Веселий цвинтар



Сторінка4/18
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,74 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

З ГІРКОТОЮ...
Коли ти спробуєш себе перервати,

а я спробую перервати себе —

жодному з нас не вдасться

бути одночасно собою

і кимось іншим.
Як колоті рани, ми прагнемо вигоїтись.

Але рани були раніше нанесені?

То ж, зустрічаючись разом,

ми тільки гамуємо вічний біль.


Завжди пробуєм доростати до себе

(одвічний егоїзм людського серця!),

але ніхто не може подвоїтись.
Нас двоє.

Завше двоє.

(самітники,

запраглі кохання, як пластиря,

вінчаєм червоний гребінь плоті

дешевою мішурою з універмагу).


Перериватись ніхто не може з нас:

наш крик: безсилий.

Довго очікувана попереду, минає молодість,

лишаючи тугу німого — за словом,

тугу каліки — за ампутованими кінцівками.

Коли нас облишає голодний біль,

ми, нахиляючись над собою,

прозріваємо в полисках

синю вічність.

VII. 1964


* * *
Даруйте радощі мої

і клопоти мої —

нещастя й радощі мої —

весняні ручаї.

Пресвітле небо аж кипить,

просвітле — аж кипить.

Блажен, хто не навчився жить,

блажен, хто зна — любить.

О, кара земле, окрай гри,

бери мене, бери,

спасибі, що вгорі кипить

сонце — угорі!

Спасибі, що росте трава

і що душа жива,

і що біліє голова,

і кільчиться трава.

Спасибі, коли ти є ти,

що ти — це ти і ти,

що досить руку простягти —

і край, і грай, і ти.

І золота твоя габа —

на руті, на піску,

і на руках, і на губах,

і на моїм віку.

Пробудь же завжди молодим,

пробудь же молодим,

в святому літеплі води

ти сам стаєш святим.

І хай-но очі як вода,

хай — як жива вода —

але ж бо й горе — не біда,

і горе не біда.

VI. 1969
НАКЛИКАННЯ ДОЩУ
Трипільських сонць шалена коловерть

волого ллється у трипалі руки

богів поганських. Спопелілі круки

розлітані круг ватрища пожертв.

Волів і коней на кострі димлять

патрошені гніді й круглі туші,

і лопаються лунко, як гладущики,

обезголосені тіла закланні.

В гінких руках мовчазних рожаниць

високі чари, димом прокіптявілі.

І рветься зойк, високий до нестями,

тугими борлаками кобилиць.

Кружляє ватрище в рухливім колі чар,

простерті чари вкручуються в простір,

мов пасма дощові, долоні гострі

жіночою колишуться печаллю.

Сколінені мужі і ниці пахолки

німотні руки перед себе рвуть.

І неба молять і дощу зовуть,

окляклі круг багаття, ніби пакілля.

Чотири сонця відгорять вгорі,

чотирикрилий день відмайоріє.

Загрузнуть в ніч язичницькі бори.

Самі тіла жалобні бовваніють.


IV. 1965
* * *
Коли я один-однісінький

серед зелених снігів Приуралля,

коли в казармі порожньо

серед ліжок і пірамід,

коли я стовбичу на цьому

днювальному місточку

самотній — на обидві земні півкулі,

як холодна колодочка караульного ножа,


Коли така далека-далека

така миттєва, потойбічна майже,

як спалах, вихоплений з ракетниці,

швидко згасаєш на спиртовому полум'ї

синюватого, майже непомітного

уральського морозу,


Заклинаю, немов клинок!

Віддалена від мене на сімсот тридцять чотири дні,

на сімсот тридцять чотири "здрастуй",

скажи, що ти мене любиш.


Тільки скажи "люблю".

Одне-єдине, кругле, вологе соковите,

як плід біля вишневої кісточки,

червоне слово.


І я почую тебе.

І я радісно посміхнуся тобі,

нехай навіть засіпається моє підборіддя,

враз розм'якле,

як губи доброго притомленого коня.
Скажи — тільки одне слово!

Я нікому його не показуватиму.

Коли ж до казарми повернуть друзі —

я заховаю це слово аж під борлаком

і, нахиливши голову,

розглядатиму

набряклу колодочку

караульного ножа.


ПІД ДИКИМ СОНЦЕМ
Поприсідали верби у воді,

стоїть у березі дівчаток зграйка

і, видививши лози, миють ноги,

високо підіткавши спідниці.


Вода, нагріта сонцем вересневим,

вже не відстрашує. Несуться бистриною

розгонисті слов'янські байдаки,

і не докинути вінка — приб'ється

одраз до берега. Хоч кинь, хоч ні.
А байдаки солоні, як тарані,

пропечені смолою і вогнем

підступних греків, замордують хвилю

своїм жалким таранним кістяком.


Підвівся зашмарований козак,

дівчатам крикнув щось — та змила хвиля

і понесла луна козацьке слово

та річка швидко човен понесла.


Їм навздогін, як молоді берізки,

сподобані духмяним днем червневим

в Ярилів день, у сотню довгих ніг

біжать дівчатка. І мигтіють ноги,

і весла миготять. І круглі луни

мигтять над річкою. І миготить,

як ошелешене, більмисте око дня.
Лиш теплий, як зерно ячменю в тісті,

ледь-ледь відчутний у дівочім тілі

солодкий хміль ярилового меду

і терпкий дух нічної свидини.


Як відпливуть мужі — круглясті чари

благатимуть з простертими руками

Перуна — окропити грішну землю,

прибивши порох по стежках кохань,


Щоб переможцями вертали вої

і знов куниць в глухі ловили сільця,

щоб у бою не гнувся меч щербатий

і не ламався гострожалий спис,


Щоб раювали тонкоспіві верві

із полювань, із золотого жита,

і добрим пивом, і солодким медом,

і черевом дозрілих рожаниць.

VII. 1965
* * *
Утекти б од себе геть світ за-очі,

у небачене, нечуте, у немовлене,

де нема ані осмут, ні радощів,

де ніщо не збавлене, не здолане.

Жив би там — безоко і безсердо,

жив би так, як опадають вниз,

поріднившись із земною твердю,

до якої намертво приріс

поглядом і серцем і думками

(хто тебе такого віднайде?).

Нерухомий і крихкий, як камінь,

нерухомий і крихкий, як день,

що зотлів і вижарів, і знов

котиться з мулькавого поранку.

Ти — Адам. Журба — твоя коханка,

а земне тяжіння — то любов.

XI. 1965
ВЕРШНИК
Керея слави лопотить на вітрі

і ріже виднокіл пегасів клус,

скорописного фіолету літери

гаптують неба золотий обрус.

На помежів'ї присмерку й світання

нахарапуджений на тисячу орбіт,

імчить румак, надколюючи лід

незайманого од віків мовчання.

О першого заїзду ліпота!

Спіши вперед, зухвалості ізгоє!

Ти не один. Вас щонайменше — двоє,

раз навпіл розпанахує мета.

Страшися поціляння. Проминання —

воно підносить.

І звитяжний лет

не перепинить радісний поет

коротким успіхом і довгим длянням.

Тобі не одірватися од тіні

(в ній проминуле вигадало нас).

Та уникаючи старих поразк,

перед новими стати ми повинні.

Керея слави величаво шарпає.

Не озирайсь! Вгніздившись у сідло,

не потурай, що стежку замело,

де почет друзів із обличчям гарпій.

А вискочиш на вивістря ножа,

де стогону ясне палахкотіння,

не забувай, що є велике вміння

пізнати, де провалля, де межа

між духом і зухвальством. Шлях правдивий —

витворює тебе великий Мус!

Хай увірветься десь пегасів клус —

ми канемо у вічність молодими.

12.2.1969


* * *
Вийду в ніч. Під соснами пройду,

промину завмерлу автостраду

і на тишу раптом набреду —

вклякни й згадуй.

Глухо в сні колотиться ставок,

ошалілі тріпаються сови,

і німує безголосий мрок,

і лютує розпач безголовий.

Ртуть. І ртуть. І тільки ртуть. І ртуть

совається, як вагітна жінка.

Стовбурами спогади ростуть,

і за ними ні греця не видко.

Стовбурами спогади ростуть,

бовваніє поніч ожередом,

відчайдушна самота і суть

відчайдушна — обернутись твердю.

Схарапудженим дивись більмом

понад крони, хмари, понад небо,

ти, перевантажений гріхом,

ніби ніж, в своїх застряглий ребрах,

світишся по окраю води

ледве-ледь — по мерехтові втоми.

Власного — на окраї — знайди,

втраченого — в мерехті. Незлому

висповідайсь, давши на позір

злигоднями збирану непотріб.

Як німує трудно водовир!

Окраї — олив'яні і гострі!

Мертвий мій орґане, лісу мій,

вилляте і вигускле стозвуччя,

чуєш, не безумій, ставе мій,

безуме, зажди: росте, як круча,

ніч. Ти нею ввесь опоночів.

Жально сяють божевільні зорі.

І летить орда смертельно-хорих

виплесків пекельних — кажанів.


X. 1968
ПОТОКИ
Ти все така ж, а я віддаленів.

За мною — кучугурами — розлуки —

час самовтрат...

(ще поповзом повзли

за тінню довженою, виростали

із самозмалення: німа рука

пограбілих тополь у надвечір'ї)
великий гріх на серці я ношу
... розлуки рвав, як обривають жили

атланти териконів і тачок,

назбираного вугілля оклунки, —

щось рвало груди... (окраї землі —

тамтого світу в пекло провисання —

призналися відверто до душі).


Ти край. Ти крихта прагнень вікових

"упасти — не розбитися". Ти шпара

земного стогону: холоне світ,

і нам долоні юні снігом студить...


Ти все така ж. Ні смута, ні літа

не старіють тебе. Німа, як люстро —

колись відбився в нім твій вид миттєвий,

вкарбовуючись в темряву навік,

ще — чайка однокрила, ще - - зигзиця

і ще — як окоренок лихоліть.


Чи дружба сфер — і неба, і землі —

зоветься лихоліттям, я не знаю.

Та присмута і по розлуці їсть:

десь є там стіл, де матірня рука

осліплим болем тихо сновигає

вздовж по стільниці. Гірко. Я винюсь.


великий гріх на серці я ношу
Ти — Мати (амфора твоєї гіркоти) —

далекий син, на роздоріжжі горнім

паде в траву, і вистигне трава

його трудним риданням хлібороба

(чуття ж землі — як виболілий сон

і призабутий).


О, пам'ятаєш ніч? велику ніч?

І десь побіля нас уральська річка

та сосни (ті, що соснами зовуться),

та тиша (ледве врунами зійшла).

А пам'ятаєш? Так багато губим

за пам'яттю: колись переінакшить

з нас кождого. А треба пам'ятати?
А треба пам'ятати. Пам'ятай.

Палахкотів намет. Палахкотіли

в нас спомини, немов півні червоні,

а кедрові шишки, ще недозрілі,

не тріскали — чаділи на вогні.
І зорі в фіолетовому небі?

Ще ти казав: це колір божевілля

і судної доби. Немає суду,

та вже заходить щось. Немов на дощ.

Півнеба гоготіло в наші душі.

Земна півкуля брижилась од жару,

і півдуші ті спогади приспали,

і півсебе услід за сном пішло.

Що то було? Не знаю. Що то буде —

не відаю. Але не раз питаю

Розлучної, Далекої, Німої:

до тебе навіть миті вистає?

Тоді нащо літа? Навіщо спади

з лиця і з досвіду? І мить навіщо

скрадлива: вганяє у дитинство,

неначе цвях у дошку гробову?


Ти мати. Тінь. І обернувшись тінню

самонародження, ввійшла у тінь,

і тінь запалюєш жданням своїм, і тінь

круті гамує голосіння. Тінь

підводиться. Гострішає. Чорніє.
... був час географічних відкриттів,

і день стелився, ніби самобранка:

коли благословлялося на світ

мені малому,

коли найперші кроки

проходячи, двоївся і троївсь,

сто сонць роїлось,

як джмелів лапатих,

і терлись зорі

крем'яхом сухим.

Долоні квітли,

пелюстками серця

довірливо розпізнавався край.

І читанкою,

пам'ятною й досі,

шахтарське тепле селище було.

Пригадую — мене веде за руку

щаслива мати. Повз двори проводить,

де глухо падають, заповнюючи тишу,

червоні яблука (їх звали циганками).

Чого мені червоні дарували

в дитинстві завжди? Щоб я відчував,

чим пахне і земля і людська кров?

Так само пахли соняшники пізні.

І бджоли пахли так. І сльози — так.

За цілу ніч

склепить несила очі.

І цілу ніч

мовчазна простоїть

при узголів'ї привидом скорботним

і на чоло гарячу покладе

натруджену правицю,

щоб не заснув,

щоби не міг заснути,

а вдосвіта зникає.

А за стіною плач дитини, а хтось регоче за стіною.

Куди піти? Куди подіти своє безсоння? За стіною,

як дві гримаси, вбиті в стіну, як два крила

на райські дні —

і плач, і регіт за стіною, і плач, і регіт, і мені.


Від рання дощ. Від сну, від ночі,

від узголів'я — дощ і дощ.

Ридання шиб і ринв. А хоч —

ридання матері пророче.

І розпросторених світань

сумна імла підводить крила

обвислі. А звести несила,

а заборони темну грань

переступити безборонне —

то понадмірний, смертний гріх.

Непам'яті лапатий сніг

спішить і пішо і комонно.

Колись обридне вічна веремія

і схочеться до сну. Аби не гибіть,

не вижидати черги сподіванням.

Зізнайся: переможений — це ти.

Пригадуєш? — так ясно починалось,

важке подзвіння билось об піддашшя,

соломою ушите. Верби ридма

благочестиво гнулися до ставу,

і день крутивсь і терпко пах, неначе

ще надзелень розтовчений горіх.

Отак дитинство в жилах трепетало.
Тугі котились дзвони, як морелі,

а ти смичком вимахував зухвало,

немов спудей, що полишивши бурсу,

граматику на мандри поміняв.


О Господи! Так ясно починалось!
Дороги валували, як собаки,

на плесах пісні зайчики скакали,

а ти білів трикутником надії,

корабликом, загубленим між хвиль.

Сто сонць ув очі йшло. Сто птиць летючих

над літеплом ставка. Горіли сосни

чорнясто-жовтим мерехтом. Калина

біліла так і бігла так од плоту,

що ледь побачиш — зашпори зайдуть.

І так тобі нещастя бракувало.

Ти звав його. Ти думав — молодий

упорається. Бо могутня шия

кріпацького поріддя не зігнеться

аби там що. Пригадуєш? — Було.

Тепер минуло все. Відбігло серця,

мов спаленої хати відбігають

пси найвірніші. Й ти за всім минувся.

А втечі посвисти — натомість крил.


(Наївний хлопче! Вікове страждання —

такий пекельний німб, що душі палить.

Збагни — і вмри. Безсилістю своєю,

розп'яттям чи зненавиддю — помри.)

Тепер набридло все. Немає стерпу.

Десятою дорогою обходить

тебе життя. Полишений в обозі

себе — колишнього, сиди і жди:

десь, може, промайне, мов тінь утекла,

ти — справжній. Це лишилося одне.

Умерти. Так. Щоб більше не стогнати,

не мучитись, не проклинати долі,

не ображаючи життя. Пізнай,

що чесність смерти — то жива чеснота,

що вмер — і закінчилося. Двобій

ти не програв. Ти вибув, бо не зміг

миритися, коли краплена карта

пішла до гри. Коли ножа у спину

стромляє супротивник. Коли він

на посміхи бере твоє лицарство

і каже: ти ніщо. Не всемогутній,

а всепокірний перед диким звіром,

ім'я якому — Правда і Любов.

— То ти з любов'ю бився?

— Так, з любов'ю.

— І правду поневажував?

— І так.

— Хоч палить тебе гріх?

— Не гріх, а гнів.

— На кого гнів? На мене теж?

— На тебе.

Скажи, пощо мені подарував

цей світ, якому я заприсягався

служить до скону. Нащо передрік

ці болі самозречення в хвилину,

коли я вже самим собою став?

Це все гевонські кпини! І невже

для того, щоб мої забравши сили,

обранити зневірою, котрої

не пережити? Все своє життя

я дав тобі. Ти ж повернув його

супроти мене. Бо за смерть — життя

стає на цьому світі. Як я жив,

питаєш? Краєм, скраєчку, на жебрах,

лиш прориваючись крізь грати заборон

(світ білий — заборонений!) Прожити

на всіх кінцівках, ба й на рудиментарних, —

то попри волю. Більше — про інстинкт.


Так жив, як дякував. Вимолював. Просив.

А дякував за те, що народився,

що маю очі — бачити, що слух

епохою дарований, що серце

не билося б, коли б не двадцять літ,

перед тобою збіглих... Аж і гірко!


великий гріх на серці я ношу
Таж від народження берем

правічний гріх собі на душу:

його покутувати змушені,

його ми вистраждати ревне

повинні — спогадами, сном

(що вчинить вічний недоросток,

як щось блукає під вікном,

страхає великоднім постом?)

Всі прогріхи минулих душ,

напевне, ще від неоліту

ввійшли у серце, оповите

гріховністю. Його не руш,

його не руш, бо протече,

печерними дмухне димами,

котрі збиралися віками,

туманячи твоїх очей

голодні пройми. Від народжень

нам кожному душа болить

за тим, що досі ніби спить,

а нишком научає; врочить,

наказує: і мста, і мста —

за довгу німоту розплата!

(І в кожному готує ката,

так, ніби помста — це мета).

Ми від народження берем

правічний гріх. І день проворний,

заледве крила розпросторить,

вже видається тягарем.

(Колись лихий тебе поплутав,

узяв за друга, мов наймив).

Обмежень кригою окутий,

ти між бажаннями зблудив.

І хай нова доба гряде —

в ній мезозою темні душі...

Старі гріхи епоха душить

і людство душиться, в Едем

даремне прагнучи...

1968
КОСТОМАРОВ У САРАТОВІ

(цикл)

Але що ж робити



живій душі у цій державі смерті?

В, Мисик


І

За роком рік росте твоя тюрма,

за роком рік підмур'я в землю грузне,

і за твоїм жалінням заскорузлим,

за безголів'ям — просвітку нема.
Живеш — і жди. Народжуйся — і жди.

Жди — перед сконом. Жди — у домовині.

Не назирай — літа збігають згінні

без цятки неба й кухлика води.


Ти весь — на бережечку самоти,

присмоктаний до туги, ніби равлик,

від вибухлої злості занепалий,

не можеш межі болю осягти.


А світ весь витих, витух, відпалав,

не вгамувавши вікової спраги.

Він висмоктав із тебе всю одвагу,

лишив напризволяще і прокляв.

II

Живі — у домовині. Мертві — ні,



хоча тюремним муром всіх притисло.

Прадавні роки, місяці і числа

перебирають у живій труні.
Сомнамбулами бродять щонаймертві.

І так їм хочеться межи чужих кісток

свій непомітний віднайти куток,

щоб там боятись смерті.


III

Світ — тільки свист мигтючий. І провалля —

немов бездонне. Долі — не збагнеш.

Бездомний, хоч — то вжалюйся до жалю

(а жаль, немов провалля, теж — без меж).
Час опада. За час не зачепитись.

Руками не вчепитись, мов за дріт.

О Боже, винеси! Руки обидві,

немов вітряк, з зорі і до зорі

блукають, шастають — ані тобі рятунку,

ані тобі розрадоньки. Самі!

І самоти згорьовані дарунки —

рожеві панти досвітку з пітьми.


Світанок — свист мигтючий.
IV

Задумалася свічка —

повечоровий спах.

Розрада невеличка —

і голова в руках.

Розіп'ятий на рами

сосновому хресті,

звіряєш самоті

днедавні тарарами.

Загублений між днів,

не спам'ятаюсь досі.

Під вибухами сосон —

мов на морському дні.

Важкі обвали літ

і пам'яті провали.

Але ж і дні настали —

оцей вселенський гніт.

Мій Боже, білий світ —

це біле божевілля —

не варт твого зусилля,

то й бідкатися встид.
V

Але хто поверне

руки, рухи, радощі нам?

Але хто уперто

вік рубатиме хащі?
Але хто навикне

жити, серце ївши своє?

Де ті недоріки,

кому пам'ять спать дає?


Жив чи ні — намарне.

Все намарне — чи жив, чи ні.

Годі, незугарний!

Доста. Збавив літа бучні.


Не оплакуй втрати днів,

бідою видублених.

За життя — розплата:

лізь до могил до виблих.


Вже, причинний,

у покорі перепочинь.

Долі — згінні,

наче дні. І намарне — чиниш.


Що чуже — то наше.

А що наше — нам же й чуже.

Наша доля вража

нас доріже — нашим ножем.


Марні епітим'ї,

не врятує великий піст.

Дотліває з димом

край оспалих синів-лакиз.


Мало йому горя —

ще ховається в сповитки.

Нині — вчора

і раніше за всі віки.


Та й діяння марні.

Суєта суєт і мана.

Бродять біди в парі

(що ж бо за біда за одна?)


Причинивши двері,

колінкую: Отче ти наш!

Таж ніхто не верне

руки, рухи, радощі нам?!


VI

Не побиваюсь за минулим,

побитим шашіллю зневір.

Високі думи промайнули,

в потаймиру — водовир

стражденних літ. Нехай. Не плачу.

Не побиваюсь. Задарма.

Усе, чим жив, сьогодні трачу.

Все рвуть руками обома.
Але ж чи все? Не все. їй-богу.

І гріх казать: все чисто рвуть!

Навічним радості облогом,

обніжком щастя, там, де ймуть

малої віри на безвір'ї

малої ласки серед зла,

квадрат — чотири на чотири —

і окрай чорного стола.


Якраз навпроти, на ослоні

сидить нужденна удова,

і на змозолених долонях —

солоні сльози, як жорства.

І так провадить: зглянься, сину,

руками горе розведи,

бо як не стане України,

тоді не стане і біди.

І в щасті нелюдів пощербне

її державний меч і гнів.

І горе зітреться на мерву.

І відбіжить її синів

невірних потовч-потороччя.

За першим громом — відбіжить.

Хто ж їй води подать захоче?

Закриє очі хто — скажи?


Єси ти сам — з собою врівень,

один на сотні поколінь

високим гнівом богорівен,

хай, може, не ріка, а рінь,

важка занадто. Крик стоустий,

молінь столобих ти рука.

Ступай — майбутньому, назустріч,

і хай хода твоя легка

легкою буде. І не треба

жалких жалінь. І — задарма.


Тюрма не доросте до неба:

ще землю їстиме тюрма.


VII

Незграбно ворон кружеля.

Незграбно кружеляють сосни.

І кружеляє безголоса

осіння крижана земля.
Галактик зірна круговерть

спіраллю простаного болю

значить одвічну людську долю,

снігами виповнену вщерть.


Саме кружляння вікове!
...папір, перо і філіжанка.

А свічка тріпотить світанком,

котрий наш правнук днем назве.

1965—67
* * *


Минає час моїх дитячих вір.

І я себе з тим часом проминаю.

І вже не віднайдусь. І вже не знаю,

А чи впізнав би на човні новім


Свій давній берег. Ні, напевно, ні.

Бо сам собі, відринутий від болю,

Пливу за днем, за часом, за собою

в новому необжитому човні.


Ні небожителі, ні жебоніння трав,

Ні перехлюпи хвиль — ніщо не скаже

Тобі про повертання. Не розв'яже

Твого питання: годі чи пора...


Ти сам пливеш, відринутий від себе.

І лиш за гребнем прозираєш гребінь.

1964
Другий розділ
* * *

Добрий день, мій рядок кароокий,

побратиме моїх безсонь!

Зупини її, мить високу,

для моїх молитовних долонь.
Сивий голубе, біль мій зичений,

вечоровий і пелехатий,

більше чутий, аніж помічений,

більше мічений, ніж крилатий.


Слово, слово,— достиглий смут мій!

Набираючи висоту,

порятуй од важкої скрути

і од радості порятуй,


поки, круглі, цвітуть долоні,

поки з серця ростуть пелюстки,

поки думи, як дзвони довгі,

і як дзвони, круглі такі,


ти любов'ю мене, наче амфору,

доливай, довіряй добру.

За розквітлу купальську папороть

я пером і горбом віддарю.

IV. 1966


Каталог: authors -> Stus Vasyl
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера
Stus Vasyl -> Палімпсести благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю! У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя. Частина перша


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка