Розвиток системи музично-естетичн




Сторінка8/19
Дата конвертації09.09.2018
Розмір6,71 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19

2.3.Тенденції розвитку української музичної культури
Процес розвитку музично-естетичне виховання в країні залежить від багатьох факторів, серед яких стан музичної культури і музичної освіти в країні (творчість і діяльність видатних композиторів, музикантів-педагогів, концертних організацій, виконавців та наявність розвиненої музичної свідомості суспільства) виступає найбільш важливим. Століття, що минуло, залишило історії величезний мистецький доробок із складними, багатозначними за своєю сутністю явищами. В ідеологічному спрямуванні період другої половини XX століття виявився надзвичайно непростим і суперечливим. З одного боку, слід віддати належне цілому ряду позитивних заходів. Відкривалися вищі та середні навчальні заклади, відновлювали роботу українські школи. Активно організовувались професійні мистецькі установи (театри, філармонії, будинки народної творчості, заклади музично-театральної освіти). Набула широкого розвитку концертна діяльність самодіяльних художніх колективів.

А з іншого – суспільно-політична ситуація в країні безпосередньо визначала і ситуацію в мистецькому житті. Саме в цей період проходив процес утвердження СРСР як держави, а також інтенсивне насадження марксизму-ленінізму як панівної ідеології. Міцно вкоренився тоталітарно-політичний режим, відбулося повне удержавлення всіх сфер суспільного життя, встановився безроздільний державно-ідеологічний диктат у галузі художньої творчості та репертуарної політики, насаджувався єдиний метод «соціалістичного реалізму». Системними стали адміністративні, наказні методи керівництва культурою, всеохоплюючий контроль партійних органів за діяльністю творчої інтелігенції [54]. Комуністичний режим розглядав культуру як один з найважливіших ідеологічних засобів зміцнення своєї системи. Саме під таким кутом зору слід розглядати комплекс заходів радянської влади щодо спрямування художньо-мистецького життя в країні.

Ще в 1919 році при Наркомпросі УРСР було затверджено державний орган – Всеукраїнський музичний комітет (ВУКМУЗКОМ), головою якого став співак Л. Собінов, а першими організаторами музичного життя в Українській республіці, вихователями національних мистецьких кадрів були композитор Р. Гліер, теоретик та композитор Б. Яворський, відомі піаністи Г. Беклемішев, Г. Нейгауз, К. Михайлов, співаки Л. Сибіряков, Л. Собінов, піаніст і диригент Ф. Блуменфельд, скрипалі М. Ерденко, П. Коханський та інші. Вагомий внесок у розвиток музичної культури в Україні зробили композитори і співаки, діяльність яких у ті роки була пов’язана з музичним життям Харкова, а саме: О. Корещенко, М. Рославець, І. Слатін, Б. Яновський, співаки І. Козловський, М. Рейзен [175].

Про формування концептуально нового рівня професійної освіти свідчили демократичні процеси в Київській консерваторії у першій третині XX століття. Створювалися професійні і самодіяльні виконавські колективи – оркестри, хори, ансамблі. Серед них – симфонічний оркестр імені М. Лисенка в Києві (1919), Державна українська мандрівна капела, створена за рішенням уряду у 1920 році. Розпочали свою роботу хори «Думка», у Харкові – «Рух» (Робітничий український хор), «Дух» (Державний український хор), у Дніпропетровську – хорова капела « Зоря» та інші.

У галузі музичного мистецтва в першій половині ХХ століття плідно працювали М. Вериківський, В. Верховинець, Г. Верьовка, Ф. Козицький, В. Косенко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький, О. Штогаренко.

Традиції українського хорового мистецтва, самобутність українського багатоголосного співу відтворювали в хорових обробках та оригінальних творах композитори першої половини ХХ століття. М. Вериківський став автором першої української ораторії «Дума про дівку-бранку Марусю Богуславку». Своєрідною та неперевершеною стала творчість П. Ревуцького, який по-новому став трактувати фольклор. Композитор не цитував народні мелодії, він створював оригінальні музичні образи у фольклорному дусі. Автором багаточисленних хорів з циклів на вірші М. Рильського, А. Фета, О. Пушкіна, Т. Шевченко («Тече вода в сині море») став Б. Лятошинський. У вокально-симфонічному жанрі працював С. Людкевич, широко відомою стала його симфонія-кантата «Кавказ» за поемою Т. Шевченка. У творчості відомого українського композитора М. Колеси переважали хори-мініатюри, «хорові пейзажі», які, завдяки наспівності, яскравій мелодійності хорових партій, здобували прихильність хорових колективів та слухачів [171; 173; 174].

Збільшувалася кількість культурно-просвітницьких закладів, з 1922 по 1939 роки кількість клубних закладів зросла у 7 разів, загальних бібліотек – у 6 разів. В Україні культурна революція характеризувалася підйомом освіти і загального культурного рівня населення, а також значними досягненнями в галузі мистецтва, процесом взаємозбагачення і зближення культур різних народів країни [205].

Важливою складовою частиною розвитку української культури ставала діяльность симфонічних оркестрів. Широко відомими були харківський симфонічний оркестр (керівник Я. Розенштейн, пізніше – О. Климов), Київський симфонічний оркестр імені М. Лисенка (1919), а також симфонічний оркестр Українського радіо (1926), які пропагували класичну та сучасну симфонічну музику. У 1934 році в Одесі було створено симфонічний оркестр Радіокомітету, який було передано у 1937 році Одеській філармонії. Того ж року був створений Державний симфонічний оркестр УРСР, головним диригентом якого став Н. Рахлін.

На кінець 20–30-х років припадає початок творчої діяльності українських композиторів у галузі балету («Пан Коньовський» М. Вериківського, «Лілея», К. Данькевича, «Лісова пісня» М. Скорульського, «Ференджі» Б. Яновського та інші). У цей же час було створено оперети П. Рябова «Сорочинський ярмарок» та «Весілля в Малинівці», а українська камерна вокальна та інструментальна музика інтенсивно збагачувалася всіма жанровими різновидами. Але вже з 30-х років в художньому житті України став відчуватися занепад художньої творчості і естетичної думки, адже кращі творчі сили були або знищені, або залякані. З боку радянської влади завжди відчувався ідеологічний контроль за творчістю українських музикантів. Ще в 1932 році була ліквідована Асоціація сучасних музик (АСМ), яка об'єднувала композиторів, що орієнтувалися на новаторські західноєвропейські музичні напрями (експресіонізм, конструктивізм, джаз). Товариство ім. М. Леонтовича було реорганізовано у Всеукраїнське товариство революційних музикантів (19281931), була створена Асоціація пролетарських музикантів (19281932), Союз композиторів України (19321937), республіканське Хорове Товариство (1959) і Музичне товариство України (19751991). Вільям Нолл, досліджуючи розвиток української культури, прийшов до висновків, що репресія музичної культури включала в себе два важливих елемента – знищення і створення. Те, що було створене, відноситься до паралельної культури, завдяки якій і розповсюджувалася політична культура влади. Музична культура, яка створювалася владою, повинна була замінити репресовану музику [175].

У 1932 році був створений Союз композиторів України. З того часу українськими композиторами написано багато творів, які отримали прихильність слухачів як в Україні, так і далеко за її межами. Набували популярності твори О. Білаша (вокально-хорові твори, пісні), В. Верменича (пісні-хори), В. Губаренка (пісні, музика до кінофільмів), К. Данькевича (опери, балети, ораторії, кантати, хорові твори, пісні), М. Дремлюги (вокально-симфонічні твори, романси, пісні), В. Дубравина (вокально-хорові твори, пісні для дітей), Л. Дичко (вокально-симфонічні твори, дитячі хорові концерти, романси, пісні), М. Жербіна (вокально-симфонічні твори, романси, пісні, обробки народних пісень), М. Завалишиної (опери, хори, романси, пісні для дітей), В. Кирейка (опери, балети, вокальні симфонії, симфонії, хори, вокальні цикли, ансамблі пісні), Є.  Козака (вокально-хорові твори), М. Колесси, Ж. Колодуб, Л. Колодуба, А. Кос-Анатольського та інших [175].

Серед українських композиторів, які втілили свій педагогічний досвід у посібниках для дітей, слід назвати В. Верховинця, Ф. Колессу, С. Людкевича, Л. Ревуцького.

Значне місце у музичній культурі першої половини ХХ століття займає П. Козицький (18931960). Важко переоцінити заслуги композитора в організації музичного життя в Україні. П. Козицький став одним з організаторів і керівником Всеукраїнського музичного товариства ім. М. Леонтовича. Навкруги товариства гуртувалися композитори-новатори, які орієнтувалися на національні традиції та взаємодію з європейською музичною культурою. Він піклувався про підготовку вчителів музики та забезпечення їх необхідною кількістю годин. З кінця 50 років голова оргкомітету Хорового Товариства УРСР. Приймав діяльну участь у становленні музичної освіти, збагаченні культурного життя в Україні. Його публіцистична діяльність торкалася різноманітних сторін музичного життя: творчість сучасних композиторів, спадщина композиторів-класиків, музична фольклористика, освіта і виховання, загальна художня культура народу. Ним було створено методичний посібник «Музика масам» (1928), хоровий цикл «Волошки». П. Козицький наголошував на тому, що «одним із завдань музично-педагогічної роботи у школах є виховання у дітей уміння орієнтуватися в музичних явищах» [174; 326, с.50].

Розвиток української музики після Другої світової війни характеризується складними умовами свого становлення, адже сталінське управління культурою накладало свій відбиток як на творчу фантазію, так і на творчу свободу. Музика виконувала здебільшого ідеологічну функцію, піддавалась жорсткому керівництву з боку відповідних органів, що знижувало художній рівень самих творів, а також їх виконання. Лише деякі з них можна співвіднести з досягненнями класичної спадщини. Соціалістичний реалізм визнавав лише «партійність» та «народність» мистецтва і позбавляв творчих людей власної індивідуальності, можливості на художній експеримент. Л. Кияновська робить висновок, що «в таких задушливих умовах...виживають ті жанри, які за своєю природою є більш демократичними і невибагливими в плані професіоналізму», тобто, саме тому з 1950-х років українську музичну культуру можна називати «пісенною епохою» [205].

У другій половині століття значні зміни відбувалися в організації музичного життя і в концертній діяльності, яка набувала значного поширення. Участь у концертній діяльності приймали і професійні, і самодіяльні колективи. Характерною рисою цієї епохи був певний поступ у галузі легкої музики. Пісенна творчість того періоду – це яскраві ліричні, наспівні образи, хоча кожен з композиторів вирізнявся своєю творчою індивідуальністю. На високому професійному рівні знаходилось вокальне мистецтво, імена українських співаків були відомі в усьому світі – Б. Гмиря, І. Козловський, А. Солов’яненко, О. Петрусенко, Д. Гнатюк, Н. Матвієнко, Є. Мирошніченко, В. Лук’янець та багато інших. Особливо популярною та відомою майже у всьому світі була хорова капелла «Думка», яка гастролювала не тільки в країні, але й далеко за її межами.

Композитори О. Білаш, Є. Козак, А. Кос-Анатольський, П. Майборода та інші відомі автори створювали в піснях ліричні образи, які містили нові засоби виразності та несли яскравий відбиток індивідуальності авторів. Серед творів композиторів інших жанрів, що мали фаховий рівень української музичної культури, виділяються твори В. Кирейка (опера «Лісова пісня» за мотивами Лесі Українки), твори М. Колесси, Б. Лятошинського, фортепіанні твори І. Шамо та інших.

Наприкінці 50-х років, після «хрущовської відлиги», українська музика починає пошук власного творчого шляху, але частіше цікаві художні спроби якщо і виникали, то засуджувалися. Творчість українських митців того часу необхідно сприймати з поправкою на атмосферу переслідувань, у якій їм доводилося писати. Зазнав репресій в 19481958 роках відомий український композитор В. Барвінський, який очолював Вищий музичний інститут у Львові. У творчості В.Барвінського значне місце займали мотиви імпресіонізму. Творчий здобуток складають вокально-інструментальні етнографічні картини «Українське весілля» для мішаного хору, квартету солістів і оркестру, хорові твори а капела («Колосись, ниво», на слова Б. Лепкого), солоспіви для голосу у супроводі оркестру («Псалом Давида» на слова П. Купиша, «Ноктюрн», «Сонет» на сл. Франка ) та інші. Незважаючи на усі протиріччя часу, в українській музиці розповсюджувалися ідеї національного і соціального звільнення. Хоча в умовах радянської влади, яка в культурній політиці орієнтувалася на розвиток інтернаціонального в більшій мірі, чим національного, українська демократична музика берегла традиції національної єдності. Українські композитори в своїй творчості зверталися до досягнень вітчизняної гуманістичної літератури, насамперед до творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки та інших. С. Людкевич (симфонія-кантата «Кавказ» (19021913), кантата «Заповіт» (19341955), Я. Степовий («Прелюд пам’яті Т. Шевченка» (1912), К. Стеценко (музика до вистави «Гайдамаки» (1921), кантата «Шевченкові» (1922). На вірші І. Франка написано композиторами близько 200 композицій – симфонічні твори, опери і балети, вокально-хорові твори (Я. Степовий, А. Штогаренко, Г. Вериківський, В.Борисов та ін.) [171; 172].

По-різному складалися стосунки композиторів із владою, але загалом творчість цього покоління визначила шляхи всього подальшого розвитку української культури. Серед композиторів, які впливали на розвиток музично-естетичного виховання, слід відзначити творчість В. Годзяцького, Л. Грабовського, В. Губаренко, В. Губи, Л. Дичко, Ю. Іщенко, І. Карабиця, А. Караманова, Г. Ляшенко, В. Сильвестрова, М. Скорик, Є. Станковича.

Найвідомішими композиторами-піснярами ставали: Платон  Майборода (пісні «Рідна мати моя», «Пісня про вчительку», «Київський вальс»; Анатолій  Кос-Анатольський («Ой ти дівчино, з горіха зерня», «Ой піду я межи гори», О. Білаш «Ясени», «Прилетіла ластівка», «Сніг на зелені листи», «Два кольори»; І. Шамо «Осіннє золото», «Києве мій»; І. Поклад «Чарівна скрипка», О. Пашкевич «Степом, степом», «Мамина вишня», С. Сабадаш «Очі волошкові», «Пісня з полонини», В. Верменич «Чорнобривці», «На калині мене мати колихала» та багато інших.

Оригінальним явищем ставала українська популярна музика (В.Івасюк, Т.Петриненко та інші). Активно розвивався в популярній музиці бардівський рух. Широкий образно-тематичний діапазон дитячих пісень було представлено композиторами Б. Фільц, І. Кириліною, Ю. Шевченком. О. Яковчуком, Алі Мігай та інші.

У другій половині століття формувалися традиції в окремих регіонах України: Слобожанщині з центром у Харкові, Галичині – у Львові, в південно-українському регіоні – в Одесі, східному регіоні – Донецьку. Іван Федорович Карабиць – український композитор (19452002, народився у 1945 році в с. Ялта Донецької області), народний артист України, професор Київської музичної академії ім. П. Чайковського, громадський діяч, постійний представник України з питань культури в ЮНЕСКО, перший секретар Національної спілки композиторів України, директор Міжнародного фестивалю «Київ – Музик – Фест», голова журі Міжнародного конкурсу юних піаністів пам’яті Володимира Горовиця. Його ім’я внесено в двадцятку кращих композиторів планети ХХ століття. Творчість І. Карабиця охоплює майже всі жанри музики від пісні до симфонії. Його музику часто виконують не тільки в Україні, а й у Франції, США, Нідерландах, Німеччині, Італії, Австрії, Польщі, Фінляндії та інших країнах світу. У творчій спадщині цього митця зі Східної України 3 симфонії, грандіозний твір синтезу мистецтв «Київські фрески», 3 фортепіанних та скрипкових концертів, кілька кантатно-ораторіальних творів, численні твори для фортепіано, цикл романсів на вірші П. Тичини та багато пісень на вірші Б. Олійника. Багате творче життя і педагогічна діяльність цієї людини сприяли зростанню музичної культури українського народу. На початку ХХI століття організовуються конкурси і фестивалі української фортепіанної музики ім. І. Карабиця, наприклад, традиційним став конкурс у м. Артемівську, де композитор закінчив музичне училище. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11.02.2004 р.№ 66 ім’я Івана Карабиця було присвоєно Артемівському музичному училищу.

У 80-х роках в Україні вже працювали 5 консерваторій: у містах Київ, Одеса, Харків, Львів та Донецьк (ім. С. Прокоф’єва). Друга половина століття характеризувалася підйомом музичної освіти, а також значними досягненнями в галузі мистецтва. У Києві, Харкові, Одесі і Львові сформувалися самобутні виконавські школи (орган, фортепіано, скрипка, флейта, бандура, баян та інші). З-поміж творів для народних інструментів найбільш численний репертуар було створено для бандури, багато творів для бандури написано М. Дремлюгою. Чимало яскравих творів створено для баяна, який має унікальні виконавські можливості (серед них «Карпатська сюіта» В. Зубицького), для духових інструментів (марші Є. Юцевича, Я. Верещагіна та ін.).

У складній ситуації опинилися в радянській Україні композитори, які писали музику для дітей, адже переважна кількість творів повинна бути присвяченою визначним радянським святам, Леніну, Комуністичній партії, героїчному минулому, боротьбі за мир і щасливе дитинство. Створення музичних творів про Леніна і партію поставало серйозною художньо-естетичною проблемою. Українськими композиторами М. Вериківським, П. Козицьким, К. Богуславським, А. Філіпенко, К.  Данькевичем, Г. Жуковським та багатьма іншими було створено величезну кількість пісень, хорів для дітей різного віку, починаючи з дошкільного.

В українській музичній культурі основоположником дитячого фортепіанного репертуару був В. Косенко (фортепіанний цикл «24 дитячі п'єси» та інші твори. Сучасна дитяча хорова музика була представлена не тільки пісенним напрямом, але й менш традиційним, більш складним інтонаційно і ритмічно, гармонічно, із використанням нових прийомів хорового письма і нових засобів виразності. У таких творах часто поєднувалися фольклорні джерела з сучасним стилем письма, сміливо використовувалася палітра звучання дитячих голосів. У цьому напряму писали композитори В. Рубіна, Т. Корганова, Л. Дичко, Б. Кравченко, Ю. Буцко, Р. Бойко, Т. Чудова та інші. І хоча ці твори вимагали від дитячих хорів високого рівня виконавства, вони були прикладом творів нового покоління, де ускладнювалася музична мова. Дитячу масову сучасну українську пісню створювали українські композитори Я. Бабалік, О. Білаш, М. Гайворонський, В. Дем'янишин, Л. Дичко, М. Дремлюга, А. Житкевич, В. Кващук, С. Жупанин, М. Завалішина, Т. Серьогіна, М. Кармінський, Ж. Колодуб, А. Кос-Анатольський, В. Лазаренко, В. Дерій, Л. Левітова, П. Майборода, А. Малишко, А. Мігай, К. Мясков, Л. Ревуцький, Ю. Рожавська, М. Сільванський, А. Філіпенко, М. Чембержі, В. Шаповаленко та інші. Виходили з друку хрестоматії з пісенного матеріалу для дітей різного шкільного віку, збірки, які складалися за шкільною програмою, записи та обробки дитячих українських народних пісень для дітей, збірки пісень для дітей дошкільного віку. Для учнів дитячих музичних шкіл створювали твори Я.Фрейдлін (Лісові картини: Сюїта для скрипки та ф-но), Шукайло Л. (Цирк: Сюїта для ф-но), Шутенко К. (Концерт для фортепіано і струнного оркестру. 1982), Яковчук О.(Горіховий дощ: Цикл для дит. хору без супроводу. Вірші В.Скомаровського); Казка про Жука: Кантата для дит. хору без супроводу. Вірші Г.Чубач.1990).

ХХ століття стало періодом становлення в українській музиці камерно-інструментальних жанрів – одночасних та циклічних. Майстром інструментальних мініатюр був В. Барвінський, широко відомою стала «Збірка українських колядок і щедрівок» для фортепіано, де представлені 22 обробки українських стародавніх церковних наспівів.

У 6080-ті роки починає формуватися неофольклорний напрямок українського симфонізму, яскравими представниками якого були М. Скорик («Карпатський концерт» та цикл «Гуцульський триптих»), Л. Грабовський («Симфонічні фрески»), Є. Станкович (балети «Ольга», «Прометей», «Вікінги», масштабні та камерні симфонії, музика до кінофільмів). Одними з перших застосували прийоми полістилістики Є. Станкович (цитування композиторів-класиків – «Колаж»), М. Дремлюга (Симфонія №3, яка присвячена «Пам’яті жертв голодомору» 1932-1933 років в Україні). Про неокласичний напрям розвитку симфонічної творчості свідчили твори В. Сильвестрова (симфонії для камерного оркестру «Спектри» та «Медитація».

У 70-х – на початку 80-х років були широко відомі в Україні і за її межами вокально-хореографічні колективи: Державний заслужений академічний народний хор імені Г. Верьовки, Державна заслужена академічна капела «Думка», хорова капелла «Трембіта», Державний заслужений ансамбль танцю УРСР імені П. Вірського, Київський камерний хор та інші. Названі колективи гастролювали багатьма країнами світу: Європа, Америка, Азія, українська музика досягла в означений період небувалого розквіту. У багатьох регіонах України було створено мережу обласних філармоній, концертних залів, Палаців і Будинків культури, музичних театрів, в яких працювали симфонічні, камерні, духові оркестри, оркестри народних інструментів, численні академічні та народні хори. В Україні в ці роки працювали 25 філармоній, більш ніж 200 музичних колективів. Вітчизняні композитори активно відгукувалися на усі події життя. В. Гомолякою, В. Губаренком, К. Данькевичем, Г. Жуковським, А. Кос-Анатольським, Б. Лятошинським, Г. Майбородою, Ю. Мейтусом розширювався жанрово-стильовий діапазон творів. У театрах опери і балету активно виконувалися талановиті твори цих композиторів. Яскравим прикладом може бути діяльність Одеської диригентсько-хорової школи-десятирічки МХТ УРСР (1968), керованої С. Крижанівським. Репертуар дитячого хору «Кантилена» включав такі показові твори, як «Stabat Mater» Дж. Перголезі, частину з «Magnificat» И.С.Баха, «Велику фугу» Й. Маттезона.

У жанрі камерно-вокальної музики працювали композитори В. Косенко, Г. Майборода, Ю. Мейтус (цикл романсів на сл. А. Малишка, В. Сосюри, Лесі Українки) та інші. У другій половині ХХ століття набували популярності серед хорових колективів твори майстра хорової музики різних жанрів Лесі Дичко ( хори а капела, хорові мініатюри, кантати, літургії, хори для дітей, дитячі пісні). Кантати Лесі Дичко «Червона калина», «Чотири пори року», «Сонячне коло», «Барвінок», «Весна» відрізняють сучасною музичною мовою, яскравістю художніх образів, що робило привабливою музику Л. Дичко для широкого кола слухачів.

Новаторські пошуки у сфері архаїки й сучасних засобів музичної виразності характеризують творчі пошуки композиторів І. Шамо (хор-опера «Ятранські ігри», концерт для хору, солістів і симфонічного оркестру, І. Карабиця «Сад божественних пісень» на текст Г. Сковороди. Характерною особливістю кінця ХХ століття стало відродження уваги композиторів до духовної музики. Серед відомих творів цього жанру слід назвати твори М. Дремлюги – «Світе тихий», Л. Дичко – «Літургія», В. Рунчак «Реквієм», В. Степурко «Псальми» та інші. У музичній культурі 60-80 років формувалися і виявлялися дві системи – офіційна музика соцреалізму з естетикою творів на замовлення та «ювілейних штампів»; та офіційно не визнаною у власній країні була творчість композиторів-шестидесятників, які сповідували далекі від псевдореалізму естетичні ідеали, реалізуючи їх переважно в інструментальній та програмній музиці, зокрема камерній.

Змістовною і цікавою є історія українського хорового мистецтва другої половини ХХ століття. Хоча життя в Україні і супроводжувалося складними суспільно-політичними процесами, йшов процес створення нових хорових колективів. Знаменною рисою дитячого хорового руху другої половини XX століття було виникнення великої кількості хорових об’єднань – капел, різних студій, гуртків. Велику і корисну роботу в цій галузі проводило музично-хорове товариство УРСР (МХТ). Організовані ним музичні класи, студії на базі загальноосвітніх шкіл, а часом і музично-хорові школи, славилися добрими хоровими колективами, які вели активне творче життя.

Художнє життя «періоду застою» (70-ті рр.) розвивалося досить інтенсивно і суперечливо у несприятливих умовах. Активно працювала політика заборон і обмежень у художній творчості, поширювалася політизація та ідеологізація мистецтва. Проте і в рамках заборон і вимог системи було створено чимало високого художнього рівня творів, що одержали широке визнання. Музично-хоровим товариством було створено, спільно з Міністерством культури України, чоловічу хорову капелу ім. Л. Ревуцького (перший художній керівник Семен Дорогий), камерний хор ім. Б. Лятошинського (засновник В. Іконник). Відродився професійний хор на Волині (Луцьк), яким керував, нині відомий митець Анатолій Пашкевич, оркестр українських народних інструментів, з яким виступають відомі солісти-співаки (засновник Я. Орлов, теперішній керівник В. Гуцал). Розпочався тривалий процес ренесансу української народної пісні, в тому числі хорової. Хором ім. Г. Верьовки у 1966 р. почав керувати відомий митець А. Авдієвський. Якісно нове звучання колективу розпочалося з програми колядок, щедрівок, із введення до репертуару класичних хорових творів, які раніше не виконувались. Це явище – поєднання одним колективом академічної та народної манери співу – було належно оцінене на сторінках преси, набуло певного резонансу у працях М. Кречка, М. Головащенка, М. Загайневич, Л. Пархоменко. Хор ім. Г. Верьовки – найкраще укомплектований співаками-хористами, солістами – став певним еталоном для регіональних професійних хорів і хорових груп: Буковинського ансамблю пісні і танцю (керівник А. Кушніренко), Закарпатського народного хору (керівники М. Кречко, М. Попенко), Гуцульського ансамблю пісні і танцю (керівники М. Гринишин, Б. Дерев’янко, І. Легкий), Волинського народного хору (керівник А. Пашкевич), Житомирського ансамблю «Льонок» (керівник І. Сльота), Черкаського народного хору (керівник П. Савчук), Чернігівського народного хору (керівник П. Процько), Прикарпатського ансамблю пісні та танцю «Верховина» (керівники Ю. Корчинський, О. Волинець, М. Дуда), Подільського хору (керівник М. Болема) та інших.

У 6080-х роках відбувалося стильове оновлення композиторської школи, поширювалося експериментаторство в галузі сучасної композиторської техніки, з’являлися нові, зокрема камерні та синтетичні жанри (опера-балет, балет-симфонія, хор-опера). Було створено перші рок-опери. Традиції українського музичного авангарду закладені ще в творчості В. Лятошинського (18941968). Ним була створена опера в європейському стилі «Золотий обруч» (1930). Новаторські тенденції проявилися в творчості композиторів В. Косенко (18961938), М. Вериківського (18961962), автора першого українського балету «Пан Каневський» (1930). Модерністичні напрями розвивали послідовники Б. Лятошинського — В. Годзяцький, В. Загорцев, В. Сильвестров, Л. Грабовський, ці композитори першими в українській музичній культурі почали застосовувати додекафону систему, сонористику та алеаторику. У Галичині новий напрямок культивував Д. Січинський (історико-романтична опера «Роксолана», яку завершив у 90 роках композитор Г. Скорик). Українськими композиторами було написано багато творів, які отримали прихильність слухачів як в Україні, так і далеко за її межами. Доповнити цей перелік можна іменами О. Білаша ( вокально-хорові твори, пісні), В. Верменича (пісні-хори), В. Губаренка (лірична моноопера «Листи кохання», опера-балет «Вій», пісні, музика до кінофільмів), К. Данькевича (опера «Богдан Хмельницький», балети, ораторії, кантати, хорові твори, пісні), М. Дремлюги (вокально-симфонічні твори, романси, пісні), В. Дубравина (вокально-хорові твори, пісні для дітей), Л. Дичко (вокально-симфонічні твори, дитячі хорові концерти, романси, пісні), М. Жербіна (вокально-симфонічні твори, романси, пісні, обробки народних пісень), М. Завалишиної (опери, хори, романси, пісні для дітей тощо), В. Кирейка (фольк-опера «Цвіт папороті», балет «Лісова пісня», вокальні симфонії, симфонії, хори, вокальні цикли, ансамблі пісні), балети Є. Станкевича, Є. Козака (вокально-хорові твори), М. Колесси, Ж. Колодуб, Л. Колодуба, А. Кос-Анатольського та інших.

Розвивалося українське музикознавство, наукова діяльність видатних теоретиків першої половини ХХ століття (Б. Яворський, Ф. Колесса, К. Квітка, О. Оголевець, С. Протопопов та інші) ставала джерелом пошуку нових аспектів музично-теоретичного мислення. Набули популярності музичні твори для дітей і юнацтва українських композиторів.

У другій половині ХХ століття в країні швидко розвивалася масова музична культура, особливістю якої було різноманіття і взаємодія різних сфер. Одним із найбільш активних елементів масової культури, що впливав на масове музично-естетичне виховання, стало естрадне музичне мистецтво. Термін «естрадне мистецтво» почав використовуватися в середині ХХ століття, коли активно формувалися різноманітні естрадні жанри, хоча поняття «естрада» значно видозмінювалося в процесі її історичного розвитку, під це поняття потрапляють і більш ранні явища, що містять у собі якості естрадної специфіки. У масовій музичній культурі того періоду естрадна музика складала величезний пласт, була самостійним явищем, формувалася в широкий і багатогранний напрям, широко розповсюджувалася. Від художнього рівня музичної естради багато в чому залежав рівень музичних смаків підростаючого покоління, адже естрадна музика була надзвичайно популярною серед представників різних соціальних груп молоді. У потоці музичних явищ 70 – 80-х років рівень естрадного мистецтва підвищувався і удосконалювався, а це значно впливало на художньо-естетичний рівень молодіжної слухацької аудиторії.

На Пленумі Спілки композиторів СРСР у Києві, присвяченому пісні, О. Пахмутова говорила: «У цьому новому явищі є, безперечно, й такі риси, що заслуговують на увагу. Насамперед, це спортивність образу, молодість, яскравість. Кращі зразки цього напряму пов’язані з народною піснею. І, нарешті, приголомшуючий інструментарій. Не дивно, що молодь з усім запалом поринула в цей новий свіжий струмінь» [381, с.69 ].

Естрадна музика поступово формувала систему засобів виразності, куди входили й нетрадиційні типи виконання, творчості та сприйняття. Так само вона виявляла все більш помітну тенденцію до взаємодії з іншими сферами музичної культури – музичною класикою, сучасною «серйозною» музикою, а ряди естрадних виконавців постійно поповнювали музиканти з освітою консерваторії. Професійне музичне мистецтво також не залишалося на узбіччі нової культури. У результаті виникали музичні твори, які неможливо було класифікувати, орієнтуючись лише на традиційні критерії. На естраді співіснували найрізноманітніші види мистецтва, що істотно різняться художньою мовою, своїми засобами вираження.

У музичному естрадному мистецтві другої половини ХХ століття пісенний жанр став одним із основних. Свою естетичну пам’ять, котра складалась віками, український народ зберіг у пісні, що стала основою професійної української музики. Існує думка, що саме завдяки пісенній народній творчості, виникло й естрадне мистецтво, адже народна пісня є благодатним середовищем для творчості багатьох виконавців. Якщо враховувати те, що мистецтво в Україні не одне століття розвивалось як вокально-хорове, то стане очевидним, яким безцінним скарбом є традиції народнопісенної творчості, народного співу ансамблів і національного професійного виконання. Особливості українського народного співу – плавні мелодії, відсутність великих інтервалів, середня теситура, неширокий звуковий обсяг, чітке промовляння слів, чистота інтонацій, стримана динаміка та загальне благородство стилю. Усе це, безперечно, впливало на розвиток української естрадної пісні.

У другій половині ХХ століття широкого розповсюдження та великої популярності серед молоді набула діяльність вокально-інструментальних естрадних молодіжних колективів, куди залучалося широке коло молоді. У творчості цих ансамблів особливе місце посідали фольклорні традиції – це своєрідний синтез традицій минулого і майбутнього, який значно впливав на розвиток естрадного виконання. Музична естрада стала природною другою хвилею відродження традиційного фольклору, адже в урбанізованих регіонах фактично перестало існувати домашнє музикування. Йому на зміну прийшла й поширилась творчість самодіяльних вокально-інструментальних ансамблів і рок-груп, бардівська пісня. При цьому естрада успадкувала цілий ряд соціальних, психологічних функцій, що реалізувалися раніше через традиційний фольклор і домашнє музикуванням. Естрадні колективи стали широко використовувати фольк-культуру, яка містила в собі етнічні корені, і це говорить про вагомість означеного жанру, що відбиває своєрідність і специфіку історичного розвитку певної культури. На V Всесоюзному конкурсі артистів естради в 1970 році молодіжні ВІА отримали офіційний статус. Вперше вони були визнані як повноправні серед інших традиційних естрадних жанрів. Їх популярність з цього часу стала стрімко зростати. Розквіту сприяв не тільки досить високий художній рівень радянської пісенної культури, але й інтенсивний розвиток радіотехніки, електроніки, звукозапису, впровадження техніки в побут і художню сферу. Музична молодіжна діяльність ВІА стала доступною для широкого кола молоді, вона заохочувалася політикою радянської держави. ВІА створювалися не лише в концертних організаціях і установах, але й при Будинках культури, в загальноосвітніх закладах. Вони проголошували дух колективізму, братерства, тим самим заохочуючи до такої діяльності молодь, виступали згуртованою ідейною і художньою спільнотою. Учасники вокально-інструментальних ансамблів одночасно були і авторами, і виконавцями. Майже кожний учасник міг одночасно бути і співаком, і інструменталістом. Таке об’єднання функцій у ВІА було властиве і класичному джазу, і пісням шансон’є, і традиціям «бардівської» пісні.

Нова музична культура почала швидко вбирати в себе різноманітні вокальні жанри: вітчизняну масову пісню, класику, романси, балади, навіть елементи театру, кіно, хореографії, мюзікла. Але водночас естетика ВІА стала впливати на розвиток театру, кіно, оперети, балету і телебачення.

В Україні величезну роль у становленні естрадного музичного мистецтва зіграли відомі ансамблі «Світязь» і «Смерічка», що продемонстрували плідність такого неймовірного, на перший погляд, синтезу елементів рок-музики і народного фольклору. Добре знаючи автентичний фольклор, збираючи матеріали в експедиціях по рідній глибинці, «Світязь» упевнено дотримувався дієвого, перетворюючого підходу до народної музичної творчості. Яскрава національна визначеність багатьох ансамблів і виконавців нерозривно пов’язана з доведеною на естраді до абсолюту загальної тенденції ХХ століття до інтернаціоналізації музичного мистецтва, що забезпечується універсальними ритмічними конструкціями, прийомами аранжування, інструментаріями. Найбільш поширений спосіб взаємодії – пряме використання музичного фольклору в практиці сучасних ансамблів і окремих виконавців (запозичення народних мелодій, манери співу; включення в ансамблі народних інструментів). Специфіка естрадної пісні проявляється в особливостях слухацького сприйняття, а саме – у його синкретичності, установці на видовище. Таке зусилля на сценічний початок, театралізація пісні, зокрема, у виконавчому мистецтві, найбільш чітко виявились у творчості таких талановитих співаків як М. Гнатюк, В. Івасюк, М. Мозговий, С. Ротару та інші.

Відомо, що в Україні у 80-ті роки ХХ століття професійних ансамблів було втричі більше, ніж філармоній. Серед них, безумовно, були оригінальні, незвичайні. Наприклад, «Червона Рута» (Кримська філармонія), «Світязь» (Волинскька), «Водограй» (Дніпропетровська), « Смерічка» (Чернівецька), «Ватра» (Львівська), «Музики» (Закарпатська) та інші. У кожного з них – свій репертуар, підібраний з урахуванням виконавчих можливостей, та своє сценічне втілення. Поряд з композиторськими творами все частіше звучали обробки народних пісень – навіть в програмах тих колективів, котрим найкращим чином вдавалися джазові композиції чи зразки у стилі «диско». Народна пісня складала значну частину репертуару багатьох українських ВІА. Виконання різноманітних за стилем творів – фольклорних, джазових, естрадних і, можливо, академічних - висувало перед естрадним співаками особливі вимоги. Окрім досконалого володіння голосом, найважливішою умовою професіональної придатності артиста виступав достатньо високий рівень розуміння специфіки кожного із напрямів та володіння відповідними технічними засобами виконання. Існує багато пісень, які співали в народній манері, з використанням прийомів народного співу. У такому напрямі працювали в кінці століття співачка Руслана, ансамбль «Легенда» Луганської обласної філармонії та інші. Широке розповсюдження творчості ВІА слід вважати позитивним, адже до активної музичної діяльності залучалася велика кількість молоді, яка раніше була лише пасивним слухачем щодо музики. Зацікавлення молоді цією музикою стимулювало широке розповсюдження її пісень і на професійній естраді, і на аматорських підмостках. Згодом було відкрито естрадні та джазові відділення у багатьох музичних вузах України: Києві, Харкові, Одесі, Луганську.

Надмірне захоплення молоддю сучасною естрадною музикою викликало занепокоєння у суспільстві. У музично-педагогічному суспільстві активно обговорювалася проблема впливу сучасної популярної музики на підлітків і молодь. Відзначалося, що останнім часом серед підлітків та юнацтва широко розповсюджувалося захоплення молодіжною популярною музикою, яку називали біг-біт, поп або рок (ці назви по суті синонімічні). Така музика завжди звучала у виконанні вокально-інструментального ансамблю, ядро якого складали електрогітари, барабани та електроорган. Самодіяльні ансамблі такого типу існували в багатьох школах. Більшість творів, які виконували ансамблі, були низької художнього рівня, для них була характерна гіпертрофія ритму в ущерб мелодії, виконавці зловживали шумовими ефектами, надмірною гучністю. Захоплюючись такою музикою, молодь відверталась від інших видів музики, виявляла байдужість до класичної і народної музики.

Але в науково-педагогічній літературі відмічалося, що є помилкою недооцінка ролі і можливостей естрадного мистецтва у впливі на духовний розвиток молодого покоління. Безперечно, естрада поєднує розвагу з моральними та естетичними завданнями. Її виховна роль, яка ґрунтується на принципі «розважально-повчальному», невідривна від веселого та радісного видовища. Саме через нього естрада властивими їй засобами художньої виразності впливає на внутрішній світ особистості, і цей факт не можна не помічати. Провідні фахівці в галузі музичної культури наголошували на тому, що шлях розвитку сучасної естради має бути серйозно проаналізований сучасною естетикою, музично-педагогічною, психологічною і культурологічною наукою, щоб визнати естраду повноцінним мистецтвом, яке істотно може впливати на культурне зростання підростаючого покоління.

А.Сохор, зі свого боку, підкреслював, що «біт» функціонує як складова частина радянської масової музики, соціалістичної культури в цілому, справді народної за своїм духом, покликаної втілювати ідеї, мораль, естетику всіх поколінь нашого суспільства. Тому слід звернути увагу на ці жанри масової музики. Їх можливості великі, вони можуть і повинні бути використані для ідейного, етичного та естетичного виховання радянської молоді. А.Сохор зазначає, що педагогам необхідно переорієнтувати увагу молодіжної аудиторії на художню проблематику рок -музики. Підвести слухачів до усвідомлення того, що «біт» і «рок» існують не самі по собі, а тісно пов’язані й чітко перегукуються з численними не менш яскравими і цікавими моментами музичної дійсності як наших днів так і далекого минулого. Найефективнішою формою спілкування, що веде до досягнення цієї мети, є форма діалогу, що передбачає взаємну довіру й повагу до думок і смаків співрозмовника [482].

Л. Коваль зазначала, що для слухання естрадної музики не потрібно особливої підготовки. Часто емоційні прояви зводяться в ній до вираження дуже конкретного настрою, пісенні інтонації близькі розмовній побутовій мові. Усе це створює сприятливі умови для проникнення естради в середовище підлітків і гальмує процес осягнення класичної музики, вміння зосереджувати увагу, володіння навичками аналізу прослуханого матеріалу. Проте дослідження показало, що захоплення естрадною музикою ще не є ознакою повної відсутності в учнів, навіть найменш підготовлених до сприймання складних музичних творів, потягу до класичної музики [212].

Різноманітним, насиченим і цікавим у другій половини XX століття було культурне і мистецьке життя Луганщини, про що свідчать як творчі досягнення видатних митців так і існування багаточисельної плеяди творчих колективів професійної та самодіяльної спрямованості, які зробили неповторний внесок не тільки в розвиток своєї творчості, але й музично-естетичного виховання підростаючого покоління Луганщини та України в цілому. Культура Луганщини була представлена низкою культурно-просвітницьких мистецьких закладів, серед яких - 3 театри, (обласний російський драматичний театр, обласний український музично-драматичний театр, обласний театр ляльок), обласна філармонія, 4 дитячих музичних школи, народний театр при Палаці культури ім. В. Леніна, дитяча філармонія, 25 палаців культури і клубів, 4 середніх спеціальних закладів культури і мистецтв, понад 800 клубів і будинків культури, 3625 колективів художньої самодіяльності, орестрові ансамблі. Відбувалася велика кількість музично-виконавських конкурсів. Зростала чисельність виконавців, колективів, ансамблів народного, естрадного, академічного та джазового напрямів. Серед відомих самодіяльних мистецьких колективів - Заслужена хорова капелла УРСР, колектив народної хорової капели ветеранів війни й праці (Луганський обласний палац культури); Народний хор ветеранів педагогічної праці обласного Будинку вчителя; Хор ветеранів Великої Вітчизняної війни при Палаці культури заводу ім. 0. Пархоменко та інші [106].

Серед творчих колективів на особливу увагу заслуговує діяльність Заслуженої хорової капели, яка була найстарішим мистецьким колективом Луганщини. Історія її створення сягає 1926 року. Першими організаторами хору при ПК імені В. Леніна були робітники паровозобудівного заводу: електрик М. Волощенко, слюсар М. Рудь, табельник Л. Пуплін, токар М. Артющенко та його дружина. З перших днів свого існування колектив постійно виступав в цехах заводу та гуртожитках, а у 1932 році колектив хору з 40 учасників взяв участь в міському огляді художньої самодіяльності. Перемоги у різних виконавських конкурсах підтверджували виконавський рівень цього хорового колективу (2 місце на республіканському огляді самодіяльності в Харкові, 1 місце - в Києві, перемога у Всесоюзному огляді художньої самодіяльності ВЦРПС, присвяченому 20-й річниці Жовтневої революції (м. Москва). У 1938 році ВЦРПС направив в цей колектив хормейстера - Б. Сироткіна, під керівництвом якого в 1939 році хором були показані уривки з опери «Євген Онєгін» П. Чайковського, в 1940-1941 роках колектив підготував опери «Алеко» С. Рахманінова та «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського [105].

Післявоєнний період став часом справжнього підйому для самодіяльного колективу, який після війни очолили О. Лебедєв і М. Дунаєвський. Поступово зростала майстерність хору і поповнювався його репертуар, у програмі колективу ставало все більше творів вітчизняної та зарубіжної класики, російських і українських пісень, пісень народів СРСР, творів радянських композиторів. До 300-річчя возз’єднання України з Росією (1954 р.) хор підготував кантату українського композитора Г. Жуковського «Дружба народів», яку виконав разом з академічною хоровою капелою УРСР «Думка» у супроводі симфонічного оркестру Луганської філармонії на урочистому засіданні, присвяченому цій даті.

У 1954 році за самобутність і народність, майстерність виконання Указом Президії Верховної Ради хору УРСР було присвоєно почесне звання - «Заслужена хорова капела УРСР». У 1957 році вперше в Радянському Союзі силами самодіяльного хору тепловозобудівників відбулася прем’єра опери «Іван Сусанін».

У 1963 р. капелу очолив Є. Попков, а з 1980 р. художнім керівником цього колективу був — I. Браверман.

Колектив народної хорової капели ветеранів війни й праці при Луганському обласному палаці культури будівельників був створений в 1962 р. У 1964 році йому було присвоєне звання «народний». Першим керівником був заслужений працівник культури О. Лебедєв, з 1973 р. хор очолив А. Пруський. Хор став лауреатом конкурсу патріотичної пісні в м. Харкові «Червона гвоздика», виступав у Ростові-на-Дону, Миколаїві, Києві, Харкові та інших містах України.

З 1984 року хором керувала Н. Малюгіна, під час діяльності якої репертуар хору значно розширився: це українські народні пісні, російські народні пісні, обробки народних пісень, класичний репертуар, пісні сучасних композиторів, а-сареііа, 3-х голосні, 4-х голосні твори, хори з опер.

Народна хорова капела є лауреатом І, II, Ш-го Всесоюзного огляду самодіяльності творчості, нагороджена Почесною грамотою Президії Верховної Ради України, Почесною грамотою Міністерства культури України, Почесними грамотами облдержадміністрації, обласного управління культури, міської Ради ветеранів [107].

Народний хор ветеранів педагогічної праці обласного Будинку вчителя був організований Н. Пацерою в 1986 році. У 2001 році колектив отримав звання народного і двічі блискуче підтвердив своє почесне звання. Велике значення в колективі приділялося співпраці з луганськими композиторами і поетами: Н. Меженіним, І. Морозовим, А. Дубровим, В. Зайцевим та іншими. Авторські твори писала і учасниця хору Р. Павлова [104].

Славетним колективом Луганщини був самодіяльний оркестр народних інструментів, створений у післявоєнні роки. Організатором, художнім керівником і диригентом самодіяльного оркестру народних інструментів був Аванесов Георгій Андрійович, талановитий аматор народної музики і пристрасний її пропагандист, який у 1945 році при міському Палаці піонерів організував оркестр з десяти учасників. З часом кількість учасників оркестру збільшувалася, майстерність удосконалювалась (участь та перемоги у республіканських та Всесоюзних конкурсах, Всесоюзному фестивалі радянської молоді, VI Всесвітньому фестивалі молоді та студентів, запрошення у кращі концертні зали СРСР, виступи за кордоном - Болгарія (1969 р.), Угорщина (1975 р.), оркестр досяг великих творчих успіхів у виконанні кращих творів російських, українських композиторів, музики народів СРСР, а також зарубіжної класики.

Репертуар оркестру завеликий, зокрема, серед найбільш популярних творів у виконанні оркестру можна було, наприклад, назвати: «візитну картку» народну пісню у оркестровці Г. Аванесова «Реве та стогне Дніпр широкий», увертюру до опери М. Глинки «Руслан і Людмила», увертюра «Егмонт» Л. Бетховена, варіації на теми російських народних пісень: Н. Будашкіна -«Ось мчиться трійка поштова», для балалайки з оркестром П. Кулікова — «Липа вікова», увертюра до кінофільму «Діти капітана Гранта» І. Дунаєвського та багато інших.

Звучання луганського оркестру відрізняла, насамперед, глибока музична культура виконання, метроритмічна точність, яскрава контрастна динаміка, дуже гнучке, продумане найтонше нюансування, віртуозна техніка оркестрових груп, загальне монолітне, злагоджене звучання.

У 1960 році оркестру присвоїли звання «народного», а в 1967 «заслуженого». Колектив оркестру цього періоду налічував 50 учасників, а в першій половині 70-х р.р. в оркестрі грало вже більше ста музикантів.

Оркестру народних інструментів Г. Аванесов присвятив все своє життя, саме тому у 1987 році народному оркестру УРСР було присвоєно його ім’я.

На жаль, після проголошення незалежності України, коли значно погіршився фінансовий стан всіх культурно-просвітницьких установ, без фінансової та організаційної підтримки заслужений народний оркестр УРСР імені Г. Аванесова припинив своє існування [108].

Музично-просвітницька робота, що проводилася обласною філармонією (Луганськ; Ворошиловград), була визначальною у розвитку музичної культури області другої половини XX століття. Так, концертна діяльність академічного симфонічного оркестру Луганської обласної філармонії була яскравим зразком збереження і розвитку класичного музичного мистецтва.

Луганська обласна філармонія розпочала своє творче життя з комсомольсько-молодіжного ансамблю, організованого в березні 1943 року на основі якого згодом було створено український народний ансамбль пісні і танцю під керівництвом М. Новохатської.

Філармонічний оркестр (близько 50 музикантів) був заснований влітку 1945 року і вже в листопаді відбувся його перший концерт під керуванням диригента С. Ратнера. За високий виконавський рівень та роботу по пропаганді кращих зразків радянського музичного мистецтва симфонічний оркестр Луганської обласної філармонії у 1976 році став лауреатом премії Луганського обкому комсомолу імені «Молодої гвардії», а на початку XXI століття Луганський симфонічний оркестр був одним з провідних колективів Луганської обласної філармонії та одним з кращих серед дев’яти симфонічних оркестрів країни [109; 113].

У витоках колективу стояли високопрофесійні музиканти: перший концертмейстер І. Моісеєв, скрипалі С. Єгін, М. Ткаченко, альтисти Шмулько, флейтист В. Бакланов, гобоїст І. Колесніченко, кларнетист Глузман, фаготист І. Голосний, валторніст В. Антушевській, трубач А Крівосенко, тромбоніст М. Міщенко. Концертними програмами диригували такі видатні диригенти, як К. Еліазберг, К. Сімеонов, Є. Кондрашин, Н. Рахлін, А. Стасевіч, С. Турчак, В. Кожухар, К. Етт (Австрія), В. Ленардс (Бельгія), Ф. Моргенштерн (Німеччина), О. Трглік (Словаччина), Д. Клайн, Курт Шміт та інші.

Виконавський стиль оркестру формувався у співдружності з видатними музикантами сучасності, які виступали в його концертах. Серед них: С. Ріхтер, Л. Оборін, Я. Фліер, Т. Ніколаєва, Е. Вірсаладзе, М. Плєтньов, С. Навасардян, Д. Ойстрах, Л. Коган, В. Третьяков, Б. Которович, Д. Шафран, М. Шапошнікова, І. Козловський, Т. Мілашкіна, Є. Мірошниченко, А. Солов’яненко, В. Співаков [113].

Художнє керівництво оркестру здійснювали за різних часів: заслужений артист України Ю. Олесов, заслужені діячі мистецтв України -В. Костріж, В. Леонов, Р. Нігматуллін, Н. Пономарчук [111]. За велику роботу з пропаганди кращих зразків радянського музичного мистецтва симфонічний оркестр Луганської обласної філармонії в 1976 році став лауреатом премії Луганського обкому комсомолу імені «Молодої гвардії».

Музично-просвітницька робота обласної філармонії не обмежувалася лише організацією концертних сезонів. Серед музично-просвітницьких форм, що впроваджувалися колективом філармонії в культурне життя Луганського краю, можна назвати музичні лекторії, виступи перед учнями загальноосвітніх шкіл та колективами промислових підприємств міста та області.



Cлавна передісторія у зразкового фольклорно-етнографічного ансамблю з Луганська «Забавушка» (керівник В. Туранська-Кочетова, у минулому випускниця музично-педагогічного факультету Луганського державного педагогічного інституту імені Т. Шевченка). Колись її ансамбль називався «Піонерія», але вже тоді виступав у Москві, на центральному телебаченні, брав участь в телевізійних конкурсах «Веселі нотки», «Творчість юних», «Будильник» та у багатьох культурних програмах Москви і Києва. «Забавушка» гастролювала з концертами у Софії, Варні, Пернику, була неодноразовим лауреатом престижних фестивалів. Саме на базі ансамблю «Піонерія» була створена фольклорна група, яка надалі стала ансамблем «Забавушка» і визначила його творче обличчя. Ансамбль «Забавушка» (польською «Забавка») — член Спілки поляків в Україні. Його колектив неодноразово запрошувався на міжнародні фестивалі, які проходили в багатьох містах Польщі. Також ансамбль виступав на фестивалях польського фольклору «Веселка Полісся» (Житомир), І Всеукраїнському конкурсі-фестивалі дитячої та юнацької творчості «Наша земля - Україна», XII Міжнародному фестивалі та у міжнародному фестивалі фольклору «Кримська веселка» [112].

У 1976 році був заснований дитячий зразковий ансамбль «Зернятко» (керівник - Л. Блінова, з 1990 р. - Н. Збрицька) на базі Палацу культури тепловозобудівників імені В. Леніна. Художній рівень цього дитячого колективу був таким високим, що «Зернятко» запрошували для участі в концертах різних міст СРСР, а також у Кремлівський Палац зїздів (1981 р.). У цей же період ансамблю було присвоєно звання «Зразковий» [108].
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка