Веселий цвинтар



Сторінка14/18
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,74 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

БОВВАН

І

Хтось водить мами. Два чи три їздці,

що становий хребет тобі ламають,

а ти пручаєшся? Їй-бо, дарма.

Відкрийся їм. Корися їм. Піддайся

собі самому, як своїм їздцям,

котрі загнали вкрай охлялу клячу —

їх ворогами поверни до них.

Пусте! Хай водять нами (хто є ми?).

Хай нами водять (що то є — водити?).

Хай водять нами (але хто ж — вони?).

Хай груди пригадають: "бовваніти"

(і, чувши, начуваються пітьми?).

24.2.1971
II

Химери оступають нас, химер,

а вигоріле у вікні минуле —

будучина, що тліє в небутті

за товщею, сліпою, наче вічність —

то дуги вольтові. Чадіє дим

неначе сивий скам'янілий мармур

охлялої біжучої душі.

Розпадистий, укопаний сторчма

у землю перевернуту, очима

у темінь. Навіть голка не проткне

того, що заховавшись многошаро,

згодовує цікавість. От і вже.

А ти бовван. Розпадистий бовван.

Бовван розпадистий, кому відкрилось

життя, чуже, як власна самосмерть.

Що є життя? І що є смерть, бовване?

Химери оступають нас, химер.



24.2.1971.
* * *
Ще й до жнив не дожив,

в полі жита не жав.

Досі — не долюбив,

і не жив, і не жаль.

Що життя — то хіба

твоя сутня межа?

Смерть заріже раба,

і нехай — без ножа.

Але жити — замало.

Боротись — умій,

щоб нащадок твій змалку

бува не знімів.

Не знімів на уста

і на вуха не зглух.

Хай помреш!

Та за на-

ми оста-

неться рух.

Згинем — хай!

Хай — ославлені.

Хай — не біда,

вікова чортопхайка

наближує даль.

По роках, по кістках,

по обмерзлих гробах

витрамбовує повінь

для річища шлях.

А до жнив не дожив,

в полі жита не жав,

і замало любив —

то, їй-богу, не жаль.

5.10.1965
ЯВОРОВА СІМ'Я
Над яром-яругою гуде явір з Яремою. Явір — вуса в

капелюсі, а Ярема, хоч безвусий, та як загуде, та як

загупає, тато Йван вуса розправляє, а тьотя Льоля кидає

бараболю і так уже наслухає, а мама Надійка така

радійка: о, мій Ярема спижовий голос має — як дзвін

гуде-виграває, всю нашу родину звеселяє, а бабуся

справжня радюся: ото вже з Яремою посміюся.

Тай мама Надійка теж радійка: пише писаночки при

свічці, а сама, як зозулька на гілці.

Горкові Люльці подражаніє,

а Яремі Св. — посв'ященіє.
* * *
Видиме лиш тобі — до суходолу.

Ти — вкотре вже зневірений — побіч.

Громадились тороси криги, поніч

голодними світилася очима...


* * *
Вождів до біса на землі.

Землі бракує рук.

Єдиних рук, аби жили

по-людському навкруг.

Люд довго думає. Коли ж

надумає — тоді —


у тебе світла голова,

та руки — де твої.

Слова — полова. Бо слова

надосі надоїли.

Твоя розумна голова!

Невже ж ти не збагнеш,

замало слів. Доба нова —

без краю і без меж.

Людина, кажуть іншому,

товариш, брат і друг,

але до решти викажу:

бракує правді рук.

Бракує рук. Де рук нема —

там зайва голова,

там кожна істина німа.

Доба ж, кажу, нова.

Доба нова. І тут дарма —

базікать. Повторю.

Вважай, що й голови нема,

коли немає рук.

Немає рук. Мудріє світ

і разом страх росте,

як білий гриб, і розум спить,

коли один. Пусте,

коли розтрачені живцем

одною головою,

коли вітаємо нове

старого бородою,

коли, віддавши баритон

старечому фальцету,

беруть баси фальшивий тон,

фальшивий звук — поети.

Це — голос нації? Це — цвіт?

Це — мозок України?

Народе, спопеляє встид

за чорні їх провини.

Твоє, народе, майбуття

вони ж на хліб міняли

і виторгували життя

собі в нових анналах.

А ти, народе, — хрест важкий

несеш і ще нестимеш,

крізь революції віки

крадеш для них гостинець.

Кладеш до ніг. Своїм вождям.

Своїм катам — і тільки.

І кулі ждеш — замість подяк,

ще й невідомо — звідки.

Чи від чужих, чи від своїх

без совісті і чести

синів — їм черево до ніг —

коли б його пронести

до комунізму. До часу

визнань, медалей, пенсій


без совісті і честі.

Чи від чужих, чи від своїх

проводирів — без чести

й без совісті. Який там гріх —

коли діждались пенсій.

За чорну лжу, немов межу,

що їх відгородила

вже й від народу. За кожух,

котрим нагородила

ще в 33-му. За кров,

за холод і за голод

твої, народе. За добро

кріпацьке серед поля

колгоспного. І за Сибір,

за постріли і туші,

за фейєрверки світлих вір,

за їх продажні душі,

за чорні-чорні сухарі

і за державні гімни,

за чорний-чорний-чорний гріх,

за обіцянки згінні.

Оце твої проводирі.

Оце твої страждальці.

Вождів до біса на землі...


* * *
І кулі свист, і рота зашморг.

Бо бруствер пересохлих слів —

поверх сердець, поверх голів,

поверхи днів твоїх пропащих.

А день твій. День. А дні твої

ледь голубі підводять роги.

І літ розстеблені гаї,

твої розстеблені — під ноги.

Твої мороки. Жах твій. Жаль

затисни між ребер — собою.

Мій ловелас, мій час, мій жадібний,

пожежний мій, запраглий оргій,

диктаторе словес і рим,

диктаторе ума і серця!

За те, що в молодій порі

ми ріками пливем — ти сердишся?

Ми ж повінню — поверх цензур.

Ми ж хвилею — повище дамби,

ми тугою — поверх зажур

до радості, що серце вабить.

Цвинтарній тишині казарм,

камінним мурам — непідвладний

мій вік. Мій час. Червонобарвне

в нас б'ється серце нерозгадане.

Так дні пливуть. Немов медуз

присос пекучий — тіло жалять.

І душу жалять. Обірвусь

і не вдержусь в диму іржавім.

І в день. І в ніч. У скалки вір

багряним серцем наколюся.

Поверх цензур. Поверхи мір

циновим паводком проллюся.


* * *
Які там сльози? Хмари лебедині

пливуть над чорним торжищем віків

від кам'яного віку і понині,

убравшись барвою більшовиків.

Сповиті криком всіх рабів, усіх народів

і кров'ю скроплені, віки пливуть.


Вишневе гілля губить білий цвіт.

Пригублює доба смертельну чашу

і вижидає не твою, а нашу

щербату долю. Опадає цвіт.

У липні сніг з дерев. І сніг з очей.

Все сивиною криється страшною.

Твій час минув. Твій чорний час почез

і ліг, розплатаний, між краєм — чужиною.

Ані облуд, ні власних непотребств,

ані зітхань — одне високе горе,

не твій, а наш, один великий похорон,

де вже нема ні див, ані чудес.

Ти відійшов. І відійшла земля

на цілий крок від мене і від краю,

і тільки кості сном спокійним сплять,

і тільки мощі — в кратері покрадені.


* * *
У липні сніг упав. У липні смерть.

У липні — йдуть жнива — і край жнивує,

відколюючись від землі на чверть.

У липні край свою погибель чує.


Сидів, як беркут межи ґрат.

Сидів, як генієві брат.

Сидів, як волі злий невольник.

Сидів один — на цілий зал.

Хилився зір старечий долі,

хилився стан старечий долі,

схилялось сонце на розповні,

збігала по щоках сльоза.

Мінився день. Мінився світ.

Мінився вечір. Ніччю пахло,

і присмерк однокрилим птахом

на брук керує свій політ.

А день минув. І цілий вік

минув. І зник буденню лік.

А свят нема. Кінця нема.

Нема ні смерті, ані літ.

Бо свят нема. Нема кінця.

Навколо — ані острівця.

Навколо тільки гострий спогад,

як ніж, між ребер загойдавсь

твій час — незчувся, як почавсь —

твій час — незчувся, як погас.

І свят нема. Нема кінця.

І смерть в своїх шуканнях зглохла.

Один — як беркут межи ґрат.

Один — як генієві брат.

Один — на голу Україну.

Один — і в горі, і в біді

на всю велику Україну.

Один. Єдину домовину

і не свою, а нашу кинув

і десь, зажурений, подів.

Доба іде. Доба не жде,

і кружеляє світ знекрилений,

супутники і космодроми —

то інквізиції синдроми.

І не мечем. Але пером.

І не прокляттям. А добром.

І не руками. А горбом

старечим віддалить погроми.

О чорний тридцять другий рік.

О білокостий третій,

тридцять четвертий чорний рік,

і рік за роком ніби рокіт.

І кожен день — до тебе йде

підступна смерть — у ніч веде,

і кожну мить доба гряде,

спинивши за дверима кроки.

Посеред зрад немає вір,

не ходить поміж друзів друг,

а шастають між ворогів

твої закляті воріженьки.

Посеред пострілів і лір

зникає скараний Якір —

скажений вік, скажений рік,

і ти — скривавлено-скажений.

То дзявкнув телефон, як пес —

фіскал оскалений, сусід

тобі передає привіт —

вітає ще одне минуле.

Безсонна ніч. А ночі клич —

і квітне зрадою тирлич —

бажай кінця. І смерті зич

тієї, що мене забула.

Миколо Костевич! Мені

здалося — кості на вогні,

здалося — очі — дві сльози

на заполярну впали кригу.

То ти й мені тепер позич

сльози. Не слави. Смерті зич.

І грому зич. І бурі зич.

І на зимівлю зич хурдигу.

То я до тебе доберусь

хоч по-пластунському. Не так,

не так ми мріяли дожить.

А раз судилося — то судом

беріть, в'яжіть, катуйте, рвіть,

згодовуйте звірячу мить,

звіри!
* * *
І що тобі у славі цій?

плавець — ти кулею у ціль

мудрець — ти розумом в віки

обличчям — в ворога обличчя

а ворогів а ворогів

бо друзів нищать до ноги

нових наставлено богів
* * *
Замало правд, коли замало дії,

замало дії, коли серця мало,

замало серця, коли молодий,

а серце під підошвами задавлене.

І повне горло зашморгом задавлене.

Я це пізнав. З дитинства. Ще малим.

Я був великим грішником, їй-богу.

Бо що шукав невибиту дорогу,

то гудити відмала почали.

А так хотілось нагрішить. І так

хотілось покаратись будь на чому,

аж до химериків: сказать на біле чорне

і проливати воду з решета,

і йти під дощ, і спати у степу,

а в голод гризти молоду суріпку.

"Сиди будь. На вулицю не рипайся,

бо так наб'ю, що, як мандарин, спухнеш"

А я ходив. Хоч трошки согрішить —

побитися, полаятись, погратись.

Когось у дурні залюбки пошити,

ачи й самому в дурники побратись.

А все-таки — святому нудно жить.

Прямим — до кретинічності — не хочу,

і вже в п'ятнадцять хлопчиком волочусь,

і вже в 17 надоїло жить...
* * *
Усе накручується:

твій голос; посмішка...

Спогади завертілись...

А пні..
* * *


Вологогорлі солов'ї

світанок дрібно пантрували

з туману верби випливали

В важкому сонці м'яко вихрились

Ріллею утікала ніч

Ріллею річка пролилася

і все знесла і в світ прорвалася

крізь греблю промінням розріджену

Спішили люди на базар

Спішили коні — йшли мов грали

і гриви градом прогортали

і сухоребрі й імпозантні

суглоби шкуру нап'яли

Мішки мов діти виглядали

з-за голови, і пахло славою

плакатом пахло од боліт


* * *
Перепечалюсь я. Перепечалюсь.

Тугою тугою і тишею тугою,

а там — прорвуся на світанні гордістю

і все забуду. І тоді — прощай.

Я виріс на непевності. Я зріс

на тій знедолі, що рікою хвилиться

і що рукою вкаже — не помилиться —

в своїй святенницькій недобрій грі.

Що вкаже на пожертву — пожалій.

Пожалуй того лиха, як утіхи.

Хай утіка, [нерозб. ] своєї стріхи

і збожеволіть, Боже, не волій

мені добра зазнати. Не волай,

коли я того відсахнусь звичаю,

і в пекло зрину, і перепечалю

весільний невеселий каравай.

І каравани перейдуть, мов гуси,

по стежці до ковбані. Мов разок —

відколи в школу я пішов — посохли

лозини й волосини русі.


* * *
У тому полі, де блукає смерк —

ніяк не може втрапити дороги —

почулися мені знайомі кроки.

Це був товариш. Той, що був помер

ще за життя. На чистий на четвер.
* * *
Три людожери — три надії.

Три чорні, наче галич, віри.

Кому ж віддатися? Кому

Ще недовірено довіритись?

Є все. Є навіть більше. Є

Чого й не треба — є безмірність

Моєї сили, пожиєм

І випростаємось. І звіримось.

Я вірю в віру. Вірю в долю.

І вірю в рок, як в рев гармат.

Я ріс — і триста літ назад

Був і дратливий, і безволений.

Є жовта пляма — десь углиб

Не закурись. А стань — надалі.

Є горді і круті печалі,

Є дзвони днів і дзвони шиб,

Довгоголосся діатриб

І требні витребені трати.

Є галаморено-густа,

Повстала з псованих повстань

Печаль, заставлена за ґрати

Для вивірянь. І остигань.

І стегон. І стегнастих жил.

І навіть вір.


* * *
Давай поїдем, друже, в Депеші,

де ліс осінній знову осипає

багряне золото з дубів та вільх,

а межи скель тугі вітри шугають.


Збирать те золото осіннєє, збирать,

блукать, не розбираючи дороги,

п'янке повітря лісу й осені вдихать,

забувши про тривоги.


Давай пройдемо, друже, межи скель,

охоплених тим полум'ям осіннім,

серед могутніх вікових дерев

величних, як черлені бані світлі.


Давай поїдем, друже, в Депеші,

пройдемо по розгіллю сухозлоту,

вберемо міць камінних вівтарів —

тих вічних свідків радості й скорботи.


* * *

І все минуло,

немов оздоба Золотих воріт.
Ти, мабуть, завинив, що світ почався

од тебе збоку і добу міграцій

не вдержав поглядом.
* * *

Та ось Вона: за синьою горою

гірського кришталю — іще пряміша,

стрункіша за струну.

— Куди ти, Аль?

Мовчить і осміхається. І щедрий

благословенний усміх, наче зайчик,

їй так пречисте на уста наліг.

— Я в вічності. За синьою горою

гірського кришталю, за самородком,

що у темниці темній сонця праг.

Ось — приклад прагнення. Уже, потойбік

бажань. Отут мені не застує

самозатемнень невситуща хмара

ні сонця, геть стуленого, ні зір.

— Коли б могла я знову повернути,

коли б воліла того — почала б

усе інакше: забирає очі

земля, темниця зору. Скалок неба

для кожного призначено — дивись

і поспішай на нього надивитись.

А я лише — межи світами — йшла.

І не торкнувшись — ні землі, ні неба —

так моторошно, збувшися тяжіння,

надсило навертати до землі

і відчувати, як вона відтручує

твої найвищі скарги до небес.

Не винести життя, що за плечима,

немов тягар...
* * *
Низька батьківська призьба, де звільгла темнота,

як радо я приніс би туди свої уста,

котрі по тиші спрагли, по матірній руці.

Стремлю напереваги з сльозою на щоці туди, де

на вгороді схололе сонце спить, де здавна серце бродить

— тужно так щемить, бо завелике небо над головою в

нас, де більше аніж треба у Господа прикрас; де тато

клепле косу, де хатній чорногуз, старий, простоволосий,

по дзьоба в землю вгруз...
* * *
Розвиднілось на білому папері.

На цілий аркуш видовжився день.

І дні, подовжені, замиготіли

в моєму відривнім календарі.


* * *
Зникає дерево —

почали вименшуватися крони —

і воно стало скидатися на тушу молодого ягняти.

Залишився тільки пеньок,

але й він став розмиватися прозорістю.

Випрозорів ґрунт під корінням,

почезло торішнє листя,

стала біліти земля,

раніше затінена,

і тут почало рости коріння —

кремезні кількасотлітні кореневища

почали випростуватися до найтоншого волоття,

і дорісши до голови маленького хлопчика,

стало стелитися, як по стелі.

Коли ж планету опала сутінь,

нишком замерехтіли пропалі крони,

лякаючись досвітку.
Для зниклого дерева

день — завжди непевний,

зате ніч —

незрадна, мов могила,

на яку можна покластися

будь-коли.



Липень 1970 р.
* * *
Зустрілося раптово,

раптово й відійшло.

Не обронивши й слова.

Однаково: було

чи ні. Чи все наснилось?

Ще не відголосила

пропаща голова?

27.7.70.
* * *
Поніч. Будики сокочуть,

наче кури. Хлюпа хвиля

і бажане божевілля

напливло — не зупинить.

Все. Радій. Ніхто не чує

І не стежить і не бачить,

як життя тебе партачить.

З того щастя — хоч німій.

Самоти — на двадцять вісім

кубометрів або й більше.

Приспішай і сміливіше

трудне серце зупинить.

Потім — досвіток без тебе,

потім — рік і вік без тебе,

і не буде і не треба.

Боже! як набридло жить!



20.7.70.
* * *
Цю жінку я зустрів, ідучи Червоноармійською вулицею

від площі Толстого до книгарні письменників,

де саме з'явилася книга Мертона.

Вона йшла в натовпі — типова статуетка,

які виготовляли в Єгипті другого тисячоліття

і так негарно стилізують сьогодні,

ніби витесана з ебенового дерева.

Коли я наблизився до неї,

вона вклякла і стала, мов кам'яна.

Придивившись до її вмерлої краси,

я впевнився, що вона нежива.

Голова її (ГОСТ-1956-18-54, він

досі вже застарів, і міністерство заготівель

людських ресурсів давно вже розробляє новий)

трималась на неприродній шиї так неприродньо,

що я не втримався, аби не наблизитися до неї

майже впритул.

Зблизька вона здавалася майже мумією,

і щоб переконатися в тому остаточно,

я дав їй по носі щигля.

Пролунав лункий повний відзвук

як од порожнього, добре всохлого дерева.

Втім, до цього мені не звикати:

я завжди помилявся в жінках.


* * *
Людям,

рокованим на смерть,

видали рушниці

(вволили їхнє останнє бажання).

І вони стали розстрілювати

інших, рокованих на смерть,

аби примиритися

із власною загибеллю.



4.1.71 р.
* * *
Дівчина

довгошия, мов сарна,

несла яйця

у червоному фартушку.

І заворожені

збентеженою

цнотливістю,

світліли


похмурі

люди,


даючи їй

дорогу.


17.2.71 р.
* * *
З білої ночі потойбічності

виринуло чорне сонце.

25.2. |7І] р.
* * *
Вміння бути циніком

дасться і без зусиль.

Бути людиною —

дертися по вертикальній стіні.

Сізіфова робота.

Звичайне глупство. Кому то вдавалось —

дертися по вертикальній стіні.

25.2. [71] р.
ЕВОЛЮЦІЯ ПОЕТА
Геніальний поет

роздвоївся (на себе і страх!).

Півпоета роздвоїлося

(на чвертьпоета і страх!).

Чвертьпоета роздвоїлося

(на осьмуху і страх).

Осьмуха поета роздвоїлася

(на понюху і страх).

Тепер, коли він походжав вулицею,

над головою його

висів білий димок,

а перелякані зустрічні

шанобливо вступали йому

дорогу.


25.2.71 р.
* * *
Три скелети сидять за кавою

і провадять про філософію Ніцше,

до них підсідає рудава бестія

і починає з одного кпити,

що той недоладно грає справжню

людину.


25.2. [70.]
ПЕРЕВИХОВАННЯ
Пан-отця

обернули


на войовничого атеїста.
Спочатку він опирався:

як оце пройти

до самого краю свого тіла

або увійти в антисебе

?

Все одно, що бути розстріляним.


Та з часом таки призвичаївся:

замість звичайного хреста

тепер він носив хрест

із впаяними по краях

гривениками

найостаннішої чеканки.


Перевихований,

чувся щасливим,

він легко мирився

з єдиним клопотом:

найостанніше

було нескінченним.



25.2.70.
ВИХОВАННЯ
Подолай себе, грішнику,

правили вихователі,

шмагаючи йому спину

канчуками,

і бідолашний не витримав:

добре натужився

і посунувся з себе,

поминаючи грішну плоть.

Відбігши на кількадесят метрів,

іще чуючи ляскання батогів,

він украй розгубився:

куди йому бігти —

вперед чи назад?

Повертатися йому

зовсім не кортіло,

але залишатися без шкіри

не вабило теж.

Можеш бігати навколо

своєї шкіри,

як дикун коло забитого,

і справляти ритуальний танок

своєї подоланості.

Нещасний був у захваті:

йому таки

дозволили існувати в собі,

хоч і на відстані.


* * *
А я був хворий. Був тобою хворий.

І жоден з лікарів мені не міг

зарадити. Бо лікувати нас

було даремно. А присталі тіні,

які ми волочили з давніх літ,

не підіймаються під літнім сонцем.

Бо тіням непотрібні пігулки.

Любов? Що є любов? Коли до краю

то тільки край, що гранями всіма,

обмацаними, грубими, колькими,

ввіходить в груди і пройти не може

у передсердя. І тріпоче лоскотно

між ребрами шершавим плавником.

Що є любов до краю? Це від літ,

започаткованих бідою дії,

тінь моторошна, де усе схибнеться,

окрім округлості твого лиця.

Коли тобі приходить Україна —

то без калин, без соняхів, без сліз.

Без радості, без горя. Ніби тітка,

приходить Україна в день погідний.

А що? — уже навчився, без'язикий,

селянській мові? Та без трудоднів,

без мозолів? Без клуночків базарних?

Без африканських спопелілих гін

своєї ланки? Вже навчився — плакати,

радіти научаєшся? Нівроку.

Люби і плач. Радій і плач. Навчайся — жити

в етнографічно зручних постолах.

То я був хворий. А Земля — без денця —

немов супутник — кружеляє в небі

етнографічному. Живи і диш.

Мовчи і диш. А решта — прикладеться.
АНАЛІТИЧНЕ
Злий дар говорити в риму —

Успадкований, як інстинкт.

У прадіда римувались кроки,

його рекрутський строк —

двадцять п'ять років —

возведений у квадрат омонім

анімістичних рим.

Дід Дем'ян, добрий боднар, кадовби

римував. З обручем обруч.

Хату — з корчмою.

Жінку — з долею розпроклятою.

Радість алітерувалася з квартою

(коли брано в борг).

А віддавен —

римувались шаблі,

ступні, ранки і ріллі,

римувалися шарварки,

смерті й народини,

поминки й весілля.

До тисяча дев'ятсот тридцять восьмого року

не лишилось жодної свіжої рими.

І довелося — говорити пошепки.


* * *
Без свят не можна. Хочеться душі

Полоскотати небо зайчиком.

Коли відлопотять сухі дощі

По репаних дорогах чи асфальтами,

Тоді — хай буде свято. Хай висять

Високі крона молодого парку,

І люди щедро добрий грім стрясають

З сердець, проходячи під райдужними арками.

І творять молитовно вір своїх

Золочені будинки. І чекають,

Що буде вдома і коньяк, і кава,

І жінки пересиченої сміх.

І будуть діти гратись у війну,

І вечір випливе в екрані телевізора,

Та дві душі, мов сорочки порізнені,

Висять на жерді і за вітром пнуться.

Одна — про свято. В будень — ця пройде.

І завтра зранку знову за роботу,

І згадувати пиятику, рвоти

І демонстрацію. І вуличні оденки.


* * *
Біжить по стежці листя голосне,

мов зграйка горобців золотоперих,

кривий їх лет і однокрилий лет

значить тебе тривожно-миготливо.

Рябіє ув очах — од сонця блисків.

Рябіє ув очах — од листя й споминів,

Рябіє ув очах — од проминулих

юначих однокрилих синіх днів.

Важкі, як дзвони, нелині-дуби

отаборилися, неначе запорожці,

і листя зачерпни, немов вогню,

і обпечи вогнем долоні й душу.

Не бійся — тамуватиме жагу

в глухім яру струмка гортанний журкіт.


Каталог: authors -> Stus Vasyl
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера
Stus Vasyl -> Палімпсести благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю! У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя. Частина перша


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка