Веселий цвинтар



Сторінка13/18
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,74 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

ПАВОДОК НА ДНІПРІ
Те, що вода йшла плавом,

він розумів.

Погоджувався,

що у воді можуть бути

ганчір'я, тріски, штахетини, будинки,

старі підошви й посвідчення

ударника комуністичної праці,

й ще нерозгаслі коров'ячі кізяки.

Але до чого тут ще й солома? —

обурювався він, аж до трясці:

терпець і йому урвався.

Сидячи на вирваній із корінням вербі,

він складав човником долоні,

виловлював соломинки

і нищівно шматував їх

на тирсу:

хай і паводок — але не без ладу!
БАТЬКИ
Іще допіру

мізки сушили тисячі клопотів —

думи про друзів,

дисертацію і любов

обступали мене, рвучи на часточки.

Вічна ворожнеча

калюж і зір,

ворогування чистоти й бруду,

дитинства й надламленої змужнілості,

поезії і гросбуху.

А потім — в гуртожитку

одержав з дому листа,

прочитав —

і облетіли

всі маруди.

Все — відійшло,

ніби сховалось у тінь,

і стали


тільки мама і тато,

і сестра,

і донецька домівка.

Пише тато

незвиклою до письма рукою,

що
З ДАВНІХ МОТИВІВ


Ти десь блукаєш досі, босоніжко,

По ранніх травах. В лузі. По росі.

Ти кульбаба. Ти повнишся в красі,

Довірливу ховаючи усмішку.

Ти заспіваєш ранок. Стихне луг —

Йому б напитись пісні молодої,

Джерельною упитися водою,

Поки віддатись до косарських рук...

А доки коси клеплять — заспівай,

Засій свій жаль і заплети кісничку,

І кинь вінок у журкотливу річку,

І заким він не зникне — не змовкай.

Джерельну воду в пригоршнях червоних

Тобі до уст моїх не донести...

І за розлуку. Й за любов прости,

І за печаль, що тоскно в соснах тоне.


* * *
Оці жовті будинки

оці вікна

з захованими в глибині душами

оці душі


заховані між ребер

оці очі


закриті, як вікна, шторами —

Це все незглибиме

Все — неминуще

Це все — коли б тільки тобі захотілося —

може стати твоїм.

О, ці жовті будинки

Ці жовтіючі листя на деревах

Цей пожовклий, але по-старечому прозорий Київ

Цей жовтий світ —

ніби паска, щиро вимащена золотим яєчком

Цей жовтий світ —

він добрий, як бджолиний віск

він пахучий, як казка

Біля цих жовтих будинків

Блукаючи наодинці — один між всіх —

один блукаючи і розтаючи між зустрічних —

Я марив тим,

що знайду пристойну роботу,

житиму в Києві

щодня зустрічатимуся з Дніпром.

І от — несподівано —

Раптово, немов світання,

виринув інший світ,

домашній, млиново-духий

і збережений пам'яттю натюрморт —

татом зроблений стіл,

кривий на одну ніжку,

а на столі чотири руки —

мамині й тата.

Чотири руки,

Важкі і гулкі, як плуги.

Чотири руки

Вибродилі на добрі на вітрі,

вимоклі на дощах,

випечені на сонці,

висушені на вітрі —

різьблені й перерізьблені.

Чотири батьківські руки на столі

і висвітлені стінами лиця —

літеплені материнські очі,

насуплені добрі батьківські очі

і зморшки — шорсткі й карбовані —

над столом. Стікають.

Жовті будинки!

Я не лишуся біля вас.

Чуєте — я не лишусь.

Я не шукатиму роботи,

щодня не зустрічатимуся з Дніпром.

Краще поклавши свої долоні —

на старий, збитий батьківський стіл,

дивитися на домашній натюрморт,

тихе життя неговірких долоней.

Жовті будинки!

Я не лишуся біля вас.

Ваші вікна

Зашторені і оглохлі,

Запнуті фіранками до підборідь —

Як старі жінки ховаються, ніби равлик у сутінь.

Ваші вікна

мені нагадали край

і рідну хату

і старенький батьківський стіл,

і чотири сумні руки.

Ніби кожна — одна, самотня,

Ніби кожна — така самотня,

от як мої старенькі

мама і тато.
* * *
Ми берегли Вітчизни рубежі,

сховавшись за уральськими хребтами,

після получки самогон хрьобтали,

п'яніли, цілувались і божились,

що дружба є. Що є любов. І є

людська підступність і коханих зрада,

що кожен з нас — озброєний боєць

з руками вкраденими.

А небо добре позира згори,

розстріляне не раз на полігоні.

І тільки глухо хлюпотіла річка,

придушена, мов зашморгом, понтонами.

Ми пили до отьмарення. Тепер —

казарма. Старшина. І гауптвахта.

А там до ґрат припнеться добрий вересень

і вже почне тужить і плакати.

Немов старці, бредуть сліпі дощі,

і задиміли осені багаття,

а тут як слід од зброї одпочинеш

і з арештантською переговориш братією.

Приймаємо присягу. Всі ложки

попереламані, поперебиті,

а б'ються так, що аж дубіє шкіра...

Та не просив у хлопців пити.

А потім вечір. Перевірка. Сон

бере тебе із нарами додому...

... У річці мати вибирає льон,

немов рушниці, між стіжками довгими

в козли складає снопики. Сестра

в вікні над п'яльцями схиля голівку,

заторготить од вітру синя шибка,

а їй здається: повернувся брат.

Іще зарано, рідна. Ще пожди,

за пару зим я повернусь до хати.

І не журись. Уральські злі дощі,

неначе хмари, осінню розплатані,

перегородять сон. І вже нема

ні хати рідної, ані тобі казарми...

Чорніє під дощем моя тюрма

і чорні сосни із тюрмою в парі.


ТАРАС НА ЗАСЛАННІ
Світ перейду — і упаду

десь на чужій стерні.

Вже свого краю не знайду,

не попрощаюсь. Ні.

Світ перейду — металу дзвін,

як млість, мене хмелить.

(А скільки літ, а скільки днів

тобі лишилось жить?)

Світ перейду — поля і меч

тополь. Поля і меч.

І обрію пругке лассо

торка краями плеч.

Світ перейду — услід тополь

(як герметична ніч —

тополя кожна!). Чорних доль

услід. (Якій — навстріч?)

Світ перейду — і упаду

десь на чужій стерні,

немов заброда. Перейду

життям — по стороні.

З крихкого краю. По ребру

Адамовім. І знов

ітиму — казематним сном,

не зрадивши добру.

Світ перейду — і упаду

живе чи й не живе

той край? З біди — в нову біду,

із пекла — у нове

незвичне пекло? бо не звик

ти до незвичних лих?

Повік ти натерпався їх

та й досі — не утік

(незвичних лих? А як ти зміг

ловить крізь ґрати дні,

писать рядки, де кров'ю стік

твій захалявний гнів?).

...А строга варта з-за плечей,

(Кругластий біль ребер!).

Розбавив дьогтем ніч і чез

багнет. Як в прірву — вепр.

Світ перейду — і западусь

десь на чужій стерні.

Бо свого краю не знайду.

Не попрощаюсь. Ні.


* * *
Поміж землею і небом,

Поміж великою і малою літерами,

Поміж перемог і поразок

Зупинилась країна

Ніби в закуті.

Вітчизна? Релігія? Марення?

Забутий гріх?

Ледь видзвонює гордість.

Ніби в телефоні —

на другому кінці дроту

Хтось говорив і змовк.

Можна бути спортсменом,

Можна кохатися в дівочих очах,

Можна любити плоть,

Аж плакати за плоттю.

Та скажіть — хіба то вітчизна?

Хіба то — можна любити,

Що живе чи ні — невідомо,

Що було чи ні — не скаже й Єгова.
Скажіть — хіба то так,

Хіба то не віра у потойбічність?

Хіба то — не релігія?

Нація, народ, край?

Хіба то усе відчувши між ребер,

Ти виживеш, не помреш?


ПЛАЗУНАМ ДО АЛЬБОМУ
Ви не народжені безхребетними,

З вас мали бути люди.

З людськими прикметами,

З радощами й печалями,

Теж людськими.

А ви,


Навчені плазувати

Перед людьми, вітрами,

Бурею і грозою.

Ви

Навчились стежки звірячі



Відшукувати —

Й по них


Гаддю повзти, черевом обважнілим,

Землю безчестячи.

Хай там що не говорять,

А скажу:


Нехай ти родився людиною —

Тільки прагни!

О, тільки прагни!

Старанність винагороджує:

Зможеш змією витягтись,

Зможеш втратити крила.

Чи, може,

Голову під крило

Часом ховати.

Прагни! О, тільки прагни!

Ти свого доможешся,

Ти зможеш

З усього на світі

Кокон, неначе зашморг,

Сплести для себе.
НАРОДЖЕННЯ
Рятуйте мене, хто навколо.

Згоряю!


Диміють вже скроні,

Горю!


Даруйте,

Як яро


Мов золотом брязну об площу,

Сполощу


Юнацькою кров'ю зорю!

Сто сонць почорніло в очах!

Сто лиць, мов вуглин, почорніли.

Душа, мов черінь,

Од вогню очамріла,

Пожежно важка

Голова-головешка.

Рятуйте — пожар!

Поспішіть. Бо Земля згорить

В хижому полум'ї.


* * *
Заримую червоне і чорне.

Заримую вітчизну й тюрму,

вождя з бригадиром колгоспу

і піду — з козопасом Макаром

цілину піднімати.
ПЕРЕДСВІТАННЯ
Клекотіла Земля і Дніпро вирував,

і синіло,

Божевільно блакитніло небо,

од крику отерпле —

Скреготали по ньому

очима, руками,

і меркло,

і важніло од дум

фіолетове сонце

у тиші.


Україно!

Прорвися устами,

прорвися чолом

і руками,

очима прорвися!

Сина! Сина, о Земле!

У спеку — роси!

І погроззя.

В спеку — грому із ясного неба,

Блискавиць!

І — ударило...

І — задвигтіло.

Буде меч.

Буде гнів.

І покара.

І — праведний бій.



ГРУЗИНСЬКОМУ ДРУГОВІ
Лешку, Лесь Шалвовичу!

Пам'ять прізвище видзвонить.

Ти бажав слухати

Друже, Лесю, Олександре,

Лесику Шалвович.

Де ті гори, де Карпати,

Татри де твоєї сповіді,

мудрий погляд вороновий

так раптово загубивсь.

Ятаганні гарні брови

за порогом загубились.

Гір твоїх, Кури твоєї

мова горда і гірка.

Отаке твоє поріддя

і рідня твоя така.

На привалі — Цінандалі,

і на тактиці — як сван,

порятуєш, генацвале,

чи Абрам, ачи Іван.
* * *
Високі думи відійшли, як грози,

Поезія, як віра, відійшла.

І навертається рядок до прози

Змайстрованого прадідом стола.

Де хліб і сіль. І сала жовтий шмат.

Де чорні руки, але світлі душі

Моїх батьків. Де сльози, ніби груші

Старого саду, падають, мов град.

Вони самі — старі пенсіонери,

Сивенький тато — слюсар заводський,

З парокотельні слухає гудки

І, певно, вже не жде нової ери.

Бо сплинув вік. І мариться село,

Де руки діда, схрещені в могилі.

Рахнівка. Гайсин. Голубе Поділля.

Все забуттям, мов терням, поросло.

Бо сплинув вік. По Таврії, по наймах,

По вежах Закавказзя. По роках.

І вижовк світ по всіх материках.

Лишився цей. Малий. В вікні. У рамах.

Оце твій світ. Нехай малий, та свій.

Незрадний. Твій. Довірений і вірний.

Хай пам'ять бродить і гуде, як рій.

Це — твій. Пенсіонерний і вечірній.

Усе пройшло. Надії, боротьба

За крихту щастя і за крихту хліба.

За крихту віри. Але син раба,

На гребні літ ти власне рабство здибав.

Мовчи, глуха. Або мовчи та диш.

Або: роби грудьми — людьми не будем.

Революційних спалахів та хвищ

Вогонь бадьорий й вітерець остудить.


* * *
Що, коли може статись так:

тобі забракне краю,

як крику, що в віки прославсь,

прорвавсь — і не вертає.

Ані луни. Лише поріг

та дим з глухого комина.

Твій світ, не ставши на порі,

справляє власні поминки.

Він і не живши, обважнів,

аж грузнуть в горі груди.

І — повели. І — повелись

твої літа-маруди.

Що, коли може статись так:

ти сам. Ти пустка в пустці.

І тільки мати пресвята

в картатій грубій хустці

з туману дивиться: давись

довіку чорним хлібом,

але не зрадь. Не схибій.

І впасти в ноги не дано,

і не дано повідать,

що все одно. Що все одно

тут зроду не розвидніє,

що так палитиме тебе

її сльоза довіку.

І як тоді? І як тепер?

І як до цього звикнеш?

І як тобі оцей поріг.

зачовганий, як шлях,

до сміху свій, близький, як гріх.

до бісиків в очах?
* * *
Ти що казав? Зараза — що казав?

Як кулі клацали, мов вовчі жовті ікла

Ти обіцяв — навіки зав'язав

Біль-білий день, то й світу вже не видко?

Ти що казав? Що в зашморг затягнеш

Мене, моїх дітей, мою дружину,

Всіх націоналістів з України,

Фашист червоний, землю забереш

І на платформи — в болота сибірські.

Людські кістки — на добриво візьмеш.

Ти що казав — ти в тишу закуєш

Оцей кортеж оскаженілих тигрів?

Я ворог — так. На полум'ї тортур

Мене огнем осяло зненавиди.

Я ворог твій. Я ворог. Ворог. Видиш,

Я — ворог твій — тобі мурую мур

Імперії. Стараюсь до пропасниці

Закручений, як равлик, в ревматизм.

Точу пісок, вишукую, як трясці,

Для тебе золота. На твій некомунізм.


* * *
Що час? То мереживо мрій,

Мереживо вір зголоднілих.

Тобі — двадцять сім.

Народжений

Тридцять восьмого року,

Ти з нього проріс

До своїх

Двадцяти семи.

Рік тридцять восьмий!

Тридцять дев'ятий рік!

Спочатку він був

Тільки садом; листя вологе,

бабусині завше вологі очі,

На підведеній призьбі —

Сонце вологе твоє.

За дорогою став,

І кудлатий собака

Злякав тебе якось.

Вишіптували переляк.

То був тридцять восьмий рік.

Збігає в минуле

Струмком, що біжить назад.

Дитинство твоє.

Збігає, як берег,

Котрого нога лиш торкнулась.

До школи тебе не пускали —

Малий те. Зарано.

Хай старші ідуть —

Бо тобі тридцять восьмий рік.
* * *
Ласкаво-хвора пісні суть,

ласкаво-хвора — добрість.

Нехай! І хвору пронесу,

і хвору! — наче совість.

Як світ — не вколо нас, а в нас

Так ми живі — не в ньому,

а з ним.
* * *
Закружляли вітри в деревах:

від коріння до крон

вороніє пограбіла тиша.

Від коріння до крон

напина вона жил крижаних

мертвий морок морозний.

Охрипли вітри

і сороки


скрипучими криками

сколюють віття сухе.



І

Закружляли нічні дерева.

І від крон до коріння,

від коріння до крон

надимається поніч глуха.

Будуть падати зорі.

Всює ніч опадатиме небо.

І ростиме земля

До зірок, до небес, до світань.

Закружляли вітри.



1965
* * *
Ближні — ворони, а сосни — дальні.

Ближній — смерк, а друзі — віддалі.

Ближні — сни і словеса печальні,

що пливуть грудьми, як по ріллі.

А далекий — день порфироносний,

і далеке — лопотіння щасть,

лопотіння щасть — непереносне,

бо воздасть тоді лиш, як продасть.



5.10.65
* * *
Від себе не сховаєшся між лиць

байдужих перехожих, між будинків,

які в постійності відчули силу;

межи дерев, простертих до небес,

що мовчки марять зорями нічними.

Від себе не сховаєшся. Ти сам —

і не губи останньої підтримки —

гіркого горя власного; гірких

своїх думок; бездонності гіркої —

це та основа, що тебе не зрадить.

А ти утік, чужих забагши рук,

тонких, як голосінь колючі трени,

і соромно тобі і дуже соромно,

і жаль тебе гризе.

Подонок! Розпачу у гардероб

не віддаси. Це твій. Найвласний розпач.

А ти підставив руки — і чекаєш,

коли дзвінкий обрушиться струмок.

Жіночі плечі — прихисток нічний.

Жіночі ноги — шастають, як змії.

Жіночі брови — бризкають добром.

Тебе ж ніщо не здатне оживити.

Подонок! Марно! Вглиблюйся у глиб!

Допоки не утратиш повертання

останньої надії — далі йди,

об безнадію обіпрись, безсилий.

Рушай же далі. Рвуться ланцюги

старого спокою. Твій водолазний

скафандр продерто нижче твого горла,

і серце — ніби риба, на гачок

заловлене. І плямиться вода

червоними накрапами форелі.

А ти заглиблюйся. І не шукай

для себе — ні розради, ні підтримки.



17.12.65.
* * *
П'ятдесятлітній рай — омана.

Про благотворний вплив імперій

даремно партія кохана

провадить, причинивши дворі.

Освідчуйтесь собі в коханні.

Хваліть тиранів — задаремно.

Ви — узурпатори останні,

ми — політичні під'яремні.


* * *
Не згадай мене осудним словом,

наріканням, рідна, не згадай.

День сплива, сплива, сплива оливом,

голубом тріпоче білий май.

Ластівки ласкаві, ластів'ята,

і дитячі дзвоники навкруг,

водять коло голубі дівчата,

не даються парубкам до рук.

А між ними — ти. Між ними — павою,

як легке вітрило по воді.

Заступили світ тобі неславою

добрі друзі й воріженьки злі.

Що мені ті друзі, або то мені,

коли я один помежи них.

(А тобою ж! А любов'ю ж доланий!).

Душу ж давить твій гіркавий сміх.

О дикунська! О любов негнуздана!

Загнуздали обрій — й загубивсь...

Між облич, між лиць, жорстоких уст твоїх

В справедливий і даремний біль

утікав: тонув, аби не зринути.

Виринав, підводився, топивсь,

а не міг, не міг ніяк прозріти:

де мені покутний мій судивсь

шлях. Згубивсь — незгойно. Не з тобою

клав у лісі голубий вогонь.

Як ріка гірська, снігами повнена,

ти втікала, каючись, погоні.

Вже мене, затятого прокляттям

вір і дум, врятує за обох,

як впаде розплата, як розп'яття,

і — дикунська — спопелить любов.


* * *
Усміхнися, добровусий, і обмовся,

Дякую, то стрілись хоч у сні,

Як тобі жилося, як булося?

Бач, надворі сніг.


Перехід від вересня до камери.

Перехід від правди до брехні.

В мене в кочегарці хоч не гамірно

і не сипле сніг.

Чом ти босий, друже? Чом роздягнений:

Випустили? Сором очі їсть?

'кий там сором! Совістю й не пахне там.

Тільки дика злість.

І безсила. Вентилятор
* * *
То сонце усміхається,

то дівчина вродлива.

Душа не помиляється:

в дорозі перша злива.

Лисніють брості зрошені,

блищить на сонці став,

і, березнем знеможений,

ти — в радості протав.

На вишнях каріє кора,

струмки — як підголоски.

І чути радісне "пора"

у раннім розголоссі.

Дорога в'юниться жгутом,

і небо — рівчаками.

І дні насумрені гуртом

гримлять, ревуть ярами.

І ти, віддавшись їх жазі,

бриниш і наростаєш.

Вируй, прогірклий березіль:

весна, весна вертає!


* * *
То сонце усміхається,

то дівчина вродлива.

Душа не помиляється,

і незабаром злива

весняна. Снігу маячня

і малярія вулиць.

Пішло — і марно зупинять:

весь світ гуде, як вулик.

На вишнях каріє кора,

струмки, як підголоски,

і чути радісне "пора"

у раннім розголоссі.

Бруньки — як нашорошені

пташки. Як дьоготь став.

І, березнем знеможений,

ти ніби костоправ,

старі обмацуєш тини,

вправляєш ноги хвіртці:

ждеш молоткової луни,

як дарчої відкритки.

А мій сусіда-неборак,

в багно впустивши каску,

кричить у двір: получка, брат,

я вже набравсь, будь ласка!

І хвацько падає в багно,

що сяє антрацитом.

"Таки міцне, кажу, вино:

і дешево, й сердито!".

І серце топиться, як дзвін,

аж дихать заважає.

Вируй, прогірклий березіль,

весна, весна вертає.


* * *
Перейти Рубікон —

це пройти через людні проспекти.

Володимирська.
Рубікон — не важкий.

Рубікон — як мета.

Обійти Володимирську гірку,

сісти нижче альтанки,

спустившися вниз до Дніпра.

Потім — вени відкрити,

немов відкривають кватирку.

І пішов


сторч очима.

Вже зроблено крок.

І пора.

І пора. І не жди,



Коли весь розлетишся, як бризка

об свічадо води,

об свічадо примерзлого дна.

Закінчилося. Все.

Під тобою підведено риску.

Як ти прямо згоряв!

Як ти винищився аж до пня!
* * *
Ти з узвичаєної щирості,

із дружби вирвалась на волю

і знов прийшла по Вишній милості

з весною, з квітами, з любов'ю...

І в ранній радості нестримано

я перейшов поріг останній,

але любов, тобі не звірену,

мов на ножі, спинив на грані.


І ти, розкрилена, розметана,

сама порив, сама горіння,

ввіходиш нині силуетом

в мої запізнені прозріння.


Ти раптом вирвалась із щирості,

у сні зійшла до узголов'я.

І вже потрібно серцем вирости,

щоб зрозуміть: згубив любов я.

Тепер, надіям непричетний,

я в тузі вивірив натуру,

щоб ти з німого силуету

постала з пам'яті скульптурно.


* * *
Стенались блискавки над нами

і обрій дзьобили. Ревів

у полі див. І за громами

я в очі глянуть не посмів.

А ти світліла біля мене

вся сполотніла, як стіна.

І кожен з нас не був упевнений,

що нас не водить сатана.

............................................

Стіни й двері зачинені. Чемно

посміхається міліціонер.

Сосни в вікнах хустками почезли.

Що надалі? І що тепер?
154 ДНІ
Як ти живеш мов невагомий,

і сиплеться мороз за комір,

і в очі сиплються вогні.

Сухі, як жовч. Важкі, як більма.

Гіркі, як жовч. І тільки тінь

за ґратами, неначе відьма,

значить поранки золоті.
СУМОВИТЕ
Відколи, золотом цятковане,

осіннє небо обрій креше,

напевно, безсоромно бреше,

хто в власній долі задоволений.


Людське вдоволення — гірке.

Людські надії — листопадні.

Людські серця — стражданням палені,

а людські душі — душні келії.


У грудях, мабуть, мало місця

задля радінь. А все те різне —

чи професійний оптимізм,

чи професійна бадьористість.


Офіри, слугування, борг,

обов'язок, самопожертви,

братерство, вдячність чи любов

то все прожерливі прожекти.


Коли ж мине гучна пора,

ви всі ховаєтесь від крику.

і довга туга без'язика

вас забира в колючий бран.


І горе знову вас огорне.

І знов душа без кунтуша

голодна радістю, приморена

і гнівом чорнена душа.


* * *
Сухотний кашель. Замка скрипіння. Квадрат провалля

нічного. Небо вікно зашторило, немов печаллю.

У тиші — регіт, і божевільний. І сон, як круча

і Божа благість: Не хочеш жити? Давай-но тручу.


* * *
Ти скажеш — день твій тільки-но почався.
А я скажу — опівдні впала тьма.

І тьмуща!

Був шістдесят п'ятий рік,

коли ти народився (так принаймні

тобі здалось. Тоді тобі здалось —

у неприхищеності немовляти),

і ось: далека подорож — на край

(у краї — й суть, окраяним прожити).

Отож — на край. Від кратера — і далі,

не відцентрові посвисти розлук

долають силу болю, як тяжіння.

Немов концертна яма — кочегарка.

Ти — диригент.

Три стіни — тіл

каґсбістів три —

тіл — схиляються до ями,

обдивляються суходіл.

Морем хижого вогню

все пливуть,

пливуть валками,

ще й в кожнім оці —

чорний камінь,

ще й намисто із каменюк.

Кожна шпарочка — горить, пломеніє — кожна шпара. О

моя скорбота, кара — не неживши і не жить. Закушпелило

вогнем, дах кружляє каруселлю — геть зруйновано оселю

чорним опівнічним днем. Витри піт із чола. Із чола —

витри піт. А кого нечиста сила проти ночі привела? У

широкі двері — браму Заборовського — йдуть когорти.

Але ждеш кого ти? Але начуваєшся кого?

Сняться мертві.

Буде, певне, дощ, коли сняться мертві, буде певне дощ.

А допоки ніч — витрішки і шерхоти: довгих тіней товч.

А допоки дощ — зглянься, фіолетовий; бог жалоби — зглянься!

Довгих тіней товч. То живі чи мертві то?

Воліють світ пожерти.


* * *
підсип вугілля про запас і двері прочини, і виглядай

— заходить сказ слугою сатани. В бляшану банку влий

води, поклади в вогонь — і визирай її, біди, — як

паморозь — до скронь. Відкрита навстіж, гоготить

слухняна топка — гоготить — і низько схилений мовчить,

Господь твій Бог — мовчить. Як цятка болю — межи

тьми, де сопух і тугий вогонь — мама!

Боже, порятуй від сліз. І — оборонь! Від..., — оборонь.


* * *
Там кришталеві скелі голосінь

і розпачу западини, мов вирви,

усе малі для себе,— сланцювата,

липка надія — все пойняте небом,

що пряжить холодом, немов огнем.
З них кожен завинив, що світ почався

од нього збоку, бо добу міграцій

не вдержав поглядом своїм шпичастим,

що втративши самодовіру здавна,

став наближатися

осклілий погляд,

відмалку зосереджений в собі,

утративши чуття самодовіри,

став наростати шпичаками близни,

мертвіючи, пустився до речей

ходою власною.
Ті душі, наче вивітрені гори,

і каменем лежать, і тяжко мріють,

що зголоднілий космосу пісок

ще проросте густою яриною.


* * *
Ой не жаль мені

ані того, що стеряв,

тай не жаль мені,

що позбувся навіки,

тільки жаль мені,

що прожив, ніби крав,

невідомо нащо і звідки.

Ой не жаль мені, що замало жив,

тільки жаль мені — що залишу...
* * *
Сердяться всі й мовчать,

хоч гукаю невпинно:

Вороже, добрий день!

Добрий день, друже!

Марно пробую навпаки:

Добрий день, друже мій!

Вороже, добрий!

Друже — вороже! ну бодай —

вороже — друже! —

ну бодай хоч слово скажи!

Обидвоє шаліють.

День поганий збуває друг,

а мій ворог — щасливий.

Тільки в мене — одне і те ж:

тут і сонце, і хмара,

тут і сніг, і гроза, і град,

тут і залива й спека.

Шкода: ящірки довга тінь

геть стікає в шпарину.
* * *
Він наступав мені на п'яти — чоловік з голим черепом,

до якого де-не-де поприлипало цвіле волоссячко, з

порожніми очницями і голими щелепами, що показували

величезні зуби з ледь утримуваним корінням, білів його

кирпатий ніс, і тільки щічні кості, відполіровані цвинтар-

ним злегким піском, додавали йому виразу належної

елегантності.

Я вийшов у самоту — думав спуститися вниз

Львівською вулицею, обігнути ресторан "Верховина" і,

перейшовши греблю, віднайти в лісі безлюдний куток, а

він наступав мені на п'яти і, усміхаючись, шепотів: куди

це ти йдеш, куди? Чого і за чим?

— Шукаю самотності, — проказував я про себе, але

цього було досить, щоб спровокувати його на нові питання.

— Думаєш, що заховався од світу, пройшовши п'ять

хвилин витоптаною дорогою? Лишайся вже вдома, напни

ковдру на голову і, живий, думай про воскресіння з

мертвих.


Я вийшов у самоту, а він мені наступав на п'яти, і

мені хотілося подумати — і я боявся подумати, щоб він

не відповідав мені. Чого він не хоче йти поруч, а тільки

позаду, а тільки поза...


* * *
Все душите, душителі кохані?

Все вірите (ачей повірю й я):

колись сподобиться душа моя

ачи помилування, чи благання.

Не діждете, прокляті. Задарма.

Дарунок наш — плоскінний, ніби зашморг.

Нехай і рукавички наші з замші —

ви всі кати. І весь ваш рай — тюрма.

Душіть, душіть. Але душіть як слід,

бо не задушите — на власний клопіт

залишите. На іспит і на допит

і на вогонь розпечених заліз.

І на прокльон. І на хрипкий прокльон.

А то — дасть Біг — на грудкувату помсту,

дасть Біг — віддячу. І прорвусь, як постріл,

бо, вчаділий, таким набухну злом,

що почорніє слово, як в стволі

чорніє куля. І хоча б востаннє,

хоча б на смертному одрі колись —

за все віддячу вам, мої кохані!


* * *
А ви знаєте, то коли людина не

хуліганить, то вона хвора?

Га? ви того не знаєте?

то дивуйтесь:

як тільки людина нікого не б'є, по пиці,

як тільки людина не вилається уголос,

як тільки людина не жбурне каменюкою в

голову свого ближнього,

то я не заздрив би — ні тій людині,

ні тому ближньому.

Це нема гірше — можна підірватися від

злості.


Однак пика буде набита, а лайка про

себе — завжди страшніша, а каменюка,

зразу некинена, каменючиться так, як

поросяться свині, яких водять на с/г виставку.

То кому від того краще, якщо людина не

хуліганить, коли їй схочеться?


* * *
Ти мертвий. Мертвий ти. Живий — і напівмертвий.

Між світом цим і потойбічним світом

зупинений, вагаєшся збагнуть,

де світло, темінь — де.


Лиш ненаситцем

розплавленої магми плине час.

Він ані знищить, ані порятує,

бо мертвий, мертвий, мертвий, мертвий — ти.


Як зерня в зерні, як алмаз в алмазі,

як крик проваллю відданої жертви,

немов північне сяйво царству тіней —

так ти мені ввижаєшся не раз.


...то був двійник, найближчий варіант

від твого голосу. Лишень зайшов —

і косо так — з крижини на крижину,

незграбно оминаючи провалля,

видимі лиш йому, — до суходолу

подався підтюпцем...

Як трудно рот

видушував із себе кволий усміх:

ламались губи, щелепа важка

ліричного полтавця-гречкосія,

призвиклого до жартів, появила

стражденний вираз вилиць і чола.


Це він, подумав я. Це той, що ніс

Овідія на Соловецький острів —

цю самострату й самопорятунок.

І ось тепер — роздвоївся усмерть.


...дар перевтілення — то Божий дар:

грудьми припасти до планети, болем

з землею злютуватись і навік

позбавитися права самосмерті.


* * *
Удаю, ніби не помічаю: серед білого дня, як

сновиди, блукають знайомі, вливаються в вечора чорний,

як повінь, потік, і там, за греблею ночі, прокинувшись,

ждуть існування. Бачу, як з мішком перебігає

колгоспник (життя!), як чорне авто розлютовано

світить очицями (то служба, і це зрозуміти неважко),

як гуси плавають у чорному ставку ночі, витягаючи з

чорного, як повінь, потоку забрезклу ряску червону,

немов розточене шашіллю сонце.

І тільки соняшники, що обертають голови слідом

за місяцем, тільки вони й не дають мені спокою вдень.
* * *
Уже! — запінилися сосни,

донецький терикон між пін

терпкаво прозирає — здрастуй,

блакить, ласкаво-попеляста,

копри кремезні, здрастуй, місто,

і — здрастуй, матінко стара.

І сестро — здрастуй. Батьку — здрастуй.

Простіть мені, що я з порогу

пішов на давню вітчину,

простіть мені, мій грішний Київ,

і обмілілий мій Дніпро —

простіть. Я хтів би безневинно,

як син — до ваших впасти ніг.

Провинний, винний, безневинний —

я там залишився. А вам

прийшов лише як син-дитинний,

приніс оскаржені слова.

(Ні, не оскаржені, бо скарги

не вам, оскарження — на себе),

що, наче віл, волік попарні

напасті. Треба чи не треба —

а ти ішов, минувши сина,

минувши вас, минувши нас —

не зміг вернути безневинно

у тишу вашого вікна,

в чотири завузенькі шиби,

у простір чотирьох очей —

батьківських, матерніх. Не схибив.

Але й не схибивши, почез

у тужнім зорі їх? У тужній

надії? В тужній стужі вір

батьківських? Звуки осоружні

нехатніх, мов відьомських гір

у простір гнали? За около,

відкрите раптом з-під крила

легкого лайнера? Ніколи

тебе покора не могла

здолати? А долав покору?

Пенсіонерний сум — долав?

І вірив — уперед і вгору

з несамовитістю крила

легкого лайнера? Даруйте.

Не осудіть і не простіть.

Життя було — важке і суєтне.

Зате — і не занапастіть

згорьованим прокльоном, груддям

пекучих і безсльозих сліз,

і не кляніть: добра я людям

бажав, як стрімголов униз

летів, коли земля кружляла,

як відкривала шкереберть

нові, ледь-ледь відчутні жала,

в які вмальовувалась смерть.

Розгойдано, гортанно, хлипко

сп'янивши обрій — за грудей

тугим воринням, то й не видко,

де твій, завизубрений день.


Каталог: authors -> Stus Vasyl
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера
Stus Vasyl -> Палімпсести благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю! У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя. Частина перша


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка