Судова риторика




Скачати 147,49 Kb.
Дата конвертації23.03.2017
Розмір147,49 Kb.
Реферат на тему:

Судова риторика.

Аналіз і оцінка

зібраних у справі доказів.

Етика в кримінальному судочинстві


Вступ
Аналіз і оцінка зібраних у справі доказів є дуже важливою частиною обвинувальної промови. В цій ча­стині необхідно довести саму подію злочину і винність підсудного в здійсненні. Якраз аналіз і оцінка доказів можуть переконати суд у Правильності позиції прокурора, змусити прислухатися до його думки.

Докази, які наводить прокурор в обвинувальній промові, по­винні переконливо підтвердити правильність його висновку. Зізнання підсудного, ясність і простота справи не звільняє прокурора від ана­лізу доказів. Обов'язок доказування у кримінальному процесі закон покладає на прокурора. Він зобов'язаний вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи. Прокурор повинен перевірити і оцінити всю не­обхідну сукупність доказів та їх джерел і прийняти на цій підставі законне, обґрунтоване і справедливе рішення (ст. 22 КПК України).


Кримінально-процесуальне законодавство категорично заборо­няє прокурору, судді перекладати обов'язок доказування на підсуд­ного. Ця заборона поширюється також на захисника підсудного, ци­вільного відповідача та його представника. Вони теж є суб'єктами доказування, але на відміну від суду, судді, прокурора мають пра­во, а не зобов'язані брати участь у доказуванні, висувати певні твер­дження на захист своїх законних інтересів і аргументувати їх.

Внутрішнє переконання прокурора про законність і обґрунтованість обвинувачення базується на фактичних даних. У протилеж­ному випадку прокурор зобов'язаний відмовитися від обвинувачен­ня (ст. 264 КПК України).

В обвинувальній промові прокурор зобов'язаний систематизу­вати всі зібрані у справі докази, дати їм оцінку з позиції обвинува­чення. Завдання прокурора — допомогти учасникам процесу зістави­ти міх собою розрізнені докази, відкинути все непотрібне, зайве і прий­ти до обґрунтованих висновків.

Прокурор не може в обґрунтуванні своїх висновків посилатися на ті чи інші факти, беручи без доказування за істинні, достовірні, і, навпаки, безпідставно відкидати інші факти, як такі, що не відпо­відають дійсності. Прокурор у кожному випадку повинен обґрунтувати, чому він довіряє одним доказам і не довіряє іншим, вважає їх такими, що не мають значення для справи.

Аналізуючи докази, головну увагу державний обвинувач пови­нен зосередити на встановленні достовірності доказів, на з'ясуванні їх доказової цінності. Необхідно переконатись самому і переконати інших, що не було допущено порушень процесуального закону при отриманні доказів. Докази та їхні джерела, отримані з порушенням норм законодавства, завжди викликають сумнів у їхній достовір­ності і недопустимі для використання у судовій промові.

Показання свідків — найпоширеніше джерело доказів, без них практично немає жодної кримінальної справи. Аналізуючи показання свідків, слід мати на увазі, що не можуть бути доказами повідом­лені свідком дані, джерело яких невідоме. Якщо показання свідка базується на повідомленнях інших осіб. то ці особи повинні бути також допитані (ст. 68 КПК України). Йдеться про похідні докази (свідчення за чутками).

Аналізуючи показання свідків, прокурору варто враховувати об­ставини, що дають підстави думати про помилкове уявлення або добросовісну помилку щодо фактів, про які свідок дає пояснення. Свідчення особи, яка не є очевидцем інкримінованого обвинува­ченому злочину, можуть бути покладені в основу обвинувачення тільки після перевірки ґрунтовності джерел одержаних відомостей.

Обвинувачення не може базуватися на припущеннях свідків, їх неконкретних і суперечливих показаннях. Показання свідків не можуть бути відкинуті лише на тій підставі, що ці свідки перебува­ють у родинних відносинах з підсудним. Обвинувальна промова не може ґрунтуватися лише на показаннях свідків, зацікавлених у ре­зультатах справи. Особливо критично слід ставитися до показань свідків, які перебувають у ворожих стосунках з підсудним або в його підлеглості, малолітніх і неповнолітніх свідків, враховуючи мож­ливість їхнього помилкового уявлення про повідомлені факти.

Одним із важливих джерел доказів і одночасно засобом захис­ту від висунутого звинувачення є показання підсудного. Різнови­дом показань підсудного є повне або часткове визнання чи запере­чення ним своєї вини в інкримінованому злочині, само обмова, об­мова, алібі.



Само обмовою є такі показання підсудного, коли він зізнається у вчиненні злочину, якого в дійсності не вчинював; у більш тяжко­му злочині, ніж вчинив у дійсності або ж бере на себе всю вину за вчинений злочин, хоч у дійсності цей злочин є груповим, чи пере­більшує свою роль у вчиненні злочину порівняно з тою, якою вона є насправді.

Говорячи про само обмову, прокурор має враховувати, що мотивами її можуть бути несприятливі для підсудного обставини, стан пригніченості, втрата віри в справедливість і об'єктивність слідчого і суду, бажання виручити інших осіб, бути покараним за менш тяж­кий злочин порівняно з вчиненим, сховатись на деякий час від слідства і суду в місцях позбавлення волі, поради «досвідчених» лю­дей, у тому числі співкамерників, погроза і підкуп з боку дійсних злочинців і співучасників, незаконні засоби ведення розслідування, юридична необізнаність, бажання «прогулятися» в інших місцях під час допитів, оглядів, відтворення обстановки й обставин події, коли набридло сидіти в колонії, кругова порука, «солідарність» злочинців, бажання неповнолітнього або початкуючого злочинця заслужити схва­лення досвідчених і сильніших злочинців свого оточення.



Обмова це такі показання підсудного, в яких він викриває (правдиво чи неправдиво) інших осіб (це можуть бути співучасни­ки або ж сторонні особи) у вчиненні інкримінованого йому або комусь іншому злочину.

Мотивами обмови є, зокрема, бажання уникнути відповідаль­ності або применшити свою вину, помста, бажання сприяти розк­риттю злочину, заслужити прихильність працівників міліції і слідчих або ж незаконний вплив з їхнього боку тощо.



Алібі це твердження підсудного про те, що він не міг бути виконавцем інкримінованого злочину, бо в момент його вчинення перебував в іншому місці. Обов'язок перевірки алібі лежить на про­куророві і судді. Підсудний і його захисник мають право, але не зо­бов'язані наводити докази на потвердження алібі. Якщо заяву підсуд­ного про алібі не спростовано, кримінальна справа повинна бути закрита, а суд першої інстанції повинен винести виправдувальний

Аналізуючи показання підсудного, прокуророві слід пам'ята­ти, що КПК України спеціально вказує, що вони підлягають деталь­ній перевірці і що визнання підсудним своєї вини може бути покла­дене в основу обвинувачення тільки при підтвердженні цього визнан­ня сукупністю наявних у справі доказів (ч. 2 ст. 73, ч. 2 ст. 74 КПК).

У своїй обвинувальній промові на суді прокурору слід врахо­вувати, що показання обвинуваченого, дані на попередньому слідстві, від яких він відмовився згодом, і не підтверджені в судо­вому слідстві іншими доказами, не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку.

При оцінці показань підсудного, який викриває іншу особу, прокурору слід особливо ретельно і критично проаналізувати ці по­казання. Обвинувачення не може вважатися доведеним, якщо воно ґрунтується тільки на обмові іншого підсудного, зацікавленого у ре­зультатах справи, не підкріплене іншими вагомими доказами.

Показання потерпілого має важливе значення у справі: воно виступає як засіб захисту його прав і законних інтересів. Останнє не є характерним для показань свідка. Крім того, процес форму­вання показань останнього дуже істотно відрізняється від показань потерпілого і підсудного. Все це теж необхідно враховувати при оцінці показань згаданих осіб. Слід мати на увазі й особливу заці­кавленість потерпілого й підсудного в результатах справи, а також те, що потерпілий і підсудний мали можливість ознайомитися з усіма матеріалами слідчої справи. Вони весь час були в залі судового засі­дання, слухали і бачили всі докази у справі.

Серед доказового матеріалу все більшої ваги набуває експер­тиза. Висновок експерта для прокурора, судді не є обов'язковим, але згода з ним повинна бути мотивована (ч. 4 ст. 75 КПК України). Висновок експерта не має наперед установленої сили, переваги перед іншими доказами і підлягає оцінці за внутрішнім переконан­ням прокурора, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктив­ному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності. Умілий аналіз державним обвинувачем висновків експертів у зіставленні з інши­ми доказами з кримінальної справи робить висновки прокурора пе­реконливими і обґрунтованими.




Висновок
Недоліком обвинувальних промов при аналізі й оцінці доказів є те, що логічне доказування, аналіз доказів підмінюється перека­зом показань підсудного, потерпілого, свідків, висновку експерта. Таке повторення лише стомлює слухачів у залі судового засідання своєю одноманітністю і нікого ні в чому не переконує.

Завдання судового ритора в тому, щоб показати місце і роль кожного доказу в матеріалах справи, дати оцінку доказів у їх сукуп­ності. Це зробити не так просто. Необхідно цьому учитись і найго­ловніше — добре попрацювати.



ЕТИКА В КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ.

План



  1. Моральні основи попереднього слідства.

  2. Моральні основи судового розгляду справи.

  3. Моральні основи процесуальної діяльності прокурора та адвоката.

1. Формування особи слідчого – це складний процес перетворення вимог сучасного законодавства в переконання, звички, особистісні якості, навики і уміння особи, яка вибрала для себе слідчу роботу.

Роль слідчого в забезпеченні моральних принципів кримінального судочинства найкраще проявляється у взаємовідносинах з іншими учасниками попереднього слідства і оперативними працівниками.

Актуальним завдання слідчої етики є аналіз і усвідомлення моральних основ застосування конкретних правових норм матеріального і процесуального права і тактичних прийомів при проведенні розслідування по конкретних кримінальних справах.

Моральні критерії допустимості різних методів, засобів, прийомів впливу мають важливе значення в діяльності слідчого, оскільки воно проходить переважно в конфліктних ситуаціях. Недопустиме не тільки фізичне, але й психічне насилля, яке обмежує або позбавляє особу можливості вибору власної позиції, власної лінії поведінки.

Принциповою основою використання всіх слідчий засобів і методів повинна бути повна недопустимість обману.

Але слідчий може використовувати в своїй діяльності різні “слідчі хитрості”, які ґрунтуються не на обмані, а на винахідливості, високому вмінні.

В момент пред’явлення обвинувачення слідчий повинен бути завжди впевнений у винності особи. Тому є не тільки незаконним, але й аморальним пред’явлення обвинувачення, коли слідчий не впевнений у винності особи.

Професіограма слідчого являє собою складну ієрархічну структуру, в якій всі сторони професійної діяльності, а також особистісні якості, навики і вміння представлені у взаємному зв’язку або залежності. Кожна із сторін професіограми відображає певний цикл професійної діяльності, в ній реалізуються особистісні якості, навики, вміння, знання, які забезпечують професійний успіх на даному рівні діяльності.

В основі професіограми лежить пошукова сторона діяльності, яка реалізує прагнення до розкриття злочину і полягає в збиранні інформації для вирішення професійних завдань.

Наступний рівень – комунікативна сторона діяльності, в процесі якої слідчий повинен одержати необхідну для розкриття злочину інформацію шляхом спілкування з людьми.

На наступному рівні слідчий виступає як організатор розслідування. Приймаючи рішення, він добивається їх реалізації і при цьому виступає як організатор діяльності багатьох людей.

На наступному рівні знаходиться реконструктивна сторона діяльності слідчого. Важливе значення має загальний і спеціальний інтелект слідчого.

Завершує структуру професіограми соціальна сторона, в якій слідчий виступає як організатор боротьби із злочинністю в своєму районі.



Структура професіограми слідчого.

СОЦІАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ

1. Загальні якості: 2. Спеціальні якості:

патріотизм, гуманність, прагнення до істини, до

принциповість справедливості, професійна

гордість, професійна етика




РЕКОНСТРУКТИВНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Пам’ять, уява, мислення, загальний і спеціальний інтелект, інтуїція






ОРГАНІЗАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ

1. Організованість, воля, 2. Організаторські здібності

зібраність, впертість у спілкуванні




ЗАСВІДЧУЮЧА ДІЯЛЬНІСТЬ

Акуратність, пунктуальність, розвинута письмова мова






КОМУНІКАТИВНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Емоційна стабільність, чуйність, вміння слухати людину, вміння розмовляти з людиною



ПОШУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ

Спостережливість, допитливість, об’єм уваги, концентрація уваги, висока орієнтація


2. При розгляді питань в стадії віддання до суду особливого морального значення набуває те, що, приймаючи рішення про передачу обвинуваченого до суду, суддя не повинен вирішувати питання про його винність. Це положення має велике значення для формування внутрішнього переконання суддів на даному етапі судочинства, їх відношення до матеріалів справи, а також до обвинуваченого, вину якого ще треба буде вияснити в ході судового розгляду.

Правові і моральні відносини учасників судового розгляду багато в чому визначаються принципом змагальності. Як би не прагнув суддя до об’єктивного дослідження матеріалів справи, він не може в однаковій мірі виявити і врахувати всі обставини справи: як обтяжуючі, так і пом’якшуючі. Вирішенню цього завдання сприяє активне здійснення обвинувачення і захисту. Особи, які здійснюють обвинувачення і захист, знаходяться в суді в рівних процесуальних умовах, які забезпечують їм рівні можливості брати участь в доказуванні, дослідженні доказів, обґрунтуванні висновків, до яких вони приходять по справі. В цьому полягає моральне значення принципу змагальності в суді.

Моральною проблемою являється питання про об’єктивність суддів під час судового розгляду справи, не тільки в тих випадках, коли вони приймаються по справі, а саме в ході судового розгляду. Судді завжди повинні залишатися на позиціях об’єктивності, ніколи від неї не відступати. Наприклад, якщо покази підсудного або свідка істотно відрізняються від показів, які вони давали раніше, то, вислухавши їх, суд повинен прийняти міри для вияснення причин такого протиріччя, не пов’язуючи себе міркуваннями про неправдивість тих чи інших показів.

Певні моральні проблеми пов’язані з останнім словом підсудного. Останнє слово – право підсудного, він може від нього відмовитися, але позбавити підсудного останнього слова не можна. Підсудний одержує можливість звернутися останній раз до суду з тією чи іншою просьбою, висловити своє відношення до обвинувачення, матеріалів справи. Недопустимо позбавляти підсудного останнього слова в будь-яких випадках. Моральні правила, уважне відношення до людини зобов’язують вислухати все, що підсудний вважає необхідним сказати в своєму останньому слові.

3. В основі діяльності прокурора лежить точне і неухильне виконання закону, нагляд за виконанням закону всіма учасниками судочинства. Найбільш гостро проблема моральності прокурора постає у зв’язку з виконанням ним процесуальної функції обвинувачення. Але під обвинуваченням не можна розуміти тільки збирання обвинувальних доказів, обґрунтування тільки вини обвинуваченого. В основі обвинувачення лежить принцип всебічного, повного і об’єктивного дослідження матеріалів справи. Прокурор повинен виявити як обтяжуючі, так і пом’якшуючі вину підсудного обставини.

Прокурор – самостійний і незалежний учасник судового процесу. Він повинен завжди поступати у відповідності до своїх внутрішніх переконань. З боку керівників прокуратури аморально здійснювати тиск на прокурора, заставляти його виступати в суді проти свого переконання. Для успішного здійснення кримінального судочинства велике значення має встановлення правильних відносин прокурора з слідчим, судом, захисником та іншими учасниками судового процесу.

Недопустиме зневажливе відношення прокурора до учасників процесу, і насамперед, до підсудного.

Моральний обов’язок захисника – захищати обвинуваченого, навіть коли вина очевидна. Не тільки в своїй промові, але і в ході всього судового розгляду захисник не повинен ні прямо, ні побічно перетворюватися в обвинувача.

Керуючись законом, доказами і своїм внутрішнім переконанням, захисник не тільки може, але і зобов’язаний оцінити характер інтересів обвинуваченого, а також докази, на основі яких вирішується питання про його вину. На підставі судового слідства адвокат повинен визначити своє відношення до обвинувачення і вирішити питання: доказана вина підсудного чи ні.

Основою моральних відносин між захисником і обвинуваченим повинна бути довіра обвинуваченого своєму захисникові. Свої основні процесуальні дії в суді захисник повинен узгоджувати з обвинуваченим, без чого неможливий успішний захист.

З точки зору моральності обвинувачений у всіх випадках повинен мати право вибору захисника.



Адвокат не має права розголошувати відомості, які були предметом обговорення з обвинуваченим. Захисник не може бути допитаним про обставини справи, які стали йому відомі в зв’язку з виконанням професійних обов’язків.

Моральний обов’язок адвоката – бути послідовним і принциповим у захисті. В творчій професії адвоката важливою гарантією виконання ним своїх обов’язків є совість адвоката, усвідомлення ним свого обов’язку і відповідальності.


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка