Веселий цвинтар



Сторінка2/18
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,74 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

ВЕРТАННЯ
Перерізане світлом вікно

вулиці — біле по білому,

аж до болю.

Насип.


Далеке шосе.

Машини.


І небо вологе — над.

Шлях у себе:

вабить (уже закритий),

відкривається (на розлуці).

Темінь.

Шукай.


Що там? Сніг

бором — кукурудзиння.

Досвітні таємниці.

Терикон.


Смердюча річка,

глибом випахла.

Нехитрі подорожі

ставком.


Дитяча зверхність,

невимовленне зрідніння

з кригою, з вітром.

Душе, далій.

Скільки не повертайся

черга даремних спроб —

ось воно, зачудоване:

перерізане світлом вікно

вулиці — біле по білому.

Аж до болю.

Насип.

Далеке шосе.



Машини.

І небо вологе — над.


* * *
Молочною рікою довго плив:

об мене бились білостегні риби,

стояв нестерпний світ, як круча здиблений,

а попід кручу зяяв чорний рів.

Оце. Оце воно. Оце воно —

лиш ти і я. І здиблений, мов круча,

високий світ. Ану ж, тебе я тручу,

аби з тобою запізнати дно,

де літеплена річка молока

потьмариться до вигусклої спеки,

день збрижиться, утеклий і далекий,

і ледве висхла, наче віск, рука

малу об'яснить свічку. Мов живиця,

спижово-згускла обтікає ніч,

по краплі скапуючи.

Хай святиться

ця маячня, що стала при вікні

і білою, мов неміч, головою

об шибу б'ється. Хай святиться сон

і роками проритий, як прокльон,

цей спогад, що спотворений явою.
* * *
Рятуючись од сумнівів,

б'ю телеграму собі самому:

вчасколивесьрадянськийнарод

івсепрогресивнелюдствоготується

гіднозустрітичерговийз'їздкпрс

бажаю тобі великих успіхів,

щиро заздрю, що ось уже тридцять років

ти живеш у найщасливішій у світі країні.

Але й після цього досада не минає.

Тоді я примушую себе пригадати,

що міжнародня обстановка

сьогодні складна, як ніколи,

і заспокоююсь.
* * *
Як страшно відкриватися добру.

Як страшно зізнаватись, що людина

іще не вмерла в нас. Як страшно ждати,

коли вона, захована, помре

у темряві, щоб нишком відвезти

на цвинтар душ, і щастя запопасти,

якого вже до ран не прикладеш.

Як вабить зло. Як вабить гріх — піти

світ за-очі, повіятися з вітром

і власної подоби утекти,

мов чорта лисого.

Кульгавий день

увійде в темінь, гляне по криївках

і завагається. Бо шкода праці:

сидить при ватрі плем'я самоїдів,

щасливо позіхає. На вогні

печеться м'ясо. В казані окріп

переливається. Сьорбають юшку

і повні філософських резигнацій

мізкують, з кого б смажити печеню,

щоб стало на сніданок і обід.

Кульгавий день відходить, бо печерний

ікластий лютий смерк не западе,

допоки аж останній самоїд

не з'їсть самого себе і помре

із філософським виразом. Мовляв,

життя коротке, а — забракло м'яса.
* * *
Напередодні свята,

коли люди метнулися по крамницях,

виносячи звідти шпроти, смажену рибу,

шинку й горілку з перцем,

якийсь дивак, озутий у модні черевики

(такі тиждень тому були викинули

в універмазі "Україна" — двадцять два

п'ятдесят з навантаженням — дитячі штанці

вісімнадцятого розміру), облився чортівнею

і підпалив себе.

О, він горів, як порося, смалене примусом, —

налетів на людей, що культурно собі стояли

в черзі за цитринами,

порозбігались усі, як один:

від нього так несло смаленим —

носа було навернути ніяк.

На щастя десь узялося кілька міліціонерів,

одразу вкинули його в машину

і помчали в бік Лук'янівки.

А черги ми таки достоялись. Аякже:

що то за святковий стіл без цитрин?
* * *
Сьогодні свято.

Спереду трамвая

вчепили шмат полотна з написом:

"Хай живе рідна КПРС".

На зупинці, обступивши вагон,

один з-перед другого

люди пхаються в двері,

а старий чоловік,

геть обвішаний медалями,

лишився в кінці натовпу

і лається на чому світ стоїть.

Він набрався ще зранку

і ледве тримається на ногах.
* * *
Утрачені останні сподівання.

Нарешті — вільний, вільний, вільний ти.

Тож приспішись, йдучи в самовигнання:

безжально спалюй дорогі листи,

і вірші спалюй, душу спалюй, спалюй

свій найчистіший, горній біль — пали.

Тепер, упертий, безвісти одчалюй,

бездомного озувши постоли.

Що буде завтра? Дасть Біг день і хліба.

А що, коли не буде того дня?

Тоді вже гибій. Отоді вже — гибій,

простуючи до смерти навмання.


* * *
Цей корабель виготовили з людських тіл.

Геть усе: палубу, трюм, щогли

і навіть машинне відділення.

Морока була з обшивкою.

Особливо погано держали воду місця,

де попадалися людські голови.

Коли утворювалась потужна водотеча,

діру затикали кимось із екіпажу.

В той час, як решта

шукала щасливої пристані

у відкритому морі.
* * *
У Прохорівці — сни, мов ріки

напровесні: об груди б'ють,

як об пороги. Думи йдуть,

неначе дзвони. І великі

тумани в головах ростуть.

У Прохорівці сни, мов ріки.

Так увижається не раз:

заснеш — не чути й третіх півнів,

і сновигають тіні дивні —

то Максимович і Тарас

бредуть Михайловим узвозом

угору й гору — аж до хмар,

де виткався Волосожар,

де марення чумацьким возом

пускаються у Крим по сіль.

А потім враз оступить біль

натужну душу — й не дихнути.

Ідеш у визорену ніч,

поки зблукаєш межи рути,

віддавшись довгій маячні.


У Прохорівці сни — мов ріки.
* * *
Чоловік підійшов до меморіуму

і прочитав на ньому власне ім'я:

вічна слава героям,

що полягли за незалежність Вітчизни.

Йому приємно й боляче.

Під однією сорочкою Колима і Ташкент.

Та мешканці міста зігнорували його:

хто повірить цій байці?

Якщо ти живий — тим гірше для тебе:

вшановуєм тільки мертвих.

Весь клопіт скінчився, коли видали довідку:

"Пред'явника вважати за мерця".


* * *
Я сидів на весіллі

серед поважних молодиків —

у того голос, наче в диякона,

той остаточно схрип від горілки й співу,

а та в котрий уже раз переконувала присутніх,

що не така вже й дурепа,

як здається на перший погляд.

Я вигукував з усіма "гірко"

і думав про Валентина Мороза,

згадував його лоб і волосся й очі

і переконувався знову й знову,

що горішньою частиною обличчя

він скидається на пророка.

Всі жували, пиячили, удавали з себе веселих

і я жував, пиячив, удавав веселого з себе,

але так було гірко на душі,

так несподівано пронизливо гірко,

що побачивши, як дружина моргає мені: ходім,

з полегкістю відітхнув

і вхопився за втечу,

як потопельник за соломину.
* * *
Сидимо біля погаслого вогнища,

перетрушуємо в долонях попіл,

розтираємо витухлі геть вуглини:

а що як зажевріє раптом жар?

Тут темно і темно там і ще далі темно,

але жар ніби жевріє.

Ось він, задумано каже друг,

очі його туманіють страхом.

Бачу, відказую скорбно другові,

придивляючись до нічних світлячків.

Сидимо біля погаслого вогнища —

століття, друге, третє,

жар не стухає, не гасне.

Так що друг, коли невіра його нестерпна,

називає купину вічним вогнем

і просить сірника,

щоб запалити цигарку.
* * *
То все не так. Бо ти не ти,

і не живий. А тільки згадка

минулих літ. Через мости

віків блага маленька кладка.

А небо корчиться в тобі

своїм надсадним загасанням,

яке ти тільки звеш стражданням.

Ці роки, збавлені в ганьбі, —

то так судилося...
* * *
Спочатку вони вбивали людину,

потому вбитого оживляли.

Реанімацією займалися

в косметичних кабінетах

(малярі — замість лікарів).

Справі оживлення

віддавали життя

цілі династії майстрів пензля.

Зате відрізнити живого од мертвого

було неможливо.


* * *
Вечірній сон. І спогади. І дощ

колише цвіт розпуклого ясмину.

Бездомний вітер. Спи, маленький сину,

спи, сину мій маленький, коли хоч.

Немає мами нашої давно —

вертала, поспішала, забарилась.

Надворі дощ і ллє, як із барила.

Заснеш — і чуєш: торготить вікно.

Здасться, хтось підійде до дверей,

проситиме негоду переждати.

Ти ж, синку, спи, і не питай про матір

і більше не загадуй наперед,

бо не стоїть хвилина на хвилині,

хвилина на хвилині не стоїть.

Нехай тобі бодай у сновидінні

появиться очікувана мить.


* * *
Цей біль — як алкоголь агоній,

як вимерзлий до хрусту жаль.

Передруковуйте прокльони

і переписуйте печаль.

Давно забуто, що є жити

і що є світ і що є ти.

У власне тіло увійти

дано лише несамовитим.

А ти ще довго сатаній,

ще довго сатаній, допоки

помреш, відчувши власні кроки

на сивій голові своїй.


* * *
Тагіл. Зима. Шістдесят перший рік.

І я солдат, що після всіх скорочень

попав сюди — докантувати строку,

одержав за зразкове воєнробство

(були солдатські жарти — воєнраб)

увільнення.

Напевне, цілий рік

проживши між боліт, ялин, казарм,

до міста не показуючи носа,

я звикнув пити був (замість горілки —

трійний одеколон). Онучі прати

хоч раз на місяць. Згадувать дівчат,

що буцім-то в житті одним і снили,

аби мені віддати свій вінок.

Пускати в діло свій солдатський пасок,

розповідать солоні анекдоти,

навчився сачкувати так майстерно,

немов солдат, що добуває строк.

Отож — Тагіл. Не пам'ятаю — парк

чи сквер міський зібрав великий натовп

щасливих ґаволовів: школярі,

студенти, металурги, кагебісти,

наш брат солдат, старі пенсіонери

дивилися на виставку собак.

І то було видовище, скажу вам:

орденоносні пси — могутні груди,

обвішані медалями, а морди —

пихаті, як в заслужених митців

чи лаврейованих міліціонерів —

подзенькуючи бляшками, проходять,

зневагою вшановуючи натопи,

а біля них, тримаючи побожно

ланцюг, — щасливі власники собак.

О мить блаженства — і людей і псів.

Одні щасливі ницістю своєю

і приналежністю чотириногим

так низько хиляться благочестиво

перед Нічим, що дивиться зокіл.

А другі — на хребтах своїх довгастих

несуть такий тягар своєї слави,

аж закипає від образи кров

в собачім серці: ось воно, мовляв,

мистецтво для безрогих. Гніт тяжкий

зумисних демократій. Перед ким

демонструватимем ясновельможність

своїх заслуг і подвигів? Кого

вщасливлювати власною явою?

Кому показувати псову міць,

державну гордовитість і незламність?

Я був у натовпі. Я був ніким.

Я сором відчував за власну ницість,

за воєнрабство. І безмірний жаль

виповнював мою голодну душу,

що я не пес. Орденоносний пес.
* * *
У цьому полі, синьому, як льон,

де тільки ти і ні душі навколо,

уздрів і скляк: блукало в тому полі

сто тіней. В полі, синьому, як льон.

А в цьому полі, синьому, як льон,

судилося тобі самому бути,

аби спізнати долі, як покути

у цьому полі, синьому, як льон.

Сто чорних тіней довжаться, ростуть

і вже як ліс соснової малечі

устріч рушають. Вдатися до втечі?

Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?

Ні. Вистояти. Вистояти. Ні —

стояти. Тільки тут. У цьому полі,

що наче льон. І власної неволі

спізнати тут, на рідній чужині.

У цьому полі, синьому, як льон,

супроти тебе — сто тебе супроти

і кожен супротивник — у скорботі,

і кожен супротивник, заборон

не знаючи, вергатиме прокльон,

неначе камінь. Кожен той прокльон

твоєю самотою обгорілий.

Здичавів дух і не впізнає тіла

у цьому полі, синьому, як льон.
* * *
— Громадяни, дотримуйтесь тиші, —

вимагають чотири щити навколо високої вежі,

де великими літерами зазначено

"Всесоюзний науково-дослідний центр

по акліматизації картоплі на Марсі".

— Колись вона буде дешевша за сірники, —

патетично вигукує високий дідусь,

гладячи рукою кота,

що визирає з-під пальто,

яке бувало в бувальцях.

— Ви бачили, в них ніколи не гасне світло,—

підносить догори пальця

облисілий пенсіонер у пенсне

(тільки тепер він відривається від

фоліянту).

— Да-а,— докидає літній чоловік

у пожмаканім костюмі,

і важко второпати, про що він думає.

— Героїчна, подиву гідна робота,—

компетентно протягує людина в штатському,

при цьому він владно обдивляє численний гурт,

що зібрався перед брамою,

і жде, коли ж нарешті

можна буде пекти картоплю на вулицях.

— Ось де повчитися, як треба служити народові, —

мрійливо виспівує білява дівчина,

для якої любов до народу

означає тільки плотську любов.

З виразом облич, як на сповіді,

люди побожно прислухаються

до врочистого гамору за муром.

Раптом звідти долинає хтивий дівочий вереск.

Високий дідусь витягує суху шию,

вуха його нашорошені, як у зайця.

Інтелігент, втупившись у читання,

мало не носом водить по сторінках.

Зніяковілий чоловік у пожмаканім костюмі

починає старанно пригладжувати руками

пасмуги на лацканах.

Людина у штатському відходить у тінь

і там, ніби свічки, запалює очі:

спочатку починає жевріти одне, потім друге.

Білява дівчина стає схожою на весталку.

Натовпом ходить організований кашель,

настільки страшний, що обличчя деяких

скидаються на сині баклажани.

Дівочі верески не вщухають.

Вони ростуть і ростуть,

починається дика оргія,

тлусті мури заходяться сміхом,

що збігає із них, як тісто.

Люди нишкнуть, похиляючи голови,

ні пари з уст.

Тимчасом на мур видирається гарна гейша

і показує натовпові язика.
* * *
Чого ти ждеш? Скажи — чого ти ждеш?

Кого ти виглядаєш з-перед світу?

Кого ти сподіваєшся зустріти,

а най і стрінеш — віри не доймеш?

Тамтого світу закуток глухий,

а в ньому жінка, здумана зигзиця,

шепоче спрагло: Боже, най святиться,

О най святиться край проклятий мій.

Ще видиться: чужий далекий край

і серед степу, де горить калина —

могила. Там ридає Україна

над головою сина: прощавай.

І плачуть там, видушуючи з себе

сльозу навмисну, двоє ворогів,

радіючи, що син той не любив

ні України, ні землі, ні неба,

і всує хилиться висока тінь

чужого болю. Пустинь України

безмежнішає в цьому голосінні,

аж перемерзла лупиться глибінь

опівнічна.

Кого ж ти, демон зла,

кленеш, кленеш, кленеш і проклинаєш?

Кого з самого себе викликаєш?

Свою недолю? Грудочку тепла

під попелом століть? Кого ж ти ждеш?

Невже сподієшся колись дожити,

щоб мовити чеканню. Все. Ми квити.

Ти забираєш, буцім-то даєш.
* * *
Вдасться чи ні

сього разу повернутись додому?

Вдасться чи ні?

Старий терикон шахти 10-біс,

де ти в дитинстві збирав вугілля,

обріс чотирма новими,

і де з них твій давній — не збагнеш.

Вулицею здибають тебе

незнайомі люди,

двоє старих, чий син десять літ тому

загинув в авіаційній катастрофі,

колишуть немовля.

Давні стежки переорано,

дороги дитинства

засаджені кукурудзою,

і навіть мама

з недовірою позирає на тебе —

це ти чи ні?

Йде середина літа.

Якраз над нашим городом,

над яблунями, обприсканими хлорофосом,

над карликовим вишником,

висадженим пару літ тому,

над твоєю осамотілою головою.

Йде середина літа.

Зрідка дощить високе серпневе небо,

гавкають собаки по дворищах,

і крайня зоря над самим небосхилом

надсило продирається крізь віття дерев.

Йде середина літа.

І видиться тобі потемнілий став,

степ, охололий від птаства

і збирачів овочу,

видиться вечір,

заволочений хмарами,

видиться хатка — без вікон і без дверей.


Йде середина літа.
МАРКО БЕЗСМЕРТНИЙ
Напередодні всенародного свята,

покинувши могилу,

Марко виграбався на світ,

розрівняв землю,

щоб ніхто не помітив утечі,

зайшов до найближчого райкому партії

вбрався в службовий одяг

(йому попалися червоні сап'янці,

сині шаровари з червоним поясом

і сорочка з вишиваною манишкою на всі груди).

Треба було чимось прикрити

свою голомозу голову,

але не було нічого підхожого,

довелося задовольнитися

шапкою з молодого оленя.

Тепер можна й відзначити

десятлітній ювілей своєї смерті.

І Марко, махнувши рукою,

вирішив проциндрити

частину заощаджених за десять років

партійних внесків:

у гастрономі купив пляшку Московської,

банку кильки в томатному соусі,

головку цибулі

і півбуханки житнього хліба.

Спорядивши сітку,

він повернувся на цвинтар,

випив, закусив

і, блаженно полежавши горілиць,

подався на урочистості.


Світ відзначав 100-літній ювілей

Володимира Ілліча Леніна.


* * *
Раз на тиждень

вони викопуються з землі,

з нірки, сизої од самотності,

і збираються разом.

Кожен кріт уявляє себе людиною,

забуваючи, що він кріт,

але забувши, який він кріт,

йому важко уявити себе людиною,

і тоді вони силують себе,

щоб пригадати небо над головою,

уявляють світанні кольори,

ніч, вечір, дощові хмари,

поки стає важко й помітити,

що неба небо,

розточене по нірках,

сховалось під землю.

Їхня натура

стає кожному за найбільший тягар,

важчий за землю,

що провисла над головою,

важчий за оскарження зниклого неба,

важчий за існування.

Іншими днями

вони почуваються щасливими,

і тоді їх виповнює

тьмяна радість,

і тоді, заклопотані,

вони забувають,

що на їхніх відгодованих спинах

тримається земна і небесна твердь.

Обидві тверді існують упереміш

і вони просто не помічають жодної.

Але мученики свого щастя,

кроти потребують забутого горя,

мовби повітря,

це допомагає травленню.

І раз на тиждень

кроти викопуються з землі.


* * *
Один лиш час і має совість:

тече й тече, немов Дніпро.

Не знаю, зло це чи добро —

та загадкова невідомість

вже й закінчитися спішить.

І те — померти ачи жить —

однаковісінько, їй-богу ж

однаково. Чи ти чи ні,

а помремо на чужині,

шукавши отчого порогу.


* * *
— Надворі дощ? — я запитав.

— А так, на небі ні хмарини.

І сльози на очах дружини

від сподівань і від ослав.

— А що ти, плачеш? Ти покинь.

— Авжеш, сміюся. Довгі злидні

в цій подобизні днів невидні.

Так розтає пітьмою тінь.

— Їй-богу, не збагну.

— Дарма.


Усе збагнеш, коли прикрутить.

— А хто нам воду каламутить?

Хто варить воду з нас?

— Нема нікого винного. Здається,

що сам Господь — на всій вині.

— Ти забігаєш аж у дні

майбутнього? Тобі не йметься?

Надієшся на сили віщі?

На арифметику чекань?

— На небі ні хмарини.

— Глянь —

надворі мов з відра періщить.


* * *
Ми сиділи за пляшкою шампанського

в тихенькому прокуреному кафе,

і вона відчувала себе царицею,

Афродитою, що проминувши рибалок

(за столиками забивали козла),

алкоголіків, невтомних шукачів

великих жіночих бюстів,

щойно зайшла в таверну,

де тіні), і вино, і прихисток.

А коли ми вийшли

на знелюднілий вечірній берег,

і я, не ждучи нагоди,

спробував її взяти,

хвиля відбігла, наче сторожовий пес,

якого чекає попереду

чорна робота.


* * *
Вперіодрозгорнутогобудівни-

цтвакомунізмунавсьомуфронті

я вийшов уранці за ворота —

бачу: крізь штахетини

коза пробує дістати цибулю

з палісадника

(у цибулі багато вітамінів,

отож її садять замість квіток).

Я вжарив по ній цеглиною

і файно влучив, що аж-аж-аж.

Ось що мені згадалось і потішило,

коли ввечері я вкладався на сон.


* * *
Вночі його мучили блохи,

а те,


що половина людей земної кулі

досі ще стогне під гнітом капіталізму,

не давало йому змоги

склепити очей.


* * *
День величався і пишався.

Ми ж, двоє піших пішаниць,

упали в небо горілиць,

а світ, немов горіх, розпався.

І вже ні неба, ні землі —

лиш ти, одна моя надіє,

і та не жевріє — чорніє

в опротипівнічній імлі.

Та дякувати Богу — вдвох.

Наш день — попереду, мов зараз.

Ще й солов'їв любовна пара

співає тьох та перетьох.


* * *
— Досить крові, — продекламував кат,

коли ще ніж, загнаний мені попід ребра,

стримів у спині.

А я подумав, весь скривившись од болю:

що як він заходиться

ще й лікувати мене?


* * *
Сто дзеркал спрямовано на мене,

в самоту мою і німоту.

Справді — тут? Ти справді — тут? Напевне,

ти таки не тут. Таки не тут.

Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?

Урвище? Залом? А чи зигзаг?

Ось він, довгожданий дощ. Як з решета.

Заливає душу, всю в сльозах.

Сто твоїх конань. Твоїх народжень.

Страх як тяжко висохлим очам.

Хто єси? Живий чи мрець? Чи, може,

і живий і мрець? І сам на сам?


* * *
Я блукав містом своєї юності,

марно відшукуючи в нових кварталах

вчорашні споруди, сквери, стежки.

знайому ліпку на фронтонах будинків,

географія втрачена.

Місто покращало й виросло,

з'явились нові бульвари, готелі, вулиці,

пам'ятники, стадіони, дерева,

тільки жодного знайомого обличчя в натовпі,

жодного обличчя,

котре нагадало б тобі

згублену молодість.

Сподівався зустріти бодай себе

отут, де струменіє фонтан,

лямований штучним мармуром.

Марно.


Нема.

Пропалий безвісти.

Знялися в небо легкі висотні будинки,

і ти біля них — маленький-маленький,

не розгледіти самому,

не те що зустрічним.

Зупинивши таксі.

якийсь шофер підійшов до фонтана,

що оприскував незнайому гінку топольку,

вимив руки,

потім, витягти носовичка,

старанно витер долоні,

сів за стерно і помчав,

знявши легеньку куряву.

Дивлячись йому вслід,

я вперше збагнув: життя — не вдалося.


* * *
Націлений у небо обеліск,

вода, як вічність, літепло струмує,

старий ясмин — оцвіттям весь німує,

а віддалі — німує чорний ліс,

а навпіл зламаний іржавий кріс

в граніт угрузлий — ніби розкошує.

І тільки мати сина вже не чує,

вже біль її старечий спопеливсь.

Вона сама. Вона сліпа — свічадом

осіннього промерзлого ставка

і висхла, вижовкла її рука

ще образи обмацує нерадо.

Бо де там син? Де Бог? Нема обох,

і смерть обсіла пустку, наче льох.


* * *
В мені уже народжується Бог

і напівпам'ятний, напівзабутий,

немов і не в мені, а скраю смерти,

куди живому зась — мій внук і прадід

пережидає, заки я помру.

Я з ним удвох живу. Удвох існую,

коли нікого. І гримить біда,

мов канонада. Він опорятунок,

я ж білоусто мовлю: порятуй,

мій Господи. Опорятуй на мить,

а далі я, оговтаний, врятую

себе самого сам. Самого — сам.

Він хоче поза мене вийти. Прагне,

рятуючи, донищити мене,

аби на протязі, на буряних вітрах

я вийшов сам із себе, наче шабля

виходить з піхов. Хоче вийти геть,

щоб згасла свічка болю. Щоби тьма

впокорення мене порятувала,

інобуттям. Іножиттям. Найменням

уже невласним: ось він, той загал,

яким кермує той шалений бог,

котрий в мені воліє народитись.

(а я ще тую свічку посвічу,

аби мені не смеркло передчасно.

Пресвітлої години свічка чорна —

неначе перемога крадькома).
* * *
І поблизу — радянський сад,

будова й роздуми в маруді

про довгу чергу самозрад.

Я кочегарю в халабуді.

Ставок тьмяніє, наче ніч,

розлита й вигускла до ртуті.

Так добираються до суті

душі? Доходять протиріч

із розумом? Ідуть на шпиль

тремкого молодого горя?

Як вечір душу розпросторив.

Як сяє антрацитний біль

із темряви. Немов відьмак —

не підведе од тебе й ока —

все стежить, стежить неборак

і припадково й ненароком.


* * *
Зазираю в завтра — тьма і тьмуща,

тьма. І тьмуща тьма. І тьмуща тьма.

Тільки чорна водь. І чорна пуща.

А твого Святошина — нема.

Ні сестри, ні матері, ні батька.

Ні дружини. Синку, озовись.

Поніміли друзі. Чорна гатка

в теміні. Пітьмою — хоч залийсь.

Лиш тремтить, як віра в спроневірі,

копійчана свічка на столі

та шугають люто по квартирі,

ніби кажани, твої жалі.

Шурхоти і шепоти і щеми —

то твого спогадування дні

хлюпотять під веслами триреми,

що горить в антоновім огні.

Все життя — неначе озирання

у минулий вік. Через плече.

Ні страху, ні болю, ні вагання

перед смертю. А Господь рече:

відшукай навпомац давню кладку,

походи і виспокійся в нім,

у забутім віці. Тепла згадка

ще придасться на суді страшнім.



Каталог: authors -> Stus Vasyl
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера
Stus Vasyl -> Палімпсести благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю! У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя. Частина перша


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка