Веселий цвинтар



Сторінка16/18
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,74 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

ПЕРЕДНОВОРІЧНІ ЗАКЛИКИ
Хай живу я,

оскільки мені хочеться жити,

а той, що не дає мені й дихнути —

хай здохне.

Обов'язково,

тільки-но відлунають звуки курантів,

тільки-но чокнуться фужерами із шампанським,

тільки-но перейде на новий рік —

хай здихає.

Хай здихає.

Хай здихає

отой, що не дає мені і дихнути.


* * *
Не насушить ніхто сухарів,

не майне материнська хустина...

Двійко зламаних острахом брів

і — медична машина.

Чом боїшся, товаришу Кат!

Не лякайся — не вдарю у морду.

Жаль, коли допомога швидка

зцілить душу і дуже прегорду.

Мертві більма осінніх калюж.

Мертве сонце загрузло в тумані.

Ти один. І один собі — муж,

що не звик до брехні чи благання.

Та земна хилитається вісь,

прогинається шлях, наче магма.

Пригадав. То бувало колись:

брат, сестричка, і тато, і мама.

Не пригадуй. Чого захотів?

Прожени її, лірику вражу!

Обік тебе — обличчя катів,

дуже чемні і дуже уважні.

Це — як совість твоя. (Прегірка,

престрашна вона, совість мундирна!)

Пре у допр допомога швидка —

вся зашторена — тихо і мирно.

Фраз уривки. І усмішки лиць

перехожих влітають у шпару.

На Голгофі і дурні були,

чесний хліб несучи, як покару.

Подивися на суддів своїх —

де в них очі, де брови, де губи?

Людське слово чи людяний сміх?

Гріх казати: любов тебе губить.

Гріх казати! Людина завжди

мусить бути людиною. Чесно

запізнай, коли треба, біди,

а омріяні весни, як весла,

тебе винесуть з виру. Вони ж

пронесуть повз гіркі нарікання.

Інструмент справедливості — ніж.

Мого ж злочину зброя — кохання.


* * *
Не обезволь мене, високе слово,

І не знесиль мене, високий крик.

Чи не дарма навчився чоловік

Благословенної людської мови?

Чи не дарма священну лють свою

Вливати іншим в уші, як отруту,

Що власну душу спопелить, боюсь,

Останками чуттів і словобрухту.

Так само, як і душу перечуту,

І душу, тої люті вже начуту.

Чи не дарма? Чи не дарма? Чи не.

Намарне слово, коли дій забракне,

Як слово рук мине, борінь мине,

Лише тваринного не проминувши страху.


* * *
Недобре жив. Зазле — любив,

тому й недобре спалось.

Порятувався од ганьби —

чого ж здіймати галас?

Чого триндичити всякчас:

"душа простоголосить"

нещастя. Кожного із нас

долає і підносить.

Та бійся знесеному буть:

Ікарове окрилля

вік навертатиме на путь

досадного знесилля.


* * *
Немов вогненні кільця леопард,

уярмлений, покірно протинає,

так ти летиш крізь сотні поколінь,

спадаючи в оглушливе бездоння.

Тремтячі спалахи утраченого смислу

так заздро врочать твій звитяжний лет.


Повз безнадію і тороси вір,

мурашники отерплого бажання,

домашнього вогню правічних тиш,

повище зрадних друзів і коханців

нестримно ти до вічності летиш.
Повз торжища, ліси, комендатури,

колючий дріт, шліфований багнетами,

повище веж пантруючої варти

ти вирвався нарешті в чорний світ.


Полярна поніч, синя од натуги,

вся визубрена частоколом сосон

тебе вже не здолає зупинити,

ти нею пересмаглий, як кажан.


Настрашені зриваються ракети,

а ти зі страху вирвавсь, мов із шкури,

як синій птах, обпатраний чеканням,

вже до Дніпра скеровує крило.


Ті ж самі голуби в тім самім небі,

а брама Заборовського сховалась,

почезли бані золоті Михайла,

вже на Почайну зору не зведуть.


Так незбагненне белькотять тополі,

так хижо сонце свище над Софією,

і віщий вітер Видубичів носить

в твоїх очах ослаблих пам'ять літ.


* * *
Ніч підійшла і стала за плечима.

А потім — через плечі, через дах

і п'ятиповерхові заборони

на губи і на очі пролилась.

Заторготіла ринва. У вікно

упало кілька синюватих крапель

невпійманих, як ртуть. Брели роки,

рвучи штани по древніх перелазах,

стара Секлета полошила кур,

і ставили добу на капітальний

ремонт. Супутники пускали в космос,

а мій товариш, бог в колгоспних фермах,

на молодих теличок слав бика.

Ніч підійшла. І сходились до хати

старі колгоспники, Петро вертався з клубу,

зальотник визнаний, ганяв цигарку

кутками свого всміхненого рота,

виспівував Марину, наче гімн.

Хазяйська дочка з школи поверталась,

перемивала посуд по вечері,

постіль стелила змореним батькам

і жартувала голосно з Петром.

Заходила електрика у хату

годині о десятій. Репродуктор

стару бабусю часто забавляв,

варили чай, перекидались в карти,

давали відігратись дуракам.

Бог зоотехніки, нагримавши на сторожа,

вертався і провадив про телиць

і про Лисенка, про наступний пленум,

і так заходила в кімнату ніч.

Було так радісно — у затіні села,

забувши клопоти, понад ставком блукати,

качок лякати посеред ставка,

жбурнувши грудкою на тихі плеса.

Було так радісно — ходить на вечорниці

і хизуватись молодістю, часом

полохати закоханих в садку,

полохатись самому — по городах.

Отак спливали роки. Місяці

йшли, як негнуздані лякливі коні,

і кожному настарчиш — і оброть,

і вв'яжеш кожного біля воріт, при плоті.

Одні — спішили, інші йшли ледь-ледь,

а так нагоди хмуритись не мав я.

І от — прислали вчительку в село.

Аж з Києва. Була така красуня,

така фігурна і така лиха,

що не один, на ній зламавши зуби,

подалі до вдовичок утікав.

І от — ми стрілися. Вона — любила річку.

А я любив — її. Звичайно, мовчки.

Вона була незайманою. То

довідався я потім. І не вміла

любитися. І гірко дарувала

свою гірку любов. Але, пізнавши

себе, навчилась скоро все як слід,

і ми любилися, забувши і про річку,

і про обов'язки, узяті на весь рік.
* * *
Опускаюсь — ніби піднімаюсь.

Ріжуть крила — ніби зносять в вись.

Караний, обкарнаний, не каюсь —

геть — набридло (каявся — колись).

А тепер — блаженна рабська доля,

воля рабська. На усе — вона!

Серед закріпаченого поля

запалала свічка вогняна.

Люде мій! О кріпаки комуни!

В майбуття втелющені цвяхи!

Вам усім несуть дубові труни —

тільки б до могили дожили!

Кріпаки замучені, нужденні!

Націє безпашпортна моя!


* * *
Осточортіє білий папір,

Осточортіє розпачу тремоло,

Осточортіє якось тобі

Всякі вірую, всякі треба.


Осточортіють пахкі слова,

Осточортіють літер мережива,

Осточортіє доба нова,

І розкрилена і безмежна.


Осточортіє сутінь душі,

Все на світі — осточортіє.

І не треба. І не пиши.

Коли полум'я вогневіє.


Межи ребер, межи кісток,

Коли встид, як остуда, плямиться.

Осточортіє триглавий Бог

і божественна правиця.


Бо не слів тобі — а діянь,

Не чорнила тобі — а крові,

Не пожертв тобі — а заклань,

Бо зненавистю вічність кропиться.


Забалюєш на цілий край,

Затамуєш своє дихання,

Як зловтіхою покарають.

Бо не дум тобі — але душ,

Бо не рюмсання — рук потрібно

І на радість і на біду.


* * *
Перепели!

Перепели


переполовинять поле!
Спів — пливе

пливуть — жита,

з світання хмарні,

відтепер життя

починай нове:

горілчане, білоштанне,

прадідівськи гарне.
Буг гуде між затісними

берегами,

крутолобі шерхлі валуни

в сни


спадають лебедино-червонястими ногами —

Гайворонські тонкошиї дні.

Аж і Гайворон!

Темніє поруч синього,

пахне меливом, олією, селом.

Спали табором,

співали про Росію

і міщанський берегли апломб.

Дітлахи, тугі, як головастики,

піонервожаті, як кроти,

а в наметах — червонясті ластівки

і пухкі вгодовані коти.

Тут пожий, коли й земля не крутиться.

У патріархальнім барлозі,

все тут спить! Усе до чогось тулиться.

Чорногузом спочиває

на одній нозі.
* * *
Чуття вагітності — жіноче.

Та радісно, хоч трохи й соромно

(хлоп'яча пиха не чужа

іще тобі), коли відчуєш

це почуття: на горло тиснуть

пругкі слова, важкі і круглі,

хай покищо вони й сліпі.

Та в грудях, наче в підземеллі,

стоїть округлий гам. Поміж

змалілих ребер, плавниками

вже б'ється вірш. Не згірш линя.

Скидається і горла прагне,

свідомий волі, як біди,

з грудей обрушених, із магми

твоєї горбленої мсти,

не потураючи меті,

на білому папері тахне.

Спинилась породільна мить,

земля кружляти перестала,

і тільки ув очах кружала

червоні і душа кипить.

І сходить добра упокора

не помсти — жалю. Не меча —

ласкавих слів. Ласкаво-хвора

Поетів і жінок душа.
* * *
Повернений до себе всім єством —

усім єством повернений до себе,

Я шепочу синочкові: не треба,

горобчику. У мене за столом

так тихо буде, добре, так ласкаво

примеркле світло кутатиме в сон,

із моїх уст ані один прокльон

на вимовклу голівку золотаву

не упаде. Ні мати, ані син

їй-богу ж, ані-ні не завинили.

А тільки так: опав раптовий сплін,

і зарипіли омертвілі сили.

І стало думатись отак: пощо

я, вирісши приблудою, новому

приблуді приберіг ледачу втому,

щоб так мовчати і кричати щоб.

Сідай, малий, посидимо удвох,

а то покличемо до себе й маму,

і вже утрьох розробимо програму,

якої вистачить на багатьох.

Сідай, малий, посидимо удвох

і в неї влізем, як у темний льох.

Сідай, малий, не потурай, коли

я плакатиму. То за мене плаче

неначе я помер, а хтось неначе

із пересердя люльку запалив

і каже: відбрикало одоробло,

йому кола на голові теши,

а він своєї.
* * *
Бо наді мною ні зірок, ні неба,

а пустки вистачає багатьом.

Отут народжений, отут колись і щезну,

отут колись на той світ одійду.

Як недомучений всім серцем змерзну,

в надіях розгубивши тяжкий дар.


* * *
Поверни мені [прзб], горличко,

Заціловану солов'ями,

Щоб мовчали дуби,

Щоб зорі мовчали,

І мовчали жаріючі перса твої.

Поверни мені ніч,

Хай і крадену — нашу,

Поверни мені губ

Полинову п'янку гіркоту,

Заверни у сувій

Час, що сплив проміж нас,

Як не щільно

Ми з тобою ховались од нього,

Як не добре

Не пускали до себе той час.

Бачиш — сутінь пливе,

Як туманна хистка лебедиця,

В шиби стукає дзьобом

Сухуватий і гамірний дощ.

Поверни мені, горличко,

Свій голос печальний,

Як легке ластів'їне крило

І свої тугогруді обійми.
* * *
Як віщо віє леготом блакить,

як вись небесна віщо прозирає,

як плинуть хмари здумано, морозом

обсновані. Як котяться в віки

сувої часу, білих голосінь

овечки пелехаті, трумни днів,

жалоб високі вежі.
* * *
Прив'язаного руками до прикладів рушниць

мене проводили під лісом палиць

штатні добродії попускали погляди ниць

Збагни: твій світ — тільки ти, один, як палець

Штатні добродії ахкали і охкали,

що ковані чоботи потоптали ненароком траву,

та їх не чули: по спині палиці гахкали

вибиваючи з мене душу живу.


* * *
Проторговуючись до совісті,

баришуючи білим світом,

зрозумій, що ніколи повністю

ми не можемо бути квити.

Перед небом, перед зірками,

перед сонцем, перед листком.


Злом пишу, мов пишу любов'ю

та навиворіт. Тахлим криком

та навиворіт. Божевіллям

та навиворіт. Чим пишу?


Злом живу, мов живу собою

та навиворіт. Мов раптово —

та навиворіт — хай ти тріснеш,

коли так.


Де ти взявся, світоньку-світку?

Хто лихий накликає довгий

вік. Але звідки, звідки

дикуни?
Ой, мовчи. Замовчи. Принишкни.

Не троюдь. Затруїти важко

геть отруєне і відкрите

серце колоте.
* * *
Продерте небо — до зірок

Кривою райдугою тіл

Хребет горбатить Нагасакі

а видно як!

Немовби враз

Немовби спалах сів як птах

Еклезіастів — сів на плечі

Довбає мозок.

Продерте небо — гоготить

Летить — до краю край

Стіна несеться до стіни

як радіоактивна маса

помалу зближується. Час

принишк. І небо гоготить

і зближується алебард

Братерство поперед порталами.

Продерте небо. Вір і душ

продерте небо. Вір і душ

продерте небо. Вір і душ

продерте небо. Вір і душ

продерте небо.
ШТАТНИЙ РОЗКЛАД — 1000 ОДИНИЦЬ
Просто дев'ятисот автоматичних цівок

височіло сто жертв. Ці сто були гнилими

інтелігентами. Вони чіплялись за високий держак.

Стріляй крайнього — вигукував перший секретар,

і крайній падав

(окрім іншого, він утруднював таблицю множення).

Тепер клади кожного одинадцятого —

вигукував перший секретар.

Кожен обирав одинадцятого як умів,

Незмінне називаючи жертву одинадцятим.

Мало лишитися тільки дев'ять. Постріляно було всіх.

Хто вбив останнього? — заволав перший секретар.—

Поспускаю шкуру з усіх — відшукайте вбивцю останнього.
* * *

(...була весна...) Була весна,

(...збігали дні...) Брели дороги,

(...топилось сонце...) Горобці

в калюжах витеплених бовтались.

(...була весна...) Стежки підтряхлі

знімали в нас відбитки ніг

так безневинно і ласкаво,

що й не відстрашували нас

Удруге бігти.

Робітниче —

пропахле селище — в сосні,

в остружках, в самані, у вальках

нагадувало драбинчастий

іще порожній віз. Збігали

шахтарські, заводські будинки

до вибалку. Текла вода,

руда, підземна, глеювата,

чорнів оглохлий очерет,

багульник червонів, кульбаба

яріла кругло. Круглий день

ярів. І в потічку ярів

круглавий день — дуплавим оком.

Була весна.


РІНЬ

*

Ісус Христос



був опортуністом.

Тому, що серед дев'яти його учнів

був Іуда.
*

Коли зорі

після тисячі пасажирських літ

досягають землі удень,—

я їм не заздрю.
*

Світло — то час.

Тільки нам важко думати про велике.
*

Якщо болить серце —

тобі, друже, поталанило.
*

Людські очі

нас завше точать.

Але ж ми про те забуваємо?


*

Вітальні листи

Завжди приймаються одностайно.
*

Земля — добра і недобра.

Одночасно.

Яким же мені

Бути накажете?
*

Бідний плащ!

Що він думає,

Висячи на кілочку?


*

Народжуючи,

Нас не питають.

А жаль...


*

За всі рішення партії —

принаймні років на 50 уперед

голосую обома руками.


*

Нескромно кричати

про невмирущість предків.

Відомо ж,

що б вони робили

без нас.
*

Коли у людства розвинеться

всепланетний патріотизм,

шовінізму більше не буде?
*

Зорі існують на те,

щоб утверджувати людське безсмертя.

сьогодні бачиш неолітичні зорі.

А зірка бачитиме тебе

в комунізмі?


*

Обачні!


Золота середина —

найнебезпечніша.

Ви ж бо подвійні вороги!
*

В епоху розгорнутого

будівництва комунізму

на нас дивляться

мезозойські зорі.
*

Коли б Сталіну

збрили завчасно вуса,

геній скидався б

на ховрашка.
Коли б світло

поширювалось із швидкістю

300 тисяч кілометрів за секунду,

кожен промінь

нагадував би кручений панич.
*

Кожен єврей — пророк.

Навіть без бороди.
*

Обійти самого себе —

від потилиці аж до пальців —

важче, ніж Київський

ботанічний сад.
*

Тітці закортіло цілинної романтики,

а в сільраді паспорта не дали.
*

Коли люди писатимуть книги

принаймні ще кілька століть,

що робитимуть наші нащадки?


*

Гострити ніж

Людей научили зойки.
*

Будинки — філософи!

Наймудріші філософи.

Бо мовчать.


*

Вугілля — це чорне золото.

Коли не зважати

на запилення

і радикуліт.
*

Кожен кат

любить червоне вино,

нагріте до 36°.


*

В армії


я збагнув,

що таке


Вітчизна.
*

Годинник!

Моя пекельна машинко!

Ти так страшно мовчиш!

Ти небезпечно слухняний!

І коли мені радісно,

ти як старий Горі о

візит наносиш!


*

Я розграбований

До самих ребер

Навіть дивно,

Що у мене лишились губи.
*

Німі — багаті.

Коли ж вони

Ще й не бачать —

То наче Крези.
РОЯЛЬ НАД МОРЕМ
О, як він силився — мовчати!

Він од натуги аж лиснів.

О, як він силився — кричати

у пару рук, у пару див.

Двох рук — дитиняче-дівочих —

як двох печалей молодих.

До днів, радіннями доточених,

весною за живе задітих!

Запрагле сонце над роялем...

Роями — карі промінці...

Широкогрудим синьокраєм

сухі, аж дзвонні, камінці —

у моря викрадена рінь,

геть вицілувана до краю.

Стрясаю з серця добрий грім.

Над травнем — іскроперим раєм -

провис розіп'ятою тінню,

морським. Рибальським. Громовим.

І усміхається усім

світам. Освідчуюся гнівом

трсмтливо-радісним, тугим,

мов горизонт, нап'ятий вповні

грудним риданням весно-повені,

та гасне гомін гострим гіллям.

Освідчуюсь губами хвиль,

своїми шерхлими губами,

освідчуюся барабанами

бруньок, розтріслих од зусиль.

Сміється сонце на воді,

і морс — як натужне рвіння...

Весна — на кручі. Породіллею.

І пара рук, од сонця синіх,

вишневим гіллям — сизуватим,

аж карокорим —

струн торкне

і світ прорветься білоцвітом,

до болю стислим...
* * *
Світ міниться — з блакитного на чорний.

Світ міниться — і проростає слово.

А де діла? А де твої простори?

А де твій меч? — Не знати. Невідомо.

Не знати. Невідомо. Білий світ

Опав, осипавсь і зійшов за рінню

Посеред правд і кривд. Серед корид

Шизофренії морок душу гріє.

І ти підносишся, гінкий, як слово-біль,

Гінкий, несамовитий, як стожало,

Жалів відьомських, досі ж бо тобі —

Твоє життя нічого не сказало.


СЕРЦЕ

(сонет)
Керманичу! Тобі мій щирий спів,

В тобі моя і віра, і порада,

Моя ти совість і моя ти влада,

Мій жаль, моє обурення, мій гнів.

З тобою я здіймався і мужнів

І знов — важка в путі чуттєва знада...

Але ніяка не страшна завада,

Коли ти нас крізь чорториї вів.

Люблю й ненавиджу, і мовчки паленію,

Крутий розмах відважного керма

Пильную марне — уловить не вмію

І зупинить не вмію, та дарма,

Бо вірую, що юності дороги

Не ті, котрі вказали добрі боги.


СИМВОЛ ВІРИ
Те, що було в дитинстві щемним коханням,

стало нині Олександрою, Валею, Людою,

а за торсами знаних і незнаних коханок

я втратив почуття, що таке любов?

Це спокій Людмили? Це самозречення Валі?

Це нестерпна жага подощів'я?

Це втрата? Це неперейдена грань

між "до" і "після"? Це тьмяно

і незбагненно подосі.
Те, що було в дитинстві вірою в добро,

стало нині солоним болем: немає

добра. Немає на всьому світі. Добро —

це сон, це смерть, це втрата свідомості.


СЛУХАЮЧИ БЕТХОВЕНА
Ти приходиш в тугу мою,

Ти приходиш в радість мою —

Тугий і зосереджений,

І розповнюєш кімнату,

Щоб я не забув:

Є горда пекельна віра

І перемога вистраждана...

Щоб я не вдавився на самоті

Набубнявілим серцем.

Ти приносиш до мене грім,

Густий,

Нерозплесканий, передбурний...



Ти приносиш бурю,

Холодну і нерозвітрену.

Аж поки

Блискавка



Фіолетово-сиза

Сльозами радості не проллється.

Ти приходиш, як ранок, —

З солов'їною гіркотою.

Приходиш як день, —

Палахкотіючим соняшником.

Що горить і тужавіє,

Дозріваючи в бронзі...

Ти ввіходиш в тишу мою

Тугогрудою піснею,

Печальною, як ластів'їне крило,

І тільки в леті

Горда твоя надія,

Ти ж сам —

І суд, і оскарження,

Ти сам —


Мірило...

А коли ти відходиш

Сердито-мовчки,

Навіть не попрощавшись,

Я знаю — ти знову повернешся,

Хай лиш хмара надійде.


* * *
Гармонії нема. Є тільки радість

Осягнутого раптом, мов прозріння,

Передчуття, що ти собі не зрадиш,

А так безіскорно і догориш.

Усе твоє — твої ліси і ріки,

Твої вітри, степи твої і втоми


* * *
Урвалося. Терпець, неначе мотуз

над прірвою повис. Зринай до дна.

Одне бажання і мета одна —

востаннє — геть крізь груди — наколотись

на низ. На гострий. На спасенний. На

благий кінець. На нсзвсрнсш угору.

Обрушилось на груди синє море,

а в морі — мрія і сльоза одна.


* * *
Як страшно бути тільки злим,

Як страшно бути тільки добрим,

Прямим тюремним коридором,

До кретинічності прямим.

Як важко простувати лезом,

Як важко все життя по лезу

Іти. Попробуй — призабудь,

Як забуття спиняє путь,

Одною прямотою чесне.
* * *
Усе забувається.

Усе зникає.

Окрім матері.

Мати. Дитинство. Світ.

Перший рожевий, як пальчики немовляти,

тихий — як колискова пісня,

і лагідний — як перше на голові волоссячко.

Розтали роки. Час розтав. Лишилось.

Дитинство, як розколотий горіх.

Літній сад.

(а ще весною тягне од ставка.)

І пелехата зелень,

і гуде

згори червоне сонце.



Вдома —

анікогісінько.

Батьки у полі,

і сестра, і брат

кузки збирають

школою-колгоспом.

Ти сам — напризволяще лишений.

Дивись


і видивляй увесь органний світ,

серед курей, собак, малечі,

друзів

знайди собі і так собі живи.



А ввечері вертаються із ночі

і прямо в двері — мати, брат, сестра,

і ти біжиш у материнські руки,

пропахлі гіркотою,

що мені

від зайця хліба принесли із поля.



У мами — світ в руках,

У мами — хата,

У мами — очі втомлених ягнят.

У неї — вся земля.

А землю слухай.

І слухай матір,

Й словом не переч.
* * *
Убогий смерд — не владарює нині,

Хоч владарюють злидні по Землі.

Окраєць хліба й долі на землі,

Окрайці днів — ба, не своїх, бо згінних.


Іде за плугом репаний кріпак,

Іде кріпак понурий перед плугом,

А ген гуде солоний, як ропа,

Старий Дніпро. І — ні душі, ні друга,

Ані тобі дружиноньки. Навік

Отаборись важким козацьким кошем,

Як позлітають смерки гробові

І взятого у розпач переможуть.


Отак і є. Отак і жий. Отак

Творись, таврований, печись, казися.

Тобі одвіку лиш Голгофа зичиться,

Немов це не розплата, а мета.


* * *
То злочин — помирати рано

і світ залишити, і в світі

не долюбить, не доклясти,

а, упокореному, гордість

зломити власну. Небеса

осиротити. Ліс і поле,

скавчання пса, кухонний кухоль

і усміх милої гіркий.

Важкий то злочин — повертання

назад. Це чорна зрада предків,

які підносили тебе

на вибухлих руках — з боліт

енеоліту, з мезозою

страшної хуги, з пащ звірів

тебе підносили, як сонце,

на в вірі здовжених руках.

Бо незнищенний ти. Бо вік —

стократ помножений на тебе,

земля помножена на тебе,

помножений на землю — ти.

Страшні кайдани — предковічний

твій гріх. Але почни спочатку:

то не провина — мати гріх,

ще успадкований од мавпи.

Гріх — не боротися за себе

і не випростувать себе.

Гріх — ошукати неба синь,

і золото зірок високе,

і голубливу цноту трав,

церковний запах повечір'я,

і поночі грудний хорал.

Оце — твій гріх. Оце — твій злочин.

Оце — твій ворог. Це — твій друг

по боротьбі. Висока добрість

простертого до неба світу,

ласкава лагідність очей,

жіночих рук терпкавий дотик,

калин суцвіття, добрість зір,

самозбереження людських

душі розрядів — запорука

і порятунок всеблагий.

Мільйони сонць, мільйони серць —

мільйони вір — нам служать твердо.

На ній же — рід людський росте.


* * *
Чужий мені мій рідний край.

Не вітчина, а чужаниця.

А я у ньому чорна птиця,

та хай святиться темний гай.

Мій гай. Мій гамір вороний.

Ронили гуси біле пір'я

над ним. І золоте сузір'я

виводив місяць молодий.

І ніч горіла, аж пекла,

текла вода, і повнозвучно

яріли хмари. Гамір. Гучно

моя ріка в мені текла.

Я зник. І тільки переплеск

лунав густою німотою

(Хто охрестив тебе святою?

Над всім над світом — білий хрест).

Як ніж у грудях. Скільки вас —

очниць замислені провалля

уперше стрілись тут,

отак підведних печаллю?

Не добереш — чи зойк чи сказ?

І я пливу. Колише пліт

вода. І голову колише.

Тримайсь як слід. Держи повище

вогненну голову. Як слід.

Ось гай. Ось гамір твій. Ось він.

Ось очі втраченого друга.

Така нас пойняла недуга,

давно вже домовина струхла,

припала до сухих колін.

Це гай. Це гамір мій. Рони

себе самого. Зо дві сталки

очіпок вкрадено в весталки,

бо в неї бахурі-сини.

Спи, розпачу.
* * *
Я весь неначе виболілий лист,

Так стисло, тонко так пізнав утрати

Далеких літ. Вся жовтизна моя

Вся спогадна. Отруту п'ю земну.

Гіркий туман і непогідь гірка,

Прогіркла паморозь так визубрена тілом,

Що ні тобі лиця, ні тобі дум,

Лиш тихі шерхоти і синя німота.

Я весь неначе виболілий сон.

Це кружеляння — спадне провисання

Від безвісти до вистражданих снів,

Від снів — до тужних знесень над собою.

Погас мій обрій, ніби парашут,

Погас мій день — сльозоточиве око,

Погас мій розум — пасмо попелища,

Погас мій час — як свічка перед сном.

Я весь неначе виболілий крик,

Ні сили, ні надії, ні розради.

(А тямиш лет свій? Крони аж гудуть,

Реве юрма, і жайворон у небі,

І сонце падає і міддю чезне світ,

І вітер рине — ринвою по листу.

О упаду! О зрину! О знімусь!

Знімую вік і вгрузну кожним зубом

Зазубриною кожною у хмиз.

1 підросте земля — на піввершечка,

На напівправди грунт здійметься геть.

Набридло. Не питайся. Не гукай.

Твій вік — все був та був. А не єси.

І не існуй. Приємне відмирання —

Самонародження від'ємний знак.
* * *
Я прокинувся.

П'ятиповерховий будинок,

що закриває від нашого вікна

ранкове сонце,

увесь в жовтневому темнуватому тумані.

Що то буде сьогодні?

Адже день новий?

І ти — новий?

Ти ще — вчорашній,

А вже — й сьогоднішній.

Може, напишу найкращого вірша?

Може, зроблю гарний переклад

монологу великого грішника з

життя Галілея.

Може, проходячи вулицею,

побачу таке-собі миршаве дитинча,

що радісно посміхнеться до мене.

І я відповім йому так само.

Попереду — цілий день.

Цілий день — попереду.

А ти — поки — іще вчорашній.

А вже — й сьогоднішній.

Часом, лягаючи спати, я думаю, що

Не встиг зробити якоїсь дрібниці,

Не сходив до перукаря,

Не вніс за квартиру гроші,

або не залатав сорочки,

що розлізлася під пахвою,

і кожного разу нагадую собі,

і кожного — забуваю.

Попереду — цілий день.

А тобі то — як добра знахідка.

Міг же тебе задушити автомобіль,

могла нежить напасти,

чи розболілася б голова,

чи задеренчало серце

після чергової цигарки.

А ти — здоровий.

Над тобою — водогінна труба,

потім дах, а над ним — неба.

Клопоти, спогади, сподівання.

Під тобою —

твої незнайомі товариші

кібернетики, математики,

біологи, хіміки й мовознавці.

Під тобою — вчорашній день —

геть аж до першого поверху,

аж до підмурку.

А все-таки ми — посередині.

Сюди — завтра.

Туди — учора.

Ти посередині.

І солодко потягаючись,

радієш:


бо ти живеш.
* * *
Хвилі вигойдуються, об берег б'ють, берег вигойдується

— хлюпає в хвилю. А люди — зібгані в кульки, як

ртуть. Оці тобі всі життьові фиглі-миглі.
* * *
Так, як народжені стіною, моляться за стіни. І щасливі,

коли звідти вряди-годи щось перелетить — цеглинка,

шмат хліба абощо
* * *
Я чую — враз зірвусь. Риданням поночі.

І перетягну горло, мов жгутом,

Затисненим в кулак промінням місячним.

Затихни. Все одно поганий друг —

твій крик самотній.

В вікні пливе подвоєна ріка

Мого прощання. Синь стає густою,

Аж фіолетовою. І рушають зорі —

Черлено-ярі п'яні близнюки.

Помру — дорання. Вліво заплива

Моя кімната. Коситься вікно,

І так, як місяць утіка з-за хмари,

З-під брів моїх важкі втікають очі.

Уже моє загоготіло небо,

У пару пневматичних молотків

Ударило. Спливають сосон крони,

Мов однокрилі ворони — в пітьму.

І залоскоче серце язичок —

Маленькою блакитинкою. Раптом

Набухле серце підійде під груди.

Ти — між землею і його биттям

Затиснений і вдаришся, мов птаха,

Заломиш груддям рятівне крило.

Земля моя! Красо моя! Вкраїно!

Віддаленів твій обрів. Відгримів.

Ти ніби й є. Але тебе немає.

Так ніби кратер залива грозою.

Востаннє перехлюпнулась ріка

Мого прощання.
* * *
Втікаєм в парії, в суспільство,

втікаємо у профспілки,

втікаємо у секс, у твісти —

собою бути — не з руки.

Негоже власне тіло чути

і власної душі вантаж,

негоже жить, негоже бути

собою. Господи, закаж,

замов, заціп, запросторікуй,

заворожи мій чесний гріб;

заполони святешнім криком

мій чорний несвятенний німб.

І віру чорну, і літа

прочорнені, і чорний погляд,

що рве із темі мі оглохлої

поновлену межу

і мста

за (ними) видиться за димом



тонких гойдливих голосінь,

за поворотом, як за дивом,

блищить змаячсна глибінь.

Там ти — розкутий і розщедрений

по проскурах, і по шматках

до маківки у себе внедрений;

себе, як самоту, спіткалий.

Себе, як дивну самоту.

Де ти і самота — навпроти.

А поміж нас темнява бродить,

відсвічуючи за версту

самотність виглиблення.


* * *
За дорогою — теж.

Дорогою — і теж

за метою

за прокльоном

за крику

високим як сонце горбом

ти раптово

зустрівся

із матір'ю

батьком


сестрою

всі були біля мене

та нам

бракувало обох.



Батько матір сестра.

Ти і матір і батько

і сестрин

половіючий погляд

і батько і матір і ти

і єдина на трьох-

чотирьох

неподілена доля

і такі ж

неподілені

обрію чорні хрести.

І земля неподілена

хліб неподілений

небо


неподілене

пісня


дарована для чотирьох

і ділити не треба

і долі питатись — не треба!

Є твій степ

Є твій край

Є любов...


* * *
На пагорбі панують будяки

рожеві? червонясті? будякові?

У вересневій тлумляться онові,

стоять, як горб стоїть. Стоять віки.


* * *
Б'ють лапами ялини. Так

Руками в поли б'ють

Жінки — у вдовиних хатах —

їм плакать не дають

Маленькі сироти. Мале!

Мій немовлятку-біль!

І батьку — зле. І дітям зле

І зле глухій добі.

Ялини схожі до тополь,

Нагострені, як ніж,

Натомлені, потоплені

(Як герметична ніч).

Як ніж, підноситься до зір

Краї зорі різьбить.

В моїй ганьбі — шляхи усі,

Дороги всі — ганьби.


* * *
Берег — наш обціловано-грішний.

Шамотять голубі комиші.

Допливемо — собою натішимось.

Не затримуй. Пливімо. Спішім.

Сміх твій хвилю лоскоче. Ляскає

По воді, мов полудня спека.

Оповий мене туго ласкою...

Гарноброва: близька й далека.

Ось і берег. Горять долоні.

Хвилі глухо по серцю б'ють.

Закушпель в молодечій повені,

Закушпель незачату лють.


* * *
Біжать струмки. Біжать роки. Збігають літа.

Пливе вода. Пливе біда. І все — нове.

Прощай, життя. Ти вже — пройшло.

З тобою — квити ми. А ти ще й знов зовеш.

І знов — вокзал. І сміх, і плач, і крики

тривожать поїзд мій. Петляй, мій шлях.

Я знов довірюся тобі, а не довірюсь тільки зрідка.

До болю знане рідне небо.

До болю знана ця земля.
Моє життя розхвилене в узгір'ях —

Переліски, посадки і сади.

І хай немало я біди пізнав, та нової біди

не утікатиму. Куди? Тобі довірюсь.


Ввійде останній пасажир. Вагон покинуть провожаті.

Перевірю я квитки. Я підлогу підмету.

І тепло в серці у моїм, І в вікна — дух

від сіножаті.

Мій рідний, степовий мій дух.

І паровозний дим війнув.


* * *
Білі голуби — в білястім небі.

І сухе проміння, як пісок.

Ще б годину зачекати треба.

І кінець. І в тебе. І — мовчок.

Не погребуй, що у нашім небі

Плавають для тебе голуби.

Губи гублять слово. А тобі

Видасться — виникли знічев'я.

І знічев'я пропадуть. І що ж?

Слово — тільки слово. Більш нічого.

Сільце. І приманка. І гачок.

Голуб'ятня, чужаками зчовгана.

Та в білястім небі голуби

Припливуть і виснуть над тобою.

Ми тебе шукаємо. Добий

Друга нашого, що подруживсь з ганьбою.

Тільки нас не зачіпай. Бери

Друга нашого. А ми побачим,

Що ти, зголоднілий, нам настачив.

Хай і важко вгледіти згори.


* * *
А все немудре! Серцю не переч!

Хіба не так — як сизе передгроззя,

Хіба не так — як в сонці сліпнуть роси,

Підвівся непомітно строгий смерч.


З колін підвівся — і понісся шляхом,

І пам'ять, наче шлях, заворожив.

А все немудре! Ти в розлуках жив

І на доріг розлуках — тоскно тахнув,


Обтяжений і порохом, і пам'яттю.

Чого шукав? І що з собою ніс?

Розбіглась, як вовки, колишня братія,

У кого ти грудьми по груди вріс.


Розбіглась братія. Всі — посеред розлук

Доріг. Всі — посеред розлук — лишали

Тебе самотнього. Напевно, ворог — друг,

І ворон — друг, коли крило надламлене.


А залічив — і геть. Як строгий смерч,

Хіба що тільки шляху не шукає.

А все немудре! Серцю не переч,

Воно одне ніколи не лукавить.


Усе своє — зі мною. Всім єством

Тепер себе самого відчуваю.

Стаю на шлях, як куля входить в ствол.

І моторошний шлях благословляю.


* * *
А підростеш — і схочеться літати!

І не літати схочеться — в руках

відчути біль. Рудиментарний птах,

ти прагнеш висоти, як самострати,

і голову задерши у блакить,

очима пестиш небо напівсонне —

те небо, що в очах твоїх холоне,

воно тобою тільки і не спить.


* * *
Автостради гудуть...

Грунтові закуріли дороги.

Вже диспетчер мені підписав

шляхового листа,

І дорожні щити миготять

на крутім повороті

Від заводу — до шахти.

Від поста до поста.

Автостради гудуть.

Як прочитаний лист — автостради.

Пасажири стрічають. Пробач,

не спинюсь, пасажир.

Автостради гудуть. Як недавніх картин

кінокадри

І машина бере все нові і нові рубежі.

Експедиція дальня. Мелькають і зіли, і мази.

Від стовпа до стовпа пробігають підрослі сади.

Україно моя! Україно. Ти слухана казка,

Недослухана казка, сповита у зустрічний дим.


Каталог: authors -> Stus Vasyl
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера
Stus Vasyl -> Палімпсести благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю! У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя. Частина перша


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка