Українська політична нація: самоорганізаційні засади становлення




Дата конвертації06.04.2017
Розмір128 Kb.
РЕФЕРАТ

циклу наукових праць Нестеренко Г.О. на тему:

«УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА НАЦІЯ:

САМООРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ СТАНОВЛЕННЯ»
У наукових працях представленого циклу подано авторську концепцію, в центрі якої – ідея про існування самоорганізаційних чинників і механізмів становлення сучасної української політичної нації, які формувались протягом тривалого історичного розвитку, але здебільшого існували в латентному стані і проявлялись дуже епізодично – коли для цього складались сприятливі умови. Такими «епізодами» були Київська Русь, Козацька республіка, Галицько-Волинське князівство, спроба української державності на початку ХХ ст., Карпатська Україна з жовтня 1938 по березень 1939 р. Саме в ці періоди в тілі української спільноти проявлялись сутнісні риси політичної нації (до яких віднесено певний рівень національної самосвідомості та волю до політичної самоорганізації, що обумовлює формування держави з демократичним ладом правління і націленість на спільне майбутнє).

Звернення до цієї теми було обумовлене актуальною потребою пошуку шляхів і механізмів консолідації та демократизації поліетнічного суспільства, зміцнення держави та оптимізації державного управління, а також необхідністю становлення України як визнаного рівноправного учасника самоорганізації світової спільноти – на даному етапі ці завдання виступають стратегічними і тактичними пріоритетами для нашої країни. Природно, що їх реалізація потребує ретельної розробки відповідного теоретичного підґрунтя.

Зокрема, відсутні відповіді на запитання, що ставлять сучасні процеси демократизації: адже вітчизняна реальність демонструє приклади політичної самоорганізації, масштаб яких не відповідає молодості української держави. Йдеться про те, що процес становлення сучасної української політичної нації було започатковано лише 1991 р. з проголошенням державного суверенітету і обранням демократичного вектора розвитку – і процеси демократизації, які розгортаються швидше, ніж в інших пострадянських країнах, не можуть бути наслідком такої короткотривалої трансформації. Ця невідповідність між тривалістю процесу націєтворення і продемонстрованими результатами актуалізує дослідження внутрішніх, прихованих чинників націєґенези, які забезпечували збереження в латентному стані сутнісних рис української політичної нації та їх повторюваність у різні історичні періоди. У такому розумінні становлення української політичної нації в сучасних умовах, по суті, постає процесом чергового самовідтворення її сутнісних рис – що актуалізує осмислення самоорганізаційних засад цього процесу.

Отже, вибір теми даного циклу наукових праць був обумовлений нагальною потребою заповнити прогалину в полі досліджень українського націєтворення, яка стосується глибинних, внутрішньо притаманних чинників становлення української політичної нації. Пошук спільних для різних історичних етапів самоорганізаційних чинників, принципів і механізмів становлення української політичної нації є актуальним і з прикладних позицій – у зв’язку з потребою розробки відповідних рекомендацій щодо резонансних управлінських оптимізуючих впливів.

Обґрунтована актуальність обраної теми вступає в суперечність із незадовільним ступенем її розробки: на тлі значної кількості робіт із різних аспектів проблематики української політичної нації самоорганізаційні чинники її становлення та механізми самовідтворення в історичному бутті досі не були визначені. Хоча напрацьовано досить солідне підґрунтя із більш загальних питань. Серед найбільш популярних і відповідно найбільшою мірою опрацьованих аспектів проблематики української політичної нації – такі:

– загальні питання етнонаціонального розвитку (яким присвітили свою увагу, зокрема, І.Варзар, В.Євтух, О.Картунов, В.Котигоренко, І.Курас, Л.Нагорна, С.Римаренко, Ю.Римаренко, С.Суглобін, Ю.Шаповал, Л.Шкляр)

– найбільш широкі теоретичні аспекти сутності та змісту української політичної нації (М.Вівчарик, О.Ляшенко, О.Майборода, М.Степико, О.Хорошилов, С.Цикуренко);

– ретроспективний аналіз поглядів попередників, особливо західноєвропейських учених, на сутність і зміст феномена політичної нації (М.Бобрович, О.Гринів, Г.Касьянов, О.Козінг, В.Лісовий, А.Міллер, Е.Поздняков, О.Проценко);

– проблема етнічних витоків української політичної нації та етнічних чинників її становлення, в тому числі складових ментальності (А.Бичко, І.Бичко, Р.Додонов, В.Крисаченко, О.Мостяєв, Б.Попов, А.Шевченко);

– з’ясування сутності та специфіки української національної ідеї (Є.Бистрицький, В.Заблоцький, О.Забужко, О.Киричук, М.Култаєва, В.Медведчук, С.Телешун, А.Черненко, З.Швед), національної культури (М.Попович, В.Скуратівський, А.Шевченко) та національної свідомості (І.Кресіна, В.Пустотін, В.Ткаченко).

– аналітичні розвідки з історії України, зокрема, таких науковців, як В.Батюк, Б.Вол, Я.Грицак, Я.Малик, О.Михайлюк, Н.Полонська-Василенко, Й.Рисіч, В.Смолій, В.Степанков, О.Субтельний, В.Чуприна.

Водночас повторюваність визначальних для української політичної нації рис аналізується в наявних розвідках явно недостатньо, її чинники й механізми досі не були виписані (в основному, їм присвячені поодинокі думки, серед винятків можна назвати лише спеціальне історико-філософське дослідження А.Астаф’єва «Феномен континуїтивності нації в українському історико-філософському вимірі»).

Отже, генеральною метою, поставленою на початку даної роботи – досягнення якої визначило і її головний науковий внесок – було виявлення внутрішніх самоорганізаційних чинників і механізмів становлення української політичної нації, актуалізація яких забезпечувала самовідтворення її сутнісних рис у різні історичні епохи і за допомогою знань про які можлива оптимізація процесів українського націєтворення на сучасному етапі.

З поставленої мети логічно випливала низка дослідницьких завдань, які необхідно було виконати для її досягнення і першочерговими з яких стали такі:

– проаналізувавши існуючі підходи до проблематики націєгенези, оцінити правомірність аналізу політичної нації як соціальної системи і застосування для цього синергетичної методології;

– опрацювати вплив націєтворення на зміцнення безпеки держави і зворотній зв’язок між ними;

– ідентифікувати взаємозалежність самоорганізаційних та організаційних засад розвитку соціуму та переосмислити їх співвідношення;

– з’ясувати механізми, етапи і напрями самоорганізації нації як соціальної системи та дослідити громадянське суспільство як сферу соціальної самоорганізації;

– поглибити знання про залежність етапів розвитку суспільства від рівня соціальної ентропії і виявити негентропійні механізми самовідтворення української політичної нації;

– проаналізувати вплив держави на ентропійні характеристики суспільства, виділивши актуальні напрями сучасного державного управління;

– визначити фактори соціальної ентропії і параметри порядку української політичної нації;

– сформулювати принципи самовідтворення української політичної нації.

Ці завдання послідовно виконувались здобувачем в період з 2002 по 2008 роки, результати чого втілені в низці публікацій. Загальна кількість публікацій автора на сьогоднішній день – 76. З них до циклу наукових праць на тему «Українська політична нація: самоорганізаційні засади становлення» увійшло 43 публікації, в числі яких – 2 монографії, 24 статті, 17 тез доповідей на конференціях. Спрямованість на детальне виявлення самоорганізаційних чинників становлення української політичної нації обґрунтовує поєднання цих публікацій в науковий цикл. Ця спрямованість реалізовувалась у визначеній логічній послідовності.

Так, у 2002-2003 рр. автором головним чином створювався методологічний фундамент дослідження, розвивався синергетичний інструментарій, уточнювались і формулювались принципи синергетики як методології дослідження соціальних процесів.

Протягом 2004-2005 рр. було створено загальний ескіз актуального розуміння феномену політичної нації та процесів націєтворення, а також комплексно проаналізовано генезис існуючих концепцій націєгенези.

У 2006-2007 рр. безпосередньо були виявлені фактори і механізми самовідтворення української політичної нації, детально проаналізована їх дія. Сформульовані принципи і можливі шляхи оптимізації сучасних процесів розвитку української політичної нації в Україні. Отримані на цьому етапі умовиводи дали можливість завершеного втілення авторської концепції в одноосібній монографії обсягом 22,5 д.а. (360 сторінок).

2008 рік став періодом експлікації створеної світоглядної концепції до більш прикладних проблем сучасного суспільного розвитку України (зокрема, проблем толерантності, ксенофобії, консолідації тощо). Ця експлікація безпосередньо продемонструвала конструктивність розроблених автором ідей для вирішення конкретних проблем українського повсякдення.

Результати роботи здобувача над цією проблематикою вже подавались на здобуття Премії Президента для молодих вчених за 2007 рік у циклі праць під назвою «Самоорганізаційні засади становлення української політичної нації». Як можна побачити з викладеної логіки написання автором наукових праць, порівняно з 2007 роком концепція отримала істотний розвиток:

– по-перше, вона отримала цілісне завершене викладення в одноосібній монографії, яка дає можливість побачити результати досліджень у більш загальному масштабі;

по-друге, на даному етапі розвитку робота відрізняється розробленими принципами, яким підпорядковуються процеси історичного самовідтворення і сучасного становлення української політичної нації;

– по-третє, вже зроблені певні кроки для верифікації створеної концепції на прикладі конкретних проблем сучасних процесів українського націєтворення;

– по-четверте, сучасний стан розробки проблеми відрізняється і формальними показниками: за цей період в рамках зазначеної теми опубліковано 1 монографію, 2 наукові статті, 3 тези доповідей на конференціях.

У цілому, в процесі виконання поставлених завдань були отримані результати, що складають зміст наукової новизни даного дослідження і в сукупності репрезентують цілісну концепцію становлення української політичної нації як процесу її самовідтворення в ході історичного розвитку. Центральною ідеєю цієї концепції є теза про наявність внутрішніх, притаманних самій етнонаціональній системі, чинників і механізмів, дія яких забезпечувала формування сутнісних рис української політичної нації на попередніх етапах її самоорганізації – але які під впливом несприятливих зовнішніх умов перебували в латентному стані.

Ця концептуальна новизна конкретизується в таких положеннях.

Вперше:

– комплексно проаналізовано феномен самовідтворення української політичної нації і з’ясовано, що він являє собою, з одного боку, специфічну складову самоорганізації в її історичному зрізі (на відміну від саморегуляції та саморозвитку), а з іншого – діалектичну єдність самозбереження і самооновлення, чергування яких обумовлюється актуалізацією то довго-, то короткотривалих параметрів порядку;

– висвітлено системний характер феномену політичної нації, що – за наявності її визначальних сутнісних рис – забезпечує її цілісність, оптимальне співвідношення відкритості з оперативною замкненістю і тривале існування. Показано, що за елементним складом політична нація складається з політично свідомих і соціально активних особистостей, взаємодія яких утворює громадянське суспільство і державу як дві основні підсистеми політичної нації. Функціонально політична нація є формою й наслідком соціально-політичної консолідації населення певної території і суб’єкт міжнародного політичного, економічного, соціального, культурного життя;

– обґрунтовано недостатню адекватність традиційного поділу механізмів функціонування та розвитку соціальних систем на організаційні та самоорганізаційні через те, що перші є складовою других, а також через належність і тих, і інших внутрішньому середовищу системи. На тлі цього запропоновано авторську класифікацію механізмів самовідтворення соціальних систем (і – зокрема – української політичної нації) на самоорганізаційні (дія яких спрямована на розгортання процесів організації / самоорганізації системи) та ентропійні (об’єктом дії яких виступають параметри ентропії / негентропії). Показано, що найбільш дієвими на національному рівні самоорганізаційними механізмами є мова внутрішньоструктурних комунікацій, родинні традиції освіти чи самоосвіта, самоуправління громадських організацій, релігія, корпоративна культура, підприємництво; ентропійними – державна мова, державне управління, національна система освіти, державна ідеологія, церква, зовнішні й внутрішні інтереси держави, заходи з державного регулювання економіки тощо;

– сформульовано принципи самовідтворення української політичної нації, які ґрунтуються на визначальній для соціальних систем необхідності порядку, діалектичній єдності етнічної та національної форм буття, узгодженні самоорганізаційних та ентропійних механізмів і лежать в основі оптимізації сучасних процесів саморозгортання української політичної нації.

Дістало подальшого розвитку:

– світоглядне тлумачення соціальної ентропії: обґрунтовано альтернативне вузькому трактуванню ентропії як ступеня невпорядкованості системи її широке розуміння – як міри впорядкованості та невпорядкованості системи, що поглиблює зміст механізмів соціальної самоорганізації;

– розуміння процесуального характеру політичної нації, яка проходить стадії зародження, становлення, розвитку, досягнення зрілості, стабілізації, старіння і переходу в нову якість (чим можуть бути наднаціональні об’єднання). За допомогою поглиблення тлумачення функцій двох підсистем політичної нації: громадянського суспільства (як сфери самоорганізації) і держави (як джерела впорядковуючих впливів) продемонстровано диференційованість державних впливів на кожній з цих стадій;

– уявлення про континуїтивність української політичної нації як ініційоване внутрішніми джерелами чергування в її історичному бутті періодів явного і прихованого існування, в процесі якого виокремлюється повторюваність її сутнісних рис. Показано, що в різні періоди історичного розвитку української етнонаціональної спільноти актуалізовувались ті чи інші осередки політичної самоорганізації (віче, козацтво тощо), які були результатом дії глибинних чинників становлення української політичної нації.



Уточнено:

– дефініцію політичної нації як утвореної на основі етнічних груп соціальної системи, якісну специфіку якої як феномена визначають певний рівень національної самосвідомості та воля до політичної самоорганізації, що обумовлює формування держави з демократичним ладом правління і націленістю на спільне майбутнє;

– основні принципи синергетики, які класифіковано на принципи становлення (що включають принципи самовідтворення систем, конструктивності хаосу і динамічної ієрархічності), принципи буття (принципи самоорганізації і відкритості систем, ентропійного коридору, підкорення, резонансного впливу, нестійкості і кооперативних ефектів) і принципи розвитку (принципи постійних флуктуацій, біфуркації і поліваріантності розвитку систем, нелінійності, необоротності змін, дії атракторів і розвитку в режимі із загостренням);

– перелік факторів соціальної ентропії і параметрів порядку для української політичної нації.

Дія сформульованих принципів самовідтворення української політичної нації якраз і визначається співвідношенням між факторами її соціальної ентропії та параметрами порядку. З одного боку, фактори соціальної ентропії і параметри порядку української політичної нації врівноважують або взаємообумовлюють один одного, з іншого ж, – їх протистояння створює напруженість нерівноважного стану, необхідну для безупинного розвитку. Однак на етапі явного існування української політичної нації, коли не пригнічуються і однаковою мірою появляються і ті, й інші, можна сказати, що вони взаємно узгоджуються. Так, тривале перебування українських земель на межі між Західною та Східною цивілізаціями узгоджується з двоїстістю української ментальності та властивою їй амбівалентністю внутрішнього світу. Цьому ж параметру порядку відповідає і такий фактор збільшення ентропії, як нерівноважність і постійне коливання намірів представників української етнонаціональної спільноти, що яскраво проявлялося в різні історичні періоди. Невизначеність змісту національної ідеї і протистоїть, і узгоджується з такою специфічною рисою параметрів порядку української політичної нації, як безперервність і незавершеність процесу розвитку української державності. Аналогічно можна скласти і такі пари (де перша складова стосується факторів ентропії, а друга – параметрів порядку української політичної нації):

– сподівання на зовнішню підтримку – очікування на сильного лідера і пов’язана з цим толерантність і гуманістично спрямований індивідуалізм;

– регіональна, етнічна, релігійно-конфесійна різноманітність – природний демократизм української психології та правосвідомості;

– суперечливість між східними і західними регіонами України – вирішальний вплив соціальних подій на політичне життя нації;

– слабкість державної організації – низький рівень розвитку монархічної ідеї на тлі властивого українській ментальності антеїзму;

– несприятливі геополітичні в сполученні зі сприятливими природними умовами – соціальний фаталізм.

Концепція дозволяє зробити висновок, що вектор подальшого становлення сучасної української політичної нації, яке є черговим етапом її самовідтворення в історичному процесі, залежить від співвідношення виділених факторів її ентропії із параметрами порядку – а тому і від збалансованого розгортання дії самоорганізаційних та ентропійних механізмів.

Практична значимість виконаного наукового дослідження визначається в першу чергу тим, що в ньому виявлені загальні закономірності дії внутрішніх чинників і механізмів становлення української політичної нації. Завдяки цьому створена концепція відкриває шлях до детального опрацювання дії їх конкретних різновидів і прикладів із перспективною метою використання їх у стратегії і тактиці розбудови української держави та ініціюючого впливу на самоорганізацію українського соціуму.

У більш широкому теоретичному плані основні положення та висновки роботи здатні поповнити наявні напрацювання, з одного боку, у галузі соціальної синергетики, з іншого – в галузі етнополітології. Також результати проведеного аналізу феномену політичної нації та його системного характеру, механізмів, етапів і напрямів соціальної самоорганізації, історії українського державотворення та сучасних проблем розбудови громадянського суспільства можуть знайти застосування в ході навчального процесу під час викладання відповідних тем із історії філософії, соціальної філософії, політології, соціології, соціальної синергетики, історії у вищих навчальних закладах.



Зрештою, сформована концепція не лише поглиблює існуючі наукові уявлення про тяглість історичного існування української політичної нації, але й відкриває перспективи розробки теоретичного підґрунтя для зміцнення молодої української держави на самоорганізаційних засадах.

Теоретичне і практичне значення створеної концепції підтверджується досить представницькою апробацією матеріалів наукової роботи. Основні теоретичні положення, практичні висновки та рекомендації, викладені в представлених наукових працях, обговорювалися на засіданнях відділу етнополітики Національного інституту стратегічних досліджень і кафедри управління та євроінтеграції Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова; були оприлюднені на низці міжнародних і всеукраїнських науково-практичних конференцій. Окремі ідеї авторської концепції були використані при підготовці розділу «Демократизація суспільства та забезпечення прав і свобод громадян» експертної доповіді Послання Президента України Верховній Раді України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2006 році».


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка