Веселий цвинтар



Сторінка17/18
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,74 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

БАЛЕРИНА
Не догодила глядачам,

одному. Глядачеві —

і обнесуть одразу чаркою,

або відмовлять чемно.


Їй не доходило до сліз,

і не доходило до слави —

майбутній день, як морок, гриз

хистку її уяву.

Отут, у залі — твій глядач,

у ложі — губи лиже.

А погляд впав — і тіло важчає,

і втома дух колише.

Він — тут. Захований між шпар,

між штор, на муштру кличе.

Рятуй від слав і від покар,

котрі він чемно зичить.


* * *
Цієї ночі

я прислухався до вас, далекі ріки,

до вашої першої криги

довго. Такі бідні (ледь чутні)

звуки очерету я чув. Село спало.
Дитинство, бурувате, холодне.

Джерельні води, піщані

завше. Погойдується донизу дерев'яне бердя.

Хто прийшов?

Відв'язав від іржавого цепу його.

Ах, хто пив.


* * *
Час бузкового цвіту

в плинному небі

цяткою світла птаство звисало

небо стояло

за верх клунь тримаючись

і німувало в сутіні


* * *
Всього себе — тобі у посаг.

У борг. У радощі. В оброн.

Всього себе — в гарячу постіль.

Вже проміж нас — останній крок.

Зроби — і увійдеш в верцадло,

Зроби — і станеш двійником,

Зроби — і потім падай, падай

Ти безгріховно-невагомий.

Ти так. Ти просто жив і ждав.

Попереджали шлях дороги,

А ти проніс даремні кроки

На Запоріжжя, на Кодак.


* * *
Вельмиповажаний начальник над поетами

Мене прийняв і кілька слів сказав

В своєму поетичнім кабінеті,

Ввіпхавши в крісло поетичний зад.

Він говорив і коротко, і просто,

Хвалив, як гудив, гудив, як хвалив.

Я марно зрозуміти вірші хтів,

А вірш тікав у Робінзонів острів.

А де життя? Де злоба добова?

Там трударі стараються на вахті,

Як вам, даруйте, як не сором вам

Блудитися в топографічній карті?


* * *

II

Весною хочеться багато.



Людина кожна — ніби дзбан,

водою виповнений. Пінний

від прохолоди — пухирці

по склу. Прозорий дзбан — Прозорі

весною люди. Перший клас

закінчувався на футболі

на ганчір'яному. У нас

з товаришем — червоні гроші,

то ж буде м'яч, коли до міста

поїхати. І на базарі

купити пуп'янок тугий

із гуми. Пішки — не біда.

Сім кілометрів — не завада.

Весною хочеться багато.

І що тут скажеш?
III

Купили м'яч. Раділи і —

бороли втому вечорову.

Бо радість круглилась туга,

в руках тепліла. Почергово

в його — і у моїх руках.

Купили м'яч. Ішли додому.

А бруком бігли шевролети

і студебеккери, й малі

полуторки — і всі — як злодій —

на наш пантрують м'яч малий,

котрий купили ми.


ІV

А вдома — лайка. Мама добре

мене прибрала (і держись двора,

і з хати ні на крок, і завше

питай, куди ідеш, та їж

бо зголоднів же, сухоребрий).

А я, радіючи, мовчав,

а там, добравшися до ліжка,

снив грудочкою (наопіл

розділена — червоно-синя

вона спадала до ноги).

Снив шевролетами і студо —

казав той, — бекерами. Ріс

веселий грюкіт. Припорошений

вставав у сутіні барак.

Ото ми й дома. Вдома — лайка.


* * *
Весь людський розум — у людській сміливості.

Справді бо:

Кому до того, що пізнав ти, друже мій?

Кому до того, коли ти глухою

Стезею, наче тать, несеш дарунки,

Украдені в людей, у часу вкрадені,

Кому до того що?

Увесь твій розум — у твоїй сміливості.

Оце і правда вся. Оце — вона.

Бо ти людина. Тобто: будь людиною.

Це твій обов'язок і найсвятіше право

І правда — в праві всіх ребер 13,

І правда — в баритоновім звучанні.

Баритональні крики — відмети.

Баритональні зойки — поневаж.

Баритональні сльози — не про тебе.

Ти — баритон. І баритональним будь,

Щоб неоскарженою виростала гордість,

Баритональна гордість — виростала

Як правда — всіх 1З ребер

І людська правда голосного серця.

Весь людський розум — у людській сміливості.


* * *
Вже тридцять літ — немов карбів на дереві,

немов на тілі шрамів. Тридцять літ —

оце піввіку вже. Найкращих років.

і ні чорта. Життя не починалось.

Хіба що так: Поділля, ранок, сад,

старезна клуня. На межі — петрушка

та благовісні монастирські дзвони

гудуть і холоду до ранку додають.

І я малий. Ні батька, ані матері.

А є бабуся. Ув обід — куліш.

Надвечір — тепла грушка — хтось бабусі

буває подарує, а вона

онуці й принесе. А як достигнуть

червоні яблука (їх циганками звуть),

то стільки маю радості!..

А потім —

громи, осколки, повна хата люду,

джергочуть не по-нашому. Буває,

цукерку подарують. А бабуся

мовчить: цукерки не бери,

бо лаятиме: Не про нас цукерки.

Цукерок я тобі не накуплюсь.


* * *
Взяли мене од мене,

од світу узяли,

сказали — не повернуть,

і з розуму звели.

Двійник, трійник — наскільки

сягає лік — живи,

подрібнений каліко,

і край благослови.

Де суть моя? Де груди?

Де очі? Біль мій де?

Світ — "здох старий Іуда,

новий Іуда йде".

Підошви землю славлять.

Суть підошов — моя.

А вище — хату ставлять:

держи ж, коли твоя,

придурку, позосталий

од дурнів: "Розум — гріх!"

Веселі дні настали,

і лихо серед лих —

уже не лихо. Звичне

воліє щастям буть.

Отож, радій, каліччя:

збагнеш по втратах суть

свою (коли не станс

ні суті, ні тебе).

Порожня сутінь в'яне

і веслами гребе

Харон. На хвилі Стіксу

драглисті не зважай:

як є життя огризок —

ото й правдивий рай.


Впадеш — не скалічієш,

а вистоїш — добра

не матимеш. Почиє

гнів Божий, як гора

(вивищується нами,

сягаючи небес).

Тебе — женуть до ями,

прикопують тебе.


А трясця вашій матері!

А трясця всім світам!

Ні крихітки, ні шмату

од себе не оддам,

ані уламку крику

по власній голові.

Врятуйся, недоріко,

на злості віковій!

Шукай себе — колишнім,

шукай себе — вперед

нахиленим. До тиші

за веслами трирем.

Росте відьомська поніч

на шабаші проклять.

Лукаві, підлі, сонні

призвідці гомонять.


* * *
Від березня до вересня — життя.

Шаліє сонце і вода вирує,

І памолодь голубувате вруниться

І рветься в небо — молодо й звитяжно.

Скриплять бори, вантажені вітрами

Шляхи куріють, даленіє степ,

І покоління, мов трава, росте

Полями, оболонями, ярами.


* * *
Відколи золотом цятковане.

Осіннє небо обрій креше,

Напевно, безсоромно бреше,

Хто в власній долі задоволений.

Людське вдоволення — гірке.

Людські надії — листопадні.

Людські серця — стражданням палені,

А людські душі — душні келії.


У грудях, мабуть, мало місця

задля радінь. А все те різне —

чи професійний оптимізм,

чи професійна бадьористість,

офіри, слугування, борг,

обов'язки, самопожертви,

братерство, вдячність і любов,

і тіло й душу все пожерли,

то все прожерливі прожекти.

І навіть ви, тупі, мов м'яч,

і навіть ви, нічні, мов вечір, —

теж самотою нишком плачетесь,

сховавши голову між плечі.

Коли мина гучна пора,

ви всі ховаєтесь від крику,

і довга туга без'язика вас ув обійми забира.

Як страшно бути тільки злим!

Як страшно бути тільки добрим!

Прямим тюремним коридором,

до кретинічності прямим!

Як важко все життя по лезу

іти.


Попробуй, призабудь,

Як забуття спиняє путь,

Одною прямотою чесну...

Немов Христос, поміж мирян

Ти роздарований по проскурах...

Увесь покраяний до мозку,

Роззичений, що й не зібрать.
І де душа? І де ти сам?

Душі нема. А ти — лиш частка

великого людського щастя,

то вже на ціле не позаздриш.


Людське вдоволення гірке,

Людські надії листопадні,

Людські серця стражданням палені,

А щастя — пекло то пекельне.


* * *
Він був один посеред нас.

Один на вік. Один на час,

Один — на безбережне море

Щоденних клопотів, віків.

Один — до смертної дошки.

Один — від доброти прозорий.


Він дві епохи поєднав —

Отак, як Родина й Родина

він приклад радості подав
* * *
Вишневе гілля губить білий цвіт,

пригублює доба смертельну чашу

і вижидає не твою, а нашу

щербату долю. Опадає цвіт.

У липні сніг з дерев. І світ — з очей

ввірвався вороном у воронове небо.

Останній роздум. На устах почез.

Бадьорості висока непотреба.

Ти відійшов — і відійшла земля

на цілий крок — від голубого краю.

І більше ні молінь, ані заклять —

Повік земля за працю нас карає.


Вишневе гілля губить білий цвіт.

Доби червоно-біле мерехтіння

і карокоре юних рук плетіння

тримають кратерний троїстих музик світ.


* * *
Вона сиділа, як княгиня, і справу стенографувала,

де ошелешена мовчала маленька — душ зо двадцять —

зала,

морочились вовки чотири із перестрашеним ягнятком,



кричали, що не без причини він не шанує паніматки.
* * *
Вшрубовувався дим, вшрубовувались сосни в грудневе

небо, у громаддя хмар громадилися чорними торосами

покари до покар.

Ти сам — живеш один. У всьому білім світі. Ані душі,

ні двійка довгих рук, які б тебе оберегли од мук у

райськім вітті. Сліпий ставок. Стоїть сліпа вода. Був дощ

сліпий. І не намок, а змерз ти. Вся кочегарка — чорна,

аж руда. Уже й ломаччя слід було б підвезти. Топлю

котли. У топці гоготить. Реве мотор. Спустити б тільки

шибер і переждати лиховісну мить. І там кінець. Не чути

стуки в шиби. Отак бо й є: вугілля нагребу і, двері

зачинивши на лопату, пущу за вітром болісну журбу.

Хіба ж не час — журбу повідпускати.

Ти бачиш, як у топці пломенить? Ось вибухло —

лягає синім жаром, ось грудку облягає довгим жаром, ось

крутиться на спеці кругла віть.

Та добре думать при яснім вогні. Так благісно жовтавий

жар пригріє. Коли ж тобі нарешті зазоріє? Як зійде білий

світ на стороні.

А ти летиш, не чувши власних крил. А ти летиш —.

і тиша охолола так тисне, мов душа до серця гола,

осліпла од оранжевих таріл.


* * *
Стало зникати дерево: почали вименшуватися крони,

і дерево скидалось на підстриженого баранця, потім від

дерева залишився тільки пеньок, але й він став

розмиватися прозорістю, випрозорився грунт під почезлим

деревом, пощезало торішнє листя, стала біліти земля,

раніше затінена. А потім почало рости коріння — кремезні

кількастолітні кореневища-руки стали випростуватись —

аж до найтоншого волоття і, дорісши до голови маленького

хлопчика, стало стелитися по стелі.

Коли ж на планету опала сутінь, було видно, як

нишком мерехтить пропала крона, лякаючись досвітку.

День завжди непевний, зате ніч — незрадна, як могила,

на яку можна завжди і будь-коли покластись.
З АРМІЙСЬКИХ МАНДРІВ
Отже, все почалося так:

Одного разу,

докінчивши роботу з товаришем,

ми сиділи на дахові

нерозібраної казарми,

і товариш насвистував

бравурний марш.
А дорогою

двоє ішло дівчаток,

несли золоте відерце

і задивлялись на нас.


Я безсоромно

вглядався в дівочі спини,

а товариш

фальшиво громадив туш.


Та, повища,

через плече зирнула,

легенька хусточка

із даху обох змела.


І вже відерце

несли ми із хвацьким другом,

і зорі пахли,

і озеро Кисегач.


В дівочій хаті

єдина горіла свічка,

єдиний кухоль.

А браги — хоч утопись.


Пили ми брагу.

Дівчата нас пригощали,

і дотлівала

єдина свічка в вікні.


І стало шкода

того недогарку свічки,

а вже ж що шкода:

єдина на чотирьох.


І те, що раптом

негадане почалося,

уже не знало

ні краю, ані кінця.


З ЦИКЛУ "УМОВИВОДИ"
Що таке білий світ?

Коли б не стало людського зору,

коли б не стало людей —

він остався б без кольору і без звуку,

безсмачний, як вичовганий валун.

А коли так,

коли світ цей людськість витворює,

то що таке людськість?

Хіба це не ти і я?

Хіба це не таємниче ми

(завжди більше за нас обох,

це ж бо колодязь вічності)?

А коли так,

коли людськість — це величезне ми,

то що тоді я в цім світі?

Хіба це не земля,

не зорі, не далекі галактики,

хіба це не мій народ,

не рідне моє Поділля,

не коханий Донбас,

не старі пенсіонери-батьки

і не писклива лялька малесенької племіннички?

Хіба це не величезний,

постійно розширюваний обшир,

якому болять сотні одвічних ран,

успадкованих разом з зорями мезоліту?

Бо ж хіба я щедро не роздарований

поміж галактиками і сонцями,

материками і країнами,

між батьками, сестрою, подругами і друзями,

між власними забаганками

і диктаторськими сльозами сестриної дочки?

А коли так,

то велика опуклість неба

підтримується поглядами усіх живих —

тебе чи мене, чи когось третього.

Це небо зникає

із загибеллю будь-кого з нас,

бо гине спільність,

що робить великою спільність двох.

СВІТ — ЛЮДСТВО — ЛЮДИНА —

ЛЮДИНА — ЛЮДСТВО — СВІТ —

хіба не в цій коловерті

висока мудрість сущого на землі?


* * *
Заплетений в проміння спів

Провис над лісом. Тане гомін...

А спів чекань таємних повен,

Невисповіданих жалів.

Іду алеєю на спів.

Обабіч — чорнені тополі,

Мов згаслі свічі. Даленів

Шурхливий вечір. Стихлим полем

Пройшли колгоспниці. Сапки

Немов обсапували зорі...

А небо, чисте і покірне,

Над тополиним коридором

Світліло. Ночі — на землі.

Ночей у небі не буває.

І темінь дерева вбирають,

Щоб небо квітло. Прошумів

Легенько вітер. Ось і тихшає.

Вже місяць засвітив у ніч.

І зорі посміхнулись віщо

До людських стомлених облич.


ДИТИНСТВО
Коли благословилося на світ

Мені малому,

Коли найперші кроки

Робило карооке хлопченя,

Йому було відрадно

Бігти в руки

У материні,

Що пахли свіжим хлібом,

Котрий, казала, в зайця відібрала.
ЗЕМЛЕ РІДНА!
Ударив грім — і спалахнуло все.

Згорнулась ніч прозореним сувоєм,

І тихо стало, наче перед боєм,

І замість дня світання смерть несе.

Усе земне занурюється вглиб,

Зневірившись і в небові, і в ночі,

Осліпли зорі, і осліпли очі,

Проріс, мов вирок. Смерчем виріс гриб,

Даремно вгору чорний ліс простер

Окляклі руки. В сивому просторі

Кривавлене крило волочить обрій

І день, зломившись у колінах, вмер,

Упав, мов хлопчик. Пролісок закрив

Свої дитячі вічка. Вже дерева

Горять свічками. Скоро відгорів

Останній день. І ранку вже не треба.

Людове! Люде! Людськосте! Твій шлях

Перепиняє тінь твойого ж зросту!

І жити просто, і загинуть просто

В любов'ю випромінених вогнях.


Вулканами людські димлять серця,

І навіть розум квітне в жовтих блисках.

Планета в леті! І пашіють іскри

Рудого німбу — людського кінця!


* * *
Мамина заплакана печаль

і сухі кореневища — руки

на столі, змайстрованому татом,

на землі, яку спартачив Бог.

Двійко вилітеплених очей

під хустиною блідою, очі

гріють, руки одтирають синові,

аж в долоні зашпори зайшли.

Це одна, найбільша і найлегша

мамина і синова печаль,

ділена навпіл як хліба окрай

остюковий, житній та святий.

Тут сто сорок років на стільницю

налягли, аж ніжки грузнуть

в ґрунт. Сто сорок років — це на двох

тих років — ні краю, ні початку.


* * *
І сотні літ, і тисячі — недоля.

І дня недолі — тільки ти і ти.

Тополею спинилась серед поля

твоя любов. І в посвисти пусті

ввійшла, як дзеркало, як тлумлене свічадо,

як чад віків, як туга, як сльоза.

Убога долу гнеться рогоза,

і налягає невідома знада.


КАРМАЛЮКОВІ МАНДРИ
Мій вороне, пророче мій, несамовито синій вороне мій.

Мій фіолетово-сухий, мій вижарений у віках,

В курних степах, по кураях, по рідних селах, по містах,

Чужих містах — ти так і кляк і однокрило ріс угору.

Мій ворон, крила розведи і не ціди крізь темінь літ

Свій фосфорований вогонь — не залякаєш в сні цвинтарному.

Хай я поранений — дарма. Впаду — та не кажи амінь.

Мені зарано ще амінь казати. Так. Іще зарано мені.

Я з вітром вирвусь і на степ. Я й непритомний утечу

Межи очей, промежи брів, межи холонучими скельцями.

Я вже на волі раз почув, як в полі бродить круглий шурхіт

молочаїв, суріп і грициків. Хіба ж не порятує все це?

Ти думаєш, що поверну? Що, може, очі зав'язав,

Геть голову забрив мою? У москалі віддав навіки-віків?

А я дремену й не верну. І обмину і згадку, й засідку,

Мене сховає буєрак, допоки — день як день не виткається.

А крикне пугач уночі — і хлопці виринуть спочилі

і на Летичів подамось. Перегородим шлях, як греблю.

Наскочить пан — то і жупан, і гаманець — кріпацький чинш

Все заберем, йому залишивши лиш грішну душу.

О, чорний наклику, мені ти головоньки не мороч.

Бо так накрячеш — що аби уже й добрався б до товариша,

А то й — самотній, упаду, помру — ніхто й не стулить очі,

Або-ще й хворим підберуть — і на Сибір підправлять маршем.


* * *
Кружеляють вітри в деревах,

від коріння до крон вороніє погребіла тиша.

Від коріння до крон

і від крон до коріння нирнув

сивий птах. Впав на голову.

Впав. В груди боляче вдарив.

Серце! Серце! Тримайся! Не треба.

Не бийся. Терпи.

Осінь косить серця споловілі.

Зерно прорешечують

і полова ув очі, ув очі полова летить.

Ще не час. Ще не мить.

Кружеляють вітри. Кружеляють вітри.

Кружеляють, лепечуть

і як гуси ячать, і як губи печуть,

і як губи мовчазно кричать.

То — зарано. Ге-гей!

То зарано.

Іще б — поборотися

Ще б до сказу. На сказ,

щоб сказати дві слові, казав той.

Ти ж козак? Ну ж, скажи?

Ти ж козак. Хай поганий,

а таки ти козак,

а таки, зловороже, козак.
* * *
Нерадісно — то жди. Нерадісно — то мучся.

Нерадісно — ридай. Нерадісно — даруй.

Округла, як обруч, ця обручальна участь,

Що проковтнула лють, не зрадивши добру.

Не зрадивши старих, протертих в вохрі зір тих,

Не зрадивши ні день, ні |... |

Що гризлися в пітьмі за вечір і за смерк.

Вчорашній ти помер. Сьогоднішній — помер.


* * *
Нерадісно — то жди. Нерадісно — то вір.

Нерадісно — ридай, осамотілий.

Пережидай, коли минеться вир,

минеться сказ твій, розпач побілілий

в світанному вікні. А де твій день,

де мами шкарубкі і теплі руки?


* * *
Мій добрий Фавст! Мій радісний причале!

Із Мефістофелів — мій киль приймає.

Як туго випнувся до мене берег

Понад морський. Як туго берег випнувся

Розкрилений — як туго... — зустрічає

Мій добрий Фавст! Пече сльоза Дівоча

Щоку неголену, як зморшка протинає,

Оце і все. Уже кінчились мандри

Мій добрий Фавст! — і золота гроза.

Мій добрий Фавст! Немає Валентина.


* * *
Невідомо — де, і що, і звідки

Ждати. Сподіватися на що.

Тільки тінь. І тільки чорна. Зрідка

виразніш. З пітьми горбатий щовб,

ніби розпач. Не простуй до нього.

Але як? — заказано шляхи,

окрім цього. З горя молодого

утопи у розпачі гріхи,

що лягли на душу, як дарунок

предків, друзів, спогадів, батьків.

Піднімай же камінь, як оклунок.

на горбатий щовб. І на важкий.

Упадеш — і підведешся. Камінь

завеликий — завеликих сил

потребує. Крижами, руками,

чи бодай знесиленням — знеси.

Камінь той на гору. Крутоярем

стежка. Впав — підвівся і гайда.

І стреми покори як покари,

бо покара більше — не біда,

але щастя, радісна покута.

Спокутуй надії, наче гріх.

Дуже слизько (бути чи не бути).

Дуже слізний гір щербатий сміх.


* * *
Немов спудей, що, залишивши бурсу,

граматику на мандри поміняв,

так я науку зрадив.
* * *
Однокрилим вороном

Надлетіла незграбно.


Без жодного весла — човни чотири.

Скриплять од вітру старі кочети.

А ген на озері чотири квітнуть вирви.
* * *
Ой, коли б то та не скраю прірви,

Ой, коли б то та не скраю душ,

Тільки вирви, душ холодні вирви,

І не прихопи, не май, не руш,

Не блажи, не падай, біснуватий,

Не лякайся, не шукай керма.

Хату мати — матері не знати,

Не розпитувати, чого нема.

Ой, коли б то та не власним жалем

Та не в спазмах — жалом, не тепер,

то померлий не читав скрижалей,

або жадібно не враз умер.

Ой, коли б то. Ой, коли б то тільки.

Ой, коли б то там. За третім сном,

В хатні уступаючи патинки,

Не відчути біль як власне дно.

Там шугають лебеді-пливунки,

Ходять пави, міцно снять кати,

Миготять утрачені дарунки,

до котрих ти ледве докотивсь.

До котрих ти праг, води запраглий,

до котрих ти по грудках стремів.


* * *
Отож, мені наснилася вода

і дуже чорна, як вода пекельна,

вона стікала з клекотом в ущелину,

де гримотіла радісна біда.

Я довго вис, неначе ріс угору,

підносився, ширяв і довго опадав,

поки в ногах своїх уздрів потвору —

не розберу — то кобра чи удав?

Де вись моя? І де останній низ мій?

Як відпадає од ступні земля

і утікає в світ забутих візій,

в світ, що мене од неба віддаля.

І вигостріле серце, дуже жальне,

танцює в грудях, наче поплавець.

Яка ж ти, земле, гарна, як прощальна.

Який ти довгий, мій прямий кінець.

Отож, лечу. Внизу вода вирує

і запинає небо угорі,

а межи ними владарює грім,

де раптом заяріло три зорі.

Котра із них на мій кінець пантрує?
ЕТ!
Чи не однак, як зветься

Море ачи ставок.

Сонце згори сміється,

І жебонить струмок.

Чи не однак що скажеш:

лампа в сто десять вольт,

ачи дніпровських згарищ

сонце мільйонів воль.

Світять зорі і зночі

аж до світань горять —

цей золотавий дощик

повнить лоно Дніпра.

Чи не однак,— жаліти,

стумитися, журитись.

Чи не однак,— сповити

день під прозорим віттям

ще молодого саду,

та виростає сад

прикорнями — у завтра,

а на гіллі — роса

ночі. А біля стовбура

капає сік живиць,

що від порання — добре,

ним і живи.

Чи не однак, як зветься

завтра! Твій дар, твій борг.

День угорі сміється

І жебонить струмок.


* * *
Хапав повітря, як вітряк,

Руками. Наморочилось.

Мов воло, погляд мій набряк,

По-о-чалось!

Від коша — бий! Не упади,

Дивись на лезо!

Бо заспівають по тобі

останну мессу!

Вози поскрипують. Вози

Стоять, мов коні...

Грози нема, але грози —

аж очі чорні!

Спішить і лях, і бутурнак,

Спішать і рвуться.

Гаряча настас пора.

Стремена пружаться.

Не пружся, коню мій, постій —

Серпа розкраю,

Іще проллюся в сто потів,

А там — сконаю.

Не рвися, коню мій, не рвись

Шаблюко-жалко,

Спаде громами, як борвій,

і блисне жахом.

Устрелив лях. Димить пістоль.

Вдавився в землю.


Каталог: authors -> Stus Vasyl
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера
Stus Vasyl -> Палімпсести благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю! У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя. Частина перша


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка