутньо, більшість із короткими військовими стрижками. Щоправда, траплялись і бородаті, й довговолосі, схожі на священиків, але в партикулярній одежі. Очевидно, Патріархат дозволив отцям не носити рясу повсякчас, поміркував собі хорунжий.
На нього увагу звертали, але досить стримано, так — ковзали поглядом і проходили мимо. Але один дядько із сумовито звислими вусами, у вишиванці, перепинив Дмитра:
— Перепрошую, скажіть, що це за форма така на вас — козацька чи «тризубівська»?
Дмитро його достеменно не зрозумів, придивився до дядька: костюм по моді — двобортний, черевики теж — із дірочками, значок на вилозі — синьо-жовтий прапорець і напис: «Верховна Рада України».
— Це на мені однострій старшини Українського війська, — відповів чемно Дмитро.
— Старшини, — здивувався дядько. — А виглядаєте ви як офіцер.
— Я і є офіцер, — посміхнувся Левицький.
— Так? — дядько втупився у два срібні ромби на Дмитрових погонах. — А яке у вас звання?
— Хорунжий, — вже трохи роздратовано відповів Дмитро.
— Це що, нова форма? — розгублено спитав дядько.
— Нова, нова.
— Гм. Невже провели військову реформу? Гм. — Дядько почухав потилицю. — Казав Мороз, на пленарні засідання ходити треба. Наступної сесії жодного не пропущу. — Дядько радісно потряс Дмитрову руку і пішов до фантастичного автомобіля з мерседесівською зіркою на капоті. Дмитро завважив, що німецьких авт у Києві вельми багато, але траплялися й американські, і французькі. Дуже потішився він, коли, прочитавши латинкою марки «Тойота», «Міцубіші», «Мазда», зрозумів, що це японські машини, — невже вони навчилися робити авта?
Раптом Дмитро побачив ворога! Прямо на нього йшов російський білоґвардієць у золотих пагонах з червоним просвітом і чотирма золотими п'ятикутними зірочками, до того ж офіцер був у блискучих чоботах і картузі-фуражці. Дмитро втупився в білоґвардійця, рука поповзла до кобури, де лежав наладований безвідмовний парабелум. Біляк підійшов до Дмитра і спитав здивовано:
— В чом дєло, товаріщ? Што ви на мєня так смотрітє? Ви што, капітана міліції не відєлі?
«Кацап», — подумав Дмитро і почав розстібати кобуру.
— Ілі ви іностранєц? — продовжував офіцер. — Да нєт, вот трізуб на фурє. А-а! Ето ваш бандеровскій маскарад. Ви со Львова?
— Ні, я з Чернівців! — прошипів Дмитро і підніс люфу парабелума до офіцерського носа. Але раптом Дмитро помітив, що в «білоґвардійця» на кашкеті кокарда з тризубом. Такі самі тризуби виблискували на погонах російської царської армії і на золотих ґудзиках. «Дивина», — подумав Дмитро й опустив руку з пістолетом.
— Ну і шуточкі у вас в Чєрновцах, — криво посміхнувся офіцер і трохи невпевнено пішов, пришвидшуючи крок.
Дмитро захотів курити, цигарок в кишенях не було. Він увійшов у першу-ліпшу крамницю, яких на Хрещатику було одна в одну. Зразу розгубився від буяння достатку. Так багато і таких барвистих товарів Дмитро в своєму житті ще не бачив ні в Берліні, ні у Відні, ні в Римі. Навіть у Парижі такого добра не було. Трохи поблукавши, він знайшов прилавок із цигарками. Всі якісь незнайомі марки, але погляд спіткнувся об знайому жовту картинку з верблюдом. Курив колись такі, американські.
— Скільки цигарки оці з верблюдом? — спитав молоденьку крамарочку.
— Двє ґрівни, — фальшиво посміхнулася дівчина. Дмитро витягнув синій п'ятигривневий папірець із зображенням Богдана Хмельницького, дав крамарці, вона довго дивилась на гроші, потім спитала:
— Ето што, новиє образци?
— Гроші як гроші, — відповів Дмитро.
Крамарка дала йому пачку цигарок і решту — дві монети і два папірці. Тепер уже дивувався Дмитро — купюра в одну гривню мала зображення імператора Володимира, як і годиться. Але на монетах замість «50 шагів» було написано «50 копійок». Дивина — з одного боку тризуб, з іншого — «50 копійок»!
Дмитро вийшов на Хрещатик. Пішов у бік печерських пагорбів.
— А потом я етого пєтлюровца ногамі, — почув він жіночий голос і рвучко обернувся: хто це петлюрівця ногами? Побачив експансивну жіночку невизначеного віку, яка йшла зі своїм супутником, похмурим чубатим чорновусим чоловіком, в обох синьо-жовті прапорці па вилозі піджака. Дмитро кинувся було за ними. Розпитати, за що вони «петлюрівця — ногами». Але його раптом схопили озброєні хлопці в червоних беретах, із написами «Беркут» на спинах.
— В наручнікі єво! — скомандував знайомий офіцер у пагонах царської Росії. Він підійшов до Дмитра і вдарив його ґумовим кийком по голові…
Хорунжий Дмитро Левицький прокинувся. Було пів на шосту ранку.
ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТИ
Полковник Дмитро Левицький завжди мав мороку зі своїм днем народження. А все тому, що його особисте свято (чому день народження — свято, цього ніхто ще якось переконливо не пояснив) збіглося з найбільшим святом України — Днем незалежности. Хіба він винен, що 1991 року народився саме 30 червня, коли вся Українська Держава відзначала 50-річчя Відновлення державности! (суть та ж сама, що й День незалежности). Через тодішні святкування мало хто звернув увагу, що дуже симпатична Марточка, дружина навіженого чернівецького мистця-маляра Теофіля Левицького народила міцненького синочка. І так кожен рік: товариство святкує День незалежности і лише десь «після третьої» згадує, що між ними сидить іменинник. Потім, другого дня вже, друзі вибачаються і, ніяковіючи, вітають Дмитра з днем народження.
Цього року, аби не повторювалась звична історія, полковник Левицький заздалегідь узяв тижневу відпустку в командування Військово-космічних сил України і поїхав у Чернівці, у свою дідівську кам'яницю, яку покійний легковажний таточко-художник мало не пустив за вітром. Цього, 2041 року, ювілей був особливий — 100-річчя незалежности України. А йому, полковникові Дмитру Левицькому — 50 років! І все в один день — 30 червня!
Полковник того святкового червневого ранку, як завжди, встав о шостій годині. Зробив коротку силову гімнастику (п'ятдесят відтискань від підлоги на кулаках) і пішов у лазничку. Налаштував контрастну зміну води у мармуровому басейні, заліз у волу, попередньо поклавши на мармурову поличку чайник із міцно завареним цейлонським чаєм та тарілку з вівсяним печивом, покраяною цитриною і примхою, яку дозволяв собі лише по неділях, — шоколадом, з лісовими горішками. Потім увімкнув телевізор. Чого приховувати, чекав, потаємно чекав, хоча й сказати, що дуже, то — ні, але сподівався на сяку-таку урядову нагороду. Бо було за що!
Полковник переключив телевізор з голографічного зображення — не любив цих новомодних витівок, через які не покидало відчуття присутности чужого у помешканні, — на просте стерео і налаштувався на урядовий канал — УТ-1. Транслювали патріотичне ретро — свято ж бо велике! Шляґери сорокових: «День Перемоги», «Пісню про вояка», «Степовий фронт», «Кавалер Золотого хреста», п'ятдесятих: етнографічний джаз, шістдесятих: «Пісню про рушник», «Два кольори», «Черемшину», сімдесятих: карпатський рок, «Червону руту», вісімдесятих: Тараса Петренка, «автентичну хвилю», Іво Квасоленка, дев'яностих: твори військової оркестри Національної ґвардії України, Ярину Білик, Сашка Пономаріва. Потім з'явилася улюблениця всієї України дикторка Ганна Мазур і почала передавати новини. На честь свята пані Ганна зробила собі нову зачіску і одягла на шию народне намисто: червоні коралі зі срібними дукатами. Довго і трохи нудно читала вітання Президента України Леоніда Кожушенка українському народу, потім настала черга спікера парламенту — себто голови Центральної Ради Івана Теплого. Самі достойники з цими промовами виступали у прямому ефірі в нічних телепересиланнях напередодні свята. Полковник Левицький налив собі другий кухлик чаю, виключив контрастність води і зробив просто теплу воду під температуру літнього сільського ставка. Пані дикторка читала укази Президента про відзначення кращих людей України урядовими нагородами.
— Є!
— За неоціненний внесок в освоєння космічного простору, — читала Ганнуся, кохана жінка полковника, дикторка УТ-1, — за виявлені при цьому мужність і героїзм, за самовідданість і високий патріотизм полковника Військово-космічних сил України Дмитра Теофіловича Левицького нагородити медаллю «Ніч Залізняка» та присвоїти чергове військове звання «генерал-сотник». Президент України Леонід Кожушенко.
Відразу запімпадьомкав мобільним телефон, що лежав на мармуровій поличці коло чайника. Телефонував Президент.
— Дмитре, ти, може, чекав на золоті хрести, може, ми недооцінили тебе, бо про цю загадкову медаль уже почали забувати. Та й мають її лічені люди за сто років.
— Льоню, я ні на що не чекав. Ти ж знаєш, — відповів уже генерал Левицький Президентові України. — Таку медаль мав мій дід.
— Знаю, Дмитре, хорунжий Дмитро Левицький отримав першу медаль «Ніч Залізняка» з рук самого Степана Бандери за те, що взяв у полон Йосифа Сталіна. Вона в тебе ще є?
— Є. Мій покійний таточко-художник багато чого з сімейних реліквій пропив, але на цю медаль у нього рука не піднялась.
— Дмитре, я тобі раджу ось що — негайно телефонічно замовити собі вечірній генеральський фрак, бо о дев'ятій ти мусиш бути на прийомі та бенкеті, який я даю в честь свята. Пані Ганну Мазур я вже запросив. До речі, як у тебе з нею?
— Нормально з нею. Але навіщо генеральський фрак, що, я не можу бути в партикулярному?
— Митре, мусиш! Будуть іноземці, хай бачать, які файні генерали є в Україні, а вже завтра ми з тобою в джинсах і майках роздушимо пляшечку старого доброго скотчу на березі Дніпра. Мені прислав президент Шотляндії ящик на честь свята. Ну, бувай, до вечора!

Телефон далі кувікав. Вітали генерала Левицького з високою урядовою нагородою. За що він її отримав, знали лічені люди в Україні й на цій планеті.


Це було на початку року, під час його останньої експедиції на Марс. Ескадрою з трьох космічних кораблів командував полковник Левицький. Це був спільний україно-російський проєкт з участю китайців та американців. Мета — встановити на Марсі стаціонарну станцію, де б вахтовим методом працювали науковці Землі. До цього Марс відвідували різні космічні експедиції — і китайські, і російські, й американські, і, звичайно, космонавти України — держави, яка, починаючи з середини 20-х років XXI століття, вийшла в лідери серед космічних держав світу. Ба більше, майже всі ракети, що злітали з Землі у космос, були виготовлені на січеславському заводі «Дніпромаш». Розквіт українського ракетобудування припав на кінець 90-х років минулого століття, коли президентом України став Леонід Шапченко, свого часу генеральний директор заводу «Дніпромаш» у Січеславі.
На Марсі й відбулися події, за які президент Кожушенко нагородив Дмитра такою екзотичною медаллю, як «Ніч Залізняка».
Десант, висаджений на Марс, складався з сорока семи осіб — вони мали монтувати станцію, кораблі залишалися на орбіті, а вантажні модулі човниковими рейсами довозили обладнання на Марс. Перший день, за земним годинником, минув спокійно. Другого дня…
— Пане полковнику, — повідомив по радіо командир другого корабля російський майор Кіріл Кірілов, — до нас наближаються якісь світляні цятки невідомого походження.
Дмитро був на Марсі, Кірілов на орбіті.
— Бойова тривога! Всім на кораблі! — дав команду Дмитро. З орбіти вони спостерігали за світляками, які невпинно наближалися. Це справді були об'єкти невідомого походження. Їх було шість. Вони мали форми вертикальних підків, летіли ввігнутим уперед і світилися коричнево-ясним сяйвом. Ілюмінаторів чи якихось антен не було, натомість вони були вкриті лускою, на кшталт дзеркальних коропів, скидалися на живих істот. Але дуже великих і правильної геометричної форми. Примарсилось усе це диво неподалік від місця, де мала бути станція землян. Але спочатку вони вишикувалися в одну лінію, враз усі шестеро синхронно розігнулися, з «черева» кожного об'єкта вихопилося по спіральному спалаху. Після чого від недобудованої станції землян на поверхні Марсу залишилась руда пляма. Земляни на орбіті трохи сторопіли. Згодом чотири об'єкти, випрямившись, лягли «черевом» на поверхню Марсу, утворивши правильний квадрат. П'ятий НЛО рівно посередині став сторч, а шостий огорнув його кільцем.
— Ну, чисто тобі городошна фіґура, — завважив майор Кірілов полковнику Левицькому по телезв'язку.
— Тепер треба думати, як на цю фіґуру знайти битку, — сказав Дмитро.
— Що, війна? — спитав командир третього корабля підполковник Маркіян Сірко.
— Бачиш, що зі станцією зробили, якби там були люди, ми б навіть жменьку попелу не зібрали.
Прибулий об'єкт у своїй чудернацькій фіґурі застиг. Минав час, фіґура світилась. Але не ворушилась.
— Хоч би як там було, — сказав полковник Левицький на загальній теленараді, — але це – контакт… І ми мусимо: перше — з'ясувати, чи ці «підкови» аґресивні щодо Землі, наскільки потужна в них зброя і якого походження, з їхньої першої демонстрації сили можна припустити, що зброя в них має або електромагнітне, або лазерне походження; друге — хоч один із нас мусить повернутися на Землю і розповісти про ці «ковбаски».
— Може, їх порішити, а потім подивитися, що в них усередині? — спитав підполковник Сірко.
— Може, — сказав підполковник Левицький, — але ще почекаймо.
Минув день за земним календарем. «Городошна фіґура» на Марсі не ворушилася, немов закам'яніла.
Дмитро Левицький вибрав трьох добровольців (охочих виявилось два десятки) і на кораблі-човнику, озброєному лазерною гарматою і установкою електромагнітних імпульсів, відправив їх на Марс. За ними спостерігали з кораблів. Примарсилися неподалік від фігури. Один із них, сержант Ґрінвей, вийшов, постояв трохи і зробив крок у напрямку «фіґури». Другий крок уже не встиг зробити: кільцевидний об'єкт випрямився. Блиснув спіралевидний імпульс, і на місці бідолашного американця залишилася руда пляма.
— Вогонь! Хорунжий Коваль і сержант Семенюк, вогонь з усіх гармат! — скомандував полковник екіпажу «човника». Блимнула лазерна гармата, гримнула електромаґнітна установка. Фіґура не ворухнулась. Через мить кільцевидний предмет випрямився, і «човник» щез.
— Ну, гади неземні! — крикнув полковник. — Усім кораблям, залповий вогонь з усіх бортових гармат!
Три кораблі здригнулися від залпів, потужність яких могла на Землі спопелити танкову армію. Фігура не ворухнулась.
— Не бере! — закричав полковник. — Та що, ми всі так вимремо?
Згодом він заспокоївся і дав команду припинити вогонь. Річ у тім, що кораблі на орбіті ці зловісні «ковбаски» не атакували. На нараді дійшли до висновку: це диво розумне і невразливе для зброї землян. Тому треба тікати, але що вони скажуть на Землі?
Думали ще день. Фіґура не ворушилася. Ситуація ставала нестерпною. Полковник Левицький зважився на останню спробу встановити контакт. Дав наказ приготувати човник і вирішив летіти сам. Його довго відмовляли, але він стояв на своєму. Іншого виходу в нього не було: прилетіти на Землю і нічого путнього не розповісти, — це виставити себе на посміховисько всієї планети, посилати ж тут своїх підлеглих на вірну смерть, він не міг.
З ним летів осавул Петренко і китайський лейтенант з важкозапам'ятовуваним ім'ям, тому звали його просто Йванко. Обережно Примарсилися. «Фіґура» не реаґувала. Кому виходити? Дмитро хотів вийти, але китаєць випередив його, — завжди комплексував на хоробрість. Дмитро від розпачу взяв із собою старий великокаліберний кулемет із банальною стрічкою. Китаєць вийшов із човника, «ковбаска» випрямилась у бойову позицію, і несподівано полковник Левицький на якусь мить збожеволів. Він вистрибнув з кабіни, відштовхнув китайця Йванка так, що той упав, і, не тямлячи, що робить, почав стріляти по випрямленій лискучій «ковбасці». Бойова «ковбаска» забилась у конвульсіях і гепнулась на поверхню. Решта п'ять миттєво знялись і, утворивши підкови, дві з яких підхопили підбиту Дмитром, відлетіли…
Генерал Левицький згадав увесь той жах, ту інформацію, яку вищі ієрархії Землі домовились не розголошувати, і вистрибнув із басейна. Підійшов до холодильника, випив трохи віскі. Вернувся у басейн.
По телевізору знову передавали музику. Раптом популярного співака кінця 90-х минулого століття EL Кравчука різко обірвали. На екрані знову з'явилася його, Дмитрова, кохана Ганнуся.
— За повідомленням ряду провідних інформаґенцій, — говорила вона, збиваючись і з не властивим їй хвилюванням, — над небом Москви, Нью-Йорка, Пекіна і Парижа з'явилася маса нерозпізнаних літаючих об'єктів. Їх помітно неозброєним оком. — Ганна поглянула вбік. — Ось режисер показує мені, що є сюжети на цю тему від нашого телеоператора. Пряме включення.
Дмитро побачив панораму Києва, над яким летіли сотні світляних предметів. Вони мали форму вертикальних підків, ввігнутих уперед…
ДЕФІЛЯДА НАЗИВАЄТЬСЯ
Зранку 7 листопада 1941 року в Москві йшов дощ із мокрим снігом. Центральну частину міста ще звечора було оточено потрійним кільцем німецьких військ: вермахт, польова жандармерія, есесівці. Десь по кремлівських палатах повлаштовували собі похідні резиденції лідери Антикомінтернівської коаліції. Дефіляда військ держав-переможців мала розпочатись о дев'ятій годині за московським часом.
За попереднім сценарієм, це мало виглядати як тріумф римських імператорів. Мусило сяяти золоте сонце на блакитному небі. Так обіцяв великий аґітпроповець Ґеббельс. Москва мала виглядати пригніченою, зате звитяжні війська Коаліції мусили виблискувати амуніцією і зброєю.
Тріумфальна процесія мала йти по Красній площі, а вітали її вдячні громадяни, яких визволено від більшовизму. Спочатку мали гнати полонених вождів світового комунізму, закованих у ланці. За сценарієм Ґеббельса, першим мали вести Сталіна, він мусив бути у своєму традиційному френчі з розірваною лівою кишенею, босий і простоволосий, голова його — посипана попелом, залізний обруч на шиї, а ланц від нього мав би тримати зразковий арієць — високий білявий шарфюрер СС Ґюнтер Шуллер, із сокирою давніх германців у руках. Далі дуже пригнічено мали, теж із ланцями на шиї, брести всілякі дрібніші комуністичні бонзи — Молотов, Каганович, Жданов, Мехліс, причому у військових Ворошилова, Будьонного, Берії надірвані петлиці з їхніми маршальськими і генеральськими звіздами. А вже потім — їхні попихачі з Комінтерну: різні димитрови, піки, торези, ґотвальди. За ними мав йти залізний стрій давніх германських воїнів у залізних обладунках, з бойовими палицями, в кількості трьохсот: вони мали нести звитяжні прапори.
Далі — тридцять молодців германської крови, які трубили б у бойові роги і сурми. А вже потім — на золотій колісниці, запряженій чотирма білими кіньми, мав їхати Вірний Син Німецького Народу і Його Великий Фірер, Рятівник Світу від комунізму, Захисник Чистоти Арійської Раси, Друг Робітників і Приятель Селян, Геніальний Провідник Нордичних Народів, Видатний Стратег і Найбільший Полководець Усіх Часів і Народів, Гроза більшовиків і Надія Цивілізації, Великий Імператор Третього Райху — Адольф Гітлер. Раб (фольксдойч із Бердичева) мав тримати над його головою вінок — з дубового позолоченого листя. За колісницею Адольфа Гітлера мали йти вожді націй Антисталінської коаліції — дуче Муссоліні, адмірал Горті, маршал Антонеску, керівники Хорватії, Еспанії, України, Фінляндії, Словаччини, Болгарії, а також імператор Японії. Полонених із ганьбою мали відвести в тюрму, де на них чекав Суд Народів, а вожді мали повільно зійти на трибуну мавзолея — сатанинської піраміди, де свого часу лежала мумія першого більшовицького фараона — Ульянова. На трибуні вожді мали приймати дефіляду військ країн-переможниць. Першими рушили б чотири «квадрати» німців — есесмани, вермахт, люфтваффе і військові моряки. А — другими? За право йти другими змагались румуни, мадяри, італійці і фіни. Сварка йшла не на жарт, аж поки фірер не скипів і не постановив: другим піде український батальйон, адже вони першими увійшли в Москву, їхня команда взяла в полон Сталіна і вони, українці, свого часу найбільше потерпіли від російського більшовизму. Тому — українські солдати! А далі вже — за мірою внеску в звитяжний Хрестовий похід проти більшовизму. Під час нараду мали салютувати гармати, цвісти прапори, блищати зброя, дзвонити дзвони в церквах, літати голуби, мали плакати від радости визволені москвини, а надвечір — фейєрверк і масові народні гуляння.
Учасників дефіляди було вишикувано на Красній площі за дві години до початку дійства. Все було зроблено, аби, як здавалося режисерам цього спектаклю, не було жодних недоладностей у відпрацьованому до одуріння сценарії. Перший збій дала погода — золотого арійського сонця на блакитному небі, як учив талановитий фантаст Ґеббельс, не було, натомість безперервно йшов мерзенний холодний дощ упереміш із мокрим снігом. Після першої години стояння війська — невиспані й голодні — почали міняти зовнішній вигляд. У есесівців зів'яли хвацько вигнуті «качкою» картузи, білі нитяні рукавиці німецьких моряків стали брудно-сірими: дуже смішним стало півняче пір'я на капелюхах італійських берсальєрів, хорунжий українського Війська Дмитро Левицький, який стояв у першій шерезі українського батальйону, аж тепер зрозумів, яким комічним змістом може бути наповнений вислів «мокрий когут»; добре нашкодила погода мадярам — вони справили собі кавалерійські високі лайкові золотаві чоботи. Отож коли вони намокли, то набули кольору відомої речовини, яка вважається ознакою доброго здоров'я, коли має оформлений вигляд і барву опалого листя (про запах тут не будемо); у румунів сталася інша біда — напередодні їм було видано новенькі, необношені, якісь зеленуваті парадні шинелі, з фарбою щось там сталося непередбачуване, словом, вона виявилась неводостійкою, і невдовзі румунський батальйон уже стояв по кісточки у зеленій воді.
Коли пішла друга година цього дефілядства, почались непомітні порухи по «квадратах»: італійці почали переступати з ноги на ногу; румуни, закинувши свою «переможну румунську зброю» (англійські ґвинтівки часів Першої світової війни) за спини, хухали в кулаки; еспанці з «голубого корпусу», одурілі від холоду, почали робити якісь фізичні вправи і геть порушили шикування; мадярам дощ змив помаду з вусів, що геть обвисли, і вони замість бравих гусарів стали схожими на піхотних окопних словаків, яких терпіти не могли; словаки, котрі стояли поряд, мадярів ненавиділи ще більше, ніж німців, тому відмовились від гарячого вина, яке мадяри підігрівали на невеликому вогнищі, розкладеному всередині парадного квадрата, а пили свою сливовицю; німці, як істинні арійці, мовчки терпіли голод, холод і втому, але після малопомітних підозрілих рухів у квадратах літунів і моряків їхні біляві лиця приємно почервоніли, піхота й есесівці через свою надмірну дисциплінованість від шнапсу відмовлялись, хоча з величезними зусиллями і шлунковими спазмами; українці вхитрялися кожен ковток горілки з перцем заїдати канапками з часником і салом: фінни пили не криючись, і дехто з них уже був таким п'яним, ніби він був фінном не на дефіляді в Москві, а на екскурсії в Петербурзі; хорвати влаштували між собою легеньку бійку: лише японський батальйон стояв непорушно, як намальований.
Хорунжий Левицький задубів і був злий, як завжди, коли його нахабно дурили, він знав, що його обманюють, але нічого не міг вдіяти.
— Та вони знущаються, — шипів крізь зуби до Остапа Назарука, котрий стояв поруч, — на хріна цей парад варіятський, кому це потрібно? Показуха!
— Показуха, Митре, це основа основ націонал-соціялізму, — сміючись, відповів Остап. — Чи як? Хильнеш кілька дек?
— Давай. Най їх шляк трафить! До дідька!
Хорунжий Левицький помінявся місцями з осавулом Татаренком, який стояв у другій шерезі, й узяв срібний розсувний кухлик, йому налили справжньої новоселицької горілки з перцем. (Тепер такої горілки вже не вміють робити, тепер просто кидають двоє перченят у пляшку, а суть перцівки полягає в тому, аби зберегти і смак, і запах червоного перцю. На жаль, секрет виготовлення істинної горілки з перцем втрачено. — Авт.), випив. Дали йому шматок білого хліба зі скибочкою вудженого сала з рожевою м'ясною смугою і дрібно покраяним зубком часнику.
— Знаєш, Дмитре, що я чув сьогодні вранці, ще до алярму? — заїдаючи другу чарку перцівки, говорив чотар Назарук. — Я ходив у штаб, бо мені прийшла термінова телеграма зі Львова. Хочеш, прочитаю?
— Від неї? — спитав Дмитро.
— Від неї.
— Тоді не читай.
— Не буду читати, але каже, що кохає.
— А ти тут пиячиш у Москві.
— Але ж я чемний, з москвинками не того. Та слухай, що я чув. У штабі я маю колєґу-радиста, це він і справив мені телеграфічний зв'язок в обхід оперативного відділу, тож цей Їлько все знає, будь певен, він простий вістун, але генерали часом того не знають, що знає цей львівський батяр. Він зателефонував у нашу касарню о четвертій годині доднини і через чергового викликав мене до себе. Я дуже хотів спати, але чотар Петрук сказав магічні слова «Телеграма зі Львова», і я схопився…
— Май тако давай, май коротко, бо ти ще зачнеш оповідати, що тобі снилося. Що ти чув?
— Я хочу підряд, аби ти не думав, що я брешу, бо Сталіна, якого ми піймали ось цими руками, не буде на дефіляді…
— А хто буде?
— Не знаю, а Сталіна не буде.
— Що ти, Остапе, мелеш? Тобі більше горівки не можна.
— Митре, — зашепотів на вухо хорунжому Левицькому чотар Назарук, — я не брешу. Їлько все знає, тож сьогодні доднини, коли я ходив по телеграму, він мені розповів таку байку, але то не байка — то правда, бо мало який генерал знає то, що знає цей вістун-телеграфіст. Ще позавчора Адольф Гітлер дав команду привезти полоненого № 1 з лефортівської тюрми у свою резиденцію на дачі в Кунцево. Вони говорили без свідків майже три години.
— Як без свідків, вони що — обидва французьку мову знають?
— В тому то й річ, що ні Гітлер, ні Сталін ніяких іноземних мов не знають, мусили мати перекладачів. А це вже витікання інформації.
— Допускаю, — похмуро сказав Левицький. — Але не можу повірити, що твій Їлько був одним із перекладачів.
— Ні, він не був, хоч знає, скурвий син, чи не всі европейські мови, але він має друзів скрізь, «Голуба мафія», знаєш, що це таке?
— Що, содоміти? Тьху, гидота! — сплюнув Дмитро.
— Хай гидота, але вони один за одним тримають знаєш як?
— Як?
— Як перші християни.
— Стули свій блюзнірський писок, святотатче, бо як гримну по нім, — визвірився на Остапа Дмитро.
— Менше з тим, Митре, ці содоміти тримаються купи навіть через лінію фронту. Страшної сили організація, ця «Голуба мафія», не зважають ні на національність, ні на партійність.
— А ти що так їх перфектуєш, ти, може…
— Боже збав, — перебив Дмитра Остап. — Ну що ти, Митре, ти ж мене знаєш.
Дмитро знав Остапа. Це був рідкісний жонолюб. Намагався жодної спідниці не пропустити.
— Словом. Митре, Їлько, мій львівський сусід, — голубий у законі, він має коханців по всьому світу, до війни з Парижа не вилізав, і тепер в нього по вуха закоханий один штандартенфюрер СС із Гітлерового оточення. Тож Їлько з нього мотузки пряде, тому я вірю, що він правду говорить про ті переговори на дачі в Кунцево.
— По-перше, переговори чи допит, а по-друге, чому той Їлько тобі все розповідає? Він що, в тебе, може, закохався?
— Не, розповів він мені з любови до мистецтва, та й ця таємниця така, що невдовзі її весь світ знатиме, адже якщо Сталіна не поведуть на ланці Красною площею, то все стане зрозуміло, а це таки був не допит, це були переговори.
— Тьху! — розсердився Дмитро.
— Ти зараз не так будеш плюватися. Гітлер довго дорікав Сталінові, що той повівся на війну з ним, а не підтримав його у протистоянні із західними демократіями, що, мовляв, якби вони уклали пакт не лише проти Польщі, а й проти Англії, він, Сталін, тепер не сидів би у Лефортово в тюрмі, а правив би з Кремля своєю половиною світу. Потім Гітлер подарував Сталінові «Майн кампф» грузинською мовою. Сталін у відповідь дорікав Гітлерові, що він поквапився відкривати Східний фронт, що треба було ще побалакати, вони, як шановні люди, могли би дійти до якогось порозуміння, що Гітлер забагато на себе бере. А найбільше Сталін лаяв Гітлера останніми російськими і грузинськими словами за те, що той визнав Українську Державу. І знаєш, що сказав йому на це Гітлер?
— Що?
— Нема такої помилки у цім світі, яку не можна було би виправити.
Було в мене передчуття, що німці здурять. Ну, німото, постривай! — скреготнув зубами Дмитро.
— Ахтунґ! — заверещав німецький генерал, який з'явився звідкись з-за ульяновської піраміди у супроводі фельдфебеля, шнур від котрого тягнувся спіралевидно до мікрофона, у який щось і кричав німець.
Генерал ще трохи щось покричав у мікрофон, а що — ніхто не втямив, і пішов собі геть. Вибігли сурмачі у ведмежих шкурах, стали в лінію і почали щосили дути у свої сурми і криві роги. Дефілядство почалося!
На площу вивели перших учасників тріумфальної ходи — за сценарієм полонених вождів, їхніх жінок і маленьких дітей, а насправді — два десятки якихось нікому не відомих дядьків. Сталіна з ланцюгом на шиї, як обіцяв усьому світові кульгавий Ґеббельс. — не було. Не було ні жінок, ні дітей. А йшли вгодовані перші, другі, треті й четверті секретарі обкомів ВКП(б) окупованих областей. І то — не всі. А лише ті, керівники яких не встигли чи не зуміли евакуюватися за Урал. Усі вони були у напіввійськових строях, добрих хромових чоботях, кашкетах захисного кольору без червоних зірочок і у довгих розстебнутих плащах. Йшли вони бадьоро, хоч і скуті були елеґантним нікельованим ланцюжком, перемовляючись між собою і роздивляючись навкруги, один крадькома курив у кулак. У них полетіли гнилі яблука, хоча, за Ґеббельсом, це мали бути помідори і протухлі яйця. Це — «щасливі визволені москвини» так виявляли свою зневагу до «мерзенного більшовизму». Москвинів у багатомільйонній Москві, які б хотіли прийти пожбурляти яйця і помідори у вождів більшовизму, виявилось небагато. Тому їх активно підсилили переодягненими у цивільне бійцями РОА. Солдатам напередодні видали яйця і помідори, які вони одразу поміняли на самогон, напилися до справжньої ідентичности з «вдячними москвинами» і для розваги кидали у «вождів більшовизму» гнилі яблука, які знайшли в румунському обозі. Коли з'ясувалося, що серед «вождів більшовизму» не виявилося Сталіна, вони геть втратили інтерес до «виявлення обурення» і, лускаючи насіння, ліниво споглядали дійство. За полоненими йшли сурмачі, вони надимались, але сурми видавали якусь какофонію, а не марші давніх германців. За ними есесівці, вбрані у ведмежі шкури, хоча Дмитро міг із будь-ким закластись на пляшку української з перцем, що половина з них була в собачих шкурах. Гаразд, а пси московські вам що винні? Древні ці германці несли прапори держав Антисталінської коаліції. Так і є! Десь сорок з гаком було червоних з білим колом, у якому намальовано чорну ліву свастику, зо два десятки різних штандартів з написами «Адольф Гітлер». І лише по одному прапору союзних держав. Нарешті виїхав на бричці, пофарбованій золотянкою, розведеною на оліфі, що треба було вважати золотою колісницею, сам великий фірер. Друг усіх народів світу, захисник цивілізації від більшовицької інвазії Гітлер Адольф Алоїзович. Треба віддати належне організаторам — коні були добрі, білі, ситі, підковані й баскі. За кучера був колишній будапештський жокей. Чоловік із Бердичева Вольф Жірінштейн, який вже 23 червня оголосив себе (тоді ще сам собі) фольксдойчем, вбраний у давньоримську туніку, тримав над головою Адольфа Великого дубовий вінок, пофарбований тією ж золотянкою. Вольф замерз, видно було, що його голі руки і ноги геть посиніли. Вінок у його руці дрібно тремтів. Сам тріюмфатор Адольф Гітлер був замотаний у пурпуровий плащ римського імператора поверх свого звичного сірого мундира. У правій руці він тримав щось середнє між царським скіпетром і маршальським жезлом — золоту паличку, прикрашену різьбленим орнаментом і увінчану золотою лівою свастикою.
Коли колісниця з Гітлером порівнялася з українським батальйоном, хорунжий Левицький ледве стримався, аби не спитати Гітлера: «Де твій ворог номер один, фарисею? Що, шкода стало братця по духу? І взагалі, Адольфе…». Дмитро, може, й крикнув би щось подібне, зіпсував би всю цю дефілядь, тим більше, що алкоголь до цього стимулював, але він стримався, тому, що знав: у кожного з цих есесманів під собачою шкурою «шмайсер» — порішать, і оком не кліпнеш. Тому хорунжий Левицький змовчав, але поклав собі більше Сталіна для Гітлера не ловити по уралах.
За колісницею йшли вожді країн Антикомінтернівського пакту. Так, як хотів Ґеббельс, не вийшло. Імператор Японії відразу заявив, що його імператорська величність не може йти пішки, коли простий смертний, навіть не самурай, їхатиме попереду на золотому візочку. Король Болгарії Борис зробився хворим, а президент дружньої Словаччини єпископ Тісо сказав, що брати участь у цьому содомі йому не дозволяє церковний сан, мовляв, Христос закликав до милосердя і негоже йому топтатись по честі й гідності повержених ворогів, хай вони й більшовики, отож послав замість себе якогось генерала. Генералісимус Франко, благодійник і спаситель Еспанії, просто не зважився покинути свою спацифіковану країну бодай на кілька днів, бо боявся генеральської змови, а маршала Петена, президента південного шматка Франції, ніхто й не кликав. З фінським президентом вийшло якесь непорозуміння, а з турецьким — скандал. Тому з вождів коаліції йшли лише п'ять керівників держав Італії, Румунії, Угорщини, Хорватії та України. Звичайно, і фінни, і турки, і японці, і решта союзничків прислали високих генералів і міністрів, але Гітлер їх не визнав. Зате допустив до колісниці своїх достойників: кульгавого Ґеббельса, Гіммлера в пенсне, обвішаного орденами, тому в розстібнутому пальті, Ґерінґа, лагідного Кальтенбруннера (Бормана залишив у Берліні на ґаздівстві) й зо два десятки генералів.
За версією Кульгавого (так увесь союзницький загал кликав Ґеббельса), вожді мали бути вбраними у історико-леґендарні костюми, з урахуванням національних мілітарних традицій звитяжних націй. Ґеббельс аж посинів від люті, коли побачив, що президент України Степан Бандера приїхав рано-вранці не в козацьких шароварах (шіріной в чорноє морє), малиновому жупані з кривою шаблею, прив'язаною до червоного пояса срібним ланцюжком, чоботах, намащених дьогтем, та з приклеєними вусами, а у звичайній офіцерській шинелі без знаків розрізнення, в мазепинці зі срібним тризубом і в чоботях, намащених не дьогтем, а наваксованих до дзеркального блиску.
Ґеббельс, побачивши таке, відразу заклав Гіммлерові, але той лише відмахнувся: де я тобі зараз червоні шаровари знайду. Тоді Ґеббельс цвікнув в очі Бандері, намагаючись вколоти його своєю нищівною, як йому здавалось, іронією:
— То що, пане, у нащадків козацького лицарства такі мілітарні строї?
— Саме такі, — сміючись, відповів президент України. — Строї майбутнього козацького лицарства. — І поправив краватку кольору хакі, що добре пасувала до сорочки і мундира такої ж захисної барви.
«Проклятий інґлез», — зашипів Ґеббельс.
Зате його втішили решта союзників. Адмірал Горті був у білому адміральському мундирі, який під дощем набрав якогось мертво-сірого кольору і нагадував море після затятої битви австро-угорської та італійської фльот. Вожді латинських націй — маршал Антонеску і дуче Муссоліні — мусили витримати стиль Давнього Риму, і — витримали. Обидва були в костюмах давньоримських полководців. Як уже було сказано, директиву Ґеббельса, аби була гарна тепла погода — взірець пізньої теплої осени, не було виконано.
Було холодно і мокро.
За колісницею Адольфа Гітлера йшов президент України Степан Бандера в міцних чоботах і теплій шинелі.
Йшов адмірал Горті у розстібнутій фльотській куртці.
Йшов хорватський вождь Анте Павеліч, який теж зіґнорував настанови Ґеббельса на національно-героїчний стиль, а вбрався у шкіряне сіре хутряне пальто, яке носили лише ґрупенфюрери СС, у добрі чоботи і партійний кашкет.
Йшов дуче Муссоліні задубілий від холоду, в позолоченому шоломі й таких самих обладунках, із голими литками, які набули нездорового синього кольору; він давно промок у ногах і з великими зусиллями волі напускав на себе звичного бундючного вигляду.
Йшов маршал Антонеску, його обладунки були теж позолочені, але якось вибірково, бо в деяких місцях шолом, кіраса і наколінники взялися свіжою іржею від безперервного дощу, литки в маршала, як і в його латинського колеги, теж були синіми, але, на відміну від дуче, ще обсипані малиновими сирітками; з плащем Антонеску теж прорахувався — Муссоліні, затятий франт, замовив собі пурпуровий із золотом плащ — короткий, рівно з колінами, і тепер йшов собі, зосереджений лише на бузувірській холоднечі й пильнуючи, аби під носом не утворювалась підступна прозора крапля, а ось румунський маршал справив собі теж пурпуровий із золотим облямівком плащ, — але довгий, майже мантію, яка, за його задумом, мала стелитись по землі, що мало 6 підкреслювати романську велич; тепер маршал мусив вибирати — або підібрати мантію і нести її в руках, або волочити її по воді. Маршал вибрав друге — пурпуровий плащ волочився за ним по мокрій московській бруківці. І німецькі генерали, що йшли за Антонеску, раз-по-раз наступали на мантію, тоді маршал обертався і з ненавистю цідив крізь зуби: «Футуз кручя мете».
Дмитро зустрівся поглядом зі Степаном Бандерою, який проходив мимо, і побачив, що його грізний президент ледве стримує біль, очевидно, він переживав напад ревматизму, яким хворів ще учнем IV класу гімназії і який час від часу давав про себе знати. А ще хорунжий Левицький у погляді президента України прочитав приблизно таке: звичайно, все це велика комедія, це апогей ґеббельсівської пропаґанди, іншими словами, зоряний час Кульгавого, але вийшло з того велике гівно, і це треба розуміти символічно, бо нічого просто так не буває, — усе це свідчить про фальш Третього райху, про його виродження, про те, що здоровий дух, який двигав залізними потугами.
Зіпсувався, і тепер від нього тхне елементарним тоталітаризмом, нам з Адольфом не по дорозі, як не по дорозі було з розгромленим Сталіним, а чи — розгромленим? Адже ці два цимборики вже змовляються, а проти кого? Та, звичайно. проти України, тому мусимо готуватись до нової війни. Цього разу… Страшно було це усвідомлювати, але хорунжий Дмитро Левицький уже знав — Україні доведеться воювати з гітлерівською системою!
…Війська проходили парадним кроком Красною площею — йшли, трохи заплітаючись, бо зранку мусили були напитися. На мавзолеї-піраміді, де раніше лежала мумія невдатного адвоката Ульянова, стояли посинілі від холоду вожді Антисталінської коаліції, дехто навіть махав рукою, але недовго.
Сьомого листопада 1941 року війська прямо з параду йшли, ні, не на фронт, ішли в теплі казарми. Пити.
березень 1995 — серпень 1997

1   ...   41   42   43   44   45   46   47   48   ...   63


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка