Теорія, технологія, практика




Сторінка1/17
Дата конвертації24.05.2018
Розмір5,66 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17



Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет


Н.П. ВОЛКОВА


ПРОФЕСІЙНО-ПЕДАГОГІЧНА КОМУНІКАЦІЯ:

ТЕОРІЯ, ТЕХНОЛОГІЯ, ПРАКТИКА

Дніпропетровськ

2005
УДК

ББК 74.00я73

В 67

В 67 Волкова Н.П. Професійно-педагогічна комунікація: теорія, технологія, практика: Монографія. – Д.: РВВ ДНУ, 2005. – 304 с.


У монографії здійснена спроба дослідити теоретичні та технологічні засади професійно-педагогічної комунікації. Наведені результати експериментального дослідження, присвяченого практичній реалізації авторської концепції підготовки майбутніх учителів до професійно-педагогічної комунікації.

Для викладачів, аспірантів, студентів педагогічних спеціальностей вищих навчальних закладів та фахівців з питань організації системи педагогічної освіти.


Рецензенти:

Г.Є. Гребенюк, доктор пед. наук, проф.

М.Я. Ігнатенко, доктор пед. наук, проф.

Т.А. Смирнова, доктор пед. наук, проф.

ISВN
Рекомендовано вченою радою Дніпропетровського національного університету (протокол № 12 від 09. 06. 2005)
Волкова Н.П., 2005

ВСТУП
Докорінні зміни у житті України, орієнтація її на інтеграцію з європейськими країнами та інтернаціональний характер ділових стосунків у різних сферах діяльності людини актуалізують проблему модернізації професійної підготовки у вищій педагогічній школі. Виконання невідкладних завдань Державної національної програми “Освіта: Україна ХХІ століття”, програми “Вчитель”, Національної доктрини розвитку освіти України у ХХІ столітті передбачає передусім високий фаховий рівень учителя, здатного встановлювати і підтримувати різного роду – ділові, економічні, культурні та ін. – зв’язки, усвідомлюючи при цьому ступінь своєї відповідальності за власноруч добуту інформацію, її диференційоване застосування у практичній діяльності, зокрема в організації комунікації з людьми різного фахового спрямування. До того ж майбутній учитель має: навчитися імпровізувати; бути готовим до будь-яких змін у процесі комунікації; уміти реально оцінювати комунікативну ситуацію; опанувати методику комунікативного розвитку учня.

Динамічність соціально-економічних і духовних процесів, що відбуваються на тлі науково-технічної, інформаційної революції в усьому світі, обумовлює необхідність безпосереднього спілкування вчителя з різними за фахом людьми (при цьому застосовуються вербальні та невербальні засоби комунікації), вступу в опосередкований комп’ютерними засобами комунікації діалог з віртуальними партнерами, пошуку необхідної інформації у всесвітній мережі Інтернет. Як наслідок у навчально-виховному процесі вузів поглиблюються дослідження стосовно особливостей підготовки майбутніх фахівців, здатних вирішувати сучасні проблеми комунікації, зокрема професійно-педагогічні.

Виникнення професійно-педагогічної комунікації зумовлене розвитком наукової думки як у минулому, так і в сьогоденні. Вирішенню практичних, а відтак і теоретичних проблем комунікації присвятили свою діяльність видатні філософи і мислителі Стародавньої Греції (Демосфен, Сократ, Платон, Горгій), Стародавнього Риму (Аристотель, М. Аврелій, Г. Гракх, М.Т. Цицерон, М.Ф. Квінтіліан) та ін.

У процесі набуття педагогікою статусу самостійної галузі знань (ХVІI – XIX ст.) проблеми комунікації почали обрамлятися у дидактичні принципи природовідповідності (у Я.А. Коменського, Ж-Ж. Руссо), природодо-цільності, культуровідповідності й самостійної активності (у А. Дістервега), практичної корисності (у Дж. Локка та ін.).

У вітчизняній педагогіці цим проблемам присвячені роботи М.В. Ломо-носова, К.Д. Ушинського й багатьох інших. За радянських часів вагомий внесок у теорію і практику комунікації зробили А.С. Макаренко, В.О. Сухо-млинський.

Наукові здобутки філософів (К.-О. Апеля, Л. Фейєрбаха, М. Бубера, М.Бахтіна, Н. Вінера, К. Шеннона, К. Ясперса, Ж.-П. Сартра, Ю. Габермаса), лінгвістів (Л. Вітгенштейна, Ф. де Соссюр), творців соціальних теорій комунікації (Ю.М. Лотмана, Г. Тарда, Ч. Кулі, Дж.Г. Міда, Г. Блумера, К.Леві-Строса, Дж. Хоманса та ін.) заклали основи теорії комунікації.

У даний час можна виділити ряд філософів, соціологів, які розробляли теоретичні ідеї комунікації: М. Бітянова, А.А. Брудний, В.М. Вишняков, М.С.Каган, Г.Г. Почепцов, Б.А. Родіонов, Л.А. Ситниченко та ін. Чимало досліджень з проблеми комунікації здійснили психологи: К.А. Альбуханова-Славська, О.О. Бодальов, Н.П. Ерастов, С.Б. Коваль, О.О. Леонтьєв, Б.Ф. Ло-мов, К.К. Платонов, О.В. Самборська, В.А. Семиченко та ін.

Зважаючи на специфіку наших наукових інтересів, ми докладно вивчали праці сучасних педагогів, психологів, лінгвістів, зокрема ті, у яких розробляються проблеми засобів комунікації: вербальних (Л.C. Виготський, О.Я. Гойхман, М.І. Жинкін, В.А. Кан-Калик, О.О. Леонтьєв, Н.І. Лепська, Б.Ф. Ломов, Т.С. Бочкарьова, В. фон Гумбольдт, О.О. Потебня, І.О. Синиця, Л.В. Щерба, А.Й. Капська, Т.М. Надеїна, Л.С. Нечепоренко, Л.М. Паламар, П. Сопер), невербальних (М.С. Андріанов, І.Н. Горєлов, Я. Вальсинєв, С.А.Должникова, В.А. Лабунська, Х. Міккін, В.П. Морозов, Н.І. Смирнова, Н.П. Сметаніна, І.Т. Оганесян, А. Піз, О.А. Петрова, Х. Рюкле, С. Степанов, Л.Є. Туміна, Д. Фаст, Н.В. Федорова, В.Д. Шадриков, Л.В. Черемошкіна, Ф.М. Юсупов); комп’ютерних (А.П. Єршов, А.М. Коротков, В.А. Лецко, Н.В.Морзе, В.В. Рубцов, П.І. Підкасистий, О.Б. Тищенко, В.П. Долматов, Й.Я. Ривкінд, Є.Д. Маргуліс).

Деякі проблеми комунікації в педагогіці розглядаються в дослідженнях В. Левицького, С.А. Мусатова, В.Д. Ширшова (теоретичні аспекти й управ-ління педагогічною комунікацією).

Суттєвий інтерес для нашого дослідження становлять праці, у яких розглядаються принципи підготовки вчителя, удосконалення сутнісних основ професійної педагогічної освіти (О.А. Абдуліна, А.М. Алексюк, С.У. Гон-чаренко, І.А. Зязюн, А. Й. Капська, Л.Г. Коваль, Н.Г. Ничкало, О.Я.Савченко, О.В. Сухомлинська).



Аналіз низки наукових досліджень (Б.Г. Ананьєва, Т.В. Вільчинської, О.Я. Гойхмана, В.С. Грехньова, В.М. Гриньової, В.А. Кан-Калика, Л.О. Са-венкової, В.А. Семиченко, В.Г. Пасинок та ін.) виявив, що у підготовці студентів до професійної діяльності важливими чинниками виступають рівень мовленнєвої діяльності, здатність їх до педагогічного спілкування, взаємодії. Проте жодний із названих чинників не забезпечує у повному обсязі підготовку майбутніх учителів до професійно-педагогічної комунікації у вищій школі через відсутність методологічної та теоретичної бази, яка б сприяла розвитку особистісної спрямованості, формуванню в майбутніх учителів ціннісного ставлення до професійно-педагогічної комунікації, комунікативних умінь. До цього часу не були достатньою мірою розроблені теоретико-методологічні засади організації навчально-виховного процесу, технології підготовки вчителів до професійно-педагогічної комунікації.

Стрімкий розвиток сучасних комунікаційних технологій значно розширив можливості вчителя щодо встановлення різного типу комунікацій, інформаційного забезпечення, чим спричинив появу гострих протиріч:

- між зрослим попитом на фахівців, здатних здійснювати на високому професійному рівні педагогічну комунікацію, майстерно застосовуючи вербальні, невербальні й комп’ютерні засоби комунікації, і реальним рівнем підготовки до неї студентів;

- новою педагогічною парадигмою освіти, заснованою на демократизації та гуманізації, суб’єкт-суб’єктній взаємодії, й превалюванням у сучасному освітньому процесі авторитарних комунікативних форм;

- переважним застосуванням у навчально-виховному процесі застарілих репродуктивних методів, засобів спеціальної та фахової підготовки у колективних і групових формах роботи та вимогою виявляти активні комунікативні позиції, дотримуватися гуманістичних принципів особистісно-орієнтованого навчання і виховання;

- вимогами щодо цілісності навчально-виховного процесу та професійної підготовки і відсутністю системного зв’язку між теоретичною (фаховою), психолого-педагогічною і комунікативною підготовкою;

- рівнем розвитку інформаційного середовища і якістю підготовки фахівців до використання можливостей даного середовища з метою особистісного зросту шляхом збагачення досвіду встановлення різноманітних (ділових, економічних, культурних, дружніх та ін.) зв’язків як певної модифікації власне комунікації;

- обсягом науково-педагогічної інформації, отриманої за допомогою сучасних інформаційних і комунікаційних технологій, і можливостями індивіда до її сприйняття, обробки, засвоєння, передачі і застосування у професійній педагогічній діяльності.



Нівелювання наведених суперечностей потребує переосмислення теоретико-методологічних засад та концептуальних підходів до підготовки вчителя до професійно-педагогічної комунікації, реформування мети, змісту, технологій навчання, завдань професійної комунікативної підготовки майбутніх вчителів відповідно до вимог особистісно-орієнтованої парадигми освіти, а також забезпечення високої конкурентоспроможності викладача – майстра з професійно-педагогічної комунікації. Ця проблема є багатоаспектна. Аналіз психолого-педагогічної літератури, а крім того, власний багаторічний досвід підготовки студентів до професійно-педагогічної комунікації у процесі фахової, психолого-педагогічної та наукової діяльності, спеціальні експериментальні дослідження дали змогу виділити три аспекти розв’язання даної проблеми, а саме: методологічний, теоретичний та технологічний.

Методологічний аспект передбачає наукове обґрунтування сутності феномена „професійно-педагогічна комунікація”, можливостей та взаємозв’язку засобів комунікації, розробку сучасної концепції підготовки майбутніх учителів до професійно-педагогічної комунікації.

У психолого-педагогічному аспекті провідними питаннями є оновлення змісту підготовки майбутніх фахівців, професійна та комунікативна спрямованість навчання, активізація практичної комунікативної діяльності студентів з метою формування ціннісного ставлення до професійно-педагогічної комунікації, системи комунікативних умінь.

Технологічний аспект спрямований на розробку модульної інформаційно-комунікаційної технології, яка б забезпечувала організацію модульного навчального процесу, складниками якого є такі компоненти: ціннісно-мотиваційний, функціональний та управлінський; створення навчальних модулів як інтеграції змістовних, технологічних і контрольно-діагностичних компонентів, активізації самостійної роботи студентів, застосування елементів дистанційної форми навчання студентів; теоретичне і експериментальне обґрунтування сукупності особистісно-орієнтованих технологій навчання студентів професійно-педагогічної комунікації, спрямованих на підготовку вчителя – майстра з комунікації.

Виділені аспекти взаємозв’язані між собою. Враховуючи особливості прояву цих зв’язків, ми маємо змогу вдатися до цілісного підходу при розв’язанні проблеми дослідження за умови виконання наведених нижче завдань:

  1. Здійснити аналіз способів розв’язання проблеми комунікації у філософських, соціологічних, лінгвістичних, психолого-педагогічних дослідженнях.

  2. Конкретизувати та поглибити теоретичні уявлення щодо сутності та функцій професійно-педагогічної комунікації.

  3. Здійснити аналіз вітчизняного та зарубіжного досвіду комунікативної підготовки майбутніх учителів.

  4. Розробити концепцію підготовки майбутніх учителів до професійно-педагогічної комунікації, спираючись на систему теоретико-методичного забезпечення.

  5. Розробити та впровадити в навчальний процес модульну програму інтегрованого навчального курсу “Професійно-педагогічна комунікація” для педагогічних спеціальностей університету.

  6. Обґрунтувати технологічне забезпечення процесу підготовки майбутніх учителів до професійно-педагогічної комунікації.

  7. Обґрунтувати модель модульного навчального процесу, його закономірності, принципи та експериментально апробувати доцільність, результативність і ефективність його функціонування.

  8. Експериментально перевірити ефективність застосування теоретичної концепції підготовки майбутніх учителів до професійно-педагогічної комунікації та моделі її теоретико-методичного забезпечення, вдаючись до відповідного комплексу діагностичних методів.


РОЗДІЛ 1. МЕТОДОЛОГІЧНІ ТА ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРОФЕСІЙНОЇ КОМУНІКАЦІЇ


    1. Теорії комунікації та її розвиток у філософії і соціології

Відомо, що основним принципом системного мислення є розгляд об’єкта дослідження без ізоляції його з середовища, в якому він як явище реально існує, функціонує й розвивається. Саме у цьому контексті, тобто у цілісній системі (підсистемою або компонентом якої є об’єкт) він і має всебічно вивчатися. В іншому випадку будь-яке дослідження цього об’єкта є постулативне, деклароване, але не обгрунтоване, іншими словами, безпідставне.

Прагнучи уникнути помилкових висновків, а відтак будувати своє бачення на ґрунтовному теоретичному фундаменті, уважаємо за необхідне передусім розглянути методологічні засади теорії комунікації (йдеться про її філософські та соціологічні джерела). Усвідомлюючи, що через обмежений обсяг видання не можна викласти вичерпно погляди на проблему комунікації, ми спробуємо розглянути ті з них, що є найвагоміші в рамках нашого дослідження.

Упродовж віків питання ефективності обміну інформацією (комунікації) вважалися здебільшого фундаментальними, такими, що хвилювали людство. Сьогодні, в умовах планетарних демографічних проблем, небувалого поширення в суспільстві систем і засобів пересування, розвитку форм зв’язку, інформаційного „вибуху”, особливо гостро поставлена проблема людини та демократичного „облаштування соціуму”; [469, с. 226], проблема комунікації стає чи не найголовнішою серед соціологічних і філософських досліджень.

Історія наукового усвідомлення комунікації бере початок з античності (VI – I ст. до н. е.), коли не тільки була визначена сутність процесу обміну інформацією, а й окреслені підходи до її вивчення й застосування. Відтак проблема стала привертати увагу філософів і мислителів Стародавньої Греції: Демосфена, Сократа, Аристотеля; Стародавнього Риму – М. Аврелія, Г. Гракха, М. Т. Цицерона, М. Ф. Квінтіліана та ін.

Не залишилися осторонь проблеми і численні софісти, які суттєву увагу приділяли питанням якості обміну інформацією. Вони поряд з „розумом-логосом з повагою ставились і до мовлення-логосу” [435, с.10], вважаючи за необхідне навчати культури монологічного мовлення (пояснення, спонукання до почуттів тощо), виголошування промов, проведення бесід, красномовства. Ними започатковано опрацювання стилю як мовної категорії, що в цілому сприяло розвиткові граматики [102, с.314]. Спонукальним чинником до цього слугувало політичне життя греків, особлива довіра до ораторів, які володіли мистецтвом слова, що, у свою чергу, розглядалося як синонім загальної культури людини. Скеровував і направляв громадське життя „номос” – закон у вигляді писемного тексту [435, с.10].

Діяльність софістів сприяла розвитку художнього стилю промов, поглибленню вагомості і виваженості кожного слова. У подальшому Ізократ наголосить: “Слово не тільки вивільнило нас із кайданів тваринного життя, завдяки йому ми збудували міста, створили закони й осягнули мистецтва... Слово започатковує всі вчинки і всі наміри” (цит. за [211, с.90]).

На розвиток думки висловився і Горгій: ”Слово – найвеличніший володар: видом мале й непомітне, а справи творить чудові – може страх припинити і печаль відвернути, викликати радість, посилити жалість” [358, с.301]. Це ще один доказ того, що починаючи з давніх часів філософи приділяли значну увагу слову й мистецтву його виголошування, а це, само собою зрозуміло, передбачало досконале володіння мовою. Саме у даний період було закладено основи діалогу як форми обміну інформацією, що були викладені у працях засновника діалектики Зенона Егейського, відомого філософа-ідеаліста Сократа, який, ототожнюючи уміння вести дискусії з мистецтвом, звертав увагу на необхідність дару Божого для налагодження взаємодії з учнями. Загальновідомим став його вислів: „Заговори, щоб я тебе побачив”. Зіткнувшись на практиці з проблемою донесення абсолютної істини до слухачів, Сократ розробив евристичний метод, сутність якого полягала в тому, що „вчитель повинен доводити хибність учнівських уявлень, а потім підводити вихованців до правильного розуміння істини” [266, с.157]. У процесі проведення бесід, за Сократом, не існує вчителя й учнів, є тільки ті, які розмовляють, і є тільки один суддя – „старшинство думки”. Звідси прагнення до істини, уміння слухати й розуміти себе й іншого. У бесіді немає супротивників, – виграють і стають мудрішими обидві сторони. Філософ поділяв свій метод на дві частини: іронію (заперечну частину спільного дослідження, виявлення суперечностей у міркуваннях учнів, переконання в помилці) і маєвтику (частину позитивну, відшукання істини). На наш погляд, роздуми над власними переживаннями й почуттями Сократа можна визначати як дії рефлексивного характеру у процесі комунікації.

Учень Сократа Платон продовжив його вчення про уміння викладати інформацію [359]. Цінною в його теорії була ідея необхідності впливу промови на душу, бо лише пізнавши природу душі людської, можна через слово накинути свою думку, свій погляд іншому, сприяти розвитку як тіла, так і, зрозуміло, душі учня. Платон протиставив риторичній техніці етику як пріоритетну, розрізнив практичну мораль, яка спонукає риторів до промов, спрямованих за будь-яких умов на перемогу, і мораль духовну, що ґрунтується на принципі справедливості. У діалозі “Федр” він уперше називає способи обміну інформацією між людьми: мова і писемність [359, c.249]. При цьому він побоюється, що поява писемності завдасть шкоди мисленню людей, оскільки вони будуть засвоювати знання “за сторонніми знаками”, а не у процесі спілкування з мудрими.

Ретельно досліджуючи проблему обміну інформацією, давньогрецькі філософи дали поштовх до роздумів філософам усіх наступних поколінь. Один із відомих філософів Давньої Греції Демокрит, надаючи перевагу переконливому слову у перетворенні людини, порівняно з примусом й насиллям, наголошував на тому, що кращих результатів досягне той, хто „лине до людини внутрішнім потягом і словесним переконанням” [359, с.157].

Власну систему прийомів впливу словом на слухачів мав відомий філософ Демосфен. Відзначаючи складність процесу передачі інформації, він наполягав на особливій увазі промовця до вимови й манери промовляння („слабкий, уривчастий голос, нечітка вимова, довгі паузи – вороги мовця” (цит. за [266, с. 47]), на поєднанні „лаконізму, динамізму, наступальності вступу з переконливістю, оригінальністю, напругою основної частини та з несподіваністю, оригінальністю, експресивністю заключної частини” [Там же, с.45]. Відомо, що ораторські промови самого філософа перетворювалися на видовище, демонстрацію унікальної гармонії різноманітної жестикуляції, ораторської постави, модуляцій голосу, що, природно, збуджувало слухачів.

Суттєві успіхи філософів Стародавньої Греції в мистецтві передачі й обміну інформацією набули творчого розвитку і поглиблення в працях відомих мислителів Стародавнього Риму.

Великий Аристотель у відомій праці „Риторика” запропонував першу загальну схему комунікації. Він писав, що „для будь-якого обміну інформацією потрібні принаймні три елементи: а) особа, що говорить; б) мова, яку ця особа промовляє; в) особа, яка цю мову сприймає” [17, с. 15]. Філософ у своїх подальших працях, зокрема “Органон” (“Аналітики”), значну увагу приділяв мові, стилю й структурі мови. На його думку, “якщо мова неясна, вона не досягне мети” [Там же, с. 123]. З погляду філософа, неперевершеною є та промова, яка “відразу ж повідомить нам знання”, емоційна, однозначна для сприйняття, коли ритор “заволодів своїми слухачами і надихнув їх похвалою чи осудом, гнівом чи дружбою” [Там же, с.134]. Аристотель віддавав належне стилю мовлення письмового та усного, з яких перше – „точне, але сухе, непривабливе”, друге – „живе, артистичне”. У відомій праці „Фізіогноміка” філософ спробував систематизувати знання про зовнішність людини та її зв’язок з рисами характеру. Він розмірковував: „...мистецтво фізіогноміста потребує тонкої спостережливості та глибокого розуму, уміння аналізувати та допомоги Всевишнього” [Там же, с. 7].

Марк Тулій Цицерон, для виступів якого було характерне розмаїття виражальних засобів, розробив власну теорію красномовства, джерелами якої стали дар від природи, ґрунтовна теоретична обізнаність, практичні вправи. Філософ наголошував: „Щоб оволодіти умінням красиво говорити і впливати на слухачів, потрібно уміти словом спонукати людей до активної творчої діяльності, знати, кому, скільки, з якою метою і як сказати” [за 266, с.112].

Прихильником теорії Цицерона та його учнем був педагог-оратор Марк Фабій Квінтіліан. Узагальнивши теоретичний і практичний досвід попередників, він наполягав на необхідності професійного рівня знання мови для оратора (ритора) як універсального засобу передачі інформації, життєвого, історичного досвіду, культури та володіння мистецтвом переконання й промовляння. У нього знаходимо обґрунтування власної теорії жестів, міміки, постави, рухів, керування диханням і голосом. Акцентуючи на вагомості емоційних чинників у процесі обміну інформацією, відомий оратор стверджував: „Докази, звичайно, можуть змусити суддів поставитися до нашої справи прихильніше, ніж до справи нашого супротивника. Але вияви почуттів сильніші за докази: вони примусять суддів хотіти, щоб нашу справу було вирішено краще. А чого хочуть, у те й вірять” [див. 356, с.135].

Природно, що саме у Стародавній Греції були закладені основи герменевтики – науки про комунікаційне розуміння, оскільки етимологічно герменевтика пов’язана з ім’ям Гермеса, за міфологією, посланця олімпійських богів, який передавав їхні повеління та послання людям, відповідно тлумачив сутність текстів. У Стародавній Греції ця наука являла собою мистецтво інтерпретації символів, творів тощо. Сучасний дослідник теорії соціальної комунікації А. В. Соколов розкриває сутність комуніка-ційного розуміння, яке може мати три форми: „реципієнт отримує нове для нього знання, при цьому комунікаційне розуміння зливається з пізнавальним і уже маємо комунікаційне пізнання; реципієнт, який отримав повідомлення, не осягає його глибинної сутності, обмежуючись комунікаційним сприйняттям (текст байки зрозумілий, а мораль – ні); реципієнт запам’ятовує, повторює, переписує окремі слова або фрази, не розуміючи навіть поверхово смислу повідомлення, як наслідок має місце псевдокомунікація, оскільки відсутній рух смислів, натомість лише рух матеріальної оболонки знаків. Комунікаційне пізнання є творчий пізнавальний акт, зважаючи, що реципієнт не тільки усвідомлює поверховий та глибинний смисли повідомлення, а й оцінює їх з позиції етичної норми та прагматичної корисності” [435, с.34]. Окремі компоненти даних міркувань нами були застосовані під час організації різноманітних комунікативних процесів.

Отже, акцентуємо увагу на факті, що саме філософи Стародавнього Риму та Стародавньої Греції заклали основи культури передачі (монолог) та обміну (діалог, дискусія) інформацією, невербальної комунікації, з’ясували питання щодо розуміння інформації, сформулювали вимоги до промовців як носіїв інформації і, що важливо, до якості самого мовлення, що у подальшому стало першоосновою культури мовлення, – змістовність, витонченість, послідовність, нормативність, інтонаційність, чистота, ясність, стислість, доцільність та краса. Крім того, вони виокремили відомі й зараз ідеальні стилі мовлення: сократівський – істинність мовлення, моральність на користь суспільству, сувора впорядкованість мовлення у смисловому та формальному (словесному) відношеннях; софістичний – маніпулятивна сила, формальна словесна краса й вибагливість, логічна правильність, можливість самовираження через мовлення як засіб “самореклами” [405, с.152]. До заслуг античних філософів слід віднести також і створення ними формальної логіки як науки про закони правильного мислення. А втім вони припустилися помилки в тому, що намагалися побудувати граматику мови на основі цієї логіки.

Зазначимо, що вивчення досвіду риторичної спадщини античності дало нам змогу простежити еволюцію проблеми вимовляння й обміну інформацією, відшукати найефективніші підходи для організації процесу комунікації.

У період становлення у Європі суспільних та гуманітарних наук (XVIII-XIX ст.) питання обміну інформацією порушувалося мисли-телями Дж. Локком, Ж.-Ж. Руссо, М. В. Ломоносовим, К. Д. Ушинським та ін.

Так, Дж. Локк [251; 252] акцентував на необхідності рефлексії для здійснення ефективного обміну інформацією. За його твердженням,рефлексія – внутрішнє сприйняття дій нашого розуму, коли він займається здобутими ідеями, … ідеї здобуваються розумом за допомогою міркування про власну внутрішню діяльність … спостереження розумом за власною діяльністю і способами її прояву, унаслідок чого у голові виникають ідеї цієї діяльності” [252, с.155]. Дані ідеї, на думку філософа, можуть мати різне джерело: ідеї, що виникли на основі зовнішнього досвіду – „sensations” (почуттєві ідеї), а “reflections” – ідеї, що беруть свій початок у внутрішньому досвіді. Проте, щоб не залишитися простими (“simple”) ідеями, необхідне міркування. На думку Локка, міркування „не є сутність душі, а лише її властивість, саме тому “Cogito” не може бути первинним (вихідною вірогідністю), доказом чого є той факт, що деякі люди майже ніколи не міркують” [Там же, с.131]. Нам здається, що це витончене спостереження Локка має цінність для розуміння сутності процесу комунікації, який вимагає розвинутої рефлексії – „джерела знань, породженого внутрішнім досвідом” [496, с.13].

Слушними, зокрема, є зауваження відомого філософа Ж.-Ж. Руссо, який наголошував на тому, що “у серце увійде лише те, що йде від серця” [390, с. 392]. У наукових розвідках філософа питання про толерантне ставлення до „Іншого” набуло статусу принципу, а утвердження толерантності – норми співіснування людей. На сьогодні, на думку

Є. Андроса, „ідея толерантності комунікації виступає як ідея персоналістичної комунікації. У результаті досвід толерантності виступає досвідом рівноцінності персони і комунікації персон” [469, с. 257]. Визначаючи толерантність як одну з важливих методологічних засад дослідження, ми прагнули дотримуватись її як основного принципу, умови досягнення взаєморозуміння у професійно-педагогічній комунікації.

М. В. Ломоносов для успішного впливу на слухачів радив добре вивча-ти людину, стан оратора, стан слухачів, тобто сукупність рис, ознак відносно вимог щодо якості, ступеня готовності, рівня освіти та ін., силу впливу красномовства. Він уважав, що оратор мусить володіти своїми пристрастями, уміти вчасно збуджувати й гасити свої почуття, відтак слухачі будуть сприймати оратора як людину чесну, совісну, як таку, якій притаманні такі ж пристрасті, які вона хоче сколихнути в слухачів. Сила красномовства, на думку М. В. Ломоносова, криється в гострому розумі, у пошуках етичних мотивів тієї чи іншої дії (добра вона чи зла). Найдієвішим чинником збудження пристрастей є, з його погляду, образне зображення подій, виразне й зриме відображення їх у словах з метою начебто ясного бачення картини слухачами [256, с. 451]. Звеличуючи дар мовленнєвого спілкування, науковець відзначав, що якби кожен член людського роду не спроможний був пояснити своїх думок іншому, „то бы не токмо лишены мы были сего согласного общих дел течения, которое соединением наших мыслей управляется, но и едва бы не хуже ли были мы диких зверей, рассыпанных по лесам и по пустыням” [257, с. 395].

Аналізуючи погляди М. М. Сперанського, автора славнозвісних “Пра-вил вищого красномовства”, бачимо, що головним у процесі обміну інформацією він вважав стиль висловлення думок (ясність, багатоманітність, єдність, відповідність предметові думки, вимова, вигляд оратора, зокрема його обличчя, голос, рухи, жести тощо). На його думку, доказ має бути стислим, ясним, чистим, „приправленим філософською сіллю”. Сила, істинність змісту можлива за умови „підготовки душ до сприйняття”, а для цього необхідно оволодіти мистецтвом структурування змісту інформації, „коли усі думки промови підкорені головній, домінуючій” [440, с.147].

Принагідно зауважимо, що К. Д. Ушинський, вважаючи мову й мовлення не тільки результатом, джерелом вікової мудрості народу, а й важливим засобом розвитку особистості, зазначав, що навіть голосом і зовнішнім виглядом можна наблизитися до співбесідника або ж відштовхнути його від себе. Що ж до вагомості кожного слова у процесі спілкування, то видатний педагог стверджував: “… у нас часто трапляються особи дуже обізнані, розвинені й розумні, які хочуть вам сказати про яку-небудь справу, але є справжніми мучениками… набридають слухачеві, стомлюють його і часто втрачають багато в житті від того, що школа не подбала про те, щоб розвинути в них вчасно природний дар слова” [462, с.199]. Слушними для нас є також його думки щодо засвоєння слухачами інформації: „Ми радіємо, якщо у розумі слухачів зі ста відомостей залишається одна, тоді як вихователь власне не має надавати вихованцю жодної інформації, на збереження якої він не може розраховувати” [Там же, с. 283]. На жаль, такий стан можна спостерігати й у наші дні.

Узагальнюючи наш виклад, зауважимо, що вивчення питання якісного обміну інформацією між людьми, що складає основу процесу комунікації, бере свій початок з часів античності. Воно привертало і в подальшому увагу відомих філософів та просвітителів. Ними були закладені основи успішної комунікації: ідея толерантності й рефлексії комунікації, глибоке пізнання тих, хто сприймає інформацію, дотримання етичних норм комунікативної взаємодії, вибір оптимального стилю передачі інформації. Проте власне теорія комунікації почала розвиватися лише у 20-ті роки минулого століття, що й обумовило необхідність більш детального аналізу праць відомих філософів та соціологів саме цього періоду.

Теорія комунікації набула розвитку, коли тема комунікації, інтерсуб’єктивності й діалогу стала однією з головних через кризу просвітницької моделі „облаштування мови” – „домівки буття” [482, с. 192] та „вичерпаності замкненої на індивідуальну свідомість світоглядної парадигми, із лавиноподібним наростанням у сучасному цивілізованому світі відчуження, усамітнення, індивідуалізму, постійних спроб маніпулювати людиною, її свідомістю і психікою взагалі, стереотипізацією форм життя і людських стосунків. Облаштувати так, щоб збалансувати можливість індивідуальної самореалізації та необхідність створення умов неконфліктного „співбуття” людей” [469, c. 225].

Всесвітня енциклопедія наголошує, що теоретичним фактором, який багато в чому визначив напрям досліджень комунікації, став „поворот філософської і наукової рефлексії до дійсності мови” [83, с. 495].

Дослідження мовних і знакових структур, що розгорнулися з початку ХХ ст. у роботах філософів, лінгвістів, семіотиків, радикально змінили розуміння комунікації і підходи до її вивчення й організації. Так, Л. Вітгенштейн – представник лінгвістичної філософії – починає розглядати комунікацію як комплекс мовних ігор, що мають свої семантико-прагматичні правила і свої принципові обмеження [469, с.310]. І якщо раніше мова визначалася просто як засіб комунікації, то тепер мовні значення трактуються з посиланням на спосіб їх використання [69]. В.Лейбін, критикуючи філософів даного напрямку, відзначав, що лінгвістична філософія перетворюється на так звану „технічну філософію”, що розробляє правила гри зі словами [236, с.352]. А втім, такий поворот дійсно відкрив обрії для штучно-технічного ставлення до організації комунікації. Завдяки масовості конструювання мовних і знаково-семіотичних засобів комунікація стала набувати різних організованих форм (масова комунікація, діалог „людина – машина” та ін.). Розвитку набула наука семіотика, „об’єктом вивчення якої стали комунікаційні канали (вербальний, невербальний, виконавського мистецтва та ін.), а предметом – комунікаційні знаки та їх використання” [469, с. 288].

Засновник структурної лінгвістики Ф. де Соссюр (прихильник семіотики) у своїх працях з мовознавства, зокрема у „Курсі загальної лінгвістики”, розглядав мову як соціальний продукт, багатоаспектний засіб комунікації та мислення, як складну знакову систему, а мовлення – індивідуальний акт волі й розуміння. Він послідовно розмежував „мовлення (parole) як результат використання мови під час індивідуального говоріння, а мову (langue) як систему взаємопов’язаних знаків” [439, с. 34]. Погляди Ф. де Соссюра вагомі в аспекті розуміння різноманітності знаків, що застосовуються в комунікаційних каналах (вербальних, невербальних, мультимедійних).

Наприкінці ХIХ ст. – почат. ХХ ст. проблеми діалогу та діалогічного взаємозв’язку „Я” і „Ти”, закладені в античності, в оновленому вигляді постали у роздумах таких видатних постатей на європейському філософському небосхилі, як Л. Фейєрбах, М. Бахтін, М. Бубер та ін. Вирішальну ж роль відіграв Л.Фейєрбах, відкривши „Ти” і те, що лише „через сув’язь „Я” і „Ти”, в основі якої – взаємність і любов, є можливість підійти до розкриття як сутності людини, так і людської природи та способу буття людини у світі” [469, c.227].

Пріоритет соціального, а не індивідуального дав привід М.М.Бахтіну побудувати власну „діалогічну концепцію про соціальне слово, перевагу діалогу над монологом” [28, с.95].

М. Бубер, у свою чергу, розрізняє два види відношень людини і світу: „Я–Воно” (світ буденних людських турбот, пошуків, зовнішніх речей і водночас світ людської взаємодії) і „Я–Ти” (визначає не лише сферу безпосередньої мовленнєвої комунікації, а й усю сукупність міжособистісних стосунків). Він виходить із фундаментальної тези про те, що „при цьому йдеться не лише про дві форми комунікації, а й про два визначальних виміри людського буття, бо ніхто не може існувати сам по собі, окремо від інших людей” [426, с.116]. Філософ відзначає, що саме у діалогічній комунікації розкривається тайна „Іншого”, а отже „діалог ... синонім взаємної творчості, взаємного збагачення людей та конкретизацією, справжнім утіленням інтерсуб’єктивності. У справжньому діалозі люди творять одне одного й, водночас, своє спільне життя, не втрачаючи індивідуальності” [Там же]. Ідеї М. Бубера про суто людський чинник і суто людську властивість утворювати сферу „Між” у процесі спілкування та „взаємопроникнення”, стали основою нової гуманістичної філософії.

З появою кібернетики (40-ві рр. ХХ ст.) теорія комунікації впевнено заявила про своє існування. У працях Н. Вінера [71], К. Шеннона [490] та ін. вперше представлені моделі процесу комунікації, розкриті універсальні закономірності їх організації й управління, акцентована увага на кількісній інтерпретації інформації, отриманої від комунікатора.

Так, Клод Шеннон [490] сформулював схему циркуляції інформації: джерело інформації й комунікатор; місце призначення інформації й реципієнт; канал зв’язку; джерело шуму (перешкоди). Він увів кількісну характеристику інформації як міру зменшення ентропії – невизначеності, хаосу, виключивши цінність інформації, започаткувавши тим самим застосування інформації як наукового терміна. На його думку, інформація – „комунікація (зв’язок), в процесі якого усувається невизначеність” [490, с.60], натомість з’явилося усвідомлення того, що чим більше інформації, тим менша ентропія. Історія інформації як така бере свій початок із викладу К. Шеннона “Математична теорія зв’язку”. Ним була введена одиниця інформації, що дорівнює одному біту (“так” чи “ні”). Термін “біт” виник шляхом скорочення англійських слів, що означають “двоїста система”. Пізніше було встановлено, що пам’ять людини здатна засвоїти до 50 бітів за секунду [Там же, с. 63].

Теорія, створена математиками, не тільки пояснювала рух інформації в різних системах, заданий кібернетичними моделями, їх функціонування і розвиток, а й сприяла появі нового бачення будь-яких систем (фізичних, біологічних, штучних). Не дивно, що і сьогодні деякі роботи науковців являють собою подальший розвиток – теоретичний чи прикладний – кібернетичних конструкцій Н. Вінера [71], К. Шеннона [490] та ін. Сам же Н. Вінер, розмірковуючи про “homo communicans”, робив акцент саме на загальних механізмах та умовах здійснення інформаційних обмінів, зводячи комунікацію до звичайного переміщення інформації між об’єктами (суб’єктами), що взаємодіють [71].

Ідея щодо моделювання процесу комунікації була продовжена як зарубіжними дослідниками (Р. Л. Дафтом [121], Г. Д. Ласуеллом [536], Оле Хольсті [530], Шульцом фон Туном [533], Р. Якобсоном [508], Т. Ньюком-бом [270] та ін.), так і вітчизняними (В. Д. Буряком [55], В. М. Вишня-ковим [73], М. Т. Громковою [114], Л. А. Ситниченко [426] та ін.).

Широковідомим є підхід Гарольда Д. Ласуелла (кібернетична модель комунікації), за яким виділено у структурі комунікативного процесу п’ять елементів дій, що мають дати відповідь на такі питання: Хто повідомляє? Що повідомляє? На якому каналі? Кому? З яким успіхом? [536].

Оле Хольсті, створивши модель комунікації (модель контент-аналізу), до набору запитань Ласуелла додав запитання “Навіщо?” і отримав наступну схему: Хто повідомляє? (комунікатор); Навіщо повідомляє?; На якому каналі?; Що повідомляє?; Як повідомляє?; З яким ефектом?; Кому? (реципієнт) [530].

Однією з найпопулярніших серед дослідників моделей стала модель Р. Якобсона, який представив таку схему комунікаційного акту: той, хто передає інформацію (комунікатор); кому? (реципієнт); контакт (мова, телефон, азбука Морзе тощо); повідомлення (зміст); код (правила мови); контекст – повнота інформації [508]. Проте наведені моделі демонструють лише процес передачі інформації, не відображаючи особливості комунікатора й реципієнта, вимоги до змісту, якості інформації тощо.

Більш змістовним ми вважаємо підхід Т. Ньюкомба [270], інтеракціоністська модель якого враховує інтереси обох учасників комунікації за допомогою їх повідомлень і ґрунтується на положеннях: суб’єкти комунікації – рівноправні, взаємопов’язані через взаємні установки, інтерес та очікування від процесу комунікації.

Зміст повідомлення, його особистісна значущість враховані у демонстраційній моделі Шульца фон Туна [533]. Автор відзначає, що комунікація буде ефективною, коли одержувач повідомлення правильно декодує всі його складники: сутність справи (Що хоче сказати суб’єкт? Яке його ставлення до іншого суб’єкта?); ставлення, яке передається невербальними засобами, через неправильну інтерпретацію яких сприймається не сутність справи, а ставлення, на яке негайно реагують); саморозкриття („Я відчуваю себе впевнено; мені страшно”); заклик або звернення (відправник своєю інформацією прагне чогось досягти („Давайте працювати разом!”, „Допоможіть мені у цій справі”).

В. М. Вишняков [73] пропонує більш складну модель, доповнивши комунікаційну схему Шеннона введенням “зовнішнього” і “внутрішнього” середовища, завдяки чому він у неявному вигляді припускає можливість виокремлення з цього середовища деякого об’єкта, пов’язаного з джерелом інформації, межі дій якого не зводяться виключно до передачі інформації, а включають ширший комплекс поведінки одержувача інформації, поширюючи тим самим його розуміння.

М. Т. Громкова, характеризуючи власну модель комунікації, відзначає: „Суб’єкт, вступаючи в комунікацію, перебуває у процесі, а отже, відбуваються зміни власної свідомості, внутрішнього образу. Відбувається освітній процес, який передбачає усвідомлення навколишнього світу (конкретної ситуації) й себе в ньому, тобто усвідомлену дію. Усвідомлення – атрибут суб’єктності, воно включає усвідомлення власної позиції, мети, змісту, методу, результату, які й складають структуру комунікації” [114, с. 154].

Намагаючись упорядкувати запропоновані різними науками критерії комунікативного впливу, дослідники (А. А. Брудний [53], Ю. М. Лотман [258], Вяч. Вс. Іванов [160] та ін.), надаючи перевагу структурі комунікативного процесу, запропонованого Г. Ласуеллом, дослідили кожен її елемент на відповідність до тих чинників, що пропонувалися як критерії ефективності елементів структури комунікативного процесу. Погоджуючись з науковцями, які вважають, що технократичний напрямок М. Маклюена вже вичерпав свої можливості щодо підвищення ефективності комунікації, ми переконані, що психолого-педагогічний напрямок у цьому відношенні робить впевнені кроки, констатуючи лише зроблене, порушуючи питання і формулюючи нові проблеми.

Згідно з підходом, запропонованим М. В. Молокановим, „у процесі будь-якої комунікації природним чином виділяються два його головних компоненти: предмет (основа, на якій він відбувається) і мета (заданий напрямок, у якому він розвивається)” [281, с. 56]. Тобто автор підкреслює провідну роль вектора мети у процесі комунікації.

Щодо професійно-педагогічної комунікації, то, незважаючи на скептичне ставлення деяких науковців до моделювання процесів комунікації, вважаємо за можливе відстоювати свій погляд на проблему і представити авторську модель комунікації, сутність якої розкрито у розділі 1.3.

У другій половині ХХ ст. комунікація вивчалася під кутом зору екзистенціалізму, який тлумачив її як акт віднаходження „Я” в іншому. Представниками екзистенціальної комунікації, зокрема К. Ясперсом [552], здійснена спроба „віднайти і окреслити вихідні параметри комунікативної сфери людського буття у його русі від комунікації наявного буття до комунікації, котра рівнозначна способові людської самореалізації, за допомогою якого долаються індивідуальна окремішність і усамітнення, відкривається екзистенція власного „Я”, а через нього осягається істина як відкритість буття для людини, як справжнє, істинне буття” [469, с. 144]. Так, акцентуючи на тому, що комунікація – „основа екзистенціальних відносин між людьми”, К. Ясперс підкреслює, що “нинішнє буття людини можливе лише у тісному зв’язку з іншими людьми”. Цей сутнісний зв’язок вчений назвав комунікацією [552, с. 347], яка в нього стає метою і завданням філософії, а міра комунікативності – критерієм оцінки й вибору тієї чи іншої філософської системи. Хоч К. Ясперс проводив свої дослідження у рамках пошуку екзистенціальної опори в ситуації “закинутості” у світ, одинокості, падіння традиційних життєвих основ, але для нього спасіння від одинокості шляхом екзистенціальної комунікації – це не лише передумова до утвердження екзистенції, а й умова, від якої залежить “увесь” процес становлення культури у цілому, тобто мова йде про становлення всієї комунікаційної свідомісної сфери. „Комунікація – це не що інше, як соціальна реалізація інформації” [552, с. 348]. Вважаємо, що вагомим внеском філософа у теорію комунікації є уведення поняття внутрішньої комунікації, яку він назвав „екзистенціальною”, що „долає все зверхнє та прагматичне у людському спілкуванні, приводить до дійсної поваги у взаємовідносинах людей”, тобто є „морально зорієнтованою комунікацією” [426, с. 134]. Водночас слід зазначити, що ця спроба К. Ясперса була епізодичною як у його творчості, так і в екзистенціалізмі в цілому.

Яскравим свідченням вагомості теорії комунікації стали праці відомих філософів К.-О. Апеля, Ю. Габермаса – представників трансцендентальної прагматики (виявлення в комунікації, тобто у сфері суб’єкт-суб’єктних стосунків, де в іншій людині вбачається суверенна особистість, основ універсальності етичних норм і вартостей [469, с. 310]).

Так, К.-О. Апель, базуючись на досягненнях попередників, обґрунтовує сучасне припущення про “apriori комунікації”, що через необхідність супроводжує будь-який кінцевий людський досвід – як взаємини, так і ставлення до навколишнього світу. Науковець відзначає, що кожний комунікативний акт людини (а поза комунікацією людина не існує свідомо) вже – apriori (ще до реального здійснення) передбачає власне комунікативність. Тобто людина завжди націлена на взаєморозуміння, взаємовідкритість щодо інших (“комунікативної спільноти”), завжди “трансцендентально настановлена” на сприйняття всіх можливих контраргументів, на рівного собі відповідача або ж можливих (сьогодні, вчора, завтра) відповідачів. Комунікація за способом здійснення передбачає “ідеальну комунікативну спільноту”, існування якої й відображає принцип “apriori комунікації” (цит. за [469, с.8]).

Розробник метапарадигмальної комунікативної дії (в основі – критичне переосмислення та інтеграція сучасних парадигм), заснованої на аналізі людської комунікації, кооперації, дискурсу, німецький соціолог Ю. Габермас у своїй праці „Комунікативна дія: дискурс” відзначає, що можна розрізняти дві форми комунікації: комунікативна дія (взаємодія) і дискурс. У рамках першої сенс і значення сприймаються невизначено, некритично, лише з метою обміну інформацією; у рамках дискурсу має місце претензія на значення, і обмін інформацією не виникає [528, c.36]. Вільний дискурс, на думку науковця, спроможний надати людській комунікації раціональний гуманістичний характер. Лише у ньому можна знайти відповідь на питання про те, що покладено в основу взаємодії людей.

Ю. Габермас запропонував власну концепцію раціональності, заснованої на гуманістичній кооперації людей у всіх сферах громадського життя, на загальному взаєморозумінні. „Дії залучених агентів координуються не егоцентричним прорахуванням успіху, а завдяки актам досягнення розуміння” [481, с. 365]. Тобто головне у комунікації – досягнення взаєморозуміння, гармонізація планів індивіда з іншими учасниками взаємодії.

Вагомий внесок у становлення теорії комунікацій зроблено представниками соціальних теорій комунікації (Ю. М. Лотманом [258], Г. Тардом [435], Ч. Кулі [225], Дж. Г. Мідом [273], Д. Уотсоном [46] та ін.), які, досліджуючи соціальний процес, трактували комунікацію як базовий феномен, що сприяє „соціальній реалізації інформації” [552, с. 348].

Філософи відзначали, що комунікація є невід’ємна частина соціокультурного середовища, яке по-різному впливає на її структуру, функції, способи здійснення. Культура характеризує стиль мислення людини, охоплює всі аспекти суспільного життя, дозволяє виявити глибину знань особистості, рівень її вихованості, уміння висловлювати думку, слухати інших, робити правильні висновки. І саме культурою людства вироблена особлива форма передачі соціально значимої інформації, яка слугує досягненню взаємодії і взаєморозуміння. Існуюча у вигляді правил, розпоряджень, символів, вона закріплена в етикеті, який несе у собі кодовану інформацію про способи і прийоми комунікації, особливості вибору її засобів. У цьому зв’язку, як справедливо помічено Ю. М. Лотманом, „весь матеріал історії культури може розглядатися з погляду певної змістовної інформації і з погляду соціальних кодів, що дозволяють цю інформацію виражати у певних знаках і робити надбанням тих чи інших людських колективів” [258, с. 30].

З вищезазначеного зрозуміло, що в кожну історичну епоху залежно від характеру культури і рівня розвитку природних і технічних засобів інформації формувалася своя комунікація – механізм становлення індивіда як соціальної особистості, провідник установок даного соціуму; засіб асоціального виявлення індивідуума або групи. Проте існує і зворотний зв’язок. „Комунікація – необхідна умова здійснення культурних інновацій у суспільстві, без яких немислиме людське життя” [126, с. 17]. Тобто рівень комунікації обумовлений культурою соціуму й одночасно впливає на її розвиток.

Пріоритет комунікативної проблематики у соціальній психології ХХ ст. найбільш широко був представлений загальнотеоретичними концепціями: біхевіоризму (вказує на залежність поведінки людини від зовнішніх стимулів, „співвіднесеність – стимул-реакція”, спрямованість пояснюється звичками); символічного інтеракціонізму (головна увага приділяється комунікації, передбачає взаємозв’язок між комунікативними засобами та типовими символічними структурами, який забезпечує взаєморозуміння комунікантів) та ін.

Так, Г. Тард був першим класиком соціології, який голосно заявив про можливості наукового вивчення комунікаційних процесів. Він пояснював, що виникнення суспільства пов’язане з розвитком соціально-комунікаційної діяльності у формі наслідування. Мова, релігія, суспільство – продукти творчості індивідів-новаторів; інші люди стали наслідувати цих новаторів, що сприяло ствердженню соціальних інститутів [за 435, с.13]. Ця ідея для нас вагома для розуміння особливостей наслідування мови, манери висловлення тощо у процесі комунікації.

Провідний теоретик біхевіоризму Д. Уотсон вважав, що основою комунікації є не мова як система, а безпосередні мовленнєві сигнали, маніпулюючи якими можна виховати конкретну людину [46, с. 19]. Дійсно, кожен сигнал, що йде від комунікатора, несе у собі не тільки змістовний, але й емоційний, духовний та інші сигнали, які впливають на свідомість, духовність того, хто сприймає дану інформацію, виховуючи його.

Представник символічного інтеракціонізму Ч. Кулі – засновник теорії „залучення” індивідів до „великої свідомості” як сукупності накопичених соціально значимих „станів відчуття” та „віддзеркалень” (imaginations), виділив комунікацію як засіб актуалізації „органічно цілісного світу людської думки” [225]. Цінною для нас виявилася його теорія „дзеркального Я”, згідно з якою самосвідомість та цінність орієнтації індивіда мовби дзеркально відображають реакції на них оточуючих людей. „Якщо вони з повагою ставляться до дитини, то це дзеркально відображається на ній: дитина сама починає поважати себе, що виявляється в адекватних соціальних діях” [225, с. 320].

Пізніше, дотримуючись цього ж напряму думок, Дж. Г. Мід – головний ідеолог символічного інтеракціонізму, підкреслював, що всі форми взаємодії людей у суспільстві передбачають спілкування, яке базується „на певних соціальних символах – мові, рухах тіла, жестах, культурних символах та ін. Люди, які несуть безпосередньо інформацію, осмислюють реальність у деяких символах та відтворюють ці символи у ході спілкування” [273, с.19].

Дж. Г. Мід увів поняття „значущий символ” – жест, властивий тільки людині, який здатен викликати певну передбачувану реакцію у тих, кому він адресований, завдяки чому і виникає людська комунікація: „індивід відгукується на свій власний стимул так само, як відгукуються інші люди” [46, с.216]. На думку соціолога, індивід може пройматися потребами і цілями тих, з ким він повинен співпрацювати завдяки здібності „прийняття ролі іншого”, сутність якої у „внутрішньому програванні можливих дій, уявлень себе на місці іншого, передбаченні наслідків своїх дій” [394, с. 133]. Цікавою є думка науковця про значущість іншого у процесі обміну інформацією: „Серед багатьох людей, з якими індивід здійснює комунікацію, він виділяє тих, чиї оцінки для нього є більш значущими. Ці люди стають для нього „значимими іншими” [212, с. 230]. Щодо різного сприйняття людиною інтелектуального й емоційного змісту інформації, то Дж. Мід відзначає: „Для поета мова збагачена цінностями, які ми, можливо, повністю ігноруємо. Намагаючись виразити десятком, а то й менше, слів якесь повідомлення, ми прагнемо просто передати певний його смисл, у той час як поет має справу із справжньою живою тканиною, емоційним пульсом самого виразу [46, с. 224]. Філософ наполягав на єдності розвитку суспільства й соціального індивіда (соціальне „Я”), на тому, що походження „Я” цілком соціальне, а головна його характеристика – здатність ставати об’єктом самоспостереження, саморефлексії й самоконтролю.

Видатний представник символічного інтеракціоналізму, послідовник Дж. Міда, Г. Блумер запропонував розгорнутий аналіз процесів інтерпретації символічної жестикуляції, завдяки якій здійснюється комунікація, що сприймається „як постійно відкрита до змін”, сприяє самовизначенню особистості, „самоконструюванню соціальної дії”. Самоідентифікація, як стверджує Г. Блумер, – це безперервний комунікативний процес, у ході якого індивід розрізняє об’єкти, оцінює їх, надає їм значення і вирішує, як діяти на основі цих значень. Акцентуючи на „детермінізмі значень”, він відзначає, що поза конкретною дією значення, які надаються предметам та діям, різні: „помідор може бути просто харчовим продуктом, але, кинутий на сцену, він сприймається як засіб вияву гніву глядачів. Отже, значення йому надають дії індивіда у конкретних обставинах” [473, с. 169].

Один із засновників структуралізму, видатний французький антрополог К. Леві-Строс у 60-ті роки минулого століття порушив питання про наявність теоретичних принципів, яких має дотримуватись людина в комунікації. Він обґрунтував принцип „Я є Інший” та його зворотну іпостась – „Інший є Я”. „Інший”, який співвідноситься з „Я”, – позитивна стверджувальна класифікація чогось, що виходить за межі „Я”. „Стверджувальна спрямованість уявлення щодо Іншого – у неухильному наближенні до визначення його „яйності” [469, с. 161]. Антрополог обґрунтував концепцію „нового гуманізму” [234], що не знає соціальних та етнічних обмежень.

Англо-американський вчений М. Дж. Аптер запропонував поняття реверсивності як принципу, згідно з яким люди не завжди поводяться однаково навіть у цілком однакових ситуаціях і демонструють одне одному настільки широку гаму неочікуваних емоцій, що говорити про особистість як суму статичних рис вже неможливо [за 469, с.312]. Вочевидь, це пов’язано з тим, що сучасна людина, яка втратила безпосередність думок та почуттів, обтяжена сумнівами та рефлексією, часто шукає в собі Іншого й „інакшості” власної особистості відносно самої себе [Там же].

Цікавим для нас є погляд Р. Л. Дафта [121, с. 799], який описує якість інтерактивності стосовно групи (interactive group) та лідера (interactive leader): інтерактивна група – форма групового прийняття рішення, коли вибір здійснюється під час зустрічі співробітників, які мають певну мету і з’ясовують конкретне питання; інтерактивний керівник – той, хто приділяє значну увагу досягненню консенсусу, участі всіх членів колективу у спільній роботі, прийнятті рішення в умовах взаємодії та взаєморозуміння. Ідеї прихильників інтеракцизму для нас важливі, оскільки і викладач, і студент виступають активними суб’єктами комунікації, прагнуть до взаєморозуміння, взаємного вирішення проблем, що стоять перед ними, яке можливе через спільне прийняття рішень, тобто має спрацьовувати принцип інтерактивності.

Зауважимо, що такий підхід дуже близький до персоналістичних тенденцій української ментальності (ідея „конкордизму” В. К. Винниченка [72]) – націленість на узгодження всіх елементів буття кожної людини з буттям інших людей, усіх живих істот, усієї природи.

Цікавими для нас виявилися комунікативно спрямовані постулати американського соціолога Дж. Хоманса – автора „теорії соціального обміну”. Постулати, які він виклав у монографії „Соціальна поведінка: її елементарні форми”, мають силу у відносинах двох взаємодіючих індивідів. Наведемо найбільш вагомі постулати: успіх („Серед усіх можливих дій людини, чим більше винагороджується конкретна дія індивіда, тим вірогідніше, що індивід її здійснить знову” [531, с. 16]); стимул („Якщо у минулому під впливом конкретного стимулу або сукупності стимулів індивід здійснював діло, яке відзначене винагородою, то чим більше схожі знову задіяні стимули на попередні, тим вірогідніше, що людина вчинить аналогічну або подібну дію” [531, с. 23]); цінність („Чим ціннішим для людини є результат її дії, тим вірогідніше її наступне повторення” [531, с. 25]). Соціолог вважав, що головною причиною того, що люди допомагають один одному, є мотивація соціальної винагороди, сподівання, що їх діяльність буде відзначена адекватною реакцією оточуючих.

Особливий напрямок досліджень проблем комунікації дозволив розглядати досліджуваний феномен як процес і структуру у миследіяльності, тобто у нерозривному зв’язку з діяльнісним контекстом й інтелектуальними процесами – мисленням, розумінням, рефлексією. Ця особливість змісту поняття „комунікація” підкреслена неологізмом „мислекомунікація” – з’єднувальна ланка ідеальної дійсності мислення з реальними ситуаціями соціальної дії, яка задає, з одного боку, границі й усвідомленість розумових ідеалізацій, а з іншого – границі розумових конструктів у соціальній організації і дії [83, с. 495–496].

Найбільш вагомі напрацювання у цьому напрямі були зроблені зарубіжними психологами, які розглядають проблему комунікації, рефлексії в контексті досліджень експериментально-психологічних теорій інтелекту. На аналізі змісту теорії „мультиінтелектуальності” відомого когнітивного психолога Г. Ґарднера ми вважаємо доцільним зупинитися дещо докладніше. У своїй монографії “Frames of Mind” [521] він уперше обґрунтував необхідність переглянути тлумачення поняття інтелект, що визначалося за допомогою коефіцієнта інтелектуального розвитку – IQ (значною мірою зумовлений генетично), розширивши його. Дослідник запропонував вживати термін множинність виявлення інтелекту, припустивши, що існує не єдиний тип інтелекту, а широкий спектр його підвидів, які працюють разом, не поодинці, і тому всі ми – комбінація множинних інтелектів. Цей перелік включав такі різновиди інтелекту: вербальний (лінгвістичний) (linguistic): чутливість до звуків, ритмів та значень слів і до мови; логіко-математичний (logical-mathematical): здібність до розпізнавання числових та логічних структур, до сортування та аналізу; візуально-просторовий (visual-spatial): відчуття тривимірного простору, який дозволяє детально уявляти візуальний світ, думати картинками, бачити речі по відношенню до інших; тілесно-кінестетичний (bodily-kinaesthetic): контроль за рухами тіла, який надає можливість виявити себе фізично і грати в ігри; музичний (musical): здатність відчувати, цінувати та створювати ритм і музику; натуралістичний (naturalist): здатність організовувати та категоризувати світ природи за видами; емоційний, який було поділено на два підвиди: (внутрішньоособистісний (intrapersonal): самопізнання та розуміння власних почуттів (вміння людини самореалізуватись у житті, активізувати себе на активну діяльність, досягнення успіху, та міжособистісний (interpersonal): чутливість до настрою та почуттів інших людей, що уможливлює взаємодію з ними).

З часом у книзі „Множинність виявлення інтелекту” він виокремив як особливе інтелектуальне обдарування комунікабельність (дар розуміти інших людей) [520], стверджуючи про можливість її розвитку у процесі навчання, та докладніше визначив поняття „емоційний інтелект”, репрезентувавши дві його форми. Під міжособистісним інтелектом він запропонував розглядати спроможність людини розуміти інших, усвідомлювати мотиви їх діяльності, ставлення до роботи, удосконалювати співпрацю з цими людьми, правильно розпізнавати настрої, мотиви та прагнення інших людей та відповідним чином реагувати на них. Для поняття „внутрішньоособистісний інтелект” він запропонував визначення, у якому підкреслив, що цей вид інтелекту означає властивість людини, спрямовану на себе, спроможність формувати точну адекватну модель власного „Я” та використовувати цю модель для ефективного функціонування у житті, здатність людини розуміти власні почуття, їх джерела, а відтак регулювати власну поведінку, спираючись на перелічені складники.

Останнім часом з’явилося багато публікацій, переважно зарубіжних, в яких дослідники більш детально обґрунтовують проблему емоційного інтелекту і його значущість як інтегральну властивість особистості у визначенні успіху будь-якої діяльності людини, зокрема комунікативної, за будь-яких умов [546; 535; 526; 527; 541; 548].

Популяризатором феномену емоційного інтелекту для практичного застосування став Д. Големан. У монографії “Емоційний інтелект” [526], наголосивши на тому, що справжнім показником успішності людини є не коефіцієнт інтелектуального розвитку IQ, a емоційний інтелект EQ, він визначив сутність даного феномену як можливість осягнути свої почуття та почуття інших людей, мотивувати активну діяльність свою та оточуючих, керувати емоціями як сам на сам, так і у відносинах з іншими та запропонував шляхи опанування таких особистісних властивостей, як самоконтроль, наполегливість, самомотивування діяльності, розуміння власних емоцій та емоцій інших людей, що сприятиме успіху комунікації. Дослідник висунув твердження про те, що емоційний інтелект можна розвинути у будь-якому віці, що забезпечує перевагу тому, хто ним володіє, над носіями IQ у досягненні успіху в життєдіяльності. Він установив, що люди, не здатні „читати” емоції інших або адекватно невербально виражати власні емоції, постійно перебувають у стані фрустрації, оскільки фактично не розуміють відтінків міжособистісного спілкування.

Новий підхід до операціоналізації феномену „емоційний інтелект” запропонувала професор Е. Л. Носенко [311; 312]. Ґрунтуючись на висновках зарубіжних дослідників та власних результатах дослідження, вона стверджує, що емоційний інтелект є дійсно дуже важлива інтегральна характеристика особистості, яка реалізується в її здібностях розуміти емоції, узагальнювати їх зміст, виокремлювати емоційний підтекст у міжособистісних стосунках, регулювати емоції таким чином, щоб за допомогою позитивних емоцій сприяти успішній когнітивній пізнавальній діяльності та долати негативні емоції, які заважають спілкуванню чи досягненню індивідуального успіху [312, с.29]. Щодо професійно-педагогічної комунікації, то, на наш погляд, наявність розвинутого емоційного інтелекту у суб’єктів комунікації є основа її успішності. Крім того, актуальним у рамках нашого дослідження є твердження Е.Л.Носенко про можливість цілеспрямованого формування означеної інтегральної властивості особистості у будь-якому віці [Там же].

Російські дослідники теорії комунікації (на відміну від західноєвропейських) сформулювали свої положення на базі загальногуманістичних знань, де акцент зроблено на комунікативно-гуманістичних факторах прогресу інформаційних зв’язків. Комунікативні системи і засоби розглядалися як головні пріоритетні особливості комунікативістики, що забезпечували її синтетичним теоретичним підвалинам системну цілісність та функцію служіння тому комунікативному потенціалу можливостей, руйнування якого може призвести до знищення всієї цивілізації взагалі.

Так, Л. С. Виготський [85] запропонував діалогічну концепцію масової комунікації, суть якої полягає не лише в розгляді власне процесу комунікації як зв’язку, повідомлення, а й у визнанні рівносуб’єктності учасників комунікації. Психолог, крім того, визначив сутність і структуру внутрішнього мовлення, яке виступає „все ж мовленням, тобто думкою, що пов’язана із словом” [87, с. 376]. Ці ідеї знайшли подальший розвиток у моделі мовленнєвого процесу О.О.Леонтьєва [243], центральне місце у якій займає фаза „внутрішнього програмування” – неусвідомленої побудови деякої схеми, на основі якої у подальшому народжується мовленнєве висловлення. При цьому внутрішньо мовленнєва програма описується як така, що містить „смислові віхи” – кореляти деяких особливо важливих компонентів висловлення (суб’єкт, предикат, об’єкт); те, що кодується, відповідає суб’єктивному смислу; сам код характеризується у загальному вигляді як код образів і схем.

Значним кроком уперед стало виділення О. О. Леонтьєвим чотирьох функцій масової комунікації: оптимізація діяльності суспільства за рахунок орієнтації на соціальне спілкування, що дозволяє змінити колективну діяльність; контакт, який відіграє роль у формуванні групової свідомості; соціальний контроль через застосування соціальних норм, етичних та естетичних вимог; соціалізація особистості [242, с. 38]. Такий підхід, безперечно, становить певний методологічний інтерес, проте на сьогодні він уже не репрезентує всієї різноманітності комунікацій, оскільки практично не враховує аспектів, пов’язаних, скажімо, з Інтернетом як досить значимим засобом сучасної комунікації.

Видатний соціолог ХХ ст. П. А. Сорокін переконливо вказує на вирішальну роль комунікації для розвитку суспільства: „Взаємодія людей за своєю природою є перш за все взаємодією психічною – обмін почуттями, ідеями, вольовими імпульсами” [438, с. 16]. На його думку, такий обмін, тобто смислова комунікація, є передумова динаміки людського суспільства.

Критерієм соціальності комунікації виступає „відповідь” суб’єкта, тобто поява вторинної інформації, зумовленої посланням комунікатора. В результаті виникає осмислений контакт між комунікатором та одержувачем інформації. Як слушно зауважує Г. М. Андреєва, комунікація, таким чином, постає як „взаємовплив суб’єктів, що взаємодіють” [11, с. 93]. Тобто комунікація можлива тільки за умови виникнення обопільних інтересів, „спільності мови, лексикону комунікантів, довіри до комунікатора, зрозумілості отриманого повідомлення” [2, с.25], що, власне, і відрізняє її від „квазікомунікації” – коли сторони формально включаються у формальний обмін інформацією, не прагнучи взаєморозуміння.

Українська школа комунікативістики формувалася, спираючись на фундаментальні дослідження зарубіжних вчених та традиції, що частково склалися в радянські часи. На жаль, у Радянському Союзі наука про комунікацію, яка, до речі, розквітала за рубежем, виявилася репресованою науковою дисципліною. У „Філософському словнику” (1986 р.) зазначено: „Комунікація – категорія ідеалістичної філософії, що означає спілкування, за допомогою якого „Я” знаходить себе в іншому... Доктрина комунікації у цілому витончена форма кастових і корпоративних зв’язків. Об’єктивно вчення про комунікацію „протистоїть” марксистському розумінню колективу[470, с. 207–208]. В інтерпретації сучасних українських учених теорія комунікації увібрала в себе елементи філософії, соціології, філології та інших наук. Ось чому на сучасному етапі комунікація трактується як універсальний механізм взаємодії, що сприяє соціальній трансформації суспільства. Саме він забезпечує цілісність і суспільства, і комунікаційного середовища.

Розглянувши різні аспекти зародження теорії комунікації, спираючись на філософську та соціологічну спадщину, можна певною мірою узагальнити й систематизувати матеріал, зробити деякі висновки:

Основи теорії комунікації своїм виникненням і частковим розвитком сходять до античного періоду. Визначені основні способи обміну інформацією між людьми (мова, писемність, немовні засоби), чіткі вимоги до ефективності передачі (монолог) та обміну (діалог, дискусія) інформацією, сформульовані вимоги до комунікатора як носія інформації, його мовлення, яке має бути переконливим, лаконічним, експресивним, спонукальним. Філософами, крім того, була визначена важливість оптимального поєднання вербальних і невербальних засобів під час обміну інформацією; необхідність диференціювання стилю письмового та усного мовлення; закладені основи комунікаційного розуміння інформації та уміння її сприймати.

Сформульовані провідні принципи комунікації: толерантне ставлення до співрозмовника; глибоке розуміння його особистісних якостей, внутрішнього стану; гуманізація взаємовідносин; демократизація; особистісний підхід.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що ключовими для визначення сутності професійно-педагогічної комунікації є погляди на комунікацію як на динамічний процес взаємообміну й взаємозбагачення інформацією; розуміння її як діалогу, як процесу самовизначення й самореалізації людини, якому можна навчитися; її гуманістичний, діяльнісний характер, зв’язок з рефлексією.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка