Сузір’я українських талантів 1871 року народження та іван франко (фрагмент)




Скачати 304,55 Kb.
Дата конвертації13.04.2017
Розмір304,55 Kb.
Михайло Гуць,
канд. філол. наук, професор, культуролог


СУЗІР’Я УКРАЇНСЬКИХ ТАЛАНТІВ 1871 РОКУ НАРОДЖЕННЯ
ТА ІВАН ФРАНКО (ФРАГМЕНТ)

Та прийде час, і ти огнистим видом


Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.

Іван Франко

Високе чоло, сірі, трохи холодні очі, в лініях бороди — щось органічне, уперте… Скромно одягнений, — він тихий і непомітний, поки мовчить. А заговорить — і вас здивує, як ця невисока фігура росте й росте перед вами, мов у казці. Вам стане тепло і ясно від світла його очей, а його мова здається не словом, а сталлю, що б’є об кремінь і сипле іскри.



Михайло Коцюбинський

Після Шевченка не було в нас такої постаті. Отже, не буде перебільшенням сказати, що Шевченко і Франко — це справді ті два могутніх крила, які винесли українське слово, українську культуру на простори світові.



Олесь Гончар

Іван Франко… Низько і глибоко ми клонимо чоло перед цим іменем, як чоло клонять люди світу перед іменами Вольфганга Гете, Джорджа Байрона, Олександра Пушкіна, Тараса Шевченка.

Іван Франко — це розум і серце нашого народу. Це боротьба, мука і передчуття щастя України. України і людськості… Франко живе в народній пам’яті, як великий Каменяр. Він був з тими, він був серед тих, він був у передніх рядах тих, хто ламав скелю старого світу, во ім’я нового, скелю неправди і визиску во ім’я правди і краси. Він звав людський дух “вічним революціонером”. Вічним революціонером був він сам.

Проти рожна перти,


Проти хвиль плисти,
Сміло аж до смерті
Хрест важкий нести, —

такий був девіз Івана Франка, і він вів його не до смерті, а до безсмертя.



Максим Рильський
Титан думки, слова, дії

Іван Франко (27.08.1856. Нагуєвичі (нині село Івана Франка) Дрогобицького повіту Львівської області — 28.05.1916. Львів). Видатний багатожанровий український письменник, глибокий науковець у розмаїтих галузях знань, активний громадсько-політичний та суспільно-освітній діяч… Великий Українець з великої літери, який щедро кинув світло свого генія не лише на рідну науку й культуру, а й на науку й культуру інших народів світу.

Як відомо, Іван Франко був дуже працьовитий — характерна риса українців, і не лише їх. Написав і опублікував понад 5 тисяч з половиною праць. Так само дуже багато й читав, бо, як сам писав:

Книги — морська глибина:
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить [2, 3].

А в час відпочинку любив у річці ловити рибу (руками і саком), ходити в ліс збирати гриби, а то просто прогулюватись. Цінив кожну хвилину життя, яку треба було розумно використати. Особливо любив багато читати. І його часто можна було побачити з книжкою в руках. Знайомий І. Франка Б. Кобринський, який підкреслив, що “Іван Франко, як і Тарас Шевченко, — це динаміт, який розвалював скалу, що лежала на шляху у світле майбутнє українського народу” [2, 239], у спогадах про І. Франка, коли той лікувався у Буркуті над Черемошем, зазначає: “Франко спав дуже мало (4—6 годин на добу), вставав удосвіта та виходив на прогулянку над Черемош або на дорогу. Вічно задуманий, тихий, з похиленою головою, з натхненним обличчям, скромно (навіть убого) вбраний — під сюртуком полотняна вишивана сорочка — ішов спокійною ходою, зі схиленими вперед раменами та недбало закладеними назад руками. Ідучи, шептав сам до себе та в такі хвилини не бачив нікого і нічого. Снував свої думи. Вернувшись з прогулянки, писав або читав. Між годинами восьмою і дев’ятою (середньоєвропейського часу) приходив на спільний сніданок у зал. Привітавшись кивком голови недбало із знайомими, сідав на своє місце при кінці столу, виймав книжку й читав. Читав інколи під час їди. У звичайній пустій розмові ніколи участі не брав. Балакав лише тоді, коли між чоловіками зав’язувалась якась серйозна наукова чи там ділова розмова. Тоді відкладав книжку, деякий час прислухався до розмови, піднімав голову. Характерним явищем була та дивна зміна у виразі обличчя і очей. Звичайно у нього були замріяні, мутні, вічно запалені та перемучені очі вченого. Щойно як зачинав балакати, очі загорались і в міру аргументації набирали сталевого, крицевого виразу. В бесіді ніколи не говорив про себе, не висував свого Я, лиш аргументував предметно, строго логічно, нещадно вірно, і горе бесідникові, який залазив у хмари фраз. З їдкою іронією скидав його Франко униз та безжально демаскував. Тому й не дивно, що в його присутності красномовні позери мовкли” [2, 241—242].

Та письменник любив розмовляти з простими людьми, мудрість яких він високо оцінював. “Франко був дуже ексклюзивний, уникав ближчих знайомств. Зате любив балакати з гуцулами, селянами, робітниками. В поводженні з людьми був надзвичайно скромний і природний, без тіні фальші і брехні, без тіні пози. Він був скупий на слова. У нього кожна хвилина була дорога, кожну годину без праці вважав страченою” [2, 242].

Але побутові умови у Франка були жахливі. “А скільки разів працював Франко зимою в нетопленій кімнаті! — згадував Б. Кобринський. — Пам’ятаю, якось одної зими у лютневі морози зайшов мій батько зі мною до Франка на вулицю Понінського. В зовсім непаленій хаті ми застали при писанні Франка — закутаний у стару нагортку, руки закостеніли. Чорнило тримав у лівій долоні, щоб не замерзло” [2, 243]. Без хвилювання не можна читати такі слова. У спогадах різних людей згадано про любов І. Франка до книжки. Кажуть, що він навіть запізнився на власне вінчання, бо так був захопився читанням першого українського друкованого словника українського письменника і друкаря П. Беринди “Лексикон славенороський”.

“В житті не зустрічав я чоловіка, — згадує Б. Кобринський, — щоб так багато читав, як Франко. Кожну вільну хвилинку, кожну їду чи там їзду залізницею проводив з книжкою в руках” [2, 243].

Б. Кобринський наголошує і на феноменальній пам’яті І. Франка. Про це пишуть й інші знайомі та друзі І. Франка, які характеризують його літературну, наукову й громадську діяльність. Наприклад, Михайло Микиша, відомий український співак, згадуючи сорокарічний ювілей літературної і громадської діяльності Івана Франка, який цілий тиждень вирував у Львові 1913 року і на якому він співав, пише: “Після вшанування ювіляра відбувся великий концерт. З неабияким хвилюванням я прийняв надану мені високу честь першим виступити з ювілейним поздоровленням і відкрити концерт. Думаючи про ці події, я згадую кожну хвилину цього щасливого моменту в своєму житті. Вийшовши на сцену для привітання, я, природно, звернув свій зір на ложу ювіляра, але там нікого не було. Франко скромно сидів у другому ряду в партері. На пропозицію перейти у відведену для нього оздоблену, нарядну ложу він відповів:

— Я лише був пастух свого народу і така ложа — не для мене, дозвольте мені бути тут.

Франко залишився сидіти в другому ряду партера” [2, 283].

Цей ювілей найперше відбувся у філармонії Львова, зала якої була прикрашена великим портретом Франка та оздоблена квітами, теплими вітальними написами, золотою лірою, декоративними деревами. Після концерту Франко щиро подякував усім учасникам його.

Другий ювілейний концерт відбувся в залі українського народного готелю, теж з великим портретом письменника в квітковому обрамленні і також пишно одекорованому. Виступало кілька хорових колективів один за одним, які виконували пісні, котрі любив у юності співати Франко, тепер уже глибокий знавець їх. “Він був дуже схвильований, — пише М. Микиша, — і в своїй промові з сльозами на очах говорив:

— Мої любі друзі і браття! Я не заслужив такого великого свята, такої пошани, яку ви тут мені зробили. Ви мені тут приписуєте у моїй скромній літературній і громадській праці щось таке надзвичайне, а я всього-на-всього був слугою свого народу, вірніше мовити, його пастухом, і, як Мойсей, сорок років виводив свій народ з пустелі, з темряви і злиднів на широку, свідому, світову щасливу дорогу…

Він не міг далі говорити через хвилювання, через сльози, що душили його” [2, 284].

Не можна спокійно читати такі рядки М. Микиші про І. Франка, який на той час був уже дуже хворий: ревматизм рук і ніг, ослаблене серце, хоч дух його був високий і незламний: “Близькі друзі Франка, які знали його життя, казали, що тяжка недуга великого письменника спіткала його в результаті частих арештів, перебування в вологих приміщеннях в’язниць, зимових переходах по багатьох важких етапах, коли випадали навіть нігті на пальцях ніг. Писати, як раніше, він уже не міг, ледве пересував ноги, але дух, як завжди, буяв у цьому ослабленому організмі” [2, 284].

Потім ювілейне вшанування І. Франка перенеслося до театральних і лекційних залів Львова, де читалися лекції, реферати, влаштовувалися концерти. Студенти й учні “ходили по місту з запаленими смолоскипами, що символізували свободу”. Під час походу лунали вигуки на честь ювіляра: “Хай живе наш великий письменник Іван Франко!”, “Хай живе наш великий Каменяр!”, “Хай живе вічний революціонер!”

“З особистих зустрічей і бесід з Іваном Франком, — згадує М. Микиша, — я виніс тверде переконання, що це була людина гуманна, проста і мудра. Мене вражала Франкова надзвичайна працьовитість. За раз заведеним робочим режимом він вставав дуже рано і, незважаючи на виснажливий літературний труд, завжди знаходив час для громадських справ. В українському народному готелі можна було частенько зустріти людей, що прагнули звернутися до Франка за всілякими консультаціями. Тут були вчені, літератори, композитори, фольклористи, хормейстери, артисти і багато людей інших професій.

Серед тих, що мали справу до Франка, я зустрів і своїх земляків-киян — професора Київського університету мистецтвознавця Де ла Барта, вченого літературознавця Перетца, моїх колишніх педагогів, директора київського музею Д.М. Щербаківського. Серед відвідувачів Франка можна було зустріти людей не тільки різних професій, але і різних національностей. Відвідувало його і багато студентської молоді” [2, 285].

А ось як згадує М. Микиша про феноменальну пам’ять Івана Франка, високу ерудицію та вплив на людей: «Вже в Києві, — продовжує свою розповідь про Франка Микиша, — я випадково зустрів професора Перетца. Зустріч з Франком справила на Перетца велике враження. Він розповів, що для роботи над дисертаційною темою “Щастя” йому потрібно було розшукати відповідний грецький літературно-філософський матеріал, якого бракувало в київських бібліотеках. Вчені, до яких він звертався, не могли подати йому потрібних довідок. Іван Франко розповів молодому вченому, що потрібний йому матеріал він може знайти в бібліотеці Британського музею в такому і такому відділі. В Лондоні, коли Перетц туди поїхав, слова Франка підтвердились.

Перетц розповідав далі:

— Франко буквально мене полонив як людина надзвичайно високої ерудиції, з великим знанням іноземних мов, блискучою ясною пам’яттю, яка давала змогу оперувати численними цитатами.

Закінчуючи, він сказав:

— Коли ви мене запитаєте, що таке щастя, то я можу сказати: свою коротку зустріч-бесіду з Іваном Франком я вважаю для себе найбільшим щастям в своєму житті» [2, 286].

“Виняткову моральну силу і велич душі” І. Франка підкреслював його друг і вчитель Михайла Микиші Олександр Мишуга, який, довідавшись, що І. Франко через матеріальну скруту не може видати своєї збірки поезій “Зів’яле листя”, “поклав перед ним на стіл п’ятсот золотих і сказав, що це посильна сума на видання його збірки”. А потім на ювілей письменника дав ще тисячу золотих, знаючи, що “Франко перебував у дуже тяжкому матеріальному стані”. «Не раз потім професор Мишуга, — згадував Микиша, — показував мені “Зів’яле листя”. Книга була акуратно оправлена, любовно загорнута у шовкову матерію. На ній був напис: “Великому артистові і другові з пошаною і подякою Іван Франко”.

Цей збірник Мишуга зберігав як святу реліквію, дуже часто читав нам, своїм учням, і захоплювався поезією Франка. Він гаряче пропагував і розучував з своїми учнями музичні твори, написані на тексти Франка з збірки “Зів’яле листя”. Це “Безмежнеє поле” — музика Лисенка, “Розвійтеся з вітром” — музика Степового, “Як почуєш вночі” — музика Січинського та ін.» [2, 286—287].

Великі заслуги Івана Франка і на ниві українських перекладів, у яких вбачав “підвалини власного письменства”. Відбір найкращого, точність і художність відтворення, неможливі без глибокого знання мови оригіналу і рідної мови, без великої ерудиції і таланту перекладача, — ось те найголовніше, чого дотримувався і вимагав від інших Іван Франко — прекрасний теоретик і практик у царині українського перекладу. Завдяки йому цінні художні твори шістдесяти письменників світу, а також чимало фольклорних творів різних народів світу поповнили скарбницю української культури.

Іван Франко, на нашу думку, за свою багату й доброякісну творчість і громадську діяльність заслуговує високої міжнародної нагороди — премії Нобеля. На жаль, посмертно вона не присуджується. А за життя Івана Франка були спроби української громадськості добитись цієї премії. Але, на жаль, з цього нічого не вийшло. Як це було, говорить документ від 18 грудня 1915 року, вміщений у збірнику “Іван Франко: Документи і матеріали 1856—1965” (К.: Наук. думка, 1966 на с. 311), передрукований з львівського часопису “Українське слово” від 18 грудня 1915 року (№ 159). Оскільки минуло вже пістоліття, як вийшла в світ ця книжка, то вважаємо доцільним передрукувати цей важливий документ. Ось він.

“№ 334



1915 р., грудня 18. — Повідомлення про клопотання перед Шведською Академією наук про присудження Нобелівської премії І. Франкові.

Нагорода Нобеля і українці

Ані один заслужений наш земляк, член великого культурного 36 мільйонів числячого народу не отримав ще нагороди Нобеля. Вина сього в тім, що не маємо ні свого університету, ні академій, котрі мали би предкладати кандидатів до нагороди Нобеля. Як, з одної сторони, треба безнастанно, щоби наші депутації політиків і другі чинники робили закази у цісаря, міністрів і намісників, щоби ми університет і академії отримали, так, з другої сторони, повинні ми розвинути акцію, щоби наші заслужені поети і учені удостоїлися нагороди Нобеля.

Саме в справі признання нагороди Нобеля для д-ра Івана Франка вніс д-р Застирець широко мотивоване представлення до королівської Шведської академії [Nobelpreissausschus — Комітет для Нобелівських премій] в Стокгольмі. Референт представив великі заслуги поета, борця за свободу, людські права для народу, як ученого, що, кромі нашої мови, писав ще й німецькою, польською, російською,та як найбільшого в слов’янщині сучасного поета і ученого. Зазначено там також, що признання нагороди для жиючого серед найтрудніших обставин ювілята мало би і політичне значення.

Се замало, бо треба, щоби наші наукові інституції, політичні організації, поодинакі особи зі степенями академічними зносили сейчас подібні прошення — представлення. І священики, сі наші великі патріоти, можуть і повинні нині зносити такі письма. Відома ж є його оборона нашого священства на зборах молодіжі.

Акція така мусить вдатися. Поет наділений нагородами і забезпечений матеріально міг би нам єще не один великий твір дати під будівлю народного храму, бо хвиля превелика. Тільки не відкладаймо, бо ми і так припізнилися!”

На превеликий жаль, ми й сьогодні не маємо в Україні нашого лауреата Нобелівської премії, хоч і маємо талановитих людей, які заслуговують її, хоч би, наприклад, цариця української поезії Ліна Костенко. Сподіваємось, що вона ж таки отримає її.

1871 рік був благословенний для України. Тоді народилося п’ять майбутніх українських академіків (Агатангел Кримський, Філарет Колесса, Володимир Гнатюк, Василь Щурат, Андрій Лобода), три геніальні всесвітньовідомі письменники — Леся Українка, Василь Стефаник, Микола Вороний *. Всі вони були великими гуманістами, захищаючи право людини на гідне життя, свободу думки і слова, незважаючи на етнічну належність. Їм цього року минає 145 літ від дня народження. А І. Франкові цього року минає 160 літ від дня народження і 100 років від дня його смерті. Цим пам’ятним датам видатних наших діячів науки й культури і присвячується наш виступ на конференції.

Стисло характеризуючи добу Західної України, в яку жили і творили Василь Стефаник, Лесь Мартович, Володимир Гнатюк, Філарет Колесса, Василь Щурат та інші діячі нашої культури, Степан Щурат слушно пише: “В. Щурат жив і творив у добу, коли в суспільно-політичному житті Західної України відбувалися великі зрушення: пожвавлювався соціальний та національно-визвольний рух, точилася гостра боротьба прогресивних сил проти реакції в усіх галузях культурного життя. В цій боротьбі росли й гартувалися демократичні сили української літератури й культури” [7, 3]. Далі науковець називає низку українських письменників: Василя Стефаника, Ольгу кобилянську, Тимофія Бордуляка, Леся Мартовича, Осипа Маковея, Марка Черемшину, Михайла Яцкова, Дениса Лук’яновича; науковців — Філарета Колессу та Іларіона Свєнціцького; художників — Івана Труша та Юліана Панькевича; а з композиторів — Станіслава Людкевича. “…Це ровесники або майже ровесники, — зазначає С. Щурат на початку 60-х років ХХ ст., — Василя Щурата, що разом з ним починали свою діяльність наприкінці минулого століття. Велетенська постать Івана Франка, який саме тоді став загальновизнаним письменником і вченим, впливала на всіх згаданих діячів своєю винятковою індивідуальністю, огрівала їх благодатним промінням свого духу” [7, 3].

Про зв’язки Івана Франка з родинами Косачів—Драгоманових — цікава, яскрава і хвилююча сторінка в культурному, науковому та громадському житті нашого народу. В 1891 році Іван Франко зі своєю родиною гостював у Косачів у Колодяжному. В 1909 році він прийшов до Косачів, аби попрощатися з другом Петром Косачем, що відійшов у вічність. З очей митця котилися сльози, але І. Франко не міг їх втерти, бо обидві руки були вже спаралізовані. І. Франко високо оцінював літературну творчість Олени Пчілки, підкреслював її новаторство, дружив з Михайлом Драгомановим, якого вважав своїм учителем.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка; 25.02.1871, Новоград-Волинський — 1.08, Сурамі) — оригінальна українська письменниця не лише в українській, а й світовій літературі, перекладач, критик, фольклорист (від неї К. Квітка записав 220 народних мелодій; 1908 року вона організувала експедицію для запису українських народних дум, єдиних у світі, і сама оплатила її). Автор поетичних збірок: “На крилах пісень” (1893), “Думи і мрії” (1899), “Відгуки” (1902), низки прозових і драматичних творів, серед яких “Лісова пісня” (балет якої М. Скорульського обійшов увесь світ), громадський діяч. Мала планета в сонячній системі під № 2616 дістала назву Леся в честь Лесі Українки. Національна АН України запланувала видати її твори в 16 томах, а також має намір видати твори Івана Франка в 100 томах…

Іван Франко багато зусиль докладав, щоб вийшла у світ перша збірка поезій Лесі Українки “На крилах пісень”. А коли вже збірка була видрукувана у Львові, Леся Українка в листі до Івана Франка від 11 жовтня 1893 року з Колодяжного напише такі рядки:

“Високоповажний пане!

Дуже я рада, що довідалася з Вашого листа до мами моєї Вашої адреси, а то не знала, як до Вас дістатися з листом. Адже я досі навіть не подякувала Вам за ту працю, якої Ви не побоялись, видаючи мою книжку. Дякую Вам тим часом тільки добрим щирим словом” [5, 173]. Далі в цьому листі мовиться про фольклористичну та етнографічну діяльність Лесі Українки, зокрема про пісні та її переклади, про співпрацю з Іваном Франком. “З Вашого листа до мами (мама отримала Ваш лист якраз перед виїздом), — продовжує Леся Українка, — я знаю, що Ви маєте видавати новий журнал і бажаєте від мене деяких матеріалів. З великою охотою послала б я Вам їх тепер, але вони ще потребують хоч якого-небудь впорядкування або хоч переписки, а я тепер зовсім не маю часу на таку роботу, бо, власне, вибираюся в дорогу — днів за два, за три маю виїхати до Києва, як тільки повернеться мама з Києва, де й пробуду цілу зиму. Оселившись в Києві, я зараз візьмуся до впорядкування жаданих Вами матеріалів. Притім маю такий замір: при моїх купальських піснях (й інших обрядових) маю записані мотиви, отже, хотіла б просити п. Лисенка проредагувати мені ті мотиви, а може, й написати до того яку роз­праву, здається, він навіть збирався щось подібного писати. Не знаю, чи влад Вам така робота? Я, бачте, думаю, що пісня без мотиву тільки наполовину жива. При друкуванні тут не буде великої невигоди, бо ноти будуть в одну стрічку, самий мотив без гармонізації (вона ж бо до етнографії не належить), і се може кожний літограф справити таку роботу. Врешті, коли для Вас мотиви зайві, то я можу прислати самий текст пісень, тільки хотіла б знати, якої правописі хочете Ви триматись при записах етнографічних — так званої фонетики чи так званої правописі радикальної (йотованої)? Бо у мене записані пісні і так, і так, наполовину. Описання хати волинської (а власне, поліської нашої) я Вам хутко пришлю. Щодо якого оповідання або віршів, то сього не можу Вам тепер обіцяти, бо готового нічого не маю такого, щоб придалось до Вашого журналу, а писати вмисне ніколи, бо я зайнята тепер одним більшим оповіданням, мушу його хутко скінчити, бо воно призначено до одного збірника, що хутко має друкуватись. Маю тільки деякі віршовані переклади, між іншими переспіви гімнів з Рігведи, якби Вам що з того придалось, то можу прислати. Майте певність, що я, чим зможу, буду Вам допомагати і в Києві шукатиму Вам співробітників між своїм товариством. Бувайте здорові! Передайте моє вітання Ользі Федорівні, бажаю їй доброго здоров’я!



Л. Косач

P.S. Мама запевне писатиме Вам, як повернеться додому, перед виїздом їй дуже не було часу” (5, 174).

І. Франко у статті “Наше літературне життя в 1892 році”, надрукованій у журналі “Зоря” за 1893 рік (№ 1. — С. 15—18; № 2. — C. 36—37), високо оцінив цю збірку (до видання якої він доклав чимало зусиль), підкресливши “без сумніву, найважніший здобуток поетичної нашої літератури оригінальної на 1892 рік”. У “Літературно-науковому віснику” за 1898 рік (т. 3, кн. 7, с. 6—27) І. Франко опублікував свою статтю “Леся Українка”, яка є однією з найкращих наукових праць про поетичну творчість нашої письменниці. Цією працею І. Франко підтримав молоду поетесу, додав охоти до подальшої її праці на теренах української літератури.

Свою статтю вчений починає такими вагомими словами: “Роздивляючися літературну фізіономію Лесі Українки, ми бачимо, що вона тільки що закінчила першу добу свого розвою, її талант тільки що отрясся з повивачів тої несамостійності, що путає кожного поета при перших його кроках. Він тільки що уперше широко і сміло розмахнув крилами до власного лету, тільки що показав себе в повній силі і показав нам, чого ми можемо ждати в будущині від сеї писательки” [4, 590].

Далі критик зізнається, чому він не може чекати далі, щоб цей талант більше показав себе, пройшов довший літературний шлях, яскравіше “зачеркнув свою власну лінію на нашій літературній ниві”. Але наше життя таке важке, каже дослідник, що може поламати долю письменника. Щоб цього не сталося з Лесею Українкою, І. Франко вирішив підтримати своїм словом поетесу, тому й спішить надрукувати свій відгук про неї. “Певна річ, — пише І. Франко, — ми дуже радо підождали б зі своєю студією, якби знали, що доля позволить сьому талантові промірити все те поле, яке він зазначив собі. Та, на лихо, умови нашої літературної праці такі важкі, а особисті відносини авторки зложилися так сумно, що ми ледве чи діждемося від Лесі Українки всього того, що вона могла б дати нашому письменству. Розуміється, ми гаряче бажаємо, щоб вона дала якнайбільше; кожний новий твір, який в останніх часах виходить з-під її пера, збагачує наше письменство новою перлиною. Та, на горе, останні її твори, се такий голосний та страшний стогін примученої душі, якого не чулося у нас ще від часу киргизьких думок Шевченкових [йдеться про ліричні поезії, написані Шевченком під час заслання]. Сей стогін тим страшніший, що він не пливе з якогось песимістичного світогляду, не є доктриною, а тільки є виразом безмірно болючих обставин, серед яких живе авторка і серед яких знаходиться українське слово та всяка вільна, гуманна думка в Росії. Такий стан для історика — одна хвилина, переходова доба, але для людини, обдарованої гарячим почуттям і палкою фантазією, він страшенно небезпечний. В такім подвійно безрадіснім стані не раз дуже сильні, навіть геніальні натури ламаються і падуть. Критика може тут не раз зробити добре діло: піддержати писателя, зігріти його, впевняючи, що його важких ридань не зрозуміли хибно і що його слово будило в серцях власне таку луну, якої він бажав собі. Ми бажали б, щоб і наша студійка про дотеперішню поетичну діяльність Лесі Українки була не тільки інтерпретацією її таланту для ширшої громади, але також словом щирого признання і заохоти для авторки, піддержкою на її важкому шляху” [4, 590].

Докладно проаналізувавши твори Лесі Українки, які вона написала і опублікувала до 1898 року, І. Франко підкреслює: «Від часу Шевченкового “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте” Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини» [4, 601]. Ці вагомі слова стали хрестоматійними.

До ювілейного збірника Івана Франка з нагоди його сорокалітньої літературної праці, Леся Україна подала свій триптих: “Що дасть нам силу?” (Апокриф), “Орфеєве чудо” (Легенди), “Про велета” (Казка). Збірник мав вийти у світ 1913 року, та перешкодила Перша світова війна і він видрукуваний у Львові аж в 1916 році. Тяжка доля була цього видання, як і гірка доля ювіляра, якому поклали цей збірник на домовину. Серед інших наших діячів культури, що народилися 1871 року і подали до цього збірника свої праці, крім Лесі Українки, були Лесь Мартович, Василь Щурат та Володимир Гнатюк.

У 1946 році Михайло Возняк у “Літературній газеті” (№ 9) опублікував свою статтю “Іван Франко про Лесю Українку”. А Климент Квітка написав статтю “На роковини смерті Лесі”, фрагмент з якої під заголовком “Ставлення Лесі Українки до Івана Франка” опубліковано у другій книжці “Іван Франко у спогадах сучасників” (Львів: Каменяр, 1972. — C. 218—219).

Як відомо, І. Франко, як уже мовилося, мав феноменальну пам’ять і глибокі енциклопедичні знання. Від природи був розумним і цікавим співбесідником. Недарма К. Квітка напише такі слова про Лесю Українку і її ставлення до Франка: “Франка дуже поважала і любила з ним розмовляти, вважаючи його за дуже інтересного, розумного і дотепного розмовника і дуже тямущого порадника. Переїздячи через Львів, завжди до нього заходила. Дивувалась його розуму, великим знанням і незвичайній працьовитості. І справді, се був, може, єдиний чоловік на Україні, що переважив Лесю в знанні західноєвропейських літератур” [2, 218].

І далі К. Квітка продовжує: «В ставленні її до Франка було багато звичаєвої пошани молодшого до старшого, і через те, коли вона й знаходила, що в його творах не до ладу, то висловлювала се якось обережно і неначе з ніяковістю й соромливістю. В цілому ж в оцінці творів Франка вона не розходилася з звичайними поглядами нашої освіченої громади: дуже високо ставила його вірші і поему “Мойсей”…

Журило її те, що молодші галицькі поети не йдуть слідом Франка і не вчаться у нього, а скоріше під впливом модних у польській поезії “згжитуф”… Але як знаходила щось гарне в віршах галицьких молодших поетів, то дуже тішилася» [2, 218—219].

Василь Стефаник (14.05.1871, Русів (тепер Снятинського району Івано-Франківської області — 7.12.1936)). Один з найкращих новелістів світу. Глибокий психолог. У його творах словам тісно, а думкам просторо. Він є автором кількох збірок новел: “Синя книжечка” (1899), “Камінний хрест” (1900), “Дорога” (1901), “Моє слово” (1905), “Земля” (1926), які високо оцінили фахівці: “…З-поміж галицьких новелістів, — пише в 1900 році І. Франко, — одне з перших місць займає Василь Стефаник. Його коротенькі нариси з життя сільського люду відзначаються великою простотою і тим глибоким ліризмом, яким ми так захоплюємось в Альфонса Доде. Він дуже добре знає життя і душу сільського люду, й при тому є майстром, який пише лаконічно, дотримується правил художнього такту… У кожному образі відчутно його велику любов до людей, про яких він пише, глибоке співчуття їх стражданням”. Стаття вперше надрукована в чеському журналі “Slovansk prЉehled” за 1900 рік (№ 10, с. 475—480) під назвою “Українсько-руська література за 1899 рік”. А в 1901 році в німецькому журналі “Aus fremden Zungen” (№ 8, с. 475—480) під наз­вою “Українська (руська) література” І. Франко писав про В. Стефаника: “Його новели — як найкращі народні пісні, в яких нема риторики, ані сентиментальності, а тільки наочне, голе, просте, непідфарбоване життя, дуже часто сумна дійсність, але оздоблена золотом найправдивішої поезії” [1, 51].

Василь Щурат (24.08.1871, Вислобоки — 27.04.1948, Львів). Відомий український поет, перекладач, літературознавець, фольклорист, етнограф, мистецтвознавець, громадський діяч. З 1914 по 1923 рік очолював Наукове товариство імені Шевченка у Львові, перший ректор Українського таємного університету у Львові (1921—1923 рр.), професор Львівського державного університету, був за створення у Львівському університеті кафедр із українською мовою навчання; читав лекції з української літератури XIX ст. та історії української літературної мови XVIII—XIX ст., завідував кафедрою укра­їнської літератури, очолював Бібліотеку Академії наук Української РСР. Іван Франко був його другом і вчителем. Коли в 1889 році І. Франка заарештували за політику, то В. Щурат носив І. Франкові до в’язниці їсти. В 1929 році став дійсним членом Академії наук УРСР. В. Щурат видав кілька збірок своїх поезій: “Lux in tenebris” (“Світло в темряві”) (1895), “Мої листи” (1898), “Раз до мене молодість прийшла” (1904), “Зарваниця” (1902), “На трембіті” (1904), “Історичні пісні” (1907, перевидані 1937), “Вибір пісень” (1909) — остання поетична збірка В. Щурата. В. Щурат дав прекрасний переклад “Слова о полку Ігоревім”.

В. Щурат познайомився з І. Франком у 1887 році. Було це так. І. Франко довідався, що В. Щурат записав чимало українського фольклору. Тому й попросив його прийти з тими записами до свого помешкання, що й збулося. З цього часу їхнє знайомство переросло у дружбу, що мало значення для обох митців.

У “Літературно-науковому віснику” за 1907 рік (т. XI, кн. 11) І. Франко високо оцінив збірку “Історичні пісні” як явище в західноукраїнській поезії початку ХХ століття. “Ось нарешті книжечка галицьких віршів, — пише І. Франко, — про які можна говорити серйозно, як про витвір дійсної духовної, творчої праці. Автор мав щасливий помисл: брати поодинокі моменти чи то з джерела нашої історії, чи з творів нашого старого письменства і оживляти їх новим словом у новій поетичній формі. І, справді, те, що вибрав і обробив, заслуговує на повне визнання, жаль лише, що дав так мало, всього п’ятнадцять маленьких, немов моментальних фотографій з різних часів нашого історичного розвитку” [с. 364]. Далі вчений підкреслює, що ця збірка “робить корисне враження і будить бажання побачити якнайшвидше дальшу серію подібних образків” (с. 367).

Що ж до зв’язків Василя Щурата з Іваном Франком, його вплив на В. Щурата, то Степан Щурат підкреслює: “Не одним завдячував Іванові Франкові і Василь Щурат. В юності учень і навіть близький друг великого письменника, він у 1889 р., навчаючись у гімназії, під безпосереднім керівництвом Франка входить у літературу і з того часу багато друкується на сторінках західноукраїнських журналів і газет. На кінець століття ім’я В. Щурата як поета, перекладача і вченого вже стає широко відомим громадськості” [7, 3]. Наголосимо, що на той час В. Щурат стає відомим і як фольклорист, етно­граф, мистецтвознавець. І. Франко стає першим рецензентом творчості В. Щурата.

У 1901 році І. Франко у статті “З останніх десятиліть XIX віку”, на яку покликається С. Щурат, зазначає, що нова українська поезія таких галицьких письменників, “як Щурат і Маковей, зробила великий поступ у напрямі до чистоти мови і мелодійності”. А подаючи огляд української літератури, написаному в 1905 році для російської енциклопедії Брокгауза і Єфрона, Іван Франко, як пише С. Щурат, “уже згадує про В. Щурата як про автора ряду оригінальних віршів та численних вдалих перекладів з німецьких, французьких, польських і російських поетів” [7, 3].

В. Щурат написав низку статей про давню українську літературу, в тому числі й про “Слово о полку Ігоревім”, про Івана Вишинського, про давні пісні народного і літературного походження, про українські обряди. В. Щурат досліджував і нову українську літературу, починаючи з Івана Котляревського. Він досліджував творчість Г. Квітки-Основ’яненка, Маркіяна Шашкевича, Юрія Федьковича, Ольги Кобилянської, Панька Куліша, інших діячів української культури. В. Щурат написав низку статей про Тараса Шевченка, як також і про Івана Франка, з яким листувався, певний час (один рік) разом мешкав у Відні, де Франко під керівництвом визначного хорватського вченого-славіста Ватрослава Ягича писав свою докторську дисертацію. У Відні захистив докторську дисертацію також і В. Щурат.

Назвемо деякі праці В. Щурата, які присвячені І. Франкові або які І. Франко рецензував.

Замітки до поеми Тараса Шевченка “Чернець”. — Львів, 1894. — 38 с.

Франко І. (рецензія). — “Житє і слово”. — 1894. — Т. II.  — кн. 6. — С. 482; I. Franko (рецензія). — “Kurjer Lwowski”. — 1895. — № 191, 12 Lipca. — S. 5; Lux in tenebris. — Львів, 1895. — 66 с. В. Щурат присвятив Іванові Франкові свій переклад Пісня про Роланда. Старофранцузький епос. Із оригіналу переклав… Львів, з Друкарні Інституту ставропігійського, 1895, XXXII, 144 с. Д-ру Іванові Франкові на спомин; Пісня про Роланда. старофранцузький епос в перекладі з передмовою й поясненнями… Друге обновлене видання. — Львів «Видання “Всесвітньої бібліотеки”», 1918, XIV, 124 с. (Всесвітня бібліотека № 16). Памяті Івана Франка присвячує се обновлене видання пісні перекладчик. Iwan Franko. “Monitor”. — 1895. — № 13, 22 czerwca. — S. 6. Б. п.; Літературні портрети. 1. Д-р Іван Франко. — “Зоря”. — 1896. — Ч. 1, 1 (13) січня. — С. 16—17; ч. 2, 15 (27) січня. — С. 36—37; “Поезія зівялого листя в виду суспільних завдач штуки”. (Прочитавши ліричну драму І. Франка “Зів’яле листя”). — “Зоря”. — 1897. — Ч. 5, 1 (13) березня. — С. 97—98; ч. 6, 15 (27) березня. — С. 118—119; ч. 7, 1 (13) квітня. — С. 135—137; Тарасові вечерниці у Відні. — “Руслан”. — 1904. — Ч. 106. — 13 (26) травня. — С. 1—2. Франко І. Шевченко і Єремія (рецензія). — “Літературно-науковий вісник” (ЛНВ). — 1904. — Т. ХХVI. — Кн. 6. — С. 170—173; Святе письмо в Шевченковій поезії. — Львів, 1904. — 68 с.; Non severes [І. Франко]. Шевченко і критики (рецензія). — ЛНВ. — 1904. — Т.  XXVIII. — Кн. 11. — С. 116—129; Грундвальська пісня (Bogurodzicza). Пам’ятка западно-руської літератури XIV в. — Жовква, 1906. — 52 с.; (рецензія) Про дискусію в філологічному семінарі проф. Ягича з приводу праці Щурата “Грундвальська пісня”. І. Франко. — ЛНВ. — 1906. — Т. XXXV. — Кн. 9. — С. 504—505; Із студій над Почаївським “Богогласником”. Квестії авторства і часу повстання деяких пісень. — Львів, 1908. — 48 с.; Франко І. (рецензія). — Записки Наукового товариства ім. Шевченка [ЗНТШ]. — 1908. — Т. LXXXV. — Кн. 5. — С. 214—215; Свято-онуфрейський монастир у Львові. — Львів, 1908. — 14 с.; Франко І. (рецензія). — ЗНТШ. — 1908. — кн. 6. — С. 223—224; Літературні новини. (Наша новелістика. Наша поезія). — “Неділя”. — 1911. — Ч. 1, 1 січня. — С. 8. Б. п.

Про нові твори Ю. Кміта, М. Яцкова, І. Франка; У Захара Авдиковського. — “Неділя”. — Ч. 17, 5 травня. — С. 2—3. У зв’язку з цим І. Франко написав свою працю “Пригода З. Авдиковського дня 1 серпня 1848 року”. — “Неділя”. — 1912. — Ч. 18, 12 травня. — С. 5—6; З життя і творчості Тараса Шевченка. — Львів, 1914. — 68 с. В останньому розділі книжки “Шевченко в польській революційній притчі”. — С. 57—68. Ця притча передрукована в збірнику “В.Г. Щурат. Вибрані праці з історії літератури”. — К.: Вид-во АН УРСР, 1963. — С. 227—234. Притча має кілька варіантів. Вона цікава. А взяв її В. Щурат від Івана Франка, а той передрукував її з польських джерел. Ось ця притча-оповідання: «Шевченко також ходив у народ, братався з ним, пив у корчмах, але сам був більш поетом, ніж збирачем, більше розсипав думок між народом, ніж зібрав їх від нього і вніс у книги. Його поезії, писані добірною і чистою українською мовою, носять високе знам’я народності, бувають часто надто вибухові, надто одчайдушні, надто гайдамацькі. В тих, які міг друкувати, різав ляхів і шинкарів, а в тих, яких не міг, різав ще й поміщиків, царя. Очевидно, була у нього мрія про визволення України і її самостійне життя, і увесь він пересяк засадою безумовної свободи і рівності. Заходячи до корчми і братаючися при чарці з народом, говорив йому, що московська старшина тому держить мужиків за чуби, бо вони не свідомі своєї сили, і що так буде, доки вони будуть такі дурні та боязкі, як вівці. Щоб наочно повчити їх про громадську силу народу, про переважне значення громади, добував з кишені жменю пшениці та, беручи з неї зерно за зерном, укладав їх на столі, називаючи кожне царем, князем, графом, генералом, справником; за цими рядами додавав довгий ряд дрібніших поліційних посіпак і поміщиків, а коли так розкласифікував і розклав всю старшину, тоді брав у руку повну жменю пшениці і говорив: “Оце є старшина, а це — народ; тепер бачите виразно, де цар, де генерал, де посіпака, де поміщик. Ну, глядіть же, де вони тепер?” — І кажучи те, кидав жменю пшениці на ряди старшини. Мужики дуже дивувалися, що в купі нікого із старшини не могли відшукати» [7, 227].

Подавши цей народний твір, В. Щурат зазначає: «Д-р І. Франко, написавши наведене оповідання про Шевченка з паризької брошури “O stosunku obecnym Ukrainy do Polski” з 1859 р., що — як це пізніше йому показалося — була передруком статті з паризького “Przeglądu rzeczy polskich”, вже в 1886 р. бачив у цьому оповіданні не причинок до біографії Шевченка, але вираз тієї ненависті до нього серед польських шляхетських кіл на Правобережній Україні, джерелом якої була тривога, викликана намірами скасування кріпацтва і українською хлопоманією з її сепаратистським рухом. Ця тривога була подібна до тих шляхетських тривог, що їх викликали раніше польські революціонери, про яких теж було пущено в курс оповідання про їх агітацію за допомогою притчі про пшеничні зерна» [7, 227].

Про варіантність цієї легенди, пов’язаної з різними історичними діячами, В. Щурат пише: «Ще будучи учнем Дрогобицької гімназії, — розгортає думку вчений, — д-р Франко чув таке оповідання з уст міщан, застосоване до різних осіб — до Едуарда Дембовського, до Теофіла Вішньовського, до Фердінанда Чаплицького, які підготовляли революцію в Галичині перед 1846 р. З деякими відмінами таке оповідання про Чаплицького попало і в книжку “Polnische Revolutionen” (Прага, 1863), написану колишнім директором львівської поліції, Сахером, в 1850-х роках [І.Ф. Шевченко героєм польської революційної легенди. — “Зоря”. — 1886. — С. 102—103].

Докладніше і ширше представлена д-ром Франком історія польського оповідання про Шевченка в “Житі і слові” з 1894 р., і, на кінець, в окремій брошурі під заголовком “Шевченко героєм польської революційної легенди” (Львів, 1901), яка зазнала конфіскації і була імунізована парламентарною інтерпеляцією посла Брайтера і товаришів 17 грудня 1901 р.» [7, 227—228].

В. Щурат наводить варіант попсованого оповідання про Шевченка, яке опублікував Б. Залеський, а яке не побачив І. Франко. “Залеський, — підкреслює В. Щурат. — майже рівночасно надрукував це оповідання, порівнюючи спосіб агітації польського революціонера з кінця XVIII ст., Мар’яна Горжковського, з агітацією Шевченка” [7, 229]. В. Щурат стисло розглядає й інші притчі із зерном, пов’язані з Сікорським, Конрадом та ін. “Як Сахерів Сікорський, — резюмує В. Щурат, — псував концепцію революційної притчі, ілюструючи її з допомогою зерен вівса і пшениці, так попсована концепція і в притчі Козьм’яновського Конрада. Вона не має такої сили переконувати слухачів, як притча, прикладена до Шевченка з 1859 і 1869 рр.” [7, 231].

До 40-річчя літературної діяльності Івана Франка В. Щурат вмістив у ювілейному збірнику “Привіт Іванові Франкові в сорокліття його письменницької праці  1874—1914”. Літературно-науковий збірник. — Львів, 1916. — С. 137—178 свою працю “Хрістос Пасхон. Львівські віршовані діалоги з 1630 р.”; [Промова на жалібному засіданні Наукового товариства ім. Шевченка, присвячена памяті І. Франка]. — “Діло”. — 1916. — Ч. 135, 11 (18) травня. — С. 2; Іван Франко в моїх споминах (1886—1900). — “Шляхи”. — 1917. — С. 291—295; Франків “Іван Вишинський”. — Львів, 1925. — ХХ ст.; Франків спосіб творення. — “Українська рада”. — 1925. — Ч. 19, 21 червня. — С. 2; Іван Франко й тайні кружки в академічній гімназії у Львові. — “Українська школа”. — 1926. — Ч. 13—14. — С. 6—12; Ян Каспрович. Взаємини Франка з Каспровичем. Згадка. — “Діло”. — 1926. — Ч. 172, 6 серпня. — С. 3; Франків “Закон про риболовство”. — “Діло”. — 1927. — Ч. 204, 13 вересня. — С. 2—3; Ч. 205, 14 вересня. — С. 2; Про Франкові “Панські жарти”. — В кн.: Франко І. Панські жарти. Поема з останніх часів панщини. — Львів, 1928. — С. 3—15; Wόwczas to było jeszcze mrżonka. — “Chwila”. — 1937. — N 6601, 5 sierpnia [Спогад про І. Франка та Т. Герцля. Матеріали до генези поеми І. Франка “Мойсей”]; Іван Франко й віденські москвофіли в 1893 р. — «Літературно-науковий додаток до “Нового часу”». — 1939. — Ч. 21, 22 травня. — С. 2—3; Німецький пяниця в українському одягові. — «Літературно-науковий додаток до “Нового часу”». — 1939. — Ч. 21, 22 травня. — С. 4; [Спогад про І. Франка з 1892—1893 років та як він (І. Франко) написав поему “П’яниця”]; В дні юнацтва. До 25-річчя з дня смерті І. Франка. — “Вільна Україна”. — 1941. — 18 травня; Іван Франко в боротьбі за український правопис. — “Література і мистецтво”. — 1941. — № 5. — С. 44;

Про взаємозв’язки Івана Франка із Василем Щуратом Степан Щурат написав спеціальну статтю під заголовком “Іван Франко і Василь Щурат у літературних зв’язках та листуванні”. — В кн.: Дослідження творчості Івана Франка. — К.: Вид-во АН УРСР, 1956. — С. 205—248.

Агатангел Кримський (3.01.1871, Володимир-Волинський — 25.01.1942, лазарет Кустанайської загальної тюрми № 7). Талановитий укра­їн­ський письменник, вчений-енциклопедист, поліглот, перекладач, педагог, громадський діяч, один з фундаторів Академії наук України, академік. Друг Івана Франка. За кількістю наукова спадщина А. Кримського (а вона налічує 26 томів) поступається хіба перед спадщиною Івана Франка, який в 1902 році підкреслив у рецензії на збірку поезій А. Кримського “Пальмове гілля”: “А. Кримський — високооригінальна поява в нашій літературі. Чи пише він чисто філологічні статті, чи літературні критики, чи прозові оповідання, чи поезії — всюди він вносить своє власне я в такій мірі, як мало котрий наш письменник” [6, 188]. І. Франко відзначав багатство змісту збірки, розмаїтість незвичайних, нових поетичних форм, ясність і прозорість мови. “Пальмове гілля” А. Кримського з доповненням перевидавалося багато разів на Україні, а чимало поезій з цієї збірки прикрашали сторінки хрестоматій та антологій з української літератури.

Високо оцінював творчість Івана Франка — письменника та вченого — і Агатангел Кримський. У другому томі п’ятитомного видання творів Агатангела Кримського, здійсненого “Науковою думкою” (К., 1972), опубліковано кілька праць А. Кримського про І. Франка: “Абу-Касимові капці”. Арабська казка. Переробив Іван Франко; “Лис Микита”. З німецької переробив Іван Франко; “Доктор Іван Франко. Огляд його двадцяти­п’ятилітньої письменницької діяльності”; “Франко Иван Яковлевич”; Передмова до публікації “Листування Ів. Франка з Аг. Кримським” (1890—1906) та “Промова на могилі Івана Франка”, виголошена в 1940 році у Львові, яку й подаємо в скороченому вигляді. Вона глибока, хвилююча, цікава. В промові А. Кримський вилив свій біль за втраченим другом і велику любов до нього.

Промова на могилі Ів. Франка

Товариші! Мені, як приятелю покійного, доручено було сказати слово. І справді, я був надумав слово. Та коли я опинився коло дорогої могили, все, що надумане було, вивітрилося і разом забулося. сталося зо мною, як з тим вояком у поезії мадярського поета Петефі, що як повертався до своєї матері, то міркував, підходячи додому, які слова він їй скаже; а коли дійшов до хати та побачив неньку, язик знімів. Усі слова повилітали з пам’яті. І він попросту кинувсь мовчки цілувати свою дорогу матір.

Я саме в такому становищі. Дивлюся на цю могилу, і слова у мене замирають, їх немає. Але чи могтиму я щиро поцілувати, кого хотів би? Адже ці кам’яні плити, вони тягарем навіки прикрили ту людину, яку ви всі знаєте, яка в житті кожного залишила слід своїми огненними писаннями, а в моєму власному житті відіграла велику роль.

Франко до серця брав мої душевні болі, він не боявся довірятися зі мною своїми інтимними переживаннями, і тепер оці розумні очі, які дивилися так глибоко, — де вони? Лежать тут, у землі, недвиженні, нечутенні? Ні, не можу так думати! Мені здається, що Іван Франко живий… І мені мріється, що Франко нас чує і чує мою схвильовану нескладну мову.

У російських вчених було бажання обрати Івана Франка на члена Російської Академії наук. В 1906 році вмер один російський академік, здається, Майков. І тоді Шахматов, голова відділу російської мови та словесності, та академік Корш поставили питання про Франка. Вони притягли до своєї думки Ламанського і внесли в Академію пропозицію обрати Франка дійсним членом Російської Академії наук. Це було б для Франка щастя, бо дало б йому змогу цілком віддатись праці. І ці заходи показували, як російська Академія уміла шанувати не тільки своїх росіян-учених, але й тих людей науки, що жили в чужій Австрії. Тільки ж повстав Соболевський і заявив великому князеві Костянтинові — голові Академії наук, що не можна обирати людину, яка, мабуть, років три перебувала в тюрмах. Франка не обрали.

Минули ці важкі часи. Коли б ти, дорогий друже, був живий, ти був би тепер у нашій Академії і був би її найпершою окрасою. Та через передчасну смерть не довелося тобі приїхати до Києва і зробитися членом своєї Української Академії наук і її гордощами. Зате тепер уся Академія наук сама прийшла до тебе і вітає тебе, як свого дійсного члена, як найкращу зірку нашого письменника, не тільки літератури, але й науки. Академія прийшла до тебе і як до борця за визволення народу нашого.

Возстани, чесная голова! Несі умерл, но спиши! Возстани! І поглянь на всіх тих, хто тут зібрався, щоб тебе привітати і посмертно закликати в свої академічні лави” (с. 680—681).

Не мав хворий Іван Франко і заслуженої пенсії. Ще 19.06.1908 опікун хворого письменника К. Бандрівський звернувся із заявою до Президії Міністерства віросповідань і освіти у Відні з проханням призначити І. Франкові заслужену пенсію. Міністерство це прохання відхилило і обмежилося тільки одноразовою грошовою допомогою.

Високо оцінював І. Франка за розум, працьовитість і творчість Філарет Колесса, який від І. Франка, як і М. Лисенко та К. Квітка, записував народні пісні. А І. Франко писав рецензії на його праці, зокрема — “Ритміку українських народних пісень”. Сам же Ф. Колесса на сторінках часопису “Народна творчість” (1941, № 1, с. 29—46) пізніше надрукує свою цікаву статтю “Народнопісенна ритміка в поезіях І. Франка”. Друг І. Франка і учень його Микола Вороний, розстріляний енкаведистами 1938 року, про Франка писав: “Мене власне єднав з Франком наш спільний естетично-художній світогляд, який в мені вироблявся під його впливом, та й взагалі мене вабила могутня сила його індивідуальності.

Франко, взятий в цілому, був серед галицького суспільства якимсь унікатом, особою, що на цілу голову стояла понад загальним рівнем. Вдачею, поводженням він швидко належав до типу безпосередньо-щирих і простих наддніпрянців, ніж до специфічно-рафінованих галичан, з їх інколи плиткою, меркантильною вдачею, з застарілими забобонами і пристосованістю до дрібнобуржуазного трибу життя. Франко — це розмах і енергія, поєднана з елементарною простотою, але він перевищував наддніпрянців своєю культурою, хоч не любив і не вмів виставляти її на показ…

Жив Франко в убогій і досить-таки бідненькій обстановці. Пам’ятаю його помешкання на Крижовій вулиці: три невеликі покої (один з них він винаймав) з кухонькою виглядали дуже непокоєво. Красу і гордість помешкання становила його добірна й чимала бібліотека в кількох шафах. Родинні умови не сприяли його творчій праці: хвора жінка, малі діти (ціла чвірка…)…

Як політичний діяч радикальної партії, він мав безліч ворогів і з польських, і з москвофільських, і з українських опортуністичних партій, і часом вони, як чорна галич, обсідали його, клеветали, поносили, ганьбили… А Франко, немов Титан, підводився із незвичайною умілістю й рівновагою в душі умів завжди дати їм добру відправу чи як публіцист у газеті, чи як промовець на вічах.

Пересиджуючи в тюрмах раз у раз, він виходив на волю з новою силою щоб, як сам же писав:

Проти рожна перти,


Проти хвиль плисти…

Дійсно, сила духа була в нього надзвичайна, вона й рятувала його, вона й допомогла йому твердо устояти в боротьбі, щоб в кінці здобути собі невмирущу славу!

Переходячи через тортури мук, яких нікому не виявляв, він, поет і філософ, умів ці муки перетворити в високу болізну красу, в естетику страждання.

І це було єдиною, може, втіхою цілющою для його зраненої й спраглої душі.

Він полишив нам томики своїх поезій, з яких особливі збірка “Зів’яле листя” — є ліричною драмою його власної душі.

Закінчив він передмову до неї виразом “Seid ein Mann und folge mir nicht nach!” [“Будь мужем і не наслідуй мене”].

Але він сам справді був тим Мужем, що переборов у собі пристрасть і тим ще більше загартував свою прекрасну, свою високу душу” [2, 160—162].

У 1902 році Микола Вороний написав прекрасну поезію, присвячену І. Франкові, яка закінчується словами:

Моя девiза: йти за віком

I бути цiлим чоловiком!

Високо цінував І. Франка Володимир Гнатюк, з яким він багато років працював на науковій та видавничій ниві. 11.03.1917 В. Гнатюк опублікував у львівському часописі «Діло» (№ 58) статтю про необхідність заснувати стипендійний фонд імені Івана Франка для матеріальної підтримки українських письменників.

Друг І. Франка В. Стефаник в новелі “Дід Гриць” напише про І. Франка такі високі слова: «Встає Франко з таким ясним чолом, як сонце, спокійно вчить нас, бо він все знає. Приповідає нам, що як кождий з нас посидить у кременалі за мужицьку справу, то вже ніколи нічого боятися не буде…

А як Франко приїхав до мене з молодими ночувати, то жінка, хоч як вічів не любила, але не торкотіла на мене в малі хаті, бо виділа, що наші молоді вчені були коло него такі щасливі і ясні, як би він кождому поклав золоте колісце на голову. А я приперси до ясеня в саду та й кажу: “Господи, Ти звеселив світ свій цими звіздами, а нас, бідних мужиків, звеселив Ти Франком. Будеш мати молитву мою за него щодня”» [3, 318].

Сузір’я українських талантів кинуло промені думки своєї на широкі світові простори, освітлюючи нужденне життя поневоленої, але волелюбної та нескореної України.

Воно гідно освітило й велетенську заслугу перед своїм народом Івана Франка — енциклопедиста, рівного якому за розмаїтістю наукових зацікавлень, гадаю, немає в інших народів світу. Для свого народу він був Учителем з великої літери, невтомним борцем за волю рідного краю. Він жив Україною, горнувся всім серцем до свого народу і своєю невтомною працею торував світлу дорогу для щасливого його життя.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Василь Стефаник у критиці та спогадах: Статті, висловлювання, мемуари / Упоряд., вступ. стаття та примітки канд. філол. наук Федора Погребенника. — К.: Дніпро, 1970. — 484 с.

2. Іван Франко у спогадах сучасників / Упоряд., передмова та примітки докт. філол. наук, проф. О.І. Дея. — Львів: Каменяр. — книга друга, 1972. — 336 с.

3. Стефаник В. Твори. — К.: Дніпро, 1971. — 432 с.

4. Сузір’я українських талантів (1871 року народження): Хрестоматія / Упоряд. М.В. Гуць, Т.І. Ткаченко. — К.: КиМУ, 2012. — Т. II. — 830 с.

5. Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т. — К.: Наук. думка, 1978. — Т. 10. — 543 с.

6. Франко І. Твори: У 50 т. — К.: Наук. думка, 1982. — Т. 33. — С. 188.

7. Щурат В.Г. Вибрані праці з історії літератури / Упоряд., вступ. стаття, примітки та коментарі С.В. Щурата. — К.: Вид-во АН УРСР, 1963. — 435 с.



* Докладніше про ювілярів див. нашу статтю “Рік великих талантів” у кн. “Сузір’я українських талантів (1871 року народження)”. Хрестоматія, том 1, книга 1. — К., 2014. — С. 13—15.




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка