Розділ усна народна творчість 7 «Ой Морозе, Морозенку» 7 «Чи не той то Хміль» 7




Скачати 11,87 Mb.
Сторінка60/63
Дата конвертації19.11.2018
Розмір11,87 Mb.
1   ...   55   56   57   58   59   60   61   62   63
Нараз Йоні навернулося: дорога без кінця, дорога до неба, темний горб лісу, шамрує дощ; тихий двір, затрушений квітом абрикос і яблунь; низьке небо і хмари долиною, знову гадюка дороги, запах прибитих водою парфумів по кімнаті, по сходнях, подвір'ям; а тепер йому захотілося найстрашнішого — повернутися до божевільні, бо від цієї жінки, по вінця налитої чужим духом, чужою кров'ю, йшло паром життя, і він, Йона, відчував себе ніким і нічим, як та безлюдь дороги дитинства, безлюдь тихого двору дитинства, коли в кірках мозку губиться світло Чумацького Шляху; і крім пекучої журби — нічого. Холодні пальці жінки, торкнувшись чола, повернули його до дійсності, — туман пасмами опадав зі слизьких стовбурів осик, золото оплавлювало лисі пагорби; холодні пальці жінки розстібали ґудзики сорочки, але Йона не відчував нічого, крім пекучого, невимовного жаху. «Заспокойся…» — вуркотнуло над вухом; холодні тонкі пальці ворушилися звірятками по тілу, сягнули паху, і Йону окропило градом гарячого поту; він спробував був зірватися на рівні, але напрочуд дужі, майже чоловічої сили руки звалили його на пуховика; дощ облизував шибку; здіймався вітер, і скам'янілий Йона бачив вигул, вирлу вітру по яругах, а над дахом ревли осики, байраками гнуло струмовидні тополі. «Іудине дерево», — крізь дрімоту почув власний голос Йона, — пальці увійшли в м'яке оксамитове тіло; обпечено відсахнулась його рука; омела на осиках вищала, а тонкі, довгі пальці жінки тепліли на паху; двійко грудей вистрибнуло — не великі й не замалі, набубнявілі соски терлися об пласкі Йонині груди; вітер щільніше, упертіше гуляв знизу, лопотів деревієм. Нявкнула, протяжно нявкнула кішка. Скруха. Засудомило, ударом струму кинуло Йону на підлогу; в животі забурчало, і він раком подався до туалету; в грудях колошматило. Жінка відкинулася на спину; напівоголена лежала; сльози розмивали пудру на щоках двома крижаними потічками. «Ти не з тюрми…» — «Яка прозірливість… Господи… Яка прозірливість. І для чого рюмсати невідомим за чоловіком». Йона висунувся з убиральні і таким же робом опинився на пуховику. «Я — жінка… Заспокойся…» Йона провів зором її довгі пальці, — жінка взяла до рук книгу, і він прочитав відтиск золотих літер: «БІБЛІЯ».
Він хотів дощу, а пішов сніг. Йона, тішачись теплим жіночим плечем, бачив, достоту таки бачив, що за ним полюють; але те не страхало; не так лячно кинутись у пустку котра зветься жінкою, упірнути в глибокий колодязь, угребти чистої води й зрозуміти, як у тебе відбирають рештки здорового глузду. «Заспокойся… Будь певен себе… будь певен…» — «Двадцять інсулінових шоків… Двадцять… І я витримав… Я витримав…» — «Гамуйся… Гамуйся…»- Тут у нього зірвалося, і він навіть погнався був слідом за думкою: «Час не винен, що люди дали йому цю назву; і люди не винні, що стали офірою часу…» — гарячий піт по грудях; німе подивування обох; ласкаві слова — раптом ласкаві слова; бринить сльоза; холоне піт; сніг; а він хотів жити й хотів померти; пекучий подих на мочці вуха: «Ти ким був до божевільні?…» — «Пам'ятаю… Але я вкрав пам'ять, коли поховав Лопату. Я вкрав власну пам'ять, як і кохання, й не хочу, щоби воно поверталося, навпаки — щоб його вивернуло з мого нутра… щоб не передалось тобі… бо ти добра… Чи, може, я хочу бачити тебе доброю?… Я вже знаю, куди воно піде… втілювана пам'ять — ненависть, і вона спалить…» Жінка уважно слухала, ловила плутаницю Йониних слів: «Мабуть, то не легко…» — «Відчувати себе не мужчиною, а бозна-ким?!» — «Ні… Зовсім інше». — «Так… Зовсім інше. Вірити й зневіритися… З вогню — і в полум'я. Інсулінові шоки… Інсулінові шоки…» — «Хто Лопата?» — жінка зіпнулася на руках, і позад неї було провалля; Йоні ламало зуби, жінка лягла горілиць випростана, нага; закусивши губу, Йона перекинувся на живіт. Жінка зирила на його округлі сідниці. Подих у потилицю, язиком нижче, а потім: «Зроби боляче… Зроби мені боляче», — Йона перевернувся на спину, запалив цигарку, що потріскувала й лоскотала запашним димком ніздрі; струшував попіл на килим. Жінка стала на підвіконня, — лише голова й голі ноги. На Біблії сліди, три сліди, залишені її нігтями. Темінь. «Як то тобі… як то з таким на очі людям показатися».
Сніг повалив стіною; таргани у темряві лущали спинками. Місто, велике місто поруч, — визначив Йона. «Ти дарував коли-небудь квіти?…» — Недопалок зашкварчав у склянці з рештками вина. «Колись… Дуже давно… Дуже… Найбільше полюбляю дарувати квіти тим, кого ненавиджу». — «Фі-і-і… Маразм». — «Ні — захист маленького чоловічка. Вони це відчувають і сходять отрутою злоби. Убивають себе, як скорпіони. А втім, — це нагадує похорони…» — «А ти не педік часом?» — «А зараз я дам тобі по пиці», — вимовив Йона і навідмаш ударив жінку, і кров крапля за краплею потекла на підлогу; він знову ліг на живота: в якому він часі? З якого часу його винесло в цей і — чи не краще повернутися? Для чого він, Йона, з'явився тут? Жінка блискавично зірвалася, зупинилася упівоберта: напнуті груди, трикутник волосся, блискіт золотої обручки. У Йони тіло посудомило, й він ошкірив подобу усмішки: «Еч, стерво, на що зуби загорілися». — «Не переймайся… Не переймайся», — це вже крізь туман. Остання фраза стала мов поперек горла; Йона не спускав із жінки ока; спершу на нього хлюпнуло хвилею бридоти, потому — зробилося втішно, і йому, Йоні, вже насправді хотілося жінки. Та найстрашніше, що він почав думати — чим далі, тим більше й глибше, і ніяк не міг думкам дати ради, наче вони чужі; й не те щоб вони заважали: навпаки, щось таки у тому було втішне. «Іди до вбиральні… Там ванна… Поголися», — кинула жінка, і Йона подався; дорогою він зазирнув у вікно, стараючись розгледіти місцину — темні баюри, ліс, купками дачі; жодної людини; Йона навіть повторив: «Жодної людини», — половина місяця перекреслена крилами наполоханих кимось птахів; тепер, зиркаючи у щілину вікна, Йона хотів у пам'яті своїй розгледіти жінку, особливо біломармурове лоно. Більше нічого не треба — вибухлий маленький клубочок тепла. Враз він потривожився, — біль розтяв од тім'я до п'ят; Йона прикипів поглядом до шибки, відтак, не відриваючись — рушив… Розімлілий у ванній, Йона порожевів, і враз до нього дійшло, що він сам і втіха; біль роздер його од маківки до паху — вдруге. Перед очима Йона побачив білі квадратики будинків. «Ото», — буркнув, а тоді повторив, що він спра[j і втіха; заквакало радіо, сповістивши про смерть правителя, Йона залибився, бо диктор заїкався, картавив, перераховуючи болячки тирана; жінка, роздивляючись опіки, крикнула догори, чи то до Йони, чи то до когось ще там: «Ну, кретини, досить нам того, що все виперли за кордон, а тут, виявляється, нами правив ледь не сифілітик.» Йона вслухався у її голос: хрипкий, зламаний посередині голос істерички; в'язка напівдрімота води задурманила голову; роззявлений рот, — під тугими струменями Йона став ув'язати в якусь клейковину; горло потерпло, скроні немов хтось стиснув, — ось він стоїть у черзі біля сміттєбака, щоби вишукати недопалка, санітари підпирають у спину, дух лізолу виповзає з-під стелі, а якщо уважніше придивитися — то й не божевільня це зовсім: вітер тягне сірим коридором, білим пухом перекручує у смердючому повітрі; жінка виникла раптово, поборсалася в уяві Йони, відтак стала реальністю, — Йона почув запах пропарфумленої шкіри; зразу спало на думку, що надто швидко забув Лопату, ні, навпаки, — переконував себе Йона, — про Лопату він думатиме ще довго, навіть занадто довго, — та нічого не вдієш. Лопата зв'язав його, Йону, чимось більшим, ніж він гадав, — до жінки таки хочеться повернутися. І він повернувся до неї швидко, як чоловік повертається до належного. Та маячня не зникала з-перед очей: старий жид щось переписує до вчетверо складеного аркушика паперу. Жінка, підібравши коліна, трохи розчепіривши ноги, лежала на купі білих простирадл: «Ти диви, тобі вічно на щось таланило, — думав Йона, торкаючись кінчиком язика гострих сосків жінки, краєчком ока зрізаючи косячок простору. — І ця країна зі сліпнями замість вікон назавше покине катувати моє нутро і вернеться в мене, вже коли золотом умиють коси руки мої тобі… і ти вже, Йона, кохатимеш, а не в чеканні коротка смерть, довга смерть… Ця країна поверне замість вікон пучки свіжих айстр, тугих свіжих айстр, бо треба вірити, бо треба любити, бо треба загубити геть у собі слово «надія»… щоб його не було зовсім…» — він трохи подивувався, а потому втішився думками, бо не вперше, — Йона ляльково поворушився у ліжку, відкинувся на спину, а жінка легко дихала, і він, Йона, чомусь знав, що зараз таки справді його розуміють; хоча б цього дня поталанило. «Амінь», — мовив про себе Йона й заснув.
Ранком він не застав нікого; тепле горнятко з молоком, окраєць білого, із брунатним присмаком хліба, намащеного маслом; замість подертого одягу — новий, інший, щоправда, ношений, але добрий. Його, Йону, злякала ця порожнеча, тенькнуло щось під серцем, — за вікнами лежав тонким шаром сніг. Йона понюхав повітря, — ще пахло жінкою; він сховав у долонях обличчя і трішечки постогнав, але не заплакав; так сидів довго, а коли вже темніло, то з того боку Йона помітив рожеве сяйво, — з того боку дачі, де він не бував. І Йона зрозумів, що то місто. Велике місто. Так просидів до ранку, а потім зібрався в дорогу: запхав до кишень огризки хліба, пачку цигарок, наостанок притулився, сам не знати чого, лицем до постелі, що зберігала запах жіночого поту; пройшовся тінню кімнатами і, мовби чуючи якусь недобру тривогу, — вийшов надвір. Сніг тонким шаром устелив поле, туди, ген до чорного горба лісу.

Частина друга


Восени помер старий вурка, колишній зек, рецидивіст Нікандрич; а ще захворіла, упала на ноги Піскуриха Марія, — тяжко волочила тіло; якось вона зле подивлялася з балкона на похорон; а туди посходилося люду, довіку не знаного по Сталінці; й були присутні — піп, сусіди, десятеро його корешів із обплилими фізіями, котрі й привели батюшку, що плутав ногами у рясі, блимаючи з-під навислих капшуків соєвими очима, мав одутле обличчя і говорив через протяжне «о», — по всьому вгадувалося нетутешнє походження. Піп витягував руркою шерехуваті, посічені губи; його безвільне, з дитячим рожевим відливом обличчя блаженно витягувалося, світліло, коли перед ним проносили тарілку духмяних голубців, синю од холоду пляшку горілки. Але подейкували, що покійний більш за все любив полискувати заварений із маківок кукнар, а в спеку — потягував гіркий, кольору машинного мастила чифір. Обіп'ється й говіє на осонні, розщібнувши клітчату байкову сорочку, виставивши міцні, порослі товстим шаром сала груди, де на лівому боці, нижче соска, у профіль зображалися Ленін, Сталін, Карл Маркс. Він нікого не мав; хата зяяла пусткою — пара дзиґликів, дюралевих засмалених кухлів, кіпи газет із вирізками про амністію та портретами вождів, за яких Нікандрич відбував строк; помер він од інсульту, прямо на сходнях водярні, куди його прилаштував на працю дільничий майор Сироватко; помер під кущами американського клена, під самий ранок, і помітила його — поговоювали — Ритка Кулеметниця, яка приторговувала краденим, курила міцний чорний тютюн; того місяця жовтня, з по-весінньому прогнутим небом, під розливисте жіноче голосіння — холодний вітер стугонів упрілими шибками — труну, обтягнуту, як того велить блатний закон, зеленим оксамитом, відносили на Байковий цвинтар. Кореші покійного, проводжаючи в останню путь, сипіли переламаними басами, піднімаючи догори видубілі, синюшні обличчя: «…і потіхонічку, взгруснув понємножечку, тіхо ти тронєшся в путь…» Несподівано вмовкали, — сунула мовчазна сіра змія процесії, прицвічена яскравими хустками на шиях старих блатяг, огинала задрипані закути упродовж Васильківської — шанобливо припинялася, мовби приспускали знамена, потому звернула на Козачу, ковзнула низом, протягнула тінь стіною височезного, із людський зріст бур'яну, прошаркотіла Дімеєвською, де загудів, жалібно сьорбнувши парою, «Червоний Гумівник», — люди, потираючи потилиці, познімали кашкети. І вже на цвинтарі, на тому самому місці, де хоронять героїв праці та батьківщини, — коли загепали, упали на труну упереміш із хлоркою грудки землі, то забряжчали струни гітар, несподівано перетявши людський тлум, зафальшували зі строєм голосів: «а помніш, ночка тьомная била», — над втрамбованим лопатами горбом, закладеним свіжими айстрами, ружами, покрапленими водою, гвоздиками, чайними трояндами, наполовину обтрушеними дорогою, завищало мов цвяхом по склу: «…как Катька Смик замарьяжіла прокурора…» Піп здивовано, якось боком подався, притушуючи кадило, видавалося, що навіть із симпатією зирив на гурт підстаркуватих, у твідових піджачках чоловіків. Костя Бутус із Козачої, шморгнувши рукавом по губах, пускаючи сивушного дракона, — «єх ма мнє би дєнєг тьма» — поліз цілувати батюшці хреста, — не дали. Опісля, — холодом низати почало зі сходу, але втихомирилося, — замалим не три двори порозсідалося за столи під акаціями: голосно бряцкали чарками, передавали пляшки, гукаючи когось через три-чотири голови, одсовували пахучі букети айстр — «на який біс понаставляли», — поминали останнього сталінського вурку Нікандрича. Марія пригублювала з чарки, душачи в собі притоки нудоти, а то несподівано проймало її нестримне бажання затопити комусь у пику або зняти вереск на всенький квартал, і вона начеб забувала, скільки їй років, — усе мацала там, де за давньої пам'яті були у неї дівочі кіски.
По тій осені, з небом, прогнутим у невідомість, пекучим багряним листом на деревах по Васильківській, із німуванням птахів — лише горобці, жебочучи, сірими буруб'яхами сипались на висірілі тротуари: із непорушним громаддям будинків, навислим над обрієм різнобарвним горбом Голосіївського лісу, оперезаного схолодим, невигрітим асфальтом зі сліпучою білою кулею сонця, що губило тепло на очах; тієї пори, підсвіченої ліхтарями кольору розлитої жовчі, безпросвітньо омитій сівкими дощами, де мов у мушлі поховалися подвір'я, обійстя з бурим міським багном, замішаним десятками підборів, — ще не пора до порядку, робота, жарка пора для Сталінки, — цими дворами, спертий дух яких перебивався терпкою анашею й невистояним кислим запахом браги, по продутих колючими східними вітрами схованках-хазах, прошитих звуками старих лампових магнітофонів, звідки, захлинаючись, лунав протяжно «блатняк», — приходилося змужніння Горіка Піскарьова. Приходилося воно якраз на смерть Нікандрича та хворобу Марії — біда одна не ходе; на балконі, поплетеному кільцями дикого винограду, поперезаному мотузками для білизни, під сизувату маячню світанку по вікнах, повернувши з гульні — дні погожі тоді плуталися з холодними, він, причаївшись од матері, хотів був викурити у спокої цигарку й заодно послухати, як у квартирах навпроти поцокують чайними ложечками, вгадати у пролітаючій тіні Нілку, — але нічого не було, отож згадав, як вони в непогоду — Васька Гліцерин, Хома Передєлмашка, Вовка Череп, він же Мойдодир, а ще Містер Пепс Кобиляче Око — різали в «двадцять одне» у підвалі на Ломоносова, захаращеному старими порваними матрацами, в тому підвалі, з танцзалом навпроти, де часто ховались повії та їхні коти-сутенери од дебело підпилих нарядів народної дружини, хоч загалом ця схованка по праву належала ватазі Горіка Піскарьова, котрий тепер, йорзаючи по мокрому поруччю балкона, думав якраз про ватагу, що на ту пору зазвичай цмулила кисле пиво, добиваючи на кодло косяк анаші й теревенячи про жінок та майбутні дворові бійки. Говорилося на кшталт такого: «Та ти що-о-о, блонда чудо нєзємной красоти і в моноклях падруга… Я гавару йешо мол парень я то що надо нє інтелєґєнтний. но побольше вашіх хлюпіков умію… ну і сьо-то гаваріл втірал по ушах… віжу вєдьотся… во-о зуб отдаю за не…» — «Горбатого лєпіш…» — «Ну і вжаріл нє снімая штанов…» — «Та ти що-о-о» — був сльотливий осінній ранок, калюжі взялися тонкою плівкою криги, водярня з гуркотом котила пару, гайвороння, крешучи крилами, просмикувало тінь над прибитою памороззю землею, гублячи крики у порожнечі ранку, стягуючи петлю лету коло за колом, — аж поки порозсідалося на гілляччі осик, виставивши горбаті носи на двори та дитячі майданчики. Сірома дедалі гускла, сонце борсалося промінням у чорних дірах дворів і, вирвавшись, скупо гріло ліплені карнизи; бездонними колодязями зяяли прохідні арки домів, — мертвяк лежав горілиць, проти кам'яних сходнів водярні, заламавши під себе руку, наспіх покритий червоною цариною, що її кинули на покійного од набридливих поглядів; короткий протяг стріляв, напинаючи щільну тканину, піднімав обруси, відтуляючи вощане, без жодної зморшки, обличчя Нікандрича, і в осклілих очах жовтими клубочками мерехтіло листя. Цілу ніч, сповнену звуками пролягаючих птахів, тривожну од вологого східного вітру, люто рвалися з ланцюгів собаки, намахано гребучи кігтями землю, а під зорю — сліпучо над горбом Голосіїва пропікся золотий шпиль; у товщі туману проявилися громіздкі будівлі Виставки народного господарства, — пси захлипали і втихли, скавулячи, порозповзалися по будах. «Швидка» хурчала трохи осторонь, викидаючи гази, а калюжі лежали синім димом, лежали широко, злипалися з тонкою рискою горизонту, і по миті, хилкій, мов яскравий, короткий слід комахи, згорілої на вогні, Горіка несподівано пробрало м'яке, лагідне тепло, що запитувало венами, забило дрижаками жили на ногах, наповнювало, таки прямо поїло солодкою слиною рота. Понесло Нікандрича десятеро корешів у твідових піджачках, спіткаючись, поскулюючи пісні, задираючи догори обличчя з натягнутою шкірою кольору пергаментного паперу, — повз перекошені курники, що у зимову пору слугували для куріння самогону, утримання квартирантів, а в підпіллі ховався контрабандний товар; повз десятки зелених воріт і притихлі, з коробками голуб'ятень двори, де Нікандрич брав вуркаганські побори й де не одна вдова заламала перед портретом свого годувальця руки, бо суділки Нікандрич правив швидко й жорстоко, але справедливо; подейкували, що порятуватися від його праведної руки — то річ марна. Хазяїном ходив Нікандрич у тих місцях. У місцевої шпани був за вчителя і повчав Горіка: «Од тебя сантіментом отдайот, мальшонок», — і все гладив голову Горіку, а той сахався, бо поговір снував між людьми, що старий блатяга так не одного хлопця звів, — надушить, обпившись кукнару, й товче під чадом на лежаку із куфайок. Потому, обтираючи червоне, бурякове обличчя, сяде, видихаючи із себе, хрипло видавлюючи віддих, складе на колінах руки, — куці, рожевими ковбасками пальці, — і довго й протяжно дивиться у рудому напівмороці на замусоленого портрета Сталіна, буркне щось вроді: «Да-а-а, плохіє врємєна насталі. А ти, мальшонка, помалківай… Биваєт…» — куций пальчик посвариться на чергового хлопчика, що, підтиснувши ноги, без штанів, скулився на лежаку. Про ті діла доносили майору Сироватку. Той довго пітнів, пошкрьобував кабінетом, хтось чув, як говорив до себе: «А може, брешуть… А може, то зовсім…» — посмоктував біломорину, врешті виписував на білому папері круглими літерами бумагу про затримання.
Вранці витягував її з шухляди, клав перед себе, а за хвилину, відвернувшись до вікна, шматував, кидав до корзини і, матюкнувшись, брів до кочегарки. Довго тирлувався, смоктав нервово дудку цигарки, рвучко кидав недопалка: «А може, не на зміні той бісів Нікандрич», — залітав до котельної, бігом — одна нога ще бовтала повітря — випалював попередження, нарешті, зібравшись, поправляючи борти синього кітеля: «Скока тєбє, старий хрєн, скока можу попереджувать… Я тебе не на зону одправлю, а на тріпдачу, на Саксаганського доправлю». — «За што напрасліну наводіш, нашальнік? Вєк волі не відать, Савєліч…» — розводив руками вурка. Сироватко знімав картуза, обтирав внутрішнім боком долоні чоло, забиваючи віддих од несподіваної хоробрості; сідав на плетеного китайського стільця, закурював, м'яко вже крадучись, майже шепотів, наче замовлявся: «Не взищи, Нікандрич, але скаржаться. Манька Фоменкова. У Петьки її сифіліс знайшли…» — дитинно, безпорадно Нікандрич розводив руками: «Нашальник, ти мнє лапті нє плєті. Мало лі гдє єйо Пєтька всунул?… Да і Маньку знаю: когда-то мої корєша после откєда на хор ставілі… ілі слєдующего года? В каком году ето било, нашальнік? А, Савєліч? Да-а-а-м, она там по казармах шлялась. Мнє, нашальнік, нєчєго хлєстаться…» — «Да куди б він всунув, Нікандрич, пацану то, пацану дванадцять годків всього…» — «А тєбє скока, Савєліч? А-а-а-а? Що-о-о, малчіш, — хрипів, присьорбуючи сміхом, вурка; обличчя несподівано важчало, очі скляніли, полишаючись того знайомого, єхидного прискалу. — Вот то-то… Жізнь такая штука красівая, — обертав круглу долоню Нікандрич, і можна було легко вгадати, як він уявляє ту «красивую жізнь», — май на уліце, да-а-а-м, як згадаю свої літа молоденькі. Давай поначалу, Савєліч, чіфірку поганяєм, ми-то, кажись, одногодкі с табой… да і нє только, — тут Нікандрича обличчя набирало того звичного вигляду, — це трохи заспокоювало майора, — вєрьовочка нас стянула, вєрьовочка… і много, ой как много та вєрьовочка знаіт… Мне-то что… Мнє-то домой всьо равно»… — Нікандрич розливав кукнар або чифір, а Сироватко задом до дверей: «Ну, я тебе предупредив», — витягував із себе майор, переляк сіпався в очах, але добавляв: «А патретік зніми, зніми… Значить, Леоніда Ілліча надо… А нащот дома, то сам знаєш — там ти, яко і я, не жилець…» Волошкові очі Нікандрича крижаніли: «Ти-то не отиграєшся, Савєліч. Вєк волі нє відать». І так ні з чим плентав назад майор Сироватко.
Після кожних відвідин Нікандрича заявлялася до Сироватка Марія й усе говорила, щоб він посадив «того проклятого вурку»; напочатку те видавалося чудернацьким — потім пообвикся дільничий, хоча подивлявся на Марію якось незрозуміло.
Горіку було байдуже, що помер Нікандрич; хоч по смерті його й подейкували довго і всіляке — не переймало. Мало чого напатякають лихі язики. Горіка такі розмови, які торкалися різних прихованих, заборонених за небіж — чикового життя речей, трохи лоскотали — сповнювали тихим, сумовитим, начеб на празник, душевним дзвоном; туманом очі сповивало; майже дитинне ставлення, убита повага до старого, заматерілого вурки. Мучився він чимось незрозумілим, невтямки самому — починалися дворові бійки, якраз пора, бо Носач, котрий підпрацьовував улітку на танцях, заклав ціну в двісті карбованців за підвал на Ломоносова, і якраз під цей час на Горіка щось найшло: днями ходив мов у воду опущений. А тут іще мати прибрьохувала з роботи зла, начебто з налигача зірвалася, важка на слово та діло: ляпне мокрою ганчіркою, сяде в закуті, ноги опухлі, синюшні, неживим поглядом ворушить на Сьо-Сьо, посмоктує папіроску, а стара Піскуриха знай молитви складає. Вона мала таку дивовижну здатність видумувати нових молитов, видаючи за церковні, бо час зітер геть усе з її голови, і виникало враження, що баба починала жити заново. Але з цим ніхто не знався, не розумівся, та й за всім на стару не звертали ніякої уваги.
А Горік нудив нудом між Козачою та Васильківською, думав про Нілку, але й не зовсім про Нілку: та гадка була подобою, незугарним зліпком, каламутною пересторогою до чогось, чому Горік не давав ради, як і власним думкам, — бо вже й Містер Пепс Кобиляче Око намовляв його до вусатої Марфи з Козачої, котра у будинкові з білої вогнетривкої цегли тримала двох квартиранток, що по ночах відробляли куток ледь не з цілим містом; утім, вусата Марфа ще й розкладала карти: на вальта, на короля, на туза, на даму, — так що, може Містер Пепс Кобиляче Око мав саме це на увазі. Хоч скоріше за все натяк таки стосувався дівчат, які проживали на Сталінці так давно, що їх вважали за своїх. Одна з них Надька, пекуча брюнетка; густий чорний погляд, груди балабухами вивалюються з-за пазухи, подивиться — моторошно робиться; друга — світла, ніжна така, як хто у любистку викупав, нецілована дівчинка та й годі, проте, поговорювали, виробляла у ліжку таке, що й пропечені сталінські шльондри видавалися перед нею недорозвиненими школярками. Звали Світланою, — появилася вона, щоправда, трохи пізніше, але всі мужички рвалися до неї, бо крім усього, ще й розповідала у ліжку історії, власне, одну історію, та на кілька манерів: любила, мов, чоловіка, грошей не мали, а навчалися разом, хотілося до пеку всього — який світ крутиться довкола — хороше зажити хотілося, й от підвернулася подруга — зупинились аж тут, а до цього обтерла усі борделі, які тільки були в місті, працювала навіть у Султана, він ото й навчив різних штучок; про Султана колись був згадав Містер Пепс Кобиляче Око, — мовляв, заявився один приблуда, банабак — чи то азербайджанець, чи вірменин, — діла крутить, правда, місцеві шкіряться, але той відкупного цілий ящик коньяку поставив, — купилися. Череп навіть показав Горіку того Султана здалеку: день натягнувся напрочуд сонячний, золотом притрушувало небо, шибки, людей, а той, кого прозивали Султаном, ішов тим боком Васильківської під довгою стіною висотного дому; йшов так, як ходять тільки впевнені у собі люди, — шкіра на обличчі світиться жовтим шовком, губа верхня з вусами задерта догори, білі, дрібні зуби, чорний костюм висить мішкувато, але доладно, до лиця, як і чорний шкіряний плащ; Містер Пепс Кобиляче Око, він же Череп, він же Мойдодир, прицмокував язиком: «Бач, падліна, сюди-то замизганий, в одній драній куфайчині притьопав… Треба його, Клик, промацать…» — Горік глянув на Султана, й тут потягло на нього солодкою нудотою, — тим, чого скуштував, коли дивився на мертвого Нікандрича. Потуманіло в голові; притьма подався додому, — до обіду дивився на Нілку, — як вона чеше волосся, причинивши двері на балкон; вітер закидає коси на плечі, грається тими струменями, що незрозумілого кольору, а вона дивиться поперед себе, вродь не помічає Горіка — розчісує волосся, обтрушує попелом погляд, а у нього відчуття таке, ніби кільканадцять років минуло, ніби вона й не спала у нього на руках.
1   ...   55   56   57   58   59   60   61   62   63


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка