Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи»



Скачати 17,34 Mb.
Сторінка1/62
Дата конвертації04.11.2016
Розмір17,34 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   62
Українська література за межами України

УРОК№ 65



ЄВГЕН МАЛАНЮК. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПОЕТА Й ЛІТЕРАТУРОЗНАВЦЯ, ЯСКРАВОГО ПРЕДСТАВНИКА «ПРАЗЬКОЇ ШКОЛИ». РОЛЬ ПОЕТА-ПАТРІОТА В СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ («СТИЛЕТ ЧИ СТИЛОС?..»), МАЙСТЕРНЕ ВИКОРИСТАННЯ АНТИТЕЗИ У ТВОРІ

Мета: поглибити вивчене про літературу української діаспори; ознайо­мити учнів із життєвим і творчим шляхом поета й літературознавця, яскравого представника «Празької школи» Євгена Маланюка; розви­вати вміння аналізувати поезії; виховувати зацікавленість творчим доробком письменника.

Обладнання: портрет письменника, книжкова виставка його творів. Теорія літератури: антитеза (повторення).

Тип уроку: комбінований.

ПЕРЕБІГ УРОКУ

  1. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

  2. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ, МЕТИ УРОКУ.

МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Слово вчителя

Похований Євген Маланюк на нью-джерському цвинтарі Баунд Брук, котрий американські українці називають «нашим Пантеоном». Надгробок на могилі зведено за проектом сина Є. Ма­ланюка Богдана.

Помер письменник 16 лютого 1968 р. від серцевого нападу в ма­лій самотній кімнаті на Флашінґу в Нью-Йорку. Його знайшли

мертвого на підлозі. У його кишені лежав квиток до опери на вечір того дня, коли він помер. До труни великого поета-мислителя по­кладено примірник збірника «Український інженер» з текстом його останньої публічної промови. Її було виголошено під час святкуван­ня 50-річного ювілею української самостійності.

Нелегкою була доля Є. Маланюка. Від яких же витоків і до яких висот прямував він упродовж життя? Спробуємо зрозуміти це сьо­годні.

ІІІ. СПРИЙНЯТТЯ ТА ЗАСВОЄННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

  1. Виступи учнів із повідомленнями про життєвий і творчий шлях

письменника. (Звернути увагу на те, які обставини вплинули

на формування Є. Маланюка як письменника, патріота.)

  1. й учень. Народився Євген Филимонович Маланюк 1 лютого (20 січня за старим стилем) 1897 року в Архангороді Херсонської губернії (тепер містечко Новоархангельськ Кіровоградської області) в родині інтелігентів, які любили рідне слово й шанували націо­нальні святині. У їхньому старому, мурованому зі степового каменю домі жилося «на дві хати» — дідову і батькову. У першій хаті пану­вав дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обрядів. У другій — атмосфера «українського інтелігента», не спокушеного ані далеким Петербургом, ані навіть близькою Одесою.

Батько Є. Маланюка Филимон Васильович працював учителем, а згодом повіреним у містечковому суді, захоплювався просвітниць­кою діяльністю, був режисером аматорських театральних постано­вок, співав у церковному хорі, друкувався в часописах, виступав іні­ціатором відкриття гімназії. Родина нарікала на нього за таку його «кар’єру» (він був людиною «без определенных занятий», як було занотовано в реєстрах поліції), але саме батько заклав основи інте­лектуального й світоглядового розвитку Євгена.

  1. й учень. Перші свої уроки малий Євген здобув удома, потім навчався в Архангородській початковій школі. Як і його молодші брати, Онисим та Сергій, він відзначався блискучими знаннями. Але лише найстарший із синів — Євген — продовжив здобувати освіту в Єлисаветградському земському реальному училищі. Навчання в підготовчому класі хлопець завершив із відмінними результатами і згодом був звільнений від оплати, що полегшило долю малозабез­печеної сім’ї. Здібний учень стає стипендіатом Єлисаветградського земства. Незважаючи на те, що профіль навчального закладу був інженерний, учнів спонукали до систематичного читання художньої літератури. При училищі діяли також рисувальні класи, у яких на­вчали малювання, креслення, ліплення орнаменту з глини і воску.

Восьмирічне перебування в стінах закладу (1906-1914), з яким у різ­ні часи пов’язали свої долі Євген Чикаленко, Панас Саксаганський, Микола Садовський, Юрій Яновський, Гнат Юра та інші відомі діячі, значно розширило світогляд Маланюка, пробудило в ньому творчі здібності, любов до літератури, живопису, театру. У 13 років хлопчина починає віршувати.

Після закінчення Єлисаветградського земського реального учи­лища 1914 року Є. Маланюк вирішує продовжити навчання в Пе­тербурзькому політехнічному інституті, проте на перешкоді стає Перша світова війна. Восени того самого року юнак стає курсантом Київської військової школи, яку закінчує в січні 1916 р. Серед кур­сантів 90 % становили етнічні українці. Упродовж кількох місяців юнак служить у чині прапорщика в 39-му піхотному запасному батальйоні на території Володимирської губернії, а з серпня 1916 р. у званні молодшого офіцера перебуває в 4-й роті 2-го Туркестан­ського стрілецького полку на Південно-Західному фронті, потім потрапляє до 2-ї кулеметної роти.

  1. й учень. 1917 рік приніс Є. Маланюкові чимало гострих вражень, потрясінь і втрат. Ганебні поразки, бунти на фронті, сол­датські самосуди над командирами призвели до того, що офіцери почали масово покидати армію. Маланюк залишається, бо, як пише Л. Куценко, «сумління та почуття обов’язку й офіцерської честі змусили бути поручника зі своїм підрозділом». Демобілізувавшись із російської армії, Маланюк вступає до української. Про цей період сам письменник пише так: «Я вирушив до серця України, до Ки­єва. Виїзд мій попередило встановлення гетьманської влади. .Тоді слово «Гетьман» було для мене синонімом слави, міці, багатства й сили Української держави. Правда, через якихось півроку сло­во «Гетьман» було заплямоване і позолота з його злізла. Боляче, гірко, тяжко було розпрощатися з сонячною мрією на довший час, але тоді — тоді була весна й сонце, і воскресіння». Отже, Маланюк розчарувався в політиці Скоропадського, який став маріонеткою в руках німецьких окупантів.

Він служив у чині старшини в Генеральному Штабі України. Пізніше стає ад’ютантом генерала Василя Тютюнника, команду­ючого Наддніпрянською Армією УНР. Болісно сприймає молодий офіцер поступовий занепад УНР.

Громадянська війна поставила братів Маланюків по різні боки барикад. Коли Євген був бійцем УНР, його молодший брат Сергій встановлював більшовицьку владу в рідному місті. Євген попере­див дружину брата про можливість фізичної розправи над Сергієм. Переховуючись у полі пізньої осені, Сергій застудився і захворів на туберкульоз. На знак подяки за те, що Євген врятував його, «.свою доньку більшовик Сергій нарік Євгенією на честь старшого брата-петлюрівця». Коли доньці виповнився рік, Сергій помер.

У Генеральному штабі Української армії Маланюк обіймав ви­соку посаду, познайомився із Василем Тютюнником, який після антигетьманського перевороту став генералом і командуючим Укра­їнською армією. Є. Маланюк став його ад’ютантом. Генерал і помер від тифу на його руках.

  1. й учень. Місцем глибокого переосмислення долі України та власного життя стали для Є. Маланюка табори для інтернованих у Каліші, у яких він пробув три роки. Але саме тут він починає сер­йозно займатися літературною творчістю. Спочатку була публіци­стика, яка вирізнялася філософським осмисленням дійсності, у ній проглядалася виразна концепція власного світогляду письменника. Потім з-під пера почали з’являтися й поезії.

Є. Маланюк пише багато, разом зі своїми друзями Юрієм Дарага- ном, Миколою Чирським, Максимом Гривою (Загривним) видає гек­тографічним способом журнал «Веселка» (1922-1923), у якому й сам починає друкуватися. До редакційної колегії «Веселки» спершу входили Ф. Крушинський, І. Зубенко, А. Коршнівський, М. Селегій,

А. Падолист і Є. Маланюк, але вже у другому році свого існування «Веселка» цілковито перейшла до рук Є. Маланюка і М. Селегія. Був це тяжкий і для духової праці не дуже сприятливий час, але «Веселка» переборювала всі труднощі й перешкоди, стаючи і тут тим духовим центром, що гуртував навколо себе ідейне українське вояцтво. Інтерновані вояки заснували аматорський театр, чоловічий хор, навіть балетні курси; влаштовували різні культурно-освітні акції. Але й таке насичене мистецьке й громадське життя не при­меншувало туги за Україною. Є. Маланюк прагнув зрозуміти, що привело до поразки УНР, до цього поневіряння в чужих краях. Ці розмірковування просилися на папір у вигляді щемливих, гірких і часто жорстких поетичних рядків. Серйозно про свій талант Є. Ма­ланюк заявив у книзі «Озимина», яка вийшла в 1923 р. і вміщувала доробок трьох авторів — Є. Маланюка, М. Осики, М. Селегія.

  1. й учень. Після того як табори інтернованих восени 1923 року були розформовані, Є. Маланюк переїздить до Чехо-Словаччини, де в Подєбрадах навчається в Українській господарській академії на інженера-гідротехніка. Свій талант поета він піддає нелегкому випробуванню: «Я ґвалтую себе на інженера, і це мені дуже до­рого коштує», «в час, коли наростали строфи,— бухала по голові математика і дерев’янів». Деякий час письменник входив до складу Ліги українських націоналістів (ЛУН), співпрацював у журналі цієї організації «Державна нація». Є. Маланюкові пощастило на­вчатися у відомих професорів-співвітчизників Івана Шовгенева, Євгена Чикаленка, Сергія Шелухіна. Він брав участь у численних літературно-мистецьких вечорах, дискусіях, що влаштовувались у Подєбрадах, Празі, де потоваришував з Леонідом Мосендзом, Оле­гом Ольжичем, Оленою Телігою, Олексою Стефановичем, Оксаною Лятуринською, Михайлом Мухіним. Знайомство з поетесою Ната­лею Лівицькою-Холодною переросло в кохання, яке дуже змучило Євгена, ледь не довівши до самогубства.

Перша збірка поета «Стилет і стилос» з’явилася 1925 року. Її вихід став неабиякою подією і в житті автора, і в тогочасному літературно-мистецькому процесі, викликавши неоднозначну реак­цію: від цілковитого несприйняття до надзвичайного захоплення. Цією книгою, як і наступною — «Гербарій» (Гамбург, 1926), Мала- нюк ствердив свої позиції поета-націєтворця, яким він не зрадить до самої смерті. Молодше покоління представників діаспори при­ваблювали войовничий дух збірки; звернення до державницької і визвольної атрибутики у вигляді «заліза наших когорт» та «свя­ченого ножа», розміркування над долею сучасного мистецтва, по­кликаного слугувати високим ідеалам. Старші ж, схильні до помір­кованості та нескінченних оплакувань недолі України, були просто шоковані різким тоном письменника, його зневажливими оцінками земляків-малоросів і звинуваченнями на їхню адресу, що ніяк не до­ростуть до рівня нації.

1925 року в Подєбрадах Є. Маланюк познайомився зі студенткою медицини Зоєю Равич із Полтавщини і невдовзі одружився з нею (заручини відбулися 5 липня, а вінчання 12 серпня в церкві свято­го Миколая у Празі). Але подружнє життя пари не склалося через матеріальні негаразди. Євген, закінчивши академію, подався на за­робітки. Із 1928 р. Маланюк працює у Варшаві за своїм фахом.

А Зоя залишилася навчатись у Празі. У Польщі Маланюка по­глинула не лише праця заради заробітку, а й літературна творчість та участь в угрупованні «Танк». 1929 року подружжя розлучилося. Пізніше Зоя написала про Є. Маланюка чудові спогади.

  1. й учень. На варшавський період припадає вихід у світ на­ступних книг поета: «Земля й залізо» (Париж, 1930), «Земна ма­донна» (Львів, 1934), «Перстень Полікрата» (Львів, 1939), «Вибрані поезії» (Львів; Краків, 1943). Значно пожвавлюється публіцистична і наукова діяльність Є. Маланюка, з’являються десятки статей, на­рисів, есе, у яких він осмислює набутки вітчизняної і світової куль­тури (Т. Шевченко, М. Гоголь, П. Куліш, Я. Щоголев, Г. Чупринка,

І. Бунін, М. Бажан, С. Гординський, В. Ґренджа-Донський, Зореслав та ін.). Публікуються переклади з інших літератур (Шарль Бодлер, Йозеф Сватоплук Махар, Микола Гумільов).

У Варшаві доля звела Є. Маланюка зі співробітницею чеського посольства Богумілою Савицькою, що стала його другою дружиною. Тридцятитрирічний письменник нарешті знайшов спокій родинного життя в складних умовах еміграційного побуту в Польщі, і рядки:

Ще сяє день. Ще високо блакить,

Далеко ще до вечора, єдина.

Мої обійми сильні і палкі,

І прийде час — ти подаруєш сина,—

цілком і повністю передають і суто особисті, й земні бажання та емо­ції автора.

Збірка «Земна Мадонна» і син поета Богдан з’явилися на світ одночасно в 1934 р.

Дружина, син, родинне життя надзвичайно багато важили у жит­ті поета-вигнанця. Але цей єдиний прихисток зруйнувала війна.

Із наближенням фронту до Варшави Маланюки вирішили за­лишити Польщу. Першою переїхала до невеличкого села Кунштату в Моравії Богуміла із сином. Євген підробляє, де може: вчителем у Варшавській православній семінарії, перекладачем текстів до кі­нохронік, часто живе надголодь. Приєднався він до сім’ї весною 1945 року.

Коли ж у травні радянські війська зайняли сусіднє із Куншта- том село, то пізно увечері до Маланюків завітав місцевий поліцей­ський і розповів, що радянська військова комендатура має списки російських та українських емігрантів, які підлягають негайному арешту. У тих списках значиться і прізвище поета Євгена Маланю- ка, отже, йому потрібно терміново залишити Кунштат.

Рідня з дружиною поспіхом зібрали письменника в дорогу. Часу на роздуми практично не залишалося, оскільки щомиті до поселен­ня могли увійти війська. На найнятому ріднею авто Євген Маланюк уночі відбув до найближчої залізничної станції, а звідтіля до Праги і далі. Через той поспіх та хворобу сина дружина не змогла залиши­ти Кунштат.

Для Є. Маланюка розпочався другий період блукань. Із травня 1945 року листування було єдиним способом спілкуванням родини. Спершу були листи із Регенсбурга (ФРН). Майже чотири довгих роки Маланюк жив у таборах. У таборових школах міста Регенсбур­га він вчителював. Навколо нього знову збирається коло літературно обдарованої молоді з нової хвилі української еміграції — Леонід Лиман, Олег Зуєвський, Леонід Полтава.

Поет бере участь у створенні письменницької організації СТІНА (Художній український рух), що упродовж 1945-1949 років працю­вала в Німеччині і стала цікавою сторінкою в історії української літератури у вигнанні. На кінець сорокових люди дедалі частіше покидали табори: дехто від’їжджав до Латинської Америки, дех­то в Австралію, проте більшість прагнула потрапити до США. 1949 року відпливав у свою третю еміграцію і Євген Маланюк.

  1. й учень. Після переїзду до Америки розпочинається другий період творчості поета.

Маланюк поселяється на околиці Нью-Йорка: спочатку пра­цює фізично, потім — у проекторному бюро, де й трудився до ви­ходу на пенсію 1962 р. 1958 р. Є. Маланюк став почесним голо­вою об’єднання українських письменників «Слово». За океаном з’являються друком його збірки «Влада», «Поезії в одному томі», «Остання весна», «Серпень»; окремим виданням виходить поема «П ’ята симфонія» (1954), що уславлює діяльність борців за укра­їнську державність — В. Тютюнника, В. Сінклера, А. Мельника,

В. Сальського, М. Безручка, О. Удовиченка, Є. Коновальця, В. Пет- ріва та інших. Євген Маланюк продовжує працювати і в галузі пуб­ліцистики, літературонавства. Широкий резонанс мали видання: «Нариси з історії нашої культури» (1954), «Малоросійство» (1959), «Ілюстрісімус Домінус Мазепа — тло і постать» (1960), «Книга спо­стережень» у двох томах (1962; 1966).

Інколи поет збирав для родини якісь гроші, надсилав чотири посилки в рік. Робив це щоразу під іншим прізвищем, аби не зашко­дити синові. Мати всіляко підтримувала в сім’ї культ батька, проте теж намагалася зробити все, щоб тінь батька-емігранта не лягла на сина.

1962 року письменник ризикнув відвідати соціалістичну Поль­щу. Ще у США, в посольстві Польщі, йому було заявлено, що вони не відповідають за нього у Варшаві. І все ж письменник вирішив відвідати місто, з яким було пов’язано стільки років життя.

Поет приїздить до Варшави, туди ж прибуває до своєї рідної сестри його дружина. Таким чином, двоє вже літніх людей без жод­них перешкод зустрічаються у великому місті. Мріяли перехитрити спецслужби, та дарма. «За обома, татом і мамою,— розповідає у лис­тах Богдан Маланюк,— стежила таємна поліція у Варшаві, а потім у Секочині (16 км від Варшави), де тітка мала свій будиночок. Вони туди втекли, але незабаром і за будинком у лісі вже також стежили два-три агенти, так що вони вночі задвірками через поле й болото вернулися до Варшави й сховалися ще в одних знайомих. Під час відльоту літака на Нью-Йорк тато прийшов у останню хвилину, і знайомі обступили його так, щоб його не змогли затримати, коли він виходитиме на аеродромне поле. Мама вернулася до Праги роз­хвильована, але дуже щаслива. Невдовзі по тому її допитувала держбезпека у Празі; 1963 року вона померла».

Це було його останнє побачення з Варшавою, з багатьма спога­дами про минуле.

У лютому 1968 року письменника не стало. Уже після його смер­ті в мюнхенському видавництві «Сучасність» з’явилася впорядко­вана ним самим збірка поезій «Перстень і посох» (1972), що стала лебединою піснею поета.

  1. Бесіда за змістом учнівських виступів

  • Де і в якій сім’ї народився Є. Маланюк?

  • Де навчався майбутній письменник?

  • На які періоди поділяють творчість Є. Маланюка? Які ви зна­єте збірки поета?

  • Що стало причиною еміграції письменника до Америки?

  • Якою збіркою Маланюк ствердив свої позиції поета-націєтворця, яким він не зрадить до самої смерті?

  • Чи був письменник щасливий в особистому житті?

  • Які обставини вплинули на формування Є. Маланюка як пись­менника, патріота?

  1. Підготовка до сприйняття змісту поезії «Стилет чи стилос?»

Перша збірка Є. Маланюка називається «Стилет і стилос». Стилет (італ. stilletto, від лат. stilus — «паличка для письма», «гострий стрижень») — колюча холодна зброя, кинджал італійсько­го походження з прямою хрестовиною та тонким і вузьким клинком, у класичному варіанті не має ріжучої кромки (леза). Перетин клин­ка може бути круглим, овальним, трьох- (найчастіше) або чотири­гранним з долами і ребрами жорсткості або плоскими гранями, леза зазвичай відсутні. Невеликий розмір стилета дозволяв приховано носити його під одягом або маскувати в різних предметах, через що той був популярний у найманих вбивць і змовників, а також у жі­нок. У військовій справі стилет використовувався в якості додатко­вої зброї або зброї самозахисту проти ворога, одягненого в зброю.

«Стилосом» у Давній Греції називали також і інструмент для письма. Це була невелика паличка. Один кінець стилоса був за­гострений, а інший — сплющений. Стилосом писали на дощечках, покритих воском. Світлий віск покривав темну дощечку, і якщо його дряпали гострим кінцем стилоса, залишався добре видимий слід. Написане було легко стерти. Для цього слід було тільки пригладити віск сплющеним, як лопаточка, іншим кінцем стилоса.

І в назві збірки ці символи не протиставляються один одному, бо для поета вони поки що рівнозначні:

Ось: розуму уважний стилос.

І серця вогневий стилет.

Тема ролі поезії та поета традиційна. Звернувшись до неї, Є. Ма­ланюк засвідчив, що продовжуватиме традиції Т. Шевченка, П. Ку- ліша, І. Франка, Лесі Українки, які відзначали суспільну важли­вість поезії.

Письменник усвідомлює, що трагедія України спричинена її ко­лоніальним статусом, втратою державної незалежності та націо­нальної свободи, а внаслідок усього — і особистої гідності та на­ціональної самосвідомості, духовного багатства нації. Крізь усе життя автор пронесе провідну ідею відродження держави через відродження історії.

У збірці викладена світоглядна концепція Євгена Маланюка, який прагнув словом перевиховати малороса, щоб увесь світ побачив справжнього українця.

Адже українець, на переконання поета, з одного боку: Тюхтій-хохол, що, хоч дурний, та хитрий,

Макітру хилить виключно по вітру,

Міркує шлунком і хропе гуртом.

А з іншого:

Внук кремезного чумака.

Січовика блідий праправнук,

Я закохавсь в гучних віках,

Я волю полюбив державну.

Уся збірка — це життєва програма Євгена Маланюка. У ній поет підкреслює, що боротьба не припинялася, вона продовжується, а зброєю стає слово.

Збагнеш оце, чим серце билось.

Яких цей зір нагледів меж,

Чому стилетом був мій стилос,

І стилосом бував стилет.

  1. Виразне читання поезії «Стилет чи стилос?»

учителем чи заздалегідь підготовленим учнем

Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко Вагаються трагічні терези.

Не кинувши у глиб надійний якор,

Пливу й пливу повз береги краси.

Там дивний ліс зітхає ароматом І ввесь дзвенить од гімнів п’яних птиць Співа трава, ніким ще не зім’ята,

І вабить сном солодких таємниць,

Там зачарують гіпнотичні кобри Під пестощі золототілих дів.

А тут — жаха набряклий вітром обрій:

Привабить, зрадить і віддасть воді.

Та тільки тут веселий галас бою —

Розгоном бур і божевіллям хвиль Безмежжя! Зачарований тобою,

Пливу в тебе! В твій п’яний синій хміль!

  1. Робота над змістом поезії. Евристична бесіда

  • Що ми можемо сказати про ліричного героя цього твору? Які інтонації наявні в останній строфі поезії? (Ліричний герой пое­зії, а з ним і сам автор, вийшовши на поетичне поле, бачить пе­ред собою два шляхи: на одному поклоніння красі, яка «вабить сном солодких таємниць», а на другомубезмежні простори і «галас бою». І він розмірковує над принадами і спокусами мис­тецького шляху з оспівуванням краси природи і кохання. Та рі­шуче жене від себе цю думку, обирає замість стилосу стилет, щоб заглибитись у земні проблемизбудити в народі, який залишився там, на втраченій батьківщині, бажання стати нацією.

Слово «безмежжя», вжите автором у останній строфі, однаково стосується як «берегів краси», так і «набряклого вітром обрію». Ліричний герой хоча й схиляється на користь стилосу, але він усвідомлює, що реалії українського життя такі, що митець мусить виховувати свою націю, мусить боротися за свою дер­жаву, проте не забувати, що насамперед він все-таки митець і не може не помічати краси.

Отже, ліричний герой органічно поєднує у своїй душі два, на пер­ший погляд, несумісні, світи, які, не втрачаючи своїх конкрет­них характеристик, взаємозбагачуються в новій якості.)

  • Яку роль, на вашу думку, виконує в назві твору сполучник «чи»? (Сполучник «чи» у назві твору виконує неабияку смис­лову роль, вказуючи на певну нерішучість ліричного героя пе­ред неминучим вибором. Тому символ терезів як втілення долі поета за такої невизначеності завбачає трагічні наслідки ва­гання, зумовлює потребу подолання подвійної ситуації («Дво­яко Вагаються трагічні терези».)

  • Яку стилістичну фігуру використовує автор у поезії для ви­словлення свого погляду на проблему? (Як уже зазначалося, лі­ричний герой твору розмірковує, чому надати перевагубо­ротьбі, дії, силі чи прекрасному, поезії. Він має вирішити, що стане визначальним у його творчостіслужіння красі чи гро­мадським інтересам? Щоб зіставити, порівняти ці поняття та визначитися, автор застосовує антитезу: «береги краси», «пестощі»«набряклий вітром обрій»; «дивний ліс», гімни «п’яних птиць», сон «солодких таємниць»«веселий галас боюРозгоном бур і божевіллям хвиль».)

  • Розкрийте символічний зміст образів стилета та стилоса. (Сти­лет є символом свідомого вибору жертовної боротьби за ідеали народу. Стилос — це уособлення мистецтва з його витонче­ною гармонією, музикою людських почуттів та магією добра і краси. Цим твором, як і всією збіркою, Є. Маланюк ніби про­голосив, що він змінив меч вояка за державність України (сти­лет) на перо (стилос). Але мирний стилос у його руках стає стилетом, зброєю в боротьбі за державність України. Стилет і стилос, зброя й перо, сила і краса зливаються в своєму образі, символізують боротьбу за ідеали народу, свідомий вибір і жер­товне служіння красі й правді.)

  • Визначте характерні ознаки стилю цієї поезії. (Використання експресивної й емоційної лексики, динамічної ритміки, схвильо­вана інтонація, оригінальне римування.)

  1. Захист власної думки

Чи переконані ви, що ліричний герой поезії зробив свій вибір назавжди?

!V. СИСТЕМАТИЗАЦІЯ Й УЗАГАЛЬНЕННЯ ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ



Інтерактивна вправа «Мікрофон»

«Моє речення про Євгена Маланюка».

  1. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

  • Повторити матеріал уроку. Укласти хронологічну таблицю життя і творчості письменника.

  • За бажанням учнів. Для тих, то хоче більше дізнатися про осо­бистість та творчий доробок письменника. Робота над проектом «Випуск газети, присвяченої життю і творчості письменника».

  • Підготувати аргументовану відповідь на питання: «Чи візьмете ви в бібліотеці книжки Є. Маланюка?»

  1. ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ УРОКУ. РЕФЛЕКСІЯ

Закінчити речення.

  • Мені хочеться вірити, що .

  • Я ніколи не буду ...

  • Я замислився над ...

УРОК № 66

Каталог: 200000494-85c8386c24


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   62


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка