Розділ усна народна творчість 7 «Ой Морозе, Морозенку» 7 «Чи не той то Хміль» 7




Скачати 11,87 Mb.
Сторінка48/63
Дата конвертації19.11.2018
Розмір11,87 Mb.
1   ...   44   45   46   47   48   49   50   51   ...   63
Господь його знає, писарю.
Пане полковнику, облога Конотопа московськими ордами може тривати ще не один день, не один тиждень, та й не один місяць, ніхто не має сумніву у високій звитязі та залізній доблесті української зброї, але нашим читачам цікаво було би дізнатись, скільки припасів ще є у обложеному Конотопі, скільки ядер, скільки бочок пороху?…
— Що?! Чортів сину, хто тебе послав?!

Наша розмова з командантом обложеного Конотопу полковником Григорієм Гуляницьким продовжилась після невеликої паузи.
— Пане полковнику, московські ідеологи як з числа Боярської Думи, так і з адміністрації царя трактують ці нинішні бойові дії не як повноцінну війну між двома суверенними державами, де є з одного боку аґресор, в нашому випадку Московське царство, з іншого — жертва аґресії — Українська Держава, отож для нас це є вітчизняна визвольна війна, а для москалів — несправедлива, загарбницька, тож там ті ідеологи хочуть подати все це, як війну громадянську…
— Bellum cіvіle?
— Отож, пане полковнику, це, мабуть, у Парижі Ви так добре опанували французьку мову, але скажіть, хіба не фарисеї ці ідеологи з Кремля, які підмінюють поняття і віроломний напад Московщини на нашу вільну Україну подають, як громадянську братовбивчу війну?
— Фарисеї, паливоди, харцизи, душогуби, зарізяки, супостати, горлорізи, вельзевульники, кати, песиголовці, людолови, антихристи, душителі людей, безбожники, розбійники, політичні рекетири, словом, гегемоністи, експансіоністи, глобалісти, мондіалісти, імперіалісти, осквернителі могил, розкопаних ними ж, гунцвоти, лайдаки, здрайці, а також лицеміри, сволочі і гади!
— Чи ж я, пане полковнику, проти? Вони такі. Відразу запитання у цьому контексті, що чекає на зрадника, який змалодушіє, хоч це нереально у нашому залізному ґарнізоні, або — що приготовлено для шпигуна московського, який би якимось дивом теоретичним затесався у наші славні кармазиново-кольчужні ряди?
— Кіл!
— Це Ви, пане полковнику, так називаєте виконавця смертних вироків, себто кілер, Ви хотіли сказати, чи як? Бо кілери, вони різні бувають — є, що за гроші по замовленню відправляють до праотців нічого особисто їм не винних людей, є — що за ідею, а є, що убивають людей за службовими обов’язками. Скажіть, будь ласка, пане полковнику, Ви за яких кілерів?
— Можуть бути грабові чи тополеві, можуть з молодих дубців або навіть — з ялини. Кіл є кіл.
— Пане полковнику, я би дозволив собі навести таку схему: наші союзники — татари у часи, коли їх аллах затьмарює їх бусурманський розум, чинять набіги на наші мирні українські села і селища міського типу, вони захоплюють ясир українське населення і продають у Кафі на їх сарацинському базарі. Як правило, хлопчиків закуповує військове міністерство Оттоманської імперії і таким чином забезпечують потребу в живій силі елітний підрозділ збройних сил султанської Туреччини — яничарський корпус. Хочемо ми того, чи ні, але кращих за яничарів вояків у Азії нема, те ж саме можна сказати і про українських козаків у Европі, то чи можемо ми сказати, що найкращі вояки світу — українці — суть козаки та яничари?
— Можемо. Але…
— Ніяких «але», пане полковнику, ніяких «але». Я розумію, Ви не хотіли би ображати наших теперішніх союзників: татар та поляків, а також рейтарів гауптмана Тойфеля, але такі реалії, як той казав. А тепер, пане полковнику, розкажіть трохи про себе. Нашим читачам, сподіваюсь, цікаво було би почути, що Ви, Григорій Гуляницький, чистокровний українець, ревний християнин віри православної, народились у родині православного шляхтича сотника війська реєстрового Михайла Гуляницького сорок п’ять років тому. Освіту здобули в сотенній школі, а далі — в Києво-Могилянській академії, звійдки й втекли на Запоріжжя. У війську Низовому Ви завоювали собі авторитет за кілька вміло проведених морських походів на турецький берег, де Ви командували спочатку екіпажем чайки, а згодом й ескадрою козацького флоту. Дослужились до курінного, кілька років обирались військовим писарем. Потім перейшли на реєстрову службу і разом з поляками ходили у походи на Московщину, відзначились під Смоленськом тим, що в одній локальній сутичці розбили цілий ескадрон дворянської московської кінноти силами однієї запорізької чоти. Так, чи не так?
— Так!
— Отож, як Ви уже казали, брали участь у французькій експедиції, потім стали героєм україно-польської війни, за що вдостоєні ряду урядових нагород, як то ордени-медалі та маєток над Десною, скільки морґів поля маєте, пане Гуляницький?
— Є, дещиця.
— Ще про Вас говорять, як про романтичного лицаря, який зворушив Україну своїм коханням до дочки полковника Білоцерківського прегарної Гафії, за яку Ви змагались у лицарському поєдинку з молдовським шляхтичем Караколієм. Ви, кажуть, вбили його за три випади…
— За тридцять з гаком, але вбив…
— Пане полковнику, хотілось би почути Вашу думку щодо нинішнього противника — московського війська. Ось ми з Вами сьогодні були свідками, як вони юрбою без мілітарного шикування, без будь-якої тактики йшли на штурм нашого славного міста Конотопа, і — сумні для них наслідки в результаті: повен рів московських трупів. Чи не хотілося би такому доблесному воїну, блискучому лицарю, талановитому полководцю схрестити меча з більш достойним супротивником? Чи, може, для захисника Вітчизни немає різниці, від кого обороняти свою рідну землю, дітей, жінок, мирну працю українського народу? Може, для українського вояка краще було би займатись самопідготовкою в касарнях та час від часу виїжджати на маневри у козацький степ, ніж проливати, хай ворожу, але — кров?
— Так.
— Тепер, пане полковнику, питання, так би мовити, більш індивідуального плану. Ваші соратники — козацьке офіцерство, як правило, мають свою особливу моду одягатись: навіть у найбільшу спеку носять жупани, а поверх них — кунтуші, те ж саме — хутряні кучми. Ви ж одягаєтесь більш функціонально — ось тепер досить тепло, і Ви одягнули собі білу полотняну сорочку, поверх якої вбрали кольчугу. До речі, це дуже делікатна, витончена, майстерна робота. Венеціянська?
— Венеціянська.
— Пане полковнику, скажіть, будь ласка, що буде, якщо станеться таке диво (в що я, звичайно, не вірю, але припускаю суто теоретично) і москалі візьмуть Конотоп? Чи очевидно ясновельможний гетьман Виговський прийде на допомогу і ми — звідси, він — звідти затиснемо москалів у залізні лещата і розіб’ємо ік чортової тітки?
— К чортової тітки.
— Пане полковнику, перепрошую за нетактовне запитання, але нашим читачам, очевидно, буде цікаво почути з Ваших вуст, якою є зарплата полковника Української Армії XVІІ ст.? Що Ви так дивитесь на мене, пане полковнику? А-а-а! Гаразд, перейдемо до іншого запитання: Ваш син Степан — студент Могилянки, чи нема загрози, що московські воєводи Шереметьєв та Барятинський захоплять його в Києві в заручники?
— Ні.
— А чому, пане полковнику, чому? Чи, може, Ваш син тут, поряд з Вами, у звитяжних шеренгах українського війська? Га, пане полковнику? Чи, може, той молодий красень, блискучий лицар у позолоченій кірасі, що командує артилерійською батареєю на північному редуті, сотник Степан Гуляницький — Ваш син?
— Син.
— Та-а-а-к. Пане полковнику, Ви мене все більше й більше вражаєте своєю непересічністю. Дивлюсь на Вас, і в пам’яті зринають яскраві образи героїв України-до речі, слава їм! — як то Їлик Муромець, Микита Добрий, Байда Вишневецький, Низ та Евріал, Олекса Довбуш, сотник Грім, хорунжий Левицький, майор Вихор та інші. Скажіть, будь ласка, Ви не думаєте над тим, ЯКИМ Ви залишитесь в історії України-героєм, про якого народ складатиме думи, а поети-лавреати — оди, чи скромним, але високопрофесійним офіцером, що з честю та гідністю виконує свій обов’язок перед Вітчизною?
— Не думаю.
— Тоді, пане полковнику, скажіть просто і чесно, без будь-якої декларативности, без фальшивого словоблудства, без гучних слів, скажіть коротко і ясно — за ЩО Ви, полковник Української Армії XVІІ ст. Григорій Гуляницький, воюєте?
— За Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ!
— Дякую, пане полковнику, бажаю НАМ перемогти.
Інтерв’ю провадив Автовізій САМІЙЛЕНКО
Газета «Ніч» Автовізій САМІЙЛЕНКО Країна «У» та Оскомщина «М»: наші корені різні

Есей
Перебування в районі активних бойових дій під час україно-російської війни 1659 року навело мене на деякі роздуми суто історіософського, філософського та націософського характеру. Хочеться поміркувати про походження, розвиток, онтологічне призначення та сакральне значення у матеріальному світі цих двох народів — українців та росіян, яких багато хто вперто хоче поєднати в одному спільному генеалогічному дереві, чи навіть розмістити на одній гілці. Я бачив, як українці вбивали росіян, я бачив, як росіяни вбивали українців, тому це, а також багато-багато інших чинників, дають мені змогу стверджувати: ми різні народи і наші корені — різні.


Почнемо de profundіs, чи як там. Десь у V тисячолітті до Різдва Христового на масних чорноземних просторах від моря (Балтійського) до моря (Чорного), від Сяну (річка така) до Дону (теж) існувала велика цивілізація народу, який називався «трипільці». Ці ґаздовиті люди першими в нині чинному континуумі почали поліпшувати собі існування за допомогою підручних засобів. Побачили вони, що пшеницю добре їсти у хлібній вже консистенції, і почали займатись хліборобством. Аґрономічна наука у тих трипільців сягнула такого рівня, що вони доселекціонувались до твердих сортів пшениці, які і тепер висіваються на тих же просторах від… словом, ясно. Побачили потім трипільці, що туди-сюди ходять собі по степах України бездомні коні, взяли і приручили їх, поставивши на службу чоловікови. А якщо є кінь, то мусить бути й віз, тому трипільці мусіли винайти колесо. Вони потім багато ще чого винайшли, про що свідчать відкопані дуже гарні мальовані черепки.
Отож, чи міг народ, який мав такий гарний керамічний посуд, їсти собі подібних? Ні, звичайно, він їв хліб і сало. А в той же час на просторах довкола верхів’я Оки жили дикі люди-антропофаги, які основним джерелом свого існування мали людоїдство. Про це свідчать археологічні розкопки, зокрема, дослідження такого відомого археолога, як академік П.Штепа.
То про яке спільне коріння може іти мова?
Але провадимо далі. Для зручности простір між двома морями і згаданими в нашому славені річками назвемо «У», а довкола верхів’їв Оки та Волги назвемо «М». Отже на «У» одна цивілізація замінює іншу, але започаткований трипільцями-хліборобами генетично-архітипічний ланцюг не обривається. Українська людність могла називатись по-різному: сармати, анти, гунни, слов’яни, русини, але суть її збереглась у печеному хлібі, писанках, будженому салі, добутому зі свині, витривалих волах, дикому азарті свободи, чорноземному дарі працездатности, в нічим не виправданій аґресивності, як і в нічим не виправданій покірності.
На території «М» плодились і розмножувались якісь вайлуваті хутряні звірі, що дуже любили красти мед у диких бджіл.
Людність території «У» від інших нервових народів світу відрізняло і відрізняє одне — вони, як за часів Аріяни, коли ходили в останній кидок на південь і, застромивши в землю древко з хоругвою (жовтий хрест із загнутими кінцями на синьому тлі), мили в теплому океані намащені ще в Конотопі дьогтем чоботи, так і за часів осіннього походу на Москву 1941-го року, знали: якось воно буде. А якщо воно якось буде, то навіщо все це? Навіщо поспішати? Треба дійти до теплих південних морів, — дійдемо, треба на Спаській вежі московського Кремля встановити золотий тризуб, — встановимо! І так далі. Що ще треба?
Коли прийшов час розбити іранського реакційного монарха-фанатика Дарія, який задумав щось лихе і здуру перейшов Дунай, ми розбили Дарія. Поволі, не поспішаючи, заманили в Дике Поле, звідки він ледве втік. Потім нас, умовно кажучи, у-вців, зачепило за живе, що на півдні Европи ще існує якась держава, що нахабно іменує себе Імперією. Ми розбили це римське непорозуміння. Щоправда, через власну миролюбність і любов до екзотики ми залишили у себе під боком інше непорозуміння — Візантію. Хотіли теж знищити, але раптом вона згодилась як полігон для бойового вишколу збройних сил країни «У». Один адмірал Олег лише скільки там «сі-бризів» провів!…
На території «М» у той час продовжували плодитись хутрові звірі, а примітивні антропоїди пожирати собі подібних.
Наш чоловік, великий у-вець, генерал-полковник Гатило ходив у т.зв. Европу встановлювати «новий порядок». Бо у тій Европі чинилось суцільне неподобство — будувалось і ніяк не змогло добудуватись (корупція, знаєте) суспільство розвитого рабовласництва. Торгували людьми, як цигани кіньми. З одного боку — бізнес є бізнес, з іншого — права людини. Словом, у-вці погромили ті порядки і дали їм поштовх до вільного існування.
Після того треба було взятись за північних антропофагів. Тодішня держава у-вців — Києворуський каганат — розрослась, і прийшов час зайнятись колоніальними війнами.
Так уже повелося в усі часи та серед всіх народів, що в колоніяльні війська записувалась, скажімо, не найкраща частина суспільства. В експедиційні корпуси києворуських каганів йшли нечемні і неслухняні хлопці, яким нудно було вдома ходити за волами чи прегарно розмальовувати посуд. Князь-генерал давав йому коня і списа, а решту, казав, здобудеш собі сам, якщо ти сильний і сміливий. У межиріччі Оки та Волги перші колоністи у-вці спостерігали сумну картину: по лісах ходило дуже багато хижого звіра, а впереміш з ним якісь смішні люди, що лопотіли на незрозумілих для леґіонерів — угро-фінських та тюркських говірках. Ха! Метрополія — Київ далеко, в руках меч, довкола багатющі людські та природні ресурси, що залишається колонізаторові? Звичайно, нести тягар білої людини! Навертати до цивілізації темних абориґенів, при цьому, з одного боку, радикально зменшуючи їх поголів’я за допомогою меча, з іншого — збільшуючи чисельність довколишньої людности за допомогою, ну якби це сказати… словом, леґіонер молодий і здоровий, а дівчата в угро-фінів та західних тюрків не такі вже й дикі… Таким чином, за 3-4 покоління в північній колонії Києворуської імперії з’явилась нова людність, субстратом якої стали місцеві угро-фінські та тюркські племена, а суперстратом — леґіонери-колонізатори з «У». Історія свідчить, що кожна колонія, коли входить у силу, неодмінно виступає проти своєї матері-метрополії. Так було згодом з обома Америками, з африканськими князівствами, які, чомусь, називались «республіками», так сталось і з Сибіром та Далеким Сходом, коли вони в XXІ ст. відділились від Російської федерації.
Аби в метрополії не залишалось сумнівів у намірах новоявленого утворення, «М» завдала військового удару по «У». В 1169 році м-ський хан Андрій напав на Київ, різав людей і так запопадливо грабував християнські церкви та монастирі, що здобув собі іронічне прізвисько «Боголюбський».
У-вці були завжди людьми добрими і щедрими, вони не любили ображати малих, а паче молодих народів, які хотіли часом погратись у війну. По території «У» ходили якісь татаро-монголи з кіньми… ну і що? Монголи приходять і відходять, а «У» — вічна. Правда, ці зайди трохи нашкодили у-вцям, порозоряли їх князів, але ті князі вже були геть зажерлися, так що у-вцям їх і не дуже було шкода. Шкода було трохи втрати північної колонії «М», яка почала чомусь називатись «Алтин Орду», але до часу хай…
А поки що на території «У» робили спроби побудови цивілізованих правових держав. Спочатку у-вці побудували таку собі конституційну монархію, як «Велике Литовське князівство», потім трохи експериментували з республікою під назвою «Річ Посполита».
Як відомо ще з клинописної літератури, душа у-вця таємнича і незбагненна. У-вець може тисячу років орати землю, різати свиней восени, їсти печений хліб, може так другу тисячу, третю, а потім ні з того, ні з цього хапає меч і починає займатися… державотворенням. Коротше кажучи, у-вці розвалили Річ Посполиту, встановили на території «У» військову диктатуру генерала Б.Хмельницького і проголосили курс на незалежницьке державне існування. Сусіди здригнулись, бо ще пам’ятали, якою аґресивною та експансивною буває імперія «У», і почали вже готуватись до національно-визвольних воєн з жорстокою імперією «У». Але диктатор Богдан Хмельницький був цивілізованим і проґресивним диктатором, ну десь як Авґусто Піночет, чілійський генерал XX ст. Він не створював концентраційних лагерів для дисидентів, не труїв за бенкетом своїх найкращих генералів, не займався ні масовими репресіями, ні геноцидом, не тероризував нацменшини, та що там говорити, він навіть не приступив до побудови тоталітарного суспільства.
А тут якраз до «У» звернулись посланці від колишньої колонії «М», мовляв, хочемо назад у лоно метрополії, Київської матері і проч. То чи міг зверхник усіх у-вців відмовити своїм блудним дітям? Вернулись м-ці злиденними, духом здичавілими, вбраними у шкури, здерті з бідних медолюбивих звірят, малограмотними, гріховними. Минули століття, аж поки у-вці навернули м-ців до цивілізації, вони дали їм знання і високий дух. Але це згодом, а поки що «М» не захотілося бути чемною і високодуховною. Не минуло й добрих шести років після того, як «М» просилась назад до «У», як вони пішли війною на свою милосердну метрополію. За це мусіли бути жорстоко розбитими: корпус генерала Виговського вщент розбив московську армію під Конотопом 1659 року. Після того у-вці вже не були такими жорстокими до своїх блудних дітей: і під час нової україно-російської війни 1709-го року вони вже не стали доводити справу до логічного кінця. Навіщо? Мине неквапом якихось 300 років, і все буде зовсім інакше.
Ось у 1941-му році залізні батальйони щойноствореної армії «У» ввійшли в Москву, встановили жовто-синю фану на Спаській вежі московського Кремля, ну і що? Мине неквапом ще якихось 300 років і у кого повернеться язик артикулювати якісь нікчемні звуки про єдність та спільне походження у-вців та м-ців?
А тепер, шановні читачі, хай мене каменують, але я не втримаюсь від спокуси трохи вдатись до футурології і змоделювати таку собі шкіцову картину майбутнього.
Через 300 років «У» — буде! У-вцям не аж надто важливо, ЯК буде називатись держава на території від Сяну до Дону, і чи буде взагалі якась держава, але вільний у-вець буде. Він буде орати землю (може, волами, а може, якимось фотонно-квантовим трактором), буде годувати свиню і добувати з неї сало, до Великодня буде писати писанки, а на Різдво варити кутю…
Розмовляти у-вець буде у-вською, писати — невідомо як. Може, знову клинописом, може, латинкою, але вірогідніше всього — кулішівкою…
Гасло «Брюсель нам не батько, а Москва — не мати» перестане бути актуальним, бо на той час вже не буде ні НАТО, ні Ташкентського пакту, та й Брюселя не буде, як також і Москви…
Територія «М», проте, буде, на ній будуть жити м-ці, які час від часу будуть згадувати, чиї вони діти і проситися у лоно «У». Від того буде оскома…
У-вці не перестануть читати книжки (хай електронні) і рівно через 287 років міністерство освіти держави, яка буде тоді на території «У», видасть циркуляр, за яким обов’язковою для вивчення у загальноосвітніх школах буде творчість белетриста у манері «мілітарне фентазі» Олеся Палиглини, зокрема його трилогія «Хоругвяне»…
Оцінка «село!» стане ознакою доброго смаку, відчуття стилю і високої естетики. «Сільський» буде означати «модний», «стильний», «сучасний», те — що ми тепер величаємо «европа!», «модерний», «европейський». А у Европі будуть випасатись кози поміж мальовничих руїн…
Рівно через 302 роки на київській кіностудії імені Олександра Довженка буде завершено знімання двосерійного фільму за романом видатного українського письменника XІX ст. Миколая Гоголя «Тарас Бульба». В головній ролі зніметься видатний кіноактор, зірка світової величини Гео Бара-Буль…
Найбільш модним, престижним, поширеним та прибутковим заняттям стане фах філософа. При чому ліквідними будуть обидві спеціалізації — філософ-ідеаліст та філософ-матеріаліст…
Курс гривні буде трохи коливатись…
Прізвище «Шевченко» стане урядовою нагородою, воно буде присуджуватись громадянам спеціальною постановою за особливі заслуги перед нацією. Ступенів не буде. В моду ввійде прислів’я «То не у-вець, що не мріє стати Шевченком»…
Антропологічно у-вець не зміниться, проте ніде — ні у Києві, ні в Лубнах ви не побачите у-вця-окулярника: всі, хто цього потребує, буде носити дуже якісні контактні лінзи, це дасть змогу міняти колір очей, тому некарооких на території «У» не залишиться.
Також не залишиться там безвусих, бо технологія висівання штучних козацьких вусів, як також чорних «шовковим шнурочком» брів, сягне висот небачених…
У-вці залишаться дуже побожними.
У-вці через 298 років рівно раптово зрозуміють, що влада — це великий гріх, а держава — зло, тому цуратимуться державної служби, так, як тепер до неї пруться. Ходіння у владу стане тяжкою громадянською повинністю для у-вця. Хитрий у-вець буде всіляко уникати усіх видів цієї «панщини», найстрашнішими з яких будуть т.зв. «кабмін» та т.зв.«вееру».
Не заспокояться релігійні місіонери, далі будуть тривати розмови про Єдину Помісну У-вську Церкву, але церков далі буде не менше чотирьох, щоправда, ніколи — більше семи. Тому все більше і більше у-вців оголосять єдність церкви духовним імперіалізмом і приймуть вчення пророка землі «У» Назарія Кравченка, чиє ім’я гриміло в андеграунді кінця XXІ — на початку XXІІ століття.
Для довідки:
Назарій Савович Кравченко народився десь між 24 грудня 2056-го і 7 січня 2057 років. У двадцятимісячному віці, побачивши каламутну ріку Прут, сказав: «Все тече, але нічого не змінюється». Коли його понесли виписувати метрику, сказав ошелешеним канцеляристам: «Побатькові запишіть мене не Савович, а САВАОТОВИЧ». Завідуюча загсу зомліла і гепнулась на підлогу.
З малих років проповідував. Мав 12 співучасників.
Коли йому виповнилось 33 роки, витесав собі дубового хреста і одної весняної днини з ранку до полудня ніс його на гору Цецино. На нього ніхто не звернув уваги і майже ніхто цього не запам’ятав.
Потім Назарієві Кравченку приснився білий кіт, з яким він довго про щось розмовляв. Мовляв, ну що ти, коте, прикидаєшся, я ж бо знаю, ХТО ти насправді і т.д.
Назарій хотів був поїхати в Палестину і в’їхати в Єрусалим на сірому моторолері, але через чергові бойові дії Ізраїль припинив видавати в’їзні туристичні візи.
Тоді Назарій Кравченко залишив людству 10 заповідей і щез з поля зору широкої громадськости.
Ось ці заповіді:
І. НЕ БІЙСЯ
ІІ. ЗНАЙ
ІІІ. НЕ ПРОСЯТЬ — НЕ РОБИ
ІV. НЕ ПРИВ’ЯЗУЙСЯ
V. ШАНУЙ ТІЛО СВОЄ, ЯК СЕБЕ САМОГО
VІ.ГРАЄШ — ГРАЙ
VІІ. МИНУЛЕ — НІЩО, МАЙБУТНЄ — НІЩО. Є — ТУТ І ТЕПЕР
VІІІ. ШАНУЙ ІЄРАРХІЮ
ІX. ВСЕ, ЩО НЕ ТИ, — НЕ ТВОЄ
X.БУДЬ У СВОБОДІ
Через якийсь час після зникнення Назарія Кравченка з мистецької богеми, де він в останні роки здобував собі хліб насущний, виконуючи за харчі функції «третього» (бо якщо двоє, то це банальна пиятика, а якщо троє — то це вже інтелектуальне спілкування), про нього несподівано заговорили. Надійшла пора для духовного оновлення, і тут якраз знадобилось вчення щезлого Назарія. Дванадцять його співучасників було оголошено апостолами і все почалось, як тоді… І все закінчиться, як тоді…
Лише вічний у-вець буде сидіти на призьбі під білою хатою, спустивши босі ноги у траву, покладе шмат сала на печений хліб, вкусить і скаже нахабним курам: «Киш!»

Газета «Ніч» Автовізій САМІЙЛЕНКО Залпи свободи або що ти шукаєш в степах України


І вічний бій… І вічний бій… Ця апокаліптична фраза з вірша якогось поета-мілітариста початку спливаючого століття зав’язла мені з самого ранку в зубах, як після активної пиятики мелодія примітивного шляґера. З самого ранку, любі мої читачі, але якого ранку? Це був той самий день 28 червня — дата, яка започаткувала містичне клонування цифри «28» у подальшій історії України. І не просто «28», а таки двадцять восьмого дня місяця червня. У цей день року 1940-го червонозоряні танки російського імператора Сталіна перейшли румунський кордон і Червона армія окупувала Північну Буковину. В результаті цього в складі України з’явилась ще одна область — Чернівецька. Звичайно, центуріони імператора Сталіна почали нещадно винищувати національну еліту та економічно спроможних господарників у новій провінції, як це завжди робили і будуть робити завойовники, але в глобальному контексті було зроблено ще один крок до об’єднання української землі в одній державі (на той час під назвою «УССР»). Якщо зважити кількість жертв сталінського терору і кількість загиблих українців у можливих війнах за територіальну єдність — а воювати б довелося з усіма без винятку сусідами, і то довго, — то на чию користь схиляться ваги? Ніхто не каже, що імператор Сталін лише про те й дбав, аби зібрати всі етнічно українські землі в одній державі, але саме цього вимагала концепція його ж власної Імперії.
1   ...   44   45   46   47   48   49   50   51   ...   63


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка