Розділ усна народна творчість 7 «Ой Морозе, Морозенку» 7 «Чи не той то Хміль» 7




Скачати 11,87 Mb.
Сторінка58/63
Дата конвертації19.11.2018
Розмір11,87 Mb.
1   ...   55   56   57   58   59   60   61   62   63
Осінь тоненькою плівкою, вже зачувши свою владу, розтягувалась по землі; він минув річку, пішов насипом, зирячи у воду — темну й в'язку, як то і належить за перших місяців. Він довго йшов упродовж річки, німо глипав на схили, лісосмуги, губив дорогу, сліпота ночі заступалася сліпотою дня, а він, обдираючи ноги, гепав по чорній ріллі, гнаний власною тінню і власним голосом попід вухом. Врешті зупинився: перед зором рівними квадратиками містечко. І він подивувався — згори опадало листя: опалове, оксамитове, зеленаве, посічене тоненькими прожилками. Тут до нього повернулося: старий жид, що записував щось до вчетверо складеного аркуша; і Лорд подумав, уперше, чітко, чіпко, ясно вихопивши: «Пам'ять — та тільки пам'ять, що не затиснута в білі аркуші паперу», — це ошпарило Лорда, наче окропом, диким шалом пробрало істоту. Він упізнав місцину, де народився. Знову задер голову, немов у легкому падаючому листі щось віднаходив. Він теперечки думав, що глупість породжує надто велику глу-поту або народжує, викохує ошатнішу; і те й друге чимось різняться. Навіть мають смак. Але як просто навести доказ, що ти того вже не можеш, щоб не образити нікого? Не сказати, що не любиш, хоча насправді любиш, — та воно зовсім інше, воно вилазить із тебе, — як не любиш? Просто не хочеш. Не хочеш і все. Бо щось змінилося, а те щось — набагато більше, і його вже не існує. Тобі хочеться відійти і не бачити того, за чим так довго побивався. Щоб не бачили. І воно тоді повернеться; а так — ніколи. Все одно як бігати в молодості за дівчатками. Так воно. Так, — листя падало, пронизане полум'ям жовтого сонця; котила осінь; між тим, що говориться, і «люблю» — далекий світ, переламаний, пережитий у тому «люблю»; значить, це ідіотство вивернеться глупотою: інший прожитий, по-інакшому прожите «люблю»; а якщо ти розламаний, якщо навіть не хочеться клеїти щось докупи??! Легше розламати, а то й утекти. Є шанс, нагода глянути збоку. Якщо принаймні той шанс-нагода не повернеться якось знову по-чудернацькому й ти не втечеш. А то лежиш на пісочку, у затінку, починаєш щось думати, і тоді тобі нагадають, хто ти. Краще вже на той кінець світу або взагалі подалі од цього світу, на той? Гріх?! Так, гріх; а що робити, коли тобі ходити гріх? Принаймні так кажуть. Вперто торочать у вуха і поза вуха. Гм, і ніякий він не Лорд. Годі. Кінчилися дитячі забавки у війну. Він буде Йоною, Іоною, Клементом, Микитою. Зась. Він — Йона. І по цій хвилі він відчув себе господарем становища. Йона потеліпав знайомими місцями: дядьки стежками горбатилися, на гору тягнучи клунки, але щось підступно кольнуло — теплі голубині двори, мукають корови, гучно осипаються із самих верхівок яблука та на вітрі тремтить усохла ягода. Вітер бабляв благу одіж; Йона ще й з годину скрадався кущами, вітер дворами гнав листя, а молоді, пухнасті цуценята тявкали, — в подвір'ях знову мете разом із камінцями, м'ятою і паленою вишнею тягнеться у повітрі; Йона ліг під залізничним насипом: скубав траву, що пробивалась крізь місиво мушель та гравію. Хто останнім бачив Йону, то це корова: ляльково біг насипом у порваній одежині чоловічок, потім тіпав у повітрі ногами, вчепившись за двері вагона, і ще так довго висів.
Птахи летіли над широким пластом чорної землі, перекидаючи важко крилами, проламавши нетривку тишу; вони зирили донизу чорними голками очей, — позаду маячили, ховаючись, рідні обійстя; птахи прощалися з людьми, бо по третьому дні льоту вони, перетнувши океан, сядуть на зимівку десь у скелях безлюдних і тихих островів; пролітаючи над чорною ріллею, вони високо скинули тіла, пропанахуючи туге, вологе осіннє повітря, і ватаг, голосно кугикнувши, полишив за лівим крилом місто із гостроверхими вежами, червоними од нічного освітлення коробочки будинків, сизі артерії залізничних колій, де поналипали — один до одного — немов виводок черепах, брунатні й зелені вагони, що їх волокли, сопучи, паротяги; будинки рудим крабом розтягайся перед тонким зором ватажка, і він, полишаючи землю, немов щось зрозумів, ще раз протяжно кинув голос, — на цей раз до міста: чорні перетинки вулиць, повзучі змії електричок, трамваїв, що слимаками виповзали на світлі плями підсвіченого з-за хмар міста; і тоді зграя піднялась вище, вище, вище, внизу лишилося місто, що брунатним згустком темніло чим далі, тим більше, тільки ртуттю віддавала вода, і по мертвих осінніх плесах ходили вируни, а вітер не годен був зупинити сірого диму, що купкою збивався над чавунними огорожами кладовищ, моргів, медичних закладів, крематоріїв, виправних колоній, загороджених колючим дротом; ватаг наостанок кинувся сторчголів, свердлячи туге повітря, креснув, тягнучи за собою зграю над високовольтними стовпами; низько над мертвим горбом лісу билися пташині крила; ватаг повернувся й сам влетів у вир тремтячих людських душ, підхопивши їх у вирій; зграя зробила коло довкруж сонця, вдарила сумним суремним голосом над поверхнею землі, і за годину місто лишилося позаду, червоно займалось небо.
Горік Піскарьов народився ополудні, наприкінці літа; сонце золотом затоплювало пірамідальні нагромадження скла й бетону, злизувало по зламу росу на верхівках людських помешкань, і ті помешкання — проти сонця — піднімалися чорним громаддям. А під вечір воно, одхаркуючи, налазило на місто великим червоним оком, розліплялося віхтями по шибках і, вже при заході, щербилося антенами. Стояла спека. Неймовірно волого й душно. Як не прокинешся — до вечора; старі люди виглядали з-за фіранок, проводжали зблідлими обличчями сонце і поговорювали, що такого давно не було, видно, все те не до добра; й так із. дня в день — до осені завалювало. Коти маніжилися на осонні до вересня, вітер лопотів транспарантами над сплячими тварюками, вищав у діри, вихоплював смердоту з підворітні, де ріг Володимирської і Прорізної, що серед літа не продихнеш, а зіп'яну можна оманутися, заблукати — десь посеред ночі нечиста винесе тебе на Поділ. Так, смердота справді легендарна, бо оминали наріжжя вулиць навіть приблудні пси. Піскурі, пізніше Піскарьови, мешкали у напівпідвальному приміщенні разом із кількома десятками сімейств, проте тільки їхні вікна виходили до ресторану «Лейпціґ»; і все карбувалось у пам'ять Горіка: шастання щурів під вікнами, шал і ґелґотіння по яскраво освітлених вітринах, хрускіт ребер, — перед скошеним зором дітвори гепало до сотні ніг; враз зависали руки, клацнувши посинілими нігтями по склу, і тоді дітлашня знов переводила погляд на вікна. Мухи роєм стояли над буряковим контейнером; від того в кімнаті мерехтіло. З цього малечі хоч якась та розвага. Ополудні місцина напрочуд безлюдна: згори вуркотіння авто, бемкання головного годинника, а під дощ, низом, клубками стікав туман, бігла ціла ріка, перекидаючи цигаркові пачки; пакети з-під кефіру та молока, тріски пливли в туман маленькими пароплавами.
Тож Горіка ще не привезли з родильні, а старший з роду Піскарьових ще не привітав дружину, — як на спільній кухні, поляскуючи одне одного сусіда по плечу, вже випили по пляшчині й прогорілого полудня, обіпершись за засалені царини, завели мову про се та про те; після чого сімейний клан на чолі з Михайлом Піскарьовим усівся за круглим, міцним, брунатим трофейним німецьким столом із прогнутими, перекошеними ніжками, з позадряпаним власноруч добродійкою Піскарьовою матюччям. Стіл цей, що передавався із покоління у покоління, яких пройшло не так і багато, був давно придбаний чи конфіскований дідом Піскарьовим, який носив сині, з начосом, галіфе, однобортний військовий кітель, закладав у проріху три пальці, так, щоб видно було золотого ланцюга, що зберігався відтепер лише у родинних спогадах, бо до скарбниці якимось чином не втрапив. Усе рухоме і нерухоме майно тут пускалося кола — сім'я складалася з семи чоловік. За діда (тоді вже Піскарьови) мешкали у високому, з гранітними колонами й білими стінами помешканні, збудованому ще за війни німецькими полоненими. Дід Піскарьов перебував на персональній пенсії, квартира повноправно належала йому, але упертий Піскарьов пантачився на роботу, десь при ЦК, — сидів на охороні, перехиляв одну-другу чарчину, після чого язик у старого не тримався місця, шепелявив крізь ріденькі, криві зуби, й ото якось утяв не те, «що надо», на кшталт: «Я це вот таких, лисих, падаль кукурузяну, Вань, знаіш скока попереваділ та поперестрілював… да-да… ведеш його коридором, мов проважаіш кудись, да, значить, а він тобі щось розказує, хихотить по-ідіотському, і не віре, що позаду смерть чалапає моїми чобітьми… да-да… чоботи у мене отлічні були… а він гундосить, гундосить там непотріб всіляку… несе, видно, падлу, душка твариняча ізвивається… да-да, а я в галіхфе, тьху, не те зараз время, отоді було… А ти, бац з ліворвера, шматки черепа з мозгамі по стінах, а він падаллю на цемент, якраз у рівчак, туди, де кров стікає… і не людина вже… та й не був… падло… Отак-то… Ваню, хі-хі-хі-хх-хі-ххрр, балакає, балакає… Ну, нічого, видно, не судьба мені вже побачить, як отого лисого кукурузяника поведуть. А мо, і ми, Ванюша, дочекаємося. Не довго, думаю, Ваня, я знаю, які там люди сидять. О-о!» — теплів Піскаренко, підводив пальця догори, випираючи одутле черево, — очі скляніли так, немов зараз перед ним пройшло його минуле. А Ваня слухав, попивав з сахарином чайок, горілки «не потребляв», бо вдома шестеро з посинілими ротами од голодухи жують кукурудзяні ліпеники; та й доповів про «лисого» куди слід, а там старого хутенько — від гріха подалі — погнали на пенсію, й Ваня отримав місце начальника караулу. Все б мирно й обійшлося, коби не дідів скажений гонор. Таки скажений, — бо як понесе, як закрутить; харчить, високо здіймається лють у його грудях, дриґотить в одряблому череві, обтягнутому майкою, — од тих часів, коли дід отримував «довольствіє». Років немало, а як підгилить самогону чи казьонки — зразу за багнета-ножа, й ну гарцювати молодим лошаком по комунальній кухні, трощачи на друзки трофейний посуд: «Порублю сволочєй», — гуготить у грудях, не одному роз'юшить пику, а як не потрапить ухопити кого за горлянку, коцає багнетом двері: «Я вас на лапшу поріжу, собаки дикі й неприв'язані… А-а-а, мать вашу, за Родіну, за Сталіна!» А тоді, по четвертій годині ранку, вляжеться на слизькій підлозі спільного туалету, стогне, вуркоче, видно, марячи, — знаходили його там почорнілого, з піною навколо рота й набальбушеними, налитими кров'ю більмами; забирали ножа, зализаного з обох кінців. Усі присутні підступали до Піскаренка стиха, бо, чого доброго, викине свого «бліцкріґа» — прикинеться побитим, змученим, подоланим, і враз — цап за горлянку, душить і кричить не своїм голосом: «А, падла позорна. Я тебе, кукурузяник, на ніж одіну, й зо мною смолу гаряченьку полетиш пити». А сусіди: «Ну, що там, ми люди інтєлєґєнт-ні, совєцькі», — бо знали, що не в своїй капусті, що управи на діда цілим кварталом не буде: вони із дільничим колись разом носилися по розкуркулених українських степах, не одну дівку перелюбили, та й з 33-го на одній роботі, — тільки дільничий здебільше спеціалізувався на поетах, а Піскаренко — яка «шарага» привалить.
Упившися вдвох у комірчині, затягували сумних українських, тоді кінчали «Інтернаціоналом». Справді, у тому помешканні люди були хто «зав.», хто «нач.». Потроху перемовляючись між собою, сімейство дихало через раз, по-хмеляючи патріарха самогоном, казьонкою, денатуратом, після чого похмелений дід із розстібнутою ширінькою, в синьому, з начосом, галіфе, вурчав животом, пускав гази, безпомічно й мертво лежав, вивалювався у перинах на ліжку з начищеними, яскравими кулями-бильцями, — все поривався кудись, віддавав команди невідомим людям, скреготав зубами, ламаючи жовту емаль, протяжно підвиваючи у ранкових сутінках. І так би Піскарьови жили й досі у тій будівлі з гранітними, монументальними, майже картинговими колонами, з просторими кімнатами й глибокими до синяви вікнами; але дід якось принишк, підупав, ходив, як у воду опущений. Гадали — по роботі щось. Далі купив пляшку казьонки за 2-68, — особисто взяв, раніше старався надурняка; не приправив звичного: «А шоб тому кукурузянику добра не було, мать його перемать…»; сидів увесь вечір умиротворений, очі блякло блищали в бік Іосифа Вісаріоновича: підніме чарку, скине погляд на портрет, чмихне у рудий прокурений вус щось до нащадків, невиразно проплямкає язиком; потому знявся, обігрів зором Піскуриху, маленьку та ошатну, що все говорила про Кінець Світу, — пробурчав: «Він мені снився — на добро». Стара зітнула плечима, просльозилась, на що б це, — думає, але нічого попріч не вставила, тільки: «Тобі видніше». «Йому видніше, подлая», — проскрипів Піскаренко, але тепло. Вийшов. Коли кинулась — багнет зник. А тут за годину — ґвалт із третього поверху: «Смерть за опозорєну Родіну приймеш, гнида підгузна», — мешканці підвели догори обличчя й немов зраділо чи то подивовано упізнали голос діда Піскуря; що поробиш, сьогодні не неділя, не за розкладом щось, — але таке життя. Тут дискантом голос Івана: «Не ті часи… Не ті часи… Не ті часи…» — але тонкий, непевний чоловічок начебто врешті вибачається, й дідове волання безнадійно западає у довгих, сірих, полущених коридорах. Та тільки-но рейвах утих, як Іван скочується високими східцями, скривавлений, так і дзюрить із нього. Тягне щось потихеньку, покривавлений, по підлозі, підібгавши ноги, голос бовтається у горлянці, а позаду Піскаренко розтягується могутнім, сповненим справедливості басом. Котить голос у порожнечу. Надворі весна, — низький березень із облиплими водою вербовими вітами. Ліхтарі нудно погойдувались, — Іван у лікарню, дід під суд. Захирів геть, доки парився в предваріловці. Геть захирів. Випустили під розписку. Йшов комунальним коридором; двері прочинялися до половини, по черзі рипали. Жухнув старий, жовтів, лизькав казьонку, а якось у суботу ополудні перебрав речі, перемилувався, протер ордени, відтак сів біля синього вікна й видивився на облуплених анголів, угріваючись сумирно в косяку березневого нетривкого світла. Надвечір ліг та й тихо упокоївся. «Всі там будемо», — сказали «зави» й «начі», випили за упокій чарку, пошкодували, але на тому не порішили.
І хоч скільки баба молилася у порожній куток, не минуло й півроку, як Піскарьови переселилися на ріг Володимирської й Прорізної.
Й ось вони, все сімейство — семеро — порозвалювалися за трофейним столом із гнутими ніжками, лили, для початку помалу, по чарчині, «хароша водка, а в том году лучше було»; спершу й не добереш, що то: хрестини, похорон, уродини. Батько народженого на світ Григорія (Горіка) Пііскарьова, Михайло, весільним генералом проходж'ав серед гостей. По смерті Піскарьова-діда мав надію перебрати патріарші права, а так воно не вийшло, — Марія, дружина Михайла, цупко перехопила владу; а з лиця мов та писанка: хіба що червоне од гіпертонії обличчя та чорний пушок вусів над верхньою губою. Тож Михайлові, мовби голові сімейства, нічого не лишилося, як і далі набирати респектабельного вигляду, ходити на цукеркову фабрику сторожувати, красти маляс, жлуктити горілку та у перезмінках лапошити позакутті молодиць. Так собі, нівроку, зажив слави місцевого джиґуна. Більше нічим особливим у житті не вирізнявся. Пив, лигався, пив, лигався. А за столом присутні мужчини (породілля була ще в лікарні), випиваючи та прикушуючи, кожен на свій розсуд вирішували: ким бути хлопцеві. Водиться таке часто-густо: ще не встигли ноги на світ, а тебе в єнерали та авіатори. Достеменна історія трапилася з Горіком. Михайло, одригнувши, пророцтвував: «Пацан буде ахвіцером… у роду всі були ахвіцери…»; баба Піскаренчиха пролепетала «свят-свят» і перехрестилася в порожній кут. Михайла після кожної випитої несло, круто наверталося втрачене. Але й цього разу не поталанило, принаймні до кінця. Брат його Никодим, у минулому конокрад з області, набріолінений, вилизаний, гирун і гівноід, у парусинових штанях дудкою, гроші водяться, хоча не при ділі, баби ходом у труси дзюрять, оглянув каламутним, мов на погоду, зором портрет діда Піскаренка, вставив свого: «Как піть дать, ублюдок, не горше діда получиться…» — засунув руки до кишень, сидів в обтягнутих штанях дудкою, у червоній до непристойності сорочці, поки Михайло не оговтався, підняв був руку, облишив, мляво опустив руку і вихлюпнув йому, своєму братєльніку, горілку в лице. Баба Піскуриха молилася в порожній кут, а недотямкуватий братик Горіка, який народився двома роками раніше й не ріс — лоб вузький, щелепа крутішала, набирала загрозливого вигляду, — тандичив «У-У-У-У-У-У-У», душив, прицмокуючи, на підлозі тарганів. Але нічого не трапилося. Никодим устав, витер інтелігентно обличчя шовковою хусткою, поправив штани: «Останній всплєск мужества. Ценю, скатіна». Пішов. Заявився через багато років, коли фізію Горіка увіковічив «анфас» і в «профіль» фотограф з Лук'янівської тюрми.
Перші роки Горік прожив під торохтіння дерев'яної коляски, у пам'яті — вичовгані до блиску поручні; старший братик, якого прозивали Сьо-Сьо, однією рукою чавив тарганів або порпався у власному лайні, другу руку неміцно прикручували мотузом до колиски, а братик забував, — привороженим поглядом вшниплювався в низьку стелю і вільною п'ятірнею довго розмазував по підлозі комаху. Наче ненароком згадували про нього батьки, почмокували над Горіком, ляскали пальцями, хрюкали, лаялися, билися між собою, — часом повітря крилося несамовитим Ґвалтом, — ноги за вікнами зупиняться, потопчуть, знову йдуть. Батько, — Горік чітко виніс це із дитячої пам'яті, як і зелені дерева, — все більше малів, робився висохлим і миршавим, але завше був вичищеним до неприродного лиску, з духом вермуту або коньяку з рота. Пізніше, коли Горік ступив «за вікна», то бачив батька з двома дівахами. Одну він особливо виділив — з яскраво нафарбованими губами, худу, повногруду; мішанина кроків, батьків зализаний чуб; а поки що за вікнами бігли білі хмари, пролітали десятками тіней ноги; місяць блискотів по шибках, у яких відбивалися часом розітерті обличчя, а погляд сумно опадав на вулицю, і тепло в кутку ворушилася зі сну баба Піскуриха, читаючи вечірньої молитви.
У шість років він вибрався на вулицю, чи не вперше після народження, і втявся, приголомшений склепінням прохідних дворів, арками з гіпсовими статуями, приворожений вирлуючим, вуркочучим, рясніючим, вигнутим хребтиною Хрещатиком; тримався за батьків палець, чув, як холоне серце, — а батько, блідий, із краплинками поту на чолі, сміло ступав у вир. Стара баба Піскариха, забачивши, як рожевіють щоки, як блищать очі Горіка, тихо перехрестилася на порожній кут і сказала: «Слава Богу, а то думала, як із Сьо-Сьо вийде…» І так воно було, — то Михайло втихомириться, то заголосить Марія. Нема ради ні одному, ні другому. «Бо обоє в гріху», — тихенько жалілась стара Піскуриха, жалілася Богу, але й за це їй перепадало.
Чим далі, тим було гірше: Михайло робився кволий; тим часом сімейство, завдяки колишнім «зав-нач.», перебралося на Сталінку. Вони оселилися в будинку, схожому на той, де мешкали до народження Горіка; щоправда — сірому, бридотно схожому на фортецю з призабутого підручника історії про французьку революцію; під будинком пролягала головна автострада — всенький день гули клаксони, шмигали авта; а поруч — рукою подати — зеленою спиною вгинався ліс. Голосіївський ліс. Усе тут було химерне, змішане — фарби, голоси, люди, бетон. На той час Горіку пішов одинадцятий. Розваги перекидалися із підворітні до лісу, з лісу до підворітні; йшли по Васильківській невгамовною ватагою, небо протікало блискучими вітринами, сонце сліпило очі, а вони повертали на Рівенську — фати у війну. Війна була неабияка.
Старий алкаш, що жив тут за окупації, співпрацював з німцями, — чи то мив підлогу, чи то волочився за якоюсь баберою, — одне слово — ворог народу, за пляшку казьонки розколовся на сховище, де німці наспіх закидали зброю. І тільки вляглося виття псюрні за вікнами, як Сталінку шматувало стрекотіння німецького шмайсера; люди нетямилися з жаху, заривались у теплі ковдри під завивання осколків від гранат, а дітвора бігала крутими, в'язкими від вологи, навіть улітку, пагорбами і смалила зі справжньої зброї. Дільничий мав клопоту, — старий енкаведист, майор Сироватко. Надходили депеші, кожного дня відділення піднімали «в ружжо», але шантрапа безслідно зникала, полишаючи вириті вибухами ковбані. Майор Сироватко зранку вставав, сторожко просиджував на балконі до обіду, вслухався у тишу, гуркіт, — підбираючи губи, добирався до гранчастої карафки з коньяком, пиячив до вечора — все, як на війні. А з вечора — на лови. Одного разу поталанило, але під обстрілом двом міліціянтам довелося втікати через усе Голосієво, так до пуття й не дізнавшись: хто і що там. Та допоміг випадок — склад загорівся, і лише Горік зважився гасити пожежу. Вибухом викорчувало з корінням кілька дерев, забило двійко сусідських дітей — на шмаття розкидало. Горіку розтяло півобличчя, аж зуби видно. Заюшеного, його притягли до лікарні, повитрушували з кишень гримучу ртуть, бойові запали. Гранату і кілька патронів і під несамовитий вереск Піскурихи Марії заштопали обличчя. «Вовк, та й годі… Точно — Вовк…» — хтось казав із лікарів. Так до нього причепилося прізвисько — «Вовк», а перегодя — «Клик». Дивиться на людей сірими, незрушними очима крізь навислі русяві кучері, іде тротуарами, засунувши руки до кишень, і ні до кого діла нема, та й не подібний ні до кого; сам по собі, хоч мале ще та дурне. Коли влітку дворові бійки сягали апогею — один район на інший, Горік був попереду. Сунув прямо, не зважаючи на ножа чи кастета. Не боявся. Битися навчився рано. «Талант! Талант, а не талантішка», — не без задоволення говорив майор Сироватко, та, власне, не проймався особливо його долею, немов щось наперед знав; кине, як через голову: «Дивись, бо буде як з Никодимом». Із Никодимом — братом його, колись конокрадом із області, картярем-джиґуном, із недалекої пам'яті набріоліненим, вилизаним, у парусинових штанях, навскрізь просмерділим жіночими парфумами, тим братухою Никодимом, що не при ділі, а гроші водяться, баби мліють, гирун собі й гівноїд, якому на хрестинах, по народженню Горіка Піскарьова, вихлюпнув брат Михайло горілку за коміра. «Ценю акт мужества, скатіна», — сипонув горлянкою братан і зник, певне, на новий етап.
Отож Михайло не морочив собі голови, не йняв, що і як, коли йде з Никодимом: блондав блідий, вичумлений, — нутро не сприйняло Сталінку, — народ зусібіч дикий, можна навіть сказати, неінтелігентний, падлючий народ, без попередніх балачок розкров'янить писок або підсуне, диви, вихиляючись, дриґне колінами, просюрчить крізь зуби патлатий жлоб: «Папаша, плоско шутіш, сваліл би от Люські, однако возраст твой могілой овєян», — а тут біда наджигурилась, джарга заздрощів, сум'яття перед втратою, удворуч усе, удворуч: Марія влаштувалася за протекцією дільничого «на віно і водку», тож випивки не переводилось, та хіба те, — відтепер фігура Михайла Піскарьова, монументальна постать сімейного годувальця, примара домашнього вогнища не мала жодного, навіть перехідного, непевного, навіть таки порожнюватого значення: «Ні хрін ханьки м'яти і бовтати хвабрикою та дівок за сраки лапошити», — й зараз Машенька, тобто Марія, парилася за брунатною, під горіх, стойкою, парилась од «жигулівського» чи «пензенського», оповита туманом власноруч викоханої мрії, під звуки з прикарабка, лунало напівзаборонене «ах мурка, ти мой мурр-рьоночєк», де в окиді задзеркаленого прилавка десяток відвідувачів видавалися за сотню; утопивши рожеві кулаки в похилі боки, навіть бровою не вела: червонопика, пишногруда, мужички пошкрьобували «проходняком» повз прилавок, навіюючи тепло, а Марія мліла, од чого «гелики» з позалипалими очима крізь сизу кушпелінь тютюнового диму, погорі столів, умащених жиром оселедців, залитих ріденьким сечовидним пивом, засиджених убільшки в кулак зеленими мухами, «дєлалі ручкой», а Михайло з підібраною від похмільної нудоти мошонкою, аж язик стягувало у рурку, під «ах мурка-а-а-а» канючив чарку. Канючив, як шкодливий кіт. Смерть як подався: уранці будив переляком дощ, піднебіння порепане, щелепа зависала до обідньої пори, щось мугикав, ворушив вичовганими губами, відшторював фіранку — піт рясно, дрібно, родзинка по родзинці холодив чоло; потому вештався кімнатою, збирав недопалки, візерунив поглядом зачовганими шпалерами й, розтріпуючи недопалки для самокрута, вгадував на стіні де Африку, де Америку; Сьо-Сьо пудив у штани, ворушив крутою щелепою, розхитувався на купі власного лайна, закочував очі — білясті, цнотливі яблука білків, — і незмінно на одній ноті протяжно тандичив, витягував видзеньком по шибках «у-у-у».
«А щоб тебе, собака дикий і неприв'язаний, машина переїхала, недоноску», — спересердя говорив Михайло — на нього з облущеної рами зирив портрет-світлина діда Піскаренка, у синьому, з начосом, галіфе, — два пальці між другим і третім ґудзиком, — і Михайло, до решти зневірившись, подивившись на діда, знаходив був часом приховану Марією півлітру; вилягшись, погулькував горілюню, прискаючи голубими, обнадійливими для сімейства, а насамперед для себе, колами надії; зірвавшись на рівні, тікав од усього, подалі, до Голосіївського озера, перестрибом, перебираючи поглядом ходу товстозадих дівок — о, в цьому Михайло кохався і знав діло вперто, — пантачився лошаком, перелітав урни, розмазував пику шибками чужих квартир, відпльовував, крив матом на зупинках, — тільки в брудно-червоному закавулку, у квадраті домів трохи укручував хвоста і згадував, що, «мать того за ногу», не поодеколонився.
1   ...   55   56   57   58   59   60   61   62   63


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка