Тема. «Если б не было войны». Борис Ва­сильєв «А зорі тут тихі » Цілі




Скачати 287,55 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації19.11.2018
Розмір287,55 Kb.
  1   2

Тема. «Если б не было войны». Борис Ва­сильєв «А зорі тут тихі...»

Цілі: осмислення жіночої долі в роки ві­йни; розвивати в учнів вміння вислов­лювати свої думки, артистизм; спри­яти вихованню почуття патріотизму, розуміння трагедії війни та важливос­ті миру.

Обладнання: аудіозапис пісні Б. Окуджави «До свидания, мальчики...»; аудіозапис пісні «Если б не было войньы»; дитячі асоціативні малюнки на тему: «Я ма­люю мир».

Я ушла из детства в грязную теплушку,

В эшелон пехоты, в санитарный взвод.

Ю.Друніна

ХІД УРОКУ



І. Мотивація навчальної діяльності

Звучить пісня Б. Окуджа­ви «До свидания, маль­чики...». .

1. Слово вчителя

Коли я слухаю розпові­ді, читаю книги, дивлю­ся фільми про війну, мені

стає моторошно. Наві­що? Чому повинні гину­ти люди? Вони так само, як і ми,

мріяли ходити боси­ми ногами по гарячій піс­ля літньої грози землі, ко­хати,

бути коханими.

Війна... Нам страшно про це говорити, а наші діди, прадіди пережили це.

Від­чули кожною клітиною свого тіла.

Говорять: не жіноче це діло — воювати. Але скільки жінок було навійні.

Вони і радист­ками були, і медсестрами... На своїх тен­дітних плечах

виносили з поля бою сол­дат. Скільки ж юних дівчат загинуло у тій війні! Сьогодні ми поговоримо про повість Б. Васильєва «А зорі тут тихі...», яка при­свячена темі «Жінка на війні». Намагати­мемось зрозуміти, чому жінки йшли добровольцями на фронт, чим керувалися у своєму виборі.


ІІ. Робота над темою уроку


  1. Розповідь підготовленого учня

Повість «А зорі тут тихі...» вперше з’явилась у журналі «Юність» у 1969 році. Вона при­несла відразу ж славу автору Борису Васи­льєву, була прийнята театрами, які поста­вили спектаклі. Але справа в іншому. Ця повість дійшла до сердець читачів різного віку, вона знайшла шлях і до нас, читачів- підлітків. Життя повісті виявилось довгим і активним. За її мотивами знято худож­ній фільм.

Події відбуваються в травні 1942 року, на Мурманській дорозі на північ від Ленін­граду (нині Санкт-Петербург), що пере­живав блокаду. В повісті події подаються не від першої особи. В ній все пропущено через сприйняття самих героїв: п’яти дів- чат-зенітниць і більше всього старшини Васкова, який несе подвійну відповідаль­ність: і як старший за званням, і як стар­ший за віком.

Основний прийом, який покладено у побудову повісті,— це контраст: зіставлення сумного й радісного, перехід від іронії, жар­ту до трагедійних, героїчних сцен.


  1. Рольова гра

— Герої повісті у нас в гостях. Ми маємо на­году послухати їх.

Федот Васков. Мій батько загинув у су­тичці з ведмедем, а я залишився єдиним чоловіком у сім’ї. Тоді голодно було. І був я і годувальником, і напувальником, і добувальником. Не до навчання було. Я ж навіть і чотирьох класів не закінчив. Лі­том на полі, взимку на звіра ходив. Про те, що у людей вихідні бувають, дізнався лише у 20 років.

Потім була армія, теж — не дитячий садок. В армії солідність поважають. Там я стар­шиною став. А старшина — старшина і є — він завжди для бійців старий. Ось і дівча­та про мене те саме говорять. А мені ж усього 32. Коли під моє керівництво при­слали 1 і 2-е відділення Окремого зеніт­но-кулеметного батальйону, в особовий склад якого входили лише одні дівчата, я навіть сторопів. Ох і важко мені з ними. Ходжу, боячись очей підняти. Там білизна висить, там вони засмагають. Одним сло­вом. жіноча стать. А розумні ж які: і школу закінчили, а деякі і в інституті вчились, та війна не дала закінчити.

Особисте життя моє не склалось. Одру­жився. Сина дружина народила. Ігорьком назвали. Тут фінська війна почалась. На фронт я поїхав. А коли повернувся, дізна­вся, що дружина мене покинула. Через суд сина собі повернув. Я його до матері в село відправив. Через рік мій Ігорьочок помер. То я так і живу тепер сам. Був поранений, маю нагороди. Саме тому мені і довірили пакгауз охороняти. Посаду коменданта за­пропонували. І було все спокійно до того дня, поки ось їх до мене на службу не при­ставили... Які ж бо вони хороші. їм би на танці бігати, дітей народжувати... А вони на війну — добровольцями.

Рита Осяніна. Моє дівоче прізвище Муштакова. Хоч мене тут всі знають як Риту Осяніну. З моїм чоловіком, лейтенантом Осяніним, ми познайомились на шкіль­ному вечорі. Я була в дев’ятому класі. Таке собі сором’язливе дівчисько. Ми сиділи по­ряд. Я боялась навіть заворушитись і диви­лася тільки поперед себе. А потім шкільні організатори затіяли гру, і нам випало зно­ву бути разом. Потім ми танцювали вальс, стояли разом біля вікна. А потім він пішов мене проводжати. Ми навіть попрощались не за руку, а просто кивнули одне одному.

Лейтенант поїхав на заставу, і кожну субо­ту я отримувала від нього коротенькі листи. Я відсилала в неділю відповідь, але мої лис­ти були довгі-довгі. Так було аж до літа.

Він приїхав на 3 дні. Сказав, що на кордоні неспокійно, що відпусток більше не буде, запропонував одружитися. Нас не хотіли розписувати. Мені ж до вісімнадцяти ро­ків не вистачало 5 з половиною місяців Але ми одружилися з дозволу комендан­та міста. Я першою з класу вийшла заміж і не за кого-небудь, а за командира, та ще й прикордонника. Щасливішої за мене дівчини на світі просто не могло бути. На заставі я навчилась перев’язувати поранених стріляти, їздити верхи, захищатися від газів метати гранати. Через рік у нас народився син. Аліком назвали, Альбертом. А ще через рік — війна. Свого сина я ще в травні відвезла до мами, тому допомагала іншим рятувати дітей. Мій чоловік загинув уранці на другий день війни. Я дізналася про це через місяць від чудом врятованого сержанта-прикордонника. Мене хотіли відправити в тил, а я просилась на фронт. І врешті-решт мене взяли санітаркою, а через півроку послали в полкову зенітну школу. Я навчилась ненавидіти тихо і безпощадно. Ні з ким довго не могла зійтись, подружитись, поки не познайомилась з Женею Комельковою. Їй розповіла все своє життя. І про сина, до якого бігаю вночі один раз у троє суток. Женя і Галя віддають мені цукор, галети, іноді банки з тушонкою,— все це для сина. Серце моє трохи відтануло.

Євгенія Комелькова. Війна зруйнувала все, що мені було дороге. Сім’ї ко­мандирського складу за­хватали німці. На моїх очах розстріляли рідних. Мене естонка заховала в будин­ку напроти. Я бачила все. Все! Сестричка останньою упала: спеціально доби­вали. У мене з фашиста­ми свої рахунки. Дівчата мені говорять: «Ти, Женько, повинна бути артист­кою». Я співаю, танцюю. Вродлива, компанійська. Я й сама знаю ціну своїх чарів. У мене гарне довге волосся, мідного кольору, яке ніяк не хоче ховатися під пілотку. Я дуже люблю красиву білизну. Від усього могла б відмовитися, а ось подаровані мамою гар­нітури ношу в солдатському речмішку.

Я взагалі нічого не боюсь. Мене цього на­вчив батько: їздити верхи, стріляти в тирі. Я з ним у засаді на диких кабанів сиділа, ганяла на батьковому мотоциклі по вій­ськовому містечку. А ще могла танцюва­ти на вечорах циганочку, співала під гітару і крутила романи із затягнутими в рюмочку лейтенантами. Просто для забави. Щасливий то був час. Після смерті рідних одна-однісінька перейшла лінію фронту. Я вірю в себе, вірю, що нічого зі мною не станеться. Адже безглуздо і неправдоподіб­но помирати в 19 років.



Галя Четвертак. А я — Галя Четвер­так. Прізвище це мені дали в дитячому бу­динку, бо я була найнижча. Наш дитячий будинок розміщувався в монастирі. А це на мене накликало море різних фантазій. У 10 років я стала «знаменитою». Одного разу вночі я підняла такий крик, вигадав­ши, що на мене напав якийсь бородатий старий і хотів викрасти. Було ціле розслі­дування. Лише один старий завгосп доко­пався до суті та зрозумів, що я все вигада­ла. А потім була моя казка про маленьку дівчинку, бородатих старих, темні підзе­мелля. Ще я лякала всіх, переодягнув­шись у привида. Впіймавши на гарячому, мене приструнили. Я стала гарно вчитися, допомагала малим, співала в хорі, хоч за­вжди мріяла про сольні партії, довгі сук­ні. Там, в дитячому будинку, залишилось моє перше кохання.

За бурхливу фантазію мене раніше часу спровадили на навчання в бібліотечний технікум на підвищену стипендію. Війна застала на третьому курсі. В перший поне­ділок уся наша група з’явилась у військко­мат. Проситись на фронт. Усіх взяли, крім мене. Я не підходила під армійські стандар­ти ні за зростом, ні за віком. Та я не здалась. Кожного дня штурмувала військкома і без­соромно брехала. Я його зовсім заплутала своїми розмовами, і він мене відправив у зе­нітниці. Мене всі вважали «замухришкою». А ось Женька на мене подивилась інакше. Зачіску мені зробила, гімнастерку підігна­ла по фігурі. Я повірила в себе, тепер час­тіше усміхаюсь.



Соня Гурвич. Я — Соня Гурвич. Наро­дилася і виросла в Мінську. Мій батько був дільничним лікарем. Біля дверей кварти­ри _ ручка від дзвінка, і її потрібно було весь час смикати. Через все моє дитинство про­йшов цей тривожний дзвін: і вдень, і вночі, і взимку, і влітку. Після повернення з викли­ку тато завжди тихо розповідав про тубер­кульоз, ангіну і малярію, а бабуся пригоща­ла його вишневою наливкою.

Сім’я наша була дуже дружною і дуже ве­ликою: діти, племінники, бабуся,

незаміж­ня мамина сестра, якась далека родичка. В будинку не було ліжка, на

якому спала б одна людина, проте було ліжко, на яко­му спали троє.

Я вступила до Московського університету. Але і там доношувала плаття своїх сестер: сірі і глухі, як кольчуги.

Любила ходити в театр, а не на танці. Лише тоді помітила я свій сірий одяг, коли мій су­сід по лекціях почав ходити разом зі мною в читальний зал. Це сталося через рік, уліт­ку. Було у нас одне-єдине побачення. Він мені подарував тоненьку збірку віршів Блока і пішов добровольцем на фронт. А я, зняв­ши сіре плаття, одягла солдатську форму. І чоботи — на два розміри більші.

У частині мене практично ніхто не знав: я бу­ла непомітною і

дисциплінованою. В зеніт­ниці потрапила випадково. Фронт був у глу­хій

обороні, перекладачів було достатньо, а зенітниць бракувало. Ось мене з

Женькою Комельковою і відкомандирували.




Ліза Бричкіна. Свої 19 років я прожи­ла в очікуванні наступного дня, який по­винен принести щастя.

Мій батько був лісником. Мама хворіла, тому все господарство було на мені. Я і за мамою доглядала, і на кухні встигала, і батькові квадрати обходила. Мої подруги закінчили школу: хто вчишся поїхав, хто заміж вийшов, а в мене життя було без змін. А мені їх так хотілося. Батько пив дуже часто. Маму

я навіть не пам’ятаю здорового. Я постійно чекала чогось...

Одного разу до нас приїхав гість — мисли­вець. Жив він у нас на сіннику цілий тиж­день. А коли від’їздив, залишив записку, в якій запрошував мене в серпні приїхати в місто. Обіцяв влаштувати на навчання в технікум, поселити в гуртожиток.

Через місяць померла мама. Я чекала з не­терпінням серпня.

Але почалась війна... І замість міста потра­пила я на оборонні роботи. Все літо рила окопи і протитанкові укріплення, потра­пляла в оточення, вибиралась із нього, а по­тім якось приліпилась до зенітної частини і тепер ось на 171 роз’їзді.



  1. Бесіда за питаннями:

  • Що спільного в цих героїнях?

(Молоді, 19-20 років; мріяли впитися; хотіли кохати і бути коханими; мати сім'ю; пішли добровольцями на фронт; втратили рідних.)

  • Чи вдалося їхнім мріям здійснитися? Якщо ні, то що завадило?

  1. Виразне читання уривків з повісті

«Загибель дівчат»

Ліза (С. 494-495);

Соня (С. 500);

Галя (С. 515);

Женя (С. 527);

Рита (527-538)



(за книгою серії «Бібліотека світової літе­ратури для дітей», Т. ЗО, Кн. 1.— М.: Дитя­ча література, 1986.)

  1. Звучить тихо мелодія пісні «Если б не было войны»

  2. Бесіда за питаннями

  • Чим закінчився бій біля роз’їзду № 171?

  • Чи виконав заповіт Рити Федот Васков? Який епізод це підтверджує?

  • «А зори –то здесь тихие, только сегодня разглядел. И чистые-чистые, как слёзы…» так закінчується повість. Чому повість має назву «А зорі тут тихі…»?
  1   2


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка