Розвиток системи музично-естетичн




Сторінка7/19
Дата конвертації09.09.2018
Розмір6,71 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19

2.2. Музично-естетичне виховання дітей і молоді в позанавчальній та позашкільній музичній діяльності



Важливу роль у вихованні дітей і молоді в другій половині ХХ століття займали форми позанавчальної та позашкільної музичної діяльності, метою педагогічного процесу в яких виступав розвиток музично-естетичної культури дитячої особистості. «Школа стає осередком духовного життя, якщо вчителі дають цікаві і за змістом і за формою уроки ... Але чудові блискучі уроки є там, де є ще щось чудове, крім уроків, де є і застосовуються найрізноманітніші форми розвитку учнів поза уроків» - писав В. Сухомлинський [491].

Учителі не обмежувалися спілкуванням з учнями лише на уроці, а й надавали належну увагу позакласним заходам, влаштовували літературно-музичні вечори, диспути, конференції, музичні вікторини, ігри, екскурсії, відвідування концертів. Особливі вимоги до підвищення виховної роботи в школі вимагали нові форми позакласної роботи з художнього виховання [366].

Аналіз науково-педагогічної, музикознавчої та методичної літератури свідчить, що форми позашкільної освіти пройшли динамічний і складний шлях розвитку. Відомо, що перші будинки юнацтва в Україні були відкриті з ініціативи прогресивної педагогічної громадськості й за підтримки меценатів і добродійних комісій у Ніжині, Києві, Харкові ще в кінці XIX - на початку XХ століття. У 1918—1920 роках значного поширення набували дитячі клуби при комунах, народних будинках та робітничих клубах, що діяли при заводах і фабриках. У 20-х роках вперше було відкрито дитячий театр, біологічну та екскурсійно-туристичну станції, перший Палац піонерів і школярів [176; 177; 402].

Нові спеціалізовані позашкільні заклади стрімко створювалися в 30-х роках, коли в країні почала складатися державна і суспільна система позашкільної спеціально організованої виховної роботи з дітьми. Наприклад, славні традиції Херсонського Палацу дитячої та юнацької творчості були закладені ще в далекому 1935 році. Цікавою, на наш погляд, є історія Харківського обласного Палацу дитячої та юнацької творчості (до 1991 року – обласний Палац піонерів та школярів), який є одним з провідних позашкільних закладів України. Коли у 1934 році столиця України  переїздила з Харкова до Києва, український уряд залишав чудовий особняк у центрі Харкова. Побудований у 1820-1824 роках  на Миколаївській площі (зараз площа Конституції), до революції 1917 року він належав Дворянському зібранню. Бажаючих взяти собі будинок у 1934 році було багато, але 7 травня 1934 року на пленумі міськради секретар ЦК КП(б)У П. Постишев наголосив, що було прийнято ухвалу про передання будинку ВУЦВКу дитячому палацу, адже в місті ще не існувало великого культурного центру, де провадилися б заняття з дітьми поза школою. Саме ці слова поклали початок заснуванню Харківського палацу піонерів – першого дитячого  закладу подібного типу в країні та в світі. Випадково чи не випадково втілився в життя лозунг «Усе найкраще – дітям!», але школярі м. Харкова  дійсно отримали у володіння справжній палац, який було відкрито у вересні 1935 року. Донецький міський Палац дитячої та юнацької творчості – це також один з найстаріших, найбільших та найуспішніших позашкільних закладів України, який працював у другій половині ХХ століття за двома пріоритетними напрямками: художньо-естетичне та фізичне виховання, а розпочав він свою історію у 1936 році як Палац піонерів та жовтенят [ 402].

Кількість позашкільних закладів у 50-х роках почала зростати навіть у порівнянні з довоєнним часом. Широкий розмах отримала музично-естетична виховна робота у гуртках художньої спрямованості, популярними темами були твори з воєнною тематикою, подвиги героїв [165; 176].

Позанавчальне (позакласне, позаурочне) і позашкільне музично-естетичне виховання виступало невід'ємною складовою всієї системи освіти, воно було спрямоване на розвиток здібностей дітей, на задоволення їх інтересів і духовних потреб у галузі мистецтва. Музично-естетичне виховання, залучення дітей до музичного мистецтва в позакласний час розглядалося не тільки як важливий напрямок культурної політики, але і як проблема загальнонаціонального державного масштабу. Підкреслювалося, що добре поставлена позакласна музично-естетична робота (особливо вокально-хорова) — це «культурне обличчя», художнє оформлення всієї навчальної роботи в школі [298].

Система позакласної музично-естетичної роботи ставала однією з базових основ розвитку масової музичної культури, яка не тільки виконувала функції широкого музично-естетичного просвітництва та виховання дітей, а й забезпечувала можливість раннього виявлення таланту та створення умов для його професійного становлення [339; 564].

Позашкільні навчально-виховні заклади надавали дітям додаткову освіту, спрямовану на отримання знань, умінь і навичок за інтересами, забезпечували потреби особистості у творчій самореалізації. Визначилися типи позашкільних комплексних закладів (Палаци і Будинки піонерів, дитячі будинки культури, дитячі відділення при робочих і селянських клубах, будинках культури), також визначилися спеціалізовані заклади — музичні, художні і хореографічні школи, дитячі бібліотеки — читальні, лекторії, Будинки художнього виховання, дитячі театри. У комплексних закладах здійснювалися обєднання за інтересами (гуртки, секції, ансамблі, музичні театри), в профільних - забезпечувалися умови розвитку захоплень і інтересів дітей, задоволення потреб у визначеному напрямку [318].

Педагогічними вимогами до позашкільних закладів та важливішими принципами позашкільної роботи декларувалися: ідейна і суспільно корисна спрямованість, зв'язок з життям країни, проведення всієї позашкільної виховної роботи на високому ідейному і науковому рівні, взаємодія школи і позашкільних закладів, включення суспільства у виховання підростаючого покоління, широкий розвиток ініціативи, самодіяльності і творчості дітей, опора на комсомольську та піонерську організації, задоволення різноманітних інтересів, задатків, потреб і здібностей, забезпечення можливості участі кожної дитини в різних видах діяльності згідно віку, різноманітність форм і методів роботи, опора на знання, уміння і навички дітей [162; 169; 171].

Завданнями позакласної та позашкільної роботи виступало закріплення, збагачення та поглиблення знань, набутих у процесі навчання, застосування їх на практиці; розширення загальноосвітнього кругозору учнів, формування наукового світогляду, вироблення умінь і навичок самоосвіти; формування інтересів до мистецтва, виявлення і розвиток індивідуальних творчих здібностей та нахилів; організація дозвілля школярів, культурного відпочинку та розумних розваг; поширення виховного впливу на учнів у різних напрямах виховання [323]. 

Було визначено, що позакласний музично-естетичний виховний педагогічний процес не можна ототожнювати з навчальним, адже перед ним не ставиться завдання опрацювання державного стандарту загальної освіти. Його логічно розглядати в руслі соціальної комунікації, як процес соціально-педагогічної взаємодії, в якій найважливішу роль відіграють феномени емпатії, атракції, рефлексивної саморегуляції. Керівництво з боку вчителя може бути як безпосереднім, так і за допомогою запрошених для цієї мети фахівців з інших установ, студентів, учнів старших класів.

Позакласна та позашкільна музично-естетична робота, маючи спільні завдання, передбачали застосування переважно однакових засобів, форм і методів виховання. Музично-виховна робота будувалася на загальних принципах виховання (науковість, доступність, системність, урахування вікових особливостей), проте вона мала і свої специфічні принципи.

Навчання і виховання складали єдиний педагогічний процес, що забезпечувало різносторонній розвиток особистості учня. Досвід показував, що педагогічні завдання успішно розв’язувалися лише при органічному поєднанні навчально-виховної роботи в ході уроку з цілеспрямованою дією на учня в позаурочний час, тому позаурочна музично-естетична робота справедливо розглядалася як важлива складова частина роботи школи. Позаурочна та позашкільна музично-естетична робота передбачала логічне продовження навчально-виховної роботи, яка здійснювалася на уроках. Так, наприклад, знання музичної культури могли бути поглиблені й розширені на тематичному вечорі, під час обговорення музики до кінофільму чи спектаклю, або прослуханого музичного твору.

Основними формами позакласної роботи в післявоєнний час були концерти-лекції, концерти-бесіди, семінари та конференції. Лекції-концерти створювали нову синтетичну форму художньо-просвітницької роботи, успішно пов’язували її з навчальною роботою з літератури і історії. Аналіз існуючої літератури з практики музично-естетичного виховання в школах дозволяє стверджувати, що в цей період значна частина вчителів не вміла грати на фортепіано або не мала вокальних даних для виконання складних музичних творів. Допомогу школі надавали музичні лекторії, в яких приймали участь артисти театрів, філармоній, викладачі й учні музичних закладів. Лекційний курс мав розкрити слухачам задум виконуваних творів, дати художню, музичну характеристику. Аналіз змісту і значення окремих виразних засобів робив музично-естетичне переживання більш глибоким, наближав слухачів до особливостей музичної мови як виразника певного змісту, виховував і зміцнював інтерес до музики. Обговорення з учнями прослуханого давало змогу вчителеві акцентувати увагу на різних елементах музичної мови, художніх образах музичних творів. Лекторії для учнів середніх шкіл було організовано не тільки в Києві, Харкові, але і в багатьох містах України. Відомо, що перший концерт для учнів загальноосвітніх шкіл, присвячений творчості П. Чайковського, давали викладачі і учні музичного училища у м. Чернівці.

Досвід роботи післявоєнного часу впевнював, що вже не можна було задовольнятися проведенням епізодичних позаурочних заходів. Поставала необхідність організації добре продуманої системної роботи, пов'язаної з програмою і календарним планом школи, що враховувала можливості, схильність учнів до творчості. Позаурочна виховна робота повинна була стати частиною загальношкільної системи позаурочних заходів, гармонійно поєднуватися з аналогічною навчальною роботою, спиратися на допомогу з боку керівництва і громадських організацій школи. Стала формуватися система планування позакласної музично-естетичної виховної роботи на навчальний рік і детальніше на півріччя, і чверть. Необхідність ця визначалася не тільки тим, щоб пов'язати позаурочні заняття з навчальними планами, але і тим, щоб уникнути перевантаження учнів позаурочними заходами. Для успішного ведення цієї роботи потрібне було планування, що враховує характеристики особистості і передбачувані результати виховного впливу (проект особистості). Це давало змогу керувати процесом виховання, координувати всі виховні впливи, поглиблювати й розширювати мету та завдання. Наявність проекту на кожного (навіть на педагогічного занедбаного) вихованця робило індивідуальну роботу педагогічно доцільною, цілеспрямованою, підкреслювали провідні фахівці.

Плани позаурочної музично-естетичної роботи затверджувалися директором школи і потім зводилися в загальному плані роботи школи, відбивались у спеціальних графіках, афішах, оголошеннях про окремі заходи масового характеру. Принцип єдності навчальної– і позаурочної роботи поставав як найважливіший принцип організації навчально-виховного процесу.

Залучення в інтенсивну позакласну музично-естетичну роботу йшло, таким чином, від уроку до культурно-масової роботи. Потім із загального числа учнів, охоплених масовою музично-естетичною роботою, формувався актив – учасники роботи гуртків музично-естетичної спрямованості, які допомагали вчителю музики в організації виховної роботи.

Уся музично-естетична позакласна робота в школі повинна будуватися, стверджували відомі педагоги, на основі принципу добровільності. Тому важливо було знайти стимули, які могли б зацікавити учнів. Таким стимулом можуть бути елементи цікавості, зовнішньої ефективності різних демонстрацій, елементи гри і театралізації, що надавало виключно великі можливості для збудження інтересу учнів до музичної діяльності. Розуміння добровільності допомагало вихованню відчуття відповідальності, свідомого відношення до своїх, добровільно прийнятих на себе обовязків. Допомагало в здійсненні цього принципу залучення колективу учнів до організаційної самостійності і самодіяльності. Корисно було привертати самих учнів до оцінки своєї роботи. Траплялося, що оцінка, яку давали товариші-рецензенти, і навіть самооцінка, у багатьох випадках виявлялася більш вимогливою, ніж оцінка вчителів.



У процесі розвитку музичної культури школярів великого значення набувала особистість учителя музики, який повинен бути творчою людиною, професіоналом-музикантом, враховувати інтереси дітей і знати досить добре вікові особливості. До музично-естетичної позакласної роботи активно залучалися майже всі вчителі школи, що надавало можливість прилучити своїх вихованців до світу поезії, театру, музики, живопису. Емоційний характер такого спілкування позитивно впливав на відносини між учнями і вчителем, це був чи не найефективніший спосіб навчити дітей особисто сприймати мистецтво, розуміти його творчу сутність, специфіку. Музично-естетична робота ставала важливим чинником естетичного виховання молоді, засобом отримання основ знань з музичної культури і розвитком музичних здібностей та навичок активної музичної діяльності. Учителі музики загальноосвітніх шкіл у післявоєнний період накопичили чималий арсенал форм проведення позакласних заходів, які забезпечували ефективність у вихованні, досвід врахування інтересів школярів, їх можливостей[354].

Значне місце в позакласній роботі займали свята, які задовольняли різноманітні потреби: світоглядні, художньо-естетичні та моральні - насолода від прекрасного, художня творчість, художня самодіяльність, самовираження, моральна орієнтація в нормах та традиціях (добро, обов’язок, честь, совість, справедливість, повага та самоповага); а також комунікативні (масове, міжособистісне, групове спілкування, колективне співпереживання); пізнавальні, організаційні (засіб соціалізації, об єднання) виховні, творчі. Філософ Є. Соколов розглядав святкування як «високе творче дозвілля, піднесену діяльність». Свята, що поєднували в собі різні види мистецтв (музику, образотворчу і драматичну діяльність, художнє слово, танець), були яскравими подіями в житті школи, де здійснювався процес формування різноманітних емоцій, принципів, поглядів і переконань дітей. Свята могли бути повязані з конкретними календарними датами (Новий рік, 8 Березня), також могли мати загальнішу тематику - свята до знаменних дат, музичні свята пісні, музика народів країни, події музичного життя - «Музика усюди живе», «В гостях у казки» та інші). Свято - це не тільки прояв художніх здібностей і творчої ініціативи, але і зустріч з кимось або чимось цікавим, це центр формування різноманітних емоцій дитини. А музика, головний компонент свята, сполучала всі інші види мистецтва та створювала певний емоційний настрій відповідно до свята. Особливу атмосферу таким заходам додавала участь в них дитячих поетів, композиторів і професійних артистів [319; 353].

Організатори святкових заходів найчастіше проводили їх у зв’язку з програмою музичного виховання на уроках музики, а також з урахуванням музичної діяльності молодших школярів у позаурочний час (заняття в хорі, музичному оркестрі, фольклорному ансамблі).

Важливою була попередня підготовка до свята, адже необхідно було вибрати тему, наповнити її відповідним змістом, розкласти ілюстративний матеріал у певній послідовності, точно вказати всіх учасників, продумати оформлення, декорації, костюми, атрибути, музичний супровід, атракціони. Важливо було об'єднати дітей у групи: декоратори, художники, учасники масових сцен, солісти, хористи, хореографи, режисери, а також розподілити основні обов'язки між групами.

Для свят відбиралися добре вивчені на уроках та в позакласний час пісні, танці, музичні ігри, пєси (гурток фортепіано, баяна). Повинні були звучати яскраві твори, які відповідали темі свята та подобались дітям. Так, на новорічному святі використовувалася музика весела, завзята, жартівлива - вона налаштовувала дітей на радісне очікування сюрпризів. У день 8-го Березня повинні були звучати задушевні і ліричні мелодії, які передають життєві і теплі відчуття, звернені до мам і бабусь. У програмі свята передбачалося відгадування загадок, використовування малюнків і аплікацій, тривалість, темп виступів, чергування номерів, співвідношення дитячої, вчительської участі.

Свята вимагали не тільки продуманого сценарію, але і святкового оформлення (світові ефекти, декорації, костюми), і чим більшої допомоги надавали вчителю керівники різних гуртків і педагоги-організатори, тим вдаліша була святкова вистава.

У цілому організація свят вимагала активності і мобільності педагога-музиканта. Значну роль в підготовці будь-якого свята відігравала участь в них батьків - і як глядачів, і як дійових осіб (костюмери, гримери декоратори, оформлювачі).

У позанавчальній діяльності значна увага приділялася виробленню в учнів культурних навичок, що створювали необхідні умови для сприйняття музики: вміння слухати, не заважати ні собі самому, ні товаришам, повагу до праці артиста, зосереджену увагу, що виключає обмін думками на концерті, культура поведінки в ході концерту. Коли слухачі отримували вже значну кількість музичних вражень, а також деякі основні естетичні та музикознавчі поняття, проводилися семінари-конференції. Вважаючи одним з найважливіших умов правильного виховання художнього смаку повторність музичного сприйняття, вводилася система повторення в кінці кожного концерту окремих творів. У вокальній музиці, наприклад, розбиралися особливості будови пісні, романсу, оперних арій. Такі методи сприяли проведенню заходів з слухання музики, де учні вже самостійно розбирали знайомі їм твори. Важливою умовою було створення під час обговорення сприятливих умов для відвертої розмови, зясування позиції кожного учня.



Отримували широке розповсюдження ігрові форми навчання молодших школярів, що додавало музично-естетичній роботі цікавості і емоційності. Показниками ефективності масових форм позашкільної музично-естетичної діяльності здебільшого вважали кількісне охоплення, активність самих учнів.  Позитивний вплив позакласної музично-освітньої роботи на якість навчальної роботи учнів, на їх успішність в області гуманітарного циклу постійно відзначалася і викладачами, і учнями. «Вплив цієї роботи на формування світогляду, на розширення кругозору учнів, на коло їх інтересів у житті, в побуті визнано самими учнями, сім’єю і школою» - писала В. Шацька [545, с. 31]

Організація і проведення конкурсів художньої самодіяльності школярів були засобом залучення школярів до культурного життя держави, активним методом ідеологічного і музично-естетичного виховання. Ставали регулярними декади національних культур у Москві, але викладання мистецтва в загальноосвітніх школах здійснювалося за єдиними державними програмами, обов’язковими для усіх загальноосвітніх радянських шкіл.

Одним із засобів музичного виховання підростаючого покоління були відвідування філармонічних концертів для дітей. Зазвичай такий концерт розрахований на півтори-дві години і супроводжувався вступною бесідою та короткими поясненнями. До виконання програми залучалися артисти-професіонали.

Учителі відмічали, що позаурочна музично-естетична робота об'єднувала учнів в дружні творчі колективи, зв’язані загальними інтересами і захопленнями. Вона допомагала долати такі негативні риси особистості, як замкнутість, егоїзм, недисциплінованість, адже робота в творчих колективах, музичних гуртках, виховувала учнів у дусі товариськості, цілеспрямованості, глибокого і активного інтересу до мистецтва.

Пошуки шляхів музично-естетичного виховання дітей та молоді були різні за формами і засобам, але визначалися єдиним завданням - долучити підростаюче покоління до скарбів музичного мистецтва, зробити музику одним із засобів ідейного і морального виховання, навчити емоційно сприймати і розуміти твори музики. Одночасно дослідження рівня розвитку музичних смаків та інтересів учнів різних вікових груп визначили шляхи і методи позакласної роботи, що забезпечувало найбільш масовий її характер. Розроблялася тематика концертів-лекцій, методика аналізу музичних творів з урахуванням віку та музичної культури і груп учнів. Досвід переконував, що починати позакласну музичну роботу в школі слід як можна раніше [150].

Л. Слаболицька-Воротникова та група викладачів кафедри музики Миколаївського державного педагогічного університету імені В. Белінського (Ю. Гаврилов, Н. Западинська, З. Куришко, Є. Петрова) проводили заняття музичного лекторію для учнів 5-7 класів середніх шкіл №15, 13, 22, 38, 39. Вихідними принципами організації та планування роботи їх лекторію стали такі:

- музичний лекторій повинен стати однією з ланок системи естетичного виховання учнів, яке здійснюється за єдиним шкільним планом;

- зміст занять і методика їх проведення мають якнайповніше відповідати завданням комуністичного виховання молоді і задовольняти вимоги дидактики;

- тематику лекцій необхідно повязувати з програмним матеріалом з музики;

- робота лекторію повинна сприяти розширенню загального кругозору учнів, доповнювати і поглиблювати їхні знання, набуті на уроках музики, літератури, історії;

- організаційні форми занять треба було узгоджувати з конкретними умовами роботи в школі.

Основною метою лекторію було зацікавити учнів музикою, викликати в них бажання більше дізнатися про композиторів і виконавців. Л. Слаболицька-Воротникова прийшла до висновків, що ці концерти-бесіди підготували школярів 5 класів до сприйняття теми шкільної програми «Засоби музичної виразності», «Українські народні пісні». Деякі пісні діти почули вперше, наприклад, «Вийди, вийди, Іванку», що її так майстерно використав П. Чайковський у фіналі Першого концерту для фортепіано з оркестром, «Засвистали козаченьки», «Віють вітри», «Сонце низенько». Шляхом анкетування було встановлено, що у п'ятикласників викликають інтерес твори, конкретні за своїм емоційним змістом. Діти відчувають лише емоційне забарвлення, тому заняття в 5 класі розглядалися як своєрідний підготовчий етап. До роботи слід залучати батьків, викладачів музичних шкіл, артистів філармоній [321, c.110-115].

Л. Коваль наголошувала, що плануючи заняття лекторію з підлітками слід враховувати вікові особливості учнів, їх можливості самостійно робити узагальнення, висловлювати свою думку про почуті твори [211].

Позакласна музично-виховна робота залежала від багатьох умов і принципів, що визначала її успішність, і якими необхідно було керуватись у процесі художньо-естетичної діяльності. У сукупності своїй ці умови і принципи утворювали міцну навчально-методичну базу. Серед них слід назвати такі:

- добір якісного різноманітного за жанрами і різнохарактерного репертуару з яскравими музичними образами;

- особлива увага спрямовується на дитячу українську народну пісню, яка є незамінною у вихованні дитячих голосів;

- у сільській місцевості відбір музичного матеріалу для навчальної і виховної роботи з дітьми необхідно здійснювати з акцентом на музичний фольклор, який найбільш близький за естетичними запитами і смаками сільським школярам;

- забезпечувати принципи структурної єдності музичного виховання і освіти на етапах: навчальний матеріал – діяльність вчителя – його художньо-естетична орієнтація;

- залучення дітей до пошуку і збору зразків народної музичної творчості (пісень, інструментальних мелодій, ігор, театралізованих дійств);

- широке залучення до участі у позакласних музично-виховних заходах музикантів-аматорів: співаків, скрипалів, бандуристів, цимбалістів, сопілкарів, гармоністів, бубністів та інших;

- масове залучення школярів до проведення календарно-обрядових свят, театралізованих дійств і інших культурно-мистецьких заходів;

- проведення в рамках шкільного уроку музики комплексного вивчення музичних та літературних фольклорних джерел з метою формування в учнів міцних асоціативних зв’язків між народною музикою, літературою і образотворчим мистецтвом;

- індивідуальна музично-виховна робота вчителя музики з учнями;

- залучення до процесу музично-естетичного виховання школярів батьків та людей старшого покоління;

- тісна культурологічна співпраця вчителя музики школи з громадськими організаціями, будинками культури, ДМШ.



Проведення позаурочних музично-виховних заходів вимагало дотримання основних принципів організації (позаурочної музично-виховної) діяльності дітей: спадкоємності, планомірності, послідовності, систематичності, а також різноманітності змісту позакласних заходів для удосконалення музичного досвіду дітей і збагачення їх новими музичними враженнями. Важливо було враховувати вікові особливості дітей і музичний рівень їх розвитку, підбирати відповідні форми проведення позакласних занять, доступний музичний і літературний матеріал; спрямовувати позаурочну музичну роботу на розвиток активності дітей, їх уяви та ініціативи.

Організація позаурочних музичних занять визначалася з урахуванням інтересів дітей. Так, після шкільних уроків діти за бажанням могли при наявності професійних керівників займатися хоровим співом, ритмікою, бальними танцями, грою на музичному інструменті, у музичному театрі, фольклорному ансамблі тощо. У звязку з обмеженою кількістю академічних годин, відведених на уроки співів, позакласна музично-хорова робота набувала особливого значення, по-перше, тим, що вона організовувала велику кількість учнів і тим самим ставала масовою; по-друге, вона виступала безпосереднім продовженням класної роботи з поглиблення теоретичних знань, набутих учнями у класі; по-третє, сприяла творчій активності учнів. Наголошувалося на тому, що домогтися гарної організації музично-хорової роботи в школі можна лише за умови, коли «художнє виховання стає предметом уваги класних керівників, партійної організації, комсомольців, піонерів і всіх учнів» [299, с. 69]. Практика показувала, що, дійсно, там, де директор, завуч, були зацікавлені музично-хоровою роботою, вона давала добрі наслідки.

Особливого значення набувало музичне виховання у загальноосвітній школі на факультативних заняттях. Новими навчальними планами загальноосвітньої школи в цей період були передбачені факультативні заняття з різних предметів, у тому числі і музики. Так само як і позаурочні заняття, вони були не обов'язковими для всіх учнів. Від позаурочних факультативні заняття відрізнялися тим, що вони проводилися за визначеними і стабільними програмами, близькими за формою до звичайного уроку. Тому зміст цих занять не міг повністю відповідати музично-естетичним запитам і потребам окремих учнів. У 1969 році в Україні було створено і надруковано у видавництві «Радянська школа» програму факультативного курсу «Музичне мистецтво», головною метою якого було виховання підготовленої молодіжної аудиторії, вимогливих слухачів, яких називають «публікою, здатною втішатися красою» [321, с.119].

Система позашкільної освіти та виховання також базувалася на історично обумовлених традиціях виховання особистості, створених представниками різних національних спільнот України: суспільних та родинних цінностях, ідеях, поглядах, переконаннях, ідеалах і реалізувалася позашкільними закладами освіти, іншими закладами освіти у позаурочний час, дитячими молодіжними організаціями, творчими дитячими та молодіжними об’єднаннями за місцем проживання, на підприємствах, у різних організаціях і установах.

Основними завданнями позашкільної музично-естетичної освіти та виховання виступали:

- формування музично-естетичної культури підростаючого покоління;

- формування музичної свідомості особистості;

- розвиток, стимулювання та реалізація духовного і творчого потенціалу дитячої особистості;

- створення системи пошуку, розвитку і підтримки юних талантів і обдаровань для формування творчої еліти у галузі музичного мистецтва;

-залучення до особистісно значущих музично-культурних цінностей, потреба у яких не забезпечується системою базової освіти;

- організація дозвілля школярів, культурного відпочинку та розумних розваг;

- задоволення потреб у професійному самовизначенні.

Структура позашкільної освіти та виховання включала в себе:

- позашкільні заклади освіти;

- дитячі музичні школи, школи мистецтв; музичні студії, хорові студії;

- інші заклади освіти як центри позашкільної роботи у позаурочний та позанавчальний час, а саме: середні загальноосвітні заклади, ліцеї, гімназії, навчально-виховні комплекси, професійно-технічні училища, технікуми, коледжі;

- клуби та об’єднання за місцем проживання незалежно від форм власності та підпорядкування;

- культурно-освітні організації, фонди, асоціації.

Основний комплекс завдань музично-естетичної позашкільної освіти та виховання виконували у післявоєнні роки позашкільні заклади освіти різних типів: палаци, центри, будинки, станції дитячої, юнацької творчості, учнівські та студентські клуби, дитячі музичні школи, школи мистецтв, студії, бібліотеки та інші заклади різної форми власності.

Орієнтовний перелік позашкільних закладів освіти досить широкий і гнучкий. Він забезпечував можливість подальшого вдосконалення мережі відповідно до сучасних вимог, актуальних потреб суспільства, дитячого та молодіжного середовища.

Відповідно до концепції, змісту та напрямів діяльності, матеріально-технічної бази, кадрового забезпечення, територіального розташування позашкільні заклади освіти функціонували як комплексні або профільні. Пріоритети їх розвитку визначалися конкретними умовами і можливостями регіонів. Відповідно до державного замовлення та віднесення до органу управління освіти визначався статус позашкільного закладу — державний, обласний, міський або районний.

Залежно від статусу встановлювався обсяг його діяльності як центру інформаційно-методичної та організаційно-масової роботи.

Навчально-виховний процес у позакласній і позашкільній музично-естетичній роботі здійснювався в різновікових учнівських об'єднаннях з різноманітними формами і методами групової, індивідуальної і масової музично-естетичної роботи.

  До масових форм музично-естетичної виховної роботи відносять музичні тематичні вечори, зустрічі з видатними музикантами, огляди, конкурси, олімпіади, туризм, фестивалі.

Групові форми музично-естетичної виховної роботи - це гуртки художньої самодіяльності, відвідування філармонічних концертів, екскурсії в музеї, на виставки тощо. Важливе значення у виховній роботі набували радіо і телепередачі, художні фільми. Нерідко вчителі рекомендували учням прослухати певну музичну передачу, а згодом у бесіді на класній годині провести обговорення. Дані соціологічних досліджень свідчили, що дві третини вільного часу діти віддають телеекрану і кінематографу, проводячи протягом року перед екраном телевізора і в кінотеатрі стільки ж часу, скільки й у стінах школи. Слід сказати, що в 40-50 роках телебачення ще було новинкою, але цей вид сучасного синтетичного мистецтва швидко набував популярності серед молоді [366; 298].

Індивідуальні форми музично-естетичної виховної роботи зумовлені в музично-естетичній роботі тим, що будь-який вплив на дитину переломлюється через її індивідуальні особливості, через «внутрішні умови». Необхідною умовою успішної індивідуальної роботи поставало вивчення індивідуальних особливостей учнів. Адже, щоб впливати на особистість, треба її знати. Передусім важливо встановити довірливі, доброзичливі стосунки між педагогами й вихованцями. Великого значення набував при цьому авторитет вихователя, знання ним вихованців, уміння швидко зорієнтуватися у ситуації, передбачити наслідки своїх дій.

Методика індивідуального виховного впливу залежить від індивідуальних особливостей учня і його психологічного стану, темпераменту. У кожному конкретному випадку слід створити педагогічну ситуацію, яка б сприяла формуванню позитивних якостей чи усуненню негативних. Індивідуальний виховний вплив здійснюють через безпосередній вплив педагога на особистість учня або через колектив. Ці способи взаємоповязані і взаємодоповнюють один одного. Безпосередній виховний вплив на вихованця педагог здійснює наодинці з ним або в присутності учнів, батьків, педагогів (що посилює виховний вплив, проте зловживати цим не слід, оскільки страждає почуття гідності дитини).

В індивідуальній музично-естетичній виховній роботі необхідно передбачити координування впливів на учня педагогів, батьків і колективу. Така координація здійснюється за умови щоденного аналізу результатів виховного впливу, обміну думками з питань життя і діяльності вихованців.

Основні завдання позашкільної освіти та виховання реалізувалися через спільну роботу з театрами, філармоніями, засобами масової інформації, в першу чергу телебаченням, радіо, газетами, журналами, громадськими дитячими та молодіжними організаціями, творчими дитячими та юнацькими об'єднаннями за місцем проживання, на підприємствах, фондами, асоціаціями тощо, які разом з закладами освіти впроваджували державну політику в галузі освіти. Наприклад, Вінницький інститут удосконалення вчителів разом з обласним радіокомітетом організовував радіопередачі з музичної літератури для учнів на теми «Народна пісня», «Творчість М. Глінки» та інші.



Позашкільна музично-естетична освіта та виховання - процес безперервний. Він не має фіксованих термінів завершення і послідовно переходить із однієї стадії у другу від створення умов, сприятливих для творчої діяльності дітей та підлітків, до забезпечення їх співробітництва у творчому процесі та самостійної творчості, яка і формує потребу особистості у подальшому творчому сприйнятті світу.

Успіх різноманітної музично-естетичної роботи визначався тим, у якій мірі школярі набували навички музичної діяльності та відчували потребу в такій діяльності. Серед різноманітних видів музичної діяльності, безперечно, найбільш доступним та популярним видом масової музичної діяльності виступав спів. Співочий голос - це природний музичний інструмент, який є у кожної розвиненої, здорової дитини, а бажання співати, як вважають педагоги, свідчить про перші прояви музикальності. Провідна роль вокально-хорової діяльності у формуванні музично-естетичної культури учнівської молоді була зумовлена наявністю в ньому різноманітних засобів (хорові твори різних стилів і жанрів, репертуарні збірки та методичні посібники для занять хоровим співом, музично-педагогічні видання, хоровий спів, концертно-хорова практика), а також посилювалася його демократичністю, багатофункціональністю, гнучкістю в утворенні різних форм співацьких колективів, синтетичною та колективною природою хорового співу, глибоким емоційним впливом на особистість, глибинними національно-культурними традиціями та центральним місцем у музичній культурі українського народу [268; 299].

Найпоширенішою формою позаурочної та позашкільної вокально-хорової діяльності були шкільні хори. Різноманітні питання виховної, творчої й організаційної роботи у дитячих хорах розглядались у роботах відомих педагогів-хомейстерів Л. Абелян, Л. Жарової, Г. Струве, В. Шацької, В. Попова, В. Соколова, Г. Урбанович, І. Зеленецької, Т. Овчинікової, Г. Перельштейнас та інших. Організація хору - це був перший і важливий етап у створенні шкільного хорового колективу. Спочатку підбиралася невелика група учнів - любителів хорового співу, які надалі складали ядро, основу майбутнього хорового колективу. Найбільш активні згодом висвітлювали роботу дитячого хору в шкільній стінгазеті тощо, де розповідали про значення створення хорового колективу, про перспективи його розвитку, досягнення, концертні виступи. Організація дитячих хорів залежала від вікових особливостей і можливостей школярів. Як правило, створювалися хори молодших школярів (7 — 10 років), хори підлітків (11-15 років) та хори старшокласників (15-17 років). Зазвичай хор нараховував до 50-60 виконавців. У будинках піонерів створювалися підготовчі хорові відділення. Вікові особливості визначали довжину занять. Молодший хор — 2 рази в тиждень по 45 хвилин. Заняття в старшому хор - півтори години з перервою [307; 318].

Провідні педагоги наполягали на тому, що при організації шкільного хору спочатку потрібно було приймати до нього всіх охочих, не боятися, якщо у школяра слабкий музичний слух або поганий тембр голосу, хоча це, звичайно, потребувало додаткової індивідуальної роботи. Перед зарахуванням до хору слід було виявляти індивідуальні особливості музичного розвитку дітей, надалі це надавало можливості для спостережень у розвитку музичних здібностей. Охочому співати в хорі пропонували заспівати знайому пісню, а прості розспівки в різних тональностях використовувалися для з’ясування якості та діапазону голосу. Потрібно було враховувати, що при першому прослуховуванні не завжди вдавалося безпомилково визначити характер голосу і музичні здібності школярів, тому в процесі навчальної роботи проводилося постійне спостереження за розвитком співочого голосу дітей. У подальшому основною вимогою до учасників хору становився розвиток музичного слуху і вокально-хорових навичок, які є необхідними у виразному виконанні вокально-хорових творів. У методичній літературі наголошувалося на важливості використання вчителем різноманітних методів, які можуть стимулювати інтерес і активізувати музичну діяльність, серед яких особливе місце займав метод створення необхідної емоційної атмосфери на заняттях, метод використання гри, методи створення пошукових ситуацій. Підкреслювалося, що заняття дитячого хору слід проводити на високому емоційному рівні, чітко виявляючи свою захопленість музичними образами, з повагою до почуттів дітей, з увагою до особистості дитини. Головна відмінність таких занять полягає в тому, що вони будуються на взаємній співтворчості педагогів і дітей, на дружбі і духовній спільності, на визнанні самоцінності особистості дитини, на взаємодопомозі і взаємній зацікавленості у спільній музично-естетичній діяльності. А залучення дітей до аналізу виконання творів, особливо після концертних виступів, допомагає дітям краще і швидше усвідомлювати музичну мову.

Вокально-хорова робота з дітьми вимагала індивідуальних форм виховної роботи. Потреба індивідуального підходу зумовлювалася тим, що будь-який вплив на дитину переломлюється через її індивідуальні особливості. Передусім важливо встановити довірливі, доброзичливі стосунки між педагогами і вихованцями[309; 319]. 

Методика індивідуального виховного впливу залежить від індивідуальних особливостей учнів, психологічних станів, темпераменту. В кожному конкретному випадку слід створити педагогічну ситуацію, що сприяла б формуванню позитивних якостей чи усуненню негативних.

Ефективність вокально-хорової роботи визначалася за умови гармонійного розвитку всіх музичних здібностей дітей, систематичного і послідовного розвитку музичної грамотності, розвитку творчої активності школярів, використання різнохарактерного репертуару з яскравими музичними образами [334].

Провідними педагогами було виділено види вокально-хорової роботи, які істотно впливали на музичний розвиток школярів:

- розвиток вокально-хорових навичок;

-неспішна вокально-хорова робота над різнохарактерним репертуаром з яскравими музичними образами;

- залучення дітей до активної вокально-хорової діяльності у створенні художніх образів вокально-хорових творів.

Були визначені етапи роботи над творами:

- вступна бесіда про авторів твору, історію його створення або про художній образ народної пісні, показ (виконання твору);

- ознайомлення та вивчення хорових партій твору (неспішна робота над інтонацією, фразування, темпо-ритмом);

- робота над ансамблем у виконанні, динамікою, дикцією;

- вокально-хорова робота над художнім образом творів:

- концертне виконання.

Було визначено, що виразний спів можливий лише при поступовому розвитку у дітей вокальних навичок, серед яких найбільш важливими є співоча установка, спів на легато, дихання, звукоутворення, звуковедення, артикуляція, дикція, інтонація. Формування вокально-хорових навичок школярів базується на розвитку музичного слуху дітей, музичної грамотності, музичної активності. Педагоги підкреслювали, що з дітьми молодшого шкільного віку слід використовувати звичні для дітей форми діяльності, тому важливим елементом на музичних заняттях є використання ігрових моментів. Засвоєння співочих навичок є засобом для більш повноцінного розкриття художнього образу творів.

Значне місце в хоровій роботі займали вокально-хорові вправи, які сприяли розвитку уваги і уяви, образного мислення, емоційної пам’яті, здатності аналізувати своє виконання [130]. Виховання будь-яких вокально-хорових навичок полегшувалося, якщо діти оволодівали основами музичної грамоти. Для цього використовувався на уроці запис мелодії на дошці, на плакатах, картках. На жаль, слід констатувати, що в дитячих хорах проблема музичної грамотності в повному обсязі так і не була вирішена [125; 394].

У методичній літературі наголошувалося, що вправи, які застосовуються на уроках систематично, активізують увагу учнів, заспокоюють дихання, повинні розучуватися в певній послідовності, з поступовим ускладненням завдань. Діти повинні зрозуміти, що вправи – це школа вокальної майстерності, і до роботи над ними слід ставитися так само серйозно, як і до роботи над піснею. У процесі музичного виховання виконавська діяльність має велике значення і тому, що кожен виступ, кожен концерт є своєрідним підсумком, етапом на шляху розвитку колективу. Часто на концерті, коли зібрано увагу і юні співаки прагнуть співати якомога краще, відбуваються відомі позитивні зрушення в розвитку колективу. У практиці майже не було випадку, щоб учні не співали на концерті значно краще, ніж на репетиції [430].

Результати педагогічних спостережень за розвитком дітей впевнювали в тому, що вокально-хорове виховання впливає не тільки на емоційно-естетичний, але і на розумовий розвиток дитини.

Вибираючи твори для розучування, керівник хору передусім повинен був думати про його художні цінності. Необхідно було, щоб кожний новий твір, що включається до репертуару, містив деяку нову задачу, деяку трудність, без вирішення яких дітям становиться нецікаво. Найпростіше було з класикою, народною музикою. Включення в репертуар класики та народної музики - обов’язкова умова роботи будь-якого дитячого хору. У кожному творі закладений свій драматургічний сенс, що вимагає високої виконавської майстерності. Безумовно, особливе значення в репертуарі дитячих хорів займав народнопоетичний пісенний репертуар з його неповторною образною стихією. Народна мелодія, переходячи від виконавця до виконавця, від покоління до покоління, вчить чистоті та строгості почуттів, мужності і доброті. У ній немає вульгарності. Їй властива значна емоційна стриманість як в передачі радісних почуттів, так і в вираженні сумних, скорботних настроїв. Образи творів народнопоетичного жанру несуть уявлення дітей в загадковий світ казки, де вони виявляються у владі чарівних музичних тем. Через засоби поетичної алегорії, спостерігаючи за життям і звичками персонажів, діти пізнають природу, людське життя. У роботі над створенням художнього образу вчителі музики використовували створення театральних образів. Кожен із співаючих міг бути певним персонажем і дітям доводилося проявляти не тільки уяву, перевтілюватися, але і виявляти певну емоційну спрямованість до світу, своє відношення до навколишнього світу. Образно-ігровий фон таких пісень вимагає перевтілення, багатої дитячої фантазії. Адже виконати таку пісню - це означає зіграти її [125].

Важливою проблемою в роботі хору набували питання охорони дитячого голосу. Дитячому голосу взагалі протипоказаний гучний спів навіть у середньому і старшому віці, коли голосові м'язи в основному сформовані. У дитячому хорі слід абсолютно виключити форсований спів. Співати треба не напружуючись, з максимальною природністю - тільки при дотриманні цієї умови створюються передумови для успішного розвитку вокальних даних. Завдання розвитку дитячого голосу при колективному навчанні співу ускладнювалося тим, що крім вокальних навичок необхідно було дбати і про хорові, які формуються паралельно з першими і впливають один на одного. На початковому етапі роботи першим хоровим завданням педагога є приведення хору до загального тону, тобто вироблення унісону.

Безсумнівно, що великого значення у розвитку співочого голосу відіграє відібраний для роботи репертуар, який має відповідати віковим особливостям співочого голосу учнів, рівню їх загального та музичного розвитку. Особливе значення у розвитку вокальних навичок має народна, класична і сучасна пісня. Скарбниця народної пісні сприяє розвитку у дітей уміння переживати, стежити за розвитком музичних образів, помічати щось нове, оцінювати красу мелодії, розвиває слухові і вокальні дані. Пісні композиторів-класиків є зразком гармонії, а пісні сучасних композиторів викликають у дітей інтерес сучасною гармонією, ритмом.

Успіх роботи вчителя музики залежав від того, наскільки глибоко вчитель усвідомлював виховне значення співу та володів методами розвитку вокальних навичок школярів. Специфіка вокальної роботи з школярами вимагала від педагога не тільки високого професіоналізму, глибоких знань педагогіки і психології, а й щирої любові до дітей, тільки у вільному творчому спілкуванні зі школярами, сприяючи гармонійному розвитку всіх задатків школярів, створюючи музично-поетичні образи вокально-хорових творів, можливе ефективне виховання підростаючих поколінь, здатних до творчості.

Одним з популярних видів вокально-хорової роботи були вокальні ансамблі — невеликі дво - або триголосні вокальні колективи, які складалися з 6 - 12 дітей з гарними вокальними даними. Робота як з хорами, так і з вокальними ансамблями вимагала від вчителів професійної хормейстерської підготовки, адже серед цих учнів знаходилися і обдаровані діти, голоси яких треба було оберігати і розвивати на доступному віковим і вокальним можливостям пісенному матеріалі з яскравими музичними образами. Рекомендувалося з талановитими дітьми займатися індивідуально не менше однієї академічної години на тиждень.

У 60-ті роки широкого розповсюдження набирали форми позанавчальної роботи з навчання грі на музичних інструментах (фортепіано, баян, акордеон, скрипка, духові інструменти та інші), такі гуртки відкривалися в школах, клубах, Палацах і будинках піонерів, Палацах культури як у великих містах, так і в маленьких містечках і селах. У багатьох школах, при клубах з ініціативи дирекції шкіл і батьків, організовувались так звані музичні студії, в яких дітей навчали грі на різноманітних музичних інструментах. Хоча навчання в музичних студіях і було платним, кількість дітей в них поступово збільшувалась. Є факти, що деякі директори організовували навчання на народних інструментах безкоштовно. Як правило, навчання в музичних студіях проводили висококваліфіковані педагоги. Індивідуальна форма навчання надавала можливості для оволодіння навичками гри на інструменті, сприяла розвитку музичних здібностей і музичної культури дітей. Деякі педагоги, як свідчить аналіз існуючої методичної літератури, надавали значної уваги технічному освоєнню репертуару, недооцінюючи при цьому розвиток творчих здібностей учнів [501].

Набували також популярності дитячі фольклорні ансамблі, які потребували від керівників глибокого знання: співацького голосоутворення, манери народного співу, народного репертуару, особливостей музичної мови народної пісні, танцювальних елементів, які є необхідними у фольклорному виконанні.

Не рідкістю були і створені в школах і позашкільних навчальних закладах оркестри народних, духових інструментів, ансамблі баяністів, бандуристів, сопілкарів і вокально-хореографічні ансамблі, хоча це дуже складна форма. Тим не менш, досвід Харківського, Київського та інших палаців піонерів показував, що програми піонерських вокально-хореографічних ансамблів, де поєднувалися оркестрова, хорова і хореографічна виконавські групи, можна будувати так, що кожен колектив має можливість продемонструвати творче обличчя, хоча всі номери були поєднані тематично, пов'язані однією ідеєю. Характерною особливістю таких ансамблів була театралізація пісень з метою розкриття їх художнього змісту. Популярність їх зростала, хоча організація таких колективів є складним завданням, діти приходили в колектив не одночасно, це потребувало багато зусиль в індивідуальній роботі. Керівник оркестру мав бути не тільки гарним організатором, але й талановитим педагогом і музикантом (створювати обробки творів, добирати посильний репертуар).

У школах і палацах піонерів, в яких функціонували дитячі хори, вокальні ансамблі, гуртки сольного співу, танцювальні колективи і оркестри, почали використовувати таку форму естетичного виховання, як постановка дитячих опер. Приклад деяких київських шкіл сприяв початку такої творчої роботи в Чернівецькій школі №5, де була поставлена під супровід фортепіано опера-казка Г. Компанейця «Вовк і семеро козлят». У постановці взяли участь понад 100 школярів. У пресі зазначалося, що опера була поставлена на високому виконавському рівні і викликала інтерес і захоплення глядачів [515].

Однією з популярних форм музичної діяльності підлітків були вокально-інструментальні ансамблі, участь в яких надавала впевненості підліткам, можливість відчувати себе сучасними особистостями. Але цей інтерес до популярної музики досвідчені педагоги використовували як засіб музично-естетичного розвитку, творчого відношення до музичної класичної і сучасної культури.

Післявоєнний час характеризувався швидким розповсюдженням музичних шкіл, вже в 60-х роках дитячі музичні і вечірні музичні школи, в яких була зосереджена різнобічна музична освіта, ставали важливою базою поширення музичної культури. Музика ставала надбанням не тільки обдарованих дітей, але і учнів із «середніми» музичними здібностями, любителів музики різного віку, активних слухачів і учасників домашнього музикування [249].

Дитячі музичні школи від початку створення ставали центрами не тільки музичної навчально-виховної роботи, але й осередками концертного життя великих міст і маленьких містечок, основними базами поширення музичної культури, де проводилась значна робота з музично-естетичної освіти молоді. Мета роботи такої школи, де зосереджується різнобічна музично-естетична освіта, полягає в тому, щоб зробити музику надбанням не тільки обдарованих дітей, але і учнів із «середніми» музичними здібностями; виховати справжніх любителів музики – активних слухачів, і учасників домашнього музикування.

Музичні школи на той час накопичили багатий практичний досвід музичної освіти школярів. Традиційно на практиці складалося так, що в центрі освітнього процесу в ДМШ було оволодіння грою на конкретному музичному інструменті і підготовка учнів до вступу у спеціальні музичні навчальні заклади. Але більшість учнів взагалі залишали музичну діяльність після закінчення школи або в період навчання. У педагогічній і науково-методичній літературі зазначалося, що в музичних школах не приділяється належної уваги саме естетичному вихованню, недостатньо формується інтерес і мотивація учнів до музичної діяльності, недооцінюються положення про те, що випускник ДМШ має стати активним учасником культурного життя, а його ставлення до музики, естетична і громадянська позиція повинні формувати суспільний попит, позначатися на стані музичної культури суспільства [249]. З-поміж досліджень, присвячених навчально-виховному процесу в ДМШ, можна виокремити роботи І. Гадалової, Л. Гончаренко, О. О. Грисюк, А. Король та О. Щолокової. Вони присвячені: методиці навчання гри на фортепіано; вихованню елементів творчої активності в процесі занять фортепіано; розвитку музичної культури молодших школярів в умовах взаємодії загальноосвітньої і дитячої музичної шкіл; формуванню готовності учнів музичних шкіл до творчої діяльності; проблемам естетичних смаків у майбутніх учителів засобами сучасної інструментальної музики. Однак, ці дослідження не торкалися проблем змісту, методів, організаційних форм власне естетичного виховання [300].

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка