Розділ усна народна творчість 7 «Ой Морозе, Морозенку» 7 «Чи не той то Хміль» 7




Скачати 11,87 Mb.
Сторінка47/63
Дата конвертації19.11.2018
Розмір11,87 Mb.
1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   ...   63
…мандрівного дяка, спудея, що втік з Києво-Могилянської академії і опинився у Конотопі 1659 року, — розтлумачував Автовізієви Семен Черевичник, — ти побачиш на власні очі облогу Конотопа і ту ґрандіозну битву 28 червня, і відразу ж напишеш серію репортажів з місця подій для нашої газети.
— Ні, — заперечив Автовізій, — спочатку я повернуся назад, а вже потім напишу, бо не маю ніякого бажання решту своїх молодих і зрілих років провести в малокультурному XVІІ столітті, де уявлення не мають про пиво в бляшанках і кулькові авторучки… Словом, повернете мене назад, сяду і напишу. Пити не буду… якийсь час! І ще — вимагаю ґарантії цілком надійного збереження ось цього, ось, — він сказав на себе, — звичного і не байдужого мені тіла.
Семен перезирнувся з паном Чортенком.
— Згода! — сказав Воланд. Він набрав номер на своєму мобільнику і промовив тихо: — Хай іде ієрофант Чорноконський.
Майже відразу в кімнату зайшов високий худий чолов’яга з довгим чорним з сивиною волоссям і такими ж звислими вусами. Одягнутий він був у дорогий модний костюм, білу сорочку з вишуканою краваткою, черевики зі зміїної шкіри, але ансамбль псував простий гуцульський киптар замість жилета. А може, не псував?…
— Знайомтесь, — сказав чорт, — ієрофант Вищої Магії, його знанність, маг і мольфар пан Юрій Чорноконський з Карпат.
— Ніколи не мав чести бути Юрієм, — приємним баритоном промовив маг, — Юра, Юра і лише так! Або Юр! А це наш мандрівник, — глянув на Автовізія. — Не бійся, хлопче. Він вже з’їв гриби? — спитав Семена.
— Ні, — відовів Семен, — без вас не наважувались.
— О’кей, — весело сказав Юр. — З’їж, хлопче, оці гриби, — він показав на гриби, які приніс був Семен, — лягай на диванчик і чекай, поки вони прийдуть.
— Хто вони? — трохи злякано спитав Автовізій.
— Гриби, гриби прийдуть, — заспокоїв його Юр. — А потім роби усе, що я скажу, якщо хочеш повернутися назад у плоть Автовізія, що веде тяжко грішне існування в 1999 році.
— І запам’ятай, Візі, всі репортажі пишеш винятково для газети «Ніч»! — примовляв Семен.
— Ага, — подумав Автовізій, — так і зроблю — золоту жилу не розгребу до кінця, усе лише задля твоєї жовтої рептильки.
…Потім Автовізій побачив себе, вірніше він себе не побачив, але зрозумів, що це він у якомусь незрозумілому просторі… Гриби прийшли!
Він йшов з Юром по сірій тверді. Неба не було, згори сіялось якесь зеленкувате світло, простір справляв враження безкінечного. Збоку височіло — щось, коли Автовізій придивився, то побачив, що це безкінечний ряд підвішених до світляної рейки тіл. Людські тіла висіли, як костюми в магазині. І не було цьому рядові ні початку, ні кінця. Раптом Автовізій побачив СВОЄ тіло, воно висіло, як усі, — підвішене за карк до світляної рейки. Його бельгійська шкірянка, ось його джинси, заляпані вчорашнім коньяком.
— Ходімо, ходімо, хлопче, — вів його далі Юр.
Вони зупинились біля середнього росту тіла, одягнутого в заляпану воском і чорнилом бурсацьку рясу і чоботи, намащені дьогтем.
— Вдягай, — сказав мольфар Юр.
…- Тателе, бурсак ожив! — сказав 2 травня 1659 року корчмарський малий синок Хаїмко батькові, коли повернувся з комори, куди він ходив собі за чесно заробленим півником з паленого цукру.
— Це добре, синку, — сказав Герцель, власник корчми у місті Конотопі…
— Пішли, Шімоне, — сказав пан Чортенко головному редакторові газети «Ніч» Семенови Черевичнику. — Здається, все в порядку.
Семен накрив шотландським пледом непорушне тіло Автовізія Самійленка, яке лежало на тахті, і вони пішли собі геть…
Повернувшись з 1659 року, вільний журналіст Автовізій Самійленко відразу ж сів за написання репортажів. Але він би не був справжнім заробітчанином, якби послухав Семена і писав лише для його газети «Ніч». Ні, Автовізій писав для всіх видань, які лише брали його репортажі. Писав він для газет різних політичних орієнтацій, а згодом і для закордонних видань. З часом Автовізій став дуже популярним, багатим, а надто тоді, коли виграв судовий процес у газети «Ніч». Вони звинуватили цього чесного чоловіка у невиконанні угоди, а хто її бачив, ту угоду?
Найцікавіші репортажі з місця бойових дій, написані Автовізієм для різних газет, ми пропонуємо увазі читачів. Писав ж бо самовидець!
Газета «Ніч» До 340-річчя Великої Конотопської Битви
За кілька тижнів уся Ненька — Славна Україна буде відзначати знаменну річницю Великої Конотопської битви, яка отримала неоднозначну оцінку сучасної історичної науки. Аби з’ясувати в деталях, ЩО саме відбулось у ті весняно-літні дні 340 років тому, редакція газети «Ніч» відрядила свого спеціального кореспондента Автовізія Самійленка у… минуле (так, так, шановні читачі, ми зробили ЦЕ, методом найновішої езотерично-окультної технології, що називається кармопортація). Успішно повернувшись з цієї не зовсім безпечної мандрівки, пан Автовізій розпочинає друкувати у вашій улюбленій газеті серію репортажів з театру бойових дій.
Автовізій САМІЙЛЕНКО Спрага подорожнього в пустелі або пошук в стозі сіна
… Вранці спраглий і замучений недосконалістю земного буття, а ще більше відсталістю цієї історичної епохи, я вийшов з… гм… ну, скажімо, готелю і вирішив пройтись славним містечком Конотопом. Вже давались взнаки наслідки кількатижневої облоги цього міста московським військом.
Дефіцитом стало пиво, подорожчав хліб, а оселедця взагалі годі було дістати. Сьогодні я вирішив обійти українські позиції, розпитати козаків про патріотизм, бойовий дух та священну ненависть до московських окупантів, а згодом, якщо буде нагода, взяти інтерв’ю у коменданта Конотопа полковника Козацьких військ України Григорія Гуляницького. Але перед тим, як піднятись на оборонні вали, я мусів зайти до корчми, ні, ні, шановні читачі, не те, що ви подумали — на роботі не п’ю, — просто треба було поповнити мою похідну баклажку чистою водицею. У корчмі було темняво і безлюдно — кому хочеться пити-гуляти, коли супостат — під стінами рідного міста?
— Гершку, — кажу, — негайно дай мені… — і так далі, шановні читачі…
Жидовин-корчмар (по-теперішньому: єврей-бармен) швидко, як на стан облоги, дав мені що треба, наповнив баклажку чистою миргородською мінеральною водою, і я пішов на позиції.
Москалі якраз наступали з північно-східного боку. Вони йшли юрбою на приступ зі списами, алебардами, протазанами, а командири — з оголеними шаблями в руках. На що вони розраховували? Без належної артилерійської підготовки, без продуманого плану дій, без спеціальних знарядь для взяття фортець, без обложних машин, без… словом, без царя в голові, московити йшли на приступ. Йшли стрільці його царського величества. Наші Чернігівського та Ніжинського полків козаки спокійно чекали нападників з наладованими мушкетами і гарматами.
— Відіб’ємо атаку? — стурбовано запитую сотника Ніжинського полку Степана Непийводу.
— Йди, попе, звідси, не духовна це справа по позиціях швендяти, — з добродушним козацьким гумором, посміхаючись у розкішні вуса, каже сотник. Його вводить в оману моє вбрання: ряса спудея Києво-Могилянської академії.
Стрільці московські лише те, що називались стрільцями, а насправді були банальною піхотою, що орудувала холодною зброєю, бо стріляти як слід не вміла. Взагалі на той час у Східній Европі стріляти прицільно вміли лише українські козаки. Всі інші вояки тішились лише з того, що їм взагалі вдається вистрілити з мушкета чи аркебузи, а вже куди поцілить куля, то на те воля Божа. Українські же козаки, городові та запорожці, у вільний від бойових дій час не стільки сиділи по корчмах і вихвалялись мілітарними подвигами, скільки практикувались влучно стріляти.
Московські стрільці йшли на приступ якось неохоче, очевидно, були майже тверезими, час від часу озирались у бік табора: чи не поступає сиґнал від командуючого князя Трубецкого повернути назад. Не було такого сиґналу, тому москалі йшли, йшли приречено і понуро. Ось вони підійшли до рову, лаштують переправу з плетених тинів, які позбирали в довколишніх селах. А тепер ти знаєш, московський зайдо, звідки у простого українського селянина така ненависть до окупанта, — за той паркан з лози плетений, за витоптане жито, за порізаних курей і поросят, за випиту воду з колодязів, за зіпсований, зрештою, криничний журавель, який ти, дикуне золотоординський, побачив вперше у житті, — ось за це і ненавидить український простий громадянин російських загарбників… Ділюсь цими своїми міркуваннями з паном сотником Непийводою. Чи не так, пане офіцере?
— Годі тобі, дяку, демагогіон розводити, — каже мені пан сотник, демонструючи таким чином свою непересічну, як на той час, освіченість. — Не до риторики зараз, pro publіco bono треба дбати! — вигукує хоробрий і вчений сотник Непийвода.
Спостерігаю за ним із захопленням, до якого поволі домішується тривога: московити вже перебираються через рів, починають дряпатись на вали, а козацькі командири мовчать.
— Командире, — кричу сотникові, — чи не час вже стріляти, ворог лізе!
— Пильнуй своєї реляції, писаре, — каже сотник (ба, він вирахував мене, впізнав, що я — журналіст), — а вже іnstructіon mіlіtarec залиш мені!
І сотник Непийвода, вставши на повний зріст на самому гребні валу, рвучко змахує червоною китайкою.
Залпом гримнуло тисячі козацьких мушкетів і для москалів настав dіes іrae et calamіtatіs. Кров і мозок бризнули з їх невеликодушних грудей і дурних голів. Вони заверещали і до моїх вух долинули популярні в їхньому середовищі вигуки на означення великого занепокоєння «Йоп твайу мать, бля». Вода в рову зачервонілась від московської крови і в їх рядах сталось замішання. Чути було, як сотники їх стрілецькі почали вмовляти стрільців: «Впєрьод, пока ані пєрєзарядят руж’я, ми їх порубаєм!» Стрільці знову посунули лавою на вали. Але козаки на вогневих позиціях вже помінялись зі своїми товаришами — на місце тих, що вистрілили, заступила нова шеренга із наладованими мушкетами.
— Ба-бах!!! Тепер уже ці, що стрельнули, швидко відійшли з позиції, а на їх місці вже стояла нова шеренга з наладованими мушкетами.
— Ба-бах!!! Знову міняються козаки місцями… Я спостерігаю, як вміло керує їх діями мій друг сотник Непийвода. Це справжній командир, офіцер з блискучим вишколом, якби не XVІІ століття, я би сказав, що це абсольвент-відмінник Академії Генерального штабу, і бути йому років за п’ять-сім генерал-майором, а ще за три — генерал-лейтенантом, і так аж до генерал-полковника.
… А тим часом на підступах суцільне іnferno, пекло, словом: нападники під шаленим вогнем роблять спробу відповісти вогнем. Московські стрільці вбивають у землю свої бердиші і прилаштовують на них важкі рушниці. Зброя у них стара, не оснащена кремнієвими замками, ще ґнотова. Стрільці роздмухують ґноти, підносять їх до рушниць — грим! На валу впав один український козак: московська куля грудь його пробила о пів до другої години!
Бігме, шановні читачі, я чув, як свиснула ворожа куля і біля мого вуха, на кілька сантиметрів лівіше, і вже не було би кому писати для вас ці звитяжні рядки.
На більше московські стрільці вже не спромоглися — ще кілька козацьких залпів і атаку московитів геть відбито. Залишаючи на валах, в рову та на підступах до нього багато вбитих, стрільці відступають. Дехто несе поранених, дехто біжить, не озираючись, а дехто зготовлюється до ще одного вистрілу. Бачу одного дуже в’їдливого стрільця, який не хоче відступати, а щось кричить до своїх соратників, розмахуючи алебардою. Потім він досягає з-за спини важку пищаль і квапливо ладує її, ось він засипав у люфу порох з порохівниці, ось заладовує кулю…
І тут, шановні читачі, я мушу зізнатись, що зробив вчинок, який виношу на ваш поблажливий, сподіваюсь, суд. Я глипнув на мушкет вбитого московською кулею козака, потім перевів погляд на пана сотника, він підбадьорливо посміхнувся… Тоді, любі мої читачі, я взяв до рук зброю! Так, я порушив кодекс журналіста в умовах бойових дій, панове, я не дотримався статусу безпристрасного та об’єктивного спостерігача. З одного боку — ганьба мені і міжнародний суд! Але з іншого — чи зрозуміє сутяга-чиновник з Гааги мою священну ненависть до загарбників?… За наругу, за спалені села, за поґвалтованих молодиць, за спаплюжені святині, за зневажену українську мову, за зруйновані хати, за зарізаних поросят, за зіпсований журавель колодязний, я вбив його, шановні мої співвітчизники! Хай тепер мене судять черстві судді в Гаазі, хай колесують-четвертують, але я виконав свій громадянський обов’язок перед Ненькою-Україною, — я вбив ворога, який ступив — оружно — на її святу землю! Я взяв мушкет вбитого московською кулею козака, оглянув зброю, вона виявилась заладованою, треба було лише пороху підсипати на поличку. Я зняв порохівницю з пояса вбитого козака, підсипав пороху на поличку, поправив кремінь і тоді побачив того активного москаля, що розмахував своєю московською сокирою. Він хотів організувати нову атаку на наші позиції, він був загрозою обложному Конотопу і в мене сумнівів більше не залишилось.
Я прицілився і вказівним пальцем, який звик був останнім часом лише до дорогої авторучки «Senator», смикнув за пусковий гачок. Гримнув постріл, і неспокійний стрілець на полі впав. Щоправда, шановні мої читачі, він не відразу помер, він ще з добрих півгодини корчився, спливав кров’ю, бо моя куля втрапила йому в живіт, верещав несамовито, як porcul, дуже гидко лаявся, до моїх вух доносилось «бля» та «йо», а потім вмер. Я заціпеніло стояв з мушкетом в руках і дивився на його тіло в калюжі крови, що розтеклась по вибитій чобітьми землі з прибитою травою. Кров того москаля застигала на сонці, тьмяніла і густіла, а я стояв і дивився.
— Отямся, спудею, — легко вдарив мене по плечах сотник Непийвода, — офензиву супостата відбито, час і спочити трохи.
— Як його звали? — спитав я сотника.
— Ванькой або Трішкой якимось, звідки я знаю? — здивувався сотник.
— Та я не про московина питаю, а про цього козака, — сказав я, показуючи на вбитого, з якого я взяв мушкет.
— А-а-а! Це — козак з Ніжина Оверко Посмітюха, дуже відважний був козак, царство йому небесне, — сотник зняв смушкову шапку з червоним шликом і три рази перехрестився. — Хай спочиває з Богом.
— Тебе відомщено, Оверку з Ніжина! — сказав я і перехрестив мертвого козака, а сам подумав, що шукати милосердя на вітчизняній війні все одно, що — голку в стозі сіна. Нема пощади!
…Ми з сотником спустились з валів і підійшли до майдану, де збиралась старшина обох полків, обложених у Конотопі, — Ніжинського та Чернігівського.
Доповідайте про втрати, панове, — звелів осавулам і сотникам комендант Конотопського ґарнізону полковник Григорій Гуляницький.
Я стояв осторонь і придивлявся до цього чоловіка, від якого залежала доля міста та його мешканців, доля п’яти тисяч козаків та й моя доля, зрештою. Насамперед він відрізнявся від тогочасних полковників своїм одягом — вони, як правило, навіть у найстрашнішу спеку одягали жупани, а поверх — кунтуші. Григорій же Гуляницький, зневажаючи всі модні віяння, був у простій полотняній сорочці, поверх якої, щоправда, одягнув дорогу посріблену кольчугу зі сталевими бляшками на грудях. З німецькою місюркою на голові та шведським палашом на поясі полковник Гуляницький мав цілком европейський вигляд.
Коли коротка військова рада закінчилась і старшинам було дано наказ трохи перепочити, але не втрачати пильности, я підійшов до пана полковника Гуляницького і попросив сказати кілька слів для читачів газети «Ніч».
— Добре, пане писарю, я згоден дати інтерв’ю для вашого часопису навіть без гонораріуму, бо поважаю людей інтелектуальної праці, але перед цим запрошую вас відобідати зі мною та моїми осавулами. — Таким надзвичайно чемним, поштивим та вишуканим був одвіт пана полковника.
Ми ввійшли в будинок, що правив за штаб-квартиру пана коменданта ґарнізону. Господиня, дуже доброзичлива, гарна і ще досить молода молодиця, вклонившись ґраційно, запросила до світлиці, де був довгий стіл і дубові лави.
— Це пані Наталка Вареникова, — пошепки сказав мені сотник Непийвода. — Гарна молодиця, як бачиш, спудею, а до того ще й багата, бо тримає цілі лани землі над Сулою і має ще кам’яницю у володінні.
— Що, вдова? — спитав я співчутливо.
— Солом’яна, — відповів сотник. — Вона побралась зі своїм чоловіком Гедеоном Вареником, багатим конотопським козаком, вісім років тому. Кажуть, що з великого кохання, бідний Гедеон так її любив, так любив, що аж хотів був йти топитись у Сулі, коли зваблива Наталка вагалась виходити за нього заміж. Згодом все-таки вийшла. Але прожили вони недовго, через півроку бідний Гедеон все кинув і втік на Запоріжжя, так, кажуть, тікав, що навіть не взяв свого нового малинового кунтуша і шапки з решетилівських смушків.

— І що, ця сердешна Наталка дуже сумувала за тамтим Гедеоном? — спитав я, придивляючись до господині. Так, вона була не дуже гарна, але мала в собі якісь чари, я відчув її потужну енерґетику, коли вона пройшла повз мене з макітрою вареників. Вона глипнула на мене своїми зеленими очиськами і в мене, чесно зізнаюсь, шановні читачі, затерпло в п’ятах. Я відчув, що ця емансипована Наталка, від якої втік чоловік, може робити зі мною все, що захоче, — сукати мотуззя, ліпити віслючків чи баранців з мого розм’яклого єства.


— Де там вона, брате, сумувала за своїм благовірним, — відповів мені сотник Непийвода, — вона зовсім не журилася, бо це не жінка, це якийсь monstrum. Живе собі, як вареник в сметані, все має, ні за що не журиться, а ходить до неї якийсь чорновусий Марко.
— Відьма? — з жахом спитав я.
— Я не знаю, — чесно відповів сотник. — Але люди різне говорять. Кажуть, що їй служить ворог genus humanum, суть роду людського…
— Пане сотнику, Непийвода, — весело і рвійно, як вітер, защебетала ця інфернальна Наталка, — що ти там лякаєш нашого гостя-писарчука, сідайте, нумо, до столу та наливайте горілки. Якої бажаєте, пане спудею? — Вона підійшла до мене ззаду, лягла на мої плечі своїми вогненними персами і обняла за шию голими руками. В одній руці тримала розписаного куманця, в іншій — штоф голубого скла. — Якої б ви хотіли, — прошепотіла відьма мені на вухо, — шафранівки чи калганівки?
— Перцівки, — поборюючи спазми, які хвилями стискали моє горло, відповів я…
Тут, шановні читачі, я відчув таке, таке… словом цілу гаму почуттів — від містичного жаху до майже оргастичного екстазу але… але краще я цю історію прибережу для журналу «Лель», а в такій поважній газеті, якою є ваша улюблена «Ніч», ми будемо серйозні, добропорядні, благочестиві, патріотичні, трохи українофільні, трохи русофобні, але, як завжди, суворо об’єктивні…
— Віват, — вигукнув полковник Гуляницький, підносячи гранену голубого скла чарку з калганівкою. — Віват, мої мілітарні побратими, дорогий гостю-журналісте, і особливе віват, наша конотопська красуне, Наталко, зваби якої теж допомогли нам здобути славну вікторію над північним супостатом… Віват!…
Того дня, шановні читачі, як ви, очевидно, зрозуміли, мені не вдалося взяти інтерв’ю у полковника Григорія Гуляницького, але я був у охопленому війною Конотопі, слава Творцеви, не один день. Тому далі буде.

Газета «Ніч» За Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ


Розмова нашого спеціального кореспондента Автовізія САМІЙЛЕНКА з військовим комендантом міста Конотопа полковником Григорієм Гуляницьким.
Пане полковнику, щойно ми спільними зусиллями відбили атаку ненависного ворога. Скажіть, будь ласка, що стало запорукою цього успіху? Щирий патріотизм та висока боєздатність українського війська, чи уміле командування в цих непростих умовах і фахове володіння тактикою позиційного бою, а може, усвідомлення своєї високої місії — захищати територіальні та державні цілісности Української Держави? А може — все це докупи і стало ґарантом перемоги?
— Так, пане письменний.
— Пане полковнику, в мілітарних колах України Ви відомі як професіонал найвищої проби — блискучий тактик, досвідчений фортифікатор, вмілий командир. Відомо, що Ви брали участь у експедиційному поході Українського леґіону в Францію, в складі польських бригад бились з російськими ордами, командували піхотним батальйоном у дивізії генерала Кривоноса під час україно-польської війни, відзначились під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, під Батогом захопили в полон польського генерала. Ви нагороджені багатьма урядовими нагородами України, зокрема, орденом Богдана Хмельницького І ступеня та орденом «Шлях Сагайдачного». Скажіть, будь ласка, чи є різниця, кого бити во ім’я України-татарів, турків, поляків чи москалів?
— Нема різниці!
— Пане полковнику, Ви маєте знати, чи правда це, чи ні, що говорять по европейських столицях ніби існують дуже таємні протоколи міністрів закордонних справ Московщини та Речі Посполитої щодо розділу нашої Неньки-України між поляками та москалями — по Дніпру. Ніби Правобережна залишається за Польщею, а Лівобережна Україна вкупі з Слобожанщиною, Запоріжжям та Кримом ніби відійде до Москви. У своєму ієзуїтстві вони зайшли так далеко, що мало того, що не спитали з цього приводу думку великого українського народу, а й вже поділили ще не завойований Крим. Якою буде на це відповідь справжнього українського патріота?
— Меч!
— Радісно чути це, пане полковнику, з уст сильного духом і тілом українського офіцера, а після цих Ваших, проникнутих чистим полум’ям світлого українського патріотизму, слів поговоримо трохи на теми геополітики. У нашій розмові ми згадали про Крим, союзну нам державу, як Ви думаєте, якщо Україна і Крим не виступлять сильним блоком проти північного аґресора і Московське царство завоює спочатку Україну, а потім і Крим, чи не стане це катастрофою для обох наших держав? Чи не стане Україна колонією Московщини і втрачатиме поволі рештки суверенітету, мову, національну самоідентифікацію, а Крим ще більше — його перетворять у пересічну губернію, а населення взагалі виселять на Самаркандщину та Хорезмію?
— Можливо.
— Пане полковнику, як Ви дивитесь на те, аби ми трохи вдались до футурологічних фантазій (пан Гуляницький радісно посміхається. — Авт. С.) і поміркували трохи над тим, що чекає нашу рідну Україну в разі перемоги над супостатом і набуття повної державної незалежності. Якщо ми розіб’ємо під Конотопом московське військо, укладемо союз з Польщею, мир — з Кримом, чи не повстануть противники союзу з Польщею проти ясновельможного гетьмана пана Виговського і чи не буде знову кинута Україна під ноги Москви?
— Буде!
— А якщо ясновельможний гетьман Виговський розжене опозицію, ввійде в силу і набуде одноосібної влади, згодом стане військовим диктатором України, залізною рукою підкорить собі Запоріжжя, розірве Гадяцьку угоду з поляками і розширить кордони України аж до Сяну на заході і до Дону на сході, завоює Крим і включить цей півострів у склад України на правах автономії, поширить свій вплив на Литву і Молдову, чи не стане тоді Українська імперія супердержавою?
— Стане!
— Пане полковнику, мій синьоокий, тьху, що це я пишу, словом, пане коменданте, я дуже радий, що наші погляди на геополітику цілком співпадають, але повернімось до нашої війни. Щойно ми з Вами відбили чергову атаку московського супостата, скажіть, будь ласка, що буде, коли дурні москалі знову підуть на приступ Конотопської твердині. Дадім отпор захватчікам?
— Даді-і-і-м!
— Пане полковнику, наші північні сусіди дуже люблять хизуватися таким модним терміном, як інтернаціоналізм.
- Як, як (перебив мене полковник Гуляницький) — іnterregnum, коли старий король вмер, а нового ще не обрали?
— Ні, пане полковнику, я маю на увазі так званий інтернаціоналізм, це коли турчин дружить з ляхом, а українець, скажімо, з москалем…
— Тьху! Перепрошую пана писаку.
— То нічого, пане полковнику, але наш теперішній супротивник по бойовищу стверджує, що всі народи ніби одна родина, але він, московський нарід, кажуть, старший брат.
— Lupus іnsatіabіlіs!
— Що, пане полковнику, я не дуже добре знаю англійську.
— Вовк ненажерливий, кажу.
— Звичайно, пане полковнику! Ненажерливий хижий вовк! Скажіть, будь ласка, якщо окупант приходить на чужу землю, вогнем і сокирою плюндрує квітучу землю, грабує садиби, маєтки та храми Господні, хоче панувати над людьми і встановлює свої дикунські порядки, а йому на його кривавім путі стає звитяжне воїнство, якому цілком безкорисливо допомагають своїми залізними полками сусіди — вільні ляхи та свободолюбні татари, а також православні молдовани і серби та благочестиві німці, то я Вас питаю, пане полковнику, це інтернаціоналізм чи ні?
1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   ...   63


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка