Розділ усна народна творчість 7 «Ой Морозе, Морозенку» 7 «Чи не той то Хміль» 7




Скачати 11,87 Mb.
Сторінка62/63
Дата конвертації19.11.2018
Розмір11,87 Mb.
1   ...   55   56   57   58   59   60   61   62   63
Бригада, посьорбуючи пивний кислячок, краєм вуха вислуховувала балаканину Черепа, котрого після кожної фрази несло та перло: подзьобане віспинками, прогнуте ударами обличчя бралося зеленкуватим серпанком, очні ями провалені, — здавалося, на співрозмовника глипають чорні вирви людського кістяка; Вовк із притлумленою втіхою споглядав, як потвориться, міниться подовбане лице Черепа, і вигинав у тихому блаженстві уста; незграбно оддирав в'ялену рибу, тішився рожевими дівочими нігтями; кидав шмаття, кавалки червоної горбуші до рота, без смаку пережовував білими порцеляновими зубами, облизуючи безкровні, гарної форми губи; бригада сиділа за столом, де часто збавляли вечори Нікандрич, вурка з сусідського району Пава, Лапша, — котрий завше бігав до стойки, шепотів щось на вухо буфетниці, а Нікандрич дослухався до чогось, — старі його знайомці перешіптувалися — знали, що Нікандрич наче чекає знаку, коли нагорі важкі сокири почнуть ламати, крушити свинячі черепи; Санич розтягував міхи, Нікандрич лизькав круто заварений, мов мастило, чай, роздмухував ніздрі, підводив ледь-ледь підборіддя, з'являвся кривий усміх, достоту як ото зараз у Горіка, — а ще Горік пам'ятав його ліву руку, де налип вишневого кольору рубець; рубець потроху буряковів, пухнув; за кілька днів на тому місці зизіла гнійна рана; розверзалася та рана пелюстками — початком жовта, що точила безколірну слизоту, а далі брунатна із зеленими прорізами. Нікандрич притуляв до неї хусточку — мав їх безліч — відтак, дочекавшись, коли гнояка просякала хустину, кидав її на підлогу; хустинок назбирувалася ціла купа: маленьких, білих, жовтих, брунатних од гною метеликів — вурка-бо уподоблював тільки білі хустки; по тих годинах різники бралися до роботи з надмірним запалом — дужче та впертіше хайдекали телячі та свинячі кістки, Санич давив міхи, вичавлюючи гортанні, перепадом звуки; зовсім не в такт дер горлянкою «Журавлі» Марка Бернеса; трійця непорушно стовбичила; й доки вони так стовбичили, у пивниці бузюкали впівголоса, голови всім залазили, в плечі, а погляди вовтузились по столах, щоб, бува, не зустріти нерухомого, холодного погляду Нікандрича; і Горік пам'ятав налите бурякове, як сама рана, око старого блатяги — що не день скоріше наливалося воно бубкою, готове вискочити з-під осунутого мавпячого лоба, придавленого смертельною недугою; а рана вже й не сукроватила, не сочилася кров'ю, а чвиркала зеленим, тугим гноєм, — зараз Горік допивав пиво, легкий хміль трунив, підігрівав себелюбство. Піскарьов удавав, ніби слухає балаканину Черепа, але тривога поймала його, сумом проймала, — Містер Пепс Кобиляче Око турбувався не за Гліцерина, він прийшов накрутити на щось; Горік схилив голову, ковзнув умащеними риб'ячим жиром пальцями із рубцем; підвів голову: «Давай водочки… А там щось придумаємо…» — проте видавалося, що не добирає власних слів. Череп щось ляскотів про Інку, Нілку, Месаїба; останнє ім'я всім нашорошило вуха: «Грязний Султан»; важко, свинцево падали за шибками птахи, важко вони піднімалися, перебирали крилами, котили тіла до невидимого за кам'яницями обрію — Горік підводив голову, начеб дослухаючись, — плутав у його голові Нікандрич; до біса Нікандрича і хто він такий, Нікандрич? яро замерехтіло: Гліцерин, Месаїб, Нілка — сипонули міхи акордеону Санича, хльостаючи присутніх сфальшованим танго; Санич притупував ногою, розкидаючи покривавлену тирсу носаками обдертих «вінсонів»: «гопцен дрицен гоп ца-ца…»; Горік різонув поглядом, і вуста покривилися; подумки зводив кінці з кінцями, але не виходило щось у нього думати, не клеїлося докупи, врозбрід йшло, торохкотіло горохом — Султан, Носач, Месаїб, Нілка; обірваною плівкою угледів у жовтому провалі дебілкувату фізію Сьо-Сьо; Санич перебирався акордами вище, пронизливо зафальшував, музика задряпала Цвяхом по склі. Юрмище ригало сивушним драконом — винахід Марії Піскурихи: суміш чаю, самогону і четвертина казьонки; Боцман — круглий, нездорово рожевий — масним поглядом лазив повсібіч; нюхнувши з пучки кокаїнчику, задріботів по горілку; Горік притулився до стільця, вигадуючи собі в уяві жолобок Нілчиної спини, що м'яко переходив у округлі половинки сідниць, — і як вона ними гойдає, простуючи іншим боком Васильківської у шкільній формі з морозивом, і облизує дивно якось те морозиво; йде вся у білих мереживах, рожевих бантах. А надвечір ламка постать заблимає у вікні, похилиться над книгою, ляже вона в самих рожевих батистових трусиках, підпираючи пухким ліктем щоку, звісивши попелясті коси; зараз йому здавалося, ніби чує запах її поту, тіла та «Шахерезади». Але пам'ять крутилася далі у чорній вирві, мастилася вікнами пивниці; впало, прийшло — іншої пам'яті не було: Султан — Нілка — Месаїб — Носач — Інка; нюхом тварини він відчував небезпеку і водночас із якоюсь упертою фатальністю робилося йому байдуже, серце впало, Санич тягнув солодке фальшиве танго, клейкі вогники пропікали шибки, Горік закричав раптом хрипко й протяжно: «Водки! Водки! Водки!» — крик крутонув вихора, пияки причаїлися, навіть ошмаття тютюнового зеленого диму зависло нерухомо; тільки згори рівно відхайдекували, ламали мерзлі кістки та туші м'ясники; Горік звівся, — видалося йому, що в закуті, обшмарганому, поїденому грибками, з капшуків павутини дивиться на нього чоловік: світить двома зеленими вогниками; «Це Носача робота», — докинув хтось; Череп укляк не знати чого, — все глибше у темінь душі западали очі. Боцман запобігливо поставив пляшку; пили чарку за чаркою, пихкали синім димом, Горік вільно простягнув руку, підвівся, — невідомо кому для чого простягнув руку; хміль огортав теплими хвилями, ворушив кров у захололих жилах Санича — Санич глипнув на нього чорними окулярами, мов захищаючись від удару, махнув рукою; Горік напудився, але по хвилі забачили присутні, як вибіліло, висиніло лице, це вродливе, до ладу скроєне обличчя з рівними ліпленими рисами, писаним профілем. Різко повів головою, кинув тьмяним, глупим, мов поніч, зором довкола; хміль спекотою усмоктувався в нутро, гірко слинявив піднебіння, вириваючи від нього, Горіка, щось незбагненне; ще простягнув руку, ловлячи невидиме; сказав напрочуд тихим, лагідним голосом: «На Ломоносова. На Ломоносова. Подивимося, чиє зверху буде». — «Так, так, так, — навчав Містер Пепс Кобиляче Око. — Помстимося за Гліцерина». — «Ти що, падліна, сволочь, єго хароніш!» — Передєлмашка вперше у житті заглянув без трепету в прірви очей Містера Пепса Кобиляче Око, й, видно, те останнє додало Горіку впевненості; сонце ще не запало за вервечки кам'яниць, востаннє колючий вітер гнав трасою трухняву листя, бовтаючи болотяне ліхтарне світло; небо смугувалося фарбами передзими; земля бездарно лежала проти неба; бригада підставляла обличчя під останні осінні промені; шурхотіли плащі та куртки; пішака здиралися між рядами жовто-червоних будинків; німо віддзеркалювались у вітринах; шляхом назбирувалося їх чимраз більше й ішли вони пішки, бо на таксо не було грошей; начеб уперше окидав Горік поглядом Сталінку; напнулося у грудях щось непробивне, як стіни домів; перехожі зігнутим бадилинням лінькувато снували під ударами вітру, низько над ними рвалися червоні хмари, жовтіла розпечена куля сонця й нестерпно різало між переніссям; кроки перемішувалися, налазили на кроки; лущав виламаний штахет; із рук у руки передавалися відкорковані пляшки дешевого вина, — місто плавно тонуло прогнилим човном у переднічній фіолетовій пітьмі; шпиль Виставки народного господарства пропік наостанок вечірнє небо; хмари хилилися над пласкими ножами дахів; гусли сфери, долонями покриваючи Голосіїв, — потічки людей ріділи; але ті, котрі прямували в бік Ломоносова, утишили гармидер: пропливали під сірими бетоновими стінами, упродовж корпусів, під приплюснутими халупами магазинів, що блимали перед зачиненням неоновими лампами; бригада йорзнула голим яблуневим садом, підступила, пахкаючи хвостами пари, до червоних стін гуртожитків; наперед випустили Боцмана і Передєлмешку, і той, скрадаючись попід вікнами, змією пробрався до балкону; сапаючи парою, бригада втихла — посмоктувала дудки «Казбеку», слідкуючи, як чорна горбоноса постать, кудлата, сутулячись, зникає, востаннє тріпонувшись на тлі облущеної червоної цегли; гайвороння забилося на гіллях мокрим ганчір'ям; накрапувало; скручувалися тіні, ліхтарі облизували вугіль неба; по хвилі щось луснуло; люди здригнулися; гайвороння, почувши дурний, чужий дух, затріпало крилами, залементувало, заклацало лаковими дзьобами; Вовка Передєлмешка подав знак — три коротких посвисти, і бригада, один за одним, підтягуючись на поручнях балкона, пробиралася досередини гуртожитку: провідником слугував Череп, він же Містер Пепс Кобиляче Око, він же Шарманщик, він же Мойдодир; нервово посмикуючи губами, Вовка Передєлмешка перерізав телефонного дрота — тим дротом закрутили двері до кабінету хроплячого адміністратора; знадвору трусили кістяками, обтягнутими шкірою, гарували пси; Горік вертнув головою, дослухався: Боцман і Передєлмешка грюкали — стиха-у двері. Світлий квадрат хапонув коридорного мороку — обличчя Носача виткнулося, не дібравши, хто там, сказало: «Так»; Череп умент підставив ногу. Носач спробував був когось гукнути, але в писок уткнувся обріз Передєлмешки — гурт із п'яти чоловік упорснув до кімнати; тут посмалювали анашу ще двоє Носачевих товаришів — чеченці. Чеченці чемно підвелися, чинно зажували м'ятну гумку; Пепс набичився, що, власне, не обіцяло нічого приємного; довірливо мовив: «Жуйом», — і буцав лобом по черзі, валив на підлогу. Носача стусонули, підігнали копнями і прикрутили руки до ліжка: Передєлмешка ритмічно став бити його під диха, гаркавлячи: «Харашо, браток, устроїлся, а гдє же наш Султанчік?» «Не хникай. Де Султан? Хто запалив Гліцерина?» — Боцман тим часом збив шваброю люстру, запав морок, заклацали запальнички; на гачок накинули зашморга; Боцман кресав запальничку і при спалахах садив Носачу під диха — куди попаде; Носач хникав, розтираючи по писку юшку. Врешті забелькотів, випльовуючи зуби: «Наверху знают… Там єго люді… бєцалкі там єго… Харі єго, путанкі там… а-а-а… больно же…» — Носач заголосив зовсім по-дитячому. — «Кімната, падліна?» — «Сіссот пятая».
«Главноє — ето крік, малишонок, найважніше — крік, малишонок. Главноє закрічать», — мерехтіли Горіку в голові слова Нікандрича; чіпляючись того напучування, він стрімголов летів довгим гуртожитським коридором, ковзаючись на шкірках бананів, сапаючи важке повітря, прогірчене мускусом, продушене амброю й дорогими цигарками; тужава хвиля смітникового духу, тарабарщина голосів, лопотіння невиразної, незрозумілої мови дурманили Вовкові голову, він закляк перед дверима, хотів був ударом їх прочинити, а то й вибити, та приском узяло шкіру; зупинився, ужалений; бригада зібралась докупи, бліда од погано прихованого страху, глибокого страху; рвало м'язи, покручувало суглоби; здалеку у густіючій ночі загурчав потяг; двері хряснули й прочинилися, Піскарьов підпирав плечем одвірок: гірким згустком слина ятрила піднебіння, жагуча хвиля обсмалила від мошонки аж до груднини; начеб хто задер, смиконув догори горішню половину черепа; перед зором — косячи зіниці — падали, піднімалися біло-рожеві плями, фіолетові квацьки несподівано на очах росли; і Містер Пепс Кобиляче Око, він же Череп, він же Шарманщик, він же Мойдодир бачив, як кам'яніє, твердне обличчя їхнього бригадира — як у людини, що втратила все на світі, і Череп, захлинаючись якимось незрозумілим, духотним клубком сміху й захвату, заволав: «Агуш», — і білосніжні, рожеві кулі прибрали подоби людей; із кімнати щось вигулькнуло: «Нєльзя сюда! Нєльзя сюда-а-а», — банькуватий негр, котрий стояв над чимось розпатланим, пухнастим та довгоногим, удивовиж знайомим, звівся на ноги; і Горік побачив у оранжевому світлі нічника — із здибленими грудьми, із набубнявілими брунатними сосками, сховану в попелястій зачісці — Нілку; праворуч, розкарячивши до входу балабухи сідниці, трусила розкішним, кряжистим тілом вогненно-руда Надька, «закройтє, сволочі, двері», — фіолетовий негр повторював і повторював, пхаючи поперед себе жаску, смердючу хвилю поту: «Сюда нєльзя… Нєльзя…» — «Давай, Череп, туши!» — Містер Пепс Кобиляче Око, він же Череп, він же Мойдодир, він же Шарманщик, усмалив навідмаш гумовою гідравлікою — негр повужився, сплівся у повітрі кільцем, вереснув, натягнута хромова шкіра неправдоподібно вивернула малинового кольору м'ясо, кров фуркнула на простирадла, на білі жалюзі, квецьнула по стінах у квітчастих орнаментах, потекла гранованими гуртожитськими склянками — «ай-ай-ай», — глибокі, порізані мереживом очі сповнюються змісту, Нілка зводиться на руку, тонку, з голубими прожилками руку, з пальцями, поцяткованими вічками манікюру; зводиться, повільно вигинаючи на спині оксамит шкіри, буденно так встає; негр, котрий гамселить широким пасом Надьчину сідницю, хапається за ножа, — хльосткий удар Піскарьова відкидає його на ліжко, Череп гарчить, біснувато осувається з виду, лють розпирає горлянку, жабою роздуває груди — дубасить із переможним сміхом фіолетового негра, заллятого малиновою юшкою; негр затіпався, загрібаючи килимки руками; решта хутко кинулась пробиватися до коридору: вислизаючи з-під мерехтіння нічників — фіолетові, лілові африканці робляться шоколадними, кавовими, а то й зовсім чорними — з кімнати чути їхні глибокі, утробні, переливисті зойки: лущання штахетин по руках, головах, спинах; Нілка зводиться гола, просто лиця стоїть до Горіка, тонка у стані, з крутими стегнами, перед Горіком пропливають каламутні брудні поранки — поштовх у плече приводить його до тями: у кутку, серед місива білих та чорних тіл, ховаючись у серпанок, хилитається чоловік, із обличчям кольору пергаментного паперу, із зеленими зірками замість очей; голова невідомого одкриває беззубого рота й говорить щось непотямне: «Да-а-д-дабу-да», — і щезає. Горік бачить розірваною червоною квіткою губи: поволі накручує на збиті щиколотки, через цілу долоню і далі, зап'ястям, велосипедного ланцюга, спльовує раз по раз гірку слину, облизує губи, серце реве у груднині; Нілка сідає на поручень крісла і говорить тим голосом, голосом… коли він бачив, як вона чеше попелясті коси, як лежить у будівельному вагончику, як прямує тим боком вулиці — він хоче щось вигукнути, але червоно палахкотить перед очима: по голові, під шкірою повзуть мурахи; галасує Череп, добиваючи набріоліненого сутенера Розіка; Нілка співчутливо, мов на тваринку, глипає; Горік тре ланцюгом підборіддя; Череп коридором волочить за патли Інку — гола рахуба з випнутим лобком: «Ета шалава… Стрьом, Клик! Мусора!» — замиготіли підсліпкувато в коридорі лампи, за шибами перехльостується мокре віття; сонце мов назавжди пропало; негри висипають з усіх кімнат, лементуючи, кидають порожні пляшки й відбігають на безпечну відстань — «полісія полісія полісія», підлога вилискує округлими, наче спинки тваринок, скалками, шматками подертого одягу, блищить масними плямами крові, кавалками штукатурки; бригада навідмаш лупцює шматками іржавої арматури, кромсаючи передпліччя, носи, руки, ноги — смоляниста, тягуча юрба відкочується, розтікається сходнями; негри ховаються по інших поверхах, рачкують назад до кімнат, тільки шмакають дверні замки, — і тут раптом голос Черепа, Мойдодира, Містера Пепса Кобиляче Око, Шарманщика — однією натягнутою нотою — «Облога, Клик! Облога. Ізмєна. Ето нє мусора. Ето Султана люді…» — а фіолетовий кулак уже рипнув Пепса по морді, повалив на підлогу, до десятка пар підошов протопталося по ньому «а ммать вашу», «ізмєна, ізмєна», — ненапружений, без відчаю голос; Клик, лупцюючи гідравліком, пробився до Інки: «а стерво, во і познакомілісь», — ухопив за патли, попантачив до виходу; ляснув, обсипаючи крейду та глину, сухою дошкою постріл; вапно знялося дрібненькими фонтанчиками; людське вирлище захлинулося, забулькотіло, ухнуло; негри шмигнули щурами, і люди Піскарьова перемішалися з людьми Султана: «На ізмєну дураков викупілі», — чорно котило, хрюкало за вікнами, — удар, другий, ще один — кров сюрчить на сорочку, бризками летить на рахубну голу спину Інки, захід сонця креслиться, готовий луснути тонкою цівкою, виїдає ніздрі, спекота першить горлянки, забиває дих паленим, шибки рахманіють сльотою, приторний смак мускусу, мигдалю, голоси африканців: «абу-абубуб-бббууу»; голуби сідають на підвіконня, злітають, вибухаючи яскравими білими кометами, — Череп махає кухонним тесаком з кінця коридору: постать його ляльково смикається на тлі жовтого квадрата, «ізмєна ізмєна ізмєна», — повітря надворі густе й холодне; з вікон, хукаючи, летять порожні пляшки; негри Ґелґотять «алалала», і гайвороння, коло за колом, лементуючи, порозсідалося на осиках; злітає, сідає, сідає, злітає; Вовк, він же Клик, він же Горік, збирає докупи людей, і вони, садячи все, що потрапить під руку, пробиваються до котельні, поближче до голого яблуневого саду.
Першим, хропучи через носа, заговорив Передєлмешка — кидаючи переривисто слова, мов камінчики: «Ти-ш-ошшо, Клик. Ето ізмєна». Вони сиділи з вітряного боку зупинки, де відходять-приходять автобуси за номером 38, 80, 84 — ліхтар у джерґавому абажурі поволі хилитався на протязі. Тіні дриґотіли ламкими лініями, то круглішаючи, то пропадаючи; місто від Сирця палахкотіло червоною загравою; Містер Пепс Кобиляче Око матюкнувся; десь із колодязів прохідних дворів долинуло легке похуркування автомобіля; Пепс лайнувся знову — відганяючи кітну суку з одвислим черевом, — сосці терлися об асфальт, сука плутала межи трьома парами черевиків. Пепс загилив її під живіт: сука заскавуліла, нудно й протяжно, й подріботіла, заносячи зад, у пітьму під аркою; автомобіль з'явився неподалік, білий сніп світла ковзнув по стінах, шибках, парканах; яскравий, розпуклою квіткою вогонь із тріском рвонув вологе повітря: Передєлмешка закричав «ух-ух-ух», — дивовижно нелюдськи закричав, і Клик побачив, як він підскочив, задираючи коліна, випростався й наче завис у повітрі, а тоді впав, безвільно, спаралізовано бовтнув руками, вибивши тонкий звук об металеву підпору, й завмер; Горік та Череп опустили додолу очі і, коли зустріли поглядом землю, Вовка Передєлмешка, син аптекаря Мойші Абрамовича Бушгольца, сімнадцяти років від уродин, лежав уже у калюжі, яскраво освітлений, сіяв холодний дощ, падаючи просто до роззявленого рота; кахля одноповерхового магазину блимала червоними вогнями сигналізації; авто, промчавши по газонах і тротуарах, зникало в кінці Васильківської. Череп засапав повітря: «Що ето, Клик? Що? Що? Ми ж таго с нім…» — підтюпала сука, похлебтала з калюжі, де лежав Вовка Бушгольц, котрий так і лишився Вовіком Передєлмешкою, — Піскарьов нахилився, ухопив її за загривка, видно, була голодна і лизкала закривавлену воду; «Вони вбили його… Прямо в голову… Очей не видно», — прохарчав Череп; тонко хряпнув хребет у псюхи; вона, слабо тяпнувши за руку Горіка, поволокла, перебираючи передніми лапами, тіло до паркану; «Она бездомна, я знаю», — знайшовся Череп, він же Містер Пепс Кобиляче Око, він же Мойдодир. Горік зализував укус, позиркуючи крізь навислі пацьорки на Сталінку, що сходила у рожевому кушпелинні.
І він побіг: протилежною частиною міста палахкотіло, звивалося, западалося червоне марево, що переходило непомітно в брунатне. Він біг напрочуд швидко, хутчіше звичайного, але видавалося йому, що сторчма зав'яз у гумовій напівсутені: будинки, кав'ярні, кінотеатри — чорно позлипалося докупи. Тільки місто — наче хто підпалив з-під низу… Він біг, звивисто випнувши розхристані груди вітру, під квадратними прямокутниками вікон, захлинаючись У власних словах, вибиваючи з грудини непотямні крики — уривки фраз, початки, закінчення слів; дощ накрапував; Горіку видавалося, що в утробі переливається саме булькання: вітер утих, задираючи безсило жестиння та черепицю на дахах. Спекота проїдалася десь ізсередини; шипіння губ лише піною змивало утробні голоси. Каламутило мізки. Горік укляк під стіною гастроному, що на початку Червоноармійської, неподалік маленького, затишного букініста, — над головою ревонув, полишив у небі оксамитові сліди військовий винищувач. Тут густою, терпкою осугою майже до ранку витав дух кави. Белькотіння й безглузді слова упали схололою грудкою. Хитнувшись, перевів подих, — ламкими, далекими, вигаслими очима зайорзав низьким небом, що проїдалося червоними загравами. Чвиркнув під ноги слиною — сутінок невагомо кров'янив, уперто налазив на будинки, вищав, перемішуючись із суголосом над головою, аж до нестерпця крутило зуби; він почав мацати ногами простір, щоб помочитися, — майнуло щось подоби думки, мацало тоненькими щупальцями жили, дряпало невидимими дротяними джгутиками: він і не думав тікати; чвалав, уже в цілковитій темряві, переконував себе: на кой чорт мені той Гліцерин і Вовка Передєлмешка; жмури — ніякого толку. І враз його мовби пройняло струмом, мовби одчинилися у світ маленькі дверцята: Містер Пепс Кобиляче Око, котрий так і крутиться, щоб стати на його місце, видав тоді прямо при Гліцерині, там, у підвалі — що Нілка стерво, але якось так хитро сказав те, що пройняло Горіка тільки зараз. Думка запрацювала моторніше; щось ніби навіть утішне кресонуло од тім'ячка аж до паха; небо зайнялося оранжевою загравою, згасло обпало морозом; вітер деренчав, посипував останнім листом — мокре, воно липло на трамвайні будки, кіоски, протяг обдирав лахміття оголошень, стіни домів насувалися; вдарили тихим гуком, дедалі настійливіше повискуючи, мов по живому, рейками, висікаючи дрібні оскалки, сині іскри, шматуючи щільну тишу, вагони: Піскарьов упіймав маленьку постать у вікні, — чиюсь жіночу, ламку фігурку, тремтливу пляму ртуті; вагони вже близько, дроблять повітря, і Горік зайнявся нестямним реготом: здохнути од сифілісу, як Нікандрич, вихаркувати по ранках силікозні легені, занапащені на «Червоному Гумівнику», — кожен удар колеса здиблював клубки пари, що брудно-червоними смугами лягала на стіни, на вікна готелю — ребристого, з поламаними лініями; камінцями з дахів злітали налякані птахи; вагони били, сапали, крутили повітря; йому захотілося тієї жінки за рожевим вікном, дражливо захотілося, замотлошило душу; й бажання начеб підстьобувалось ударами електричок, «думать начал малишонок», у пам'яті заблимали чорно-білими крильцями порнографічні знімки: довгоногі красуні, — у тій пам'яті, що зветься дитинство, — і Вовк закришив емаль на зубах, закричав на чорне громаддя будинків: «Осінь! Осінь! Осінь!» — ридма закусив лікоть; побіг — від Нікандрича, від Передєлмешки, від Гліцерина, повз зашорені вікна, де стрекочуть зелені папуги, а люди премудро сплять, налиті вщерть вином, пивом, ріденьким цейлонським чаєм, набиті, мов капшуки, добродійністю, — але то бульбання, змилок, бо він — Вовк Піскарьов.
Жаль, проте, душив його, слюнявив — людські тіні проснували позаду; він, навіть не обертаючи голови, бачив: негри і молодички в новеньких «вольво», декотрі ще виставляють два пальці, щоб зупинити таксі…
Кутаючись у задубілу шкірянку, він за північ придибав до хавіри вусатої Марфи. У голові начеб прояснилося; пес, забачивши Горіка, підтиснув хвоста; очі у нього потухли, і пес лінькувато задибав на ланцюгу. Закоцюблими пальцями Горік постукав у шибку — один раз, другий, третій; гепнув кулаком. Марфа з'явилася й зразу, з порога: «Що надо? Водки нема. Нема водки», — прямокутний квадрат світла вихопив її скарлючену постать, голі по лікоть руки; Горіку од світла зробилося боляче: «Пусті, старая, я не по водку…» Марфа направду не була рада гостям. «Пусті, старая, ето я, Марії Піскурихи син…» — «Лишенько, Горік, проходь, бо тебе з ніг збилися, шукали, шукали…» — баба клацнула ізсередини замком; Горік потягнувся всім тілом до того отвору, звідки доносилися людські голоси, пахло прокислою брагою, перекинув через плече погляд, ліворуч, через вурловиння чорної прірви, що вже ніби до ранку сочилася, наповнювалася міхурами, а вусата Марфа ставила запобігливо стільця. «На табаретку… Ми таго с ног-то сбіліся шукать, бо Сьо-Сьо ваш, твій братік, бабу задавив і підпалив хату, слабогу пажарніки наїхали…» — «Ти мені того, старая, на карти кинь…» — «Я ж тобі таку ситуацію…» — очі тупо зустрілися з олов'яними очима; притьма принесла гранчака — «на, очухайся» — «дєвку хачу, ту, що Свєтка, в долг, старая» — вусата Марфа ребром долоні зчищала з ліктів якесь брунатне місиво: «Ну, що, чунявий, стоїш, тогда папілі… Токо посиди… От мати твоя…» — «Не ной, старая. В долг…» — «Пожди трохи…» Не наші голоси за стіною тоненькі, «а банабаки, мать їх так, точно, банабаки» — подумав Горік, але вусата Марфа вже повернулася, «падьом, свабодна уже давно, підвезло». Вони ступають із бабою Марфою до напівтемної кімнати. Ляснув вмикач, світло салатними пацьорками нічника полізло з кутка, з-під малюнка про море, щось наче згадалося йому, Горіку, щось напружилося всередині, він навіть ступив до вікна, але почув той страх перед темними вікнами; ступив до ліжка, де в домашньому ситцевому халаті, рожевому, білими квітками по полю, вся із себе біла, домашньо якось духмяна сиділа Свєтка, котру вони зі шпаною ловили поглядами по той бік Васильківської, по-рідному обняла його, теплі м'ясисті губи затулили рота; він навіть не зчувся, як те сталося, а коли вони вранці прокинулися, побачили перший сніг: по ньому до краю урвища розповзалися чорні гади, їх було безліч, чорні, слизькі, вони хутко сповзали із живоплоту, бігли снігом, відтак зникали, не лишаючи слідів; Свєтка затулила рота рукою Горіка, це пойняло його якоюсь люттю, — він став гамселити її по повних, теплих губах; і тут хтось торкнув його за плече — вискнула Свєтка, «Ой, Султанчік…» — вусата Марфа прибирала совочки, скребочки слідом; Султан сів, закинувши ногу за ногу, за ним тупцював Боцман, тримаючи щось у руці, видно, тяжкувате; Султан, оголивши передній ряд зубів, зняв рукавицю: «Давай», — і враз покотилася, схожа на капустину, голова Містера Пепса Кобиляче Око, а ще… Султан поворушив ротом: «Слушай, мнє с табой надо пагаваріть…» — «…» — і вони вийшли на білий сніг; навівало зі сходу, Свєтка скулилась на лежаку, хлюпаючи та розтираючи кров'янку, пробувала дібрати, що говорять мужики, але як на зло вусата Марфа увімкнула програвача і залунав бравурний марш: «А я іду, шагаю по Москвє»; сніг падав і падав.
Йоні марилася біла стіна, прогріта сонцем, — десь ото на весну, коли сніг темно і втомлено, недобитком якогось великого птаха лежить проти сонця, тоненько вистеляючи дух перегною; йому закортіло зирнути, прогулятись обійстям, коли раптом до нього дійшло, що насунув туман — біла суміш мовби розведена молоком — туман щільнішав; Йона поворушився, дивуючись невагомості; зверху голубиними крилами залущало, потягло невимовне щось і лагідне, начеб хто затягнув сумної пісні; Йона ще встиг побачити безмовні обличчя й солом'яну стріху; вокзал шамкотів слизотою, вибивав сотнями підборів, пропечений голубим сонцем, горів купол над головою; і Йоні знову примарилося: щось хапає іззаду, мовби на пса схоже, й отакочки всю спину зубами тисне; люди стають ляльками у цій пароті, розсідаються, чаламкаючи наготовані з дому бутерброди, мовби їм вічність тут гибіти, на цьому вокзалі, і хто знає, чим закінчиться його, Йонине, перебування в окропі людського духу; Йона подумав: «Певно, й дощу не чути, звісно, не чути, як краплі б'ють дахом, цим перекинутим Дахом, б'ють і відступають, тарабанять щось дощі. Б'ють і відступають. А він умилостивився та забув — щось таке шматочками — острівці пам'яті, маленькі бумеранги, поєднані, зліплені докупи й розділені навіки», — спрага почала мучити вдосвіта; люду зібралося ще більше, нащо, куди вони йдуть, снуючи павутину марноти — од любові до ненависті чи навпаки? А мо' слід того останнього схолов… ось він, знеможений голодом і вошами, із судомою у кістках, звідкілясь повертається; під Тамбовом Йоні вперше нагодилося зазирнути в люстро; «острів, мій зелений острів», вокзал наполовину підкрадав світло; темрява стягувала, згортала, змітала, всмоктувала у себе людей, котрі дриґали, мов накручені механізмики, лапками: задасті, з розкішним тілом дівки на тумбах, де на скло начіпляно строкатого манаття, лавки з людьми, табло й осоловілі міліціянти: «иш, вчора, Петь, знаш, одній як дав під хвоста», — Йона ворушив ротом, повертав голову, начеб не чув, а може, й направду не доходило; нічого не чув — тільки ударив дзвін, протяжно один ударив, похопив інший, тендітний зовсім, а решта забили повітря, ше інші вирвали слизьку напівдрімоту полудня, поцятковану чорними мухами, прошиту брудними клубками голубів; Йона сторожко все слухав; місто, місто, місто… «Хто не бачив світла, той не був у темряві». — «Хто жив у темряві, той бачив світло», — нічого не кортить, начеб хто пообривав усередині; воно й добре; м'яке і дебеленьке нівроку, щось схоже на дитячий гумовий м'яч, запущений рукою дівчинки: стриб, стриб, стриб… потім той чоловік, цей чоловік, той чоловік. Невідомий чоловік дивиться. Так дивляться люди, які багато зазнали. 1 так дивляться ті, котрі скуштували влади й кохання жінки. Ненависть і вбивство скуштували. І кохання. Пекуче, мов сонце у серпні. Або мов сіль у воді, коли доймає спека. Зирять ті очі, начеб готові вихлюпнути й позбутися навік, будь-якою ціною — Йона перевів подих — Горік повільно, виважуючи крок за кроком, ішов червоно освітленим боком вокзалу; погляд Йониних сірих, залиплих наполовину очей прилип до того чоловіка з пробитими зіницями, прилип не знати чого, але невідчепно… перед цим Йона мешкав на Подолі, у геть сивого чоловіка з навдивовиж шовковистим волоссям і червоними на сонці нігтями; його майстерня була захаращена малярними роботами, щодня в ній з'являлися нові люди, котрі не зважали не тільки на Йону, а й на господаря, — якісь пани і підпанки, з гучними захопленими вигуками; жіноцтво, що пирхало і хлебтало шампанське: «Сволочі», — бурмотів чоловік, ім'я якого Йона не пам'ятав, і тікав геть, щоб під ніч заявитися вихудлим, злим, завжди голодним — «иажрагь нема»; Йона лежав на дивані, вилупивши очі у стелю, ловлячи тонкий протяжний свист, що видзеньком ішов шибками, переламувався скреготінням у прохідних дворах, рівно відраховуючи тишу, виповзав у невидимій пітьмі нічний трамвай «десь на дванадцяту», а чоловік за тонкою перегородкою, позбавлений попереднього страху, дивився у минуле без жодної надії на добро, тільки нерв на серці пульсував у Йони серед глевкоти ночі — «блукав я цими вулицями, запитував себе: хто може сказати «ні» смерті, певно, що тільки ти сам, бо дано нам вибирати між добром і злом»; Поділ купався у нечистотах: миловидні біляві повії, сповнені романтичного вогню, походжали запльованими тротуарами, лагідні тіні лягали на зморшки біля вуст — не з'їло ще їх, бо молоді; а чоловік сидів проти вікна, зачісував волосся, повний рішучості почати нове життя цього ранку: «Як ти, Йона, так жить можеш», — та вечором знов повертався, просмерділий духом переходу, п'яними очима штибав майстернею й розповідав бувалиці — чорна імла підступала, скрадалося псяче скавуління, злітало, перекреслюючи місяць, гайвороння, голос казав: «Ти бачив, щоб нічого не бачити», — чоловік з очима, готовими луснути божевіллям, оповідав Йоні щось про любов: про жовтий вокзал. Мінський вокзал — як бігла під срібними струменями дівчина з солом'яними квітами, волоссям кольору невистояного яблучного вина — він розказував цю історію безкінечно, відтоді ще, коли вони вперше здибалися на одній із вулиць Махачкали, виголені, з клеймами хто на руці, а хто на спині, — він розповідав, як тоді лив дощ, напочатку вимивав сіро, а потім пішов срібними, відлитими струменями, «ах, яка дівчина була», дедалі частіше оповідав чоловік ту історію, все з новими подробицями, але без сумніву — та дівчина колись загинула, попала під авто, — дівчина існувала насправді, Йона щодня думав про неї й навіть ревнував до чоловіка; «Головне, Йоно, — вона бігла не до мене», — так Йона збавляв дні, зрідка подибував вулицями, задерши догори обличчя, на вулиці Карла Маркса ловив звуки, що ламалися, падали з вікон консерваторії; іноді просиджував під стінами Лаври, дув у сопілку, сховавши очі під навислими кучерями; грав, не скинувши навіть кашкета. «Маладой, а работать тоже нє хотіт…» — вокзал перебрав світло на інший бік, відтепер чоловік, котрого звали Горік Піскарьов, чоловік зі шрамом через усе лице, йшов у темряві, й навіть крізь сморід вокзалу Йона чув, як пашить хромом його шкірянка, «його чорний кінь, з обірваною гривою, що навстріч білому летить», — у того лісника він одлежувався, здавалось, усього кілька днів; до тями приходив повільно, наче хто повикидав з нього нутрощі: кімната невелика, завше темна, стіни завішені подертими килимами; чиясь спина — велика, горбата — раз по разу затуляла вікно, від того робилося синьо, і Йона пірнав у ту синь, засинав і в сновидіннях летів кудись — простором білим і безмежним; приходив до тями від упалого несподівано неба, що поламало всі звуки, тихі звуки, «липи стоять уряд, зривається все догори, де це було», — плинула густа пара, пара домашнього молока; люди якісь ходили — видавалися чорними стовбурами дерев у повсті туману; «Оклигав?» — тонке шипіння у горлі. — «Та вродь… Що робить, то й не знаю…» — інший занудний, що хоче видаватися добрим, голос. Йона насторожився; звів був руки, але біль продряпував тіло, крутив м'язи; люди ходили, він слухав їхні голоси і навіть тривога не закрадалася, все текло, тягло кудись у біле: що згадаєш? Потому жіночий голос, голос теплий, що пробирається без перепон до самого серця; він піднімав руки, здерті до живого м'яса — синьо-червоні руки. «Ну що там ще тобі? Галько!!! Галько-о-о… Що?… Ось Нурім прийде, тоді й будемо говорити. Яка там тиша… За цю здохлю більше трьох сотень не дадуть, а Гальку треба в город того літа оддавать, на учобу опреділять, бо зведеться тут з чорнопикими», — голос забирається високо. «Та тихо, бо почує. Галько! Галько! Іди-но подивись, що з тим заблудою…» Солодкий, нудний дух кип'яченого молока, розхристана пазуха, рожеві груди, випали і зависли над Йоною, — рука повільно, недбало засунула їх назад; м'які груди, що спробували всього на світі, з шоколадними розплилими сосками; пляма лиця застрибала: «Диха, ма… Диха вродь…» — «Аби за місяць підняти…» — голос спокійно вже поповз низом. — «Завтра Нурім буде… Ти що казав йому…» — жіночий, вискливий. — «А для чого казати? Я можу й передумать. Хіба в нас роботи мало. Він хоч охляв, але нічого, — нівроку дужий…», — білим несло, білим, потім червоним, а далі мовби градом ударило; Йона кволо повертав на м'язах голову — вікно, за шибкою ліс, поодалік пагорб, сосна, на сосні ледь синьо понатрушувало снігу; там, далі, гейби яр; а сніг посипав знову; голос, жіночий голос: «Старий! Старий! Та ти оглух, чи що зовсім? Я ось що кажу та думаю — Нуріму він на 'кий біс здався? Холода, на глинищі роботи ніякої. Нам би його пораніш підняти, то і в нас би попорався». «Що ти там думаєш, я, чи що, мужик у домі? Що-що… Як піднімеш хай, на весь ліс чути, стерва стара. Е-а-ет, — голос розпачливо деренчав, — спікся із-за тебе, стара дурко…» — «Галько, перебинтуй руки йому… та не старому, а приблуді…» — «Не хо'. Сама йди», — «Як шльондрати, то зразу біжиш!» — «Стара, не трогай ту б…», — сонце червоно заливало — нарешті й його очей сягнув промінь: прочинені двері, а в квадраті довгі, похоплені гусячою шкірою, прихоплені дрижаками білі ноги; відтак уся дівчина у щільно обтягнутих рожевих трусах, із рудуватим, попелястого відливу волоссям до плечей; дебела постава; потемніло; двері скрипнули, дужче прочинилися, заступила тінь; «Ну, йди-бо швидше, поки матері нема», — сніг знову: голос натомлений, страждальний, солодкий; мете снігом: випав, сизо вимальовуючи незрозуміле у сутінках — «самому утопитися чи що, в цьому безмірі, де губиться пекота грудей твоїх, де багато запеклося чужих слів, мало слів, тих, кого знав мало, птахів крику мало — мерзотне, як сміття пологових будинків, — надія — блювотина, піна океану людського — хто бачив світло, той живе у мороці. Тьма. І соловей, ця птаха, заливається сміхом. А ти жайворонком у пожежу, вітром відносить, чадом замітає, вертить сірою грудкою у перекинутому пеклі неба»; шурхіт кладеться разом зі снігом; схлип; де вій його чув? перед зором пролетіли чайки, кугикання потонуло у кряжах куцих гір, туга хвиля розлізлася скелями: вибухнули перед ним хрумкі од травневої зелені садки, курява квіту вишень, краплі роси — «моя маленька ніжність, коли я тебе відчув у собі; чому ти розбиваєшся?» — невиразно проходили хупаві тіні, тхнуло до трупної спекоти, до невтоленої жаги у грудях, голову забивало памороками: берег далекий, світлий берег — до нього рукою подати, — стара розлога акація, а за нею іще менша, затхлий ставок падав осунулими берегами, рядно вигладженої вітрами, випеченої сонцем пшениці, постать прилипла до горизонту, чорними хмарами грози находить, а він біжить, жалячи тугою кропивою ноги, підминає бадилини, кривавить п'яти об грудки — біла постать розповзається, видається лише білою розкудланою хмариною, а він не йде навстріч, очі липнуть туди; говорить: «Мамо», — то щось інше, покрите далеким сонцем, синім небом; уже тут, у напівтемряві доходить до Йони; холодить, тягне ще дужче, наливається в ньому зсередини — дверний отвір рожевіє. «Ну, ходи швидше…» — говорить дівчина і заманює когось; чорна тінь заступає порожевілу пляму амбразури, — «Не зачиняй, бо мати…» — каже дівочий голос, вередливий, хрипкий, випалює на одному подиху, спрагло, бридливо вириває; Йона бачить, як пухка рука, поцяткована ластовинням, стягує трусики, горбата тінь хрипло втягує слину з повітрям, жадібно ковтає, нічого не каже, а все заступає, заступає білий шматок плоті із пломеніючим лоном. «Ну, дай…» — «Що, так зразу?»; сніг великими пасмами, яскравими пластівцями падає за вікном, відхитуючи чорне розхрестя віконної рами; Йона бачить, як вона стоїть у повен зріст, проти нього, вузлувата рука лізе межи ноги, розщібає скрученими пальцями — «хто тоді йшов, розкидаючи косу, тихими вулицями, де липи слизько заляпали паркани, клумби; хто говорив, хто любив тебе, Йоно», — гачкуваті руки піднімають, натягують дівчину на себе, вона охоплює шию довгими пальцями, — куцу шию; забрьоханий погляд, каламутний погляд; ноги, обіпершись, відштовхуються од дверного косяка, відпружинюються туди-сюди, голова закинута дозаду, іноді підіймається, ріжеться червоним вечором, напіврозтулені губи говорять кудись, начеб до Йони, по-зміїному прозорі очі, — «А-а-а, хороше. Швидше… е-е-е, швидше…» — «Не-е-е можу-у-у…» — «Давай», — напочатку хвилями на Йону пішло тепло: білі ноги миготіли, обличчя перехилилося на плече невидимого чоловіка, відтак вона пронизливо, стискаючи сильніше кільце рук та ніг, застогнала, відірвалася від плечей, упала на ліжко, — Йону пробрало важким солодким духом волошок, гіркотою мигдалю; рипнуло — погірчило смородом паленої гуми, — так тхнуть солдатські юхтяки: військовонаймана Лариса Міхненко умощувалася завше на протхнулому потом матраці; той матрац мали тільки офіцери, — смугастий, цивільний матрац; війна тільки-но почалася; напочатку її, Лариску, радистку, а за тим продавщицю в солдатському «чайнику», звів офіцер із сусіднього батальйону спецназу, темно-русий лейтенант, чеченець, офіцер із «срочних» Азік — він щоразу приносив їй анашу, хапку — вони лигалися біля намету, жбурляли пляшки, й Азік по-дикому, майже ґвалтуючи, злягався з нею. Потім Азік зник, подейкували, що його забито десь під Паншером, — духи зняли з нього шкіру, бо Азік перестріляв їм цілий кишлак, — річ на той час майже неможлива, — й Лариса приходила з розпущеними косами на те місце, де вони любилися, сиділа на осонні, пускаючи слину, очі у неї сльозилися, за тиждень рогівки затягло жовтими сліпаками. А зима того року була холодна — колючий вітер та пісок, і бійці, котрі тягали дровиняччя для «буржуйок», валили на того матраца Лариску…
Відтоді, прокидаючись, Йона слухав скрип підлоги; дошки вкрадливо полускували, щось начеб підкрадалося до нього, і він бачив над собою бліду, невиразно-прозору пляму, пашіло чимось до приторного знайомим, чого нещодавно торкнувся, але не спробував, занюшив — тління і радість мимоволі охоплювали його; світла радість, замішана на трутизні, і біда дряпала, підгрібала, бо знав, звідкіля той трунок; його торкалися руки; м'які подушечки повзали, розтікалися по грудях, у лице липнула смердота подиху, лоскотало ніздрі випраною білизною; долоні полежать, зникнуть. Щодня втома поволі сходила; натомість їдкий неспокій улазив, і в грудях крижанів жах: надворі старий Никодим, батько Галини, матюкаючись, періщив віжками коня — всі роки, прошиті кволим безпам'ятством, нудотою невідомості, стікали піском між пальцями й, просяклі жахом, твердли; але приходила дівчина, натирала тіло Йони якимось смердючим мастилом, він подовгу чекав на неї, сквапливо рахуючи години; іноді Йона бачив гарячу рінь, десь на Іллю, — вода зеленими хвилями сипала іскри, сонцем повнилась лепеха, деревій тужнявів, птахи прошивали сірі полотнища набухлих дощовою вологою хмар, хвилі рвались одна на одну, вчахали, чайки креслили сонце, невидимі падали на берег — хтось лежав у чотирьох голубих стінах, у складках простирадл, за вікном осінь холодно поглинала берег — хтось похилився над ним, але Йона не мав на те пам'яті — хоч би як хотів, мало того — тільки пробував згадати жінку: серед моря, з білими квітами, жовтими квітами, у повен зріст, на схилі, крутому схилі, звідки пісок на березі здається безколірним, а птахи німо падають у скелі, і серед похиленого ураганом хабняку її шия, трохи задовга, обплетена гадюками лілей, жовтих, трохи зів'ялих; Йона натискав на пам'ять, але вона відмовляла йому у минулому, — тріснуте підвіконня, карафка на столі, а на вікні торохкотять сіро-оранжеві безсмертники, дощ уночі шамротить по тополях, він намацує руку, і на цьому зразу ловить себе, бо витесується тільки рука, темінь ллється чорнилом, сипле градом дощ над дахами, починається вітер — море реве, викидає хвилі, ковтаючи смугу за смугою похололу рінь із мертвими водоростями, змітає дохлу рибу; в потемках, синіх потемках він уловлює гуркіт, пам'ятає навдивовиж живо — хвилі лижуть валуни бурякових хмар, біла рука, смак чогось солодкого у роті, сік розчавленого винограду — упало чорне сонце, за ним за вікнами горобці, тінь приймає руки, падають горобці, із сонцем падають; підступає обруха: дикий свист наступа зі сходу, розпанахуючи повітря, вибиваючи та-та-та-та-бам-бам-бам-та-та-м-м-м-м, — ритмом залізничних вагонів, роз'їдаючи холодом плоть, усмоктуючи тіло — нужденне і змучене — у якесь драговиння. Падало сонце. Чорне сонце. Йона приходив до пам'яті — висихав запаскуджений мороком день, пролинав чорно-білими смугами; «Ось воно що», — говорив собі Йона, сніг за розхрестом віконних рам сходив, облазив старою шкірою, мов опіки. Йону кудись перекинуло, він тільки ворушив ротом: лилося підсолоджене молоко, густо перло гноєм од дівочого одягу, зодягнена у цвітасту кофтину, взута у коротенькі ризяки: «Оклигує, ма… Оклигує наш здохляка. Бачиш, як жалібно дивиться…» — «Ти руки йому намасти, руки помасти… Без рук нащо нам таких треба…» — підходив Никодим із недокурком, прилиплим до нижньої губи, квадратним, вижовклим лицем, посіченим фіолетовими жилками. Сідав на дзиґля, виставляв ноги, напівзігнуті у битих валянках, дивився, як Галька мастить Йоні обдерті руки; залазив іззаду під спідницю і боляче щипав, «ич яка…» — більмуваті очі бовталися двома блюдцями, — «одчепись геть… Бачиш, ділом зайнята…» — «Діла… діла… діла…» — мурмотів під носа Никодим. Сонце заходило — червоніли лиця. Заткнувши спідницю за пояса, Галька опиралася руками об бильце ліжка — важкого, з гнутими ніжками, кольору обпаленої вишні, а старий нахраписто, віддуваючись — «та ти подиви на неї, подиви піди» — хропів іззаду; ліжко ледь поскрипувало, старий усе боязко позирав на двері. Галька байдуже глипала, кривлячи кутики соковитих губ, за вікно, старий шепелявив щось, криве око смикалося, піт по широких грудях котив, — «усе?» — питала Галька, кидаючи через плече. «Ні… По-о-о-чекай». — «Фу, як ти обрид… Більше не получиш…» — «М-м-м… Хр-р-р солод…» — «Я ось Нуріму скажу…» — вітер зривав черепицю з покрівлі, бадилиння за вікном гнулося, Йона побачив суку — сіру, облізлу; вона теліпала набухлими сосками, цуценята бавилися розпатраною лялькою; старий Никодим зі свистом випустив повітря, вискнув: «Все…» — сів, не натягуючи штанів, на дзиґля; Йону убрала дрімота — «Сни незбагненні і білі, вишукані потойбіч, на якусь пам'ять сни, на зло… й два хрести… а чому в тебе груди розхристані, та ногами не хилитай, бо чортів у пеклі бовтаєш», — «Дощ, бабо, дощ, де він береться, той дощ?» — «Сльози в небі — Божі сльози», — «Ахіба Бог може плакати, бабуню?» — «Може, внучко, може… Він тіко й робить те, що за нами плаче…» — сутінки лахміттям розповзлись по вокзалу, вантажники у забрьоханих фартухах тягали морожені телячі туші, циганчата плутались під ногами, — услід, у спину Горіку Піскарьову лящало туге, начеб прибите вовною, протягнуте знадвору свистіння; свист повторився — Горік став, і вони з Йоною зустрілися поглядами; Йона якось подався плечем, мовби готуючись до удару, підняв високо голову: «Його чорний кінь навстріч білому летить», — Йона знову бовтнувся у сизе озерко сну, — «Галько! Галько! Ти що, оглохла… хай тобі…» — «Що там?» — «Іди, батько кличе…» — чорно котило сонце, і Йона тоді надірвано дихав, розтираючи слизький піт одним здоровим пальцем; Галька сиділа на краєчку ліжка, забгавши вилинялу ряднину, — дихала молодою лошицею; подзенькували пружини, духмяніло прив'ялим любистком — степ лежав латками там, за урвищем, де самітньо виламалася у небо сосна, а дні зяяли чорними дірами, пульсуючи, сходило пригасле сонце і каменем крижанів погляд, падаючи у не-вість сталевої далини — «тату боляче чомусь і не згадаю тебе як треба згадувать мовби хто лихий прийшов та повитягував по нитці мовби стерво літає літає літає ось дивись у срібних потоках б'є щось невпинно може то подарунок твій але не можу згадати срібно губиться щось»; передостанній день осені сніг зійшов зовсім, Йона оклигав; вітер летів зі сходу, наганяв у вибалки перекотиполе; з'явився Нурім; Йона розпізнав його по вуркотливому, утробному голосу; Йона сидів на стільці навпроти хліва, а старий Никодим порався — вивертав вилами промерзлі пласти гною: «О-о-о… Нурім прийшли, які люди прийшли…» — Галька, паленіючи, ховалася, очі ворушко бігали; Йоні робилося бридко од неї; старий мигцем збирав на стола, хазяйка розтоплювала кукурудзяним бадилинням піч — «Нурім на комині любить»; сука шкірила зуби, «нізя, Лайко, Нурім хароший»; Никодим бігав, зазирав у двері, а відтак тихцем клав під матраца, попід стіною клав «вертикалку»; Галька пашіла вся, шкіра навскрізь світилася, у джинсах, що туго облягали сідницю, у кофтині з турецької вовни, одвислі дитячі губи, дитячі ще, підведені синім олівцем очі туманіли на Нуріма — низькорослого, врівень плеча Йоні. А Нурім скидав шубу прямо на долівку, всідався на лаві під піччю, витягав тугу, вже розпорпану пачку цигарок «Столічниє», розкурював, мовчав, тицяв пачку Йоні — дивився телячим поглядом за вікно: «Да, в етом гаду холадна біл…» — «Не біл, а будєт», — огризається Никодим; порається, ворушиться чорним мацаком на білій скатертині, а хазяйка тихцем ховає Гальку за двері. Нурім щулить і без того вузькі очі, говорить урешті те, на що чекає Никодим: «Скока і за нєго хатіш?» — плює на підлогу; продовжує далі: «Єслі ета человєка пальоная, то і рубль нє дам за нєго. Сам знаєш, какіє врємєна сєчас пашол…» — «Нє пальоний. Я, Нурім, чесний чєловєк, понял. Не якийсь там косоокий казах». — «А па чьом докажеш?» — «Па чьом, па чьом. Не хош, других найду». — «Другіх, кроме нас, нєту. Ну, ладно… Перекусім с дарогі…» — світло несподівано падає на задерте догори обличчя Нуріма, мовби зліплене з двох частин — пласких, безколірних половинок — морда дворового псюги; Никодим пробує завести розмову: «А це правда, Нурімчику, що вам сала не мона?» — «Здєсь Аллах нє відіт…» — Йона вже чув, як вони шмакали ротами, наливали горілку; світло полізло усіма дірами, — Нурім пив мало, більше їв: пальцями стікав смалець. Нурім поторгав Йону за плечі — «джігіт», хабняк за вікнами прогнувся на вітрі, і Йона відчув страх. Гуло під стріхою; голос: «Хай до весни б у нас оставався, а то куди здохля таке». — «Нічіво, старая, нам недалеко, добєрьомся». — Йона смачно потягнувся й згадав, що так роблять у дитинстві, коли враз вирішують нездоланне впродовж кількох попередніх днів запитання; холонуть наразі — знаючи наперед відповідь. Проте Йона навіть не здогадувався — чи просто не пробивало, — що та розмова нарешті розв'язувала гнітючий настрій невирішеності; щоправда, він подумав: «Людина швидко звикає до того, що їй дозволено».
По кількох днях Никодим нахромлював промерзлі пласти гною, надимав шию червоними, зеленими жилами, а Йона сидів на табуреті під стіною глинобитного сараю, коли віддалік, за сизим кушпелінням хабняку, затремтіли чорні цятки людей; Галька йойкнула: «Нурім…» — «Не віддам сволочі» — Йона нічого не бачив, бо сонце сліпило очі, миготіли повні руки Гальки з веснянкуватими ліктями; по хвилі люто захарчали пси, трісла штанина, ляснув постріл, собака, підгрібаючи, поповз під парканом на трьох лапах. Півень, ламаючи горлянку, вирвався з хліва і вогненно полинув хвилями — пір'я посипалося теплом на щоки Йоні. Потім сонце пропало зовсім, — перекоцюблене, посиніле обличчя Нуріма попливло перед Йоною, в голові налилося щось, потім луснуло тупим, до хруску в потилиці болем; погасло сонце, пропали звуки.
Табір вічно прокисав під дощем: по ліву руч виймищами зирило сіре, низьке небо, трохи далі — глинища та куці скелі, а вірніше, як придивитися, то гранітні валуни, причесані дощами та вітрами. І між цими скелями й небом лежав табір, нічим не захищений од стихії, де повстяними, промоклими ляльками, од будівлі до будівлі, бовтались у суцільному тумані його мешканці. Йона вже не пам'ятав, коли, де і як опинився серед десятка немолодих людей, що жили в одному бараці: лягали вряд, накрившись просмерділою ковдрою, боязко — зразу — відсувалися, як тільки хто ліктем ненароком зачіпав одне одного. Так і лежали холодні, голодні — засинали, наче понімовані умисне. Йона подумав тоді, що нічого не додає так сили людині, як розпач; але як змусити усвідомити цих телят, що вони справді втратили все, що можна; і що далі вже ніколи нічого не повториться; говорив: «Мужики, що ждать… а що ждать…» — «Ти во почни, а ми поддержимо». І вони так сиділи, відігрівалися біля шиплячого сирими дровами вогнища, навіть не зирячи на Йону, розповзалися по закутах, а над припіднятим брезентовим пологом миготів ліхтарем помічник косоокого Нуріма, полукрівка Халям, — із куцою шиєю й ромбовидною головою, що вгрузала, зросталася з плечима.
Йону привезли в табір для виготовлення цегли десь у середині зими, а може, початком; він толком не пам'ятав, бо слабував на голову од міцного удару — «от не везе тобі як не в голову так біля — на що хворієш від того і лікують»; у таборі не зчинилося нічого особливого: підбіг у рожевих, шовкових — для їзди на мотоциклі — штанях Халям; забігав дивно якось борлак: «А-а-а, будем работать? А нє будем — жік-і-і-і», — і провів ребром долоні по горлянці, розсміявся розкотисто, легко спочатку, а тоді істерично, по-псячому. Табірники, що стояли півколом, підхіхікнули. Всі вони приїхали добровільно, десь у середню частину Криму, подалі від моря, де в скелях, безлюдних місцях, люди чеченця Нуріма навибудовували заводиків для виготовлення цегли, опію, що завозився з північної частини півострова, матраців, а влітку, щоб безкоштовні раби не лінькувалися, давали їм майструвати очеретяні живоплоти. Нікому не западало й думки вставляти щось проти, — наглядачів і чергових назначали з-поміж своїх, а годувалися — чим Бог пошле. Коли хтось прокидався десь або думав залізти за огорожу, то доносилося Халямові, і той дубасив гумовим шлангом бідолаху ледь не до смерті. Проте, як підмітив Йона, табірників більше лякала ота м'якенька, пухка ручка, її долоня, ребро, яким він, по-котячому мружачи очі, черкав по горлянці. «Жі-і-і-і-і». Потому, десь за днів два, Йону почав опосідати страх; Йона брав кухля, виготовленого самотужки з банки з-під консервованих фруктів, підсідав до буржуйки, де вічно черговий пічник Лотя куняв, запхавши посинілі, у гнійниках руки до куфайки — «хлєбушка би, нєт хлєбушка?»; на його питання Лотя відповідав одним жестом — кресав по горлянці: «хлєбушка би, хлєбушка», — Йона стовпів од холоду, що пронизував від голови до ніг. Тоді повторював щось напам'ять — «…до першої зупинки було всього ступити кілька кроків: зразу дорогою росли густо липи, молодняк ще, не просічений — затінки зависали густі, і там було прохолодно навіть серед літа, особливо в полудень; а полудень видавався у тих місцях завжди напрочуд безлюдним…»; Лотя стрибав біля плити — «памагі разбудіть брі-гаду, разумнічался». Бригада вставала, бо «Гусейновіч обєщал водочкой попотчевать» — і так з дня у день. А якось — сонце вже пробивалося крізь хмари, ближчав березень — покликав його зігнутим пальцем Халям: «Сюда іді, умнік. Сюда. Гаваріш, многа знаєш… Ну, значіт будеш сказкі расказивать Гусейновічу на ночь…» Сам він теж приблуда — не з чечні і не з місцевих; придибав у шовкових спортивних штанях, перебалакав, кажуть, про щось із Нурімом та так і лишився тут: то сидить на осонні, сліпо примруживши очі, то бродить, доскіпується до кожної дрібниці. А головне, він не сам прийшов, а з «бжі-і-і-і-і». Проте мовчали. Якось надумав був утекти з табору спокійний, лагідний Лотя, — виявляється, забаглося йому купити пляшку, — тож Халям вибив весь дух із Лоті і, мабуть, забив би, коли б той не признав іще кількох спільників. «Вєчєром екзекуція», — сказав Халям, виставивши п'ятірню, й моргнув; натовп гачкуватих постатей застрибав: «Екзекуція! Екзекуція! Екзекуція!» — запалили багаття, пожвавлення кинулось табором; Йона бачив, як лаштують три стовпи, — закопують у землю, неподалік робиться м'яка підстилка для Нуріма Гусейновича; а надвечір привели п'ятьох зв'язаних хлопців, що з усієї сили пручалися, — «ша-а-а, ребята, кончілось всьо». Хлопців зі скрученими руками посадили спина до спини. Халям радісно й збуджено щось вигукував, репетував, присідаючи, заглядав крізь ноги, фуркав як кіт, заскакував до будівельного вагончика, де мешкав, випивав горілки, а тоді кружляв, вертівся кругом вогнища. Коли вивели Лотю та його корешів — Йону пройняла тривога. Відтак трійцю прикрутили до стовпів, а робочі затупали, відпиваючи од горлечка горілку — «екзекуція екзекуція екзекуція» — Йона вже майже знав усе наперед, але його більше дивували ці відкриті, широкі, майже як у дітей, очі. Халям верескнув, — відгомоном пішло по валунах, голови глядачів масними плямами застрибали під холодним, низьким небом. І раптом, коли почулося тихе «бжі-і-і-і-і», всі побачили у Халяма в руках бензопилку «Дружба»: він раз по разу вмикав її, запускав оберти, вжикав над головою, присідав і, просунувши писка між ноги, показував язика.
«Трагедія попереджує катастрофу…» — подумав Йона, а тоді, одірвавши погляд, побачив, як летить тирса, біла, свіжа ще з літа тирса, навіть кленовим соком лоскоче ніздрі, — чвиркнула кров і голова з обрубком дерева упала в калюжу. Дві наступні жертви завищали, немов обпечені, потому наче покам'яніли, — лише ворушилися синіми смужками їхні роти; «бжі-і-і-і», — гула пилка, глядачі випивали ще по ковтку горілки, обговорювали подію — видно, те їм було не вперше, — поговорювали, як і на який бік упаде решта голів… Иона сплюнув і нишком, щоб ніхто не побачив, подивився на гурт молодих хлопців; один видався знайомим, щоправда, то могло й видатися, бо хлопці були побиті до синього, аж ребра повипирали; вищання бензопили на якусь мить урвалося; голос Халяма напучав останню голову: «Бог! Бог? Бог?! — він стрибав на одній нозі, обтираючи розчепірену п'ятірню об шовкові, жовтого кольору штани. — Я! Слішал, я ісполняю функцію Бога на зімлє… і щоб я забил — здєсь в лагєрє нєт нікакого другого Бога, кромє Аллаха. А об'язаності вашого Бога я пока беру на сібя», — жикнула пилка; голова буцнула до калюжі; новеньких поволокли до вогнища, де на шкірах парився Нурім. А наступного ранку, розминаючи закоцюбле й усе ще синє од побоїв тіло — поки помічники чеченців по живому товару Глосік і Косік онанували на обкладинку «Радянської жінки», — до Йони примостився один із новоприбулих: «Слухай, брат…» — Йона шикнув, але з того дня й почалося: працювали вони розважливо, спокійно, навіть самовпевнено, але те не здивувало нікого, навіть косоокого Халяма; хоча й побіг він до Нуріма і щось довго шепотів на вухо, а Йона зиркав боком — наче ненароком, наче у мішень піймав, — драглистий, шовком зачовганий, поперезаний зморшками шматок шиї. Ближче до березня Халям занудив — вештався табором, іноді впивався, запускав бензопилку, «бжі-і-і-і» робив над головами, що копирсалися у глинищі; скалив ікло; щось визирав: закружляв поговір, нібито будуть між косолапими переторги, приїдуть люди з Кавказу і тих, хто жвавіший, позабирають, ну, а решту, відомо, потоплять у болотах. Небо повнилося чорнотою, тягло на перший весняний дощ. І тоді виникла, несподівано зовсім, постать Йони проти вуглистого неба; постать хитнулася, — впевнено якось, і постаті, що перед цим рябіли самими лиш плямами, — нагнулися й подіставали ножі; щось ворухнулося у нутрі Йони, радісно бринькнуло: він здалеку побачив, як купами звисають комарі, готуючись до травня, — скоро літо, скоро; ножі розтяли повітря — Нурім кинувся до вагончика, Йона напереріз, бо знав, що там зброя, й вони хекали, бігли схилом, підкопуючи камінчики, вириваючи шматки простору, гублячи з очей небо — «не доведи Господи, там же зброя» — бігли вони вічність, під порожнім небом із низькими хмарами; бігли без сонця, а коли ляснув постріл і вони обернули голови, то нікого, нічого не вздріли; тільки гравій посипав дощем, а потому пішов пливуном із-під ніг Нуріма, котрий, похрюкуючи, соплячи кров'ю, поповз до ніг Йони, а той виламуючи хребтину, уже біг до вагончика — «бжі-і-і-і-і»: креше звук, сіра тінь нагинається над чимось, але ворушить жовтими ногами шовкових спортивних штанів: вмент доходить, що то Халям: кров бризкає на вагончик, обрубок руки зміїться на камінні, намагається ухопити когось востаннє; Йона перепиняє подих, ускочивши до вагончика, просмерділого мускусом, тютюном, вишкварками чаю; шелестять кольорові порнографічні журнали: під матрацом він знаходить два «Макарови», карабін і «калашнікова». Зоддалік лементують. Там ще лишилася охорона, що привозить живий товар паротягами, пароплавами. Розвішуючи зброю, запихаючи набої до кишень, Йона пошкрябався схилом: двоє чеченців смалили невпопад із карабінів. Стріляли вони погано, але кількох заюшили кров'ю. Втихло все, коли стрекотнув «калашніков». Сірі тіні пошкрьобали на гору — «хутчій, хутчій, Нурімів слуга утік…» Блимали ножі, тупо входили в тіло — із рипом одірваного од кісток м'яса.
А за тим, по втечі, ніхто довго не бачив неба; Йона водив їх болотами, мочарами, серед якихось попелищ — скільки їх померло, скільки вижило? У полудень вони наткнулися на великий кам'яний цирк, наповнений водою; сонце червоною цівкою розпливалося по рівнинах, чвиркало зеленим, молодим соком виноградників; Йона припав на коліна, укляк, потому витяг затрьопану книжечку, перехрестив нею в повітрі; мовив: «Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь», — натовп нехитро повторив молитву, й одне по одному почали збиратися до озера. За годину налагодили пліт, і Йона, виспівуючи псалми, повів навмання хиткий корабель; а може, й не навмання? — звідки провідаєш, що у людини на думці, коли вона так давно не бачила сонця: «…попливеш ти пустельними берегами, а вони не видаватимуться пустелею, й тільки серце щемітиме од радості…» Третього дня померло ще двоє; Йона не піддавався на умовляння звернути з дороги і таки попросити допомоги у влади; блідо, мертво зціпивши уста, що аж біліли од напруги, переконливо — година в годину — роз'яснював, що буде, якщо вони звернуться по допомогу. Та вночі помер ще один, майже підліток — Йона відчитав молитви; по закінченні церемонії люди загрозливо стискали кола; Йона махнув рукою: «Робіть як надумали», — кинув їм зброю, висадив біля найближчого, забілілого у вишнях поселення — «хай вам Бог помагає» — «і тобі, Йоно, вибач, коли що не так».
Другого дня над безмежжям сірої води зависла комаха гелікоптера; люди, що лишилися з Йоною, потривожено підняли голови: «Казали, що треба на літняк повертати. А тепер он мусора». — Позаяк гелікоптери висіли в чистому небі якусь хвилину, а потім полопотіли лопатями упродовж якогось селища і далі зникли — видно — до моря; Йона роздув лошаком ніздрі — море було поруч. Десь засвічувало, темніло в голові — пам'ять повертала, відмивалася хвилями наступних днів; вони — п'ятеро — уперто гребли дошками, більше скрадаючись уночі, а по ранках розпалюючи ріденьке вогнище, де шкварили на шпичаках гриби, дріб'язок риби, зрідка потрапляла якась птаха. Дні уподібнилися до днів — травень уже запав половини, але вони, як завжди, бачили мало сонця; троє не витримало й пішло. Останній чоловік не покидав Йону до кінця місяця, а потім, як тільки відчув солоний присмак моря на губах, заворожено якось усміхнувся: «Ну, все, брат. Пора. Якщо хочеш, то можеш зі мною. Контрабанда невелика, але прокормитися можна. Женим, якщо…» — «Дякую». — «Ну, як знаєш», — сонце прорвало клубки бавовняних хмар, помело легким вітром; «бриз» — ляпнуло у Йони в голові. «Не хотіли мене возити паротяги, значить, поїдемо на пароплаві», — другого місяця втечі він вийшов на дорогу, поминув здивованих бабок, що тягнули на мотузку кіз, і зник у порту. Вітер ворушив старі газети; полудень снував білу павутину серпанку; крани повільно повертали стріли, невпопад мотаючись чистим небом; миром снувало тепло.
«Слушай, курчавий… — Горік перевертав у роті язика, — во как забалакала мені баба Марфа мозки, то не почув навіть біди… хоча, как би ето сказать, не того я хотів, понімаєш, не того хотів; не того… — Горік скреготнув зубами, ударив кулаком по стегну; мурий світанок моргав за вікнами. — До мене навіть не дахаділо, що моїх савсєм нема, що і Сьо-Сьо жмур, і тільки оце через скільки років стали вони пригадуваться, як у попелі лежить баба задушена, а Сьо-Сьо реве, повзає, поплутаний у чорні простирадла та занавіси, но не в цьому діло… Ранок той отут у меньо, — він ляснув по гирлуватому загривку, — Султан уламував нащот работи, разом работать, значить; сам повинен понімать — виходу ніякого. Як не крути… Довго той Султанішка заганяв мене в кутка, усіх моїх прибрав, і Гліцерина прибрав, і Пепса прибрав, Передєлмешку, один Боцман — стукач стукачем, підер лідером… А купив-то, чуєш, Нілкою, простою халявою купив, але то вже пшик… Вона не вернеться, бо звідти не вертаються, то й не треба, не по мені то все, а туди… туди, звідки Нікандрич сифілітиком приповз, я хрен дамся. Просто ти мене повинен понять, що я вірив у те діло, а коли віриш, та ще й ростеш у тому ділі, то…» — Горік умовкав і, видавалося, щось шукав; Йона спирався на ліктя з думкою: «Так хочуть відшукати втрачений біль…»
По зимі, по смерті останнього правителя, Йона перебрався ближче до Лаври, до монахів, потом та молитвами Добував насущник; під ніч водив пальцем по Біблії, мурмотів про себе псалми, відтак, вуркнувши животом од гарячого спомину про обід, засинав. А одного дня несподівано прийшов до нього чоловік із порожнім зовсім поглядом, і тільки по рубцю можна було здогадатися, що то Горік Піскарьов: «Слиш, манах, баба-то мая покойніца тоже чітала малітви… а відіш — не спасло…» — повертав голову, добротно, смачно пахтіло од нього горілкою, випраними сорочками; віяло солодким, якимось потойбічним запахом: Йона слухав: як він десятками ґвалтував жінок, дівчат, офіціанток за столом, самозакоханих професорських дурочок, як вони з Султаном клапоть по клаптю прибирали район до рук, перекинулися вже за рік на інший, а він не переставав марити Нілкою, знову ловив дурку якусь, лигався з нею; перемішував він ту розмову зовсім незрозумілою Йоні мовою «не вдасть мєня тянула, а што-то боль-ше било, совсєм… ну, как тєбє сказать: злидні кого хочеш в угод загонят… а мені праздніка для душі хатєлось…» — тут Йона нічого не розумів, лише співчутливо кивав головою, а дрібненький, мов горобець, Микитка, що готувався до постригу: «Угаловка. Тьху», — а Йона розповідав — не знати кому й до кого — про зелений острів, котрого насправді не існувало, проте Йона так часто думав про нього, що потроху сам повірив, і під кінець розповіді бачив, як це вражає людей — вони теж вірили, що острів існує. Горік потягував цигарку, калатаючи усіма кістками, гнув свого, немов хотів вивільнити нутро од чогось, а швидше переконати в чомусь самого себе, — хоча б у неіснуванні цього світу; він складав руки на колінах, і Йона бачив довгі, майже жіночі пальці з рожевими нігтями; Йона слухав: як Горік вийшов на головного, на боса, значить, котрого звали між ними Іраклієм. Підхопив він так акуратно під ліктя Горіка — западало на той час, коли йшла пекельна війна між новими кооперативами, новими угрупованнями; коли зависло нове слово «рекет» замість «шмон», щоправда, Нікандрич часто, смакуючи, повторював те слово, — отой Іраклій узяв його, Горіка, попід лікоть, а сам у потертому піджаку, опасистий, до машини проводить, до чорного «мерседеса», довгого, майже на катафалка подібного — «мнє с вами пагаваріть надо било би…» — Горік тільки тупо дивився на нього й не вірив, що оте марудне вивчання людей Султана, розпитування всіх навколо, навіть Світлани, що терзалася нерозділеною жагою до свого рабовласника, виведе його врешті на самого Іраклія: «Хочеш палучіть Ніонілу — палучіш… Токо…»
Від того дня Боцман тільки те й робив, що працював удавкою, а Горік сидів у сусідній кімнаті, солодко слухав тріщання карків. Останнім на чергу потрапив Султан, кричав щось, не пам'ятає Горік, але кричав щось подібне: «Я тєбя в люді вивєл». Якщо по правді, то Султанової смерті він добре не пам'ятав. Забивали його кілками, як майора Сироватка, і в голові знай тримався майор Сироватко: на білому снігу, всохлий, утомлений старий чоловік, що помирав мовчки, тільки харчав від кожного удару… а Султан просився, вужем повзав, хрюкав, доки загостреного дрючка Боцман не загнав йому в горлянку; а потім поночі намацував холодні руки Нілки — бридився невідомо од чого, перевертався на бік; цокотіло у шибку сухе листя, наче чиїсь руки, — «Боже, как спать хочєтся, манах, ах, єслі би ти знал», — і пролежував до світання, щось уперто згадуючи, так, мовби пробивав кригу, сидів осторонь, далеко від усього, одубілий від холоду — хукав, не знаючи, де подіти замерзлі руки; і думав про те, що Нілка ніколи з ним не кінчить, та й не тільки з ним — лежить угорі тепла і не думає ні про що, навіть про Султана, — видно, роєм думок про кращих клієнтів; урешті йому обридли всі ті жінки й це холодне, як лід, тіло; тоді він, Горік Піскарьов, уперше когось пожалів — витягнув куцого «узі» і смалонув чергою по купі оголених тіл.
«Утома божевільна звалилася на мене, коли ні крикнути, ні погукати; життя моє занедбаним руслом, річка тягнеться далеко, у пустелю сюрчить, берегами без жодної людини…» — Йона посмоктував недопалка; сонце за хмарами, за дзвіницею; ударили дзвойи; «Нехарошій человєк до тебе приходить, Йона». — «У вас забув спитать, кому до мене приходить». — «Какой сам, відно, такіє і ідут». — «Цить, копитасті». Горік настирно приходив щодня, сидів непорушно, тоді протяжно починав підвивати, склавши на колінах понівечені руки: «…а потом ми йшли слизьким коридором моргу, вгорі деренчала лампочка… забашляв я непогано, за мною… хто за мною був, хто… манах, подскажі…» — «Я не монах, просто живу тут». — «Тут так просто, манах, не живуть, кожен живе там, де йому добре». — «Як знаєш». — «…вона лежала на столі, живіт розпанаханий — точно велика синя квітка, но понімаєш, чим більше її не було, тим більше мені її хотілося… ні… не те…» — Йона тільки дивився на нього поверх димлячого окропом кухля, здивовано; втома стрельнула Йоні в потилицю — «Піду здрімну», — «Ну, давай», — Горік не йшов — стримів проти червоної стіни з облущеною штукатуркою, у кутку весь збивався докупи, хлипав слиняво; враз, одійшовши од спогадів, репетував, випроставшись на весь зріст під облущеною стіною: «То ти кажеш, Йоно, що ми всі діти Божі… А ти подивись на оцих гнидявих пеньків з обрубками замість рук і ніг, з гнилими ямами замість статевих органів — це, ха-ха-ха, карикатура на Христа…» — Йона скулився, як скулюються люди, відчуваючи чужий біль. «Місто відкладає у мене свої яйця — личинки вже ворушаться. До сходу сонця, якщо зійдуть — проросте любов, а так — гади, змії… тихими кроками, затіняючи олов'яне місячне сяйво, ти ступатимеш од вікна до дверей; і навпаки — од дверей, по сходнях, по доріжці — слухняна голубому місячному променю». Йона йоршакувато ворушився; Микитка ухопив костура, забігав навколо: «Пшол нечистий звідси! Пшол!» — Горік залився безтурботним, здавалося б, тихим сміхом, ухопив цеглину, розбив собі лоба — «на, non, пасматрі — що, викусі», — і побіг; Йону тягло до пропрілих стін, під низькі склепіння льохів. Більше нічого не народжувалося, не приходило, а відпливало, відприскувало. Так вони й жили — милуючи за вікнами осінь, що рвала шовк сновидінь, калюж, де втопилося небо, розбите багряним, несподівано у безвітря зірваним листом. У жовтій дрімоті — повернувшись якось із праці — Йона побачив перед собою людину: чи то жінка, чи чоловік — важко було розрізнити. Гарно, добре зробилося Йоні — прохолодно, заспокійливо. Створіння повело крилами — мало пару крил — сказало впевненим, твердим голосом, та й не голосом ніби: «Дивись, Йоно!» — за мент він угледів пляму, мовби шибку, затоплену фіолетовим мороком, але дриґотить по-живому та шибка у повітрі, а в той отвір бачить Йона: вижовклий степ, гне горбом траву з відтінком жовчі, а там лежить людина, закусивши до крові, до живого м'яса ліктя, ворушиться, вужиться на животі: піднімається, знову падає на живота, захлинаючись у відчаї — впізнав Йона Горіка Піскарьова; Горік лежить довго, хмари валом ідуть над ним; Йоні обридає чекати: та ось якісь тіні ворухнулися, кошлаті тіні; людина зривається на рівні — позаду лютують, сапають прохолоду осені, відчуваючи свободу, пси. Спочатку Піскарьов їх не бачить, просто чує ніздрями, поволі повертаючи голову до верболозу, до річки, туга рідіє в очах — уже не добігти зроду, уже вчепірився перший пес у спину, за ним другий; натягнувся був Піскарьов, але скрутило ноги — псярня шматує м'ясо, шкіру, добирається до кісток. Горік стріляє навпомацки — у людей, у собак; біжить вигнутим хребтиною степом, падає, зводиться, падає; тут Йоні прориває теплу оболонку і він чує молох криків, лущання пострілів, кажаняче шурхотіння плащів та курток, важко повзуть по небу, над землею хмари, — Горік Піскарьов б'ється у судомах, трава повсібіч буряковіє, вітер замітає хмарами сонце, а псюрня, ухопивши волю, спущена людьми, жадібно глитає, рве людське тіло — щось лускає, тонка цівочка крові з-за вуха торує по шиї, за комір, сиплються міріади білих, синіх іскор, голова Піскарьова безвільно падає, переламавшись у шиї, опускається на плече чоловіку в шкірянці з погонами, котрий підскочив до нього перший, тримаючи у руках пістолет. Далі Йона бачить ізгори: тіло, шматоване псами, кашкети міліціянтів, спецназу, синє, свинцеве, розтріпане крилом гирловиння річки, і все піднімається далі, квецяючи погляд багрянцем лісу, Йона пробує поворушити ногою, але тіло задубіло зовсім, і він не впізнає свого тіла; знову голос: «Не бійся, йди за мною. Преставився. Ось і закінчився твій шлях». Холодом пішло по спині, але не страшно: ні люті, ні жаху не відчув Йона — рвуть тіло пси, палахкотить Лавра, рветься хмарами небо на хресті Софії, а місто попрілими сірими коробками тулиться докупи, мушлями трамваїв, паротягів, оперезане нитками залізниць, а душі — вони враз зрозуміли, що то душі, — линуть димком над ставами й водоймищами; випурхують, зависають серпанками, навіть не займаючи встояної, брунатної каламуті води; засвітило в очах: балкон, оголена жінка чеше попелясту косу, перелякані дитячі очі слідкують за м'ячем, що падає у калюжу, чиясь велика, драбкувата, кремезна тінь зависає над лампою, зодягнена у синє галіфе, струменить пшениця дорогами, минаючи сосни, а м'яч котиться, розтинаючи калюжі, на м'ячі намальована Африка, — пес жадібно патронув горлянку, хлебонув чорної крові; потемніло; «…бо, Господи, не долюбив іще до кінця, не доїв до смаку, не доробив ніякого путнього діла. Господи! — подумки мовив Йона, — не можу я йти дармоїдом у світ. Молодий ще я». — «Дивися, Йоно, дивися…»
Перше, що почув, пробуркавшись, Йона, це голод. Він зібрав акуратно у валізку речі, почитав молитви. А як вийшов за ворота — ударили дзвони, облизуючи, розгойдуючи осіннє повітря; вони клали свій звук то низом, геть тихо, журкітливо, аж серце збивалося з ритму й тріщало у ребрах, — то несподівано били шибками, зриваючи в лет голубів; на лавці жінка читала книгу, глянула на Йону, опустила голову; проревли винищувачі. Потемніло. Літаки чорним окриллям закрили півнеба, розливаючи гуркіт дворами, лякаючи нелякливих рудих щурів на сміттєбаках; перехожі підняли лиця, тіні від літаків запали глибоко в очі, вигострили вилиці; жінка втопила розкосий погляд в Йонині зіниці. Ударило, посипалось світло, снопами, оберемками жовтих, голубих променів, — завалившись наліво й описавши дугу, винищувачі зникли. Люди звично заклацали підборами. Дзвони ударили. Осінь навалилася здалеку духом яблук, солодким приторним смаком динь. Осінь сховала жінку; спала з її плечей; вітер зірвав калюжу. Йона поблукав поглядом по строкатому змієві натовпу й вирішив, що не зрушить звідси. Хоч би як воно там не було; чого тікати: голуби летять, теплими, білими клубочками перекидаючи тіла над червоними, зеленими, синіми дахами; десь там іде сліпий дощ, ряботять калюжі. Осінь. Проте не зима…
Жінка читала щось у розкритих, білих метеликах паперу, помережених чорним гусеничним слідом шрифту, — про море, про криві, дротяні струмені дощу і густу пароту ранку; вона читала про дерев'яний будинок, продутий вітрами та куцими протягами; про одне на двох ліжко і про те, як до дверей, хекаючи, хлебтаючи язиком, підходив пес; як ті, що лежали на вузькому ліжкові, слухали пса, ревіння моря, — це подобалося жінці. Йона повернув голову, топлячи погляд у кушпелінні людського потоку, над яким здіймалася грибоподібна хмара: наче вперше побачив туман, що огортав білі колони, ліплені фасади будинків з алебастровими янголами; тихі сквери, що знову ставали затишними скверами; від цього йому навіть трохи покаламутніло в очах — «Осінь, проте не зима…»
…Дощі йшли невідомо котрий день; з рахунку збилися навіть помоховілі діди та баби; листя опало зовсім — земля лежала чорна, безмежно чорна од краю й до краю, як і небо, перетята вузенькими каналами, трубочками вулиць, закутів; вода змивала всі нечистоти, всю гидь; шиби будинків, наче вибрані птахами очі покійників, свистіли у порожнечу площ, вулиць, де вітер ганяв поодиноких перехожих та набухлі газети.
Листоноша, у синіх закасаних штанях, крутив педалі велосипеда; натягнутий, упрілий, він зупинився біля будинку, — високого, чорного громаддя, котре затуляло півнеба, Голосіїв. Листоноша, сапаючи, піднявся на другий поверх і натиснув червоного Ґудзика дзвінка.
«Ти що, не бачиш, що тут усе опечатано?!»
«Вибачайте, но у мене правітєльственний лист».
«Давай, я сусідка, ми товаришували. Вернеться хазяїн — Горік — отдам».
«Розпишітесь».
«Ось тут?… Ну, всьо…»
З одвислими боками баба, посмугована, перев'язана якимись бантами, смужками, взута в один червоний, а другий синій капець, вичовганим поглядом помацала конверта, повертіла в руках, лизнула білим язиком, розпечатала, на ходу одягаючи окуляри — читала: тоді зупинилася, сіла, переводячи віддих, — так принаймні здавалося, хоч, коли добре, уважно приглянутись — вона читала молитву.
…Жінка кинула погляд на мокру вулицю, так дивно безлюдну, без чорних, здутих куполів парасоль, відхилила фіранку, і він побачив біле, майже мармурове проти фіолетового вечора плече. Вона дивилася на бурштиновий отвір вікна навпроти.
«У вікні баба і вона молиться», — сказала жінка, мов видихаючи.
«Не вигадуй», — кинув недбало Йона й перевернувся на спину; подумав: уже осінь — слава Богу, не зима.
Вітер рвав із флагштока пошматоване знамено; низом Васильківської вили пси; крізь діри прапора пробивалися колючі зорі.

1   ...   55   56   57   58   59   60   61   62   63


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка