Розділ усна народна творчість 7 «Ой Морозе, Морозенку» 7 «Чи не той то Хміль» 7




Скачати 11,87 Mb.
Сторінка51/63
Дата конвертації19.11.2018
Розмір11,87 Mb.
1   ...   47   48   49   50   51   52   53   54   ...   63
А один, трохи схиблений на Аріяні, белетрист навіть оголосив, що ВКБ зупинила інвазію жовтої раси у арійську Европу. Це виглядає ще більш смішно, якщо врахувати, що серед народів, які нібито зупинили навалу «московсько-азіятської орди», були й кримські татари. Чи вони теж арійський народ?!
Що ж було насправді? Насправді спочатку васал польського короля Богдан Хмельницький повстав проти свого сюзерена і — переміг. Якби програв, то був би спечений у мідному бику на варшавському майдані і залишився би в історії ще одним ребелізантом і схизматом. А так — це великий полководець, державний муж і політик. Але не треба забувати, що право бути абсолютним сюзереном у ті часи мала лише особа королівської крови, інші — мусіли під кимось ходити. Богдан Хмельницький особою королівської крови не був, він був дрібним дворянином, і тому, розірвавши (з вигодою для себе) стосунки з одним сюзереном (у даному разі королем Жечі Посполитої), відразу почав шукати собі нового володаря. Як людина менталітету XVІІ ст. він собі й не уявляв, що може бути САМ правителем такої величезної території, яку навіть не знав достеменно як назвати (Украйна, Князівство Руське, Черкащина, Гетьманщина тощо), тому гетьман Хмельницький активно шукав собі сюзерена. Хоча треба визнати, де-факто Богдан Хмельницький був абсолютним правителем України, військовим диктатором з необмеженими повноваженнями, таким собі президентом без парламентської противаги.
Гетьман Хмельницький приглядався до короля Швеції (найоптимальніший варіант), до, знову ж таки, короля Польщі (а чому б ні?), до турецького султана (геополітика), до кримського хана (особи монаршої крови як-не-як), до московського царя…
«Чому?» — це інше питання, але вибір було зупинено на останньому. Після Переяславської ради стосунки між гетьманом Богданом Хмельницьким і царем Олексієм Михайловичем склались за формулою «васал-сюзерен». З усіма витікаючими…
Гетьман Хмельницький помер, владу в Україні перебрав інший — гетьман Виговський, і як людина, що має право на свободу вибору, наповнив формулу «сюзерен-васал» новим змістом. Він розриває стосунки з попереднім сюзереном — царем Олексієм Михайловичем і укладає взаємини, за згаданою формулою, з королем Польщі. Що залишається у цій ситуації чинити цареви московському? Він діє так, як би на його місці діяв будь-який інший володар XVІІ ст., — посилає військо покарати зухвалого васала (корпус у складі стрілецьких полків та дворянської кінноти під орудою князя Трубєцкого). Але й польський король чинить так, як має чинити будь-який нормальний сюзерен Европи XVІІ ст., — він посилає військо захистити свого новонаверненого васала (дивізію під командуванням Анджея Висоцького).
Таким чином, під Конотопом зустрілись дві військові потуги двох могутніх сюзеренів Европи — польського короля та московського царя, що мали між собою вирішити: кому має підлягати цей непослідовний васал — Україна. Звісна річ, що зверхник цього васалітету гетьман Виговський в силу відомих причин і особистих симпатій виступив на польському боці. Про те, що його піддані не були одностайні в орієнтації на Польщу, свідчить (окрім подій подальших) те, що на російському боці виступив загін запорожців під проводом наказного гетьмана Івана Безпалого.
А т.зв. союзників — кримських татар слід розглядати винятково як наймане військо в одному ряду з іншими найманцями: німцями, волохами та сербами.
Тому не треба шукати символічної «битви пригноблених народів проти азіятсько-деспотичного поневолення». Це була пересічна феодальна війна, притаманна тій епосі, як терористичні акти нашому спливаючому XX-му вікови. Це не була ні Бородінська, ні Грюнвальдська, ні Куликовська битва, це був прикрий для Російської імперії військовий інцидент, який одначе дуже швидко було виправлено. А остаточну крапку у закономірному процесі приєднання Малоросії до Російської імперії було поставлено через півстоліття під Полтавою, де ще один невдячний васал — гетьман Іван Мазепа зробив спробу поміняти сюзерена. Результат — прямо протилежний фіналу конотопському, бо на початку XVІІІ cт. весь світ зі страхом збагнув, що процес розширення Російської імперії вже нікому й нічим не зупинити. Найрозумніші з малоросіян це зрозуміли і влились (а на деяких етапах й очолили) у цей процес, нерозумних було просто зметено з історичної арени.
…Ще раз мусимо наголосити, що абревіатура ВКБ в історичному контексті не має права на існування, бо це було: а) не велика; б) не битва, а так, вовтузня. Навіть не батрахоміомахія, а банальна жабомишодраківка.
Газета «Ніч» Автовізій САМІЙЛЕНКО Dіscursus De Bello Moscovіtіco
Не мав би ваш кореспондент жодного права носити горде ймення «журналіст», якби, перебуваючи у самому пеклі, — в гущі подій Великої Конотопської битви рівно 340 років тому, не взяв би інтерв’ю у його ясновельможності гетьмана всієї Руси-України головнокомандувача Збройних сил України Івана Виговського. Щоправда, наша розмова протікала дещо дискретно і у дещо специфічних умовах. Аля ґер, ком аля ґер, перепрошую за банальність. Два дні 28 і 29 чеврня 1659-го року я провів поряд з й.я.в. гетьманом Виговським і два дні тривало наше інтерв’ю. Щоправда, питань, які я заготовив для високомудрої розмови з паном гетьманом, задати мені не вдалося, бо не було належних умов, та й диктофона мені було розтрощено московською кулею ще на самому початку битви. Тому із запланованого масштабного на дві шпальти інтерв’ю вийшли якісь окрушини. Тому так.
- Ваша ясновельможносте, пане гетьмане, товаришу генерал (від перших же гарматних вибухів і свисту мушкетних куль я трохи втратив почуття реальности і на якийсь час у мені рельєфно ожили спогади про службу в т.зв. Совєтській Армії, тому й звернувся я до гетьмана так якось анахронічно, але згодом отямився, бо й.я.в. гетьман Виговський дав наказ відступати на той бік річки Соснівки. Поволі з боями ми відступали, а на нас насідали московці князя Пожарского), дозвольте спитати Вас, чи Ваша жорстока розправа з опозицією, я маю на увазі групу полтавського полковника Мартина Пушкаря та кошового Якова Барабаша і самопроголошеного гетьмана Силку та наказного гетьмана Івана Безпалого, не поставить під сумнів Вашу леґітимність яко демократично обраного президента незалежної України?
- Що я тобі скажу, Автовізію (українські полки відступали, і гетьман вповні контролював цей процес, слідкував, аби відступ не перетворився на втечу), демократія — це не вседозволеність. Колишній кошовий отаман Барабаш та колишній полтавський полковник Пушкар підняли заколот проти законного, до того ж тричі обраного, гетьмана, тому й отримали по заслузі: Пушкаря вбито в бою, а Барабаша, за вироком військово-польового суду, — повішено. Що ж до Силки й Безпалого, то це — банальні зрадники-перекинчики, а що роблять з перебіжчиками до ворога під час бойових дій, Автовізію? (я жестом продемонстрував й.я.в. гетьману Виговському свій вирок). Отож бо. Силку вже прикуто ланцюгом до зарядженої гармати, біля якої стоїть козак із запаленим ґнотом, зараз піднесе, а може (гетьман вийняв зі свого бойового шкіряного пояса золотий швейцарський дзиґарок, натиснув потаємну кнопку, вічко, ґравійоване монограмою шляхти Виговських, з музикою відкрилось, глипнув на циферблат), вже підніс запала, тому Силка вже в пеклі, а Безпалого чекає не менш справедлива кара, я дам татарам звеселяючого трав’яного тютюну і вони його порубають на 666 шматків.
— А як же, Ваша ясновельможносте, щодо проблеми опозиційности на загал? В сенсі філософічному?
— Є людина, є проблема, нема людини, нема проблеми, пане літописцю, це і Барабаш Мотузяний, і Силка Пригарматний можуть підтвердити.
- Ваша ясновельможносте (українські сили перейшли Соснівку і відступали далі, московці Пожарского насідали, вони теж перейшли на цей бік), Ви щойно дуже бароково висловились щодо цих, очевидно, таки винних, осіб, а це свідчить про Ваші неабиякі здібності в царині літературній. Зізнайтесь чесно, Ви пишете вірші?
- Та що там казати (й.я.в. гетьман Виговський трохи зашарівся, мабуть, від того, що я мимоволі викрив його секрет, і дав команду сердюкам: руйнуйте муст і гатіть ріку! В бойовому запалі від надмірного хвилювання й.я.в. збився на свій рідний поліський діалект і вживав «муст» замість «міст». Через якийсь час Соснівка розлилась, і води захопили москву на переправі, вони почали топитись, і тут на них вдарили українські козаки із засідки та наші союзники — татари. Московці князя Пожарского потрапили в кільце і їх просто нищили, як тепер колорадського жука), я не поет, але яко кожен інтелектуал XVІІ століття не цураюсь поетичного слова й роблю свій посильний вклад у розвиток української філологічної науки.
— І треба сказати, В.я.в., цей вклад є досить вагомим, Вас років через 350 назвуть великим реформатором українського правопису і першим практиком фонетичної орфографії, яка, на відміну від московського історико-етимологічного принципу, засвідчує окремішність, автентичність та давність української мови. Виробляючи новий український правопис для Реєстру Війська Запорізького 1649 року, яким принципом Ви послуговувалися?
— Пиши, як чуєш, читай, як бачиш.
- Пане гетьмане (ми уже гнали московське військо до стін Конотопа, і коні наші, без перебільшення, ступали по ворожих трупах — і це так), Ви ще залишитесь в історії як мистець-каліграф, майстер барокового письма, — дуже вишуканого й емблематичного.
- Я стою на тому, що кожен козак яко сотворіння Господнє — істота неповторна, єдина в своїй іпостасі, то чому написання його ім’я не повинно бути таким же неповторним? Тим більше — наймодніші віяння і тенденції стилю «бароко» змушують йти враз з часом. Та й що там казати, та ж Ви знаєте, — маю дар від Бога прегарно писати (побоїще московитів тривало далі, вони відходили до свого табору, танучи на очах, чимало москви потопилось в болоті, багато вирізали українські козаки, а багатьох просто тут татари брали в ясир, в’язали мотуззям з кінського волосу і відправляли в свої обози).
- Ваша ексцеленціє, Ви один з найосвіченіших людей своєї доби, письменник, державний діяч, а тепер вже, очевидно, що — видатний полководець (московці біля конотопських валів геть змішались, побачивши це, по них з Конотопу вдарив полковник Гуляницький зі своїм Ніжинським та Чернігівським полками, козаки захопили чимало московських гармат, серед них три мортири, одна з яких є страшно велика, а також дванадцять возів вогнистих куль та провіанту, до всього ж поклали багато ворожого трупу), скажіть, пане гетьмане, що Ви тепер читаєте?
- Читаю, Автовізію, я багато (москва зробила спробу контратаки, стрілянина здійнялась, як у голлівудському фільмі, я мимоволі втягнув голову в плечі: московське ядро влучило в коня під й.я.в. гетьманом Виговським, він упав, до нього кинулись сердюки, підвели. «Пропав кунь», — сказав своїм поліським діалектом гетьман, його кінь з відірваною ногою конав в конвульсіях, один із сердюків ударом ятагана позбавив нещасного коня мук, Виговський всунув ногу в стеремено нового коня, як тут в нього влучила московська куля, гетьман ще раз упав, але крови не було, — куля влучила в шкіряний пояс, розірвала його разом з мундиром… через якусь мить гетьман Виговський вже був у сідлі і далі холоднокровно командував боєм), - зараз ось перечитую свою захалявну книжицю — творіння мого заступника, майбутнього канцлера Великого князівства Руського, автора Гадяцького трактату, ідеолога та теоретика національно-визвольної боротьби українського народу, начальника Генерального штабу Збройних сил України Юрія Немирича «Dіscursus de bello Moscovіtіco». Дуже потрібна і своєчасна книга!
— Це та, пане гетьмане, що про недавню польсько-московську війну? Видано в Парижі 1634-го року?
— Так, Автовізію.
— Чого ж, читав, читав: «Московинам вдалося завести у себе рабську залежність. Їхня країна з фортецями і численною силою вояцтва — це все раби… Так що всі вони раби, ніколи справжньої свободи не знали, тепер не знають і знати не бажають, а неволі не відчувають і від неї не втікають, бо вважають свою долю призначеною від Бога і царя».
- Який стиліст, який обсерватор, прошу пана Автовізія, а який з пана Немирича геополітик! Який тонкий і проникливий геополітик! Послухай, Автовізію (й.я.в. витягнув з-за халяви свого темно-вишневого чобота книжку у брунатних шкіряних палітурках, на титулі виблискував золотий напис «Dіscursus de bello Moscovіtіco».
- Війна з Москвою і новомодний термін «дискурс», Автовізію (князь Трубєцкой разом з рештою московського війська поспішав відступити у напрямку Путивля, татари в’язали свій ясир: князів С.Пожарского, С.Львова, Л.Ляпунова, обох Бутурліних, усіх московських полковників, ротмістрів і капітанів), поки що куди, я зацитую тобі уривок з цієї дивовижної книжки мого приятеля і, мушу сказати, сподвижника пана Юрія Немирича: «Коли ми на москів з одного боку нападемо, їхні постійні вороги — маю на увазі перекопських татарів — до Московії вдеруться. Спонукати татарів до такого союзу може майно тих мешканців, багата здобич, здобич легка і незахищена, від ворогів не загороджена». Що скажеш, Візі?
— Тут уся філософія українського імперіалізму, Ваша ясновельможносте, де стисло до геніяльности сконцентровано означення перманентного противника та евентуального союзника України-Руси. А якщо до цього додати ще цитату з Вашої ясновельможности: «Гетьман розпочне проти государових ратних людей стояти і з ними битися, а допомагати йому будуть польські, свейські, волоські ратні люди і кримські татари та турський султан», то отримаємо цілком достойний, дуже лаконічний Катехізис української геополітики XVІІ ст. Як, пане гетьмане?
— Сила, Автовізію!
— Пане гетьмане, не зважаючи на трохи незвичні умови для нашого інтерв’ю, мої читачі не пробачать мені, якщо не спитаю Вас: якою Ви бачите Україну в майбутньому — підмосковською, підляською, підшведською, чи, може, підтурецькою?
— Гай-гай, хлопче, і ти повівся на мій дуже хитрий маневр, зафіксований у Гадяцькому трактаті, складеному вельмивченим паном Немиричем. Так, якийсь час ми, Україна, могли би бути в одній конфедерації з Польщею та Литвою, як Велике Руське князівство. Це пан Немирич, який бував у Европах, так собі уявив, що Україна могла би бути республікою в оточенні королівств, як це є Швейцарія, чи конституційною монархією на взірець Голландії, але я ж бо знаю, що конфедерація з Польщею — це суцільна війна. Як також з Москвою… Тому лише повна державна незалежність Самостійної Соборної України!
— Від Сяну до Дону!
— Десь так, вельми вправний літописче, Автовізію.
— Все це, Ваша ясновельможносте, я опишу в газеті для наших патріотичних читачів…
— Якщо будеш писати, Візі, не забудь включити в свій репортаж свідчення про злочин московської окупантської армії проти людства. Я не кажу, літописцю, що ми, українські козаки, святі, — ходили й ми в похід на їх землі, Москву палили, але таких звірств не чинили. Ти знаєш, що в листопаді минулого року банди — військом цю орду не назвеш — кривавого Ромодановського захопили Миргород і Лубни. Ось свідчення про їх дії ніжинського полковника Григорія Гуляницького: «Москва наступає безбожна… все мечем і вогнем розорюють, церкви Божі палять, без усякого милосердя про монастирі, священиків, іноків і інокинь, всіх під меч пускають, а, більше того, над паннами, добрими дівицями і попадями глумління роблять, груди вирізують, і малим дітям не спускають, образам святим очі вилупляють». Записав, Автовізію?
— Я, Ваша ясновельможносте, це без будь-якого диктофона запам’ятаю. На все життя, хоча не знати, скільки його мені там залишилось.
- Цього (битву виграно, це однозначно, ми ще цього тоді не знали, але цар Олексій Романов впав у тяжке горе. Він, опанований незборимим жахом, дав своїм стольникам наказ готувати евакуацію двору за Волгу, в Ярославль, а тим часом хай усі, без винятку, москвичі йдуть насипати вали довкола Москви, і ходив цей Олексій-цар у жалобній одежі оглядати, як йдуть земляні роботи. Теж тоді ми з й.я.в. гетьманом Виговським не знали, що через 200 з гаком років історик, вже не московський, а російський, С.Соловйов, напише: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 рр., загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у силі вивести в поле такого блискучого війська»), брате, ніхто не знає.
… Ось на цій оптимістичній ноті, шановні читачі, й закінчилось моє інтерв’ю з й.я.в. гетьманом України, великим князем Руським Іваном Виговським. Не буду заводити ще раз давньої патріотичної пісеньки про те, що пан Виговський, мовляв, не зумів скористатися з результатів Великої Конотопської битви і НЕ:
а) закріпив перемогу над військом князя Трубецького повним розгромом московської армії, що дозволило б здійснити вдалий похід на Москву (там попалити все, поруйнувати);
б) проголосив повну державну незалежність України-Руси, тим самим обеззброївши своїх противників з числа українського полковництва, які закидали гетьману повернення назад до польського поневолення;
в) налагодив структури служби безпеки України, яка б вчасно провела «профілактичну роботу» з лідерами нової опозиції — пп. Т.Цицюрою, В.Золотаренком, Я.Сомком та й самим Юрасем Хмельниченком;
г) відмовив кошового отамана Запорізької Січі І.Сірка нападати на дружні гетьманови татарські території;
д) послав ката-виконавця до зрадника Безпалого, аби зачитати йому вирок військово-польового суду.
… Ти диви! Казав, не буду давньої патріотичної пісеньки, а вийшло, як завжди…

Газета «Едіот Гадаот» Автовізій САМУЕЛІ Битва залізних канцелярій[6]


Конотоп — це вам не Бердичів, не Жмеринка, не Черновіце і вже далеко не Одеса. Але й у цьому непривітному для нас містечку я знайшов канцелярію. Ну, не те, що ви подумали, це була більше міняльна контора, до того ж підпільна, до того ж при корчмі, але це був осередок ґешефту в цій жорстокій Україні, підпаленій Хмельницьким одночасно з усіх чотирьох кутів. Думаєте, вона не горить донині? Горить, але не ясним полум’ям, як би… гм… хотілось, а якось тліє, кіптявить, куриться.
В тяжкий для українського єврейства час я потрапив у це містечко під такою символічною назвою, як Конотоп: після голокосту, вчиненого цими чубатими фашистами Зінька Хмельницького, поволі почали оживати осередки генделю в цій країні і пожвавлювалась розбудова канцелярій по території. А тут ще ґої знову зчепилися битися між собою. А б’ються вони, ці… ну, ви знаєте… якось нешляхетно, не по-біблейському і навіть не по-давньоримському, — вони ріжуться, як п’яні махновці на черговому весіллі отамана Нестора Івановича, аби його…
Ми сиділи у реба Герцля, конотопського чоловіка, якій встиг вийти з голокосту Хмельницького з втратами мінімальними: дві перини, набиті пір’ям, скринька з фальшивими гульденами (цина покрита сусальним золотом), дев’ятдесятдворічна бабця (вмерла не стільки від козацьких шабель, скільки від нервів), цнота двадцятидев’ятирічної кульгавої Двойри та майже новий суконний лапсердак. Справжні ж цінності, як то бочівка із золотими дукатами, перини з пуху, срібні ложки дев’ятдесятдворічної бабці, цнота сімнадцятирічної красуні Сари та таки новий оксамитовий лапсердак, було надійно сховано разом з малим Хаїмком, дружиною Ребекою та самим Герцлем на хуторі козака Вареника, який мав страх Божий від смертовбивства, а також вільноконвертовані золоті гроші любив більше, ніж антисемітську ідею. На цей раз Герцль вижив. І во славу зустрічі наступного року в Єрусалимі знову відкрив у Конотопі корчму… Залізні ми люди, все-таки, залізні наші канцелярії!
Ми сиділи у реба Герцля, їли надзвичайно смачну фаршировану щуку, яку приготувала дуже вправна його жона Ребека, і пили солодке грецьке вино. Розмовляли за високе.
— Як ви думаєте, реб Самуелі, — спитав мене шановний Герцель, — якщо ґой Гуляницький зі своїми п’ятьма тисячами козаків витримає облогу Конотопа стами тисячами вояцтва ґоя Трубєцкого ще два тижні, то за скільки я продаватиму їм штоф горілки?
— Невже за дукат?
— А шо ви собі думаєте?!
— То ви маєте добрий гендель. Позичте мені сто червінців…
— Охо-хо-хо, реб Самуелі, реб Самуелі, хіба ви не знаєте, які тепер тяжкі часи. Я вам позичу тридцять срібних цехінів. Скуштуйте ще щуки.
— Чи ви знаєте, реб Герцель, як давно я не їв справжньої фаршированої щуки з медом?
— Це я не знаю, скільки ви не їли такої щуки? Це я не знаю, який тепер тяжкий час? Ха!
— А ви знаєте, реб Герцель, що на порятунок ґоя Гуляницького йде ґой Виговський зі страшною силою — козаки, поляки, татари?
— Шо, я не знаю цих татар? Вони беруть ясир. А ви знаєте, реб Самуелі, вони хочуть, аби нас уже не було?
— Не діждуться!
… Ще два тижні я жив у корчмі енерґійного Герцеля, щуки більше, правда, не їв, бо облога давалась взнаки. Але на то ми й богообраний народ, аби не пропадати з голоду на цій ґойській війні. Ми мали вдосталь іншої риби, хліба, і навіть молока та меду. На другий день їх ґойського християнського свята — Петра і Павла — до мене підійшов шановний Герцель і сказав радісно:
— Ви чули, реб Самуелі, ці ґої побили тих!
— Так чого ви крутите, чого не підіймаєте ціну за штоф горілки до одного дуката з половиною?
— А ви не чули, що вони розбили їх, облоги Конотопа вже нема, полковник Гуляницький геть погнав князя Трубєцкого в Московію, а князя Пожарского зарізали татари?
— А звідки сили в того Гуляницького з його п’ятьма тисячами козаків розбити двісті тисяч московитів?
— Як, ви не знаєте, йому на допомогу прийшов гетьман Виговський? Ґой.
— Сам?
— Сам, з козаками, поляками і татарською ордою! Ви не знаєте, що вони розбили московських ґоїв? То я вам розповім. Слухайте мене. Гетьман Виговський напав на князя Трубєцкого, розбив його вщент. Ви не знали? Стріляли в них з мушкетів, як на полюванні куріпок… Тридцять тисяч московського трупу… тридцять тисяч кацапів уже не запишеться в Чорну сотню!
— Я вітаю нас, реб Герцель, а разом з нами вітаю весь український нарід!
— Ви думаєте, реб Самуелі, що цей український нарід не на нашу голову? Згадайте, що було десять років тому. Згадайте того фюрера Хмельницького та його запорізьких есесівців!
… Важко мені було щось заперечити цьому мужньому єврейському сподвижнику, який не дезертирував з поля впливу, не втік з цієї оскаженілої країни, яку покарав Всевишній. Покарав за невинну корчмарську й орендаторську кров, за спалені ґуральні й монопольки, за розграбовані ломбарди й міняльні контори, за знищені банки й зарізаних лихварів, за розтерзаних канцеляристів на недержавній службі…
Попіл спалених канцелярій мусить стукати у наші… наші, словом, ясно.
… Через цю ґойську війну я не зумів виконати завдання редакції і написати серію репортажів про функціонування фінансово-промислової групи «Ґевел ґаволім»[7], яка ще до голокосту Хмельницького функціонувала у східноевропейському регіоні. Я мав відвідати канцелярії «ҐҐ» у Кракові, Варшаві, Яссах, затим у Криму, а згодом у Києві, Чигирині, Чернігові, потім — у Москві. Не вийшло, шановні читачі, через цю війну я надовго засів у Конотопі. Але звідки взялась ця війна, чи реб Борисовський з московської канцелярії «ҐҐ» не задумав здійснити перерозподіл сил і капіталів у самій фінансовопромисловій групі «Ґевел ґаволім»? Чи не звідти ростуть вушка цієї війни? Бо чи зумів би князь Трубєцкой без грубих грошей спорядити 200 тисяч війська для походу на Україну?
Але нема, як кажуть місцеві ґої, лиха без добра. Перебуваючи у Конотопі, спочатку в облозі, а згодом під час святкування козаками їх великої перемоги, я нарвався на страшенну таємницю, з якою й хочу поділитися з вами, шановними читачами.
Просто перед моїми вікнами декілька козаків замордовували за шпигунство на користь Москви старого єврея зі срібною бородою. Старий верещав і випручувався. Тоді Кудря з мортирної команди взяв його голову і сховав її у себе під пахвою. Єврей затих і розчепірив ноги. Кудря правою рукою витягнув кинджал і обережно зарізав старого, не забризкавшись. Потім він стукнув у зачинену раму вікна.
— Якщо хто інтересуєтся, — сказав він, — нехай прибере. Це свобідно…
І козаки завернули за ріг[8].
Я вибіг з будинку, старий єврей був уже цілком мертвий. З власником Конотопської корчми ми занесли труп нещасного в приміщення і поклали на лаву. Згодом прийшов кантор і пронизливим голосом заспівав «Ел молей рахім».
Раптом я побачив, що з пазухи трупа виглядає ріжок білого паперу. Дуже білого, як на XVІІ ст. Непомітно для євреїв я витягнув цей папір, сховав собі під полу і вийшов у другу кімнату.
Ви знаєте, що то був за папір? Таких паперів не могло бути в XVІІ ст., бо це був дуже білий, як би тепер сказали офсетний, папір. Але це ще не все, — списаний цей папір був не бузиновим чорнилом гусячим пером, а на ньому, — спочатку я своїм очам не повірив, але згодом це підтвердили зрілі очі корчмаря Герцеля та молоді очиці малого Хаїмка, його сина, — нахабно, як на XVІІ ст., розмістився шрифт комп’ютерного набору. «Пентіум» чи «Макінтош», не можу сказати, але одне очевидно: цей аркуш білого фінського паперу побував у лазерному принтері. Звичайно, ви можете мені й далі не вірити, але текст було написано російською мовою. Я прочитав цей текст єврейській громаді Конотопа мовою ориґіналу, — вони нічого не зрозуміли, я переклав їм українською, — вони нічого не зрозуміли, я сяк-так переклав їм спочатку арамейською, потім на івріт, — вони нічого не зрозуміли, тоді я якось переклав на ідиш, — вони нічого не зрозуміли… І не могли зрозуміти, бо й я сам, людина кінця XX ст., мало що зрозумів. Чому, по-перше, цей текст російською мовою; по-друге, навіщо, кому й куди ніс цей папір покійний єврей із срібною бородою; звідки в XVІІ ст. комп’ютер «Ай-Бі-Ем»? І так далі… Ех, гарячий ти на руку, запорожцю Кудре!
Зрозуміло, і це цілком очевидно, що цей текст — брудна антисемітська фальшивка, дуже хитро замаскована під витвір самих же євреїв. Розрахунок авторів цієї юдофобщини: зробити так, аби подумали, що це робота євреїв, спрямована на викриття антисемітів, що, зрештою, після всебічного аналізу мало би вдарити по світовому єврействі. Кому це вигідно? Та тим, хто хотів би, аби нас вже не було. Звичайно, вони не діждуться! Тому для того, щоби знати, як лицемірно і цинічно працює світовий антисемітський центр, наважуюсь оприлюднити цю фальшивку. Хоча загадки залишаються: а) чому текст російською; б) куди його ніс покійний старий єврей; в) звідки в XVІІ ст. комп’ютер «Пентіум», і т.д. Зрештою, як усе це потрапило в Конотоп XVІІ ст.? Кому було вигідно АЖ ТАК змістити часово-просторовий континуум? Ось, прочитайте цю маячню і скажіть самі! Ні, ви таки прочитайте!
Декалог арійця[9]
1. Світом правлять три «М» — масони, мафія і мусульманські кола. Два перші «М» — ворожі арійським націям (германці, романці, слов’яни).
2. Найсильніше з трьох «М» перше — масони, їм протистоїть третє «М» (мусульмани). Ворог нашого ворога — наш друг. Саддам Гусейн — остання опора арійського світу.
3. Пахани М1 (масони) — фінансисти іудейського племені: Цороц та йому подібні. Центр М1 не в Єрусалимі, а на Волл-стріт.
4. Держава Ізраїль — «потьомкінське село» — показуха для наївних. Це те саме, що тризуб і синьо-жовта фана, які номенклатурна олігархія справила національно стурбованим хохлам.
5. Мета М1 — принизити, загальмувати й знищити самоідентифікацію арійських націй (німці, скандинави, росіяни, поляки, італійці, іспанці, українці, французи тощо).
6. Виконання своїх планів М1 поклали на М2. Мафія — шестьора масонів.
7. Однією з найнебезпечніших для М1 є українська нація як нація хліборобів і продуцентів ідей освоєння космосу (Кибальчич, Кондратюк, Корольов, завод «Південьмаш», 14 реальних космонавтів). Цю націю М1 і М2 мають намір перетворити на натовп торгівців.
8. Для реалізації своїх цілей М1 не зупиняються ні перед чим: нацькувавши одна на одну величезні арійські групи — германців та слов’ян (Друга світова війна), вони пожертвували кількома мільйонами своїх одноплемінників семітської крови.
9. Для послаблення питомо арійських націй М1 вкорінили в їх політикум режими псевдодемократій (Італія, Росія, Україна). У вотчинах М1 (США) та М2 (Південно-Східна Азія) — режими суворої авторитарії.
10. Україна останні 500 років є полігоном, на якому М1 і М2 випробовують свою, кожен раз найновішу, «зброю» (технології кабали).
… Одне я не можу зрозуміти, шановні читачі, звідки вони у тому XVІІ ст. знали Саддама Гусейна? А так все ясно — клінічна юдофобія, дрібний гітлеризм, маніакальне чорносотенство, сталінський космополітизм, троцкізм під знаком свастики, ку-клукс-клан у боярському кафтані, клерикальний маоїзм, ідеологічна хмельниччина, ідейний голокост, есесівська отаманщина, середньовічний фашизм, інквізиція сумління, печерна ксенофобія, махновщина, петлюрівщина, бандерівщина, моральний геноцид, злочин проти людяности, а іншими словами — антисемітизм звичайний.
Але усе це не просто так. Це подяка їхня за наше добро. За те, що ми триста років з VІІ по X ст. потужним Хазарським каганатом захищали їх «арійський світ» від нападів різного штибу степових волоцюг. Як тільки гайдамака Святослав знищив Хазарський каганат, так монгольські номади затопили половину їхнього «арійського світу».
Це подяка за те, що ми навчили їх рахувати гроші і вигідно торгувати.
Це нам за розумного єврея-міністра при бундючному династичному правителеві.
Це за економіку!
Це за фінанси!
Це за мережу закладів громадського харчування!
За — Біблію!
Це нам за Новий Завіт і за Ісуса Христа!
… Казав один старий мудрий єврей: не роби людям добре, вони тобі цього не простять.
Вони тобі обов’язково влаштують єврейський погром, як влаштували це у Києві перший раз 823-го року, коли вигнали з міста хазарів, другий раз — 1024 за мовчазної згоди князя Ярослава, чомусь прозваного Мудрим, третій раз — у чорну годину хмельниччини, четвертий раз — 1905 року, коли розважалась Чорна сотня, п’ятий раз… слухайте, а може, досить?
А тепер, я маю на увазі 1659 рік, українські та російські ґої б’ються між собою під Конотопом. Хай б’ються.
Газета «Пульс Тушкіна» Автовізій САМОЙЛОВ Життя за царя сказ про витязів землі рускої — богатирів билинних та про татарів поганих, хохлів зрадливих, ляхів-супостатів[10]
Господь на небі, у своєму горньому Єрусалимі, дивиться на нашу грішну землю і все бачить… І ще гряне кара небесна на врага-супостата і понесе ще ріка-Сосновка кров поганську і зрадливу до більшої ріки, а та — до ріки великої і вже ця до моря Чорного понесе ту кров нечестиву, — так оспівував цю трагічну для нашої звитяжної московської зброї битву під Конотопом у червні 1659-го року талановитий народний самородок, гусляр і сказатель Хрєннік Тіхонов, якого я зустрів в обозі військ його світлости князя Трубецкого, що відходили на Путивль. На жаль, з мілітарних причин я не зафіксував на диктофон цей сказ, цю трагічну саґу, цей міні-епос здібного гусляра Хрєнніка Тіхонова, тому передаю цю перлину усної народної творчости своїми словами, а при потребі й з коментарем.
Перш ніж передати оповідь талановитого композитора Хр.Тіхонова, хочу дещо про нього: після Конотопського походу він був наближений до царя Лєксєй-Михалича, за цей сказ щедро обдарований соболями та кріпаками і поставлений на чолі Гуслярського приказу, де перебував довгі роки, аж до своєї смерти у віці 99 років.
Як йшли витязі Землі Рускої, співав, отже, гусляр-самоук, у похід на бусурман нечестивих, ляхів-єзуїтів та хохлів двоєдушних, несли вони тяжку кару супостатам за буйний набіг, за кров і попелища московські, за душі православні…
(Хрєннік Тіхонов чомусь не зазначає в своєму сказі, що супротивником московського війська у Конотопській битві були українські козаки, такі ж православні християни, як і московити, а татари-мусульмани та поляки-католики виступали лише як союзники українського війська. Про такі очевидні речі, як то, що московські війська були визволителями, а українська армія вела несправедливу війну, композитор Хрєннік Тіхонов чомусь не згадує. - Авт.С.).
За рікою Сосновкою, під містом Конотопом стояли полки рускії під знаменами червленими з ликами святих християнських, як то Єгорія Побідоносця, Александра Невского, Дмитрія Донского та Серафима Сурожского. Наперед війська на коні буланому зі збруєю золотою виїжджав воїн християнський, богатир билинний, витязь Землі Рускої його світлість князь Пожарский Семен Романович.
А з чистого поля, якби вороння чорне, з’їжджалися всякі різні степові наїзники, як-то калмики-ідолопоклонники, башкирці-язичники, татари-сарацини, нечестивці з битого шляху, розбійники з великої дороги, що на віру християнську важать та душі православні у ясир тяжкий забирають.
(Не втримаюсь, аби ще раз не вказати на закоренілу помилку шановного гусляра Хрєнніка Тіхонова: малоросійські полки теж виходили, як гайвороння темне, назустріч витязям руским. — Авт.С.).
І виходив герой звитяжний, провадив далі наш гусляр, його світлість князь Пожарский Семен Романович на коні буланому у збруї, зі шкіри червоної сап’янової зшитої, золотими бляшками облицьованої, коштовними дармовисами прикрашеної, і вбраний був князь-ірой у шоломі золоченому, зі стрілкою на перенісся опущеною, в якій прегарна рожева перлина вправлена була, богатирські груди мужнього князя захищали золочені же обладунки тульських майстрів роботи — кольчуга з тисячі кілець, а навпроти серця благородного прикріплена бляха із зображенням св.Симеона, на плечах князя безстрашного була єпанча золототкана, а пояс його з темно-синього хінського оксамиту охоплював кремезний стан князівський, як річка бистра охоплює на луці скелю кам’яну, про чоботи князя-оборонця Землі Рускої можна скласти окрему билину, бо були вони із сап’яну зеленого, як перша трава весняна, а якби її раптом покрила несподівана паморозь, то мали б ми срібне шиття на тих чоботах князівських, а про те, що підківки на них були зі срібла чистого, то й говорити не треба, й так ясно. Про зброю його світлости князя Пожарского ще будемо говорити: за поясом, уже оспіваним, мав наш ірой два пістолі роботи агліцької зі рукояттями, інкрустованими перламутром та срібними насічками, а також люфами воронованими, за спиною наш князь мав лук татарина поганого, в бою забраний, і сагайдак повен стріл з перами орлиними і наконечниками кованими, в руках мав надьожа-князь таке: в правій — келеп турецької роботи, дуже небезпечний для ворогів, а у лівій — спис з наконечником дуже гострим. Але окремо необхідно співати про шаблю князя Пожарского — була це шабля роботи дамаської зі сталі голубої, а вже гострої такої, що кірасу німецьку розтинала, як горіхову шкаралупу, по лезу щось було написано буквицями сарацинськими і тому, аби очистити цю зброю від скверни бусурманської, князь звелів ліворукому майстрові з Тули на ефесі шаблі цієї, за триста червінців в Хорезмі купленої, прикріпити іконку Єгорія Побідоносця, емаллю і сканню майстром Афоньком з Суздаля виконану, гарно так на золотих ланцюжках ця диво-шабля з рукояттю з кістки елефанта, звіра, якого ще слоном називають і який, як відомо, Росию своєю батьківщиною має, теліпалась при лівому стегні князя-воїна.
А назустріч ясному князеві зі стану татар поганих виходив для поєдинку, як воно водиться, татарин нечестивий, злодій-наїзник, челубей темнолиций, — для двобою з витязем-князем. І був цей поганин у шкірі вовка степового, хутром до білого світу обернутим, замість шолома на його нерозумній голові стримів череп конячий, вітром вибілений, дощем випраний, сидів він на коняці, подібній до своєї подоби, — малій такій мохнатій і дуже злій. Озброєний цей злодюга був дубиною вузлуватою, ножем зарізяцьким та зашморгом-арканом з кінського же волосу, для захоплення ясиру християнського, був цей челубей немитий і, як уже сказано, — нехрещений.
… І зійшлися у герці єдиноборному витязь Землі Рускої світлійший князь Пожарский Семен Романович та поганий челубей, ханський нукер, вельми дужий воїн з кривою шаблею в лівій руці і арканом у правій, і вбив князь Пожарский татарина. Заревіла орда ревом жалібним, і сто тисяч татар сто тисяч стріл зі стількох же луків випустили у воїна Землі Руської… Але Господь на небі на цей раз вберіг князя Пожарского, лише кінь, вірний бойовий товариш буйногривий, упав від стріл поганських, а його світлість князь Пожарский потрапив у їх невірні лапи татарські.
(Таким чином композитор і поет Хрєннік Тіхонов хоче сказати, що князь Пожарский вийшов на поєдинок з татарським бійцем, переміг його, але татари з луків підстрілили його коня і взяли князя Пожарского в їх татарський полон. Насправді все було трохи інакше, та про це далі, а поки що слухаймо сказ гусляра Хрєнніка Тіхонова. — Авт.С.).
… І привели князя Пожарского Семен-Романовича, сирим реміняччям зв’язаного, перед розкосі очі хана кримсько-татарського…
(Питання Криму, до речі, досі не розв’язане, бо ця півострівна споконвічно великоруска земля чомусь належить до цього штучного державного утворення на землях Південної Росиї, яке називається «Україна», замість того, аби носити свою питому назву «Малоросійская губернія Росийської імперії…» Ех, запустили ми процес собиранія земель рускіх! - Авт.С.).
Привели витязя руского, князя Пожарского до хана татарського, до цієї шишимори деревенської, привели, зв’язаного з сирої шкіри ремінням, але гордого та нескореного. Каже хан бусурманський князеви православному, мовляв, так і так, переходь на мою ханську службу, записуйся добровольцем до армії татарської, будеш мати чамбул кінний під своєю орудою, табун коней, юрту повстяну і двох дружин з гарних татарських фамілій… Князь Пожарский ввічливо відмовив ханові, тоді монарх татарський вдруге запропонував князеви службу і блага всякії, але й удруге витязь Землі Рускої чемно дав одкоша ханові, і тоді цей намісник шайтана на землі втретє пропонує князеві православному свої милості, як то чамбул війська, табун коней, юрту вже шовкову і аж трьох дружин із шляхетних по-їхньому сарацинських родин. Аж тоді князь християнський не витримав і сказав спересердя, мовляв, його, хана, щастя, що в князя Пожарского руки зв’язані, а то б він йому голову відтяв…
(Знову художня фантазія трохи занесла шановного Хрєнніка, він, дотримуючись законів мистецтва, трохи погрішив проти історичної правди, оспівуючи розмову князя Пожарского з ханом Мухамед-Гіреєм ІV, бо, як стверджує очевидець цього самміту перекладач Фролов, усе було інакше. Правда те, що князя Пожарского привели зв’язаного перед ханські очі, але не зовсім розкосі, а так собі, правда й те, що хан запропонував князеві перейти на військову службу до нього, але не командиром ескадрону, а простим нукером, але далі композитор і поет Хрєннік Тіхонов лакує дійсність. Князь Пожарский відповів ханові татарському приблизно десь так: «Ти блядин син, єті тваю мать, ти виблядок єси сатанинский, ти скотоложник бусурманский, ти помойніца вєлікого візіра, єті тваю мать, блядин син…» Ось так говорив витязь християнський, князь Пожарский поганому цареви бусурманському, плюнувши до того ж йому межи очі, хоча й він Мухамед-Гірей Четвертий. Словом, вів себе, як личить справжньому рускому перед лицем ворога, не виклянчував пощади, а висловлював ненависть і зневагу. Не сподобались ханові ці правдиві слова руского воїна, ох, не сподобались, і, попираючи всі норми міжнародного права і Женевську конвенцію про статус військовополонених, наказав цей цар варварський відтяти князеві голову, що посіпаки ханські в ту ж мить і вчинили… Очевидець Фролов розповідає, що він бачив, як відрубана голова князя Пожарского котилась у траву, а язик ще вимовляв на адресу хана: блядь…
Ось так гинуть герої Росиї, гордо і нескорено! Ім’я Князя Пожарского Семена Романовича займе гідне місце в пантеоні слави і доблесті поміж такими героями Росиї, як витязь Пересвєт, Іван Сусанін, генералісимус Суворов, поет Ніколай Гумільов, поет Федеріко Гарсіа Лорка, Александр ІІ, Александр Матросов, адмірал Нахімов, генерал Карбишев, Зоя Космодем’янська, святі мученики Козьма і Дем’ян, прем’єр-міністр Столипін, президент Альєнде та журналіст-страдник Влад Лістьєв. - Авт.С.).
Нахмурився, яко хмара з північно-західного боку, хан татарський (це вже знову самодіяльний автор XVІІ ст. Хрєннік Тіхонов) на такі зухвалі слова воїна християнського і почав йому люту кару придумувати. Думав, думав хан і придумав: візьміть, каже, цього гаспида, цього гяура, цього шайтанського сина, голову йому геть відрубайте, а тіло його, дуже небезпечне для нашої татарської справи, посічіте гарненько на дрібні шматочки і розкидайте по чистім полю. І зробили цю лиху роботу, врагу роду чоловіческого приємну, і посікли кати татарські біле тіло князівське на сорок кавалків і десять менших шматочків, які розсіяли по околицях міста Конотопа. Але двоє козаків государевих (співочий Хрєннік Тіхонов, очевидно, щось переплутав, бо козаки у цій битві Конотопській були ворогами государевими і воювали в складі армії гетьмана Виговського проти нашого государя Лєксєй-Михалича, а може, він мав на увазі тих небагатьох козаків наказного гетьмана Безпалого, які не перекинулись до зрадника Виговського, а залишились вірними трону московському і особисто цареви Лєксєй-Михаличу, на жаль, цих вірних козаків малоросійських було не надто багато, до того ж їх чимало було перебито ще до Конотопської конфузії, як ось нещасного Силку, якого прикували ланцюгами до гармати — спиною до люфи — і вистрілили у північно-східному напрямку, треба розуміти, що таким чином гетьман-зрадник Іван Виговський дав свою відповідь Москві. — Авт.С.) зібрали ті сорок кавалків і десять менших шматків тіла витязя Землі Рускої князя Пожарского, поклали у луб липовий і понесли до міста Конотопа. (Не могли вони той луб липовий понести до Конотопа, бо то місто на той час ще перебувало в руках супостата українського, але сказано ж бо-фантазія митця Хр.Тіхонова не має меж. — Авт.С.). У Конотопі був єпископ (якого, цікаво, патріархату? — Авт.С.), який зібрав попів та дияконів, паламарів та церковних причетників і звелів обмити ті сорок кавалків і десять менших шматків тіла князя Пожарского, що й було зроблено шанобливо. За тим ті кавалки і шматки поклали в труну дубову, де тіло князя Пожарского й зрослося. Зрослося-то зрослося тіло, але сам князь не ожив, бо це вже було би диво, гідне Ісуса Христа, Господа нашого, — помер витязь і воїн князь Пожарский. Три дні і три ночі відспівувало конотопське духівництво (якого, якого патріархату? — Авт.С.) іроя-небіжчика, а за тим і поховали. Поховавши, відспівали вічну пам’ять.
Ось таким чином, шановні читачі, ваш кореспондент передав своїми вбогими словами і немічним стилем цю прекрасну оповідь народного таланту, а згодом міністра музики в уряді царя московського XVІІ ст. Хрєнніка Тіхонова, яка називається просто до геніальности «Життя за царя» з підзаголовком «Сказ про витязів землі рускої — богатирів билинних та про татарів поганих, хохлів зрадливих, ляхів-супостатів». Цей підзаголовок мене і насторожив: очевидно, знав самородок Хр.Тіхонов, що з того боку, опріч «татарів поганих» руским витязям протистояли ще й «хохли зрадливі», не рахуючи «ляхів-супостатів», знав, знав. А якщо знав: то чому не розгорнув цю тему у своєму знаменитому «Сказі»? Мало того, сам Хр.Тіхонов теж ледь не загинув від української кулі, коли в обозі решток війська князя Трубєцкого відступав на Путивль, власне, ми разом відходили, відбиваючись від насідаючих аванґардних сил української армії під орудою гетьмана Виговського, до речі, в тих непростих умовах я й почув цей леґендарний «Сказ» у авторському виконанні. Але спитати за «хохлів зрадливих» не встиг… Диспозиції різко помінялись, і нам треба було вже більше дбати про свою безпеку, ніж обговорювати цей, без сумніву, шедевральний «Сказ». Під свист ядер з українських гармат шляхи наші кардинально розійшлися і більше я товариша Тіхонова Хр. не бачив…
P.S. На моє глибоке переконання, прийшов час усім руским людям, котрі вважають себе партіотами Росиї, відкрити для себе творчість цього самобутнього поета і композитора XVІІ-XVІІІ ст., а також докласти зусиль, аби поема про трагічну сторінку нашої історії «Життя за царя» Хрєнніка Тіхонова була видана наймасовішим тиражем.
P.P.S. А братовбивча Конотопська битва, зініційована зрадником Виговським, залишиться навік у реєстрі ганьби поряд з мазепинщиною, сагайдаччиною, петлюрівщиною, бандерівщиною та Біловежжям, — усіма тими підлими явищами, що тим чи іншим чином спробували кинути тінь на споконвічну і непорушну Слов’янську Єдність.
Газета «Жєчь посполитих!» Автовізій САМУЕЛЬСЬКИЙ Мечем і калачем[11]
Як на польського шляхтича і маґната XVІІ ст., коронний обозний Анджей Потоцкий справляє враження вельми чемного і достатньо освіченого чоловіка, бо інакше чого б він так непідробно втішено і розуміюче ствердно закивав головою, коли я, вдавшись до деякої містифікації, представився йому репортером лондонської «Файнешнл таймс»:
— Аякже, знаю, знаю, читаю реґулярно, — радісно сповістив мені пан коронний обозний, — газета файна, як кажуть мої піддані на південь від Львова, хоча, зізнаюсь Вашій милості, за останні десять років все більше і більше між тими русинами розплодюється ребелізантів…
— Закономірні наслідки хмельниччини, Ваша вельможність, — співчутливо зауважив «репортер лондонської «Файнешнл таймс», себто автор цих рядків.
— Слава Господу Всевишньому, з цим уже покінчено, після підписання вересня минулого року у Гадячі трактату з гетьманом Яном Виговським, територіальну цілісність Речі Посполитої відновлено. Тому хай живе Велика Польща від моря до моря! — гукнув коронний обозний і налив у срібні келихи дуже доброго краківського меду.
— На тисячу літ! — підтримав я тост пана Потоцкого, і ми стоячи випили за процвітання і гонор Речі Посполитої на тисячу літ.
Ось так ми собі сиділи з коронним обозним Речі Посполитої його милістю Анджеєм Потоцким у його варшавській резиденції, попивали мед і солодке грецьке вино, їли вишукані страви з панської кухні, як-то: зупу з курки, юшку з ляща, печену гуску, філе з дикого кабана та дуже смачного будженого в’юна. Гарно.
Хоча я би не хотів, аби хтось з панства потрактував це, як потурання череву та забаганкам у лиху годину, — це було інтерв’ю. Ось:
— Пане коронний обозний, як Ваша милість вважає, чи підписання Гадяцького трактату не спричинить нову польсько-московську війну?
— Нехай пан журналіст відповість мені, якщо піддані Корони, навіть у гетьманських чинах, воюють з іноземною державою, то чи і є Корона в стані війни з тамтою державою?
— Ги-ги, Ваша коронообозна милість, я вловив хід Ваших думок, гетьман Виговський воює з Москвою, а позаяк він перебуває у васальній залежности від його величности короля Речі Посполитої Яна Казиміра, то вочевидь і Корона мусить воювати з тією дикою Москвою.
— І вже воює, це вже не є військовою таємницею, — на виручення коронного хорунжого Григорія Гуляницького, якого з ґарнізоном обложила москва в місті Конотопі, йде польський корпус під орудою знаного і доблесного рицаря регіменітарія Анджея Висоцького у складі двох корпусів панцерних, однієї хоругви волоської і, звичайно, — хоругви гусарської.
— Непереможні і леґендарні крилаті гусари?
— Так, твоя журналістська милість, непереможні і леґендарні крилаті польські гусари, перед якими не може встояти жодне військо у світі. Не встоїть і москва.
— За аґентурними даними, Ваша обозна милість, на територію Речі Посполитої в районі міста Конотоп вторгнулось величезне московське військо, стверджують, що до двохсот тисяч. Я знаю, що один польський рицар у бою вартий десятьох вояків іншої раси, але все-таки…
— Так, твоя писарська милість має ratіo, один рицар польсько-сарматської раси може в чистому полі змагатись з яничарським чамбулом або рейтарською ротою, та лев може роздерти десять, двадцять шакалів, але сто-двісті шакалів він просто не встигне роздирати, тому й звитяжному польському корпусу регіментарія Висоцького, який йде проти двохсот тисяч москви, будуть допомогати українські козаки, орда під орудою самого хана Криму Мухамед-Гірея ІV, — нинішні наші союзники, а також наймані гетьманом Виговським професіонали з числа німців, волохів та сербів. Є надія, що москва буде бита, бо інакше й бути не може.
— Ваша коронна милість, простіть мені темному моє зухвальство, я не маю жодних сумнівів, що звитяжний польський леґіон вщент розтрощить окупаційну московську 200-тисячну зграю, але що буде опісля Великої Перемоги? Адже сойму доведеться ратифікувати Гадяцький трактат, а це по-суті — колапс Речі Посполитої. Бо чого хочуть гетьман Ян Виговський і його канцлер Єжи Немирич, — утворення Великого Руського князівства на всіх етнічно українських землях, а це — від Перемишля до Конотопу, це ж Львів, Холм, Луцьк, — все туди ж, га, Ваша милість? А за тим вони, Виговський з Немиричем, трактують Річ Посполиту як конфедерацію трьох рівночинних суб’єктів: Польщі, Литви та й їхнього Великого князівства Руського з козацькою армією, леґітимним гетьманом, православієм як державною релігією, а на додачу — Київська та Чернігівська академії з українською мовою навчання. Та це ж не Гадяцька унія, це — новий Союзний договір!
— Заспокойся, твоя милість, — лагідно сказав авторові цих рядків поважний коронний обозний, наливаючи мені в келих венеційського скла справжнє рубінового кольору порто, — я бачу, що ти правдивий польський патріот, тому по секрету скажу тобі, Гадяцький трактат ще суттєво редагується і буде редагуватись стільки, скільки цього вимагатимуть інтереси Великої Польщі. Єдиної і неділимої!
— Від моря до моря, Ваша милість, я все втямив.
— А поки що вся Европа здригнеться від великого побоїща, що чекає на зайшливу москву. Але це треба бачити…
— Ех, Ваша милість, — не витерпів і перебив старшого за званням автор цих рядків, — але, забігаючи наперед, насмілююсь стверджувати, що це той випадок, коли зухвалість во благо, — шкода, що я, недостойний писака, не можу цього бачити, ото би я вже описав у лондонській газеті!
— Чому не можеш, твоя милість, — усміхнувся коронний обозний, — завтра вдосвіта чотири найкращі рицарі Речі Посполитої — пан Ян Борзобогатський, пан Міхал Господаровський, пан Цезаріус Зайонц та пан Єжи Малінка — відправляються під Конотоп з оперативними розпорядженнями, королівською грамотою та скарбом для війська регіментарія Висоцького, тож якщо твоя милість має бажання, то з Богом… Коня я твой милості дам.
Це — фортуна! Будь-який журналіст, який в усі часи писав польською мовою, міг лише мріяти про таку велику пригоду. Подорож через Україну в огні, через Україну XVІІ ст. у товаристві чотирьох найвідоміших леґендарних і майже міфічних рицарів-гусарів.
Пан Ян Борзобогатський — рицар римської доблесті, відомий навіть серед польського рицарства рідкісною хоробрістю, суворий, але водночас романтичний воїн. Взірець шляхтича.
Пан Міхал Господаровський — найкращий у світі фехтувальник на шаблях, маленького зросту, але духу високого.
Пан Цезаріус Зайонц — колосальної сили і великої вчености у латині рицар, високий і сором’язливий, відомий на всю Европу тим, що воює дворучним мечем свого предка — героя Грюнвальдської битви. Дуже набожний, перед тим, як відрубати голову черговому супостатові, блискавично проказує впівголоса Pater noster.
Пан Єжи Малінка — леґенда корчмів і шинків, може випити і з’їсти до безкінечности, що й не дивно з огляду на його черево, схоже на невелику клуню зубожілого шляхтича-однодвірця, має дуже розмиту границю між правдою і вимислом у частині його оповідей, яка стосується подвигів, власне, пана Малінки.
Пригод у цій нелегкій подорожі з Варшави в Конотоп з нашим невеликим, але вельми потужним загоном, сталось чимало, всіх не переповісти. Але про одну не можу не розповісти. З аґентурних донесень, які нам люб’язно надали офіцери генерального штабу збройних сил Речі Посполитої, ми знали, що Київ тимчасово перебуває в руках московських окупантів під орудою воєводи Шереметьєва та стольника Барятинського, тому змушені були обійти це древнє місто манівцями.
… Сутеніло. Ми під’їжджали до невеликого липового гаю, за яким уже невимовною свіжістю давав про себе знати Дніпро. Велика сарматська ріка.
— Не завадило би перепочити та й підкріпити тіла свої, — весело сказав пан Малінка, — про дух не буду, — він хитро глипнув на пана Цезаріуса, — дух же бо кріпкий, але тіло…
— Поки стемніє, треба перебиратись на лівий бік, там і відпочинемо, — владно сказав пан Борзобогатський.
— Sіne іra et studіo, — погодився з ним пан Цезаріус.
Ми з паном Господаровським теж, але мовчки, погодилися з нашим командиром. В’їхали в липовий гай. Це був не дикий ліс, а добре доглянутий парк, дбайливо насаджений українськими бджолярами для того, аби бджоли мали де брати ні з чим не зрівнянний липовий нектар. Запах був, як у нашому католицькому раю.
— Ad paradіs, — побожно мовив пан Цезаріус.
Ми всі благоговійно мовчали.
— Дивіться, братове, — раптом тривожним шепотом прошипів гостроокий малий рицар Господаровський. — Якісь люди в глибині гаю.
— То не люди, то мародери, — сказав категоричний пан Борзобогатський, — вони обдирають липи.
Справді, якісь бородаті люди в чудернацьких кафтанах заповзято обдирали наші польсько-українські липи. Поряд на землі лежала їхня зброя: шаблі, списи, луки в сагайдаках, якісь варварські сокири, навіть кілька старомодних ґнотових рушниць — пищалей.
— Ха, — зневажливо пирхнув пан Малінка, — та це ж москва, бо лише в них ще на озброєнні аркебузи, вже навіть татари мають мушкети, а ці…
— Barbarі, — підтримав його пан Цезаріус.
— Але навіщо вони це роблять? — здивовано спитав пан Господаровський, виймаючи шаблю з піхов.
— З липової кори вони справляють собі такі чобітки, — відповів обізнаний у московському питанні пан Малінка.
— Чобітки з кори, — недовірливо подивився на нього пан Господаровський, — чи ти, твоя милість, медом обпився?
— Іn re? — теж не повірив пану Малінкови пан Цезаріус.
— Справді, — гарячкого заторохтів пан Малінка, — мій дядько, царство йому небесне, ходив свого часу разом з йогомосць Жолкевським та йогомосць Сагайдачним Москву палити, тож бачив, як тамті людове майструють собі чобітки з липової кори, — лапті називаються.
— Як, як? — перепитав пан Господаровський.
— До зброї! — тихо скомандував пан Борзобогатський.
— Aux armes! — продублював для себе французькою цю команду пан Цезаріус.
Ми налетіли на москву, як п’ятеро шулік на зграю гусей. Те, що ми вдарили зненацька, а не просурмили виклик до бою, за рицарським звичаєм, мало два виправдання: по-перше, наші супротивники були далеко не рицарі (які ж бо рицарі в лаптях), по-друге, раптовість компенсувалась чисельною — в сто разів — перевагою ворога — москви було не менше п’ятисот стрільців. Нас же — п’ятеро.
Пан Борзобогатський зі своїм, подібним до блискавки, кончаром нагадував мені Ахілла, що вривається у бойові порядки троянців, він сіяв смерть і каліцтво наліво і направо, москва бризкала кров’ю і розбігалась у різні боки…
Пан Господаровський зі своєю непереможною шаблею встигав рубати супостата з швидкістю неймовірною, це був Аякс XVІІ-го століття, мужній і майстерний.
Пан Цезаріус був схожий на Геракла, який своїм леґендарним дворучним мечем одним махом, як голови поганої Гідри, зрубував по дві, а один раз — навіть три, голови кровожерливих московитів.
До пана Малінки більше би годилося порівняння з хитромудрим Одісеєм, бо бив він не стільки силою, скільки хитрістю, він орудував двома руками — шаблею і ятаганом, тому його суперникам доводилось не з медом.
П’ятим героєм цієї звитяжної квінтети був… ну що там приховувати, ви знаєте, — ваш кореспондент, кохані читачі. Я рубався з ворогами Речі Посполитої, як Марій з ворогами Римської республіки, як спартанець під Термопілами, як Еней на руїнах Трої… але, мабуть, слід бути скромнішим…
Московці поволі отямились і почали ставати до бою, ось п’ятеро бородатих липодерів зі списами й алебардами накинулись на пана Малінку. Він же не став випробовувати долю, а зімітував втечу, коли москва кинулась за ним, він рвучко повернувся і порубав усіх п’ятьох…
На пана Цезаріуса насідало зо двадцять стрільців, але його величезний меч був нещадним, — бородаті відрубані голови котилися по листю, як гарбузи восени по городі…
Але все-таки лаври цієї переможної для нас битви цілком по праву належать пп. Борзобогатському та Господаровському, вони порубали так багато москви, що решта від споглядання куп закривавлених тіл та гори відрубаних голів просто-напросто варіювали, вони кидали зброю і втікали в світ за очі…
Ваш покірний слуга теж… А було це так, коли ми кинулись в атаку на мародерів з Московського царства, які прийшли в Річ Посполиту обдирати наші польсько-українські липи (а чи ви знаєте, шановні читачі, що липа, якщо з неї здерти кору, — гине?), на мене накинувся напівголий кацап з величезною алебардою і вже не було би кому писати ці полум’яні рядки, якби я не вистрілив з подарованого пістоля в роззявлений рот аґресивного москаля (а чи ви знаєте, шановні читачі, що якщо загинуть всі липи в Україні, то не буде меду?), одне мене втішає, що мій перший вбитий не мучився, чого, на жаль, не можу сказати про другого, — шаблею Господаровського я розпоров йому черево, з якого вивалились кишки і рештки його обіду — якесь капустяне листя і грудки просяної каші. Поранений москва верещав, як кріль, а я стояв і дивився, аж поки пан Цезаріус не відтяв йому голову своїм мечиськом.
— Може, твоя милість вже миру хоче, — несподівано запитав мене польською пан Цезаріус. Від несподіванки, що цей вчений рицар заговорив польською, я ствердно кивнув головою.
— Para bellum! — потужно і звично сказав пан Цезаріус і пішов далі рубати москву.
…Після всього, коли вже ми збирались в дорогу, пан Малінка привів чотирьох зв’язаних полонених, решта з стрілецького полку, який налічував п’ятсот, або втекли, пошкоджені в розумі, або були порубані…
— Що цих — порубати чи продати татарам? — заклопотано спитав пан Малінка нашого зверхника пана Борзобогатського. — Інакше з ними нема як.
— Лише так! — підтвердив пан Господаровський.
— Ferro et іgnі! — проголосив пан Цезаріус.
— Вогнем і мечем! — переклав пан Малінка.
— Ні, братове, — несподівано заперечив пан Борзобогатський, — не лише мечем. — Він витягнув з-за свого фіолетового шовкового пояса турецький кинджал, руків’я якого настільки було обсипане коштовним камінням, що випромінювало увсебіч незчисленні іскри, підійшов до полонених і (тут, шановні читачі, я на мить засумнівався в рицарських чеснотах пана Борзобогатського, але лише на мить, хоча й за цю мить мені дотепер соромно) розрізав шкіряні пута, і сказав москвам:
— Йдіть собі, ви вільні, і передайте своєму московському цареви Алєксєй-Михаличу, що Річ Посполита жодної п’яді своєї священної землі, щедро политої рицарською кров’ю, не віддасть завойовникам. Ми, польські рицарі, даруємо вам життя і волю!
Московити недовірливо подивились на пана Борзобогатського і з острахом на пана Малінку, і раптом з вигуком «Ех, ма!» кинулись тікати. Пан Борзобогатський несподівано спіймав останнього за комір, притягнув до себе і спитав:
— Скажи мені, москво, як це ви кажете, коли виховуєте когось почергово то карою, то ласкою? Щось там про нагаї та марципани?
— Кнутом і пряніком, — пробелькотів на смерть переляканий москвин.
Пан Борзобогатський відпустив його і продовжив свою фразу, звернену до нас, його бойових побратимів, рицарів Речі Посполитої: — Ні, братове, не лише мечем, а й цим… як це він, цей москаль, сказав… марципаном таким…
— Калачем! — вигукнув пан Малінка.
Ми весело засміялись і продовжили свою нелегку путь.
На превеликий жаль, коли ми прибули під Конотоп, там уже все було закінчено: польське військо при допомозі союзників — українських козаків та кримських татар — вщент розгромили московську армію, рештки якої поспіхом втікали за кордон Речі Посполитої.
…У конотопській корчмі опісля я, мимоволі, підслухав розмову двох своїх товаришів по тій небезпечній, але звитяжній подорожі.
— А як би твою милість вбили? — польською спитав пан Цезаріус пана Малінку.
— Dolce et decorum est pro patrіa morі, — серйозно відповів пан Малінка.
Тоді я зрозумів: Річ Посполита — безсмертна.
Газета «Алтин-и-Кирим» Автовізій САМУЇЛ-ОГЛИ Аллах — над нами, москва — під нами, перемога — за нами[12]
Аллах на небі, а ми його діти, тому на все його воля. А також воля нашого володаря, хана усього Криму його величности Мухаммед-Гірея ІV. Якщо ж буде на те його ханська воля дружити з одними гяурами, невірними супроти інших, то усе доблесне військо Криму дружити буде. Звичайно, за добрий бакшиш, але якщо на те буде воля хана над ханами — то за ідею. А взагалі воїни Аллаха воюють не стільки за ясир, скільки во славу Аллаха. Така доля.
У стан ханського війська, яке прибуло в Україну на запросини гетьмана Івиговскі, я потрапив у складі турецького військового аташату, як я там опинився і звідки в мене така гарна військова форма чауша яничарського корпусу — історія дуже цікава, але тут її переповідати не варто. Представляючи його ханській величності (й.х.в.) Мухаммед-Гірею Четвертому свою військово-дипломатичну місію, нураддин султана Хасан-алі-заде-паша відрекомендував мене просто, але вагомо: «Чауш Самуїл-огли, військовий його султанської величности (хай Аллах продовжить його літа до чисельности зірок на небі), літописець, знає грамоти арабської, латини, ляхистанської, свейської, роксоланської і таке решта». Я впав долілиць перед й.х.в. Мухаммед-Гіреєм ІV і тремтів, як гяур перед воїном Аллаха, від думки, що я скажу, коли хан заговорить зі мною, скажімо, арабською або свейською, гай там ляхистанську, роксоланську я ще трохи якось знав, але решта? Але й.х.в. лише зацікавлено поглянув на мене і відпустив.
Безмежною є його ханська милість. Бо могло статись так, що ці рядки вже не було б кому писати. Така доля.
Вранці, за гяурським календарем дня «24» місяця червня 1659-го року від Іси на Крупич-Полі, неподалік од Конотопа, при всьому війську і духівництву й.х.в. Мухаммед-Гірея ІV та український гетьман Івиговскі давали один одному присягу на вірність у борні з північною Москвою.
Вони стояли на Крупич-Полі, з одного боку полки козацькі, з другого — наші чамбули. Його ханська величність Мухаммед-Гірей ІV на арабському скакуні, що вартував не менш як тисячу дукатів, виїхав наперед війська і звернувся до гетьмана України Івиговскі з такими словами: «Аллах на небі, а ми його діти, споконвіків у Великому степу. Сусіди наші — Велике Військо Запорізьке і ти, ясновельможний гетьмане Івиговскі, знаєш, як можемо ми, нукери кримські, жити з вами у мирному добросусідстві попри часом військове співіснування. Як ми разом з ясновельможним гетьманом Іхмельніскі розбили католицький Ляхистан, така ж доля чекає й на невірну Москву». За цим й.х.в. зліз з коня, подібне зробило й все військо кримське, а також гетьман Івиговскі з усім козацьким військом, і всі приготувались до присяги.
Хан Криму Мухаммед-Гірей ІV з благословіння мулли присягнув Війську Запорізькому та особисто гетьману Івиговскі у військовій вірності проти Москви та іншого супостата, буде то Ляхистан, Волощина, Свейя чи ще хтось. Це ж зробили й ханські мурзи, усе кримське військо.
Гетьман України Івиговскі теж присягнув хану та Криму, що з усім Військом Запорізьким, полковниками, сотниками та черню буде вірним проти Москви. На знак цього гетьман цілував хрест в руках присутнього тут християнського попа.
Опісля зять хана Мамсир-мурза запросив мене до себе в намет на каву.
— Скажи мені, достойний Мамсир-мурза, — спитав я його після того, як слуга подав нам на срібній таці каву у срібних джезвах, рахат-лукум, щербет та киш-миш, — чи не чинить наймогутніший з могутніх, його величність хан Криму всупереч волі Аллаха, коли укладає угоду з гетьманом гяурів та їх невірним військом?
— Дякуй Аллаху, ефенді, що твоїх слів не чують ханські башибузуки, — а мій намет, смію тебе запевнити, не прослуховується, — а то б тобі вже не було як пити каву, бо зв’язку між ротом і шлунком вже не стало би. А тепер я тобі відповім на твоє запитання теж запитанням: чи ти знаєш, що таке геополітка?
— Аякже! — мало не образився я, але вчасно спам’ятався, бо справді зв’язок між ротом і шлунком так легко порушити. Добре, коли ятаганом — раз і все, гірше, коли шовковим шнурком — дихати стає все важче і важче, аж до повної втрати потреби в диханні, але геть погано, коли той шнур не з китайського шовку, а з кінського волосу, мало того, що душить, ще й дуже жалить…
— Отож, Аллах (хай святиться ім’я його в віках) дав світлого розуму нашому найвеличнішому володарю (хай будуть літа його в кількості морського піску) ханови Мухаммед-Гіреєви ІV і він знає, як чинити, — продовжував ханський зять Мамсир-мурза. — Скажи мені, ефенді, ким тобі приходить ворог твого ворога?
— Другом.
— А тепер вгадай з трьох разів, хто є найбільшим ворогом Криму у цьому світі, що під місяцем?
— Ляхистан.
— Ні, ефенді, за першим разом не вгадав.
— Січ Запорізька.
— І за другим разом ти не вгадав.
— Та невже Порта Оттоманська?
— Ти, ефенді, дуже сміливо мислиш як на яничарського офіцера. Випий ще кави, покури кальян, ти не вгадав.
— То хто ж тоді найбільший ворог Криму?
— Москва!
— Е ні, достойний Мамсир-мурза, я теж в геополітиці не личчям шитий, теж дещо знаю, є таке правило концентричних кіл: твої найближчі сусіди, як не крути, — твої потенційні вороги, зате сусіди з того боку — це вже твої потенційні союзники. Ось візьмемо Крим XVІІ століття, хто ваші найближчі сусіди? Ляхистан. Отож, це постійний ворог Криму. Хто далі лежить поза Ляхистаном? Свея! Тому король Карло-Густав X — потенційний союзник динасії Гіреїв. З іншого боку — Січ Запорізька. Хто, як не козаки, постійно спустошують споконвічні татарські землі, спалюють улусу, підривають економіку Криму, постійно відбиваючи у ваших трудівників ясир? А з ким на півночі межує Козаччина? З Москвою. Тому виходить, що Москва — це ніби друг Криму.
— Не заперечую, вельмишановний ефенді, цього мудрого правила, але ти не знаєш, чого слід очікувати від Москви.
— Не знаю.
— Тоді слухай мій прогноз, складений на основі найновіших аґентурних даних, одержаних від наших братів з Казанської резидентури. Якщо ти вельми вчений в науках, то мусиш знати, кожній нації дається потенціал, який вона тим чи іншим чином мусить використати. І має вона в цьому використанні свій генеральний вектор. Куди спрямований генвектор Криму?
— На північ, — спробував ще раз продемонструвати свою геополітичну ерудицію автор цих рядків.
— Правильно, ефенді, — на північ. А куди цілиться генвектор України?
— На південь, — і на цей раз не схибив ваш кореспондент.
— Так. А якщо вектор накладається на вектор, то маємо що?
— Війну.
— Війну, ефенді, але кожна війна має свій кінець, і коли вона закінчується, настає мир. Вектор накладається на вектор, гасить один одного, і настає стан рівноваги, паритет. Ось так відбувається й між Кримом і Україною, зреалізувавши свої інтереси, кожна з сторін впирається в силу протилежної. За таких умов у цілому регіоні може запанувати довготривала стабільність. Але що може порушити таку рівновагу?
— Стороння третя сила. — Я справді, шановні читачі, у ці хвилини запишався собою — така обізнаність у геополітиці!
— І такою сторонньою третьою силою, ефенді, в ситуації, коли Україна і Крим близькі до встановлення довготривалого надійного миру, виступає не Ляхистан, не Порта, не Свея і не Цісарія, а — Москва. Бо там скупчується надлишок пасіонарної енерґії, яка вперто шукає виходу. Куди?
— Як куди, — перепитав я, наперед смакуючи ще одне засвідчення моїх аналітичних талантів. — В Сибір!
— Ні, ефенді, Сибір Москві наразі нецікавий, ресурси їхні ще не дозволяють освоювати цю зарослу лісом пустелю, так само, як і на північ їх не тягне — сил ще мало. Їх, шановний Самуїл-огли, вабить захід і південь, де вирує життя, де є висока цивілізація, де, зрештою, можна чогось навчитись, хоча вчитись вони не люблять. Вони дивляться в наш бік. Саме в наш бік, бо на заході — шведи і ляхи — сила, яку Москві наразі не здолати. Тому генеральний вектор московської експансії спрямований на південь, на Україну та на Кримське ханство.
— Мудро, найдостойніший Мамсир-мурза! — не втримався я від підлабузницького комплімента, але це вже, очевидно, почав діяти кальян мурзи. Дуже підозрілий кальян.
— І знаєш, що буде далі, яничарський чауше? — продовжував моделювати свій політичний прогноз зять хана Криму. — Москва таки поборе Запоріжжя і приєднає до себе Україну, зробить вона це не стільки військовою силою, скільки хитрістю і підступністю, будуть напирати на єдність православної віри, на близькість мов, на спільність інтересів, і — забаламутять довірливих козаків. А тоді вже вони візьмуться за Крим. А знаєш, що найцікавіше, військовий літописцю?
— Що?
— Що, завоювавши Крим як територію, Москва візьметься до війни з населенням Криму, бо ми, кримські татари, на цьому півострові Москві зовсім не потрібні, їм потрібна земля, територія. І якщо справдяться мої настрашніші прогнози, то, завоювавши Крим, Москва знайде привід, аби виселити усіх татар з Криму!
— Аллах з тобою, Мамсир-мурзо! Як би я був християнином, я би перехрестив тебе. До ібліса Москву! Шайтан добре забавиться у джаганнамі тим гяуром, який лише посміє подумати про таке: депортувати корінний народ з Криму!
— На жаль, брате, так станеться, після якоїсь війни Москва оголосить кримських татар народом-зрадником і виселить нас усіх в Азію. Це може статись і через сто років, і через двісті, і через триста… Тому, аби цього не сталося, ми прийшли на допомогу гетьману України Івиговскі воювати з Москвою. Може, мій прогноз ще не справдиться…
…Страшна це була битва під Конотопом, московське військо потрапило між українських козаків та наших славних воїнів і було знищене вщент. Лише вбитими залишилось не менше тридцяти тисяч москви.
…Я йшов по полю битви, мої зелені сап’янові чоботи були заляпані кров’ю, я переступав через трупи москви і думав про страшний прогноз достойного Мамсир-мурзи. Було якось моторошно.
Славні воїни Аллаха в’язали ясир. Аж ось я побачив, як до ханського намету повели полонених московських князів: Ляпунова, обох Бутурліних, Пожарского, Львова, Куракіна, інших менш знаних вельмож, полковників стрілецьких та ротмістрів іноземного строю… Багатий ясир. Я мимоволі почав підраховувати здобич, — це ж цілі маєтки, це табуни коней, отари овець, стада верблюдів… Гроші! Великі гроші!
Його величність хан усього Криму Мухаммед-Гірей ІV сидів на оксамитовій вишневого кольору із золотими позументами оттоманці в оточенні мурз та аскерів з особистої своєї ґвардії і допитував полонених. Й.х.в. міг говорити з московськими військовополоненими й без тлумача, бо досить добре володів українською мовою, а цю мову князі Москви сяк-так розуміли, особливо тепер, коли вони були зв’язаними, а не озброєними і верховими, як у листопаді минулого року, коли вони різали безборонних мешканців Миргорода та Лубен, а ті просили оскаженілу москву: «Не вбивайте, браття-православні», але тоді вони верещали до своїх жертв: «Гаваріті по-чєловєчєскі!» Тепер московське князівство, зв’язане, ладне було розмовляти з ханом Криму й не «по-чєловєчєскі», лиш би й.х.в. забажав з ними розмовляти. Але хан — це династичний монарх, він не міг розмовляти з нижчими, хай і князівського звання, особами, тому допитував полонених через перекладача — кримського татарського поета Мустафу Рефат-огли. До речі, це він написав пророчий, популярний серед мусульманської інтеліґенції, вірш, який вже приписують до народної творчости. Ось цей:
Не розпочнеться ще намаз вечірній,[13]

як буде воздана Пророку честь.

На сонці з’явиться кривавий хрест,

цей день пекельним буде для невірних.

Байрам! Байрам! Гонитва на верблюдах,

кумис тече, немов ріка Євфрат,

кебаб-улюль, рахат-лукум на блюдах,

лиш алкоголь забороняє шаріат.

Аллах акбар, і люта смерть гяурам,

чекає їх джигад і газзват.

Рим упаде, як Єрихонські мури,

і вознесеться до небес Багдад.

Блищать за кушаками ятагани,

багато шураві підуть в ясир,

«І стануть пилом», — мовиться в Корані,

бакшиш великий матиме візир,

і не одна згорить під мінаретом,

шайтан-арба гяурська «мерседес»,

про це мулла оповістить в мечеті,

про це розкажуть учням в медресе.

Цей день пекельним буде для невірних,

на сонці з’явиться кривавий хрест,

не розпочнеться ще намаз вечірній,

як буде воздана Пророку честь.


Дотепер мене не перестає дивувати не стільки майстерність, скільки прозірливість цього середньовічного поета. Вже тоді у жорстокому, але романтичному XVІІ ст. він своїм духовним зором побачив, що протистояння між ісламським та християнським світами буде набирати більш масштабних форм, аж поки в кінці XX століття не переросте в[14]
Але повернемось до допиту його ханською величністю полонених московських зверхників. Надійшла черга до князя Пожарского.
— Спитай його, — лагідно звернувся й.х.в. до князя через перекладача, — чого він хоче? Що він шукає в степах України? Чом вони напали на наших друзів-козаків? Чому московський цар хоче завоювати наше незалежне Кримське ханство? Хай відповідає.
Князь Пожарский, не дочекавшись перекладу, звернувся до хана:
— Ти…
Ні, шановні читачі, моя права рука, якою обмотую голову чалмою, якою я беру Аль-Коран, якою я несу плов до рота, якою я час від часу тримаю авторучку, відмовляється вивести на папері ті слова, якими князь-гяур Пожарский звернувся до його ханської величності. Це були не слова чоловіка, хай і невірного, це було насіння ібліса, це — бризки смоли у джаганнамі, це — отруйна слина дева, що тече з його кривого рота, коли він чує світлий голос муедзина з мінарету головної мечеті Мекки, це — кал нечестивої свині, яка живе у багні, це — сеча прокаженого, це — гнила вода, яку відмовляється пити навіть скажений шакал, це — гній грішника, що заживо загниває, це — липкий бруд. Такими були слова цього невірного князя Пожарского. Це був гидкий московський мат!
Мурзи і аскери ханські затулили вуха, аби не набрати в них московської скверни, а сам хан дуже розсердився. Його ханська величність не був святенником, він був живою людиною, сам у нападі люті чи задля гумору міг вжити круте слівце, але він завжди дотримувався етикету. Хан — це особа монаршої гідности, і нікому з простих смертних, хай навіть у княжому званні, не дозволено вимовляти ТАКІ слова у його бік. Кара за це може бути одна! Й.х.в. мовчки провів рукою впоперек горла. Аскери, не відбираючи руки від вух, аби не чути бридкого московського мату, ногами почали заштовхувати Пожарского трохи подалі від ханського намету, там один з воїнів натягнув чалму на вуха і звільненою рукою, не поспішаючи, відтяв князеви Пожарскому голову… Голова котилась по траві, а язик все ще белькотів погані слова.
Більше вже нікого з полонених воїни ісламу не страчували, а князь Львов через декілька днів помер сам, хворий був.
P.S. Дехто з істориків, описуючи страту князя Пожарского, стверджує, що цей зухвалець, крім матюкати й.х.в., ще й плюнув Мухаммед-Гірею ІV межи очі, отож, я як очевидець засвідчую: не було цього, не було тому, що бути не могло. Щоби невірний гяур плюнув на мусульманського монарха, та того Аллах (хай славиться ім’я Його) би не допустив. Тому — не було.
Газета «Ніч» Автовізій САМІЙЛЕНКО Козаки в чорному або кому належить поле після битви
Мушу зазіхати на лаври Данте та Івана Петровича Котляревського, бо я теж з літературною метою відвідав пекло. Я певен, що не зумію — та й не берусь, бо кому це потрібно? — описати похмуре місце так, як це зробили згадані класики, але хочу внести кілька зауваг. І перша з них така: в пеклі нема грішників. Відповідно друга заувага звучатиме так: в пеклі нема чортів. Само собою зрозуміло, що третя заувага мусить бути такою: в пеклі нема нічого. Майже.
Лише — багрове сонце і тисячі, десятки тисяч трупів. І — тиша. Тиша після гарматного грому, вереску поранених та войовничих вигуків, притаманних кожній великій битві, сприймалась як щось протиприродне. Тому жах просто таки фізично струменів у цьому вечірньому повітрі, зафарбованому в багрове величезним сонцем, що поволі заповзало за обрій, нездорово розпухле, воно було схоже на дебелого багатого козака, який чомусь вирішив випити всю оковиту в Гершковій корчмі, а коли допився до межі людських сил і став схожим на перестиглий заморський овоч — помідор, тоді поволі випхався з корчми і теліпався у напрямку свого дому в Конотопі.
Таким було сонце. Трупи були менш мальовничими, — просто лежали в різних позах мертві люди. Було чимало козаків, лежали вбиті поляки і татари, подекуди траплялись вояки іноземного строю, але більшість — дуже переважна — було загиблої москви.
Назавтра їх мали хоронити, а поки ще цього інфернального вечора я стовбичив у полі поміж трупами, як іржавий трохи загнутий цвях, забитий у нову дошку. Я стояв і питав Отця Небесного: чому так?
Відповідь ось-ось мала матеріалізуватися у червонокривавих пасмах пекельного повітря, коли я раптом побачив людей. Живих. Придивившись, я зрозумів, що людська натура за останні кілька тисяч років не змінилась, що є катеґорія осіб роду двоногих, які не мають жодного пієтету перед смертю і перед війною, і — тому їм належить поле після битви. Так, це були мародери. Двоє чоловіків козацького вигляду з мішками за плечима спритно обшукували тіла загиблих вояків і кидали в свої мішки золоті натільні хрести, перстені, коштовне каміння, яке вони виколупували з поясів, кірас та шоломів, у мішки летіли шкіряні та оксамитові гамани з грішми, перламутрові прикраси зламаних шабель і піхов, золоті ґудзики, навіть срібні підківки з чобіт…
Вони не бачили мене, бо я від встиду присів і хотів десь сховатись, вони підходили все ближче. Я ледь не кинувся тікати, зусиллям волі змушував себе залишитись на місці. Мародери виглядали на запорожців, один був ще зовсім молодим, другий мав десь років сорок. Я не хотів вірити своїм очам: запорожці, леґендарні лицарі, воїни-аскети, члени військово-черничого ордена під назвою «Запорізька Січ», професійні оборонці віри Христової, справжні українські патріоти, герої — і така брудна, не гідна ні воїна, ні християнина, справа. Мене спікав сором, який поволі переходив у ненависть: через ось таких користолюбців, позбавлених будь-якої моралі, нелюдів і не має Україна кращої долі… В мене виникло бажання взяти у когось з вбитих якусь зброю, добре, аби знайти два заладованих пістолі, але де їх взяти після битви, шаблю! — але ж вони як-не-як козаки, теж при зброї і порубають мене на дрібні кавалки перш, ніж я поясню їм, що мародерство — це не шляхетно, і за це я, чесний українець кінця XX століття, зараз їх покараю. Ха! Чесний українець кінця XX ст., — а ти хто такий, журналісте Автовізію Самійленку, що ти шукаєш тут, на полі після битви? Чи не є цей збір інформації теж своєрідним мародерством? Ні, звичайно, я порядний журналіст, я задля правдивої та об’єктивної інформації жертвую своїм здоров’ям, безпекою, тілом… Господи-Боже, як воно там?!
…Зрештою треба щось робити, вступити в бій з мародерами — вірна смерть, не вступати — все одно вб’ють, навіщо їм зайвий свідок їхнього швидкого збагачення, втікати — соромно втікати від якихось підлих мародерів — все-таки я переможець, бо теж брав участь у звитяжній Великій Конотопській битві, стояв на валах, ходив у атаку. — Що робити? Прикинутись вбитим — гріх Бога гнівити… Що робити?
Ще трохи — і я би зробив якусь дурницю і навіки би залишився на цьому Конотопському полі крови серед вбитих вороженьків, але — Бог є! Почувся стукіт копит, і я побачив, що у наш бік скаче загін — двадцять з гаком верхівців. Мародери насторожились і опустили біля ніг свої мішки з награбованим добром.
Прискакали вершники. Вдруге цього дня довелось мені дивуватись. Це були козаки, але якісь незвичні, таких я не бачив за час перебування мого у цьому жорстокому XVІІ ст. і у цьому не зовсім здоровому (знаєте, яка медицина в ті часи) тілі нечемного спудея Києво-Могилянської Академії, про одежу я вже мовчу — ряса з грубого сукна. Ці козаки були в усьому чорному — свитках, шароварах, чоботях, навіть коні у них були вороні, лише червоними (дуже яскравими, оксамитовими і шовковими) були їхні пояси і шлики, що звисали з чорних каракулевих шапок. Дивні це були козаки.
Мародери оголили шаблі і стали спиною один до одного, готові до бою. Козаки в чорному спішились, оточили їх кільцем, швидко вибили шаблі з їх рук і почали в’язати. Аж тоді мародери, схожі на запорожців, почали кричати, ми, мовляв, тут побратима вбитого шукаємо, поховати, а на вас думали, що то татари — чорні ж бо.
— Добре, тоді йдіть собі, — сказав старший з козаків у чорному, — розв’яжіть їх, козаки. Коли їх звільнили з ремінняччя, вони звично взялись за свої мішки, але відразу ж отримали по фаховому удару чеканами по своїх козацьких головах.
— В’яжіть їх ще раз, хлопці, — сказав старшина козаків у чорному, — до мішків потягнулись, отже — грабівники. Дивіться, чи ще таких нема.
— Є ще один! — вигукнув козак у чорному, прямуючи до мене. Ось це — сюрприз! Мене, майже героя Великої Конотопської битви, прийняти за нікчемного мародера? Та я… Але твердий розрахунок вчасно повернувся до мене і я лагідно звернувся до козака в чорному:
— Господь з тобою, сину мій (хоча козак у чорному годився мені в батьки. — Авт.С.), який я тобі грабіжник, я — особа духовного звання, чернець і схимник. Безсрібенник.
— Прости, отче, але ходімо до пана осавула, — твердо сказав козак у чорному, і ми підійшли до старшини.
— Слава Ісусу Христу! — привітався я з осавулом у чорному.
— Слава навіки Богу! — відповів осавул. — Ви щось хочете мене спитати, отче. — Він був, без сумніву, шляхетного походження, тримався з гідністю, але без бундючности.
— Чому мене заарештували? — спитав я його.
— Ви вільні, — посміхнувся осавул у чорному. — Беріть свій мішок і йдіть собі.
— В мене нема мішка! — розлютився я, — та ви що? Ви за кого мене, я особа духовного звання! Я — піп! Майже.
— Гаразд, отче, — спокійно мовив осавул у чорному. — Ми вам повірили, але ви ж бачите, що довкола діється, грабують мертвих, тому з такими ми нещадні.
— А що буде з цими? — спитав я, вказуючи на зв’язаних запорожців.
— Кара! — відповів осавул у чорному. — Якщо ти справді священик, можеш висповідати їх, все-таки не бусурмани.
Козаки в чорному сіли на коней і поїхали у напрямку поблизького грабового ліска. Я бігцем кинувся за ними. Коли я наздогнав козаків у чорному, обох мародерів уже було повішено на молодих грабчуках, вони висіли вже сині з висолопленими язиками і вибалушеними очима, і вітерець розгойдував їх тіла. Козаки в чорному спочивали в затінку дерев, їх коні пасли неподалік. Картина була майже ідилічною: стомлені воїни палять люльки, коні пасуть траву, отаман думу думає, лиш не вистачає, щоб якийсь Мамай на кобзі заграв, — була б завершена картина козацького побуту XVІІ ст. Символ! Але — повішені запорожці, що погойдуються над козацькими головами в чорних кучмах з червоними шликами?…
— Пане осавуле, — підійшов я до старшини козаків у чорному, — дозвольте спитати вас.
— Питай, отче, — хитро посміхнувся осавул, — я бачу, що ти не піп, очевидно, літописа пишеш, то я готов відповісти, шаную вчених осіб. Тобі, мабуть, цікаво знати, хто ми?
Я ствердно закивав головою, і мені стало трохи моторошно від цього розумного осавула з манерами владного і шляхетного лицаря, вбраного у таке незвичне для козака вбрання. Все чорне, лише пояс і шлик — вогненно-червоні!
— Ми — сотня спеціального призначення, — сказав осавул, — підпорядковуємось особисто його ясновельможності гетьману Виговському. Маємо надзвичайні повноваження — арештовувати тих, кого треба, і карати винних. Мародерів, ґвалтівників, шпигунів, зрадників та заколотників маємо право карати на горло без суду. Нас ще називають Чорна сотня.
— А якщо… якщо…
— Якщо ми повісимо невинного, — випередив моє запитання осавул, і я здригнувся: він уміє читати думки.
Вішаємо ми лише злочинця, якого впіймано на місці злочину, доноси не розглядаємо, скарги беремо до уваги лише тоді, коли це дасть змогу зловмисника впіймати на гарячому. Навіть його ясновельможність не може нам наказати стратити когось, якщо ми — Чорна сотня — не впіймали його на місці злочину. Ось ці двоє, — осавул випустив тютюновий дим угору, де висіли повішені запорожці, — винні чи не винні?
Я зволікав з відповіддю, було якось не по собі, з одного боку сам бачив — оббирали вбитих, з другого — підтвердити їх вину, це — докластись до їх страшної страти. Я ніяково мовчав.
— Мовчиш, інтеліґенте, — несподівано жорстко сказав осавул у чорному. — Мішочника не хочеш мішочником назвати, ніби не знаєш, що мішочник — ворог України! Злодія злодієм не визнаєш! Слово «мародер» не можеш артикулювати своїм вченим язиком! Боїшся правди! Боїшся крови! Боїшся відповідальности! А хто буде катову роботу виконувати? Думаєш, я не хотів би собі на хуторі бджіл розводити, мудрі книги читати, поезії складати та вести філософські розмови вечорами за чаркою доброї горілки з мандрівним любомудром? Думаєш, я не хотів би своїм діточкам під час виховання у них милосердя та толерантности сказати: «Дивіться, діточки, ось цими руками я жодної живої істоти роду людського не вбив». А я — вбивав, вбиваю і буду вбивати, і через таких, як ти, перебираю свою міру зла. Через таких, як ти, ми не маємо ще ні Держави, ні правди, ні гонору в світі! Церква Христова у нас і та під чужим омофором, бо такі, як ти, боїтеся не лише крови, а ще й такого незначного і плинного слова, як «канонічність»! Інтеліґенти!
Осавул, так само, як вибухнув, замовк і довго та зосереджено палив люльку.
— Тяжко мені, попе, — сказав гірко, — перебираю міру зла у цьому світі, бо увідомляю свою причетність до великої місії: змінити несправедливий порядок речей на цій землі, народ числом великий, рідний мені, український і християнський, що його хто рутенами, хто черкасами, а хто просто бидлом називає, хочу на щабель світового гонору допомогти вознести. Вартий слави давнього князівства Руського, що простягалось від Карпат до Кавказу, від Чорного моря до Білого. Та ти знаєш, сам вчений!
— Знаю, пане осавуле у чорному, — бовкнув я, збагнувши, що ляпнув дурницю тоді, коли вже було пізно.
— Так, я в чорному, — знову скипів осавул, — бо для того, аби щось змінити на цій землі, треба комусь бути в чорному, не всім же в одних кармазинах…
— Оверку, — гукнув осавул до козака в чорному, — дай мені зеленого тютюну. Гірко мені!
Козак витягнув з-за пазухи кисет із зеленої шкіри і відсипав осавулу жменю якоїсь трав’яної січки. Осавул витрусив тютюн зі своєї люльки і запалив цю зеленувату січку. Полинув аромат, я не скажу, що мені незнайомий…
— Хочеш, попе?
— А чому ж ні.
… Того вечора ми повісили ще шістьох мародерів — двох татарів, двох волохів і двох козаків Полтавського полку.
— Скажи мені, Андрію, — так звали осавула козаків у чорному, з яким ми покурили на брудершафт, — тобі не шкода було тих запорожців? Ну, я розумію, поляк, волох, татарин, козак городовий… але — запорожці. Це ж — лицарі! Це наша українська еліта! Це, зрештою, — найбільша мілітарна потуга України. Це — надія і запорука нашої незалежности!
— Погоджуюсь з тобою, Візі, — відповів осавул, — але водночас це розбійницьке гніздо, яке притягає до себе найбільших зарізяк з усіх країв та тих, хто має чого уникати зустрічі з правосуддям… Тому мусимо возвеличувати Січ у піснях та думах, але вішати запорожців, коли вони за своєю молодечою хвацькістю забувають про закон.
— Але ж запорожці, запорожці… — не вгавав я.
— Запорожці різні бувають! — відрізав осавул.
… Я їхав верхи Україною XVІІ ст., по праву руку шумів Дніпро, по ліву — хилились трави безмежного степу, а сонце котилось на захід. Сонце було червоне, як кармазин миргородського полковника. Небо було синє, як верхня смуга прапора, який визнають через триста з гаком років, а про нижню смугу того прапора нагадувало жовте обличчя повішальника, якого я недавно сам повісив за мародерство на полі після битви під Конотопом. Зрізав ґудзики з козацьких кунтушів та московських кафтанів покійний. Він був винен, той козак Полтавського полку, але його обличчя, жовте, з блакитним виваленим язиком та синіми мертвими очима, вже не покидало мене. Ні у сні, ні наяву. Добре, будемо тепер жити разом.
Сонце, яке заходило за обрій, почервонило мене так, що вже годі було розрізнити, якого кольору на мені свита, шаровари, чоботи і шапка, а якого пояс і шлик.
Завтра вранці (якщо я доживу до ранку) смертельний жах буде навіювати моє чорне вбрання з червоним поясом та таким же шликом, але кому? Кому буде навівати жах? Ясна річ, покидькам — мародерам, зрадникам двоєдушним, шпигунам підступним та іншій нечисті, яка підточує нашу державу… А якщо потрапить під наш суд, швидкий і безпощадний, хтось невинний? Невинних нема, вчив мене осавул Андрій, кожен, хто вважає себе невинним, — винен, хоча б тому, що хоче пересидіти-перечекати на хуторі цей страшний час, цю пекельну битву, це крушіння людських масивів, коли вони насуваються одне на одного… Тому винен! Винен, бо не став цеглиною величезної споруди, Храму Духовного і Матеріального водночас, який ми взялись будувати на цій землі. Чи збудуємо?
Я цього не знаю, і мій товариш у чорному осавул Андрій не знає, і його ясновельможність гетьман всієї Руси-України Іван Виговський не знає… але ми (а я вже маю, сподіваюсь, право казати «ми») не чекаємо, поки благо і свободу кине нам Господь з неба, як кинув це Дніпро і ці степи, і з одного боку — гори Карпати, а з іншого — гори Кавказ… Ми самі! Тому ми одягнули чорне з червоним. Тому я, Автовізій Самійленко, залишаюсь тут. Більше не одягну я розпусне тіло в джинсах і шкірянці, яке звикло до комфорту цивілізації кінця XX ст. Хай у ньому походить той срібнолюбний козак Полтавського полку, тіло якого я власноруч повісив кілька днів тому… Вони варті одне одного. Він буде втішатись благами цивілізації, писатиме різні дурниці до газет, а найбільше буде радіти з ліберальних законів, які не передбачають кари на горло — вже і негайно — за мародерство та інші гидкі злочини. А воно, тіло у джинсах та шкірянці, буде все більше і більше нахабніти, вимагати виконання своїх найрізноманітніших примх, аж поки не згубить козака Полтавського полку…
А я — в чорному — буду тут, буду скверну випікати на тілі України, може, ще не все втрачено, може, ще вдасться вирватися із зачарованого місця, може, ще є час, може, ще поет в XX ст. не напише таких гірких рядків, як «мізерія чужих історій та сльози п’яних кобзарів». Може…
Лютий-липень, 1998

Примечания

1
Вживаючи займенники «нас», «ми», автор бере на себе сміливість говорити від імені покоління, що породилося у 40-60-х роках і зазнало усіх жахів радянської загальноосвітньої школи.

(обратно)

2
Зважаючи на стан облоги, отець Домонтій дозволив козакам не дотримуватися посту.

(обратно)

3
На жаль, це не віртуальність, це — дійсність.

(обратно)

4
Деякі дослідники вважають, що це чай, але ми схиляємося до того, що це все-таки кава.

(обратно)

5
Переклад з російської. — Вид.

(обратно)

6
Переклад з єврейської. — Вид.

(обратно)

7
Щось по-єврейськи, щось про суєту суєт. — Вид.

(обратно)

8
Цей випадок може підтвердити хаджибейський раббі Ісаак Бабель.

(обратно)

9
Переклад з російської. — Вид.

(обратно)

10
Переклад з російської. — Вид.

(обратно)

11
Переклад з польської. — Вид.

(обратно)

12
Переклад з кримсько-татарської. - Вид.

(обратно)

13
Переклад Василя Кожелянка

(обратно)

14
Очевидно, редактори «Алтин-и-Кирим» ще не навчилися скорочувати завеликі матеріали так, аби це не було помітно читичам. — Вид.

1   ...   47   48   49   50   51   52   53   54   ...   63


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка