Веселий цвинтар



Сторінка18/18
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,74 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

ПОЕТОВІ
Ти говорив, що ти в житті — язичником,

Філософом у почеті Ормузда.

Пророк Дажбогів,— аж до жнив тобі —

Гадати, ворожити, вихваляти.

Зародить — не зародить. А тобі

Немає жнив. То можна відпочити,

А потім знов, прокинувшись від сну,

Гадати, ворожити, вихваляти.

Дрібний філософе, апостоле брехні,

Оракул непотребства! Скільки пихи!

Твоїй убогості дали для втіхи

В обозі місце,

Та дуже пальці знати на отих

Гучних піснях, які на жом не гожі,

І вуха заячих твоїх утіх

Любенько так погладжували дожі

Руками ситими. Бо ти — не ти.

Бо ти — не жрець. А ти — зажерний дурень.

А день світає.

Байдуже око мружить вік,

і часом віриться — немає

ніяких окрутенств і лих,

а є тужаве, як сльоза,

високе сонце і високе

блакитне небо. І, нівроку,

веселий вселюдський базар.


* * *
Ти говорив, що ти в житті — язичником.

Філософом у почеті Ормузда

Пророк Стрибогів. Триніжки твої

Загрузли в землю череватим грузом.

Дрібний філософе, апостоле брехні,

Свічадо непотребства — скільки пихи!

Твою убогість віддали для втіхи

Сидіть в обозі, їхать на коні,

А ти, дурний, зрадів. Тобі б стихання,

З якого глупота, як з міха пре,

і доброти від трударя — пропахнути б

Мужицьким потом з рук і до ребер.

Тобі ж язичником, філософом пустельним

Косноязичником серед німих.

Тобі даровано той голос, як на гріх,

На гріх даровано його тобі, будь певен,

А ти кричиш, запінений, тебе

Ми ще згадаєм з часом, без прокльону.

Бо забагато честі — дутись березню.
* * *
Просвітку — ані тобі ні-ні.

Усі двері — зачинені.

Всі вікна — запнуті.

Замкнені душі

ще й іржавий втрачено ключ.

Страшно — блукати знелюднілими площами

крізь тисячоустий гомін проспектів

тисячоязикий, тисячоголовий, велетенський,

але дрібний.

Ти один. Ти самотник. Усамітнився світ од тебе.

Поневажив твоїм "добридень",

поневажив усмішкою твоєю.

Ти ворався один між мелькавих,

рябих тротуарів, на яких впали

навзнак круткі недоконані тіні.

Кам'яніють будинки, точнішають

обриси ліній, сонце пругко лягає

на туги тушований пруг.

Проминають проспекти, фургони,

авта проминають

тінь, як гріх, заховавши під черево,

в зібганий брук.

Ти один. Ти самотник. І усмішка —

теж зсамотіла.

Хочте — висамотіла, витекла і, напевно,

спинилася на обличчі

(можна розбавити порівнянням: отак

сарна спиниться перед проваллям і

моторошно дивується: таке велике

провалля хоче налякати її, маленьку

сарну). Але порівняння не

розбавляють нічого. Вони мстиві,

як і все інше. Зізнайся, тобі страшно

опинитись на місці сарни і

порожнім, безлунним голосом викликати

в розколини співчуття?

Негаразд. Жалість небезпечна віза,

яка не забезпечує дипломатичної недоторканості.

І, блукаючи містом, тобі не хочеться

піддатись жалості. Тут не потрібне і зло твоє.

Тут не потрібне ніщо із твоїх чуттів.

Тут непотрібен і ти. Що світові до того,

що якийсь власник жалості, зла, співчуття

буде приторговуватись до цього світу.


* * *
Прохоплюсь, як річка хвилею — повінню

Збіглим словом закроплюсь.

Словесами так розповнений

Не вдержуся. Утоплюсь

І в зубах затисну слово те

пружнотіле, як плотва,

що хвостом всю душу збовтає

Ради чого — й не питай.

В перехвиль сонця розтоплені

Кину слово залюбки,

що не сходжене, не стоптане

Від сармаччини віків.

Хвилі товпляться — і шастає

Зайчик серця — бігунець

над нещастями і щастями

Піде — в гарнець — не кінець

Поки станс тінь зазубрена,

Що патлату згубу п'є

і добром чужим зарублена

Хлюпає. Хлюпає, хлюпає.

По воді — ластами — хвицяє

Денний гребінь — в зливу кіс.

Заварилось. Море рідшає

Хліб закроплює глевкий

підступає. В груди моторош

Стука костуром. А день —

дідуганом дужим йде

За Сурож і — сонний морок.


* * *
Рядок акацій. Трактор у ріллю

запорпався, неначе жук на зиму.

І ти, закинена до мене з Криму,

вже торжествуєш: я тебе люблю.

Метелик сірий осені не жде,

він любиться, докупи склавши крила.

О, що коли б ти тільки полюбила,

що, коли б так — ніколи і ніде

не бачити своїх минулих літ.

На роздорожжі обронити слід

юначих днів — не втрапити на стежку.

Чого ж ти спраглі руки подаєш,

обпершися на тоскний стовбур. Де ж? —

То березу чисто всю обсіяли сережки.


СПРАВЕДЛИВІСТЬ
Нас порівняли в радості й біді,

В правах, у звичках, в мові і в печалі.

В кавалку хліба і у кусні сала

Ми всі однакові. Ми всі руді.

Ми всі підголені, підстрижені, немов

Солдати-новобранці. Ми раюєм.

Тут живемо, та бозна де ночуєм

Собою кривджені, обкарнані, обмовлені

За чорний чуб. Чи, може, випав зуб,

І ти вже не однакий. Ти окремий.

Уніфіковані, ми прагнем надаремно

Позбутись, ніби злочину, рахуб,

Своїх тривог, і сподівань. Навіщо?

Найкраще, як єдина голова...

Тож душу об одну колодку вичовгай

І до шеренги як солдат ставай,

і ані руш. Це лиш твоє постійне

До смерті місце. Іншого — нема.

За інше — кара. Не своє — тюрма.

Вона така ж, як тут. Така ж надійна.


* * *
Зажолобів прижухлий степ,

і стерні росами упились.

До нас з тобою — рій гостей

і новостей набилось.


Діброву осінь обнесла —

запропастила думки зжовклі.

А нам з тобою сплеск весла.

А нам з тобою — ранки змовклі.


* * *
Так жив, як дякував.

Вимолював, просив.

І дякував за все: за те,

що народився,

що маю очі — бачити,

що слух


епохою дарований,

що серце,

не билося б, коли б

не двадцять літ,

переді мною збіглих.
* * *
Затісно в цьому світі для живих,

для мертвих теж затісно. Скільки діла —

прожити вік, як мати жити вчила,

і що ж? То просто неспокутний гріх.

Гріх — жити в одногорлому плачі,

в тужінні одногорлому, в радінні

гріх жити одногорлому, в падінні

дозволено прожити. І мовчи,

що падаєш, кажи — ростеш увись,

кажи — міцнієш. Скільки того труду —

щасливо збавити літа-маруди

і так-то скрізь. І так-то скрізь. І скрізь.

О Боже, ти одна моя надія!

Повтору життьового я діждусь,

удруге хоч з землею поріднюсь,

бодай пізніше світ мене зогріє

своїм теплом. Я білий світ збагну

лиш той, що справді світ і справді білий,

де виснаження додає нам сили,

де щастя мить не схожа на вину,

де в горі не спогадують про помсту,

де в неміччі нам заздрість не збагнуть,

де тільки небо, молоде, як ртуть,

до вічності наверне, як до посту,

воно одне і завдає нам джосу.
* * *
Зміїться в куряві дорога,

пляміє, колеться і строго

грозиться, що твоя знемога

отут не виміряна, ні.

А ти бреди — на обрій обрій

наляжуть привиди суворі

і стануть у нічнім дозорі,

і стануть думи — у в огні.


* * *
Заходить вечір,

Палений крильми.

Зникаючого дня

Спадає тиша.

Роки минулі

В теплих згадках міняться.

А вже на старість

Хоч живи, хоч вішайся.

Життя спливло.

Спалило. І знесилило.

Ти вересневим

Лугом перейшов,

Вслухаючись у карби підошов,

І в юні співи,

В мороці розхвилені.

Так — юним жить!

І вірить. І любить.

І зневірятись

Й виростать з зневіри,

І віднаходить.

Тратити. Губити

Ціле життя.

Випростуватись в вірі.

Аж поки ніч спаде

На очі щирі.
* * *
Добрий день, добо апокрифічна,

Чи приймаєш захалявний вірш?

Доля — то недолі меч двусічний.

А недоля наша — де вже згірш.

Винесена із важких безсонь

Стримувана молода сваволя

ані Бога й чорта не мине,

вже цензурних пасток не зазна.


* * *
Коли ступаєш на дорогу,

спочатку обійди залогу,

мету неначе обійди

і йди до неї манівцями,

і трудно зводь кінці з кінцями,

вік начуваючись біди.

Ти відійшов, ти зрадив віру,

по ній пройшовся потаймиру,

не оберіг зухвалу ліру,

рокочуть струни, аж тріщать.

Вгорі орли ширококрилі,

зухвало міряють зусилля,

а ти — внизу — забуте гнилля,

твоїх борінь чітка печать.

Дороги власної не бійся,

з метою у єдине злийся —

хіба не ти — твоя мета.

Чи ж не тебе земля пригріла,

чи не тобі зоря зоріла,

зоря світання золота.


* * *
Твориш, немов гориш,

з корчами, із агоніями.

Пребілий світ благотвориш

прегострими долонями.

Пребілий світе мій, пусти

на всі чотири вітри,

бо так віщують з висоти

аерофільму титри.

Забуду все. Забуду світ.

І сам себе забуду.

Забуду свій кріпацький рід

і цю лиху маруду,

що зветься благісним життям,

аж б'ється серце? Б'ється?

Хвалити Бога, хоч виттям

епоха оддається.

Твориш — немов гориш.

З корчами, з агоніями.

Але досить. Облиш.

Очі сльозами повні.


З ПІДБИТИМ КРИЛОМ
Серце — в скронях.

Серце — скраю душі тепер.

У долонях

не вдержати себе.

Жаль пустити

і держати так само жаль.

Сталактитами

обвисає печаль.

Обвисає,

ніби з стріхи осінній дощ.

Хоч-не-хоч — сійся,

поки в краплях зійдеш,

поки синє

обтече Ікарів крило,

поки видним

станс все, що є, що було.

Поки станс,

захолоне крутіш осуг

невблаганний

з самовтратами самосуд.

над собою,

над віками, над часом — теж

із добою

поки правди ти не зведеш.

Марно. В скронях

серце. Скраю душі тепер.

У долонях

не вдержати себе.


* * *
Роки стихли.

Відійшли, прозначивши вік.

Зараз тіло

пролилося у пару рік.

В пару чорних,

Наче борозен, рівчаків.

Нині — вчора

і раніше за всі віки.

Роки зникли,

оголивши пам'ять мою,

Хтозна-звідки,

Хтозна-кого боюсь.

Динозаври

В крила рух мій беруть.

Нині — завтра,

наче замкнений круг.

Білі риби

Плавником, плавником манять.

Як в загибель,

Йду в утрачену пам'ять.

Біле, синє...

Фіолетова водорость

і лозина

Зеленіє угору.

Там мій простір,

там мій звільнення день.

Там мій острів,

як вітчизна, гряде.

Я вже маюсь,

Я вже тілом тужавію

і тримаюсь

хвиль щербатої шаблі.

День червоний

і розточений, як павук.

Світ — заповнений

атмосферою ядух.

Але вітер

як ножем плавник пронизав.

Тільки — витримай,

нахилившись до завтра.

З еоцена —

В пальм болотні кущі.

Буде з мене

Тут часу — відпочити,

Поки час твій

хрумко мітиться хордою,

поки аспидна

Дошка чиста і — довжиться.


* * *
Коли летиш, відчувши раптом крила

З минулих літ, і посмішок, і лиць.

Коли летиш до сонця горілиць,

Коли летиш, і враз заговорила,

Зажебоніла повість життьова,

Затріпотіли погляди і руки.

Висока радість проростає з муки —

висока радість простірної влади.

Бо ти летиш — крізь хмари і крізь дощ,

летиш крізь поверхи гулкі новобудови.

Бо ти летиш — як вгвинчуєшся в товщ

Гулкої і глухої невідоміні.

Коли летиш — і тільки двійко крил,

і тільки двійко крил тебе підносить.

Заговорили, заговори...

Заговорили рухи — руху досить.


* * *
Коли важко — думаймо про майбутнє. І тоді — чіткіше

вловити орієнтири в сучасності. Це майбутнє прагне

чистих для себе душ. І тоді свідомість: усе так, як є. І

не чуєш гріха. І певен своїх учинств.

Але цього мало. Хочеться брати руками своє майбутнє

і переносити вже тепер.

Почезли вікові тороси. Все стало чисте, як сльоза.

Дзьобають білі кури просо, за шию вв'язана коза. Сам

дід подвір'ям порядкує, свиней годує.

Старий садок, трухлява хата, напівповалений паркан

і дід глухий — сам собі пан — заліз на дах — міняє

лату. Високе небо угорі, а на вербі — нудний лелека

заклацав дзьобом, літня спека гуркоче з висоти, як грім.

В подвір'ї вв'язана за ногу чорніє курка в білім дні.

Собака визирнув з-за рогу — він має очі, геть сумні.

Дзьобає чорна курка просо, куняє витужілий пес і

стихне...
* * *
Сподівання довгі —

розуму корозія.

Безнадія гірша —

смерть жива.

Тільки — я не вмер ще.

Тільки — на дорозі я.

Тридцять згадок-років —

все одні слова.

Так виразно чувся,

так любив оракулом,

мучився наочно так —

все вода.

Увігналось горе

осиковим наколом.

Ледь зогледівсь тільки —

горе не біда.

Не злякався долі —

так мені, несправжньому,

смерті забагнулося,

як буття.


* * *
По кому — подзвін? А по нас.

По кому — дощ? І ніч по кому?

По нас. І капає за комір

із верхньої полиці час.

О втрати розуму й душі!

Хто вловить світ єдиним ротом,

який спотворила скорбота?

Даремне,— сам себе оговтуй

(Хіба ж самого не достоту?).
О втрати розуму й душі!

Зелені втрати! Жовто-жовто.

На старість — сам себе оговтуй,

здавай зелені рубежі.

Стікає вік. І час тече,

немов пісок в осклілім горлі,

і ти, осклілий, сам у горі.

Один — у горі. І рече

до тебе Той, хто був тобою,

а нині підсусідком став:

"Як важко жити між ослав

і між собою і добою

відчути накол, що росте

і здатен душу засьорбнути,

і ані жодної покути,

і ще глухонімує степ,

в'юнкий, як жгут. Аж стане страшно,

так важко висохлим очам!



А поки не ущухне гам

шепчу беззубим ротом: "Даждь нам".
Каталог: authors -> Stus Vasyl
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера
Stus Vasyl -> Палімпсести благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю! У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя. Частина перша


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка