Розвиток системи музично-естетичн




Сторінка2/19
Дата конвертації09.09.2018
Розмір6,71 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Практичне значення результатів дослідження визначається тим, що матеріали дослідження можуть бути використані методистами, науковцями в галузі художньої освіти, аспірантами, студентами навчальних закладів, вчителями музичного мистецтва і художньої культури. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані у процесі підготовки вчителів музичного мистецтва і художньої культури вищими навчальними закладами в Україні, також науковцями в науково-дослідній і викладацькій роботі при підготовці навчально-методичних посібників, лекційних курсів і семінарських занять у системі професійної підготовки майбутніх педагогів-музикантів, зокрема у навчальних програмах педагогічних дисциплін. Матеріали дисертації містять матеріали щодо удосконалення практики музично-естетичного виховання дітей та молоді в сучасних закладах освіти різного рівня, для підготовки підручників та навчальних посібників з питань музично-естетичної освіти, для подальшого обґрунтування сучасної теорії і практики музично-естетичного виховання, музичної освіти. Теоретичні положення і висновки, які стосуються шляхів реалізації завдань музично-естетичного виховання, можуть бути творчо використані в процесі музичної освіти освіти школярів, розповсюдженні результатів міжнародної співпраці в галузі музично-естетичного виховання, у практичній роботі вчителів музичного мистецтва, вчителів загальноосвітніх закладів для вдосконалення процесу музично-естетичного виховання.

За матеріалами дослідження видано навчальний посібник «Методика музичного виховання», який використовується в навчальному процесі вищих навчальних закладів педагогічного та мистецького профілю.



Апробація результатів дослідження. Основні положення й результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри педагогіки Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля (20032013), кафедри співів і диригування інституту культури і мистецтв ЛНУ ім. Тараса Шевченка, на Міжнародних і Всеукраїнських науково-практичних конференціях: на 1 Міжнародному науково-практичному форумі «Научные школы педагогики искусства в современном образовании» (Москва, 2012), V Міжнародній науково-практичній конференції «Особистість в духовно-моральному просторі сучасного світу» (Луганськ, 2012, VI Міжнародній науково-практичній конференції «Інноваційні процеси в освітньому просторі: доступність, ефективність, якість» (Луганськ — Москва, 2012), Міжнародній науковій конференції «Художня культура і освіта: традиції, сучасність, перспективи» (Мелітополь, 2012), Міжнародній науково-практичній конференції «Мистецька освіта в контексті глобалізації та полікультурності» Луганськ — 2012), Всеукраїнських науково-практичних конференціях.

Основні результати дослідження впроваджено в освітній процес Рівненського державного гуманітарного університету (довідка №203 від 08.10.2015 р.), Харківської гуманітарно-педагогічної академії Харківської обласної Ради (довідка №01-12/454/1 від 26.05.2015 р.), Державного вищого навчального закладу «Донбаський державний педагогічний університет» (довідка №68-15-712/1 від 07.10.15 р.).

Практичні результати дослідження, їх рівень і ступінь використання (впровадження) полягають у розробці і впровадженні в практику музично-педагогічної роботи зі студентами – майбутніми вчителями музичного мистецтва - навчально-виховний процес Луганського Національного університету імені Тараса Шевченка, Стаханівського педагогічного коледжу, Луганського інституту післядипломної освіти.

Апробація дослідження здійснювалась шляхом їх публікації у наукових та науково-методичних виданнях, обговорення на міжнародних, Всеукраїнських та регіональних науково-практичних конференціях:

Міжнародні:

Міжнародна науково-практична конференція «Музична культура в системі освіти: міжнародний досвід» ( Луганськ, 2000); Міжнародна наукова конференція «Духовний розвиток особистості: методологія, теорія і практика» (Луганськ 23 червня 2004 р.); II Міжнародна наукова конференція «Духовний розвиток особистості: методологія, теорія і практика» (Луганськ 67 червня 2005 р.); III Міжнародна наукова конференція «Духовний розвиток особистості: методологія, теорія і практика» (Луганськ 1112 травня 2006 р.); III Міжнародна науково-практична конференція «Ціннісні пріоритети освіти ХХI століття в контексті міжкультурних контактів» ( Луганськ-Москва, 35 квітня 2006 р.); V Міжнародна науково-практична конференція «Духовно-культурні цінності освіти та виховання» (м. Луганськ 1415 жовтня 2009 р.); IV Міжнародна науково-практична конференція «Ціннісні пріоритети освіти ХХI століття» (Луганськ, 2009 ); Міжнародна науково-практична конференція «Професійна підготовка майбутнього вчителя музики» (Луганськ-Москва-Волгоград 2526 березня 2010 р.); Міжнародна науково-практична конференція «Интегративная психология и педагогика искусства в полиэтническом регионе» (Майкоп, 2011); Міжнародна науково-практична конференція «Художня культура і освіта: традиції, сучасність, перспективи» (Мелітополь, 2012); Міжнародна науково-практична конференція «Особистість в духовно-моральному просторі сучасного світу» (Луганськ, 78 листопада 2012); VI Міжнародна науково-практична конференція «Інноваційні процеси в освітньому просторі: доступність, ефективність, якість» (ЛуганськМосква, 2012); I Міжнародний науково-практичний форум «Научные школы педагогики искусства в современном образовании» (Москва, 2012); Міжнародна науково-практична конференція «Мистецька освіта в контексті глобалізації та полікультурності» (Луганськ ИХО РАО- Віденський університет музики та образотворчого мистецтва, 2012); Міжнародна науково-практична конференція «Мистецька освіта в контексті глобалізації та полікультурності» (Луганськ, 2012); Міжнародна науково-практична конференція «Проблема музично-естетичного виховання дітей і молоді в XXI столітті» (Луганськ, 2012); Міжнародна науково-практична конференція «Мистецька освіта в контексті глобалізації та полікультурності» (Луганськ, 2122 листопада 2013); Міжнародна науково-практична конференція «Музично-естетичне виховання дітей та молоді в Україні: проблеми та перспективи» (Луганськ 20 березня 2013 р.); VI Міжнародна науково-практична конференція «Духовно-культурні цінності виховання Людини» ( Київ, 2015).

Всеукраїнські:

Всеукраїнська науково-практична конференція «Художня культура в системі вищої освіти» ( Луганськ, 1999); Всеукраїнська науково-практична конференція «Стратегія розвитку художньої освіти та естетичного виховання молоді в Україні у ХХI столітті» (м. Луганськ, 2324 листопада 2006 р.); III Всеукраїнська науково-практична конференція «Творча спадщина М. Леонтовича в українській та світовій культурі і освіті» (до 130-річчя від дня народження) 1214 грудня 2007 року - м. Камянець-Подільський;

Регіональні :

Регіональна науково-практична конференція «Сучаснні проблеми музичного виховання і навчання» (м. Луганськ, 23 березня 2005 р.); Регіональна науково-практична конференція «Проблеми музично-естетичного виховання сучасної молоді» (м. Луганськ, 23 березня 2006 р.); Регіональна науково-практична конференція «Художня освіта та естетичне виховання молоді» (Луганськ 30 березня 2006 р.); Регіональна науково-практична конференція «Сучаснні проблеми музичного виховання і навчання» (м.Луганськ, 26 березня 2009 р.); Регіональна науково-практична конференція «Музично-естетичне виховання дітей та молоді в Україні: проблеми та перспективи» (Луганськ 19 березня 2014 р.);



Особистий внесок здобувача. У статті «Вокально-хорове виховання як основа формування музичної культури молоді» обґрунтовано специфічні особливості вокально-хорового виховання та його значення в розвитку дитячої особистості. У статті «Особливості розвитку співацького голосу у дітей молодшого шкільного віку» обґрунтовано методи розвитку співочого голосу молодших школярів та значення вокально-хорового виховання у цьому віці. У статті «Особливості сучасного уроку музики у загальноосвітній школі» здійснено аналіз проведення сучасного уроку музики та роль різних видів музичної діяльності в розвитку здібностей школярів. У статті «Проблема формування естетичних почуттів майбутніх вчителів» висвітлено проблему естетичного виховання майбутніх вчителів музичного мистецтва. У статті «Проблеми розвитку здібностей до музичної діяльності» розкрито шляхи розвитку музичних здібностей дітей, як необхідної умови розвитку музичної культури. У статті «Українська народна пісня в творчості М. Леонтовича» розглянуто значення художніх образів української народної пісні в творчості видатного українського композитора М. Леонтовича. У статті «Сучасний урок музики в загальноосвітній школі» розкрито взаємодію видів музичної діяльності як необхідну умову досягнення «цілісності» уроку музики. У статті «Особливості розвитку емоційної сфери підлітків засобами музичного мистецтва» уточнено сутність поняття «емоційна сфера» та накреслено на музичному мистецтві як найбільш вагомому впливі на розвиток емоційної сфери дітей. У статті «Проблеми розвитку здібностей до музичної діяльності" розглянута проблема розвитку інтересу до музичного мистецтва та залучення школярів до активної музичної діяльності. У статті «Психологічні умови співацького розвитку підлітків» накреслено на важливості залучення дітей до вокально-хорової діяльності як найбільш доступної і популярної форми дитячої музичної творчості. У статті «Проблема диригентської підготовки майбутніх учителів музики» наголошується на тому, що діяльність вчителя музичного мистецтва є багатоаспектною, а диригентська підготовка є однією з найбільш важливих. У статті «Проблеми підготовки майбутніх вчителів музики до творчої роботи в загальноосвітній школі» накреслюється на тому, що від творчості вчителя багато в чому залежить розвиток творчої активності школярів, тому розвиток творчих здібностей майбутніх вчителів музики є важливою проблемою підготовки майбутніх спеціалістів у ВНЗ. У статті «Напрямки професійної підготовки майбутніх учителів музики до практичної роботи в загальноосвітній школі» розглянуто питання різнопланової підготовки студентів до практичної вокально-хорової, концертмейстерської, теоретичної, організаторської і виховної роботи в умовах сучасної школи. У статті «Вокально-хоровое развитие детей как фактор воспитания детской личности» аналізуються питання виховного впливу вокально-хорової музики на дитячу особистість. У статті «Музично-естетичне виховання дітей і молоді в Україні: проблеми і перспективи» аналізується стан музично-естетичного виховання на початку ХХI століття та накреслюються шляхи вдосконалення цього процесу. У статті «Психологічні умови музично-естетичного розвитку підлітків» розглядаються питання музично-естетичного розвитку дітей підліткового віку, який є найбільш складним в розвитку дитячої особистості та таким, коли здійснюється найбільш активне залучення дітей до музичного мистецтва. У статті «Формирование профессиональных музыкальных компетенций будущих учителей музыки» наголошується на формуванні у студентів найбільш важливих музичних професійних компетенцій, які є необхідними у практичній роботі в умовах сучасної загальноосвітньої школи. У статті «Зародження та розвиток традицій музично-естетичного виховання дітей і молоді в Україні» автор накреслює на традиціях музично-естетичного виховання в Україні, які почали складатися ще в далекій давнині та впливають на процес розвитку музично-естетичного виховання і в наш час. У статті «Розвиток музично-естетичного виховання на початку ХХ століття» підкреслюється важливість музично-педагогічних ідей, які зявилися на початку минулого століття та впливали на розвиток музично-естетичного виховання в Україні. У статті «Розвиток системи музично-естетичного виховання дітей і молоді в Україні (перша половина ХХ століття)» аналізується процес розвитку масового музично-естетичного виховання в першій половині століття та особливості його розвитку в українській культурі. У статті «Взаємодія художнього і естетичного у процесі розвитку музично-естетичної свідомості особистості» розглядаються процеси взаємодії художнього і естетичного в музично-естетичному вихованні. У статті «Духовний потенціал хорового мистецтва» наголошується на тому, що українське хорове мистецтво має значний потенціал впливу на духовний розвиток особистості і з давніх часів формувало особливості світосприйняття українського народу. У статті «Концептуальные основы музыкально-эстетического воспитания в Украине (90-е годы ХХ века)» розглядається процес розвитку української музично-педагогічної думки в 90 роки. У статті «Музичне мистецтво як важливий фактор розвитку духовної культури особистості» обґрунтовується положення стосовно значення музичного мистецтва в розвитку духовної культури особистості. У статті «Зміст і особливості музично-естетичного виховання дітей і молоді в Україні у післявоєнні роки» автор підкреслює, що незважаючи на складні умови післявоєнних років, це був період багатьох починань у музично-естетичному вихованні дітей і молоді в Україні. У статті «Музыкальное искусство в контексте проблемы развития духовной культуры личности» автор наголошує на виховних можливостях музичного мистецтва, яке на протязі віків виступало засобом формування культури підростаючих поколінь. У статті «Сутність та специфіка музично-естетичного виховання дітей і молоді в Україні у 70 роки» розглядається проблема формування музичної культури молоді цього періоду, реформування в галузі музичної освіти та концептуальні основи системи музично-естетичного виховання Д.Кабалевського. У статті «Сутність та специфіка музично-естетичного виховання дітей і молоді в Україні у 7080 роки ХХ століття» зроблено аналіз стану музично-естетичного виховання в країні. У статті «Музично-естетичне виховання в Україні 90 років: культурологічний аспект» зроблено культурологічний аналіз стану музично-естетичного виховання в період отримання Україною незалежності, підкреслюється, що економічні та політичні труднощі не давали можливості розвиватися музично-естетичній культурі в повній мірі. У статті «Взаємодія художнього і естетичного як передумова ефективності музично-естетичного виховання особистості» наголошується та тому, що взаємодія художнього і естетичного в музично-естетичному виховання є необхідною умовою розвитку музичної культури підростаючого покоління. У навчально-методичному посібнику «Методика музичного виховання» (Рекомендований Навчально-методичною радою ДЗ «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка» (протокол №8 від 2 квітня 2014 року), висвітлено історико-методологічні аспекти музичного виховання і навчання, основи методики музичного виховання і навчання, особливості сучасних програм з музичного мистецтва. У методичному посібнику для вчителів музики загальноосвітніх шкіл «Розвиток співацьких голосів молодших школярів» у співавторстві із А. Велікандо. (Рекомендованій рішенням Вченої ради Луганського інституту післядипломної освіти (протокол №3 від 24.03.2006 р.), подано матеріал щодо особливостей розвитку співацького голосу у дітей молодшого шкільного віку та методика формування вокально-хорових навичок молодших школярів. У методичному виданні «Пакет заданий для самостоятельной работы по повышению квалификации учителя музыки», опублікованому у співавторстві з Є. Хриковим, Н. Мартинович, С. Бажутіною. (Затверджено науково-методичною радою Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка (протокол №4 від 19 грудня 2001 р.) надані завдання для самостійної роботи, які спрямовані на підвищення рівня професійної майстерності вчителя музики. У методичних матеріалах «Хорознавство» (затверджено на засіданні Вченої ради інституту (протокол №11 від 29 травня 1998 р.) розроблено програму і тематику курсу, викладено основний зміст лекційних і практичних занять. У «Шкільному курсі дитячої музики» опублікованому у співавторстві із народною артисткою України В. Андріяненко та доцентом Л. Воєводіною (затверджено на засіданні ради педагогічного інституту. протокол №9 від 30.0597 р.), розроблено програму і тематику курсу, викладено основний зміст лекційних і практичних занять.

Кандидатська дисертація на тему «Виховання емоційної культури підлітків засобами вокально-хорової музики» (спеціальність 13.00.01 – теорія та історія педагогіки) була захищена у 1997 році в Луганському державному педагогічному університеті ім. Т. Шевченка. Матеріали кандидатської дисертації в тексті докторської дисертації не використовувалися.

Публікації. Основні результати дослідження відображено у 47 наукових і навчально-методичних працях, з яких 42 одноосібних. З них: 1 монографія, 4 науково-методичних видання (з низ 3 одноосібних), 26 статей у фахових збірниках наукових праць, 6 статей у зарубіжних виданнях, 2 статті в електронних виданнях, 10 статей в інших виданнях.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків до кожного з них, загальних висновків, списку використаних джерел (579 найменування). Загальний обсяг дисертації – 402 сторінки.

РОЗДІЛ I. ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНІ ТА ЕСТЕТИЧНІ ОСНОВИ

РОЗВИТКУ СИСТЕМИ МУЗИЧНО-ЕСТЕТИЧНОГО ВИХОВАННЯ

У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ
1.1. Передумови та розвиток традицій українського музичного виховання
Визначення музичного виховання як одного з найважливіших факторів формування духовної культури особистості йде до нас з давнини. Музичне навчання входило в систему виховання дітей та займало досить значне місце у суспільному житті вже задовго до нашої ери у Китаї, Індії, Єгипті, Давній Греції та інших країнах світу (Муза – легендарна богиня, яка опікувалася науками і мистецтвом). Ще в далекому минулому музиці надавалося значення важливого морально-виховного фактору.

З поем Гомера до нас доходить думка про важливу роль у житті людей музики, яка була тісно пов’язана з поезією і танцями. Особливого, державного значення надавалося хоровій музиці – вона була обов’язковою умовою у вихованні. У грецькій Спарті вважали, що музика допомагала виховувати мужні і сильні характери, для цього виконувалися твори в спеціальних ладах і на спеціальних інструментах. З 7 до 18 років хлопчики виховувалися в окремих державних закладах – агеллах, де вони вивчали і співали військові пісні, а найбільш здібних учнів навчали виконувати різні військові сигнали на ударних і духових інструментах. Дівчат навчали музичній грамоті, грі на музичному інструменті індивідуально, хоча поверхово, для загального розвитку. Жителів демократичних Афін, де були добре розвинуті філософія, література, мистецтво і педагогіка, завжди супроводжувала музика. Значну роль у естетичному вихованні підростаючого покоління відігравали давньогрецькі трагедії, невід’ємною частиною яких були сольний спів, хор, танцювальна та інструментальна музика [17; 450; 359; 500]. З дітьми грались, співали пісні і танцювали. Розповсюдженими інструментами були флейта, ліра, кіфара. У школах граматистів і кіфаристів дітей (куди їх віддавали з ранніх років) навчали літературі, співу, декламації та грі на музичних інструментах. У гімнасіях (згодом гімназіях) музика була вважалася засобом виховання духовної культури особистості. Відомо, що навчання завершувалося в 14 років і учнів переводили в палестру. Серед 7 наук, які існували в Давній Греції, – граматика, поетика, арифметика, геометрія, астрономія, філософія, музика займала важливе місце. Педагогіка входила в філософію, її визначними представниками були Аристотель, Діоген, Платон, Сократ, та інші. Аристотель писав, що музика повинна бути обов’язковим предметом у системі навчання і виховання дітей, адже вона володіє якістю катарсису, а в давньому трактаті Плутарха Херонейського наголошувалося, що та людина, яка спілкується з музикою, «буде корисною й собі, й вітчизні, завжди буде дотримуватися гармонії в словах і вчинках, буде дотримуватися пристойності і порядку» [17, с.156 –157].

Представники давньогрецької філософії Платон й Аристотель, які висунули на перший план духовний розвиток людини і визнали музику необхідним компонентом у вихованні, саме у позитивному впливі музики вбачали важливу умову формування гармонійної особистості. Аристотель був першим, хто намагався осягнути специфіку і роль художнього пізнання, зрозуміти сутність катарсису в музиці та обґрунтувати природу естетичної цінності творів мистецтва, виявити особливості впливу музичного мистецтва на людину, її психіку, емоції та поведінку. Ним було поставлено питання, яке для педагогіки досі не втратило своєї актуальності: що таке мистецтво, і як воно впливає на особистість [17; 500].

У Китаї в епоху Чжоу (ХІІ – ХІІІ ст. до н.е.) підготовкою музикантів займалася спеціальна придворна служба, музика була найважливішим елементом виховання та входила у число наук, обов’язкових для вивчення.

Відомо, що ще в Давньому Єгипті в храмах розігрувалися містерії, драми за участю професійних співаків. Придворному мистецтву була характерна монументальність, яка підкреслювала велич фараонів. З Єгипту пішла традиція відтворення руху мелодії рухами рук – хейрономія. Професійні хори (до 150 співаків) виступали на святах. В старовинній книзі «Пісня пісень», що збереглася до нашого часу, запис не є нотним, але за чергуванням строф вчені прийшли до висновків, що це – пісні [167].

У давньому Римі, який територіально ще до нашої ери включав у себе значну частину Європи, північну Африку, Малу Азію, Сірію, Палестину складалися музично-поетичні жанри, що були пов’язані з побутом, – тріумфальні пісні, весільні та інші. Поезія і музика Давнього Риму були тісно пов’язані, в театрах виступали з інструментальним супроводом великі хори. Музикою у Давньому Римі захоплювалися всі, включаючи імператорів. Співаки-віртуози, відомі виконавці на кіфарі виступали в період правління імператора Нерона, який і сам вважав себе музикантом. Багаті патриції мали приватні хори, оркестри і обов’язково навчали своїх дітей музиці (грі на кіфарі). Професія вчителя музики користувалася глибокою повагою. Один із відомих педагогів Давнього Риму Марк Фабій Квінтіліан започаткував у своїх роботах основи дидактики і методики. Філософ і поет Тит Лукренцій Кар намагався пояснити значення музики у вихованні в поемі « Про природу речей » [262].

ІХ – ХІ століття – це період розквіту слов’янських держав, у яких освіта і музичне виховання ставали необхідністю. Прийняття християнства зумовлювало розвиток музичної освіти – будувалися церкви, завдяки яким поширювався церковний спів, зростала необхідність у формуванні професійних засад церковної музики. При монастирях і церквах з’являються церковні хорові школи, в яких методика виховання поєднувала візантійську систему із типовими рисами слов’янської народнопісенної мови. У ХІІ столітті, коли у Європі швидко розвивалася католицька церква, музика переорієнтовувалася на григоріанські хорали та латинські релігійні обряди. Це позначалося і на музичному вихованні, розвиток якого у більшості європейських країн був пов’язаний із католицькою церквою.

Одними з видатних постатей у розвитку освіти у ІХ столітті були винахідники старослов’янського алфавіту (абетки), перекладачі книг візантійської церкви на слов’янську мову Кирил і Мефодій, які не тільки займалися організацією просвітницьких центрів, але і впливали на розвиток церковних музичних традицій.

У розвитку основ музичної освіти на початку XV століття значна роль належала відомому музиканту, ректору Празького університету Я. Гусу, який читав лекції з музичного виховання і теорії музики, наголошував на тому, що музика – це важливий засіб морально-естетичного виховання. Його ідеї були продовжені Я. Богословом, відомим теоретиком і просвітителем, організатором літератських братств, в основі діяльності яких був розвиток хорових шкіл.

В епоху Середньовіччя в європейській освіті головну роль відігравали монастирські та церковні школи. Музика в схоластичній у цілому церковній педагогіці посідала значне місце, була одним із основних предметів. Музичні школи при церквах, які існували в Європі з VIII століття, називали метризами, вони в значній мірі сприяли подальшому розвитку музичної культури. У метризах викладалися спів, гра на органі, теорія музики, основи керування церковним хором (регенство). У кожній метризі під керівництвом хормейстера навчалися 20 – 30 співаків, які здобували там і загальну освіту. Особливе значення в музичному навчанні займав хоровий спів. При соборах і кафедрах єпископів існували кафедральні або соборні школи, які давали більш розширену освіту. Окрім богослов’я вихованці вивчали «Сім вільних наук»: граматику, риторику, діалектику (релігійну філософію), арифметику, геометрію, астрономію і музику. У ХІІ – ХІІІ століттях в європейських містах з’являються ремісничі школи, утворюються музичні цехи (цехові музиканти виступали в якості вчителів музики). Музична освіта Середньовіччя розвивалася на лоні релігії як панівного світогляду тієї епохи, служителі церкви вважалися реформаторами музичної галузі [262, с. 307].

Основна роль музичного виховання в епоху Відродження (XIV – XVI століття), що увійшла у світову історію як епоха пробудження людства, полягала у формуванні гармонійно розвинутої особистості. Гуманістичні ідеї епохи Відродження здійснювали благодатний вплив на розвиток музичної культури.

В епоху Відродження починає відроджуватися культура античного світу, в якій значне місце займали наука і мистецтво. Утопісти Т. Мор і Т. Кампанелла у своїх роботах розвивали нові ідеї виховання й освіти, що в подальшому впливали на формування нової прогресивної педагогічної думки. У музичних навчальних закладах XVI століття активно розвивався професійний інструменталізм, швидко розповсюджувалися школи органістів – Палестрина, Габріелі, Джозефіно Царліно. У Франції була відома музична педагогіка майстрів багатоголосної пісні Жоскена Депре, Клемана Жанекена.

У XV – XVI століттях починають розвиватися демократичні традиції в мистецтві і музичній освіті Нідерландів. Осередками музичної освіти, як і в інших країнах Європи, були метризи – закриті школи, в яких готували співаків і органістів. З них вийшли такі відомі композитори як Гильом Дюфе (Дюфаї), Жоскен Депре, Орландо Лассо та інші.

Збільшення кількості театрів і оркестрів у Європі викликало потребу у зростанні чисельності професійних музикантів. У XVIІ столітті в Італії відкривається перша консерваторія.

У час панування бароко (XVІI століття) в Європі найбільш інтенсивно розвивалося драматичне і оперне мистецтво, яке впливало на розвиток музичної педагогіки, збагачувало вокальну і хорову культуру. Ускладнювалася музична мова, засоби музичної виразності, на світ з’явилася велика кількість нових музичних інструментів – скрипка, альт, віолончель, удосконалювався орган, клавесин, духові інструменти. Відомо, що в XVIII столітті у Франції нараховувалося близько 400 метриз.

В Італії на цей час вже існувала система музичного виховання – від приватних шкіл до шкіл при оркестрах і оперних театрах і до Болонської академії. Видатні італійські композитори А. Вівальді, А. Кореллі, Д. Скарлатті, Д. Тартіні, Д. Фрескобальді та інші поєднували концертну діяльність із педагогічною.

Інтенсивно розвивалося музично-естетичне виховання і у Франції, де серед відомих педагогів слід назвати клавесиністів Ж.-Ф. Рамо, Л. Данена і Ф. Куперена, який одним з перших обґрунтував методику навчання гри на клавесині. Педагогічні системи XVІІ – XVIІІ століття у Франції відображали ідеї розвитку людства, що втілювалися в роботах енциклопедистів Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо і Ф. Вольтера, – прагнення до свободи, розвитку розуму, ідеального суспільства. На їх думку, музичне мистецтво в розвитку суспільства повинно було відігравати провідну роль. Р. Декартом був написаний трактат про вплив музики на оточення. Д. Дідро написав оповідання «Племінник Рамо», в якому виклав свої погляди на виховання музикою. Відомий філософ і педагог Ж.-Ж. Руссо в роботі «Еміль, або про виховання» наголошував на важливості розвитку музичних здібностей у дітей та надавав методичні поради щодо розвитку музичного слуху і голосу.

Свою особливу роль у поглядах на музичне мистецтво, на закономірності і силу впливу музики на людину відігравали відомі у світі теорії: «теорія афектів», романтична «естетика почуття», гегелівське вчення про духовний зміст, шопенгауерська «світова воля». Природу впливу музики на особистість визначали то як епос, то як почуття, то як волю, але єдиним було визнання значущої сили музичного мистецтва, її можливостей забезпечувати цілісність внутрішнього світу людини. Представник німецької класичної філософії Г. Гегель висловив глибоку думку про те, що в музиці співіснують єдність протилежностей, адже в ній «панує глибока задушевність та проникливість і водночас сувора розсудливість» [79, с. 282].

На початку ХІХ століття в педагогічній галузі Європи незмінним було твердження про те, що загальна шкільна музична освіта є обов’язковою для всіх дітей, що музика повинна входити в систему естетичного виховання демократичного суспільства не як предмет розкоші, вона є необхідною у вихованні. Впродовж ХІХ століття консерваторії були відкриті у більшості країн Європи та Америки.

Загальнолюдські цінності ставали пріоритетом у вихованні, а музичне мистецтво, як найбільш важливий засіб впливу на емоційну сферу особистості, зайняло важливе місце у системі виховання дитячої особистості.

Процес музичного виховання в Україні протягом багатьох століть увібрав у себе найкращі здобутки духовності народу, сутність і особливості національної психології, самобутнього способу пізнання дійсності, народного світогляду. Його умовно сучасні автори розділяють на декілька етапів. Перший – історико-синкретичний етап – це період до ХІ століття, коли вплив музичних явищ на людей характеризувався синкретичністю - невід’ємністю від повсякденного побуту, здійснювався на основі ритуалів і обрядів релігійного та народно-традиційного характеру. Змістом цього процесу стали народні пісні та музично-поетичні обряди. Важливим засобом духовного та інтелектуального дитячого зростання були ігри з елементами пісень, танців, які давали поштовх дитячій фантазії і уяві [312].

Давні пам’ятки культури дають нам можливість зрозуміти, що музичне мистецтво займало почесне місце в житті наших предків і використовувалось як засіб естетичного виховання підростаючого покоління. Задатки естетичної свідомості знайшли свій відбиток у найбільш ранньому синкретизмі, у міфології, зокрема у збережених наскальних зображеннях первісної людини. Можна припустити, що практика естетичного виховання була започаткована ще легендарними братами-просвітителями IX століття Кирилом і Мефодієм, діяння яких було відзначено Нестором-літописцем. Просвітники із Солуні переклали Апостол і Євангеліє, в яких зазначається, що раді були слов’яни, що почули слова про велич Божу своєю мовою. А після цього переклали вони Псалтир та інші книги [359].

У школах Київської Русі за часів князя Володимира музика використовувалася при вивченні богослов’я, вважалася обов’язковим предметом у приватних та християнських школах. Викладачами були особи духовного сану, які навчали дітей співу за допомогою ручних знаків.

У Києві в 1050 році була відкрита Києво-Печерська Лавра, яка значно впливала на розвиток музично-естетичного виховання в країні. Саме Києво-Печерська Лавра відіграла значну роль у становленні української вокальної школи та розвитку вітчизняної музичної культури. У ХІІ столітті на Русі з’явилися «співочі князі і княгині» – так у той час високо оцінювалося мистецтво співу.

Музичній освіченості надавалося велике значення в період найбільшого політичного та культурного розквіту давніх слов’ян – князювання Володимира та Ярослава. При князі Володимирі поширюється книжкова освіта. Саме з цього часу друкуються перші співочі книги, музика становиться необхідним компонентом у навчанні і вихованні дітей [357].

Своєрідний процес естетичного виховання здійснювався Ярославом Мудрим: зведення собору Святої Софії в Києві, відкриття школи та бібліотеки. За часів Ярослава Мудрого освіта вважалася важливою державною справою, у князівстві існували монастирські та світські школи, в яких, окрім Псалтиря, вивчали народні пісні, пісні на честь князя. Вважається, що першою відомою школою була Палацова школа при Софіївському соборі, де навчалися діти з багатих родин. У школі вивчали сім вільних мистецтв, музика входила до розділу філософії.

Безперечно, народна творчість, яка відображала уявлення, прагнення, ідеали народу, займала важливу частину естетики епохи Київської Русі. Головну роль у формуванні естетичних уявлень давніх українців відіграли фольклорні жанри і, в першу чергу, календарно-обрядовий цикл. Саме календарно-обрядові пісні зі стародавності і до сьогоднішнього часу формують в українців уявлення про красу, моральні цінності. Національне виявляється в будь-яких сюжетах, реалізується в національному забарвленні, трактуванні, оцінці, образному баченні. Український фольклор є тією вихідною точкою, з якої починається історія культури українського народу.

У період існування Київської Русі відбувався складний процес формування нової естетичної думки, яка формувалася на ґрунті багатьох процесів. Взаємодія художньої культури з культурами народів, що мігрували на території сучасної України, злиття з візантійською культурою відобразилися на формуванні самобутнього українського мистецтва, разом з тим і формуванні нових естетичних поглядів, адже естетичні переконання завжди ґрунтуються на засадах духовної культури.

Музично-естетичне виховання було невід’ємною складовою частиною української народної педагогіки. У поглядах на красу народна педагогіка – глибока і багатогранна. М. Стельмахович підкреслює, що масова практика естетичного виховання в українській культурі спрямована на формування у підростаючого покоління естетичного ставлення до життя, до природи, праці, громадської діяльності, мистецтва, особистої поведінки. Саме за допомогою художніх засобів народ споконвіку прагнув наповнити особливим змістом працю, прикрасити побут, облагородити взаємини між людьми [485].

Але, як стверджує О. Михайличенко, «природна музична обдарованість багатьох українських дітей вимагала подальшого розвитку їх художніх здібностей і не могла обмежуватися лише засобами народної педагогіки. Не випадково елементи музично-естетичного виховання присутні уже в перших школах, відомих ще з часів княжої доби » [312, с. 24].

Основною метою народної педагогіки було прагнення навчити дитину відчувати та розуміти красу, збудити потяг до художньої творчості. Процес музично-естетичного виховання в українській сім’ї розпочинався дуже рано, з маминої колискової пісні, в якій оспівується природа, любов і ніжність, людяність і добро. Саме задушевна мамина пісня ставала найдієвішим засобом прилучення дітей до музичного мистецтва.

Огляд історії українського музичного мистецтва дає визначення народній пісні як одній з важливих ланок, що бере свій початок із найдавніших часів. Українська народна пісня є одним із найкращих і найбагатших проявів духовних рис нашого народу, в її образах відбивається широке коло різноманітних інтересів, побут, риси характеру, переживання та почуття – історія народу відкривається ясно і велично.

Невичерпні джерела народної фантазії через нехитрі ритми і рими несуть справді золоті зерна всього того кращого, що віками засівалось в українській народній усній творчості з її вершинами духовності і виховної мудрості. Саме народні пісні відрізняються яскравим змістом та чарівною мелодійністю. Діти усвідомлюють художньо-образну сутність народної пісні через емоційне переживання музично-поетичного художнього образу, усвідомлення поетичного змісту. Український народнопоетичний пісенний матеріал володіє неповторною образною стихією, яка сприяє вмінню дітей емоційно переживати, стежити за розвитком художніх образів, знаходити щось нове, оцінювати красу мелодії, а також розвиває слухові і вокальні дані. В музичних образах пісень-казок химерний, водночас чарівний, неповторний світ образної стихії, мотиви і сюжети малюють перед дитячою уявою проникливу людяність, неприхований ліризм, іноді лукавий гумор. Казковий, чарівний образ пісень, в яких царюють птахи і звірі, ліс і вітер, розповідає в алегоричній формі дітям про сутність людського буття, простий ритм та красива мелодія, глибокий зміст творів надає можливість розвитку в дітей відчуття музичної форми, вміння мислити образами, пробуджує творчість. Образи творів народнопоетичного жанру несуть уяву в чарівний світ казки, де завдяки поетичній алегорії, спостерігаючи за життям героїв пісні, діти пізнають природу, людське життя, адже в образах персонажів пісень відчуваються різноманітні риси характеру людей. Знайомство з піснями викликає у дітей гордість за творчість, історію свого народу, яка пронизана мудрістю.

В українській народнопоетичній творчості яскраво відбивається національне самоусвідомлення народу. Колядки, щедрівки, в яких молодь славила «господаря» і які виконувалися на різдвяні свята, є однією з форм українських міфів. Поетичний зміст цих творів розкриває перед нами картину народного життя, неповторний і самобутній світ наших предків, яких вабили образи зоряного неба, сонця, зміна пори року тощо. Але в образах цих пісень ми бачимо і сім’ю світлих богів давніх українців – це небесна сім’я: ясний місяць, ясне сонце, дрібний дощик, дрібні зірки тощо. Такі твори розповідають про духовність народу, багатовікові традиції самобутньої культури. Слід наголосити, що дитячі народні пісні не можуть не викликати у дітей інтересу до інших видів творчості – декоративно-прикладного мистецтва, особливо української вишиванки, яка завжди використовується для художнього оздоблення традиційного українського костюму тощо. Музичний і поетичний матеріал пісень дозволяє створювати в уяві ліричну картину українського пейзажу, в якому краса природи знаходиться в гармонійній єдності з устроєм селянської родини. Наші предки, давні слов’яни, одухотворяли природу і приписували їй усі переживання, які відчуває людина, і це відбивається в поетичному змісті творів. Яскравою, поетичною мовою підкреслюється органічна близькість людини і навколишньої природи, їх нерозривний зв’язок. Пісні, які були створені народом багато століть тому, є популярними в народі і в наш час: «Щедрик», «Ой є в лісі калина», «Косарі», «Журавель», «Іди, іди, дощику», «А вже весна», «Добрий вечір, дівчино», «Ой, сивая та і зозуленька», «Над річкою-бережком», «Дівка Явдошка» та інші. Музичні і поетичні образи цих пісень викликають моральні переживання та знайомлять дітей з обрядами та традиціями українського народу, адже в народній пісні відбиті особливості сімейного виховання, глибокі чисті взаємини між людиною та її родиною, повага до старших та особливо –материнська любов.

У любовній ліриці українських народних пісень оспівується краса жінки, глибина її почуттів, глибока любов, ніжність, вірність, сила духу. Особливо яскраво оспівується почуття глибокої любові до рідної землі, до свого народу.

В українському фольклорі є чимало дитячих пісень, які розвивають у дітей музичний слух і музичний ритм, уяву та сприйняття музичних образів, спонукають до виконання танцювальних пластичних рухів. Саме такий спосіб розвитку музичних задатків до музичної діяльності дітей є найбільш ефективним. Шляхів залучення молоді до прекрасного багато – це і дитячі іграшки, виховання ввічливості у спілкуванні, наприклад, увагу дітей до мовного етикету постійно закріплюють не тільки народні казки з етикетом вітання, а й дитячі пісні-казки.

Серед необхідних умов естетичного виховання в українській родині та в українській педагогіці завжди було сприйняття краси навколишнього середовища, розуміння мистецтва та залучення дітей до активної художньої творчості. Зростаючи у таких умовах, молода людина залучалась до естетичних та духовних цінностей народу.

Ортодоксально-секуляризаційний етап розвитку музичного виховання (ХІ – ХІХ століття), за визначенням О. Михайличенка, характеризується діяльністю культової мережі музичних осередків в Україні, які своєю роботою поступово поєднували релігійну спрямованість музичного оформлення культових обрядів з професійним музичним навчанням, що мало світський характер (ХІ – ХІІ століття – Десятинна церква в Києві, Києво-Печерська Лавра, Андріївський монастир). Тут навчали хоровому співу, який мав історичну назву «знаменний розспів». До цих часів належать і перші зразки записів музичних творів так званими «крюками», які пізніше стали називати «знаменами». З прийняттям християнства в Київській Русі разом з духовним і освітнім розквітом давніх народів України в процесі тривалого розвитку вдосконалювалися художні смаки, що виявлялося в будівництві, виготовленні предметів побуту, прикрас. Специфіка формування художнього смаку нашого народу полягала в тому, що мистецтво не було відокремлено від християнської релігії.

Про високий рівень розвитку художнього смаку українців того часу свідчать не тільки матеріальні здобутки та коштовності, але і духовна культура. Один з аспектів естетичного відношення до дійсності, що затвердився з прийняттям християнства, знаходить своє відображення в богослужінні, важливою частиною якого був спів [312; 357].

Аналіз літератури свідчить, що в школах при монастирях, зокрема, при Києво-Печерській лаврі, а пізніше, в ХV – ХVІ століттях, в братських школах, формування музичної культури підростаючого покоління здійснювалося на досить високому рівні. В основі музичного виховання періоду розвитку братських шкіл лежав церковний хоровий спів, якому навчали дітей особи духовного сану. Співи були органічною і невід’ємною складовою частиною виховання, дітей навчали нотному співу і музичній грамоті, у вищих школах проходили композицію. У цей період йшло формування мажорного і мінорного ладів, тактової системи ритміки.

Добре поставлене музичне виховання у братських школах першої половини XVII століття сприяло подальшому розвитку професійного музичного мистецтва. К. Шамаєва, яка досліджувала проблеми музичної освіти в Україні, відзначала, що завдяки традиції навчання церковному співу склались сталі історичні уявлення про вокальну обдарованість українського народу. Дослідниця зазначає, що церковні хори відіграли значну роль у формуванні співочого мистецтва й перетворили його на могутній фактор розвитку національної музичної культури [543].

З XV століття в Україні з’являються «співочі азбуки». Наприкінці цього століття був заснований придворний хор з 35 кращих співаків, які були запрошені з України. У XVІ столітті в Україні народився багатоголосний спів, а основи професійної української і світської музики були закладені протягом ХV - першої половини ХVIII століття.

Важливим чинником розвитку процесу музично-естетичного виховання в Україні було функціонування освітніх закладів. Найзначнішою подією стала діяльність Острозької слов’яно-греко-латинської академії (1576 – 1636 рр.), де навчання музиці входило до навчальної програми. У цей же період – діяльність братських шкіл, які поширилися у містах Київської, Львівської, Луцької, Перемишльської, Холмської та інших єпархій. До цього етапу відноситься також виникнення перших науково-методичних посібників музичного навчання і виховання. Це, перш за все, у 1542 році – теоретичний твір Й. Шпангенберга «Питання музики для вжитку Нордгаузенської школи, або як легко і правильно навчати молодь співів» та підручники невідомих авторів «Что есть мусікія?» і «Наука всєя мусікії, або хочеши, чоловіче, розуміти київське знамя і пєніє чинно сочиненное», що належать до першої половини XVII століття.

Розвивалися такі жанри, як канти (від латинського «cantare» – спів), і псалми – багатоголосні пісні, які писалися на релігійні тексти. Але згодом в канти все більше проникають життєві сюжети, за характером і змістом вони були філософськими і любовними, жартівливими. В Україні канти були дуже популярним жанром, вони могли виконуватися в церкві, але найчастіше вони входили до різдвяного жанру – вертепу, до шкільних драм, урочистостей в академіях і школах. З часом духовні канти все більше зближувалися з іншими популярними жанрами народних пісень – колядками, ліричними піснями. Відомий кант, що використав І. Котляревський у «Наталці Полтавці» – «Ой, під вишнею, під черешнею», до нашого часу є популярним вокальним твором у виконавстві. Хоча канти лише частково можуть вважатися професійною музикою, вони відігравали важливу роль в розвитку української музики XVII століття, значно впливали на творчість відомих композиторів.

З XVII століття розпочинається період художньої обробки українських народних пісень. По селам і містам України традиційно ходили лірники, бандуристи, кобзарі, які виконували історичні пісні та пісні про важкий побут, життя українського народу.

Перше музичне училище було відкрите у Глухові у 1737 році, музику також викладали в Київській Академії та колегіумах. При магістратах і ратушах функціонували духові оркестри, також існували хори і театри в садибах поміщиків.

За свідченням І. Огієнка, у XVI – XVII століттях в Україні була вироблена оригінальна педагогічна система, в якій важливе місце займало музичне виховання. Фактично кожний історичний період в історії України певним чином був пов’язаний з проблемою музично-естетичного виховання, але логічним підсумком цього процесу стає створення у 1632 році Києво-Могилянської академії, в діяльності якої, як свідчить аналіз літератури, органічно поєднувалася просвітницька діяльність з естетичним удосконаленням особистості, що вперше виявило яскраву модель зв’язку педагогіки та естетики.

Києво-Могилянська академія відігравала значну роль у становленні української професійної музики. ЇЇ вихованці вивчали нотну грамоту, грали на музичних інструментах, співали в хорі і грали в оркестрі.

У навчальному і виховному процесі в Києво-Могилянській академії природно відбилася специфіка української національної культури, яка, з одного боку, була пов’язана із власним корінням, старослов’янським світосприйняттям, давньослов’янською міфологією, а з іншого – безпосередньо співвіднесена із загальноєвропейським культуротворчим процесом і орієнтована на теоретичні пошуки науки Нового часу.

Давньослов’янські філософські концепції, теорії, розроблені професорами Києво–Могилянської академії, ідеї народної педагогіки, високий рівень народної творчості знайшли своє відображення у наступному етапі розвитку естетичного виховання в Україні – філософсько-естетичній концепції видатного українського мислителя, філософа-просвітителя Г. Сковороди, ідеї якого значно впливали на процес розвитку художньої творчості. У структурі його концепції проблема естетичного виховання займала важливе місце, це стало основним принципом його теорії виховання гармонійної особистості. З принципово нових позицій український мислитель інтерпретував проблему самопізнання, наголошуючи на необхідності кожній людині чітко усвідомлювати свою роль у природі і суспільстві, знайти своє «справжнє обличчя». Філософ, поет, композитор, педагог-просвітник, він убачав у пісенній творчості шлях до людських сердець, до збудження думок. На думку мислителя, філософ має бути пророком, а завдання мистецтва відповідно полягає в тому, щоб передбачити майбутнє. Мудрий філософ Г. Сковорода наголошував на тому, що людина стає сильною завдяки своїм почуттям любові до рідної землі і до культурних надбань народу; підкреслював важливість виховання у дітей з наймолодшого віку поваги і інтересу до звичаїв та обрядів своїх пращурів, до пісні, до багатих скарбів усної народної творчості.

У подальшому розвитку музично-естетичного виховання в Україні ідеї Г. Сковороди знайшли своє яскраве підтвердження в мистецькій практиці відомих поетів, письменників, музикантів та діячів культури (Т. Шевченко, І. Франко, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Винниченко, М. Вороний, М. Хвильовий, Л. Костенко та інші).

Одним з найвідоміших й найталановитіших представників музично-педагогічної думки XVII століття був М. Дилецький, відомий український композитор, який залишив у своїй творчій спадщині зразки партесного співу та інші церковні твори. Він був не тільки музикантом, але і всебічно освіченою людиною, філософом, ученим-гуманістом. У 1677 році випустив у світ «Мусікійську граматику», в якій порушив ряд питань музично-естетичного характеру, підкреслював виховну роль музики, називаючи її другою філософією. Теоретико-естетична спадщина М. Дилецького (1630-1680 рр.) – «Мусікійська граматика» та «Спосіб до заправи дітей» стали першими навчальними посібниками для вчителів, що навчали дітей та молодь співу і нотної грамоти.

XVIII століття називають «золотою добою української музики». Серед найбільш відомих композиторів цього часу слід назвати М. Березовського (1745–1777), Д. Бортнянського (1751–1825) та А. Веделя (1772–1808), які отримали професійну музичну освіту за кордоном у провідних європейських музикантів того часу. Ними були створені відомі у всьому світі духовні хорові твори, в яких композитори відійшли від церковних канонів – твори вже виконувалися не тільки у богослужінні, але й на світських концертах [12].

Справжніми перлинами в скарбниці українського музичного мистецтва є хорові твори М. Березовського, який навчався спочатку в Глухівській музичній школі, пізніше – в Києво-Могилянській академії. У Глухові на той час була резиденція останнього українського гетьмана К. Розумовського, який сприяв переїзду талановитого співака до Петербургу, де він і продовжував своє навчання у Придворній капелі. Про М. Березовського писали в той час, що цей придворний камерний музика відзначається видатним талантом, смаком і майстерністю в композиції церковних творів витонченого стилю. Упродовж декількох років він створив для Придворної капели чудові церковні концерти [55]. Одним з відомих творів того періоду є концерт «Не відкинь мене в час старості». Близько 1769 року М. Березовський отримав спеціальну стипендію для навчання в Італії. В Італії, в одному з найславетніших центрів музичної освіти XVIIІ століття – Болонській академії – М. Березовський навчався у Джамбатіста Мартіні, найкращого музичного теоретика та педагога того часу в Європі. З цією країною пов’язано 5 років життя музиканта, Там він писав не лише церковну хорову музику, але й працював над світськими жанрами. Ним була написана опера на міфологічний сюжет «Демофонт» та інші твори.

У наш час твори М. Березовського з успіхом виконуються не тільки на концертних майданчиках, церковних богослужіннях в України, але і в усьому світі. Деякі твори були віднайдені вже в наш час в архівах бібліотек Франції і Англії. Безперечно, особливою популярністю користуються його духовні твори – концерти, причасні пісні, «Херувімські».

Одним із видатних представників української музичної культури «золотої доби» (XVIIІ століття) є Д. Бортнятський. Народився він у Глухові, навчався в глухівській школі. У семирічному віці, маючи чудовий голос, був прийнятий до Придворної капели. У 17 років отримав стипендію для навчання в Італії, де на той час у Венеції існував відомий у Європі оперний театр. Італійський період творчості Д. Бортнянського тривав близько 10 років, у цей час були написані три опери на міфологічні сюжети: «Креонт», «Алкід» та «Квінт Фабій», а також сонати, кантати, церковні твори. Вже ці твори свідчать про композиторську майстерність автора. Після повернення композитор був призначений директором Придворної капели, де працював довгі роки. Більшість духовних хорових концертів композитора написані на тексти з Псалтиря. Музична мова цих творів свідчить про високу майстерність композитора, в ній знайшли втілення і багатовікові традиції західноєвропейської церковної творчості, і традиції української православної музики. Мелодика його творів часто пов’язана з українським фольклором. Це виділяє та відрізняє композитора від інших західноєвропейських митців, які спиралися на ті ж професійні принципи. Творча спадщина Д. Бортнянського – значна та різноманітна за образами. Вона здобула визнання ще за життя композитора, з часом поширювалася світом, набула широкої популярності серед прихильників музичного мистецтва.

Завершує блискучу «золоту добу» національної музичної української культури другої половини XVIIІ століття А. Ведель. Народився він у Києві, освіту здобував у Києво-Могилянській академії, яка в першій половині XVIIІ століття мала славу одного із найґрунтовніших навчальних закладів Східної Європи, а також була відома бездоганною музичною освітою. Працював у Москві, Києві та у Харкові диригентом хорових капел. Хоровий духовний концерт був єдиним жанром у творчості А. Веделя, але в цьому жанрі композитор створив шедеври національного мистецтва – «Доколе, Господи», «Воскресни, Боже». Музикант наблизив професійний духовний хоровий концерт до невичерпної пісенної спадщини українського народу, збагатив цей жанр лірикою побутового міського сентиментального романсу, календарно-обрядових пісень, епічного фольклору.

М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель, М. Ділецький своєю творчістю сприяли розвитку не тільки українського, але й російського музичного мистецтва, бо у Росії вони значний час працювали.

Музичне мистецтво України у ХІХ столітті розвивалося на багатому українському народнопісенному фольклорі. На його основі невідомими авторами в перші десятиріччя століття написані популярні музичні твори: «Українська симфонія», пісні «Віють вітри», «Сонце низенько» та інші. До української пісні зверталися і відомі російські композитори М. Глинка (1804 – 1857), П. Чайковський та інші. Так, на основі мелодій українського фольклору, М. Глинка створив відомі романси «Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку».

З 50-х років ХІХ століття стали видаватися окремими збірками нотні записи українських пісень. Так, у 1857 році була надрукована збірка М. Маркевича.

Український композитор М. Вербицький (1815–1870) став автором восьми симфоній–увертюр і музичних творів на слова О. Пушкіна і Ю. Федьковича.

Одним з відомих суспільних і культурних діячів цього періоду був композитор і талановитий співак С. Гулак-Артемовський (1813–1873), який належав до шевченківського покоління творчих особистостей в Україні. Народився він у селі Гулаківка на Черкащині у родині священика. З 1824 року почав навчатися у Київському духовному училищі за сімейною традицією (всі брати Семена стали служителями церкви), але згодом, маючи чудовий голос, захоплюється музикою і з 1830 року починає співати у хорі Михайлівського монастиря. Відомо, що у 1838 році відбулась зустріч С. Гулака-Артемовського з відомим російським композитором М. Глінкою, який відіграв значну роль у кар’єрі талановитого українського юнака. Саме в той час М. Глінка набирав для Придворної співочої капели співаків з сильними красивими голосами, шукаючи виконавця з баритоном для партії Руслана в опері «Руслан і Людмила». Так український митець потрапив до Санкт-Петербургу, де у 1839 році відбувся його перший концерт, на який була запрошена аристократична публіка. Після концерту власник уральських сталеварних заводів П. Демидов прийняв рішення оплатити навчання талановитого українського співака у Європі (на той час в Санкт-Петербурзі ще не була відкрита консерваторія). Опера С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», яка була написана у 1862 році вперше в українській музиці на національний сюжет, стала значною подією в українському мистецтві і сприяла подальшому розвитку української професійної музики.

У ХІХ столітті в країні не існувало єдиної системи музичної освіти, музичне виховання підпорядковувалося класовим інтересам. За статутами навчальних закладів співи вивчалися бажаючими і не входили до навчального плану. У «Положенні про початкові народні училища» (1864 рік) зазначалося: «Предметами навчального курсу є Закон Божий, читання, письмо, арифметика, церковний спів там, де викладання його буде можливим» [142]. Існуючі на той час навчальні заклади умовно можна поєднати в дві групи: для дітей заможних (середня та вища освіта для дітей духовенства, дворянства, буржуазії) та для дітей з бідних родин (елементарна освіта для дітей незаможних кіл населення, яка не надавала можливості отримати середню та вищу освіту). Навчання в цих закладах мало різну мету і, в залежності від неї, відрізнявся зміст навчального процесу. У навчальних закладах з платним навчанням та вступними іспитами учням надавалося широке коло знань, важливим компонентом у навчальному процесі виступало музичне мистецтво, адже на той час володіння музичним інструментом, співацьким голосом, музична грамотність виступали компонентом світського виховання. У зміст музичного виховання для заможних дітей входило навчання грі на музичних інструментах, участь в хоровому співі і в різноманітних ансамблях (вокальних і інструментальних).

При значній увазі царської влади до освіти майбутніх спеціалістів, музика була бажаною для всіх навчальних закладів, але не обов’язковою


[13, с. 9]. Музичне виховання в народних школах (церковно-приходські, заводські) зводилося до співу молитов і вивчення простих пісень, а головним на музичних заняттях було релігійно-моральне виховання. Відомо, що найбільш типовою для такого навчання, з його формалізмом і схоластикою, була методика, розроблена О.  Карасьовим (відома під назвою «формальна»).

Особливе значення в музичному вихованні відігравав хоровий спів. Система навчання співу була вимогливою, з послідовно ускладненим музичним матеріалом, але в ній не враховувалися запити дітей та їх інтереси, зазубрення і формалізм виявлялися наявно, хоча діти співали досить чисто, співоче, без форсування звуку і спів був багатоголосним. О. Карасьов, автор «формальної методики», вважав музичне виховання не тільки засобом розвитку музичних здібностей, але й розвитку мислення, пам’яті, уяви. Він наголошував на значенні музики, співу в школі, вважав, що музика впливає не тільки на релігійно-моральний, але й на розумовий розвиток школярів. Музичні заняття, стверджував цей педагог, мають бути обов’язковими для всіх учнів.

Період 60–90-х років ХІХ століття, який О. Михайличенко вважає третім, змістовно-визначальним етапом у розвитку українського музично-естетичного виховання характеризується становленням самосвідомості передової української інтелігенції, появою перших форм організації музичного виховання, побудованого на певній науково-методичній базі, що мала системний характер. У країні виникає і поширюється культурно-освітній рух, з’являються музично-освітні організації, які своєю діяльністю починають визначати основну мету музично-естетичного виховання українського народу у контексті розвитку та поширення української національної культури [312].

Величезну роль у цьому процесі відігравали видатні громадські діячі, письменники та музиканти другої половини ХІХ – початку ХХ століття, діяльність яких була спрямована на відродження самосвідомості українського народу, збереження та подальшого розвитку його культурної спадщини. Творча діяльність Т. Шевченка, О. Духновича, І. Франка, Л. Українки, Ю. Федьковича, С. Миропольского, С. Сірополка та інших сприяла відродженню українських традицій у літературі і мистецтві, що прогресивно відбилося на становленні та розвитку національної школи і виховання.

Важливе місце в розвитку українського естетичного виховання займала естетична концепція І. Франка, який розробляв переважно естетику художньої творчості. Намагаючись розкрити естетичні основи творчості, він докладно досліджував роль почуттів у художній діяльності, зробив висновки про те, що митець передусім повинен зрозуміти, як мистецтво викликає почуття естетичної насолоди, в чому полягає та насолода, що пробуджує її в нашій душі художній твір.

На особливу увагу з педагогічної спадщини XIX століття заслуговують ідеї естетичного виховання К. Ушинського, який узагальнив та систематизував значний фактичний матеріал з проблеми формування естетичних почуттів, вказуючи на недооцінку ролі почуттів в естетичному вихованні. Значне місце педагог відводив психолого-педагогічному обґрунтуванню ролі почуттів у духовному розвитку особистості. Він вважав, що ні в чому так не виявляється справжня, непідробна людина, як у своїх почуттях. Поняття естетичного почуття видатний педагог розкривав через художнє, визначаючи його як сприйняття прекрасного у стосунках між людьми, у природі, мистецтві. К. Ушинський підкреслював велику роль хорового співу у вихованні естетичної культури підростаючого покоління, саме йому належить та значуща фраза: «Заспіває школа – заспіває народ» [517].

На противагу «школі муштри і зазубрювання» у ХІХ столітті почали виникали прогресивні течії в освіті, хоча вони інколи і були класово обмеженими, відбивали вплив часу, але вже несли з собою зерна майбутнього розвитку. Діяльність М. Балакірєва, Г. Ломакіна, якими вперше в країні була відкрита «Музична школа» для талановитих дітей з бідних родин в Росії, сприяла підвищенню музичної культури серед широких мас населення. Наприклад, їхня ідея щодо музичного просвітництва серед населення країни була підтримана багатьма прогресивними особистостями в різних містах Україні, де були відкриті різноманітні музичні класи [13, с. 11]. У ті роки видавалася значна кількість музичних збірок, пісенників для шкіл, почали з’являтися методичні вказівки. Для того, щоб зробити процес музичного виховання більш ефективним, щоб навчання в народних школах не зводилося до «співу по слуху», розроблялися різноманітні спрощені схеми ознайомлення дітей зі звуковою висотністю тощо, серед них відома цифрова система, яка застосовувалася в першу чергу у Франції (Шеве), її підтримували і вітчизняні методисти (С. Миропольський, О. Карасьов). Значне розповсюдження мала «система рухового До», яка отримала своє продовження в релятивній (відносній) системі в 60-ті роки ХХ століття. Зрозуміло, що всі ці системи застосовувалися тільки в народній школі, адже діти з заможних родин навчалися музиці, грі на музичному інструменті ще в дошкільному віці. Слід сказати, що багато провідних педагогів виступали проти таких систем, вважали, що слід удосконалювати методи навчання нотній грамоті, яка відкриє всім дітям шляхи залучення до високого музичного мистецтва [13, с.13].

Відомі методисти другої половини ХІХ століття С. Миропольський, Д. Зарін, А. Маслов стверджували, що музична освіта необхідна для всіх дітей, що музичні здібності розвиваються у музичній діяльності, яка повинна викликати у дітей інтерес до музичного мистецтва. Д. Зарін у «Методиці шкільного хорового співу» наголошував, що заняття хоровим співом сприяють розвитку творчих здібностей школярів, які є необхідними у розвитку дитячої особистості .

Наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття йшов активний пошук методик музичного виховання, які б ґрунтувалися на основі національної української культури. Було визнано необхідність загальної музичної освіти дітей і молоді як одного з ефективних засобів естетичного і морального виховання молоді. Талановитими педагогами-музикантами було надруковано значну кількість літератури, де розглядалися питання змісту та форми музично-естетичної освіти та виховання: «Про музичну освіту народу в Росії та Західній Європі» С. Миропольського, «Короткий нарис сучасного стану музичної освіти в Росії» К. Вебера, «В очікуванні реформ. Роздуми про музичну освіту» В. Гутора, «Значення музики та співів у справі виховання та в житті людини» С. Булгакова, «Перші сходинки в навчанні церковного співу в початковій школі» О. Касторського, «Методологія співів. Курс педагогіки співів. Порадник для вчителів і посібник для учнів» К. Мазуріна, «Методика співів у початковій школі, яка ґрунтувалася на нових даних експериментальної педагогіки» О. Маслова, «Як потрібно вчити наших дітей музиці» П. Щуровського, «Про співи музикальні» М. Вербицького.

У працях видатного педагога ХIХ століття С. Миропольського, який був автором музично-естетичної програми для народних мас, була зроблена спроба розкрити сутність, зміст, принципи, методи і засоби музично-естетичного виховання. Ще в кінці ХIХ століття ним було сформульовано завдання музично-естетичного виховання – розвиток естетичних почуттів, естетичних смаків, формування естетичного сприйняття. Було визначено основні принципи виховання: цілеспрямованість, систематичність, наочність, народність, поєднання музичного розвитку з розумовим і фізичним, моральним і патріотичним вихованням, урахування iндивiдуальних можливостей учнів. Естетичне виховання С. Миропольський вважав однією з «важливих і складних сторін системи людського виховання». На його думку, естетичне виховання залучає людину до світу прекрасного, допомагає відчувати, розуміти прекрасне в навколишньому житті, цінити твори справжнього мистецтва [399, с. 58–65].

Пріоритетними педагогічними цінностями цього періоду, який О. Олексюк розглядає переважно як національний та історико-етнологічний, стали українська мова, патріотизм, історизм, народність, релігійні морально-етичні постулати [359].

У подальшому ідеї музично-естетичного виховання кінця ХIХ століття набули розвитку в теоретичних працях Б. Асаф’єва, Б. Яворського, Н. Крупської, А. Луначарського, В. Шацької, але вони були спрямовані на створення так званого «спрощеного» дитячого масового мистецтва в умовах авторитарної школи.

Визначним етапом у розвитку музично-естетичної думки була творчість та педагогічна діяльність відомих українських композиторів ХІХ століття. С. Воробкевич започаткував створення дитячого вокального репертуару, який в основі має народнопісенний матеріал; В.Матюк став автором «Руського співаника для шкіл народних», який, разом із «Малим катехизом музики», створив малу прогресивну школу співу, де теоретичний матеріал катехизу закріплювався практичними вправами із співу. Згодом ця ідея була підтримана С. Воробкевичем, М. Копком та іншими західноукраїнськими митцями. І. Купріян, видав «Учебник початкових відомостей музики і співу» і увійшов в історію як автор першого теоретичного підручника з музики. Серед відомих композиторів, які впливали на розвиток музично-естетичної думки в Україні у другій половині ХІХ століття, слід виділити П. Сокальського (1832–1887), П. Ніщинського (1832–1896), М. Калачевського (1851–1910). П. Сокальський за творами О. Пушкіна і М. Гоголя створив опери «Мазепа», «Майська ніч», «Осада Дубно». П. Н

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка