Український музичний фольклор



Сторінка1/19
Дата конвертації31.10.2017
Розмір5,36 Mb.
ТипНавчальний посібник
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського Національної академії наук України

ПРОФЕСОР А. І. ІВАНИЦЬКИЙ

УКРАЇНСЬКИЙ МУЗИЧНИЙ ФОЛЬКЛОР

підручник

Затверджено Міністерством освіти та науки України Видання 3-є, допрацьоване

Вінниця “Нова книга” 2004

УДК 784.4..398.8(477)(075) ББК 85.31(4УКР)я73 1–19

Затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів (лист № 14/18.2–1716 від 16.07.04)

Рецензенти: доктор мистецтвознавства, професор Грица С. Й. доктор мистецтвознавства, професор Ільченко О. О. доктор педагогічних наук, професор Олексюк О. М.

Професор Іваницький А. І.

Український музичний фольклор. Підручник для вищих учбових закладів. – Вінниця: НОВА КНИГА, 2004. – 320 с.

JSBN 966–95024–11

В підручнику докладно висвітлено історію розвитку українського музичного фольклору. Усі жанри фольклору розглянуто у послідовності: зародження, зміст, місце в житті народу, музичні особливості. Книга підсумовує досягнення музичної фольклористики більш як за століття її розвитку.

Для музикознавців, фольклористів, етнографів, викладачів та студентів музичних і культурно-освітніх вищих та середніх учбових закладів, а також для широкого кола читачів, зацікавлених історією та культурою України.

ББК 85.31(4УКР)я73

ISBN 966–95024–11

© Іваницький А.І., 2004 © Видавництво “Нова Книга”, 2004


Від автора

Навчальний посібник “Український музичний фольклор” є третім перевиданням книги, яка називалася у двох попередніх друках “Українська народна музична творчість”. Необхідність перейменування викликана змінами у назві предмету, який в усіх навчальних планах зараз іменується “Музичний фольклор”. В усьому іншому 3-є видання повторює видання друге. За одним винятком: у “Додатки” включено тему “Співочі стилі”, яка була відсутня у попередній книзі, виданій у 1999 році. Потреба у цій темі, як і зміна назви посібника, також продиктована життям. Останніми роками швидко поширюється фольклорно-репродуктивний спів: у навчальних закладах, і не лише музичних, в ряді інших установ виникають фольклорно-етнографічні ансамблі. Ті, на чолі яких стоять кваліфіковані фольклористи, співають насамперед пісні власного регіону або 1-го – 2-х інших регіонів, у яких керівник фольклорного ансамблю та його учасники з репертуарною метою записують народну музику, вивчають місцеві народні манери співу і потім їх відтворюють і пропагують. Зрозуміло, що невеликий розділ “Співочі стилі” не може вдовольнити зрослі запити. Однак він допоможе усвідомити початківцям-аматорам народного співу важливість експедиційного досвіду і дасть необхідний мінімум теоретичних і практичних відомостей у ділянці, яка вже формується у самостійне відгалуження фольклористики. Ця ділянка прийняла назву “етнофонія” – термін, свого часу введений К. Квіткою.

Книга “Український музичний фольклор”, як це випливає з її назви, присвячена характеристиці родів, жанрів та видів українського фольклору і відповідає навчальним програмам з курсу “Музичний фольклор”. Зміст кожного тематичного розділу курсу викладається за єдиним планом: історія виникнення, історичні умови, тематика (зміст), музичні особливості. Така побудова дозволяє використовувати посібник також у навчальних курсах з української усної словесності на філологічних факультетах університетів (що, до речі, й відбувається на практиці)..

Питання методології, історії і теорії фольклору та фольклористики в посібникові не висвітлюються. Вони розглядаються в іншому навчальному курсі – “Музичній фольклористиці”. Для цієї дисципліни автором напи-

3

сана окрема книга “Українська музична фольклористика”. Отже, дві книги автора – “Український музичний фольклор” та “Українська музична фольклористика” утворюють навчальну дилогію: перша книга містить відомості про фольклор, друга – про методи його дослідження. Ці дві книги підвели необхідну нормативну та науково-навчальну базу під вивчення українського музичного фольклору у вищих та середніх музичних навчальних закладах. Нещодавно до цих двох автор додав ще один посібник: “Основи логіки музичної форми”1. У ньому опрацьовано принципово нову концепцію походження музичного мистецтва. Інструментом дедуктивної реалізації тези про генетичну взаємодію та взаємозалежність мислення, мови і музики є історичний синтаксис музичного фольклору. Книга розрахована насамперед на аспірантів-етномузикологів, зокрема тих, хто буде займатися новим напрямком в науці – проблемами декодування музично-історичної інформації. Ця інформація поки що розшифрована лише на кілька відсотків, вона міститься в музичному фольклорі, перейшовши у нього з первісного мистецтва, і поринає вглиб минулого на сорок тисяч років. Отже, музичний фольклор – це та ланка, яка поєднує далеке минуле людства з сучасністю. Самопізнання людини не буде дієвим без проникнення у палеопсихологію, а один із шляхів такої трансмісії – наукове декодування фольклорної інформації, а також виховання почуттів на фольклорних текстах і мелодіях.



' Іваницький А. І. Українська музична фольклористика. / Методологія і методика (навчальний посібник). – К., Заповіт, 1997; Іваницький А. І. Основи логіки музичної форми (проблеми походження музики). / Навчальний посібник. – К., Альтерпрес, 2003.

4

Вступ



§ 1. Фольклор і фольклористика.

Фольклор – це традиційна і сучасна творчість усної традиції. Термін фольклор увів англійський історик та бібліограф Вільям Томе у 1846 р. В перекладі з англійської мови він означає: “народна мудрість, народне знання”. Наука, яка вивчає народну творчість, називається фольклористикою.

Фольклор охоплює поетичну, музичну, хореографічну, драматичну творчість народу. Така багатогранність фольклору обумовила розгалуження фольклористики на ряд наукових напрямків, з яких головні – словесна фольклористика і музична фольклористика. Музична фольклористика вивчає народну музику, причому не тільки музичні зразки, але й музичний побут в його історичному розвитку. Такі завдання зближують музичну фольклористику з етнографією, яка вивчає матеріальну культуру, розселення і культурно-побутові взаємини народів. Через це поряд з терміном “музична фольклористика” вживаються й інші – етномузикознавство, порівняльне музикознавство, музична етнографія. В них підкреслено народознавче спрямування цієї дисципліни (на відміну від загального музикознавства, що вивчає професійну, індивідуальну творчість писемної традиції).

Фольклор увібрав естетичний, утилітарний, моральний, правовий, світоглядний досвід сотень поколінь. В широкому розумінні фольклор – це своєрідний концентрат духовної історії людства від найдавніших часів і до сьогодення. Тому крім фольклористики, різні сторони фольклору вивчає цілий ряд наукових дисциплін: етнографія, історія, лінгвістика, літературознавство, мистецтвознавство, психологія, педагогіка, археологія. Кожна з них виділяє у фольклорі одну з його сутностей, але разом з цим розглядає і деякі суміжні ділянки. Так, музична фольклористика проникає в суміжну проблематику словесної фольклористики (віршування, тематика), історичної лінгвістики (зв’язок мовного і музичного синтаксису), етнографії (обрядовість), історії (історичний зміст пісень), археології (матеріальні предмети музичних культів, викопні музичні інструменти), психології (розвиток мислення, зокрема музичного, закони сприймання і творчості). Отже, вивчення фольклору має комплексний характер. Комплексне вивчення фольклору забезпечує розуміння його своєрідності і місця в історії людства.

Фольклор не просто культурна пам’ятка минулого, він несе в собі цінності, що далеко виходять за рамки часу, відображеного в піснях чи

5

казках. Крім величезної культурно-історичної інформації, яку вони містять, фольклорні твори здатні впливати на почуття нашого сучасника емоційно.



На зорі людства художня творчість була несвідомою і становила частку практично-утилітарної діяльності (трудової, обрядово-магічної та ін.). Пісня регулювала ритм праці і танцю, танець відтворював сцени полювання, орнамент – обриси предметів та живих істот. Поступово формувалися естетичні почуття. Від несвідомо-художньої творчості людство перейшло до осмислювання дійсності засобами міфології. Усі пізніші досягнення людства, а мистецтва особливо, знаходять своє пояснення в процесах, що відбувалися за сивої давнини.

Аналіз історії культури пояснює наявні у фольклорі міфологічні елементи (наприклад, образи казок, поєднання реальності і фантастики в текстах пісень і обрядах, “магічні” звукоемоції у наспівах тощо), – адже джерела фольклору поринають у первісне мистецтво.

Реалістичні картини народної творчості, розвинені наспіви належать до іншої – нової епохи, коли міфологія через зміни в економічній сфері втратила колишнє коріння. На певному етапі розвитку суспільства міфологія перестала бути рушієм художньої свідомості і перейшла в розряд художніх засобів. Фольклор увібрав художні цінності багатьох епох, в тому числі і первісного мистецтва, яке є його предтечею. Тож ознайомлення з первісним мистецтвом – необхідна передумова бачити спадкоємність в культурі та розуміти суспільно-історичні цінності фольклору.

§ 2. Епоха та причини виникнення мистецтва.

Людство у своєму розвиту пройшло дві фази. Спершу людина розвивалася як біологічна і водночас суспільна істота. Так тривало близько трьох мільйонів років. Це була фаза біосоціальної еволюції. Приблизно 40 тис. років тому (в епоху верхнього палеоліту – пізнього кам’яного віку) людство вступило в нову фазу, яка характеризується уповільненням темпів біологічної еволюції та прискоренням соціального розвитку. Людський мозок перестав змінюватися як біологічна система, досягши, очевидно, якогось необхідного оптимуму. Друга фаза дістала через це назву соціальної еволюції.

На цій стадії розвитку людство стихійно приступило до вироблення засобів соціальної організації. Потребу цього диктували умови життя, які щодалі ускладнювалися: спершу виникли роди – об’єднання кревних ро

6

дичів по материнській лінії, потім родові союзи. Все це ставило перед людством потребу удосконалення суспільних стосунків, вироблення таких форм суспільної організації, за допомогою яких можна було б регулювати поведінку кожного члена первісної общини і передавати суспільний досвід.



Перші форми регулювання поведінки і передачі знань впливали безпосередньо на почуття, а не на свідомість, яка, природно, не була ще достатньо сформована. Внаслідок цього добір засобів впливу протягом тривалого часу провадився таким чином, що поступово і склалася своєрідна система, яку зараз прийнято називати первісним мистецтвом. Первісне мистецтво мало відповідало тому змістові, що ми зараз вкладаємо в поняття мистецтва. Воно виконувало трудові, регуляторні (виховні, спонукальні, заохочувальні тощо), магічні, юридичні (кодекс стосунків і норми поведінки між членами роду) функції. “Початкова, ще стихійна суспільна потреба у виховному впливові старшого, багатого на досвід покоління на молоде, потреба сформувати необхідні для життя колективу навички та погляди на речі, надихнути людей на трудові подвиги, особливо на ті, які пов’язані з небезпекою (наприклад, полювання на великих тварин), стала, очевидно, одним із суттєвих стимулів виникнення мистецтва”2.

У верхньому палеоліті людство зробило стрибок, значення якого перевершує усі подальші досягнення. Приручення тварин, початок землеробства, винайдення лука і списа, удосконалення мови, створення мистецтва – ось далеко неповний перелік надбань первісної людини.

§ 3. Особливості первісного мистецтва.

Мистецтво було невід’ємним складником практично-пізнавальної діяльності людей первісного суспільства. Воно мало дві відзнаки, що не властиві професійному мистецтву і лише частково збережені у фольклорі. Поперше, первісне мистецтво було одночасно і художнім, і нехудожнім явищем, бо не відділялося від практичної діяльності – трудової, ідеологічної (міфологічної), комунікативної та ін. Ніщо не створювалося “заради мистецтва”, все виникало із життєвої практики. Тобто мистецтво мало прикладний, утилітарний характер. Але в той же час справляло й емоційнопсихологічний вплив. Внаслідок такої двоїстості його природи первісному мистецтву притаманна біфункціональність (єдність художніх і нехудожніх елементів).



2 Спиркин А. Происхождение сознания. – М., 1960. – С. 243.

7

Друга риса – синкретичність (первісна нерозчленованість). Тобто відсутність поділу на види (поезію, музику, танець, живопис), жанри (наприклад, не було розподілу мелодій на пісенні, танцювальні, маршові тощо), не виділялися роди (епос, драма, лірика). Інакше кажучи, первісне мистецтво відзначалося жанро-родо-видовою аморфністю. Отже, існувало у вигляді сукупності усіх можливих засобів і було частиною трудових процесів, магічних дій та обрядів, які влаштовувалися з метою впливу на природу, тваринний світ і суспільство.



Розвиток музичного мистецтва проходив паралельно з розвитком мислення і мови. Мелодика спершу була глісандуючою. Інтонації вживалися в основному мовні, особливо окличні, командні. Це можна бачити й зараз у деяких жанрах фольклору. Наприклад, говірково-речитативний склад мають наспіви ряду трудових пісень, голосінь, деяких давніх обрядових пісень. Дитячі лічилки і пісеньки також часто засновані на інтонаціях мовлення.

Ці риси первісного мистецтва пояснюються як значною залежністю від зовнішніх, природних умов, так і особливостями первісного мислення: конкретністю, слабкою підготовленістю до виконання логічних, абстрактних операцій. Тому художня творчість і могла здійснюватися тільки під час праці або при виконанні обрядових дій – тобто, повністю залежала від утилітарно-практичних стимулів.

§ 4. Міфологія і художня творчість.

Давня людина не вміла пояснити явища дійсності. Все, що відбувалося навколо, здавалося їй проявом діяльності іншої, прихованої сили, яка чинила всупереч бажанням людей або, навпаки, – іноді наче прислухалася до їхніх прохань і виконувала їхню волю. Людина дивилася на природу як на живу істоту. Первісне мислення було міфологічним. Міфологія (з давньогрецької – перекази, оповідання) – складний комплекс первісних вірувань і уявлень, початкова форма пізнання і пояснення реального світу, – але в фантастичних образах. Не володіючи іншими засобами пояснення природи, давні люди вдавалися до фантазії. Міфологічний світогляд пройшов кілька стадій: фетишизму, тотемізму та анімізму. Кожна з них, виникнувши, продовжувала існувати, переплітатися з пізнішими уявленнями, через що міфологія – явище різнорідне і складне.

Фетишизм – приписування неживим предметам здатності впливати на долю і здоров’я людей, віра в прикмети і поклоніння речам, об’єктам природи (фетиш – обожнюваний предмет, амулет).

8

Тотемізм виник тоді, коли людина ще не виділяла себе з навколишнього світу. У родовому суспільстві існувала віра в загальний родинний зв’язок не лише між членами роду, але вважалося, що все живе – люди, тварини, рослини – перебуває між собою в родинних стосунках (тотем – буквально “рід”). Кожен рід мав свого “покровителя” у вигляді тварини (наприклад, північні народи ще на початку XX ст. вважали білого ведмедя, моржа або тюленя таким тотемом).



Третій різновид міфологічних уявлень – анімізм (від латинського “душа”), – віра в існування різних нематеріальних істот. На стадії анімізму людина населяла світ добрими і злими духами, які нібито керують вчинками людей і впливають на їх долю.

Релікти (пережитки) міфологічних уявлень у фольклорі трапляються в старовинних піснях, зокрема, в баладах, де зображено чари (свекруха перетворює невістку в тополю; дівчина стає пташкою, щоб відвідати свій далекий рід). У весільних піснях та обрядах зустрічаються різні фетиші: рута-м’ята, що нею квітчають молоду на Поділлі, відганяє “злих духів”; коровай символізує майбутній достаток молодої сім’ї; звичай дарування дівчиною парубкові вишиваної хустки, про який часто згадується у весільних і петрівчаних піснях – це акт “привороту” (як і інші дарунки та “приворотне зілля”).

Подібне ставлення до природи надавало первісному мисленню картинного, образного характеру. Міфологія пояснювала оточуючу дійсність за допомогою фантастики, але це був перший крок, зроблений людиною на шляху до опанування природою.

§ 5. Образний підтекст у мові та звукоінтонаціях.

Якщо проаналізувати мови народів світу, розкрити початкове значення імен, кличок, власних назв, гідронімів і топонімів, то виявиться, що все це прямо-таки насичене образністю. Наприклад, ім’я північно-американського індіанця Вау-гау-манш-кум означає “Той, що іде вздовж берега”; слов’янське “Володимир” утворене із словосполучення “Той, що володіє світом” (миром). Назви ж “Жовті води”, “Кам’яне поле”, “Сорочий брід” говорять самі за себе: це готові художні образи, що виникли внаслідок перетворення конкретної ознаки (жовта вода) у власну назву.

Як видно, багато слів мови – це застиглі образи, готові метафори (метафора – перенесення схожих ознак одного предмета на інший, один з важливих засобів образності в літературі і поезії). Але в давнину образність

9

виникала з чисто практичних розрахунків. Наприклад, вважалося, що слово має реальну силу впливу на долю і навіть на життя людини (так звана вербальна магія). Тому імена, власні назви, звертання завжди будувалися так, щоб названі ними люди чи цілі роди перебували під захисним впливом цих назв. Скажімо, “Ярослав” – “Той, що сяє в славі” (від “ярий” – сяючий, яскравий, звідси ж – Ярило, бог сонця у стародавніх слов’ян), – ім’я, яке покликане оберігати, возвеличувати, наділяти славою і доблестю.



Магічні значення мали не тільки слова, але й рухи, одяг, фарби, лінії, звуки. Намагаючись вплинути на природу, люди вдавалися до звуків, до інтонацій голосу – благальних, вольових, лагідних, грізних тощо. Спершу інтонації були невіддільні від слова. Найдавніші інтонації первісного співу були насичені тим же емоційним змістом, що і мовні. Інтонаційний контур найдавніших “наспівів” був невіддільний від вольових, благальних, грізних тощо інтонацій, які вживалися і в звичайній мові. Лише поступово, протягом десятків тисяч років, усвідомлювалася роль інтонації як музичної якості. Але й зараз можна виявити у фольклорних наспівах той первісний, комунікативний чи магічний зміст (в обрядових піснях).

Вигук “Гу!”, вживаний у веснянках, весільних, жнивних, купальських, петрівчаних піснях Полісся – це не що інше, як відгомін давньої магії, заклик-звертання до природи як живої істоти. А оскільки мова цієї “істоти” відома, природно, не була, то люди і знайшли найбільш прийнятну форму спілкування – через звукоемоцію типу вигуку, гукання. Прадавні люди міркували при цьому приблизно так: якщо ми не знаємо мови представників чужого роду, то користуємося жестами та інтонаціями, а інтонації (загрозливі чи миролюбиві) зрозумілі і без слів.

Крім таких простих і прямих реліктів магічних інтонацій, в мелодиці обрядових пісень зустрічаються і узагальнені, втілені у контурі наспіву вигукові чи звертальні поспівки. Наприклад, у веснянці “Ой як, як миленькому постіль слати” можна почути у перших п’яти тактах запитальні інтонації, а у чотирьох останніх – інтонації ствердження.

1

Рухливо



4irrirfrlHHIftacfi|lr jN'dlf

Ой як, як ми-лень-ко-му пос-тіль сла-ти? Ойтак, так, ой так, так.

Ігри та пісні, с. 532

10

У пісні “Зав’ю вінки”, яка належить до гряних (русальних), інтонації звертання особливо відчутні на послідовності звуків сі-мі-ре-мі. Тут кожен такт (в меншій мірі хіба що 3-й) варіює одну і ту ж звертальну звукоемоцію.



Не дуже швидко

р1.Ш


За-в'ю він-ки та на свят

ки,


на всі свят – ки, на праз-нич-ки.

Ігри та пісні, с. 554

Сказане, звичайно, не означає, що саме ці пісні виникли в первісному суспільстві. Розглянуті зразки зберігають деякі принципи, на основі яких формувалися прадавні музичні інтонації, а саме – зв’язок з мовленням, з інтонаціями спілкування (людини з людиною, людини з природою).

§ 6. Спільні і відмінні риси первісного мистецтва і фольклору.

Як це видно, багато спільного існує між первісним мистецтвом і фольклором. Фольклор, як і мова, значно змінився з тих найдавніших часів, але в ньому, як і в мові, зберігаються ті фундаментальні образні і композиційні основи, які були вироблені у палеоліті. Зараз ми маємо справу з фольклором у його новій стадії розвитку, – тобто, зовні у фольклорі переважає те, що було створене порівняно недавно – півтори-дві тисячі років тому і менше. Те ж, що було знайдене раніше, значно змінилося: частково втрачене, а частково увійшло в глибинні шари фольклору і, щоб його виявити, треба вдаватися до спеціальних прийомів або й досліджень. Фольклор – жива ланка, що з’єднує людство з часами його дитинства, і разом з тим – найцінніше джерело збагачення сучасного мистецтва і літератури.

Що ж є спільного між первісним мистецтвом і фольклором?

Фольклорові частково властива біфункціональність (хоча й значно меншою мірою). У фольклорі окремі жанри виконують напівутилітарні, службові функції (трудові пісні, голосіння та ін.), ряд пісень майже виключно співається в обрядах. Зберігаються залишки синкретизму, – наприклад, слово і наспів (а в танках ще й рух) невіддільні, і ніколи пісенний текст не декламується, а наспів не існує без тексту. Фольклор, як і первісне

11

мистецтво, – колективна творчість. Для фольклору показова імпровізаційність виконання і, отже, варіантність і варіаційність. Усі ці риси випливають з того, що фольклор, як і первісне мистецтво, живе лише в устах його носіїв, тобто є усною творчістю.



Усність – єдиний спосіб зберігання фольклорних творів, а виконання – єдина можливість їх функціонування.

Отже, підводячи підсумок, слід сказати, що фольклорові властиві (хоч і меншою, і різною мірою) такі ж риси, що і для первісного мистецтва: біфункціоналізм, синкретизм, усність, колективність, імпровізаційність, варіативність (у вигляді варіантності і варіаційності).

Разом з цим у фольклорі відбулися істотні, порівняно з первісним мистецтвом, зміни. Міфологічні уявлення втратили свій живий сенс. Міф уже не живить творчість і фантазію, а лише відтворюється у варіантах, все більше слабне, вивітрюється і перетворюється у казку чи казкові елементи в піснях. Зокрема, це добре видно на прикладах балад чи казок, де чарівні перетворення – не мета, а засіб драматизації, тобто художня умовність, прийоми загострення сюжету. Наприклад, невістка-тополя внаслідок поєднання у баладі реальних явищ (родинний конфлікт) з фантастичними (свекруха зачаровує невістку в деревину) викликає не просто співчуття, але співчуття гостре, посилене майстерним переплетенням у фабулі реальності і фантастики. Невістка-тополя – це і ображена лихою свекрухою невинна людина; і жертва злих чар; і беззахисна тополина, яку рубає сокирою з намови свекрухи милий; і мати, яка тільки й може, що заховати в листі свою маленьку дитину.

У казках, як правило, фантастика – інтригуючий фон для показу і вирішення цілком реальних морально-психологічних проблем: з усіх випробовувань виходить переможцем лише чесний, хоробрий, розумний і добрий герой. Тобто, головне значення фантастичної казки полягає в тому, що ядро її змісту складають моральні принципи.

Порівняно з первісним мистецтвом, для якого була показовою жанровидо-родова аморфність, у фольклорі відбувається досить чітка жанровородова диференціація: виразно розмежовується обрядова і необрядова творчість; в обрядовій творчості окремі групи пісень приурочені до певних подій (весілля, жнива, зустріч весни і т. д.); з’явився поділ фольклору на роди – епос (думи, билини, історичні пісні), драму (вертеп, новорічна вистава “Коза”), лірику (побутові, жартівливі пісні тощо).

12

§ 7. Проблеми класифікації фольклору.



Вивчення такої складної системи як фольклор було б неможливе без групування споріднених явищ. Таке групування називається класифікацією.

При класифікації народної музично-поетичної творчості застосовується три групи критеріїв: літературознавчі, мистецтвознавчі та функціональні. За основу береться літературознавча систематика, що й зрозуміло: адже слову у фольклорі належить першорядне значення. Літературознавчий підхід спирається на два показники: спосіб відтворення дійсності (епічний, драматичний, ліричний) та зміст твору.

Мистецтвознавчі критерії застосовуються в тому випадку, коли треба заглибитися у специфіку видів мистецтва, найбільше – в музику чи танець. Так виділяються музика, танець, танцювальна пісня, інструментальна музика і т. д.

Дуже важливим з огляду саме на специфіку фольклору є функціональний критерій. Справа в тому, що пісня завжди виконує в житті народу цілком певну роль. Наприклад, одні пісні співаються лише при колисці, інші – тільки під новий рік, або на жнива, або на весіллі. Поряд з такими приуроченими до певної події або часу піснями існують й інші, виконання яких не пов’язане з такими обмеженнями. Функціональний критерій має ту особливість, що за його допомогою можна систематизувати пісні різних народів: пісні у всіх народів світу можуть бути різними, але їх місце – функція – в житті людей нерідко співпадає. Скажімо, колискові пісні існують в усіх народів світу. Є так само танцювальні, любовні тощо.

§ 8. Рід, жанр, тематична група.

Рід фольклорного твору залежить від способу зображення дійсності, який буває епічним, ліричним, драматичним.

Драматичний рід використовує рольовий розпис та діалог. У фольклорі він поширений найменше. В основному це новорічні вистави та деякі ігрові діалогічні пісні (веснянка “А ми просо сіяли”).

До епічного роду належать билини, думи, балади, історичні пісні. Іноді сюди зараховують обрядові пісні.

Однак своєрідність обрядової творчості (дія, приурочення, виконання, специфіка ритмомелодики) така значна, що більшість фольклористів відділяють обрядову творчість в окрему родову категорію фольклору.

13

До ліричного роду належать соціально-побутові (козацькі, чумацькі, наймитські, рекрутські) і побутові пісні (про жіночу долю, кохання, жартівливі, танцювальні та ін.).



Кожен рід ділиться на жанри або жанрово-тематичні групи.

Жанр у музичній фольклористиці – термін, яким позначається група пісень певного роду, для якої насамперед показова єдність функцій. На підставі функціонального критерію виділяють жанри веснянок, русальних, весільних тощо пісень.

Іноді функціональний критерій виявляється недостатнім, – наприклад, в ліриці. Тоді він доповнюється тематичними критеріями, – тобто, пісні групуються на підставі єдності змісту. Саме так в окрему групу виносяться пісні про жіночу долю, пісні про кохання, про сирітство, вдівство і т. д. Коли функціональний критерій доповнюється тематичним, тоді вживається поняття жанрово-тематичної групи.

Часто терміни “жанр”, “жанрово-тематична група”, “тематична група” вживаються як синоніми. В будь-якому разі вони підпорядковуються родові і вказують на внутрішнє розгалуження роду.

Рамки жанрів, як і до певної міри родів, у фольклорі не абсолютні. Зустрічаються зразки, які належать відразу до двох жанрових груп, а є й такі, визначити жанрову належність яких неможливо. Це обумовлено як історичним напластуванням, усністю побутування, так і відмінністю класифікаційних схем. У фольклорі перехід пісень з одних жанрів в інші може відбуватися також з причини втрати приуроченості (для обрядових пісень), змін у змісті тексту, міграції пісні в інше соціальне середовище або в інший регіон. Таке явище називають міжжанровою дифузією.

Жанри та роди українського фольклору склалися в часі та обслуговували певні потреби. Свята річного календаря, родинні обряди, епіка, лірика

і, нарешті, пласт усно-писемної творчості – все це послідовно створює струнку картину історичного розвитку народної культури. Однак далеко не для усіх фольклорних надбань можна знайти мотивовану нішу у жанрово-родовій структурі. Насамперед дитячий фольклор, трудові пісні, інструментальна музика і танцювальне мистецтво становлять досить відособлені системи. Науці досі так і не вдалося знайти універсальну систематику, і різні видові системи (жанри) “мандрують” за їх місцем у різних книгах – особливо дитячий фольклор і трудові пісні. Що ж до інструментальної музики і народних танців, то їх вивчення відособлюється в окремі науки – етноінструментознавство та етнохореологію.

Дитячий фольклор при розгляді його інтонацій та тематики багато у чому виглядає як консервант уламків давньої міфологічної свідомості. Саме

14

дитячий фольклор, а також магічні релікти (залишки) обрядових жанрів дають численні матеріали на користь магічно-релігійної теорії походження мистецтва.



Але, безперечно, людина здавна також керувалася й практичними інтересами. Тому розділ “Трудові пісні”, йдучи після “Дитячого фольклору”, покликаний розширити уявлення про джерела культури саме з утилітарного боку. Отже, сусідство цих двох розділів, що утримують багато залишків язичницької давнини у формі, тематиці та інтонаціях, підкреслює взаємодоповнення двох головних стимулів, що спонукали людину до інтелектуальних, моральних та естетичних зусиль – стимулів релігійно-магічних і матеріально-практичних.

Інструментальна музика і народний танець мають деякі функціонально схожі риси. Утворюючи окремі види фольклору, вони “пронизують” численні обряди, дії, побутову звичаєвість. Інструментальна музика вживається при колядуванні (Гуцульщина), у весіллі, на святкуванні обжинок – не кажучи вже про молодіжну “вулицю”, вечорниці та бесіди у корчмі (що було показове для старого побуту). І майже в тих самих ситуаціях виконуються танці (за тією відміною, що є пританцівки “під язик” та веснянолітні танки-хороводи, виконувані без інструментального супроводу – зі співом). Інструментальна музика і танцювальні рухи у старій фольклорній традиції не стільки сприймалися як щось самостійне, як насамперед посилювали общинні інстинкти, що лежать в основі колективних дійств і святкувань. Це надавало двом цим видовим системам, з одного боку, обслуговуючого значення. З іншого – вони мали (частково мають і досі) наскрізний характер, створюючи, поруч з піснями, другий і третій виразовий та функційний плани у багатьох обрядах та розвагах.

15

Усна традиційна культура



ОКРЕМІ ВИДОВІ СИСТЕМИ Дитячий фольклор

§ 9. Особливості дитячого фольклору.

Дитячий фольклор – багатожанрова система, що складається із прозових, речитативних, пісенних та ігрових творів. До дитячого фольклору зараховують як творчість самих дітей, так і твори, що виконуються для дітей дорослими. Такий поділ виникає з того, що ігрові і ритміко-інтонаційні можливості дітей залежать від віку. У ранньому віці (з перших днів народження і десь до трьохтрьох з половиною років) емоційний, моторний і розумовий розвиток дитини лежить цілком на обов’язку дорослих. Дорослі виконують для дітей раннього віку колискові пісні та різні забавлянки (утішки). Переважна їх більшість – жіночий репертуар.

Другу частину дитячого фольклору становлять твори, виконувані дітьми середнього і старшого віку. До них належать твори, що співаються або ритмічно промовляються: ігрові пісні, дражнилки, лічилки, небилиці, заклички, жартівливі пісні, а також прозові приповідки, скоромовки, загадки, казки. Частина з них складена дорослими для дітей, але велика кількість – це творчість самих дітей.

Багато дитячих ігор є наслідуванням вчинків, обрядів, процесів праці дорослих. Дитячі розваги, отже, паралельно мають і величезний практичний сенс: наслідуючи дорослих, дитина у такий спосіб оволодіває навичками, необхідними у житті, призвичаюється до сівби, жнив, догляду за худобою, роботи на подвір’ї і в домі. Мудрість народної педагогіки – у повсякденному залученні дитини до праці – і безпосередньо, і в ігрових формах.

§ 10. Колискові пісні.

Колискові пісні починають співати дитині з перших днів її життя. За часів язичництва співові над колискою надавалося значення оберегу: вважалося, що певні інтонації і “магічні” слова можуть вберегти немовля від

16

хвороб та інших нещасть. Підтвердження “магічної” дії співу над колискою давні люди бачили в тому, що материнська пісня справді впливає на немовля заспокійливо. Згодом первісні уявлення вивітрилися і спів-оберег перетворився на колискову пісню.



Колискова пісня – термін фольклористичний. У народі ще й зараз вживають дієслівних форм: співати при колисці або співати кота. Вислів “співати кота” виник із звичаю, коли у нову колиску клали кота, гойдали його і наспівували колискової пісні. А після цього ритуалу клали до колиски дитину і співали їй, доки вона не засинала. Тому в колискових піснях часто згадується кіт:

З

Не поспішаючи



Я |>|> 4 І ДЗ







•••*. ч–




vm) 1*–4 і *–J–ж

А – а,


–Jко

Ml–1 J t Ji J d J

– ти – чок, за – хо – вав – ся

 * *  


1

в ку – ТО – 40 ■■■■■■■# <і



к.

& п


пін-мав со-бі ми

*–1 ш – к

J Ip p P J J '■ г

у та й ”’їв у за – тиш – ку. А



Я   г

1 • . Л • і •

– а, а –


а!

Нар. пісні в зап. Лес і Українки, с. 345 Загалом тематика колискових пісень широка. Крім зрозумілих дитині образів і сюжетів, використовуються в ролі колискових і інші – в тому числі ліричні, баладні, навіть жартівливі пісні із “дорослого” репертуару. Жінка, співаючи дитині, нерідко, як писав Т. Г. Шевченко,

Свою нудьгу переливала В свою дитину...

Спів над колискою впливає на дитину мелодією, тембром, розміреною ритмікою. Але з півтора-двох років дитина починає цікавитися і змістом пісень. З цього віку особливо зростає роль близьких дитячому сприйманню образів, в тому числі фантастичних і казкових.

§ 11. Музичні особливості колискових пісень.

Усі колискові пісні виконуються у повільному або помірному темпі, при основному нюансі піано. Співають неопертим, фальцетного тембру звуком. Висотне положення наспіву може змінюватися: одну пісню жінка

17

співає в низькому регістрі, іншу – в високому; сьогодні вона співає у м’якій грудній манері, а завтра – у фальцетній. Така особливість не властива “дорослим жанрам”. При колисці ж манера співу залежить від втоми матері, настрою або й виконуваної у цей час роботи. Наприклад, заколисуючи дитину і співаючи їй колискової, жінка в колишній селянській родині одночасно ще й пряла, вишивала тощо.



Досить поширене у виконанні колискових rubato, хоча існує й чітко ритмізований стиль. Характер виконання часто залежить від вказаних щойно факторів – втоми, виконуваної роботи, і значно менше – від особливостей ритмомелодики. Для колискових зворотів типу “а-а, а-а!” (див. пр. З – початок і кінець пісні, також пр. 4) особливо показовий мелодичний розспіввокалізація. Іноді розспів-колисанка набуває розширеного вигляду, переростаючи в регулярний приспів, який імітує ритм погойдування:

4

Помірно



4^-} ij> р J1 л ю її

1. А – ну, ко – те, ко – ти – но, за – сни, ма – ла ди – ти – но!



5–ргЧ г-J–Д_ГТ"




t=^=1

hr J k_l Д J 1
















J

–J–T–

HlXJ Ы –d .jj J




9

 9




А...

Дитячий фольклор, с. 58

У наспівах колискових пісень, крім розглянутих колисанок-розспівів, містяться, як правило, й інші функціональні прикмети заколисування. Наспів складається з коротких, повторюваних, точно або варіантно, поспівок. Показовою можна вважати строфу, яка будується на двох видах таких поспівок: спершу кількаразово експонується одна (пр. З, такти 1–2), а потім друга (такти 3–4).

У колискових піснях вживано складочислові розміри (б+б), (7+7), (4+4), рідко – інші.

§ 12. Забавлянки. Небилиці. Пісні до казок.

Забавлянки виконують для маленьких дітей дорослі люди або старші діти. Серед забавлянок надзвичайно багато творів різного змісту. Як пра

18

вило, вони короткі. Деякі мають певні “сюжети”, зрозумілі малечі, як усім відома “Сорока-ворона на припічку сиділа”. У найпростішому випадку забавлянки промовляються або рецитуються. Однак є й такі, де вживано розвинену пісенну форму:



5

Жваво


н-f р-И'Ц f

Ко – зу – ню – лю – бу – ню, при-стань до ме – не, ні – чо – го не бу-деш

Ір м Jl J J ^ ^ ^ р

ро – би – ти в ме-не: у ме – не во – ди – ця ві – кон-цем те – че,

■$.f р р. р р р J–1 I J1 і1 J 1р р Р... І1 Jljpi

у ме-не го – роб – чик хлі – ба на – пе – че, у ме-не ли – си – ці

j* S t і1 и р Ір р Р р r |jl j' ji ji J 11

спе-чуть па – ля – ни – ці, у ме-не вед-мідь п – ва-рить о – бід.

Нар. пісні в зап. Лесі Українки, с. 356

Такий наспів може виконати лише дорослий. Дитину ж приваблює казкова атмосфера, в якій звірі діють і живуть, “як люди”.

Надзвичайно своєрідним жанром фольклору є так звані небилиці або нісенітниці. В них розповідається про абсолютно неймовірні речі – настільки неймовірні і нарочито прямолінійні, що вже це одне викликає сміх. Небилиці виконують дорослі дітям від 2–3-х років, коли їм стає доступною парадоксальність змісту. Діти старшого віку співають небилиці

самі – один одному та меншеньким. Іноді небилиці можна почути і в середовищі дорослих – особливо за весільним столом.

}= 184

Я} ч г * ш Г] \ к

1 • \ я їт ш я  ^ І V"

 1

-W4 р [ • J • Jl V

J її Г.р Р Р' Р J ЧРІ f




Ко-лись та-ка прав-да бу – ла, що ку – ри-ця та бич-ка нри-ве-ла.

19

2. А той би-чок та на-ніс я-єчок,



А сту-па на яй-цях си-ді-ла,

А ли-си-ця та хво-стом вер-ті-ла,

3. А без-ру-кий та ті яй-ця покрав,

Та го-ло-му по-за па-зу-ху сховав,

4. А слі-пий та посма-тру-вав,

А ні-мий з кара-у-ла за-кри-чав,

А без-но-гий та в погоню по-бі-жав.

Пісні Явдохи Зуїхи, с. 533

До улюблених дитячих жанрів належать казки. Значне місце в ряді казок відводиться пісенькам, які оповідач рецитує або співає, де це належить. У казці “Про котика і півника”, яку Леся Українка чула й записала на Волині, є зразки і рецитацій, і співу.

Коли лиска схопила півника і понесла, він кричить:

.M Jі S S' > > Jh

Ко – ти – ку, бра – ті – ку, не – се ме – не лис

по ка – ме-ніо, мос

ту

і” ,J> ї JІЛ



на сво – е – му хвос

ту.


По – ря – туй ме – не!

Нар. пісні в зап. Лесі У кратки, с. 362

Котик поспішив на допомогу півникові. Щоб виманити лисчиних дітей, він узяв бандуру, підійшов до хати і співає:

8

Швидко



S

$

Ой у лис – ки, лис – ки но – вий двір



та чо – ти – ри доч – ки на ви – бір,

п я – тни син – ко В1ІЙ – ди, ли – се,



X ш –:ф–––




1–R R В В 




^ Е 

№ Е^ ..." _g – „■■J

-*

.А ... ■■„Az ж ~..в

 J

–1–7 

ще іі Пи – лип – ко,

по – ди – ви – ся,

чи хо – ро – ше гра – ю.

Нар. пісні в зап. Лесі Українки, с. 362

20

Рецитації і співи у казках жваво сприймаються дітьми і здавна належать до засобів музичного розвитку дітей.



§ 13. Музичні особливості дитячих пісень.

Пісеньки та примовки, виконувані дітьми, за їх інтонаційними особливостями поділяються на співані та рецитовані. При цьому грані між співом і речитативом дуже рухливі. Найбільш сталим елементом є ритміка. І в скоромовках, і в закличках, і в лічилках, і в дражнилках, і в ігрових примовках, як правило, діти дотримуються певного ритмічного рисунку і виділяють словесні наголоси, які становлять канву ритмізації. Ритмічні фігури здебільшого засновані на парному групуванні тривалостей. З боку амбітусу наспіви бувають різними. Велике число рецитацій відбувається на одному звукові (або в зоні “розмитих” мовно-музичних інтонацій).

9

=#=§ =

V–1




–J

V-




|–НЧН







н







W




1=^1

 – 

цу н *

 •







 J

' 7

––+– \







–0




J J

. 7.

–#







Гой-да, гой-да, гой – да, чу-жа ма-ти пой – да.

На – ша ма-ти па – ні вго-лу – бім жу – па – ні

Хо – де по ба – за – рі, буб-ли – ки ку – пу – є,

Дії-тин – ці да – ру-є.|...|

Дитячий фольклор, с. 323

Багато дитячих пісеньок обмежується двома-трьома звуками. Біхорди і трихорди належать до найважливіших ладозвукорядів. Закличка до сонця у вигляді біхорду:

10

Швиденько



■ –У-–1* р:  h ^^–

–1 $– R–R–N–К 1 

\ Nr-

d . j'. , ji-

 Я 0 0 J Я 0 J J 

J1 J–4

“У

При – йди, при – йди,

–0–к–к–k–k––і–


CO – НЄЧ – ко, під МО – Є О – ко –

 1 –k L |r 1^–1 



НЄЧ – ко,

(&J1 j] JWj.J

–5 f $=Ф=

–J 

бу – де – мо ся грі – ти, як ма – лень – кі ді ти.

Квітка, № 501

21

Ця ж закличка на трихордовій основі:



11

К К


-JJ   * 9 ш xrw   аг ЧГ

Со – неч – ко, со – неч – ко, од – ЧИ – НИ о – ко – неч – ко.

Заглада, № 10

До дуже типових, поширених у багатьох народів світу, належить тритоніка. У пісеньці, що подана нижче, тритоніку використано для звуконаслідування. Звуковисотний контур і ритм відтворює кумкання жаб:

12

Швидко


ш

ш

£



■0–ф

0 0


Нум пла-кать, нум! Де твій кум? На До-ну. Нум пла-кать, нум!

А твій де? По-то-нув.

Квітка, № 581

Досить поширений також спів на двох звуках, розташованих поміж собою в інтервалі терції чи кварти (так звана дитоніка – двозвуччя). Таку манеру інтонування бачимо в гумористичній пісеньці “Савка”:

13

Не поспішаючи



у А 
















/ 4 т




wj













rj






















\







і ~ і
















Каталог: Umf www -> books
books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
books -> М. Т. Рильського Національної академії наук України Анатолій Іваницький Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії Вінниця Нова Книга
books -> М. Т. Рильського Національної академії наук України Анатолій Іваницький Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії Вінниця Нова Книга 2014
books -> М. Т. Рильського Національної академії наук України Анатолій Іваницький Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії Вінниця Нова Книга


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка