Тема дослідження традиційної культури та народної творчості українців етнологами київської



Скачати 173,52 Kb.
Дата конвертації20.01.2018
Розмір173,52 Kb.
ТЕМА 3. ДОСЛІДЖЕННЯ ТРАДИЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ ТА НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ УКРАЇНЦІВ ЕТНОЛОГАМИ КИЇВСЬКОЇ ШКОЛИ
Іншим важливим центром досліджень народної традиційної культури українських губерній Російської імперії у другій половині XIX ст. був Київ. На початку 1860-х рр. тут діяла Київська громада, яка об’єднувала навколо себе представників патріотично налаштованої інтелігенції. Ще у студентські роки В. Антонович, П. Житецький, М. Драгоманов, П. Чубинський та інші громадівці викладали у недільних школах для простого народу, збирали й записували пам’ятки усної народної творчості. Цей факт суттєво вплинув як на ідейне підґрунтя, так і на методи, які використовували етнологи київської школи. Здебільшого їх мало цікавила проблема пошуків давнього міфологічного коріння українського фольклору. Усі свої зусилля київські громадівці сконцентрували на зібранні фольклорно-етнографічного матеріалу, його опрацюванні та публікації. Теоретична етнологія цікавила їх значно меншою мірою, хоча й у цій сфері київська школа етнології мала свої вагомі здобутки.

Так, методологічні підходи міфологічної школи на українському матеріалі застосовував І. Нечуй-Левицький (1838-1918). Видатний український письменник та перекладач відзначився також як автор низки наукових праць. Особливо значним вважається його внесок у розвиток українського мовознавства. Основною роботою І. Нечуй-Левицького у галузі етнології є нарис української міфології, вперше опублікований у 1868 р. Ця оригінальна праця містить, серед іншого, міркування дослідника стосовно походження української міфології. На відміну від М. Костомарова, І. Нечуй-Левицький демонструє значно більшу прихильність до метеорологічної теорії міфологічної школи. І. Нечуй-Левицький в основі українських дохристиянських вірувань цілком обґрунтовано вбачає індоєвропейську основу, спільну для багатьох народів Європи. Коріння міфологічних уявлень дослідник аналізує в дусі метеорологічної гіпотези міфологічної школи. Зокрема, він зазначає, що на формування міфології вплинуло осмислення людиною природних явищ: небо, засіяне зірками, сонце, місяць, зоря, хмари, дощ, вітер, роса, грім, блискавка, зміна літа й зими, тепла й холоду, дня й ночі світла й темряви. «Надарований добрим розумом і багатою фантазією, давній Українець, з того переляку і з дива, не міг недбайливо відноситись до небесних з'явищ. Йому хотілось пригорнути до себе страшні грізні сили, дуже небезпечні в практичному житті, йому хотілось милуватись пишними світлими силами неба».

Водночас, підхід І. Нечуя-Левицького не є точною копією уявлень німецьких романтиків, засновників міфологічної школи. Український дослідник не вважає міфологію божественним одкровенням, первісним чистим знанням, яке деградувало згодом. Навпаки, він вбачає у первісній міфлогії суто утилітарний зміст: «Ціль давньої української віри, як і в інших народів, була практична, а в основі давнього українського поганства був людський егоїзм. Давній український народ славив світлі небесні сили, годив темним силам, щоб пригорнути до себе ласку неба, щоб присилувати всі сили служити його практичним цілям. Люди молились небу, щоб загарбати собі небо, дощ, тепло, росу, погоду, щоб прогнати од себе холод, хмари, негоду. Давнім Українцям, як бачимо з обрядових пісень, хотілось прихилити до себе ласку небесних сил, щоб мати густо кіп на полі, багато роїв у пасіці, багато ягнят, телят, лошат, щоб мороз не поморозив жита, пшениці і всякої пашниці, щоб у садку родило дерево, а в дворі плодилася птиця. Ціль давнього українського поганства була така практична, як і в Індусів, і в Греків, і в інших народів, котрі в молитвах до своїх богів просили собі всякого добра». Крім того, для Нечуя-Левицького міфологія є продуктом фантазії «молодої слабосильної душі» . Як і згодом еволюціоністи, І. Нечуй-Левицький вбачає у міфології первісний світогляд, на зміну якому приходять філософія та наука.

Загалом, праця І. Нечуя-Левицького була написана у руслі теоретико- методологічних підходів середини XIX ст. За своїм характером книгу І. Нечуя- Левицького можна охарактеризувати як працю талановитого аматора та публіциста. З суто наукової точки вже на момент своєї першої публікації вона вже була дещо застарілою.

Вихід української етнографії на академічний рівень пов’язують із діяльністю Етнографо-статистичної експедиції в Західноруський край (1869­1870), організованої Російським географічним товариством. Результатом цієї діяльності стала публікація семи томів «Трудов этнографо-статистической комиссии в Западнорусский край» (1872-1878). Значно активізувало етнологічні студії відкриття 13 лютого 1873 року Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, який офіційно об’єднав наукові зусилля українських учених В. Антоновича, В. Беренштама, Ф. Вовка, М. Драгоманова, О. Кістяківського, О. Колосовського, О. Русова, М. Зібера, М. Лисенка та інших .

На той час географічні товариства були поширеною та прогресивною формою організації дослідницької роботи з географії, історії, археології, антропології, етнології, демографії та інших соціальних та, частково, природничих наук. Після заснування у 1830 р. Королівського географічного товариства у Лондоні, схожі за структурою та напрямками діяльності товариства відкрилися у найбільших європейських країнах. У Російській імперії Імператорське географічне товариство розпочало діяльність у 1846 р. Предметом дослідницьких пошуків географічного товариства була визначена наука «землезнавства», яка, серед іншого, включала у себе вивчення культури народів, які знаходяться на низькому ступені розвитку, а також дослідження народних вірувань та легенд, поезії та музики - «цієї ще живої частини доісторичної філології та етнографії» . Південно-Західний відділ товариства, до якого увійшли переважно діячі українського національного руху, фактично з самого відкриття працював в атмосфері звинувачень у політичній неблагонадійності. На превеликий жаль, у 1876 р. відділ було ліквідовано сумнозвісним Емським указом Олександра II в рамках боротьби з українофільством. Після закриття Південно-Західного відділу осередками етнологічних досліджень у Києві залишалися Товариство Нестора-літописця та університетський історико-етнографічний гурток.

Незважаючи на короткочасний період діяльності Південно-Західний відділ відіграв величезну роль у формуванні вітчизняної науки, набувши «значення справжньої Української академії наук». В. Колесник називає Південно-Західний відділ предтечею академічної науки. Особливо суттєвими були здобутки установи у галузі етнології, насамперед у систематичному з науково-методичної точки зору зібранні фольклорно-етнографічного матеріалу.

Зусиллями членів Південно-Західного відділу РГТ Україна була представлена на Паризькому географічному конгресі й географічній виставці. Комісія під головуванням М. Драгоманова, до якої входили Ф. Вовк, П. Чубинський, А. Класовський, О. Рогович та ін., підготувала для презентації європейському науковому загалові бібліографічний огляд найважливіших праць з історії, географії та етнографії України. Для експозиції були підготовлені десятки цінних експонатів, у тому числі етнографічні альбоми, фотографії та малюнки, моделі архітектурних споруд, господарських знарядь та інструментів, зразки предметів побуту, музичних інструментів, народних іграшок, одягу, декоративно-прикладного мистецтва різних регіонів України.

Школа етнологічних досліджень, яка сформувалася у Києві навколо Університету Св. Володимира та Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, характеризувалася деякими істотними особливостями. Насамперед, київські етнологи були значно більшою мірою залучені до українського національного руху, який у даний період зазвичай характеризують як «романтичне народництво».

Намагаючись глибше пізнати народне середовище, дослідники робили акцент на зібранні та опублікуванні етнографічних матеріалів. Причини цього ухилу в емпіричний метод найбільш повно охарактеризовані П. Чубинським. У передмові до першого тому праць Південно-Західного відділу РГТ, дослідник зазначає: «При етнографічному дослідженні можна діяти у два способи: або власні суб’єктивні враження викласти як результат спостережень, або збирати матеріали, які стосуються різних сторін народного життя, даючи, таким чином, можливість кожному бачити народ незалежно від вражень спостерігача». Для себе П. Чубинський обирав другий шлях, мотивуючи це, відсутністю на той момент повного й всебічного дослідження українців, недостатньою вивченістю окремих українських етнографічних регіонів, а також загрозою швидкого зникнення багатьох пам’яток народної творчості.

Постать Павла Чубинського (1839-1884) займає одне з центральних місць в українській етнології XIX ст. Однак він уславився насамперед як організатор науки та невтомний збирач фольклорно-етнографічного матеріалу. Теоретичні здобутки П. Чубинського, натомість, виглядають доволі скромно. Його основний аналітичний доробок міститься у «Нарисі народних юридичних звичаїв та понять у Малоросії» (1869), в основу якого була покладена кандидатська дисертація ученого. У ній дослідник визначив принципові відмінності української народно-юридичної традиції від російської, з’ясував, що відправною точкою правових звичаїв є соціально-економічні відносини, здійснив першу класифікацію правових звичаїв українців, передусім майнових. Як зазначає О. Івановська, «юрист за освітою, Чубинський прагнув дошукатися витоків права, віднайти джерела, які б містили рефлексію правової норми. Учений усвідомлював, що існує певна першооснова, яка слугувала поштовхом для створення і народнопоетичної творчості, і права, і норм етикету, і обрядодій» . Незважаючи на те, що праці П. Чубинського становлять великий науковий інтерес і значною мірою не втратили актуальності досі, в контексті нашої теми вони не мають великого значення, адже методологія ученого не виходила за межі класичного для другої половини XIX ст. позитивістського світогляду. Це ж стосується, наприклад, й праць етнографа та філолога Бориса Грінченка, відомого своїми блискучими публікаціями фольклорно- етнографічних матеріалів.

Загалом, спроби теоретичного осмислення зібраного матеріалу простежуються у дослідженнях київських етнологів значно меншою мірою, ніж у харківських. Учені, яких об’єднав Південно-Західний відділ Російського географічного товариства тяжіли до чистого історизму у висвітленні етнографічних явищ й вбачали у фольклорних пам’ятках насамперед прояв тієї епохи, за якої вони були створені. Такий підхід відображено, наприклад, у дослідженні українських народних дум відомого мовознавця Павла Житецького (1836-1911). Дослідник розглядав народні малоруські думи як оригінальний здобуток народно-культурної творчості. Думи, згідно з його поглядами, були народними за світоглядом та мовою й, водночас, книжними за особливим складом думки й способом її розвитку та вираження. Авторами дум були мандрівні кобзарі, бандуристи, а також старі козаки. Дослідники відмічають високу наукову цінність даної роботи, частина наукових положень якої досі зберігає актуальність.

Визначний поступ української етнологічної науки пов’язаний з іменами Михайла Драгоманова та Володимира Антоновича. На ниві етнології учені уславилися виданням збірки українських історичних пісень з коментарями та аналітичним опрацюванням зібраного матеріалу . Дана робота високо оцінена науковцями. На думку В. А. Короткого, вона становила «новий погляд на народну творчість як на джерело писемної літератури й історії, філософії і психології, соціології і етнопедагогіки», який зумовив «перехід від романтичного захоплення цією творчістю до поглибленого наукового її студіювання, переосмислення всього нагромадженого досі матеріалу». Згодом В. Антоновича опублікував низку етнологічних праць, які здебільшого мали фактографічний, описовий характер. М. Драгоманов також відзначився як автор численних етнологічно-фольклористичних досліджень, опублікованих після його смерті як окреме багатотомне видання .

М. Драгоманова не випадково вважають дослідником європейського рівня. Випускник, а згодом доцент Університету Св. Володимира, М. Драгоманов після 1876 р. працював у наукових центрах Західної Європи, зокрема, у Женеві, був професором Вищої школи у Софії. У його науковому доробку десятки статей та розвідок, опублікованих у численних європейських виданнях.

Етнологічна спадщина М. Драгоманова охоплює як аналітичні праці, так і публікації фольклорно-етнографічних матеріалів, ретельно підібраних та записаних на високому науковому рівні. Величезною заслугою М. Драгоманова у справі інтеграції української науки до світового наукового простору була його популяризаторська діяльність, яка проявилася, зокрема, у численних публікаціях в авторитетних європейських виданнях статей, рецензій та матеріалів, що знайомили зарубіжного читача з українським джерельним матеріалом та розвитком етнологічної науки в тій частині України, яка знаходилася у складі Російської імперії. Українським етнологам та фольклористам М. Драгоманов дорікав тим, що вони «не слідять за ідеями й методами, які панують тепер у науці фольклору» . Сам М. Драгоманов намагався знайомити українських колег зі здобутками західної науки. Зокрема, на прохання І. Франка, дослідник підготував для членів Етнографічно- статистичного гуртка реферат, присвячений стану розвитку італійської та французької етнології. У ньому М. Драгоманов першим в українській історіографії використав англійський науковий термін «фольклор», який набував на той час широкої популярності у Західній Європі.

Головним об’єктом критики М. Драгоманова була міфологічна школа. На думку дослідника, її виникнення в Німеччині було зумовлене реакцією на раціоналізм XVIII ст., а також «національною реакцією проти французької переваги, що претендувала на французький космополітизм». Саме тому творам народної словесності почали надавати релігійно-міфологічного значення, вбачаючи у них прояви «духу нації». Коли дослідники переконалися у подібності фольклорних мотивів народів Європи, Індії та Передньої Азії, на народні оповідання почали дивитися «як на останки колишньої старовини, коли то ще індоєвропейські племена вели спільне життя».

На противагу міфологічному підходу, М. Драгоманов запропонував використовувати розробки міграціоністської школи Теодора Бенфея, згідно положень якої в основі поширених у європейському фольклорі сюжетів лежить не спільна індоєвропейська спадщина, а «мандрівні мотиви», що різними шляхами проникли до Європи з Індії в епоху середньовіччя. Прихильність М. Драгоманова до ідей міграціоністів пояснюється насамперед крайнощами підходу прихильників міфологічної школи та еволюційного підходу, які пояснювали будь-які подібності та збіги у фольклорних сюжетах спільною спадщиною індоєвропейських народів. Цілком слушно М. Драгоманов помічав, що численні сюжети є спільними не тільки для арійців, але й для неіндоєвропейських народів. Наявність схожих мотивів у фольклорі М. Драгоманов пояснював по-перше, схожістю людської природи, особливо через однаковий рівень розвитку, по-друге, безпосереднім перейманням «одного народу від другого, через перехід творів словесності як дорогою письменною, так і устною».

Критикував дослідник і намагання більшості його сучасників показати фольклорну прозу як виключний витвір народної думки. М. Драгоманов полемізує з таким поглядом і зазначає, що його можна було б визнати вірним лише «якби усе, що є в обороті серед так називаного народу було продуктом його безпосереднього творива й відбитком його побуту. Тимчасом докладніший дослід показує, що в так називанім “народнім” у ново-европейських націй дуже багато “книжного” і дуже мало місцево-національного походженєм, особливо в країні прозаїчної словесності: казках, новелах, анекдотах. Либонь чи не більша частина творів такого рода, що обертаються у ріжних ново-европейських народів, навіть в усних редакціях, увійшла до в народній осередок із книжок і при тому принесена відносно недавно дуже з далеку, з Азії, де майже все дослід відкриває первісну індійську батьківщину оповідань».

Приклад застосування міграційного підходу яскраво демонструє праця М. Драгоманова, присвячена образу Шолудивого Буняки в українському фольклорі. Дослідник критично аналізує легенди про Буняка й виділяє у них кілька мотивів. Один із цих мотивів - про зачарування Буняком польського королевича та приховування його під землею разом з усім військом, - М. Драгоманов виводить від зафіксованої в Авесті іранської легенди про легендарного правителя Ііму (Джемшіда). Його переслідував демон й через це Ахурамазда заховав Ііму у райському саду (вара), розташованому під землею, де той продовжує жити й сьогодні. На думку М. Драгоманова, даний мотив виник у державі Сасанідів в епоху пізньої античності та раннього середньовіччя й звідти поширився у Європі від Ірландії до Росії. Для пояснення образу Буняка, з його численними зовнішніми відхиленнями від норми, М. Драгоманов наводить давньогрецьку казку про царя Мідаса, зовнішність якого була спотворена вухами віслюка або козла. Дослідник доходить висновку, що дана казка є відносно пізньою й такою, що не має нічого спільного з «доісторичною давністю індоєвропейських народів, а розпросторення її від Ірландії до Монголії мусить бути пояснене культурною етичністю в епоху вже зовсім пізну, після Александра Македонського» .

Незважаючи на те, що М. Драгоманов вважав народну словесність явищем не національним, а культурним й розглядав її як поєднання інтернаціональних мотивів, дослідник не відкидав її значення як джерела для вивчення народної психології та характеристики національності. «Найновіші досліди тої словесності відкрили лише, що так названа “народня душа” або “національний дух” не є щось стале, але рухає ся, стикає ся з іншими і зміняє ся. А окрім того ті досліди накидають уздечку на дуже поквапні висновки про національні духи, бодай доти, доки на підставі докладного порівняння матеріалів, які збирають ся ступнево з ріжних країн, не будуть означені як схожі, так і ріжні річи творах духа народів на земній кулі» . З цих слів, серед іншого, випливає, що незважаючи на прихильність М. Драгоманова до дифузіоністської парадигми, частиною якої були розробки міграціоністської школи, дослідник залишався послідовним позитивістом та прихильником теорії еволюції. Особливо рел’єфно цей підхід продемонстровано М. Драгомановим у його науково-публіцистичній роботі «Чудацькі думки про українську національну справу» (1892). Наприкінці роботи М. Драгоманов зазначає, що світогляд, який не визнає у світі нічого постійного, статичного, а бачить тільки зміни (еволюцію), рух (динаміку) є керуючим в сучасній науці й сам він бере даний світогляд за основу власної наукової позиції.

М. Дмитренко відзначає певний синтетизм у теоретичних підходах М. Драгоманова, який полягав у тому, що вони увібрали у себе ідеї культурно- контактних запозичень, типологічних зіставлень та генетичної спільності й етнічної самобутності.

Слід зазначити, що позиції міграціоністської школи на рубежі ХІХ-ХХ ст. знаходили підтримку й серед інших науковців. Підходи школи міграціонізму суттєво вплинули на науковий світогляд західноукраїнських учених, зокрема, І. Франка та В. Гнатюка, які підтримували тісні контакти з науковим середовищем Наддніпрянської України. Так, зокрема, прихильником ідей міграційної школи був Іван Франко, на думку якого, «наша народна медицина в дуже значній мірі залежить від тих гербаріїв, які у нас пртягом XV, XVI і XVII ст. писали і друкували тодішні освічені фахівці і вчені ... наша міфічна географія, антропологія, фізіологія, народна астрономія, в дуже значній мірі беруть свій початок у середньовічних працях». При цьому, І. Франко застерігав від вульгарного розуміння міграціонізму як універсальної парадигми розуміння народної культури й сприймав його ідеї швидше як дороговказ у вирішенні окремих питань дослідження традиційної культури. Світоглядною основою для ученого залишався еволюціонізм. Таке бачення, як ми спробуємо пказати нажче, було притаманне й М. Драгоманову.

Серед українських етнологів другої половини XIX ст. дещо відокремлено знаходиться постать Миколи Зібера (1844-1888), адже дослідник відзначився насамперед як економіст. Тим не менш, М. Зіберові належить блискуча праця з економіки та соціальних звичаїв первісного суспільства, написана на етнографічному матеріалі. М. Зібер відомий насамперед як активний популяризатор серед наукового загалу Російської імперії ідей Д. Рікардо та К. Маркса. При цьому він симпатизував українському руху, що зумовило його звільнення з Університету Св. Володимира на знак протесту проти утисків українства. Кілька років М. Зі бер жив і працював у Швейцарії, де була написана основна його праця з етнологічної проблематики - «Нарис первісної економічної культури». Вона стала одним із пертих в українській науці досліджень зарубіжної етнології, адже написане воно на матеріалі примітивних суспільств Євразії, Америки та Австралії.

Науковий метод М. Зібера ґрунтувався на використанні теоретичних розробок Л. Моргана, а також К. Маркса та Ф. Енгельса, з якими він був особисто знайомий. Як зазначає С. Токарев, дослідник по суті вперше поставив питання про характер виробничих відносин, форм власності у первісному суспільстві. В результаті він дійшов висновку, що общинні форми господарювання становлять універсальні форми економічної діяльності на ранніх етапах розвитку суспільства. Насправді, дане положення сформульоване вже у вступі до роботи М. Зібера як вихідний постулат, який у своїй роботі дослідник узявся обґрунтувати . Дослідник розглядає різні види економічної діяльності первісних суспільств - полювання, рибальство, скотарство, землеробство, випалювання лісів, іригацію, будівництва жител. Усі ці види діяльності на ранніх етапах розвитку людства, на думку дослідника, потребували колективних зусиль громади. Велику увагу М. Зібер приділяв також шлюбно-сімейним відносинам, суспільним звичаям та соціально- політичним інститутам у примітивних суспільствах. У слабкості інституту шлюбу, колективному використанні засобів виробництва він бачить загальний колективістський характер усіх сфер життя первісного суспільства.

До питання динаміки суспільних змін у первісних суспільствах М. Зібер підходив з позицій класичного еволюціонізму та марксизму. На його думку, певній стадії розвитку суспільного виробництва відповідали певні соціальні структури та інститути. Наприклад, у міру прикріплення селянина до землі, територіальна громада набуває більшого значення, ніж родова. «Землі різнойменних сусідських груп через переділи зливаються в одне ціле, територіальна політична влада замінює собою родову, чоловік, прив’язаний до землі, перестає входити в рід дружини, а бере її до свого роду, шлюб стає більш постійним, походження дитини від батька стає відомим й чоловіча філіація заступає місце жіночої, як у наслідуванні майна, так і в наслідуванні посад й занять». З цих саме позицій М. Зібер аналізував причини виникнення державної організації. На ранніх етапах розвитку людський колектив діє ніби одна людина, суспільне виробництво контролюється суспільною владою, інтереси якої, у свою чергу, збігаються з інтересами громади. Однак по мірі приватизації суспільного виробництва, влада віддаляється від громади. Наприкінці своєї роботи М. Зібер доходить загального висновку, у якому важко не помітити вплив класиків марксизму: «Якби не ускладнювалися й не членувалися форми праці в суспільстві, взаємне тяжіння окремих груп людства долає цей поділ, й кожен подальший крок історії веде по суті до тіснішого згуртування й об’єднання окремих елементів суспільно-виробничого процесу, а відповідно й тієї частини людства, якій належить вціліти у боротьбі за загальне існування».

Загалом, М. Зіберу у його дослідженні розвитку первісного суспільства не вдалося вийти за межі еволюціоністської парадигми. Не набули широкої популярності його погляди серед українських етнологів. З іншого боку, заслугою М. Зібера було те, що він поставив актуальні проблеми світової етнології, привернув до них увагу українських дослідників. Його вплив на загальний розвиток етнологічної науки в Російській імперії є незаперечним.

На праці М. Зібера посилався Федір Вовк (1847-1918), ставлячи його ім’я в один ряд з європейськими класиками еволюціонізму . Сам Ф. Вовк, ім’я якого посідає визначне місце в українській етнології, використовував класичний еволюціоністський підхід у своїх дослідженнях традиційної культури українців. Так, зокрема, у виданій в авторитетному французькому журналі Антропологія (т. 2-3 за 1891 р.) розвідці, присвяченій весільним обрядам українців, Ф. Вовк спирається на праці класиків еволюціонізму (Е. Тайлора, Л. Моргана, Бахофена, Макленана, Лебока), представників біологічного (Летурно) та марксистського (М. Зібер, М. Ковалевський) напрямків. Ф. Вовк зазначає, що така форма соціальних відносин як сім’я з’явилася відносно пізно, в результаті розвитку дуже старих примітивних форм відповідно до нових економічних, політичних та релігійних умов, які впливали людство в різних частинах землі та в різні епохи свого розвитку. Дослідник підкреслює, що шлюбні звичаї у народів світу мають «елемент історичний і навіть передісторичний, який репродукує в більш- менш драматичних формах примітивний спосіб складання шлюбного договору.

Отже, майже у всіх народів знаходимо в шлюбному ритуалі сліди ендогамії, матріархату, екзогамії, а також наподоблення умикання та купівлі молодої». Українські весільні звичаї, на думку Ф. Вовка, становлять «свого роду рефлектор, що в ньому відбились цсі стадії, через які переходила людська родина, всі етапи еволюції цієї форми людського об’єднання, які тільки відомі дослідникам соціології».



Еволюціоністській парадигмі Ф. Вовк слідував і в інших своїх публікаціях з вивчення традиційної культури. Зокрема, у статті присвяченій використанню саней у поховальній обрядовості дослідник звертається до міркувань Е. Тайлора щодо виникнення возу та гужового транспорту, прослідковує його еволюцію й активно застосовує порівняльний метод, наводячи рідкісний етнографічний матеріал з Північної Америки, Африки та Філіппін . Значну частину цього матеріалу Ф. Вовк бачив на власні очі у музейних зібраннях Франції. Дослідник широко використовував у своїх працях здобутки не тільки української та російської, але й французької, німецької, англійської історіографії.

О. Франко зазначає, що Ф. Вовк, будучи еволюціоністом, деякою мірою дотримувався концепції дифузіонізму, яка заперечувала еволюційний розвиток культури, визначаючи лише її переміщення у часі й просторі. У тезі Ф. Вовка, згідно з якою зміни господарського побуту в Україні йдуть з півдня на північ дослідниця вбачає вплив теорії «культурних кіл» класика дифузіонізму Ф. Ратцеля. На наш погляд, якщо й можна говорити про деякий вплив дифузіоністських ідей на наукову спадщину Ф. Вовка, то все ж таки цей вплив був доволі обмеженим. Докладніше до аналізу досліджень видатного українського етнолога та антрополога ми звернемось у наступній главі.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка