Тема Основні етапи розвитку документознавства




Сторінка11/14
Дата конвертації23.10.2016
Розмір2,95 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14
Тема 4. Розвиток носіїв інформації

Мета: розширити знання про виникнення й розвиток документа як матеріального носія інформації, виховувати зацікавленість дисципліною, прагнення отримувати нові знання самостійно.

Прилади і матеріали: опорні конспекти, підручники, схеми.

План

  1. Застосування глиняних табличок

  2. Документи з папірусу

  3. Застосування остраки

  4. Використання воскових дощечок

  5. Шкіра як матеріал для письма

  6. Винайдення паперу

  7. Сучасні носії інформації


Запитання для самоконтролю

  1. |накликайте| Дайте визначення процесу документування.

  2. Яким чином здійснюється запис інформації на матеріальному носієві?

  3. Які Вам відомі основні етапи розвитку письма?

  4. Охарактеризувати розвиток носіїв інформації.

Список рекомендованих джерел

  1. Беспянська Г.В. Справочинство: Навч. посіб. для дистанційного навчання / Г.В Беспянська. – К.: Університет «Україна», 2006. – 486 с.

  2. Комова М.В. Документознавча термінологія / М.В. Комова.- Львів: тріада плюс, 2003. – 167 с.

  3. Комова М.В. Документознавство / М.В. Комова.- Львів: тріада плюс, 2007. – 296 с.

  4. Кулешов С.Г. документознавство: історія, теоретичні основи / С.Г. Кулешов. – К.: ДАКККІМ, 2000. – с.16.

  5. Документаційне забезпечення управління: Навч. посіб. / Т.П. Сморжанюк, Т.В. Шрам, Ф.Б. Рогальський; За ред.. Ф.Б. Рогальського. – К.: Вища шк.., 2007. – 254 с.

  6. Палеха Ю.І, Леміш Н.О. Загальне документознавство.Навч. посібник / Ю.І. Палеха, Н.О. Леміш. - К.: Ліра-К, 2008. – 395с.

  7. Швецова-Водка Г.М. Типологія документа: Навч. посіб. для студ. ін-тів культури / Г.М. Швецова-Водка. - К.: Кн. палата України, 1998. - 80 c.

  8. Швецова-Водка Г.М Документознавство: Навч. Посіб / Г.М. Швецова-Водка. – К.: Знання, 2007. – 398 с.



  1. Розвиток носіїв інформації

З давніх часів наші предки використовували різноманітні носії, на яких можна було б залишити відбиток: пальмове листя, бамбук, папірус, кістки тварин, черепахові щитки, кору, камінь.

Греки на камені витесували епітафії та урочисті написи. Аристотель і Плутарх повідомляли, що закони Драконта в Афінах були записані на дерев'яних і кам'яних брилах.

Італійці для запису інформації широко використовували метал, зокрема бронзові таблички. Разом з тим, першим основним матеріалом для письма древнім народностям - шумерам, а згодом вавилонянам і ассірійцям, служила глина.


  1. Застосування глиняних табличок

Спочатку для міжплемінних обмінів інформацією древні народності застосовували виготовлені з глини жетони з зображеннями предметів чи тварин. Перед відправкою ці жетони з метою уникнення підробок вкладались в глиняний "пакет", який скріплювався таким же відбитком зображення чи печаткою власника товару. Цей спосіб підтверджений археологічними знахідками в Азії, що датуються XI тис. до н.е.

З часом, у зв'язку із зростанням обсягів торгівлі, залишилися тільки "пакети" без жетонів, але із зображенням знаків речей, що пересилаються. Дещо пізніше замість "пакетів" почали застосовувати глиняні таблички з тими ж знаками.

Як вдала інновація, глиняні таблички із зафіксованою на них інформацією, пройшли в своєму розвитку цілий ряд етапів вдосконалення впродовж декількох тисячоліть й стали оптимальним засобом вирішення свого основного завдання - збереження та передавання інформації в просторі та часі.

Початкові форми фіксації інформації припадає на V- IV тис. до н.е. і пов'язується з потребами економічного життя народжуваної у ті часи чи не найдавнішої держави у світі - Шумеру. Ці прадокументи мали вигляд глиняних бірок чи етикеток зі знаками, що позначали предмети та їх кількість, котра пересилалася з одного населеного пункту в іншій. Бірки з отворами прив'язувалися до цих предметів або до тари, в якій ті й відправлялися. Деякі дослідники, приміром, І.Є. Гельб, пов'язують систему знаків, що фіксувалися в цих "супроводжувальних" документах з початковим етапом розвитку шумерського письма.

Подальший розвиток шумерської державності призвів до формування у III тис. до н.е. різних напрямів документної фіксації інформації, яка відбивала майже всі сфери діяльності життя шумерського суспільства.

Глиняні шумерські таблички - це не тільки міфи, ліричні роздуми, побутові сцени, епізоди навчання, а й викладені в оповідній формі "історичні" події (де, правда багато міфологічного), свідчення проведених судових процесів, положення окремих законів тощо. У державно-господарському житті така рефлексія зумовлена ще й бідністю природних ресурсів Шумеру, що спричинило широкомасштабний їх облік та звітність про використання. Скажімо, на кожне плодове дерево в момент його посадки заводилась відповідна табличка, у якій щорічно фіксувалася кількість плодів, а також факт зрубання (після звернення у вищі інстанції й наявності довідки про дозвіл) з подальшим складанням на дрова.

Важко переоцінити внески шумеро-аккадських предків у культуру документування. По-перше, це винайдення клинопису - ідеографічного письма, клиноподібні знаки якого наносились на глину загостреними очеретяними паличками. Шумерське клиновидне письмо - найдавніший спосіб нанесення письмових фігурних знаків, що вже означали певні поняття. Використовували його у різних видозмінах протягом трьох тисяч років, тобто довше, ніж сучасний латинський алфавіт. Цим письмом користувалися народи від Вірменських гір до Перської затоки, від Егейського моря до кордонів Індії.

Ставши основним джерелом інформації, глиняні таблички, вже як документи, почали різнитись за змістом та діловим призначенням. З'явились "канонічна табличка", "священна табличка", "правильна табличка". У тематичному аспекті таблички відрізнялись релігійними, магічними, юридичними, господарськими та художньо-літературними текстами. У жанровому - це були міфоепічні твори, оповідання, а також збірники законів, звітно-облікові та фінансові документи.

Глиняні таблички виготовлялись у формі прямокутної плитки розміром 38x22 см (приблизно). Окремий твір займав до 10-ти плиток. Мала інформаційна ємність, ріст документальних потоків та швидке накопичення документальних масивів, що потребувало побудови величезних документосховищ, змусило шукати інші носії інформації.


  1. Документи з папірусу

Альтернативним матеріалом для виготовлення документів в Єгипті став папірус. У якості матеріалу для письма він став використовуватись ще в період 5-6 династій (2563-2263 р. до н.е.), а, можливо, і раніше.

Термін "папірус" єгипетського походження, та, як вважає більшість дослідників, він походить від єгипетського "папуро", що означає "те, що належить фараону", "царське". Виготовлявся папірус з однойменної багаторічної трав'янистої рослини родини осикових, що росла до п'яти метрів заввишки в заболочених районах Нижнього Єгипту. У стародавні часи різні частини цієї рослини використовувались для різноманітних потреб населення: молоді паростки вживали в їжу, із стебла виробляли мотузки, канати, циновки, кошики, човни тощо. Та головне - осердя стебла служило для виготовлення матеріалу для письма.

Давньогрецький учений Теофраст в своїй праці "Дослідження рослин", а пізніше Пліній Старший в трактаті "Природна історія" залишили детальне описання цієї рослини і способи виготовлення з неї матеріалу для письма.

Спочатку розрізане уздовж на тоненькі пластини трьохгранне стебло рослини розрізали уздовж на тоненькі пластини, а потім розчавлювали на довгі тонкі смуги - плагули. Внутрішня частина стебла, більш еластична, різалась тонкими шарами, а ближче до зовнішньої оболонки - більш товстими. Нарізані смуги сортували, підбираючи за якістю й довжиною. Потім смуги розкладали одну біля іншої на спеціальному столі з похилою поверхнею. Зверху накладали поздовжній шар смуг, намочували нільською водою й пресували. При цьому із волокон виділявся сік, що міцно склеював смужки між собою.

У результаті отримували аркуш по довжині стебла, ширина якого дорівнювала від 10 до 40 см. З'єднуванням декількох смуг збільшували довжину аркуша іноді до 20 і більше метрів. Після ретельного висушування на сонці аркуші проклеювали особливим клеєм, який виготовляли із хлібного м'якіша, прокип'яченого у воді. Використовували такий клей на другий день після приготування. Міцність склеювання папірусних аркушів забезпечувалась речовинами рослинної тканини, ніяких сторонніх клейких речовин не застосовували, однак поверхню аркуша вкривали клеєм, щоб надати їй рівність та попередити розтікання чорнил по волокнах. Після пресування аркуш висушували на сонці та вирівнювали за допомогою інструментів із слонової кістки та морській раковин. Отримані аркуші папірусу склеювались в середньому по 20 в довжину, утворюючи таким чином свиток, який отримав назву "хартії" (а з III ст. до н.е. до V ст. н.е. для цього використовували і пергамент).

Проклеювався папірус лише з лицьової сторони, яка мала назву (recto), зворотня сторона (verso) залишалась незайманою. Аркуші розлініювали лише в поздовжньому напрямку (видимі прожилки рослини слугували рядками), й лише потім на них можна було писати.

Заповнений текстом папірус називали "томом". З обох боків до нього прикріплювали валики з дерева чи кістки й отримували "сувій". Іноді сувій клали у футляр із шкіри або тканини - "тогу". Зберігались тоги на полицях з кедрового дерева (воно найкраще зберігає рукописи від ко-мах-шкідників) з прикріпленими до них табличками назв творів.

Слід також зазначити, що перший аркуш папірусу називався "протокол", а останній - "есхатокол". Дуже рідко із папірусу робили книгу, яка б мала сучасний вигляд.

Папірус, на відміну від глиняних табличок, був м'яким матеріалом. Це, по-перше, робило його більш легким у порівнянні з глиною, а, по-друге, папірус за розміром був набагато більшим, що призвело до збільшення інформаційного потенціалу самого документа.

Документи на папірусі було легше транспортувати, і, відповідно, ефективність передачі інформації в часі та просторі зростала в кілька раз. Це сприяло широкому розповсюдженню папірусу по всьому Середземномор'ї. Поза межами Єгипту папірус використовували в Греції та Італії. У Західній Європі папірус використовували аж до XI ст. н.е.

Хоча папірус був не дуже міцний матеріал, але до нашого часу дійшла значна кількість античних папірусів. Більшість із них була знайдена в Єгипті і Тунісі, де вони завдяки сухому клімату добре збереглись. Це й цілі сувої, і окремі фрагменти. Серед них твори Аристотеля, Софокла, Есхіла, Гомера.

Широко застосовувався папірус в імператорських канцеляріях Італії. На території Равенни Його використовували до X ст., а в південній Італії та Сицилії, де виготовляли свій папірус, - до XII ст. Папська канцелярія писала "булли" на папірусі майже до початку XI ст. (остання "булла" на папірусі належала папі Бенедикту VIII (1012- 1024рр.). Від середніх віків до наших часів дійшло близька трьохсот документів на папірусі, і тому сьогодні вони зберігаються як особливо цінні реліквії. Так, у Британському музеї зберігається папірус Таріса, довжина свитку якого перевищує 40 метрів.



  1. Застосування остраки

Сировина для виготовлення папірусу зростала тільки в Єгипті, а технологія виготовлення була складною. Це зумовило його відносно високу вартість. Використовувати папірус для виготовлення документів, що містять швидко-старіючу оперативну інформацію, було невигідно. Вихід був знайдений шляхом використання для складання документів більш дешевого та доступного матеріалу.

Таким матеріалом, що отримав не менше, ніж папірус, розповсюдження стали черепки невеликого розміру, які мали назву "острака", а також вапняні пластинки, на які чорнила лягали досить задовільно.

Острака була різноманітної форми. Для письма, звичайно, використовували увігнуту сторону. Застосовувалась острака для складання податкових квитанцій, списків, розпоряджень, рахунків, приватних розписок, листів. Крім цього, и використовували для виконання господарських записів, обліку товарів, шкільних вправ тощо.

Писали до початку нашої ери єгиптяни чорнилами за допомогою довгих, тонких очеретинок, пом'якшених на кінці на зразок пензликів. Фарба, чорна та червона, уміщувалась у заглибленнях на прямокутній довгастій палітрі. Необхідним приладдям для письма була посудинка з водою, куди писар умочував очеретинку, перш ніж набрати на неї фарбу з палітри.

Чорна фарба виготовлялась із сажі та клейкої води, та нею писали весь текст чи його основну частину; червона фарба служила, в основному, для виділення частин тексту. Цей звичай запозичили грецькі та римські писарі, і звідси походить термін "рубрика", від латинського "рубер" - червоний, а також вираз "с красной строки".

У III ст. до н.е. в якості знаряддя для письма починають використовувати "калам" - особливим чином очищений очеретяний стрижень, на зразок гусячого пера, розщеплений на конус.



  1. Використання воскових дощечок

Застосовувався ще один вид матеріалу для письма, який одержав потім широке розповсюдження - це були дубові, липові або берестяні дощечки, покриті шаром воску.

Дощечки, покриті шаром воску.

Використовувалися, як правило, дощечки розміром 12x14 см або 9x11 см головним чином для написання листів, але іноді на них писали художні і наукові тексти. У цьому випадку на дощечці, відступаючи від краю 1-2 см, робили заглиблення на 0,5-1 см, яке заповнювали воском. На такій дощечці мідною паличкою можна було видавлювати лінії і букви. Паличка була загострена з одного кінця, а з іншого вона мала форму лопатки, якою загладжували написане. Називалася ця паличка "стиль".

Дві таблички клали одна на одну воском всередину, збоку робили отвори і за допомогою шнурка з'єднували разом. Отриману книжку називали "диптихом", іноді з'єднували три таблички - виходив "триптих". Поєднання чотирьох і більше табличок давали "поліптих" або "кодекс" Використовувались вони для розрахунків, чернеток та інших записів. Оскільки при підвищенні температури віск міг розтанути, таблички зберігали в прохолодному, захищеному від сонячного проміння, приміщенні.

До нас дійшли як самі таблички, так і свідчення письменників про їх застосування. Цей спосіб письма одержав велике поширення в Римі й звідти проникнув у країни середньовічної Європи. У Парижі ще до XIII ст. існували майстерні з виготовлення воскових дощечок.

Збереглися також відомості про те, що деякі документи оформлювали на дерев'яних дощечках (дубових, липових), відбілених гіпсом.

Прикладом зібрання дерев'яних табличок-книг є "Велесова книга", що містить розповідь про події з життя людей, які проживали на території нинішньої України та сусідніх землях, їх побут, вірування та взаємини з іншими народами.

Незалежно від того, ким і в який спосіб було створене зібрання під назвою "Вересова книга", як зазначає історик Б.Сушинський, воно має самодостатню цінність саме як історико-пізнавальний твір [82].


  1. Таблички з бересту.

Перші книги з бересту, нижнього шару кори берези, знайдені на території Стародавньої Русі в Новгороді, датовано XI-XV століттями.

Писали літери на бересті, продряпуючи їх кістяною або металевою паличкою (староруське писання).

Це були грамоти, привітальні листи, листи з протестами селян проти феодальної залежності, а також фінансові документи, заповіти, боргові розписки.


  1. Шкіра як матеріал для письма

Більш зручним матеріалом для письма в Єгипті була шкіра. Згадки про документи на шкірі відносяться до часу 4-ї династії (біля 2900-2750 р. до н.е.). Однак якість обробки цього матеріалу була не досить високою, крім того, він був надто дорогий, а відтак не міг задовольнити потреби єгипетського суспільства в якості масового носія господарської та адміністративної інформації.

Через економічне та культурне суперництво між Єгиптом та Пергамом цар Єгипту Птоломей V (II ст. до н.е.) заборонив завозити папірус у Пергам, де було задумано створити велику бібліотеку. У відповідь на це пергамці почали вдосконалювати техніку оброблення шкіри. У результаті з'явились біло-жовті міцні аркуші, які можна було використовувати для письма з обох боків. Створений матеріал назвали "пергамен". Римляни називали його "мембрана", оскільки вироблена й гарно оброблена шкіра була досить міцною й еластичною, ії можна було легко згинати.

В одному зі своїх творів стародавній мислитель Геродот зазначав, що греки Малої Азії "здавна називають книги шкірами", бо писали їх колись "на козячих та овечих шкірах".

У Європі також виготовляли пергамент. Спочатку його робили ченці в монастирях. Із розвитком міст у XII ст. виробництво пергаменту перейшло до цехових ремісників. З появою університетів в Європі - в Болонії (1154 р.), Парижі (1200 р.), Оксфорді (1214 р.), Неаполі (1224 р.) - монополія на цей тривкий матеріал перейшла до університетів.

Найдавніші східнослов'янські, у тому числі й українські, рукописні документи також були написані на пергаменті. Пергамент називали "хартія", згодом "паргамент", "паркомен". Спочатку оброблена теляча шкіра завозилась до нас із грецьких земель. Якість перших давньоруських письмен нагадує пергамент саме грецьких манускриптів - білий, тонкий, рівний.

До наших часів дійшли пергаментні книги, створені в епоху Київської Русі: перекладна література, ізборники, релігійні книги, серед них найдавнішими є "Остомирове Євангеліє", "Київські глаголичні листки" (IX-X ст.), "Пересопницьке Євангеліє", "Руська Правда".

Лише у XII-XIV ст. на Русі почав застосовуватися пергамент власного місцевого виробництва. Технологія обробки пергаменту у Давній Русі відрізнялась простотою й не була пов'язана із значними витратами. Увесь процес обробки шкіри включав мездрування, розминання, просушування на рамках із наступним шліфуванням.

Давньоруська технологія виготовлення пергаменту була досить трудомісткою. Його зазвичай, виготовляли зі шкір баранів, кіз, волів, але ніколи не використовували шкіру віслюків. Спочатку шкіру вміщували на кілька днів у чан з вапном, потім відчищали від шерсті та м'яса, знову замочували у вапні, після чого натягували на рамку й шкребком остаточно знімали рештки м'яса та шерсті. Відпрасувати шкіру допомагала пемза, а крейда або свинцеві білила з білком, втерті з обох боків, поглинаючи жир, її відбілювали. У результаті отримували гладенький аркуш пергаменту, на якому можна було писати з обох боків.

Особливо цінним вважався пергамент із шкіри ягнят, яких витягали із черева матерів. Його називали "дівоча шкіра". Коштував він дуже дорого через складність обробки.

Після оброблення й відбілення шкіру знімали з рами, й обрізавши краї, отримували аркуш. Його складали навпіл у зошит із двох частин, які можна було скласти ще раз у зошит меншого розміру з чотирма аркушами. Таким чином зошити могли вміщати від двох до дванадцяти аркушів.

Оскільки пергамент від сухості та вологості міг змінити свою форму до рукописних книг прикріплювали застібки або зав'язки, за допомогою яких притискувались пергаментні аркуші. Складені один на інший і скріплені, як воскові таблички, вони відродили форму документа - "кодекс".

Для захисту аркушів із зовнішнього боку їх прикривали відповідного розміру дощечками. Пізніше, для зручності, дошки почали обтягувати шкірою. Саме з того з'явився вираз "прочитати книгу від дошки до дошки".



  1. Винайдення паперу

Папір, як основний сучасний матеріал для друкування, був винайдений Цай Лунем у II ст. до н.е. на Далекому Сході в Китаї [22].

Тамтешні народи в древні часи писали на листях бамбуку чи на шматках шовку. Але, оскільки шовк дорого коштував, а бамбук був важким, користуватись ними було незручно. Тоді й було запропоновано використати деревну кору та ганчір'я як сировину для виготовлення нового волокнистого матеріалу - паперу, більш дешевшого й зручнішого. В 105р. Цай Лунь вдосконалив технологію виготовлення паперу, додавши в суміш нові компоненти.

Лише в III ст. н.е. папір проникнув у Корею, Японію та сусідні східні країни. У 751 р., коли араби завоювали Самарканд, намісник багдадського халіфа побудував там першу паперову фабрику. Незабаром "самаркандський папір" одержав популярність у всіх країнах Сходу.

Слідом за Самаркандом папір почали робити в інших містах арабського халіфату в Сирії та Єгипті. Головним центром вивозу паперу в Європу став Дамаск (у середні сторіччя папір називали "дамаський лист"). З Єгипту, по північному берегу Африки, через Марокко, виробництво паперу в XII ст. розпочали країни Західної Європи: Іспанія та Сицилія, які знаходились під владою арабів.

У XIII ст. папір потрапив до Італії, яка вела велику торгівлю з іншими країнами Європи. Із Італії готовий папір почали вивозити до Південної Франції, в Німеччину, і далі в Польщу та Чехію. Із Іспанії папір вивозили на північ Франції, в Англію та Скандинавські країни.

Відомо близька 600 видів паперу. З середини II ст. й до кінця XVIII в. виготовляли папір з бавовняного ганчір'я ручним способом. Промите і розмелене з домішкою води на особливих млинах ганчір'я зразу ж перетворювалось в тістоподібну масу. Цю масу зачерпували з чана й виливали тонким шаром на спеціальне сито, що складалось з залізних дротиків. Частина паперової рідини направлялась через отвори сита, а паперова маса, що залишалась, затягувала сито суцільною плівкою. Цю плівку витрушували з сита, віджимали надлишки води під пресом і просушували. На папері, виготовленому ручним способом, на світлі видно нитки сита - "філіграні".

У наступні століття в технологію виготовлення паперу було внесено ряд удосконалень. Так, для полегшення всмоктування чорнил, паперові аркуші стали покривати різними речовинами. Покращився й спосіб "вимокування" волокон для більшої його міцності.

З кінця XIII ст. на папері європейського виробництва починають з'являтися так звані "водяні знаки". Спочатку це були контурні малюнки, що зображували фабричну марку. Більш пізніше на них стали відображувати рік виготовлення паперу та ім'я власника.

Процес виготовлення паперу та сировина для нього коштували значно менше, ніж шкіра тварин та вироблення із неї пергаменту. Разом з тим широке використання паперу в Європі почалося не відразу. Ще довгий час його вважали не таким міцним як пергамент і не вірили в можливість його тривалого зберігання. Німецький імператор Фрідріх II взагалі заборонив застосовувати папір для офіційних документів.

У кінці XIV ст. папір вже став широко використовуватись для документів і кодексів, а в XV ст. він успішно конкурував з пергаментом і в решті-решт його витіснив. Тим більше, що, незважаючи на використання пергаменту як матеріальної основи рукописних документів, до появи паперу в Європі існувала гостра потреба в матеріалі для письма. На Русі використання цього матеріалу розпочалося з XIV ст. Спочатку папір завозився з країн західної Європи й лише в XVII ст. за царювання Івана Грозного "паперовий млин" було побудовано біля Москва.



  1. Сучасні носії інформації

Починаючи ще з XIX ст. папір перестає бути основним матеріальним носієм інформації. Зважаючи на всезростаючі обсяги інформації, що тісно пов'язані з індустріальним розвитком передових країн світу, виникає потреба в компактних та нетрудоємних носіях [13].

Поступово з'являються мікроносії інформації (мікро-карти, мікрофіші тощо), магнітні носії інформації (магнітні стрічки-плівки, магнітні та цифрові карти, диски тощо), перфоносії (перфокарти, перфострічки), електронні носії (дискети, оптичні диски, флеш-картки).

Детальна характеристика сучасних носіїв інформації знаходиться в наступних модулях.

Лекція №6

Тема 5. Методологічні основи знань про документ

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка