Веселий цвинтар



Сторінка15/18
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,74 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

БЛИЗЬКА ЛЮБОВ
Хвилин 15-20 — і дарма.

І ні листів, ні сліз уже не треба.

Поділене навпіл зійшлося небо,

хоч ні зірок, ні місяця нема

у тому небі. Ні тобі хмарини —

порожнє й чорне. Грайся, коли хочеш,

байдуже зазирай в порожні очі,

наздогад дожидаючи годин,

коли забудеться "прощай" з листа,

жагучі віри, жовчні недовіри...

І тлітиме в віднайденому мирі

Любов, така байдужа і пуста,

що раптом схочеться завити вовком,

бо небозвід для тебе замалий,

щоб виповнити ним голодне око,

щоб загубитися у ньому ненароком,

забувши профіль, різьблений і злий.
* * *
Брели роки (Покинь). Брели роки.

Брели роки (Покинь). Брели, як грози.

Брели роки (Покинь). Як частокіл,

Стоять віки (Покинь — плин часу — з бронзи).


То відійди. Коли бредуть роки,

То відійди, коли угору рветься,

То відійди, коли ледь-ледь допнеться,

Ледь-ледь допнеться порух нешвидкий.


На сині взгір'я. На горючі пасма

Посмалених колон і пірамід.

Бредуть роки. Віки бредуть. І астма

Нам горло душить. І уста прямі,


Немов наказу цинова печатка,

Немов трійчатки циновий хребет,

До наших мет тепер — до наших мет

Летить в зірчастих башликах тачанка.


Дими від сел. Пожарища степів

Вогню сухого од дзвінкого неба.

Відмайорів мій день. Відпрапорів

Червоногривих воль [нрзб] гребінь.


* * *
В себе упадеш — скалічієш.

Власним зламаний двійником.

То не падай.

Держи у руках себе,

от лиш випустити —

не смій.


Бо впаде —

і обранить.

Протаранить, як бомба фугасна.

Покотьолом

порожнім,

обичайкою

з колеса

зскочиш.


І тоді —

що тоді?


Нахились — упади — нахились.

Тільки руки

попереду.

Серце —


попереду рук твоїх.

Упаде — і обранить.

(Берігся, та завше урочило).

Як два ока.

Чоло до чола.

Око в око.

Перевеслом — ніч.

Ти — берігся?

Обранився — ти?

Ніч палає

електродугою.

Око в око.

Чоло — до чола.

Ти у себе —

прихідько.

В себе упадеш — скалічієш.

Глянув з кручі —

волога пітьма.

Подання — за падіння.

За світ —

ніч — електродугою.

Все — пусте.

Все — пусте.

Навіть колесо голе —

пусте.
В себе упадеш — скалічієш.

Умовляло,

примовляло.

Нарешті:


око — в око.

Перевеслом — ніч.

Посинілим — між вій:

подивись.

Упадеш —

і себе вже довіку не вдержиш.

Обережно закрившись, мов равлик,

вітру зашморгом шию стягни.

Затягай!

Затягай!


Наздогнало.

В пару ок запалав твій ліхтар.

Ніби лікар над пацієнтом,

нахиляйся.

Тримайся над корчами.

Над корчами віків,

мезозойських оглохлих волань.

Свист — не вічно.

І вітер — не вічно.

Ще відчуєш губами холодними

тих очей недостояну сталь.

Обшукати б:

од п'ят до потилиці.

Де ж бо ти?

Де ж бо ти?

В доброті —

ти втікав доброти?

А доброчини — сплять?

Добре чинять. (Мовчать?)

Добре чинять. З добра.

Відпочинь же.

Обшукати б від п'ят до потилиці,

від потилиці —

усмішки лиць.

Помертвілих,

схололих,

обглоданих,

радісних лиць.

Упаде — і обранить,

загуркоче

обличчям

об милиці.

В себе упадеш — скалічієш.

Власним зламаний двійником,

і обли'

і обличчям — об милиці.



Упадеш — і наві'

і довіку себе не знайдеш.


* * *
Вивласнюєм серця —

нащадкам офіруємо

і байдуже кінця

чекаємо марудно

вивласнюєм думки

вивласнюємо руки

вивласнюємо київські

притишені яруги

вивласнюєм себе

космічна невагомість!

вивласнюємо бережно

свій гріх і власну совість

вивласнюєм світи

вивласнюєм планети

і вивласнені тішаться

затуркані поети

вивласнюєм життя

вивласнюєм майбутнє

і гаснем без пуття

і сатанієм суєтне

А що, як все це може

упасти нам на шию


* * *
В ста очах, ста краях, ста ночах

я шукатиму очі твої,

і заплакані губи твої,

і заламані руки твої.


* * *
Від лірики до епосу — немов

від юних літ до юного змужніння.

Від радощів, від раю — до обмов,

до дикого нічного сатаніння,

як до збереження. Як до тремкої віри —

що тільки так. І тільки так. І щиро.

Ну, що ж бо все: середня школа, час

найпершого кохання. Інститутські

пустельні аудиторії. (З плеча

рубай, от тільки помилитись — дзуськи!).

Далекий рідний край. І гайворонням —

біблейським воїнством — ти од задух боронений.

Велика клуня, ще сніпками вшита.

Замок великий. Школа. Кілька парт

розкидані подвір'ям. Далі — жито,

ще далі — ранні картоплі копають.

Струмує дим межи дерев. Межи

старого плоту — зеленіє кілля

вербове. Тут живи. І тут служи.

І тут — дружи. Бо тут — тобі довілля

сільської тиші, бронзових стіжків,

горілки в свято і горілки в будні.

Роби тут трудодні — глевкі і трудні,

патріархальним спокоєм покинь

замріюватись. День — як день. І ночі

тут глибші і чистіші. Ніби тло

донецького кіноекрану. Льотчик

вряди-годи гулке докине слово

до призьби, де зібралася родина

(маленька дочка "дядьом" зве мене

і йде на руки). І пливе година,

як глей весною скапує. Конем

проїхав голова колгоспу. Кури

під патлачками всілися. Ідуть


* * *
Від українських веремій

В тайгу, в Мордовію, за ґрати.

Кого питати, друже мій,

Тебе роковано до страти?


* * *
Немає зрад. Є радість, ніби зрада

найперша. Це — володарка падінь.

А решта — падчериці. Ніби тінь,

стоїть єдина і важка завада

до тебе. Ти — одна. І я — один.

А решта — вся брехня і вся неправда

минулого. І замала розрада —

непам'ять: не боронить од біди.

Твоя присутність і відсутність. Разом.

Ти є. І — водночас — тебе нема.

Ти добровільна і страшна тюрма,

ти — сором мій, мій біль, моя образа,

котра ніколи не перемине.

Прости ж мене. Чи проклени мене!


* * *
Голубіє, рябіє, хмурніє, розлистився спокій,

Як в оголене дерево, в ребра пиряють вітри.

Говори! Говори!

Поспіши тільки виговоритись

І гордись, ти замало був гордим

І задуже був гордий.

Тепер — опростися, дивись.

Краю, каро моя! Кароока Земля.


* * *
Горде тіло моє нецензурне!

Що мені з тобою робити?

Куди податися?

Як узаконити тебе?

Щоб, узвичаєне предками,

круглим моїм дитинством,

гострою молодістю моєю,

назвати своїм!

Тіло моє!

Четвертоване ерою.

Заборонене, та моє,

що мені з тобою робити?

Відпадають руки мої.

Відпадають ноги мої,

голова моя відпадає.

Як багряний кавалок —

моє серце диміюче.

Горде тіло моє нецензурне!

Я тебе, як молитву, беріг,

а ти якесь дивне:

не пристосоване до життя,

не пристосоване до

переходового періоду

між соціалізмом і комунізмом.

І тебе четвертують,

вибираючи очі,

вибираючи язик,

і порожні очниці мої

багровіють, як серце моє здичавіле.
* * *
Дай руку, мамо, і ходім назад / повз мури літ і

забуття і темінь далекої минувшини ходімо / туди, де

пам'ять сонця миготить / і видається — тільки мить —

і згасне /. Провалля чорні вікових розлук / нас не

страшать — переступили й далі / повз магазини, черги,

бур'яни / маленького городу, повз цехи / заводу, на

якому виробляють / дитячі іграшки, снаряди й вибухівку,

/ повз трудодні колгоспної неволі ходімо далі, мамо. Ось

зупин.
* * *
Хто б збагнув

оці дороги — без кінця і краю —

мов стріли надвивищень?

самоподовжені? І хто б прорік;

що вертикаль таких самоподовжень

у Вавілонську вежу перейде,

стійку, як вічність?

Штурмувати небо,

бодай і вкрадене?

Та між двома смертями

ми разом пробиваймось до життя.
ЖИВИЦЯ
Мокряччя. Осінь. Млисте мрево.

Під лісом скирта — як промоклий лев.

Прийшли чужинці, скривдили дерева,

зробили шибеницю з дерев.


Вона стояла на базарній площі.

Ридма ридали сиві матері.

Вона стояла на базарній площі,

на перехресті болю і вітрів.


А коли хлопців привезли й повісили,—

не зашморгом, не смертю, не плачем,—

вона їм пахла партизанським лісом,

живицею,


корою

і дощем.
* * *


Сніг збили люди кроками іскристими

ще відучора. Сонячні стежки

утоптані. Упугавшись, малеча

з кожушків вистромлює носи

засоплені. Ведмедиками бродять

і топчуть далі сніг. Вже синій полиск

скрижанілих стежок прохопився,

як урочиста тиша снігопаду,

подзьобана людськими чобітьми.
* * *

Не жди, не сподівайся: марно.

Бо порожнеча сподівань

відкриє раптом, незугарна,

лице теперішніх страждань.

І станеш тугою одною,

що більше нудить, ніж пече.

А то нарине самотою

і самотою утече.
* * *
Коли в мій сон заходить Україна —

то без калин, без соняхів, без сонць,

а в сутінках. Як удова, з оклунком

заходить Україна в рідний дім:

напитися, спитати про здоров'я

і сісти скраю лавки. Відпочити

і чорний, як чорнозем, піт з чола

рукою стерти


* * *
Коли ти облетиш, як дух кульбабин,

і станеш, як колода на дровітні,

тоді спізнаєш правди гострий крик

під синім лезом. Як колун улипне

в обапола по вуха. Отоді

збагнеш, нарешті, непотрібну ціну

надій колишніх. Хрусне вір хребет,

до печі вкинений, пізнаєш, блазню,

комедії кінець. Пізнаєш вічність

нищівного багаття. Вторував

усеблагий дорогу до могили

одну. Під три чорти... (Перо лукаве,

даруй мій крик і розпач мій даруй).
* * *
Коня попереду жене

лихий жокей. Насунув кепі,

і чорна тінь від козирка

западини очей ховає,

і так врізається земля.

Ані багнети — віти кедрів,

ні приярки, ані ярки —

ніщо вже шлях не заступає.

Упав. Перевернувся кінь,

і цілить копитом у пах,

і з диким вереском упав,

запавшись, перший, другий, третій,

по трупах збочує доба,

від багровіючих ковбань

зелена жевріє габа.

Даремно. То хіба ганьба —

могили, зголоднілі смерті.

І зойк повис серед дерев,

упав об кручу і — в проваль

холодну звілглість — у проваль

розхитану многоголосість.

Та світ лаштується в каре.

Пролопотів з гармат навальний

прямий вогонь важкої сталі

у сон, у сивину, у совість,

котрий не затихає й досі.


* * *
Коли я ще був малим, мама купила дзеркало. З нього

на мене вперше глянули мої очі, мій рот, мої губи.

Дзеркало нагадувало покійника, і той, хто стояв у ньому,

висолопивши язика,— теж нагадував покійника. Коли

крізь нього пройде 1000 василів — я помру. Спочатку

почну полишати на ньому свої губи. Якось я відійду від

дзеркала уже без вух, хоч, глянувши на свій відбиток,

того і не помічу.

Я став боятися дзеркала. Воно переінакшувало мене

щоразу, старанно приховуючи при цьому втрати. Що

залишиться від мене з роками,— думав я.
* * *
Круто круча росла,

піднімалась до самого неба.

Глухо бився об берег

і ремствував древній Дніпро.

І оралися хмари об кручу

і падали неводом

в чорну воду — в негоду —

прибиті обважненим громом.


* * *
Дуби, кремезні, наче запорожці,

Ще непідвладні осені, стоять,

Схиливши круто голову, мов тури,

їм важко вистоять проти вітрів осінніх.

Та вперто силяться — іде коньячний дух.

Обози виставте, дуби, обози!

І станьте спинами і бийте в ціль.

Заходить осінь — хай іде. А ви

Сами собі призначите прощання,

Сами осипете пожовкле листя,

Сами, вже після того, віддасте

Незрадну зброю, як колись Петро

Віддав по битвах долю на поталу

Завзятим московитам. Ні, не ви.

Я сам відчув поразку. Сам — поразка.

Покора — весь. А ви — чи не одно,

Всі ваші лиха з зрадою одною.

Три людожери обступили край.


* * *
Лапата блідла лобода,

Прорізувався дрібно верес,

А нам з тобою не біда,

Коли життя — навхрест і через.

Коли життя — як зов вождя,

Коли життя — як поклик плоті

Від мезозойських ер жадань,

Коли несила заваджать

На час, на завсіди, на потім

Від круглих мезозойських зір

І до колючих зір сьогодні.
* * *
Але гнеться імперія (нрзб)

Тюрма переповнена.

Імперія гнеться!

Вище ж голову, друже, вище!

Ти ще вагаєшся, а вона

тріщить!
* * *


Ми порівнялись у правах, у звичках,

у мові, в горі й радості, в печалях,

у пайках, у однаковості, в тому,

що нас ріднить і зближує. Ми всі

уніфіковані, немов солдати,

іще б знайти для людства уніформу.

Для зросту, для облич і для очей

і стати одночленними — тоді

розв'яжеться проблема вікова.

Ми — уніформи носії, ми всі

уніфіковані. Ми всі — однакі.

Ми всі здали одвічну зброю

людських змагань. Ми не солдати,

бо ми беззбройні і безброві ми.

Однаковість нас зблизила і нам

перепиняє шлях — однаковий довіку.

Нам буть однаковими, нам забуть

про все, що в світі. І про себе теж.

Та тільки дуже важко, дуже важко

долати неоднаковість свою.


ЛЕКЦІЯ ГОЛОВИ КОЛГОСПУ ПОЕТОВІ
Коли настає апатія

і прикрутить, як кажуть, до сліз.

Пиши: хай живе партія!

Хай живе комунізм!

Звісно, від серця треба.

А то: візьмуть в оборот:

потовчуть тобі ребра,

закриють рот.

Та й якої тобі хороби ще?

Не босий і не голодний.

Колгоспники хліб вирощують?

Жереш — скільки завгодна?

Одягнутися, взутись маєш?

Гроші — є?

Доба комунізму, папаша,

настає.


А те, що десь у колгоспі

пашпорта не дають.

А Господи!

Живуть же люди

І хліб, як Ленін казав, жують.

Та й, між нами, якого їм пашпорта?

Розбіжаться, як руді миші,

Кажуть, у місті є все

(хоч дещо й по карточках).

А ми що — гірші?

Дай-но їм тільки волю —

Наберешся, як май, груш.

Як треба, партія вирішить їхню долю,

А ти вже краще — не руш.

Пенсію дали. Ні, давай іще.

Мужик, він зажерливий. Мало не лусне,

так що, папашо, вивчай політграмоту,

а про них не хвилюйся.

Я б вас, поетів,— та на густеньке решето.
* * *
Лубенські пам'ятаєш зозулі? Здасться, з-перед світу гомоніли.

Пливли тумани сизі над Сулою, і сизо даленіли

зозулі. За яром приярок і знову яр, а далі

стром і урвище, і річка, і тиша, по западинах промерзла,

гуде і огорта Засулля крик. Там сто дверей, печаток і

замків, і дротом огороджений периметр, і серце, огород-

жене печаллю, і дума, огороджена півсном. А там, де

дума, в золотій соломі, пригашеній сутемрявою, яйця

заблуклої казкової несучки. Зеров і Вишня, і Сковорода.

Чим пахла глина там? А сподіванням, очікуванням, чистим

од розлуки, і спогадом, прозорим од невіри, й важким

безсонням, згусклим, як смола.

Ось-ось і сонце виб'ється з-за лісу — натрапить на

стежину і дорогу, а виб'ється на путівець — і гайда, і

виб'ється, і гайда, і радій.
* * *
мама на руки насотує прядиво,

в ночвах сестра дитину полоще,

ані просвітку,

ані — тобі розради.

Йде дощ.

Йде, монотонний, худий, як з оточення

залишки фронту, змарнілі і чорні.

Йде і, сльотавий, сльозою доточує

воду в баюрах, туманом огорнену.

Йде — іще здалеку хмари насунули,

йде — іще шиби, як очі, стікають,

а по кутках з [нрзб] сутінки,

і посірів межи горами камінь.

Шастають, корчаться, набрякають.

Дощ — і в вікно, крізь шибки, аж папір мій

зашерхотів на столі привіконному,

дихає холодно, лізе в обійми,

в груди заходить і пішо, й комонно.

Дощ листопадний — вже скоро не зрадить

звичці: іти і упину не відати,

йде крізь віки — і ніхто йому ради

дати не може. Бо може набриднути


МАТЕРІ
О руки матерні — сухі кореневища!

О очі матерні — олітнені ставки!

О сльози матерні — і знані, і незвичні...

Ти вся — прощання. Зустріч і прощання.

Сухенька туга, сива з самоти.

Я дуже завинив перед тобою, мамо,

І ти — прости мене. А краще — не прости.

Лебідко рідна, ну ж, не треба плакати,

Я б зараз сам заплакав, коли б міг.

По довгих роках я добивсь до хати

Від всякої такої Колими.

І забував про тебе. Гірко, мамо...

О, гірко так, що й не переказать.

Ти ж, як гіллячка, хижим вітром зламана,

Ти, як одна нездержана сльоза.

Блукав я досить. По світах далеких

Тебе я навіть призабути встиг...

Прости мені. Прости мені, рідненька,

А коли можеш — краще не прости.
* * *
Мені наснилась мати у сльозах,

Сестра наснилась. Батько став на хаті,

Підрісши на жіночім голосінні,

Не може слова мовити. Пливе

Крізь шиби день. І ширшає кімната,

І ширшає тугий холодний плач.

І я зайшов. Одвірок заступив.

У кілька голосів скрипіли двері.

У груди вдарило, мов груддя, голосіння,

Перехопило дух.

Великі очі мамині од печі

На мене йшли. Прип'ятий, я не міг

Уберегтися і ввірвався, впав,

Підвівся, обхопив її рамена.

Світліли очі і мене тримали...
* * *
Мені сьогодні снився сніг

і чахлі дерева мордовські.

Тайга. І кволі підголоски

зі схронів, ніби гробовищ.

Богдан, малесенький Богдан,

як дрібка болю молодого,

раніше знаного, задовго

до чорних судіїв своїх.

Він дивиться. Він ніби спить.

Він жде. І кожним днем вікує,

вслухається, але не чує,

вдивляється, але мовчить.

Він думає. А небо дме

і небо тисне — аж на скронях

його попечені долоні,

які вже й вітер не пойме.


* * *
Ми ані дня не звідали такого,

щоб чистий простір перед нами став,

і квітнув луг. Нам завжди на заваді

є світ, щоб бачити одне. Ніде пречисте

і неозоре, дихають яким

і відають про все, окрім бажань.

Дитину, що забудеться в цій тиші,

вона сколошкає. Або й мерця,

що тим стає. Бо смерті вже не бачить,

хто при смерті.

Коли б закохані не застували світу

собі самим, відчули б теє диво,

що кожному розкрилося, як квітка,

але за іншим... Жоден подолати

себе не в силі, має тільки світ...

До всесвіту обернені обличчям,

ми бачимо відбиток далини,

що нами й тінена. Або ж і звіра,

котрий німотно дивиться крізь нас.
* * *
Ми переситились життям —

Коханням, вірою і криком

Спорожнилися. І тихнемо

І пригасаєм без пуття.

Бо що народ? Народ порадить,

Народ дарує і зника,

Народу доля нелегка,

І що, коли він раптом зрадить

Вкраїну, золоті степи,

І заповідані могили,

Й тополь потоптану похилість

І прагне з джерела допить,

І прагне зразу перепить

Чужинцям долю і недолю.

І переп'є себе між болями

І забуттям. І знову жить,

І знову ниву недожату

Плекати мовчки. Ворожить,

А доки буде ще служить

Мені од прадіда лопата

і заступ батьків, і печаль

моєї матері, і сльози

моїх дідів, і крик сестер,

і в схлипах дні. І серця біль,

І все, що є у серці? Хто зна.

Та я живу поки тепер,

Не переб'юся, то сконаю.
* * *
Шампанське в шклянці,

В кварту хоч налий,

Та піниться вино. І пий до ранку

За щастя, за прем'єрів, за коханку

За завтра. За сьогодні. Все одно.

Замість ялинки — сосни у вікні

У передноворічному ошатті,

Святенницький жахтить на вітах сніг.

На віях сльози. Новий рік. Прокляття.

Святковий Київ вироста в цю мить

На півфужера. Рветься, ніби корок,

Новою гордістю, новою непокорою,

Новою грою виноградних рік.
* * *
Так ждуть мене печальники!

Так ждуть.

А я не жду печальників,

не жду.


Печальники,

Я вже й без вас печальний.

Самотники,

Розрайники — ребром

Я побожусь. Задавненим добром

Я помолюсь. І перестиглим оком

Я позирну. Іще ж мені, нівроку,

ви не набридли.

Ледарі мої.

Самотники

печальники

самотники

розрайники

І кари


нема на вас.
* * *
Від самовтеч доби і самовтеч / душі найвласнішої утечу

в природу мов до самого себе. Через став / висвітлюється

лісу чорнота / ген-ген на оболоні чорногуз / між чагарів

поважно походжає. / Спів жаб'ячий. У березі качки /

хлюпочуться під божевільним небом, рибалка спить,

схилившись у човні —

і все то те — немов дари Господні.

Присядь до пня розкушеного. Сядь і

жди. Настрашливою тінню

на паздір'я дубів сумний літак

наляже — у метал закута хмара,

то й вся одміна. Віку не збавляй —

Сумирно жди. За видноколом сизим

надгроззя кущиться. А піде дощ —

ми з книжкою додому подамося,

йому підставмо голову гарячу


* * *
На пів на дев'яту — спішу на роботу,

на пів на десяту — вертаю домів,

півночі працюю до чорного поту.

півдня виглядаю розгублених сліп.

Нерадо мені, он нерадо, нерадо,

ой, дуже нерадо, нерадо мені.

Відколи цей світ мені став на заваді

Де ж дні молоді? Аж і дні молоді?

Ну що то, моя поліцейська вітчизно,

колгоспний мій краю, безпашпортний, що,

ні, чим завинила моя материзна?

о рідна моя поліцейська державо,

і всі твої НКВД, ГПУ —

мені не даєш ти єдиного права —


* * *
Над головою — матюки,

вгорі — аероплан.

І день тобі — такий гіркий,

хоч ти й сам собі пан.

Гасає півень за курми —

цибатий і кривий.

Гармидер — наокруг. Гарми-

дер — у душі.

Прорви

руками — оболонку літ,



вспокоєння — прорви.

Пізнав, як свіжо пахне світ?


* * *
Над вечором, над злагодою тиш,

над пізнім вереснем, над неба прогляданням,

як місяць, підбивався милий вірш —

це таємниче кола замикання

від роздумів — до розпачу і до

впокорення, до лагідного болю

(о, так боюся, чи не суєсловлю,

о, так боюся молодих жадоб

за правдою, підрізаною впень,
* * *
Найвища воля — воля раба.

Найбільша воля — рабська воля.

Бо знищиш, а не вб'єш раба,

Бо тільки раб падінь не знає,

Бо він, немов прекрасний Йосип,

На дні колодязя лежить.

Найбільша воля — рабська воля.

Бо що вона? Утрат не знати

(не знає втрат могильний склеп).

Отак: рабованому бути

Усе з тобою. Все твоє —

Розкрадене і нерозкрадене.

Найвища воля — рабська воля.

Найвища віра — оптимізм

Раба. Не зробиш ані кроку

Назад. Припертий до стіни,

Ти йдеш вперед, вперед — до скопу.

Найкраща доля — рабська доля.

Вона, як горб, до верху йде.

Падінь нема, але не йди -

Намарне. Вирватись із рабства —

Дарма. Утратиш рабську долю

І волю крадену раба.

Кайданну звільненість раба.


* * *
Наладую рюкзак і подамся до лісу,

електричка відходить в 22.45,

остобісіло все вже тобі достобіса,

тож подамся до лісу в 22.45.


Приспів: Щоб подалі од міста і подалі від себе,

там нікого немає і нікого не треба,

тільки б ліс, тільки б ніч, тільки б темінь густа,

тільки б тліло багаття і росла самота.


Там дерева стоять, як застиглі вулкани,

як зелені вулкани, там дерева стоять,

і ніхто не питає і ніхто не шукає,

електричка відходить в 22.45.


Угорі скриготять обморожені зорі,

обморожені зорі угорі скриготять,

ти ж на самому споді безберегого моря,

електричка відходить в 22.45.


Я вогонь розкладу і посиджу з багаттям,

і вглядатимусь в ніч, що мов казка жива,

щоб під ранок заснути, щоб між віттям лапатим

мені снилась твоя золота голова.


* * *
Налетіли голуби червоні,

позлітались білі голуби.

Ті — на плечі сіли. Ті — на скроні.

Ті — на груди. Хочеться тобі

вимовитись? Шепочи устами

(на колінах, на руках — сидять

білі голуби). Тобі — приставлені

небом голуби. Тебе присплять.


Білі голуби. Червоне пір'я

міниться. Червоне — в очі ллє,

памороззю білене сузір'я,

не твоє сузір'я? А чиє?


А чия зоря зійде по краплі,

обтече, немов вишневий глей?

Білі голуби багряно краплене

гублять пір'я в полив'яний глек.


Очі — вічність — теплими губами

притулились до чиїх грудей?

Білими спадає голубами

у колючім шелестінні день.


* * *
Налипли хмари на похилий дах,

Крізь стелю ранній морок просочився,

І волохаті далі заточилися,

Захекана до хати йде біда.

Сиди і жди, коли вона хоч словом

До тебе озоветься. Жди — і край.

З тобою горе, ой невтішне горе:

Не зглянешся, коли накоїш злого.

Наприклад, так: зсукаєш мотузка

І спробуєш вчепити до плафона.

Завісишся — і бог не охоронить,

Як зашморг — добрий, а біда — важка.

Налипнуть хмари на похилий дах,

Налипне на щоку сльоза остання,

Спливе сльоза — і відійде вагання,

Та наміру, як зуб, не хилитай.

Не хилитай. Надумався — і вже.

Налипли хмари. Скапує із стелі

Тягучий морок. Думи невеселі

Вже ходять за тобою із ножем.

Сотай себе. Від горла до кінцівок.

Упав стілець.


* * *
Вогонь, що стиглих уст запричастився,

ще ріс — устами,— і прозорий плач

трипільських голосільниць тонкоруких

весь світ засяг перед сп'янілим зором.

Він плив, неначе стрічка фіолету,

і довго тверднув, мов здимілий мармур.

І темрява глибока залягла.


Каталог: authors -> Stus Vasyl
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера
Stus Vasyl -> Палімпсести благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю! У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя. Частина перша


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка