Веселий цвинтар



Сторінка1/18
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,74 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
    Навігація по даній сторінці:
  • МУМІЯ І
ВЕСЕЛИЙ ЦВИНТАР
НАД ОСІННІМ ОЗЕРОМ
Цей став повісплений, осінній чорний став,

як антрацит видінь і кремінь крику,

виблискує Люципера очима.
П'янке бездоння лащиться до ніг.
Криваво рветься з нього вороння

майбутнього. Летить крилатолезо

на утлу синь, високогорлі сосни

і на пропащу голову мою.


Охриплі очі збіглися в одне —

повторення оцього чорноставу,

насилу вбгане в череп.

Неприхищенний,

а чуєш, чуєш протяг у душі!?
ВЕРТЕП
На першому поверсі — двоє людей

на другому — їхні тіні.

Вправний оператор

так освітлює кадр,

що й не добереш,

де люди, а де лиш тіні.


Внизу проказують: нам з тобою

жити в любові й радості.

Вгорі повторюють: мав би ніж —

зарізав би як собаку.

Потім на кін виходить

хтось третій

і починає агітувати за рай,

що росте й росте

все вище й вище.
Сніп світла зноситься

в порожню небесну твердь,

де чути янгольські співи:

"одним кипіти в маслі,

а другим у смолі".
Нарешті починаються танці:

на авансцену вискакує чорт

і починає обертатися.

Раз він стає на ноги,

вдруге — на руки,

доти перевертається,

поки руки не приростають до землі,

а ноги зависають в повітрі.

І тоді стає помітно,

що обертається, власне,

тільки тулуб.
* * *
Мені здається, що живу не я,

а інший хтось живе за мене в світі

в моїй подобі.

Ні очей, ні вух,

ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий

в своєму тілі. І, кавалок болю,

і, самозамкнений, у тьмущій тьмі завис.

Ти, народившись, виголів лишень,

а не приріс до тіла. Не дійшов

своєї плоті. Тільки перехожий

межисвітів, ворушишся на споді

чужого існування.

Сто ночей

попереду і сто ночей позаду,

а межи ними — лялечка німа:

розпечена, аж біла з самоболю,

як цятка пекла, лаконічний крик

усесвіту, маленький шротик сонця,

зчужілий і заблуканий у тілі.

Ти ждеш іще народження для себе,

а смерть ввійшла у тебе вже давно.
* * *
Порідшала земна тужава твердь,

міський мурашник поточив планету.

Міліціонери, фізики, поети

вигадливо майструють власну смерть.

Протрухлий український материк

росте, як гриб. Вже навіть немовлятко

й те обіцяє стати нашим катом

і порубати віковий поріг,

дідівським вимшілий патріотизмом,

де зрідка тільки човгання чобіт

нагадує: іще існує світ

справіку заборонений, як схизма.

Ця твердь земна трухлявіє щодня,

а ми все визначаємось. До суті

доходимо. І, Господом забуті,

вітчизни просимо, як подання.


* * *
Біля метро "Хрещатик"

щоранку зупиняється

дитячий візок.

Двірничка вибирає з чавунних урн

накиданий мотлох —

старі газети, ганчір'я,

коробки з-під сірників, недокурки,

навантажить ними візок

і сквером каштанів рушає далі.

А сьогодні, напередодні свята,

вона вбрала найкращу спідницю з сатину,

новенькі черевики й фуфайку,

навіть візок прикрасила

штучними квітами з поролону.

Усмішка і задума на її обличчі

творить рівновагу щастя.


* * *
Посадити деревце —

залишити про себе найкращу пам'ять.

І вони стали висаджувати вздовж колючого дроту

квіти, кущі, дерева.

Дикий виноград обснував гострі шпичаки,

розвісив лапате листя

і навіть попускав синюваті грони,

повився повій,

трублячи в поблідлі сурми ніжності.

Коло горожі порозпускались такі півники, півонії, жоржини,

що заберуть очі і не повернуть.

Начальство, перевіряючи, як вони виконують взяті соцзобов'язання,

завжди ставило проти графи

"заходи по естетичному вихованню ув'язнених":

ведеться на високому ідейно-політичному рівні.

Одні тільки підписи високого начальства

їм нагадували забуті шпичаки дроту.
* * *
Їх було двоє — прибиральниця і двірник.

Вони сиділи на Володимирській гірці —

там, де видно увесь Труханів острів,

Дарницю і навіть поближні трамваї,

і жваво обговорювали замацану статтю

"Як ми готуємо пленум райкому".

Між ними спалахнула жвава дискусія,

в якому районі міста

пленуми проводяться якнайкраще.

Двірник був настирливий,

але прибиральниця не здавалась:

по пам'яті вона цитувала Брєжнєва.

Докази її, майже незаперечні,

таки справляли враження,

бо двірник скільки не опирався,

мусив був здатися.

З кишені він дістав

загорнений у газету сніданок —

цибулю, хліб, кусень сала й пляшку води,

щедро розполовинив,

віддавши їй більшу частину

хліба, цибулі і навіть сала.

Поївши й попивши,

прибиральниця дістала з-за пазухи

зашмарованого вузлика,

висипала в жменю дріб'язок,

піднесла до очей

і стала підраховувати навпомац.

Напевне, вона збиралася

розрахуватися за снідання,

але двірник зробив королівський жест:

мовляв, не треба платні,

він сьогодні частує.
* * *
Тато молиться Богу,

тужить мама. Сестра

уникає порогу,

хоч вернутись пора.

Уникає — радіє,

повертає — мовчить.

Повечір'я ще тліє,

іще хвіртка рипить,

іще видно дорогу,

іще гусне жура.

Тато молиться Богу

і ридає сестра.


* * *
На Лисій горі догоряє багаття нічне

і листя осіннє на Лисій горі догоряє,

а я вже забув, де та Лиса гора, і не знаю,

чи Лиса гора впізнала б мене.

Середина жовтня, пора надвечір'їв твоїх,

твоїх недовір і невір і осіннього вітру.

І вже половина життя забувається. Гріх

уже забувається. Горе і радість нехитра.

Середина жовтня — твоїх тонкогорлих розлук,

і я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю

чи я вже помер, чи живу чи живцем помираю,

бо вже відбриніло, відквітло, відгасло, відграло навкруг.

Та досі ще пахнуть тужливі долоні твої,

і губи гіркі аж солоні і досі ще пахнуть,

і Лиса гора проліта — схарапудженим птахом,

і глухо, в набухлих аортах, надсадно гудуть голуби.


* * *
Відлюбилося.

Відвірилося.

Відпраглося.

День врівноважений,

як вичовганий валун.

Поступово перетворюєшся

на власний архів,

дорогий,


мов померлий родич.

Нічний ставок попід соснами,

книги, самота —

більше не зворохоблюють.

Світ — міріадом досяжних мет.

Забаганки — здійсненні.

Простягни руку попереду —

схололими пальцями

відчуєш самого себе.

Спокій,


вичинений.
МУМІЯ

І

Голова його заполонена спогадами.

(Вічне перемелювання однієї істини:

гримаси підлості, підлість підлості,

підлість підлості підлості).

Хтиво проказує старечим ротом:

те, що було 1968 року нової ери,

віддзеркалює, ніби в мертвій воді,

події 1968 року перед Христом.

Рухається, зазираючи в брезклу воду.

Підійшов, побачив, збагнув.

Збагнув, підійшов, побачив.

Все вже збагнуте

підійшов побачив

ні греця не збагнуть.

Але — стверджуватись:

утверджування покійника,

реанімація на рівні народження,

демократія цвинтаря.

Очей — не треба.

Ніг — не треба.

Зусилля — зайві.

Зайва голова

на рудиментарних плечах.

Цар природи, вінець її,

більшає, отже, маліє.



II

Проминання — цілюще.

Одужання — самовтратою.

Дозрівання — знищенням.

Вивершення — божевіллям.

Композиція багатьох голів,

поставлених одна на одну

(перша спить,

друга спить,

третя — спить,

четверта, п'ята —

до нескінченності! —

спить).

Верхня пантрує сон.



III

Кинеш камінь —

розходяться рівні кола.

Ловиш кола —

тоді вони знов збігаються,

утворюють подобу

стисненої пружини.

Виймаєш камінь —

чорніє дірка сама.
* * *
Ось вам сонце, сказав чоловік з кокардою на кашкеті

і витягнув п'ятака, схожого на сонечко.

А це вам дорога, він зробив кілька ступнів праворуч,

носаком позначивши її межу.

Щоб вам було радісно — вмикайте магнітофони, транзистори,

беріть до рук іграшкові калатала,

бемкайте, хоч би й по голові.

Щоб не хотілося їсти й пити —

слухайте лекції, популярні кінофільми,

як ви житимете щасливо,

коли доправитесь небесного царства.

А щоб не капав за шию дощ —

пам'ятайте,

що будь-яка злива

колись та кінчається,

навіть потоп.

Буде холодно — співайте оцих пісень,

при цьому він подав жмутик

проштемпельованих текстів

(дозволено цензурою

для колективного співу

двом, трьом і більше співакам).

Коли вам захочеться відпочити —

розучуйте цікаву гру про війну,

уявіть, що опали вас вороги

і хочуть позбавити щасливого існування.

Словом, стріляйте, кидайтесь на амбразури,

падайте під танки.

Тільки не розбігайтесь, докинув він.

— Благодійнику наш,

кому хочеться тікати з раю, —

загукали ми в одне горло,

вдивляючись в очі під кокардою,

схожі на дві крапельки ртуті.


* * *
Я йшов за труною товариша й думав:

везе ж таки людям:

задер ноги і ніякого тобі клопоту,

востаннє блиснув білими стегнами покійника,

а світ хай собі ходить хоч на голові.

Та коли ми прийшли на цвинтар,

побачили стільки машин, фургонів, катафалків —

не те підступитися,

голови встромити немає де.

Стояла величезна черга за ямами.

Кожен намагався захопити шмат землі

(на руки давали 1,5х2 метри).

Наша черга була вісімсот шістдесят третя.

Де його було дочекатися,

коли полізло стільки горлохватів —

той інвалід першої групи,

в того право, в тієї немовля на руках,

а той просто так — залляв од самого ранку сліпи

і суне, куди втрапить,

байдуже, за капустою чи по смерть.

Мали вже повертатися додому ні з чим.

Думаю собі: приїдемо назад

я й кину покійникові, як з кілочка:

буде тобі вилежуватись, уставай-но,

потерпи днів зо три зо чотири,

поки той плав спливе,

однак спішити — якого чорта?

Аж тут підступається до нас

баба з двома кошиками

(на цвинтарі випродовує городину)

вам ями треба питає

можу відступити свою

карбованців за сто п'ятдесят.

Воно можна знайти й дешевше,

але ж то саме тільки звання, що яма,

а в мене просто тобі перина —

і полежати й виспатись

там самому чи й з молодицею

(у баби весь металевий рот,

що називається — озброєна до зубів).

Я відразу збагнув, що це перекупка —

скуповує й перепродує ці ями,

але, не торгуючись,

вийняв з кишені гроші й віддав —

на, щоб ти землі сирої наїлась.
* * *
Попереду нарешті порожнеча

і довгожданна. Вічність пізнаю,

даровану годиною лихою.

А білий світ — без кольору і звуку,

ні форми, ні ваги, ані смаку —

розлився безберегою водою.

Цей бенкет смерті в образі життя

щасливого відстрашує і врочить:

устромиш ногу в воду — і помреш.
* * *

Пам’яті А.Г.

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.

У білій стужі сонце України.

А ти шукай — червону тінь калини

на чорних водах — тінь її шукай,

де горстка нас. Малесенька щопта

лише для молитов і сподівання.

Усім нам смерть судилася зарання,

бо калинова кров — така ж крута,

вона така ж терпка, як в наших жилах.

У сивій завірюсі голосінь

ці грона болю, що падуть в глибінь,

безсмертною бідою окошились.
* * *
Вони сидять за столом,

поклавши перед себе жилаві руки:

ось сухі і нервові — мамині,

ось татові — важкі, наче гирі,

сидить сестра — таємнича усмішка

сновигає її непевним обличчям,

усміхаючись, вона думає про своє.

Маленька племінничка шестилітня

навдивовижу відкритим поглядом,

пласким, як медуза,

по черзі приліплюється до брата,

матері, тітки,

сидить мій син,

вибавляючись наостанок

увагою присутніх,

купаючись у ній,

як у розкошах.

— Час, — каже тато

і помалу підводиться з-за стільця,

мамине обличчя тьмянішає

нікому зачепитися

нізащо.


В кишені я маю телеграму,

що через чотири години

літак прилетить до Жулян

і я почую

найрадісніше й найздивованіше

"таточку"

щасливий крик дитинчати,

не призвиклого до життьових перепадів:

вогню й морозу,

ночі й дня,

радощів й горя

(скільки то йому треба ще

обірвати натужних жил,

аби збагнути різницю).

В кишені я маю телеграму,

і, вправний режисер,

примушую рухатись

своїх рідних далеких дорогих

так, як мені заманеться.

Я торжествую, маленький бог, —

окрім телеграми

в кишені в мене літак,

дружина з усіма дорожніми бебехами

і син принишкло-грайливий,

як довірливо зайча.

Я насолоджуюсь набутою певністю,

адже протягом трьох годин чекання

я можу бути певним,

що світ ще не збожеволів.
* * *
Сповнений почуттям вдячності,

він захотів переповісти мені

всю свою історію,

але виявилось,

що історії нема.

І він мусив був обмежитись

самими словами вдячності.
* * *
Я знав майже напевно,

що він обікрав моїх друзів,

зробив нещасною мою матір,

а дружину призвів до сухот;

і сповнений рішучості

я подався до нього на розплату.

— Де ти, мій кате? —

гукнув я на весь знелюднілий зал,

в якому кат проживає.

На відповідь чотири реви,

одбиті од стін,

вдарилися об стелю

і мертві впали до моїх ніг.

— Де ти, мій кате? —

гукав я удруге і втретє,

чотири реви воскресали із мертвих,

підводились догори і падали об землю.

— Невже він здох? — вирішив я зраділо.

Але повертаючись додому,

побачив, що біля моїх дверей

зупинилося дві ноги, дві руки й тулуб

(голови не було).

— Ти що тут робиш? — я застукав його зненацька,

і з переляку дві руки, дві ноги й тулуб

збіглися в тіло без голови.

Вхопивши тіло без голови,

я гукнув у порожню рурку шиї:

скажи мені, де мій кат?

— Не бий мене,— попросила рурка,

йди до того будинка, де був.

У першій кімнаті сидітимуть люди без голови,

в другій — ще й без ніг,

у третій — ще й без рук,

у четвертій побачиш самі тулуби;

а в п'ятій нічого не побачиш.

Там є твій кат.

Ти нічого не вгледиш,

але повторюй і повторюй до безкінця

все, що хочеш йому сказати.

Тільки не вір очам своїм:

він там, де його немає.
* * *
Пам'яті М. К. Зерова

Колеса глухо стукотять,

мов хвиля об паром,

стрічай, товаришу Хароне,

з лихом і з добром.

Колеса б'ють, колеса б'ють,

кудись торують путь.

Уже. Додому не вернуть,

додому не вернуть.

Колеса глухо стукотять,

колеса стукотять

в христа, в вождя, в усіх божат

і в мать і перемать,

Москва, гора Ведмежа, Кем

і Попів острів — шлях

за ґратами, за вартами.

розбухлий на сльозах.

І знову В'ятка, Котлас, Усть-

Вим, далі — до Чиб'ю.

Рад-соц-конц-таборів союз,

котрий Господь забув,

диявол теж забув. Тепер

тут править інший бог:

марксист, расист і людожер —

один — за трьох.

Москва — Чиб'ю, Москва — Чиб'ю,

печорський концентрак

споруджує нову добу

на крові і кістках.
* * *
Так явно світ тобі належать став,

що, вражений дарованим багатством

оцього дня, відчув, як святотатство:

блукати лісом, йти межи отав,

топтати ряст, аби спізнати в зорі

наближення своїх гріховних прав.

Рушай вперед. І добротою хворий,

розтань росою димною між трав.


* * *
Ця п'єса почалася вже давно,

і лиш тепер збагнув я: то вистава,

де кожен, власну сутність загубивши,

і дивиться, і грає. Не живе.

Отож мені найщасливіша роль

дісталася в цій незнайомій п'єсі,

в якій я слова жодного не вчив

(сувора таємниця). Автор теж

лишається інкогніто. Актори

чи с чи ні — не знаю.

Монолог?

Але без слів? Бо промовляють жести

непевні. Що то — сон ачи ява?

Чи химородні вигадки каббали?

Чи маячня і тільки?

Стежу оком

за тим, що наш глухонімий суфлер

показує на мигах. Не збагну я:

захочу стати — він накаже: йди,

а йти почну — примушує стояти,

у обрій декорований вдивляюсь —

велить склепити очі. Мружусь — він

у світле майбуття своє вглядайся.

Сідаю — каже: встань. Отетерілий,

вирішую: найщасливіша роль

дісталась іншому комусь. Ти граєш

несповна розуму.

Й одразу входжу в роль

загравши навпаки: мені б сміятись —

я плачу. Груди розпирає гнів

(маленьке перебільшення: сновиди

навіки врівноважені в чуттях) —

а я радію. Рушив катафалк —

а я втішаюсь. Вилізши на повіз,

шаленствую: хай славиться життя.

Захоплений суфлер не сходить з дива

і тільки підбадьорує: віват.

Поскрипують стільці в порожній залі,

єдині глядачі цієї п'єси,

і мудро так вглядаються крізь мене

у порожнечу, видну тільки їм.

Так голова болить. І так нестерпно

прожекторна освітлює пітьма,

неначе тьмавий зал перетворився

на сніп вогню пекельного.

Суфлер


наказує нарешті зупинитись,

і я вганяюсь з розгону в зал.

І все. Скінчилося. Вистава щезла.

Завіса впала. Я вже не актор —

глядач. А скільки покотом у залі

лежить живих мерців, старих акторів,

обпалених вогнем шалених рамп.

І всі вони до мене простягають

осклілі руки.

— О, щасливий Йорику,

твій номер тут сто тридцять п'ять. По ньому

шукай подушку, ковдру і матрац,

і можеш спочивати, скільки схочеш.

Тут час стоїть. Тут роки не минають.

Бо тут життя — з обірваним кінцем,

як у виставі. Тільки є початок.

Кінця ж нема.

— Як ця вистава зветься?

— Щасливий Йорик.

Тобто я герой,

як кажуть, заголовний?

Був героєм,

тепер — скінчилося.

Ми теж колись були.

— А що за п'єса?

— Варіянт удатний

давно вже призабутого Шекспіра,

її створив славетний драматург.

— А як його на прізвище?

— Немає в нас прізвища.

— То як же так?

— Ім'я годиться тільки тим, котрі існують.

— А ви?

— Ми всі однаково щасливі.



— А Йорик — божевільний?

— Ні. Щасливий.

— Щасливий? Так? А я кретина грав.

— То що тебе дивує? Хай кретин,

розумний, геніальний чи щасливий

або нещасний — то пусті слова,

що правлять для розрізнення та й тільки.

А тут немає родових одмін.

Бо кожен з нас — актор або глядач.

А цt одне і теж. Бо глядачеві

так само треба грати глядача

і то захопленого. А наймення

у нас немає свого. Нині — Йорик,

а завтра вже ніхто. Чекай на роль,

якою і почнеш найменуватись,

допоки скопу. Раз єдиний — Йорик,

а все життя — ніхто. Ні тобі виду,

ні імені. А грай чуже занудне

нашіптане життя — самі повтори.

Так живучи у ролі аж до смерті,

вивчай слона забуті: боротьба,

народ, любов, несамовитість, зрада,

порядність, честь...

Так багато слів

ті предки повигадували. Боже —

життя на гріш, а так багато слів.

І всі вони — чужі та незнайомі.

Скажімо, нас назнали будівничі,

а що то — будівничі — не питай.

— Ви щось будуєте?

— А що то — будувати?

Так звуть нас — будівничі, от і вже.

А нам до того байдуже. Хіба

тобі не все одно, що справжній Йорик

був зовсім, може і не Йорик. Навіть

напевне ні, раз так його зовуть.

Ти пам'ятаєш? Гамлетові в руки

попав лиш череп — ні очей, ні губ,

ні носа, ані вух — зотлів геть чисто,

ось так і ми. То можеш називатись

як заманеться. Тут усе одно:

герой, актор, глядач, суфлер і автор —

усі живуть одне чуже життя:

удень — вистава, все одна й та сама,

хоч завше невідома, бо ждання —

то теж актор, що грає сподівання

і вміє виінакшувати світ.

А уночі — те ж саме. Лицедій

вже звик до спокою. Допіру смеркне —

ховається під ковдру, ніби равлик

у мушлю. Той, скажімо, бубунить

собі під ніс якісь уривки ролі

(озвучує мовчання й мертвий жест),

а той зайдеться реготом — аж виляск

летить в концертну яму. Третій спить,

четвертий плаче. П'ятий — втупить очі

у стелю — і мовчить, мовчить, мовчить.

Ще був один — молився. Скільки знаю —

він був із нас найстаршим, пережив

аж трьох суфлерів (їх життя коротке),

допоки не завісився. З нудьги,

подейкували наші лицедії,

хоча розмов про те і не було.

— Чому ж? — А що балакати? Даремне

плескати язиком. Ще хто почує

і донесе суфлерові. Бо ми

радіти зобов'язані до смерті.

Це перший наш обов'язок. Колись

був завітав до нас найголовніший

суфлер. Велику раду був зібрав

і слухав кожного. А ми стояли

і хором дякували.— Та за що ж?

— Хіба я знаю? Наказали — от

і дякували.— Ну, а той? — Дивився

і розуму випитував у нас.

Хто радо радість грав — того наліво,

нерадо хто — рушай направо. Грішник,

хто журиться. А праведний — радіє.

Отож бо й є, що так. І перегодом

понурих вивезли кудись. Казали,

до школи радості. Та досі жоден з них

не повернувся звідти. Ну, бувай,

бо взавтра загадав мені суфлер

демонструвати щастя три години,

чотири — гнів, а решту дня — любов

і відданість. То треба й відпочити.


І вже залишений напризволяще,

я мізкував собі, що досить рух

єдиний одмінити — і тоді

вже не збагнеш кінця ані початку,

бо все переінакшується. Світ

тримається на випадкових рухах,

які його означують. Пітьма

навпомацки у кості грала. Глухо

постогнували сонні лицедії,

і оком Поліфема угорі

світив червоний місяць без'язикий.

Я ждав чогось до ранку. Ніч? Життя?

Чи, може, вічність проминула? Тільки

нарешті увімкнули дня рубильник

і краном баштовим підняли сонце,

а на склепінні неба появило

двох лицедіїв, що співали дружно

за жайворонів. Із лабораторій

взяло росу на пробу. І вчепило

рекламний щит: "Ставай-но до роботи,

почався день". До будки вліз суфлер,

і п'єса почалася, не скінчившись.


* * *
Змагай, знеможений життям,

знеможений, змагай.

Минуле вабить вороттям

і врочить і нехай.

А ти, сомнамбуло, змагай.

у напівсні живи,

де жовті сходяться леви

у присмерковий гай.

У воду зазирнуть ставка

й свічадо ночі п'ють.

їм шерсть полискує шорстка,

мов пелехата лють.

А голоси протобажань

лиш горло перетнуть,

покрають серце без ножа

і мовчки одійдуть,

лишивши, як загуслий біль,

укритий смерком гай,

де тіні товпляться в тобі,

проте, не потурай.

Он бач — верба — димочком тінь.

Ти ж тіні тіні тінь.

Ані рухнеться волосінь,

занурена в глибінь.


* * *
Мов жертва щирості — життя

мов молодечих крил

пружнавий тріск, як небуттям

укрився суходіл.

Ти ще на кінчику пера

возносишся увись.

А вже пора? Давно — пора.

Спадаючи, молись.

Як жертва щирості, як кат

оговтаних бажань,

переминай за гранню грань,

чекаючи розплат —

за те, що марнував свій вік,

надміру неба праг,

що був людині чоловік

і друг, і брат, і враг.

І я найперше помолюсь.

І вдруге помолюсь.

І втрете помолюсь.

І в смерть

з землею поріднюсь.
* * *
У тридцять літ ти тільки народився,

аби збагнути: мертвий ти єси

у мертвім світі. І нема нікого

окруж. Ти тільки сам. І — мрець єси.

Хіба що так: недозволенний простір

живого духу кличе самосмерть

подобою життя. Це — на початку.

А далі вже — й убійництвом. Проте

природа розправляється простіше.

Бо плоть твоя сплюндрована до тебе.

І дух тобі спотворили давно.

Поневажаю індивідуальність —

справіковий набуток лихоліть.

Отож — бреди назад. І скільки сили

простуй назад. Бо тільки там життя —

ще до народження. Із світу імітацій —

вповзи у кожну з вимінених шкур.

Простуй назад — в народження вертайся,

де щастя глупства, смороду і тьми,

і там витворюй рай. Там так і треба:

людина має спати — отже, спить,

белькочучи якісь слова спросоння.

Земля укрилась панцирем, немов

стара, давно оглохла черепаха,

а ти на ній, мов кузочка мала,

що творить сталий світ на збіглій хвилі.

Нівроку, відмолоджується смерть.
* * *
Людина флюгер. Так. Людина флюгер,

підвладний вітрові, а не собі.

Я знаю? Може, Бог чуттями править,

чуттями править, може, дика товч

ще неоговтаних протобажань людських.

А ти живеш навпомацки — і тільки.

Самопізнання — самозагасання.

Триматися у власному сідлі —

такі химери юності, що шкода

і часу і себе і Бога — теж.

І вже. Вкипіла під ногами магма

й стверділа товщ і магма почувань

і прагнення стверділості — повтори.

...А змучений повторами, натрудиш

з'ятрілу душу. І нема тобі

рятунку: прохромити твердь змертвілу

і в море неспокійне увійти,

щоб борсатися і немов вітрило

порожнє виповнитись шалом дня

і вже покореному поріднитись

з безумством світу білого. Пливи

і погинай, заблукане човенце.

Як здумано життя чуттями править.

Зухвало як — цуратися душі

і навертати й повнитись. І вічно

летіти в сонмі самопочезань.


* * *
Вмирас пізно чоловік,

а родиться дочасно,

тому й на світі жити звик,

як раб і рабовласник.

Він като-жертва, жертво-кат

страждає і богує,

іде вперед, немов назад,

як душу гнів руйнує.

О світе світе світе мій,

їй-бо, ніяк не звикну:

невже твій син — то тільки злий,

а добрий — то каліка?

А все немудре. Доживу

віка, докалічію,

допоки жили не зірву

чи не зламаю шиї.


Каталог: authors -> Stus Vasyl
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера
Stus Vasyl -> Палімпсести благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю! У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя. Частина перша


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка