Веселий цвинтар



Сторінка5/18
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,74 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

СПОКІЙ
Люблю дозвілля степове безкрає,

могутні м'язи рідної землі,

і запах чебрецю, і жайворонів крик,

і ластівок тривогу.

Німує древній сум в важкій ріллі,

і тракторист у довгій самотині

звіряє в пісні, простій і легкій,

свою любов, котрої він, напевне,

ніяк не може звірити коханій.

Десь коник, заховавшись у траву,

бездумно сюркотить собі помалу

і заколисує пожовклий степ

нехитрим співом.

Межею ж, креслячи невтомною рукою

якісь недовідомі письмена,

прошкує осінь. Хмара супокійна

на неї задивилася згори.

X. 1958
ШЛЯХ ГРІШНОГО ДО РАЮ


Заким пролізеш у голки вушко —

обдерешся, як пес в шелюгах.

Все побільше — лишаєш із одягом,

все поменше — з собою.


На тім боці, вузькім, мов шпара,

ніби цвинтар обпатраних душ.

На тім боці — стільки всякої всячини,

а ти, як бубон, голісінький.


Підв'язали в раю нитками

сороміцьке тіло твоє.

Набігає брижами обурення,

жаль — брижиться.


На цім боці стаєш, мов матінка

народила, випрямила до губ.

На цім боці — все на одну мірку.

Все — плазує.

V. 1964
* * *
Ліс випустив мене з своїх обіймів,

степам віддавши лагідно. Пішов

глибоким снігом. Ні доріг, ні стежки —

все поновила, сплутавши, зима.


І як тут зможеш вибитись на шлях,

коли ти сам, мов дерево, котрому

верхів'я зрізане. Коли тобі

якийсь неспокій душу облягає,

ще й примітає віхола сліди!
Іти б і йти — до паморочі. Доки

десь не впадеш, простерши уперед

отерплі руки. Я тебе шукав,

посестро-зраднице, ворожко Зимо!


* * *
Не відволодати душі —

біль груди переріс.

Єдине: хочеш — задушись

чи — головою вниз.

Один! Один! Як є — один,

один — на цілий світ!!!

І усамітнених годин

цей опівнічний лід.

Як сонце посмерку пече!

Як приском обдає!

І так повільно час тече,

і так — життя твоє.

Ой жаль стоїть по всіх кутках,

ой фіолетний жаль,

і трясця садить гопака,

і вурдиться печаль.

Вже не знайтись межи поразк,

хоч сто мене — в мені,

коли у грудях — сто відраз

і кожна з них — до днів,

котрі прожив, припавши ниць

до болю. Ридма — ріс

(так хмара плаче — горілиць

і так — чумацький віз).

Сни самознищення і сни,

де тільки самолють.

Смертельно-хорі кажани

об архітрави б'ють.

Затята, проклята, мовчить

відьомська довга ніч.

Лишень під ранок прокричить

пітьмою п'яний сич,

несповна розуму.

X. 1965
* * *


Сто років, як сконала Січ.

Сибір. І соловецькі келії,

і глупа облягає ніч

пекельний край і крик пекельний.


Сто років мучених надій,

і сподівань, і вір, і крові

синів, що за любов тавровані,

сто серць, як сто палахкотінь.


Та виростають з личаків,

із шаровар, з курної хати

раби зростають до синів

своєї України-матері.


Ти вже не згинеш, ти двожилава,

земля, рабована віками,

і не скарать тебе душителям

сибірами і соловками.


Ти ще виболюєшся болем,

ти ще роздерта на шматки,

та вже, крута і непокірна,

ти випросталася для волі,


ти гнівом виросла. Тепер

не матимеш од нього спокою,

йому ж рости й рости, допоки

не упадуть тюремні двері.


І радісним буремним громом

спадають з неба блискавиці,

Тарасові провісні птиці —

слова шугають над Дніпром.

VI. 1963
* * *
Звіром вити, горілку пити — і не чаркою, поставцем,

і добі підставляти спите вірнопідданого лице.

І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід

ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ

І не бештати, пане-брате, а триматися на землі!

Нею б до печінок пропахнути, в ґрунт вгрузаючи по коліна.

А щоб звикнути — остудити, закропити у крик, у кров,

заперіщить вишневим віттям віком викрадену любов.

І з ордою під дикі галаси прорешечуватись гробами,

раз жене нас ненатля сказу по роках, по віках, по горбах!


IV. 1964
* * *
Даждь нам, Боже, днесь! Не треба завтра —

даждь нам днесь, мій Боже! Даждь нам днесь!

Догоряють українські ватри,

догоряє український весь

край. Моя дорога догоряє,

спрагою жолобиться душа.

Як Господь нас оком поминає,

тоді, болю, грай без кунтуша!


III. 1969
ОСТАННІЙ ЛИСТ ДОВЖЕНКА
Прозаїки, поети, патріоти!

Давно опазурились солов'ї,

одзьобились на нашій Україні.

А як не чути їх? Немає сил.

Столичний гамір заважкий мені.

І хочу вже на затишок, і, може,

на спокій хочеться на придеснянський,

і хочеться на мій селянський край.

Пустіть мене до себе. Поможіть

мені востаннє розтроюдить рану,

побачити Дніпро, води востаннє

у пригірщ із криниці зачерпнуть.

Нехай гризуть дніпрові гострі кручі

моє зболіле серце. Хай гудуть

чернігівські просмолені ліси.

Пустіть мене в просмолене дитинство.

Бо кожну ніч порипують бори

і ладаном мені живиця пахне,

і дерева, як тіні предковічні,

мене до себе кличуть і зовуть.

Пустіть мене у молодість мою.

Пустіть поглянути. Пустіть хоч краєм,

хоч крихіткою ока ухопить

прогірклу землю. Звіхолили сни

мій день і ніч мою й життя прожите.

Пустіть мене до мене. Поможіть

ввібрать в голодні очі край полинний

і заховать на смерть. Пустіть мене —

прозаїки, поети, патріоти.

VI. 1964
* * *


Порожні мчать автомобілі —

ні водія, ані керма,

ані душі в порожнім тілі —

ні тобі власної! — нема.


Дороги в'юняться лякливо,

сховавши голови в хвости,

їх затискає перспектива

і б'є пропасниця мети.


Куди біжиш, рабине руху?

Куди стремиш, стофарий сказ?

Куди простер захланну руку

безбожникові богомаз?


Немов з пожеж, з аеродромів

залізні янголи летять,

а він кошлатить сиві брови

і гне в Христа і в богомать.

VI. 1968
* * *
Не можу я без посмішки Івана

оцю сльотаву зиму пережить.

В проваллях ночі, коли Київ спить,

а друга десь оббріхують старанно,

склепить очей не можу ні на мить,

він, як зоря, проміниться з туману,

але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.
Ні словом не озветься. Ані пари

із уст. Вусате сонечко моє!

Несуть тобі три царіє со дари

скапарене озлоблення своє.


Іваночку! Ти чуєш, доброокий?

Їй-бо не знаю, що я зле зробив.

Чого ж бо й досі твій поріг високий

ані відчув, ані переступив.


Прости мені, недільний мій Хрещатик,

що, сівши сидьма, ці котли топлю

в оглухлій кочегарці. Що терплю,

коли вже ні терпіти, ні мовчати

не можу, що, читаючи, люблю

твоїх Орхана, Незвала і Данте,

в дев'яте коло прагнучи стремлю.

Моє ж досьє, велике, як майбутнє,

напевне, пропустив котрийсь із трутнів.

Із тих, що білий світ мені окрали,

окравши край, окрали спокій мій,

лишивши гнів ропавий і кривавий

і право — надриватися в ярмі.
Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,

всі правдолюби, чорт би вас побрав.

Чи людська добрість — тільки добрість,

поки без сил, без мужності, без прав

запомогти, зарадити, вступитись,

стражденного в нещасті прихистить

і зважитись боротися, щоб жити,

і зважитись померти, аби жить?


Коли тебе, коханий, покарають —

куди втечу від сорому й ганьби?

Тоді прости, прощай, проклятий краю,

вітчизно боягузів і убивць.

6.12.1965
* * *
Жебонить жабуринням пойнята вода,

і охльостує вересень серце схміліле.

Розкошує на пагорбі зморене тіло,

а нагрівся — і досить. І в воду — гайда.


Замість весел — багор, закоцюрблений гак,

пліт — тобі за човна, хліба шмат — за сніданок,

а як вершу поставиш і вловиш линя,

а як любку спізнаєш і згаєш поранок,


то, нівроку, жируєш тоді, як прем'єр,

хай і душу намучив собі потаймиру,

хай і руки обшмугляв, до крові розтер

об багор, і об пліт, і об любку об щиру.


Жабуриння — і край. Жабуриння — і квит.

Жабуриння — і де його в бісовій мамі

хоч на мить відкотити калні рукави

і забуть кочегарку, і багра, і гамір.


Гордовито горить фіолетовий жар.

А по синьому — смерк. По вогню — фіолети.

Не забувся тобі з кондаками тропар?

А збагнув тепер — хто ти і що ти і де ти?


Жебонить жабуринням пойнята вода,

і охльостує вересень серце схміліле.

Хай-но топку закидаєш — буде призвілля,

хай-но шибер закриєш — і буде біда.

IX. 1965
* * *
Скільки в небі шамотіння снігопаду!

Снігопаду шамотіння скільки в небі!

В високості необлі-

таній кружляє проміж ві-

ттями єдине шамоті-

ння безбережне.


Скільки в небі голубого снігопаду!

Олив'яного!

Оглухлого!

Тепер


тільки сніг і сніг

і небо


геть до чортиків прочорнене.

Ні витерпу немає,

ні розради.

Снігопаду!

Шамотіння!

Безтелесих

слів!

Нічного шепотіння



зір!

Задивився в вись — і падаєш.

І не допався — падаєш.

Ледь-ледь зіп'явся — падаєш.

В небі зеленню і всте-

лено, і зимно!

II. 1965
РОЗМОВА
Він дивився на мене. Умовляв.

Переконував вибалушеними очима.

Такі мама часом галушки варить,

Коли дуже вже їстоньки.


Він соромив мене. Присоромлював.

Погрожував. А коли досолити часом

Галушки, то вони

Ніби й солодші.


Він починав лаятись. По-єфрейторськи.

Він пробував ставити під козирок.

Вище козирка вистрибнути.

А я ложкою виловлював останню

Галушку з миски.
Він зайшовся кашлем. Почав синіти.

Шия стала, як спина вишмагана.

Мама б останнього індика зарізала:

Їж тільки, сухоребрий.

IV. 1965
ДУМА СКОВОРОДИ
Блакитний світ — як блекота.

Блакитний світ — звечірнів.

З тобою ж — тільки той і та,

і тільки те, що вірне.

Чи йми їм віри чи не йми —

вони живуть, як п'ють.

Живуть сами і ждуть сами,

сами себе кують.

А все те — хто ти, що ти сам,

а все те — ким би стати? —

Однаково: філософом

чи й до отари пастирем.

Однаковісінько. Пусте.

Живеш — і жий. І доста.

Коли ти сам собі ростеш,

і сам себе не просиш.

Бо є і зорі угорі,

і небо є вечірнє.

І є поріг, низький, як гріх,

тобі єдино вірний.

1964
* * *
Балухаті мистецтвознавці!

Вам незручно в цивільному одязі,

вам дуже незручно,

коли шиї не душить кітель,

коли ноги не чують провалля

діагоналевих галіфе.


Балухаті мистецтвознавці!

Вам даремно іспитувати мене:

я знаю всі ходячі цитати

з патентованих класиків,

я недвозначно вирішую

головне філософське питання:

спочатку була матерія,

а потім...


Що потім? — ви ж не питатимете!

А потім була свідомість

балухатих мистецтвознавців,

а потім були кітелі,

діагоналеві галіфе,

одне слово — матерія вічна

тільки з діагоналлю.

Більше ніж Марксові

я вірю в ваші чоботи хромові.

То який же я в біса

неблагонадійний?

X. 1965
МОЛОДИЙ ГЕТЕ


Мишастий морок виповзав з кімнати

двадцятилітнім хлюпотом. Чорнів

важкий ослін. У вікнах всесвіт сліп.

Гойдався в шклянці шпатовий мускатель.

І стіл прямів. І штори край вікна

шамріли з вітром. Об ботфорти терлись.

І мерва дум, ночима перетерта,

нестерпно ліловіла, ніби кнастер.

Мольберт молився. Спрагле полотно

стікало тінню по рудій долівці.

І розпливались кола, очі сліпли

над гусячим пером.

Уже вино

не покріпляє. Зжужмлена душа,

мов мотовило, обростає згадками,

в шезлонгу западає на лопатки

і по кімнаті — безтелесно шастає.

Легкою плямою світліє день,

вже клавесин шаріє перламутром.

І контрабандою світання йде,

мов перламутр, холодне й каламутне.

Зійшла під трави ніч. І на стіні

гранчаста заряхтіла порцеляна

і хлюпнуло вино у кришталі,

папір, і лікті, і шлафрок — заплямлені.

Ніч недописана і недопита,

але неспитий ранок майорить.

Він вирвався, мов кінь несамовитий,

віщуючи сухокопиту хіть

до макового степу — на вітрах

і — на вітрах — лісів, що ходять ходором...

Де — на вітрах — дівочий переляк

од поцілунку і терпкого глоду.

Іди ж — любись, кохайся, шаленій,

впивайся голубим, зеленим, зельним

і уклонися Матері доземно

за чорні ночі і червоні дні.

Провілглий ранок іволгу збудив,

і солов'ї проміння проволожили.

Іди — мужній і сам себе помножуй

у ранній радості і радісній біді.

Іди — щоб серце висвітлить з ночей

у майовому полі на безмежжі.

І не барись — ти завше вічний дервіш

з сомнамбулічним спалахом очей.

Тож проривайся — в поле, до води,

до гір, до зір, до молодого сміху.

Тож проривайся — крізь людську зловтіху,

пересуди, і осуди, й суди.

Нехай тобі замає більший світ

і більша ніч замає над світами,

та, випроставши руки, у нестямі

ти проривайсь:

— Привіт тобі, привіт,

о зельна Земле!

III. 1965


* * *
Тонкостанна тополе!

Ти мечем видаєшся лиш здалека.

Ти не меч.

Ти лиш сум.

Ти у горлі гамований крик.

Над тобою гудуть,

мов провісниці, грози віддавна,

ти ж гойдаєшся тужно

і тужиш навколо моріг.

О журлива тополе!

Скільки літ ти тужила й квилила!

Ти, мов чайка, кигичеш

при битій дорозі сама.

Ти високе прощання.

Ти віками доземно хилилась,

як синів проводжала

і ждала, од горя німа.
А сини у світи

йдуть і йдуть. І назад не вертають.

Все життя тобі їх

виглядать в самотині своїй.

Коли прийдуть — зустрінь.

А не прийдуть — то де вже подінешся?

Та повік назирай

з шкарубкою сльозою між вій.

V.1964
БІЛЯ ГІРСЬКОГО ВОГНИЩА
Як запалить тебе, багаття,

у чорний день? У чорну ніч?

Як тишу притулить до віч

і ждати, ждати, ждати й кланятись,

клонитись ранкові, що йде

під божеволіючим сонцем,

і кликать день, котрий бреде

у клекоті й клятьбі?

І потім —

як бути паленим крильми

багаття біло-голубого,

не в силі вибухнуть грудьми,

не в силі бути з вічним боргом

перед очима і чолом,

перед світанням, днем і вечором?

Чом я не випростаюсь? Чом

свої не випростаю плечі,

не випростаю рук своїх,

не випростаю дум? Громами б,

накликати на душу гріх,

і блиском перетнуть дамаскним

свої жалі, як ковилі,

жаління довгі, ніби жала!

Чи я діжду коли поліття

для зголоднілого бажання?

Як вибухнути, щоб горіть?

Як прохопитись чорнокриллям

під сонцем божевільно-білим?

Як бути? Як знебуть? Як жить?

XI. 1963
* * *


Який це час?

Невідомо — який це час.

Над головою —

світлий гар віражів

реактивних пілотів,

унизу —


розмахує прищербленою шаблюкою

іграшковий Микола Щорс.

Старий подагрик

із шрамованим навпіл носом

несе шахівницю,

загорнену, ніби фотопапір,

у чорну обгортку.

На сусідній лавці

примостився

скромний мистецтвознавець

і пильно вглядається

в червону обкладинку

щойно придбаного

Янніса Ріцоса.

Біля музею Леніна

тренуються піонери.

З досадою

кривиться кінооператор:

ніяк не впіймає ув об'єктив

півтори хвилини

їхньої натренованої радості.

А біля мене

сидить хлопчина,

вимережуючи в записничку

патріотичні вірші.

Він дуже серйозний,

він надзвичайно серйозний!

Атож — він складає оду

Рідній КПРС.

Втім, найбільше його цікавить

кінооператор:

от би написати тому на лобі

оптимістичного катрена!

Тільки треба думати про високе,

і хлопець задирає голову

туди, де на самім вершечку тополі

кряче ворона.

VII. 1965


* * *

Олексі Булизі

Цупких не роздереш обійм —

обложно став твій день недільний

і закурів, як дощ, як димний,

як вілглий смерк, як крик — добі.

Чоло холодне і голодне,

велике око, прямо в суть

націлені, перенесуть

тебе — до голої безодні,

а друзі руки вознесуть,

мов голосіння. Ніби спазма —

грудних розлук тремка пора.

Весніє світ, упавши плазом,

коли поетів косить рак

та біль, гіркіший за підозри,

чорніший за пролами ґрат.

Так заломитись — горлом гострим

так йти — до смертного одра

прирідненим. Аби смертельно,

голіруч грузнути в пітьму.

Кому звірятимеш, кому —

смеркальний день і морок денний,

набряклий полисками тиш?

Єдина правда — засторога:

Від самоти — до німоти,

бо дальня до мети дорога.

Квадратний біль. Крутий округ

жалоби.


Прощавай же!

Поети, наче совість, мруть,

а білий світ — він тільки майже

і світ, і білий.

III. 1966
* * *
Йдуть три циганки розцяцьковані,

три грації і три покори,

вистукують по бруку кованими

підборами.

Вони ходили на село,

що ген у вибалку міліє,

на людську долю ворожили,

на те, що буде й що було.

А що було — великі напасті,

негоди, ночі без свічок,

і кожен день — ворожі напади,

а те що є? — про те мовчок.

А буде, люди, дивне-диво —

дадуть і хліба і до хліба

і сього року, і на той рік.

Їй-богу, вам не знати горя.

Здасте державі — і собі

що-небудь лишиться.

Он кукурудза на стеблі —

така, хоч вішайся.

Циганки вміють ворожити,

їм ланки не конать, не дніти

у полі, вміють так прожити —

без трудоднів.

Циганки щедрі на слова,

казати — ціпом не махати.

За красне слово — красну плату

чи збіжжям чи грішми давай.

Ідуть звеселені, підпилі,

мов веслами, правують співами

і співом держаться. Мабуть,

от тільки стихнуть — і впадуть.

А села навзнак. Впали села,

а три циганки розвеселені

співають: буде, люде, в вас

і мамалиґа й кислий квас.

X. 1963
* * *
У Мар'їнці стоять кукурудзи.

На пні холонуть. На холоднім вітрі.

В нас хліба шмат. І молоко в півлітрі,

у господині на обід позичені.

Оце доб'єм просіку заступами

і скидаєм на купу штурпаки,

і — гайда! Подаруємо на пам'ять

колгоспові свій заступ, тормозки,

ще й облігації і трудодні — на пам'ять,

і ще на пам'ять — трирічні борги,

і хай добавлять чи нехай відбавлять —

не буде тут моєї і ноги.

Піду на шахту. Повезуть — поїду.

Хіба й за ґратами такі ж кукурудзи?

Бо тут собі і на штани не вигадаю,

в цім добровільнім допрі-барлозі.

XII. 1963
* * *
Тисячолітньому Києву

закортіло омолодитися.

Раптом Київ відчув готелі,

електрички, тролейбуси, поїзди,

міст Патона

і незграбні будинки Хрещатика.

Шершавий асфальт

Київ лизнув

своїм язиком язичницьким —

і схили Зеленого театру

почали проростати куницями,

віверицями, буй-турами,

зареготала, розганяючи Дніпрові хвилі,

поганська Ярилова голова.


Київ астматичне закашлявся.

Протягами метро

електропоїзди задеренчали злякано,

бо кільканадцять шарів ґрунту,

білого од людських кісток,

кінських черепів,

сивого попелу ритуальних крад,

набрижилися, як шерсть

на шиї розгніваного бика.
Київ натужився і затих:

де його в бісовій мамі

підняти оце збіговисько

новобудов, проспектів, магістралей

і високі черева

нерозроджених земляків своїх?


А побила б тебе сила божа,

вилаявся язичницький Київ.


Але побачив зграйку піонерів

і, присоромлений, нахилив голову.

Сховався — і нічичирк.

IV. 1965
* * *


Море —

чорна грудка печалі,

душа Мефістофеля

наодинці.

Терпне рояль

під пальчиками дівочими,

і в воду

падає з кручі земля.

Шерхлі трави

вологі пасажі ловлять,

і стогін стихії

туманом важким облягло.

*

Гусне вечір сурою корана,



і в яру струмка гортанний звук.

Стільки правди в горлі, стільки мук —

не переповісти і до рання.

*

Тоскний тріск у порожнім лісі,



і пташиний колючий свист.

Падолист.

Де ж метелику сісти?

1963
ВАРІАЦІЯ

Незграбно ворон кружеля,

незграбно кружеляють сосни,

і кружеляє безголоса

осіння крижана земля.

Промерзлий крик гаптує пні,

в пониззі — сніжні кучугури —

як грудка виснажених снів,

білясто-білих од зажури.

Тріпоче небо голубом

в кущистім лісовім надбрів'ї...

А шляхом шастали сузір'я,

і на вибоях ув обіймах

стенались, клацали очима

і гасли, і горіли днем,

чамріли од димів водневих

і навмання шугали в шир.

Шалений. Грозовий. Безокий.

Давились коміром вітри,

і світ Мойсеєвим пророкам

світив купини на горі,

на чорній, вигорілій, згореній,

на спалій рані. Гоготів

просічним світлим коридором,

кажан на досвіток летів.

І кружеляв зболілий ліс,

торкався іклами кажанних

пожухлих крил. Він так бажав

сповити лет під жухле листя.

IX. 1964
ЗИМОВІ ДЕРЕВА

Згорнули руки — не викричатись

(як викричатись — без рук?).

Засніженим віттям витишитись

тополі і не беруться.

Спочили ясні, мов свічі,

холодом, як вогнем,

применшені і порідшалі

з грудневим недобрим днем.

Спочили до дна у роздумах,

наповнені, наче амфори,

піщаним повітрям морозним

української Африки.

З них кожна за розпач вища,

як герметична ніч,

цурупалком нервів свище

крізь праліси протиріч.

І лячно, немов антена

ловить радарною кроною

візерунчастий день,

гаптований криком вороновим,

гаптований дзвоном трамваїв,

гострим сміхом дітей

і круглим міліцейським бісером

на розі Хрещатика.

XII. 1964


* * *
Те, що було тобою, стало сном.

Вже й сон розтав, як крига в чорній хвилі.

Минулося! Нема мені дозвілля!

Пантрує обережно за ставком

бляшане листя. День крутоберегий

уклався спати, ніби шарий віл.

Кажи — прощай! Перемкнули черги

розлітанням! Добраніч, суходіл!


Минулося! Немає більших слів!

В душі, немов на пересохлім ставі,

вітрила, геть подерті поприспали...

Такого ти впокорення волів?


Перепочинь, немає більше снів!

І гайвороння геть заговорило

нерадісним шелепанням розкрилля

нерадісну покору куширів.

Х. 1966
* * *
Утік з казарми, прослав шинельку відкинув ратиці,

І Зазираю в уральські хмари, неначе в святці

Така далека моя родина така далека

і що робити, коли стомила юга і спека?

і що робити, як так марудно у цьому світі?

У необжитім?

Хіба ненавидячи любити?

Хіба ненавидячи кохати?

Вар'ят — за брата?

Уральські гори, уральські сосни, край Кисегачу,

я межи вами — валунний камінь — лежу і трачусь

А шкода віку, і шкода щастя, і неба — шкода,

і дуже шкода тебе, прегорда чужа природо!

IX. 1969


Каталог: authors -> Stus Vasyl
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера
Stus Vasyl -> Палімпсести благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю! У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя. Частина перша


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка