Український науковий інститут Гарвардського університету




Сторінка1/4
Дата конвертації13.12.2016
Розмір7,21 Mb.
  1   2   3   4







Український науковий інститут Гарвардського університету




( ІТИ 1 1(1

31111
Інститут Критики Серія «Критичні студії*


Serhy Yekelchyk

Stalin’s Empire of Memory

Russian- U krainian Relations in the Soviet Historical Imagination



Revised edition with a new Introduction by the author

un»







University of Toronto Press Toronto Buffalo London 2004

Сергій Єкельчик

Імперія пам’яті


Київ



2008
Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві







ББК 63.3(2)63 Є 54

Книжку Сергія Єкельчика, канадського історика з Університету Вікторії, присвячено репрезентаціям минулого в українській науці й культурі сталінського часу. Автор підважує стереотипні уявлення про сталінізм як всеохопну й дієву диктатуру і на основі численних архівних джерел аналізує обмеженість і часту неефективність дер­жавного контролю над культурою, важливу роль української інте­лігенції у виробленні радянської моделі історичної пам’яті та мож­ливість «прочитати» ідеологічно витримані твори в українському патріотичному дусі. Було би спрощенням думати, доводить автор, що тогочасні російсько-українські стосунки - однобічний диктат «старшого брата». Вони насправді становили складну систему кон­тролю, компромісів і конвенцій, до якої активно залучалися того­часні українські інтелектуали.

Авторизований переклад з англійської Миколи Климчука (розділи 5-7, епілог) та Христипи Чушак (вступ, розділи 1-4) за редакції Миколи Климчука

Перекладено за виданням

Serhy Yekelchyk. Stalin’s Empire of Memory.

Russian-Ukrainian Relations in the Soviet Historical Imagination (University of Toronto Press, 2004, ISBN 0-8020-8808-2)

Редактор Ярина Цимбал

В оформленні книжки використано ілюстрацію Абрама Резніченка з обкладинки журналу «Україна» (№ 5, 1954 рік)

Художник Ярослав Гаврилюк

Видання підготовано в рамках науково-видавничої програми Інституту Критики і випущено у світ за фінансової підтримки Українського наукового інституту Гарвардського університету

Усі права застережено. Відтворювати будь-яку частину цього видання у будь-якій формі та в будь-який спосіб без письмової згоди правовласників заборонено.

© University of Toronto Press Incorporated , 2004 Toronto, Buffalo, and London ISBN 966-8978-08-0 © Видавництво «Часопис “Критика”», Київ, 2008

Зміст



Stalin’s Empire of Memory 4

Імперія пам’яті 5

Зміст 7

До українського читача 16



Вступ 20

Імперія та її нації 21

Спільноти пам’яті 28

Розділ перший Радянські національні патріоти 38

Між класом і нацією 40

Пригадування нації 46

Великий український народ 54

Розділ другий Непорушний союз 65

Минуле, що єднає 67

Брати старші й молодші 74

Возз’єднана Україна 85

Розділ третій Перелицювання доктрини 94

Суперечливі сиґнали згори 96

Українська ждановщина 107

Моделювання прийнятного минулого 112

Незакінчений хрестовий похід 1947 року 118

Вимушений діялог 120

Атака на істориків 125

Націоналістичне відлуння кампанії 135

Написати «добрий сталінський підручник» 138

У пошуках нової пам’яті 140

Визначити давнє минуле 146

Пам’ятати імперію 151

Розповісти про націю 159

Окреслити національну спадщину 167

Минуле під склом 175

Місця пам’яті 184

Імперія та нація в уяві митців 198

Що дозволено письменникам 200

Кінематографісти і художники уявляють минуле 211

Історія в опері 221

Епілог 231

Останнє сталінське свято 232

Після Сталіна 239

Бібліографія 243

Архівні джерела 243

Газети 245

Опубліковані джерела 246

Іменний покажчик* 263

Імперія пам’яті 275



Розділ п’ятий

Написати «добрий сталінський підручник»

У пошуках нової пам’яті

Визначити давнє минуле

Пам’ятати імперію

Розповісти про націю

Розділ шостий

Окреслити національну спадщину

Українська класика

Минуле під склом

Місця пам’яті

Розділ сьомий

Імперія та нація в уяві митців

Що дозволено письменникам

Кінематографісти і художники

уявляють минуле

Історія в опері

Епілог

Останнє сталінське свято

Після Сталіна

Бібліографія

Іменний покажчик

Олі і Юлі




Подяки



Повертаючись думкою у ті часи, коли я що­йно почав займатися сталінізмом у докто­рантурі Альбертського університету, я хочу скласти щиру подяку моїм викладачам, які допомагали мені порадою і підтримкою. Мій науковий керівник Іван-Павло Химка був незамінним радником у безлічі питань: від складних лабіринтів модерної історії України до цілющих властивостей черво­ного вина в моменти сумнівів. Він подарував мені ІВМ 1982 року випуску, яким я користувався (і нерідко зловживав), пишучи дисертацію, а його родина допомогла мені і моїй сім’ї подолати всі ті незчисленні дрібні й великі труднощі, які че­кають на кожного емігранта. Якби не професор Химка, я ні­коли не перебрався б до Північної Америки, не кажучи вже про написання дисертації. Багато працівників Альбертського університету - Дейвід Марплз, Зенон Когут, Олег Ільниць- кий, Леслі Кормак, Ен МакДугал, Стивен Слемон, Ніколас Вікенден - так само були щедрі на підтримку й поради. Гос­тинна атмосфера факультету історії й класичних студій та Канадського інституту українських студій (КІУС) заохочу­вала до роздумів і роботи над текстом. Навчання й досліджен­ня в Альбертському університеті уможливила низка стипен­дій: стипендія для аспірантів на честь сторіччя українського поселення в Канаді, стипендія Айзека Волтона Кілама, док­торантська стипендія імені Івана Лисяка-Рудницького в га­лузі української історії та політичної думки, стипендія для написання дисертації Альбертського університету та дослід­

ницький грант від меморіяльного фонду імени Івана Коляски в КІУСі.

І хоча я був задоволений своєю дисертацією під час її за­хисту у березні 2000 року, річна постдокторська програма в Мічиганському університеті відкрила мені очі на багато вад мого рукопису. Я вдячний Білу Розенбергу та Френу Блуї- ну за можливість брати участь у чудовому семінарі Соєра про архіви та інститути соціальної пам’яті, а також Джейн Бер­банк, Джефу 1лі, Дебі Філд, Малині Ґолдберґ, Вел Ківелсон, Враяну Портеру й Рону Суні за спільні обіди, кавування і натхненне спілкування. Саме в Ен Арборі я сформулював го­ловні тези цієї книжки та її понятійний апарат.

Більшу частину цього тексту написано влітку 2001 року на київській квартирі моїх батьків та восени того року під час мого першого семестру в Університеті Вікторії. Я вдячний колегам з обох факультетів - історії та німецьких і славістич­них студій - за підбадьорювання й теплі слова підтримки на останніх етапах моєї праці. Передусім дякую за їхню довіру і за те, що вони дали мені роботу, а відтак душевну рівновагу, яка допомогла завершити рукопис.

Ця книжка - результат моїх архівних досліджень в Укра­їні та Росії. Серед співробітників восьми інституцій, де я пра­цював, я особливо зобов’язаний і вдячний Ірині Леонідівні Комаровій, Віктору Олександровичу Тихомирову, Валентині Василівні Сергієнко й Антоніні Луківні Красківській з Цен­трального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО), Лесі Климівні Забарило й Олені Зіновіївні Рач- ковській з Центрального державного архіву-музею літерату­ри і мистецтва України (ЦДАМЛМ). Пошуки в ЦДАГО дали більшість матеріялів до цієї книжки, натомість архівні спра­ви в ЦДАМЛМ краще зберегли ту неповторну атмосферу сталінської доби.

Чимало підказали мені Гіроакі Куромія і Мирослав Шкан- дрій, котрі зізналися, що були анонімними рецензентами мого рукопису. Багато колег і друзів допомагали мені комен­тарями чи в інший спосіб, особливо ж Марк Бейкер, Джеф- рі Бердз, Майкл Дейвід-Фокс, Даян Кснкер, Йошико Міцу- йоши, Дон Рейлі, Олександр Рубльов, Роман Сербии, Сти­вен Беличенко, Амір Вайнер і Мирослав Юркевнч. Особлива подяка Дейвіду Бранденберґеру та Маркові Павлишину, які прочитали цілий текст і більшість похідних від нього статтей. Сьюзен Інґрам, Пітер Клован і Алан Рутковскі люб’язно за­пропонували численні стилістичні поправки. Сьюзен Ранкур із видавництва Торонтського університету зацікавилася про­ектом ще на самому початку й спонукувала його завершити, а Кетрин Фрост дбайливо відредагувала рукопис.

Частини цієї книжки з’являлися яко статті в часописах «Kritika», «Nationalities Papers» та «Slavic Review», а також у книжці «Provincial Landscapes: Local Dimensions of Soviet Power, 1917-1953» (Pittsburgh, 2001), редактором якої був Дональд Рейлі. Я вдячний редакторам цих часописів та ви­давництву університету у Пітсбурзі за дозвіл використати опубліковані ними матеріяли.

Проте мій найбільший, найглибший і найдавніший борг вдячности - батькам та бабусям і дідусям, чиї розповіді заро­джували відчуття особистого зв’язку зі сталінською добою і котрі, попри все, зробили щасливими мої шкільні роки в Ра­дянському Союзі за часів брєжнєвщини. Моя дружина Оль­га була втіленням терплячости й підтримки впродовж тих ро­ків, які забрало мені написання цієї книжки. Доки я її писав, наша донька Юлія пішла до початкової школи і майже закін­чила її, але ніколи не дорікала, що я приділяв їй мало часу, - хоча й могла.

До українського читача





Ця книжка, присвячена репрезентаціям ми­нулого в українській науці й культурі ста­лінського часу, приходить до українського читача за сімнадцять років після розпаду СРСР. Здавалося б, підручники, романи, опери й картини 40-х та 50-х років безна­дійно застаріли і навіть колись грізні ви­кривальні постанови Центрального Комі­тету партії припали пилом або були скасо­вані. І все ж таки події, про які йдеться в книжці, мають без­посередній стосунок до сьогодення. Концепції дружби наро­дів СРСР та українсько-російського братерства, усталення яких тут проаналізовано, дотепер існують у сучасному полі­тичному дискурсі. Ба більше, навіть затяті опоненти всього «совєтського» в сучасній Україні мають дещо спільне зі ста­лінськими ідеологами: вони теж вірять у націю як органічну спільноту, що існує об’єктивно, і добачають в історії «природ­ний» лінійний розвиток нації на шляху до здобуття своєї дер­жавності! (тільки незалежної, а не «у формі Української PCP»). І хоча концепція «возз’єднання» України з Росією 1654 року нині великою мірою скомпрометована, далі живе й процвітає поняття «возз’єднання» всіх українських етнічних земель у складі Української PCP протягом 1939-1945 ро­ків, - а саме сталінські ідеологи вперше описали ці події та­кою мовою.

Уявлення про сталінізм як переможну терористич­ну диктатуру, яка успішно контролювала кожен аспект сус­пільного життя, панувало в українській історіографії у пер­

ше посткомуністичне десятиріччя. Останнім часом у працях українських науковців подекуди з’являються паростки со- фістикованішого розуміння сталінського періоду. Отож нині слушний час видати цю книжку українською, бо в ній йдеть­ся якраз про обмеженість і часту неефективність державного контролю над культурою, про важливу роль української інте­лігенції у виробленні радянської моделі історичної пам’яті та про можливість «прочитання» публікою ідеологічно витри­маних творів в українському патріотичному дусі.

Ця книжка вийшла англійською у видавництві Торонт- ського університету навесні 2004 року. Тоді ж таки казан­ський журнал «АЬ Ітрегіо» попросив у мене частини двох розділів для перекладу й публікації їх яко статті російською мовою1. Одночасно співредактор журналу Ілья Ґєрасімов по­радив мені подумати про переклад цілого тексту українською і навіть згадав «Критику» як можливого видавця. Я давно вже був уважним читачем часопису «Критика», але тоді ще не мав контактів із видавництвом. Тим приємніше було мені зустріти теплий товариський прийом у видавництві «Кри­тика». Григорій Грабович і Андрій Мокроусов охоче підтри­мали ідею перекладу, а Микола Климчук уміло заопікувався організаційним боком справи. Він же переклав другу поло­вину тексту, тоді як над першою попрацювала Христина Чу- шак. Кінцевий продукт їхніх спільних зусиль приємно тішить якістю перекладу, надто з огляду на складну термінологію у дослідженні історичної пам’яті, яка часто не мала усталених українських відповідників. Ярина Цимбал уважно і вдумли­во відредагувала текст, Тетяна Янковенко ретельно викона­ла коректуру, а Майя Притикіна, Ярослав Гаврилюк та Олек­сандр Бойко зробили книжку такою симпатичною й ошат­ною. Усім цим людям - моя щира подяка. Реалізація ж ціло­го проекту стала можливою завдяки щедрій підтримці Укра­їнського наукового інституту Гарвардського університету.

При перекладі автор і видавництво зіткнулися з потре­бою перевірити геть усі цитати, бо зворотний переклад з ан­глійської неминуче спотворив би їх звучання і зміст. Наталя Лаас перевірила більшість газетних та книжкових цитат, мені ж довелося розшукати серед своїх нотаток архівні виписки. Виправлено також окремі дрібні помилки, насамперед у да­тах. У кількох випадках додано імена й посади осіб, а також назви населених пунктів, опущені в англійському тексті як неважливі. З’явилося кілька подробиць, які нічого не кажуть англійському читачеві, але будуть цікавими для української авдиторії: про Сталінову улюблену українську пісню, про по­відомлення МДБ щодо Львівського історичного музею, про долю рукопису книжки Миколи Петровського «Возз’єднання українського народу в єдиній українській радянській держа­ві» тощо. Загалом ці уточнення й доповнення склали п’ять нових позицій у списку використаних архівних справ напри­кінці книжки. Натомість знято пояснення, не потрібні укра­їнському читачеві, передусім щодо певних мовних аспектів та про загальновідомих українських і російських діячів.

Автор і видавництво вирішили не доповнювати текст об­говоренням новіших праць українських науковців, які до­тичні до теми, але не були згадані в англійському виданні і не змінюють авторських інтерпретацій. Це насамперед цін­ні студії Владислава Гриневича, Олександра Рубльова, Окса­ни Юркової, Наталі Юсової, а також кілька ювілейних ви­дань 2006 року до 70-річчя Інституту історією України На­ціональної академії наук України. Позаяк ця установа - один з об’єктів мого дослідження, не можу не згадати з вдячністю, що інститут був моїм працедавцем у 1989-1993 та 1994-1995 рр. Хоча в ті часи я займався історієї XIX століття під керів­ництвом нині покійного Віталія Сарбея, сама атмосфера га­рячкового «заповнення білих плям» в історії не дозволяла іг­норувати нові відомості про сталінську добу. Тепло згадую загальну підтримку і пораду з боку Валерія Смолія та Воло­димира Репринцева, а також (уже під час пізніших приїздів до Києва) змістовні бесіди про радянську історію зі Станісла­вом Кульчицьким, Олександром Рубльовим, Оксаною Юр- ковою. Владислав Гриневич, із яким ми колись познайоми­лися на інститутському суботнику, а тепер бачимося голов­но на закордонних конференціях, завжди був цікавим і ко­рисним співрозмовником (нині він працює в іншій устано­ві НАНУ). Олександр Рубльов ласкаво подарував мені збір­ник документів «У лещатах тоталітаризму», не раз викорис­таний у цій книжці. Серед позаінститутських колег в Україні слід згадати Юрія Шаповала, котрий щедро ділився зі мною книжками й інформацією про сталінські часи.

Виносячи цю працю на суд українського читача, не можу не завважити певної іронії в тому, що вона була написана ан­глійською і перекладена на українську, а не навпаки, хоча пи­сати українською мені було б легше. Якщо читач раптом на­трапить на якийсь абзац, що в ньому чогось таки намудрува­ли, це в жодному разі не провина перекладачів чи автора - в усьому винна глобалізація гуманітарних і суспільних наук.

Вступ





Приголомшлива легкість, із якою республі­ки СРСР 1991 року перетворилися в націо­нальні держави, спантеличила багатьох за­хідних спостерігачів. Що засвідчила ця не­сподівана трансформація: традиційний по­гляд на деспотичну радянську імперію, яка накинула предковічним національностям свою ідеологію і яку, врешті-решт, зруйну­вали тривалий час придушувані національ­ні рухи її народів?2 Чи вона ствердила «ревізіоністський» по­гляд на Радянський Союз як на творця територіяльних націй із власними модерними культурами, політичними елітами й державними символами?3

Доступ до розсекречених радянських архівів уперше до­зволяє дослідникам детально вивчити внутрішнє функціону­

вання радянської національної політики. У результаті вима­льовується образ СРСР - «творця націй», який, проте, час від часу підважував ним же виплекані національні ідентичності4. Але архівні знахідки наштовхують на думку, що саме питан­ня можна сформулювати інакше. Замість замислюватися над тим, що Радянський Союз зробив для своїх націй, науковці могли б запитати, як узаємодія між московськими ідеолога­ми, місцевими чиновниками, неросійськими інтелектуалами та їхньою авдиторією формувала в межах СРСР національні ідентичності.

Імперія та її нації



Радянський експеримент побудови соціялізму в багатонаціональній державі складався принаймні з двох ета­пів із дуже різними моделями й лексикою. Первісний більшо­вицький проект претендував на всесвітню універсальність, яка спиралася на клас. Під упливом цього центрального про­екту засадничо імперіялістична практика утримування націй Російської імперії в новій державі перетворилася на програ­му коренізації, яка надавала трудящим різних національнос­тей зовні однакові й повноцінні національні інститути5. Про­те сталінська «побудова соціялізму в одній країні» послаби­ла класовий дух радянської ідеології, а порожнеча, що вини­кла, поступово заповнювалася знайомими поняттями модер­них націй та національних держав.

Відмова ототожнювати радянський проект із пролетар­ським інтернаціоналізмом була одним з аспектів загального сталінського повороту до консервативних суспільних і куль­турних цінностей, що його 1946 року соціолог-еміґрант Ні- колай Тімашев означив як «великий відступ» від комунізму. Пізніше покоління науковців-ревізіоністів не поділяло кон­цепції комунізму Тімашева і пояснювало цей процес як «ве­лику угоду» між сталінською владою та новим радянським середнім класом, але термін його прийняло6. Цікаво, що май­же всі описи «великого відступу» випускають з уваги того­часну ситуацію в неросійських республіках, хоча, як нещо­давно зауважив Юрій Сльозкін, період зрілого сталінізму не відмінив політику націєтворення в неросійських регіонах. У середині тридцятих років етнічність розуміли як даність і всі офіційно визнані радянські національності мусили мати власні «великі традиції»: батьків-засновників, класичну літе­ратуру, багатий фольклор7. Іншими словами, представникам місцевих культур дозволяли, а часто й заохочували, артику­лювати власну культурну спадщину.

Утім, сигнали центральних медій були неодмінно росій- ськоцентричними. У недавньому фундаментальному дослі­дженні про використання Кремлем російського націоналіз­му Дейвід Бранденбергер доводить, що Сталін і його сорат­ники прийняли «російськоцентричний етатизм» як найефек­тивніший спосіб сприяти державному будівництву, загальній мобілізації та леґітимізації режиму в масах малоосвічених ет­нічних росіян, яким складно було пов’язати себе з абстрак­тними марксистськими ідеями8.

Сталінська конституція 1936 року проголосила, що в СРСР більше не існує експлуататорських класів. Для держави понят­тя «класу» взагалі давно втратило користь як інструмент кла­сифікації, адже більшовики фактично вживали цю соціологіч­ну категорію для позначення відношення індивіда до держа­ви, а також його політичних прав та обов’язків9. У «робітничо-

селянській державі», в якій жили - принаймні на папері - ви­нятково робітники й колгоспники, категорія «класу» втратила свою таксономічну вартість. Національність стала одиноким універсальним ярликом для класифікації й управління маса­ми радянських громадян10. Тож не дивно, що національності перестали вважати рівними: менш важливі втратили терито- ріяльні й культурні привілеї, а ті, що залишилися, були роз­ташовані ієрархічно з «великим російським народом» на чолі; з’явилася нова категорія - «народ-ворог»11. Якщо у двадцятих роках СРСР був державою рівних національностей і нерівних

класів, то в кінці тридцятих він перетворився на державу рів­них класів і нерівних національностей, де центр дедалі більше ототожнювався з російською нацією.

Питання про те, чи був СРСР за сталінських часів і піз­ніше імперією, викликало великі дебати. Більшість науков­ців сходилися на тому, що Радянський Союз складався з різ­них елементів, а центр домінував над багатьма окремими ет­нічними спільнотами, і що відносини контролю, нерівність та ієрархія між центром і периферією дозволяють називати СРСР імперією. Хоча Радянський Союз ніколи не був етніч­ною «російською імперією», він використовував схожі на ім­перські стратегії управління і проявляв упізнавані імперські настанови12. Дискусії про те, чи був СРСР типовою модер­ною колоніяльною імперією, ще тривають, але найновіші до­слідження більше переймаються тим, що нового можуть ді­знатися історики, порівнюючи Радянський Союз з іншими модерними імперіями, і які засадничі характеристики радян­ської системи можна виявити, зіставляючи способи, за допо­могою яких СРСР та інші імперії намагалися «цивілізувати» свої домініони13. Такий підхід долає протиріччя між тради­ційним поглядом на СРСР як на державу, що відповідає пев­ному об’єктивному визначенню імперії, та новішими концеп­ціями, у яких спеціялісти-радянологи використовують «ім­перію» як суб’єктивну аналітичну категорію14. Літературо­знавці Марко Павлишин і Мирослав Шкандрій висловили схожі аргументи, інтерпретуючи російсько-українську куль­турну взаємодію. Без огляду на те, чи була Україна коли- небудь класичною колонією Росії в економічному й політич­ному сенсі, вони показують, що стосунки між двома літера­турами найкраще аналізувати з інструментарієм постколоні- яльної літературної критики15.

Пропоноване дослідження сталінської політики пам’яті розвиває цю дискусію, застосовуючи здобутки постколоні- яльної теорії для інтерпретації радянської національної ідео­логії як імперського дискурсу та для аналізу складної взаємо­дії Кремля, місцевих чиновників, неросійських інтелектуалів і їхньої авдиторії у формуванні сталінської історичної уяви.

Нові праці про імперії і націоналізм доводять, що ім­перії далекі від асиміляторських проектів і дозволяють ар­тикулювати етнічні відмінності. Ба більше, для імперсько­го правління необхідний розвиток гомогенізуючих і есенці- ялізуючих схем, таких як «Індія» чи «Україна». Вони вигід­ні й самій імперії, щоб визначити те, чим вона управляє, і місцевим елітам, які завдяки своїм культурним знанням мо­жуть претендувати на керівну роль на місцях16. Тому Укра­їна й інші неросійські республіки залишилися виразно від­мінними, хоча й безперечно «молодшими сестрами», в ра­дянській сім’ї народів. Радянські українські ідеологи й інте­лектуали одночасно боронили власну історичну міфологію і підтримували метанаратив російського кермування. Інак­ше кажучи, трактуючи сталінську історичну пам’ять як під­вид імперського дискурсу, ми можемо збагнути ієрархію на­ціональних минулих.

Крім того, такий підхід по-новому висвітлює роль діячів у культурній продукції часів сталінізму. Попри твердження в пострадянській українській історіографії17, сталінський ва- ріянт української культури не був результатом московсько­го диктату та придушення «природних» національних почут­тів місцевої інтелігенції. Республіканські бюрократи й інте­лектуали, які інтерпретували туманні, зате потужні сигнали з Кремля, постають як провідні гравці у формуванні сталін­ської історичної уяви. Саме їхня взаємодія з Москвою, а не просто тоталізаторські задуми центру, творила офіційну лі­нію щодо неросійських ідентичностей та національних спад­щин. Ба більше, місцеві ідеологи й інтелігенція займали не­однозначну позицію посередників між Кремлем і його неро­сійськими підданцями, їхнє виживання й добробут залежа­ли від творення соціялістичної «національної ідеології» для своєї республіки18. Складні відносини цієї соціяльної групи з центром і власною авдиторією, а також кінцевий культурний продукт ставлять під сумнів пояснення, ґрунтовані лише на відомих моделях тоталітарного контролю чи зв’язку патрон-

клієнт. Здобутки ностколоніяльної теорії особливо допома­гають зрозуміти обмеження й можливості розвитку неросій­ської історичної пам’яті за Сталіна.

Нові архівні дані показують, що вважати відповідальною за ідеологічні ситуації в Україні тільки московську партій­ну верхівку було б надмірним спрощенням, адже республі­канські чиновники й інтелектуали грали активну роль у роз­витку і змінах офіційної політики пам’яті. Архівні матерія- ли спростовують також протиставлення місцевих «слуг ре­жиму» і культурних діячів, які начебто сприяли національ­ній справі. Багато хто, наприклад Микола Бажан, Олександр Корнійчук чи Павло Тичина, то посідали міністерські крісла, то займалися творчістю - возвеличували національну спад­щину і засуджували її як націоналістичний ухил. У багатьох сенсах тогочасні українські культурні діячі поводилися як класичні місцеві еліти, котрі визначали свою відмінність і за­хищали свою культурну сферу, не кидаючи викликів імперії (а насправді обґрунтовуючи саме імперське домінування).

Хоча партійне керівництво прагнуло бачити в них тіль­ки гвинтики сталінської ідеологічної машини, більшість то­гочасних українських інтелектуалів (за винятком нещо­давно «возз’єднаних» західних українців) - це покоління двадцятих років, для якого побудова соціялізму і творен­ня української нації були поєднуваними проектами. Що­денник видатного режисера Олександра Довженка, котро­го 1944 року звинуватили в українському націоналізмі, та пізніші спогади поета Володимира Сосюри, що його схожа доля спіткала 1951 року, засвідчують водночас щиру віру в соціялізм і велику відданість Україні19. З розрізнених епізо­дичних свідчень про багатьох інших, менш відомих україн­ських інтелектуалів того часу можна зробити висновок, що одні з них імітували відданість комуністичним ідеям, нато­мість інші засвоювали сталінську ідеологію20. Проте важли­во, що тоді ні від кого не вимагали вибирати між Україною й соціялізмом, адже в офіційному дискурсі одне не супере­чило іншому.

Спільноти пам’яті



Сучасні дослідники націоналізму рішуче про­тистоять попередникам, які вважали націю органічним утво­ренням з унікальними об'єктивними характеристиками. Піс­ля Карла Дойча навряд чи можна аналізувати націєтворення, не приділяючи уваги ролі друкованих ЗМІ. Ідеї Ерика Гоб- сбаума та Бенедикта Андерсона, ніби модерні нації є «винай­деними» або «уявленими», спершу видавалися ревізіоніст­ськими, але поступово здобули рішучу підтримку цеху21. Ер- нест Ґелнер висловив потужну ідею: хоча висока національна культура - це модерний винахід, націоналісти завжди напо­лягають на її предковічному характері й народному корінні22. Доведене до крайнощів розуміння нації як «дискурсивного конструкту» ігнорує історично специфічний характер націє- творення, а також потребу в історичних міфах, які резонують із сучасними потребами та традиційними уявленнями потен­ційних членів нації23.

Не заперечуючи «дискурсивність» нації, моє досліджен­ня сталінської історичної пам’яті намагається довести, що на­ції завжди уявляються за допомогою конкретних соціяльних і культурних практик відповідних суспільств. Держави й інте­лектуали не мають повної свободи дій у питанні винаходу чи маніпуляції національними традиціями і пам’яттю, бо історія, як зауважив 1981 року Арджуна Ападураї, - це не «безмеж­ний і слухняний символічний ресурс»24. Постійне ще з XVII століття вшанування в Україні славного козацького минуло­го лише підтверджує, що національні міфи можуть мати гли­бокі історичні корені і тривалу традицію колективної пам’яті перед тим, як їх мобілізують у модерному процесі творення ідентичности. Отже, інтелектуали XIX і XX століть мали об­межений культурний простір для соціальної інженерії: вони вживали наративи, об’єкти та образи, які вже асоціювалися з певними наперед заданими поняттями чи емоціями25.

Навіть маючи повну волю у маніпуляціях історични­ми наративами, модерні творці націй (та будівники імпе­рій) зіткнулися б із труднощами у накиданні своїх інтерпре­тацій поза публічною сферою. Прасенджит Дуара говорить, що «націоналізм рідко буває націоналізмом конкретно визна­ченої нації, він радше позначає простір, де відбуваються бо­ротьба й компроміси між різними репрезентаціями нації»26.

Сталінські ідеологи могли ціною великих зусиль уніфікувати публічні репрезентації, але не їхні індивідуальні тлумачення. На додаток їх спантеличувала невизначена, мінлива природа національної ідентичносте, що постійно взаємодіяла з інши­ми ідентифікаціями і, як показав Дуара у своїй праці про мо­дерний Китай, «могла однаково підривати національну дер­жаву, як і підтримувати її»27.

Пам’ять так само важко піддасться систематизації, ви­слизає від неї. Усі націоналізми одержимі інтерпретацією минулого, і це відображає характер модерної національної ідентичносте, яка залежить від установки на «природну» тя- глість колективного минулого, теперішнього і майбутньо­го народу. Цю одержимість націоналістів тільки посилює той факт, що пам’ятання - це річ індивідуальна: міркуван­ня, через яке деякі суспільствознавці вважають термін «ко­лективна нам’ять» лише сумнівною метафорою28. Конструк- тивнішою була ідея Мориса Гальбвакса, французького соці­олога початку XX століття, котрий стверджував, що індиві­ди не можуть зберігати й активізувати суто особисті спога­ди, якщо їх не сконструйовано у певних соціяльних рамках (як-то сім’я, релігія і нація) і не підтримувано цими група­ми'29. Наголос Гальбвакса на соціяльній контекстуалізації ін­дивідуальної пам’яті вплинув на таких авторитетних дослід­ників соціяльної пам’яті XX століття, як ІТ’єр Нора та Йосеф Єрушалмі. Вони обоє ствердили Гальбваксове розрізнення колективної пам’яті та історії.

За Гальбваксом, «історія як така починається тільки тоді, коли закінчується традиція і соціяльна пам’ять тьмяніє або роз­падається». Себто історична пам’ять представляє далеке мину­ле, яке вже не існує як колективна пам’ять і з яким утрачено жи­вий контакт. Крім того, колективна пам’ять складається з чис­ленних голосів різних іруп, тоді як історичний наратив моно­

літний30. Знаменита серія книжок П’єра Нора «Місця пам’яті» була спробою описати розмаїття французьких пам’ятників, міс­цевостей та образів як «місць» нам’яті, які колись були живою колективною, але вже давно перетворилися на інституціоналі- зовану історичну пам’ять. Так само і Єрушалмі пише про втра­ту живої колективної пам’яті під тиском модерних історичних репрезентацій, зокрема наукової історії та дискурсу збережен­ня пам’яток31. У цій інтерпретації сучасна колективна пам’ять охоплює як історичну пам’ять - наші знання про минуле, так і соціяльну пам’ять прожитого нами досвіду, але остання прире­чена зникнути, а на її місці в наступних поколіннях постане на­укова історична пам’ять про наші часи.

Один із головних елементів, якого бракує у цій схемі, - момент засвоєння історичної пам’яті індивідом. Індивіду­альна практика пам’яті, яка формує приватні спогади у рам­ках сучасного публічного знання про минуле, - це також мо­мент визначення себе самого, адже усвідомлення історії фор­мує основу модерної національної ідентичности. Нещодав­но вийшли дві цікаві праці, у яких поновлено важливу роль особистості в цьому процесі. Еймос Фанкенштайн запропо­нував уживати термін «історична свідомість» на означення бажання індивідів зрозуміти свій досвід історично. Сьюзен Крейн пішла ще далі і припустила, що індивіди можуть за­своювати публічну історичну пам’ять як власну колективну через прожитий досвід вивчення минулого32. Інакше кажу­чи, людина не мусить бути свідком славетних учинків сво­їх предків, вона може просто прочитати історичну книжку і розвинути своє власне (чи спільне з однолітками) розумін­ня далекого минулого. Це її розуміння не обов’язково збіга­тиметься з інтерпретацією книжки, але читач пристрасно за­хищатиме його на підставі свого особистого досвіду пізнан­ня історії.

Якщо для «історичної свідомости» суспільства необхід­на участь індивідуальної свідомости у практиці запам’ятову­вання і забуття, то сталінський проект пам’яті від самого по­чатку мав ту невигоду, що держава не могла контролювати ін­дивідуальні інтерпретації історичних наративів. Але це була не одинока проблема. Хоча терміни «історична пам’ять» та «історична свідомість» лише час від часу з’являлися у після­воєнній радянській науковій літературі, Лєнін, Сталін і без­ліч дрібних ідеологів неодноразово зверталися до питання «національної гордости» та «спадщини» різних радянських націй. Це було наслідком того, що з розвитком радянсько­го соціялізму офіційна ідентифікація з певними історични­ми рухами та особистостями помітно змінювалася, часто зби­ваючи з пантелику й інтелектуалів, і простих людей. Коли в тридцятих роках сталінський СРСР став свідомим спадко­ємцем Російської імперії, він мусив інкорпорувати у свій на- ратив історію царських завоювань і територіяльних здобут­ків, але так до пуття й не узгодив це з попереднім уявлен­ням про «класову історію» чи з окремими історичними міто- логіями неросійських народів. На додаток рудименти контр- пам’яті про добільшовицькі націоналістичні історичні нара- тиви жили в Україні ще довго після Другої світової війни, яка привела в сталінські обійми західноукраїнців, котрі перебува­ли під упливом націоналістичної версії свого минулого аж до 1939 року. Німецька окупація ще більше підірвала контроль радянської влади над публічною пам’яттю. Кремль намагав­ся накинути й уніфікувати соціяльну пам’ять, але внутріш­ні тертя в сталінському історичному наративі та його нездат­ність запровадити тільки одне можливе прочитання культур­них продуктів підірвали ці зусилля. Влада не змогла зафік­сувати такий смисл минулого, з якого радянські нації висну­вали б орієнтації на майбутнє. Врешті-решт, сталінська імпе­рія пам’яті трималася завдяки залякуванню з боку держави і почала розпадатися, щойно загроза політичного насильства зникла.

Ґрунтована на матеріялах раніше засекречених радянських архівів, ця книжка досліджує сталінську політи­ку пам’яті в Українській Радянській Соціялістичній Респу­бліці. Вона розглядає, як у наукових працях, політичних про­мовах, романах, п’єсах, операх, картинах, пам’ятниках та свят­куваннях сталінських часів було представлене минуле другої за величиною нації СРСР, а особливо - як тоді зображували російсько-українські відносини. Позаяк у книжці йдеться про головні події в історії України до 1917 року, вона побудова­на на припущенні, що її герої - сталінські ідеологи, інтелекту­али й широкі маси - не мали безпосередніх особистих спога­дів про Київську Русь, козаччину чи Тараса Шевченка (1814- 1861). 1945 року ще жили люди, які могли зустрічатися з Ле­сею Українкою (|1913) чи Миколою Лисенком (*^1912), але більшість населення виводила свої уявлення про ці класичні постаті з пізніших історичних оповідей. Іншими словами, ця книжка не протиставляє історичну пам’ять живій колективній пам’яті про недавні події, а намагається розкрити механізми та збої в інституціоналізації офіційної історичної пам’яті33.


Сталінові українці



Сталінові українці
Досліджувати імперське мітотворення особливо добре на прикладі України, бо її історія тісно переплетена з росій­ською. Українці й росіяни - східні слов’яни - мають спіль­не походження і зрозумілі одна одній мови, російська й укра­їнська національні історії претендують на Київську Русь як на перше державне утворення свого народу. Звільнивши свої землі від польського панування у XVII столітті, українські козаки під проводом Богдана Хмельницького невдовзі звер­нулися по допомогу до Москви. І хоча інтерпретувати Пере­яславську угоду 1654 року можна по-різному, її остаточним результатом було входження України до складу Росії (зі сут­тєвою, хоча й постійно обмежуваною автономією впродовж перших двохсот років). У той час як західна частина етнічних

українських земель до 1939 року залишалася під Польщею, потім під Австро-Угорщиною і знову Польщею, східні укра­їнці переживали процес модерного націєтворення в Росій­ській імперії. Найбільший національний поет Тарас Шевчен­ко став утіленням українського «національного відроджен­ня», як його розуміла тогочасна інтелігенція. Слідом за ко­ротким епізодом незалежної державности у 1918-1920 роках східна частина була силоміць приєднана до більшовицької багатонаціональної держави у формі Української PCP. 1939 року Радянський Союз окупував східну Польщу і возз’єднав українців у межах однієї республіки.

У семи наступних розділах аргументи книжки розвину­то за допомогою хронологічного та предметного аналізу полі­тичних рішень, текстів і образів. У першому й другому розді­лах ідеться про ідеологічні зміни під час війни, у третьому й четвертому розділах проаналізовано післявоєнну ідеологічну реакцію. У трьох наступних розділах розглянуто, відповідно, творення історичних текстів, кодифікацію національної спад­щини та творення мистецьких репрезентацій минулого впро­довж кінця 1940-х - початку 1950-х років. Епілог продовжує розповідь до смерти Сталіна й далі, до розпаду СРСР, просте­жуючи історію радянської історичної пам’яті до кінця.

Ця книжка показує, що в кінці 1930-х - на початку 1940-х років, коли СРСР перейшов від безапеляційного осуду цар­ського колоніялізму до дедалі більшого ототожнення з росій­ським імперським минулим, сталінське повернення «нації» в ролі суб’єкта історії викликало реабілітацію як імперської російської, так і української національної спадщини. Відгу­куючись на сигнали згори, окремі письменники, історики й кіномитці здійснили цю зміну в публічному дискурсі, хоча й не без внутрішніх дебатів навколо відносної ваги понять «клас» і «нація» в межах нової радянської історичної пам’яті. Під час війни напруга між класовим і національним нарати- вами російсько-українських стосунків притлумлювалася, але виникло ще одне протиріччя - між патріотичними історіями російської й української націй. Не встиг Кремль видати якісь директиви з цього питання, як ідеологи й інтелектуали в са­мій республіці вже почали узгоджувати українську історич­ну мітологію з російським метанаративом у рамках «дружби народів», де домінувала Росія34. Спостерігаючи за реакцією Москви, інтелігенція республіки швидко зрозуміла, що вона може славити «великі традиції» України, допоки ці тради­ції доповнюють, а не підважують, історію російського імпер­ського минулого.

У перші повоєнні роки Москва помітно переймалася стримуванням росту неросійських національних ідеологій. Після початкових вагань - повертатися до класового розу­міння чи зміцнювати імперську ієрархію національних ми­нулих - центральна влада, врешті-решт, використала пово­єнні ідеологічні кампанії, щоб засудити українські націо­нальні інтерпретації минулого. Проте місцеві еліти неохоче відгукувалися на заклик Кремля знову зробити класову бо­ротьбу наріжним каменем історичних наративів. Натомість вони швидко розвинули прийнятну версію українського на­ціонального минулого, яка підкреслювала історичні й етніч­ні зв’язки з Росією. Працюючи над цим, українські інтелек­туали довели, що можуть успішно використовувати офіцій­ні формули, аби захистити себе під час ідеологічних кампа­ній. Кінець кінцем, вимушений симбіоз ідеологів з інтелек­туалами оприявнив багатокутник контролю, засудження і співпраці, який обом сторонам дозволяв виживати у деспо­тичній атмосфері останніх років сталінізму і творити «ідео­логічно витримані» наративи російсько-українських відно­син. І все-таки обидві сторони гостро усвідомлювали свою неспроможність змоделювати українську радянську істо­ричну пам’ять, зовсім незалежну від націоналістичного міту про походження.

Зрештою, радянська влада так ніколи повністю й не узго­дила національні історії різних народів СРСР. І хоча укра­їнські бюрократи час від часу придушували «націоналістич­ні ухили» в науці й культурі аж до кінця вісімдесятих років, їхні погляди на українську національну пам’ять були дуже неоднозначними. Етнічність залишалася головною категорі­єю радянської політичної таксономії, тому історичні нарати- ви повоєнного періоду по суті своїй були «національними іс­торіями», замаскованими поверховою класовою риторикою і сплавленими в імперський метанаратив.

І на кінець: ця книжка не претендує на те, щоб сповна розкрити історичну свідомість українців у сталінські часи. Кілька епізодичних свідчень, які маємо про народну історич­ну пам’ять того періоду, не дозволяють вичерпно реконстру­ювати справжню колективну пам’ять. Але багато відомостей про різну рецепцію офіційної історичної пам’яті все ж таки свідчать, що колективна пам’ять сталінських часів - на при­крість сталіністам - залишалася неоднозначною. Творен­ня офіційного дискурсу минулого не надавалося до тоталь­ної регламентації: ідеологи республіканського рівня постій­но пристосовували кремлівські вказівки до місцевих реалій, інтелектуали часто відхилялися від визначеного курсу, а їхня авдиторія могла по-різному витлумачити навіть найвитрима- ніший культурний продукт. Зважаючи на всеохопний харак­тер сталінського проекту пам’яті, все інше, крім монолітної колективної пам’яті, виглядало б для тогочасних ідеологів невдачею. А це й була невдача: сталінський СРСР аж ніяк не був такою монолітною спільнотою пам’яті, а залишався кон­гломератом націй із погано узгодженими і внутрішньо неста­більними національними пам’ятями.

* * *

Джерела цієї книжки - матеріяли з восьми українських та російських архівів3,4. Більшість цих документів стали до­ступними дослідникам тільки на початку дев’яностих років. Однак ще в «доархівну еру» західні науковці написали багато проникливих досліджень про сталінізм в Україні35 та радян­ські спроби псреозиачити українську історію так, щоб вона відповідала офіційному баченню російсько-українських від­носин36.

Коли на початку дев’яностих зник ідеологічний контроль над наукою й почалося розсекречення партійних архівів, за­хідні дослідники змогли працювати в українських архівах і як наслідок з’явилося кілька впливових праць, у яких полі­тичне й соціяльне життя в сталінські часи досліджувалося на українському матеріялі37. Мої висновки про роль місцевих інтелектуалів і бюрократів близькі до ідей Аміра Вайнера, що їх він виклав у своїй книжці «Making Sense of War». Вайнер зосереджується на воєнному досвіді як новому осерді радян­ського леґітимізаційного міту, при цьому він підкреслює, що українські еліти використовували воєнні наративи, щоб ар­тикулювати свою етнічну відмінність. Українські історики теж узялися вивчати сталінську добу, особливо ж відносини між сталінською владою й українською інтелігенцією. Впро­довж останнього десятиліття вони уклали дві надзвичайно корисні збірки документів38, видали кілька книжок та опублі­кували численні статті стосовно моєї теми39. На жаль, багато з цих цінних досліджень репродукують традиційний західний погляд на сталінізм як на переможну тоталітарну диктатуру, де держава цілковито домінувала над суспільством, та зосе­реджуються на злочинах Сталіна і його оточення, які начебто успішно залякали українську громадськість, змусивши її слу­хатися офіційної партійної лінії.

Ця праця пропонує інакший, складніший образ сталін­ської ідеології й культури у найважливішій неросійській рес­публіці Радянського Союзу. Проблематизуючи традиційні наративи про монолітний сталінізм, вона намагається вияви­ти тонкі, ледь помітні способи співпраці та опору, з яких сплі­талася тканина культурного життя за доби сталінізму.

Розділ перший Радянські національні патріоти





«Робітники не мають вітчизни» - проголо­сили в «Маніфесті комуністичної партії» Маркс і Енгельс. Основоположники марк­сизму не ігнорували існування національ­них держав чи націоналізму, проте вважали їх явищем другорядним і минущим. Логіка історії людства полягала, на думку Маркса, в еволюції різних «способів виробництва», які визначали форми суспільної організа­ції: первісну, рабовласницьку, капіталістичну та комуністич­ну. Замість традиційного наративу XIX сторіччя про станов­лення національних держав Маркс запропонував історію бо­ротьби між експлуатованими класами й експлуататорами. Згідно з «Маніфестом...», «Історія всіх суспільств, що існува­ли до цього часу, була історією боротьби класів»40.
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка