Веселий цвинтар



Сторінка6/18
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,74 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

ГАЙДАМАЦЬКЕ
Мій вороне, пророче мій, несамовито-синій вороне мій,

мій фіолетово-сухий, мій вижарений у віках,

у курних степах, по кураях, по рідних селах, по містах,

чужих містах — ти тах і кляк і однокрило ріс угору.


Мій ворон, крила розведи і не ціди крізь темінь літ

свій фосфорований вогонь — не залякаєш в сні цвинтарному:

хай я поранений — дарма. Впаду — та не кажи амінь.

Мені зарано ще амінь казати. Так, іще зарано мені.


Я з вітром вирвусь — і на степ. Я й непритомний утечу

межи очей, пожежі брів, осклілими глухими шкельцями.

Я вже на волі, раз почув, як в полі бродить круглий шурхіт

молочаїв, суріп і грициків і стежка геть до лісу стелеться.


Ти думаєш — уже піймав? Що, може, очі зав'язав,

геть голову забрив мою, у москалі віддав навіки-віків?

А я дремену й не верну і обмину і згадку й засідку.

Перехова мене байрак, допоки день як день не виткається.

А крикне пугач уночі — і хлопці виринуть спочилі,

і на Летичів подамось, перегородим шлях як греблею,

наскочить пан — то і жупан, і гаманець — кріпацький чинш —

все видерем, йому ж залишимо лиш грішну душу й слово тепле.


Тож, чорний вороне, замовч і головоньки не мороч,

бо так накрячеш — що аби уже й добрався б до товариша...

а десь самотній упаду, а вмру — ніхто й не стулить очі...

А то —- ще й хворим підберуть — і на Сибір відправлять маршем.

1964—1965
* * *
Глухо сосни скриплять на світанні,

хмурі плеса озер віддалі.

Ніби спалахи світла на грані —

краєвиди моєї землі.

Сосон бронза й березові плями,

аж до обрію частокіл.

Промайнули верби похилені

і сховалися за горбами.

Сплять солдати, накрившись бушлатами,

перед досвітом сном знеможені,

снять обідами і дівчатами

і обличчям матері, може.

Україно, тебе вже не видно —

ні тополь твоїх, ні дубів.

За Михайлівським хутором, рідна,

я надовго тебе загубив.

Ти не вернеш уже, не вернеш,

ти втікаєш і груди рвеш.

Витікаєш, неначе з вен,

ніби горлом і через...

Лиш напнутий осіннім вихором,

упокорений ліс утікає.

Ти ж, як свічка маленька, під вітром —

палахкочеш, мигтиш і згасаєш.

Прощавай, Україно, туго моя!

Розіп'ялись темні путі.

І сповитий димом, мов думою,

поїзд злякано стукотить.

VI. 1960
* * *
Висамітнів день. Висмоктали сили,

висотали біль.

Все тобі — чуже. Все тобі — немиле.

Все гірке тобі.

А немудре все! Хоч би дотягти,

та бодай — до краю.

Світ — уже не світ. Ти — уже не ти.

(Хто із вас — конає?)


Хочеш — задушись. Можеш — утечи

сам од себе.

Скільки не волай, скільки не кричи,

а — порожнє небо.

Хто б тебе почув? Хто б тебе схотів

зрозуміти?

Висохло перо. І мулькавий стіл

слізьми — змитий.

VIII. 1966
* * *
Як нам порозумітись — душа в душу

і серце в серце? Тишею? Без слів?

Як нам порозумніти — без жалів,

без нарікань, без сліз?

Невже я мушу

сторч головою западати в прірву

у карооку? Западати так,

щоб знітитись і зникнути. Розтанути,

ввійти в єдиний звук, єдину віру,

в просторі очі, ніби в тятиву

ввійти стрімкою пружною стрілою.

І відчувати дикою бровою,

що тільки мить — і дивом задивлюсь,

і задимію димом. І вогнем

прорвуся. Ти ж, моя гірка покаро,

підійдеш, візьмеш головешку з жару,

і жально усміхнувшись, не збагнеш,

і що, й до чого.

X. 1962
* * *
Я марно вчив граматику кохання,

граматику гріховних губ твоїх,—

ти утікала і ховала сміх

межи зубів затиснений захланних.

Біліли стегна в хижих шелюгах.

Нескорена вовчиця зголодніла

по диких лозах шматувала тіло,

аж червонів багульник у ногах.

О покотьоло губ, і рук, і ніг,

о вовча хіть і острахи ягнятка!

Аж ось вона, аж ось вона — розплата,

аж ось він, шал, і ярий грім, і гріх!

І довгі гони видовжених тіл,

і витлілі на дим верхівки сосон,

і цей кошлатий, цей простоволосий,

глухий, гарячий, тьмяний суходіл!

Вовтузилася петрівчана ніч

відвільглий ранок припахав навозом.

Сузір'я бігли за Чумацьким возом,

а ми пливли в чумацькому човні.

VI. 1963
* * *
Удруге кульбаба в долині пророста,

шпориш удруге попри стежку пружиться,

і молодіє в жовтих пелюстках

прижухлий очерет.

Ще й горобці беруться

переспівати спокій і журу

і тишу ковилево-полинову.

Прокільчилося молодими врунами

осіннє поле — зеленіє знову.

Тебе ж нема. Була ти — і нема.

І вдруге не пройдеш новими травами:

на окрайсвіті бродиш під вітрами,

під чорними вітрами чотирма.

VIII. 1963


* * *
Хрещатиком вечірнім під неоновим

блідавим світлом, у суху поземку

ти плинеш, таємнича незнайомко

із Блока — в вечір, ніби в синій сон.

Сповита мороком, загорнена у норку,

ти висвітлила темінь і дорогу,

мов лижниця, що донесла з Говерли

тривожний запах снігу і зірок.

Чужа розмовам, юрбам і рекламам,

поміж сирен, гудків автомобілів

несеш крізь гамір вулиць і проспектів

свою солону і гірку красу.

Так спроквола у мерехтливий вечір,

в хлипкій пітьмі нічного снігопаду,

охрипне сніг у тебе під ногами

під владним деспотичним каблуком.

І перед диктатурою краси

відступляться потворні диктатури,

одну-єдину і високу владу

утверджуєш ти образом своїм.

Ти словом і мовчанкою — караєш,

байдужістю холодною — караєш,

ти спокоєм і кроками — караєш,

морозом — теж, і віхолою — теж.

Але неправота твоя — красива,

твої покари — горді і красиві,

Хрещатик сивий, Київ теж — красиві,

бо ти в цей світ державити прийшла.

II. 1964
* * *
З обличчям першокласниці-школярки,

що перед цілим світом завинила

дитинячою чистотою зору

і немічністю власної цноти —

такою, щойно вийшовши з трамваю,

ти гамірну проходиш автостраду,

спустивши долу очі наполохані

і несучи торбинку, як портфель.

Двійним, трійним рятована видінням,

покорою рятуючись од лиха,

ти знаєш: шлях існує для дорослих,

а для дітей — вузенький пішохід.

Двоїться гуркіт і бордюр двоїться,

і ця відчута раптом кривоокість

тобі віщує ночі неспокійні,

(ти звістки ждеш в важкім передчутті)

і перший поклик долі озоветься

таким жалінням довгим, що намарне

себе переконати: все, як треба,

і все, як у дорослих, буде в нас.

І добрістю рятована й терпінням,

збагнеш нарешті: доля милосердна

до того, хто через подвійну раму

на неї подивляє тайкома.

IV. 1966
* * *
Гарноброва, пожежностанна,

снами вимріяна і трачена,

зголоднілим поглядом спалена,

непокірна, нічна і лячна.

Як твоє розпросторилось тіло!

Як прозріло мені в імлі!

Десь на всій на великій землі —

тільки й того: довічне диво

твого голосу, губ, очей,

губ твоїх голубливе гудиння.

В небі місяць стоїть, як шельвах,

стереже нам святешні будні.

Криво усмішка гасне десь,

сновигаючи, як сновида.

Вже заходить на ранок в день,

в заціловане підборіддя,

в хаос ліній твоїх німих,

ув осліплений сполох пальців.

Хлюпостаємося у щасті,

загубивши годинам лік.

П'єм як з корця. Ненатла ніч

проминає зачадним щемом,

лиш не щезни — благаю. Ще нам

сон-трава зацвіте в вікні.

VII. 1964
* * *

В.П.


І не те, щоб жити — більше:

споконвіку б — без розлуки.

До віків і після віку —

це — любов. Оце — вона!


І не те, щоб знову — "з Богом!"

І не те, щоб — "чорту в зуби!"

Ні. Не те. А тихо-тихо:

ані пестощів, ні ласк.


Тільки б так: вона — як щогла,

в ріст Великої Дзвіниці

(велич гнітиться доземно,

ниць сягає до небес).


Не дзвонар ти. І не Шедель,

а відвідувач, закоха-

ний. Не говори — по вуха:

геть поверх людських голів...


Це — любов. Вона, як жінка

крутостегна. Це — початок

твій. Це вечір. Смерк ласкавий.

Це перерва, як прорив.


І не те, щоб більше — (жити б!)

І не те, щоб жити — (більше!)


... до віків і після віку —

перемрієш — тільки й того.

18. VIII. 1965
ПІСЕНЬКА ДЛЯ В.
На нашій молодій воді

тепер ані човна.

Чадіють пасма молоді —

то бариться весна.

Ще герметичний стогін верб

не влився в жили віт,

а вже пожовклий стовбур стерп,

глухий, як динаміт.

Як закорковане вино,

беріз шумує сік,

він чує небо, ніби дно,

а землю — гирлом рік.

Іще на ранньому лужку

не кільчиться моріг

(був виплів стежечку витку,

а душ — не поберіг

рахманно пагорбами ріль

води — рахманно — вис

малий метелик, наче біль

малий на крилах ніс —

рахманно — пагорбами ріль

він ріс і даленів...

Під ятаган татарських зіль

сумний наш човен плив

і — переспраглий носорог —

біг місяць молодий.

Він плеса бив — торох-торох!

аби добуть води).


На чорній молодій воді —

ані тобі човна.

Лиш миче пасмуги руді

задумана весна.

ІІІ. 1968
ПРОВОДИ
Зима, і сніг, і соловей

співає — підпадьом,

благаю — геть з-перед очей:

реве аеродром.

Вже, збожеволілий циклоп,—

кліпає літак

і — цілить в лоб, і — цілить в лоб.

Га, так його перетак!

Раптово крила відросли —

і вже. І немає крил,

і тільки гурмом басалиг

шаліє суходіл.

Га, так і так! І так і так,

і так його перетак!

В долоні падає літак,

маленький гарячий птах.


Розлукозустріче і не-

пусти і зупини,


і вже навіки поверни —

бодай мене — мені!

1969
* * *
Не відповідаєш? Мовчиш? Заціпило?

Не можеш вибачити? Клянеш?

Не можеш вивіритись розлуці?

Серцю — довіритися?

Мовчиш, як покинена вагітна?

Мовчиш, як бомба? Мовчиш?

Думаєш — од чекання розтрісну?

Думаєш — збожеволію?

Надаремне, любов моя.

Надаремне, тюрмо моя.

Надаремне все, зненавидо.

Надаремне, кохана.

Я тебе не сльозою — ждатиму.

Я тебе кулаками — ждатиму.

Кулаками — у глупу поніч,

кулаками — в подушку.

Не пиши. Не відповідай.

Проклинаю. Цілую. Мовчки.

Задушився чеканням — мовчки.

Кулаками — в подушку.

IV. 1964
* * *
Скорбний хорал за стіною:

діти розплакались.

За вікном ластівки

точать вечора ультрамарин,

поспішаючи, поки дощ

землю не змочить.

Темні фіранки на вікнах,

мов крила благої темряви,

спущено. По кутках

принишкло чекання.

Ти, мабуть, прийшла з роботи,

вечеряєш нашвидку,

кудись поспішаєш в гості?

До мене приходь.

Я ждатиму.

Тільки приходь.

IX. 1959
* * *
Вона заслухана у себе,

їй чути порухи дитини,

а хиже сонце ополудне

і небо жити не дають.


Розважно пляжників минає

і попід верби крайбережні

вона спускається в долину,

де тінь і легіт і трава.


Там, горілиць упавши долу,

вона відчує, як тріпоче

земля — вимогливо і ніжно —

заслухана у височінь.

Ти чуєш тріск в високих зорях?

їм треба поміняти кола:

в свічаді світної любові

нова вже родиться зоря,

коли ти, губи закусивши,

відчуєш, як земля натужно

тебе обляже, бо тобою

ридає з радістю в очах.

VIII. 1966
* * *
Самота самоти.

Вузол тиші.

Вікно.

Коридорний



крок на гострих підборах

(як капає синьо із стріх!).

Чорнобривий!

Засмучений!

Сніг!

Це нічого, що хворість?



Це нічого, що прорість

росте непомітно, як гріх?

Снігу! Мов же!

(казав Вінграновський — ословся!)

Самота самоти.

Вузол тиші.

На гострім столі

тільки ніжка одна

(стіл — круг тебе: крути гула-гупа!)

Не тримайся стола.

Не тримайся землі.

Самота — провеснянка.

І вітер бурульки похрупує.

Хмари чисті, як гуси,

бредуть калюжами чорнявими.

Попливли! Попливли!

Їм нічого — як з гуски вода.

Може бути, що й так.

Може й так.

Може, хмари полишать прогалини.

(А як ні — не біда.

Лишать? — так.

Лишать? — так.

Білі плями на чорній калюжі?

О, так.)

Самота самоти.

В берег — крига. І сонце високе.

Чорно-біла весна

між крижин, рябуватих охвиль...

Чорнобривий

засмучений

біль


сиву голову з яру вистромлює,

повесіння вимолює

в сотні білих збайдужених більм.

III. 1965


* * *
Бідне серце!

Як воно дико б'ється

на останньому перегоні

між Ясинуватою і Донецьком!

Як воно перераховує оглухлі стики!

А коли побачиш трамвай,

цього пустограку — хлопчиська,

що проноситься

між "Передачею" і "Главснабом"

(пригадаєш болітце попід мостом,

де в воді — жовтувата зелень,

там ти бачив колись

п'яного біля насипу,

веселого п'яного,

що спав, захопивши в обійми сітку

із півлітрою, хлібом і оселедцем),

то видасться:

ти нікуди звідси й не виїздив.

Тут твої двадцять літ,

тут розсвітання,

перші вищерби,

гіркота,


перші втечі...

Пригадуєш маторженики?

І борщі з лободою?

Кукурудзяне поле матері

з квасолею й картоплями?

Культпоходи по колоски,

хованки від об’їздчиків?

Деремося на терикон

з відрами і мішками.

"Як вона поливала?" —

регочемо, з'їжджаючи на мішках.

О, спогади чорномазі!

З каучуковим футболом

і чебрецевою самотою

на динамітному полі!
Гой, як прибралися знані схили,

приготувавшись до зустрічі з тобою:

тебе вже помітили,

стежать, не признаються.


Чуєш, як болить тобі в грудях

вісімнадцятирічний Василь?

Як йому зручно тут,

на забутій стежині.

Як йому ніяково

перед тридцятирічним,

як тридцятирічний

журиться перед ним!

Вглядайся,

вслухайся

в радощі скам'янілі,

в припорошену печаль,

екскаваторами прориту,

реставровуй своїх тривог

путилівську стежку:

згірклі губи коханої,

підтряхлу стежку,

вигнівлену любов...

"Кроки криво від стежки проклались.

Прокляла. Заридала. Пішла.

В ліс пірнула — й одразу склякла,

обхопивши стовбура.

— Не жалій мене, ой, не жалій!

— Не за жалість, за добрість — цілую.

(Ніби в жабра, пожадно хапаю

повітря — руками).

Слово стало у горлі, як грудка.

Не сьорбнути зелених голок.

Не напитися. Не наколотися:

Сколотилося в серці.

Гірко пахне ялицею в грудях.

Так, напевно, миш'як — по губах.

Стовбур вгвинчувавсь, ніби шуруб,

у промерзлу безодню.

Пам'ятаєш — упав? Пам'ятаєш?

Блисли в місяці лікті мої.

Ти казала — ступні, як провалля.

Голова моя, голова...

Заривались вітри по ярах.

Вдарило. Спорошило очі.

Як вітряк, я руками повітря хапав.

Паморочилось".


А те, що було тобою,

за чорним яром спливло,

а те, що було тобою,

сповзає в безодню.


Перестрибни через провалля,

допоки ще не старий,

і впадеш у своє дитинство:

просто навзнак — пахка трава.

Упади в своє дитинство,

в себе, випалого, впади.

Де ти, доле моя пречиста?

Антрацитом горять, антрацитом горять

позосталі заплави води.
... Все тут виросло і змінилось:

і до свят вибілений вокзал,

і носій у синьому фартушку,

(як виблискує його медальйон на грудях!),

і нове приміщення КДБ,

і знайома буфетниця,

у якої знайдеться донецьке пиво,

і вичовганий жданням

перон пристанційний,

і залізнична лазня,

і вічно поновлюваний асфальт автостради,

і завше переповнений автобус від селища,

і вишки геологів,

що риють, риють, дошукуються скарбів,

і шахтарська їдальня,

і барачні будиночки,

і розгасла дорога по вулиці...

і рахуєш кроки

із заплющеними очима:

перша хата,

друга,

третя...


Глянув — біля крана мама стоїть

з низько пов'язаною хустиною,

на ній — кофта із дрібненькими квіточками,

на ній — чорна спідниця,

і вся вона просмагла

від гару, вишневого сонця й розлуки,

журно всміхається витепленими очима.

Але поїзд

тільки-но притишив свій хід,

поїзд м'яко осідає на гальмах.

І шпичастий вокзальний шпиль

защемів — не дихнути.


* * *
Сьогодні — неділя,

і раз на тиждень

можна признатись собі,

що набридли дисертаційні розділи,

набридли однаково добрі книги,

набрид розфасований на одеській фабриці

цейлонський чай.
Раз на тиждень

можна бути одвертим

і промовити:

цілоденні клопоти

сидять тобі в печінках.
Раз на тиждень

приємно піти до лісу,

де на круглих галявах біліє сніг.
Раз на тиждень

хорошо бутись в колі старого лісівника,

що, вивчаючи жерделі,

знає Персію, Малу Азію

і старезну, як світ, грушанку.
(Раз на тиждень

приємно побути поруч

майже незнаної дівчини,

яку ти любиш по-особливому:

чим далі від неї,

тим більше любиш,

коли ти й не думаєш

про фізичну із нею близькість,

але потерпаєш,

що вона дізнається про таку любов

і розсердиться).
Хороше, блукаючи добрим гуртом,

березовий пити сік,

милуватись криваво-червоною

жальною свидиною

і злегка роздумувати

про схожість свидини і кохання.


Хороше розуміти плин часу,

який ніби полишається обік нас

(— тобі — скільки?

— а тобі хіба не байдуже?

раз без спогадів, то й без літ).

Матріархальна грушанка,

зеленіючи прикорінням дерев,

брижить думи,

розпросторені на десятки тисяч літ:

одна — далеко позаду,

а друга — щойно народжує тебе,

так що між грушанкою

і цією проглядуваною думкою

ти існуєш, ніби в коробці,

яка не затискає тебе,

а ґречно подовжується на тебе...

Крім того:

як виспівують горобці!

Як тонкоголосять горихвістки!

Ш. 1965
* * *


Друзі на тебе чекають?

То нічого.

Коли вміє чекати — той друг.

А втім, не буду і я свинею:

от тільки доголю праву щоку

(електробритва "Дніпро" нікуди

не годиться,

треба купити безпечну:

дешево й гарно),

тільки доголю —

і на трамвай.

Таки добре

хоч час від часу

звільнюватись від друзів.

Саме так:

лишився один,

увімкнув радіоприймач,

підставив люстерко

і сам себе переглядаєш,

як старий поетичний збірник.

Без друзів — добре.

А втім —


застібаємо комірець

(так, сорочко?),

дістаємо капелюх

(добрий день, самотнику!),

тепер пальто

(не сердься на мене:

тобі сумно, коли одне —

і тільки тремпель,

як музейна кістка викопної тварини —

з нього злецький сусід! —

я знаю, але не сердься на мене:

я ж поки що не цілком

звільнився від родимих плям

капіталізму,

щоб із почуття максимальної доброти

ніколи не скидати із себе).

Я тебе розумію.

Але не сердься:

бути абсолютно справедливим —

небезпечно:

можна поламати власний хребет.

Беремо ключ

(тобі добре, дурню:

на весь твій вік —

однісінька шпара),

і — гайда.

Трохи спізнююсь — не біда.

Затримався — і не треба

лякатись.

Усе гаразд.

Буде все — якнайкраще.

Друзі знають,

що ти їм друг,

нехай ти й великий-великий грішник.

Тебе прийматимуть і такого.

І такого — прийматимуть.

Бо хіба ж ти, знаючи кожного з них,

не відпускаєш, як Господь Бог,

гріхи кожного,

коли бачиш,

як посміхнувся суворий рот,

як начищені туфлі

у неохайного вчителя етики,

як лагідно розмовляє вчорашній христопродавець,

як, перепивши, п'яниця добре стоїть на ногах

ховаючи обличчя в розкриту "Правду".

Як людина, що проживає пенсію

за єдиний мозоль на вказівному пальці,

ходить сьогодні з перев'язаною рукою,

(а маленький біль від абсцесу

повернув лицем до людей

вчорашнього ката),

(тобто: хто бачив оце обличчя?

Він його замикав так само,

як тюремний сторож замикає на кілька замків

ув'язненого),

як учорашній міліціонер

марно шукає в своїй робочій спецівці

свисток,

а не знаходячи —

осміхається.

Як начальник електро-механічного цеху

упевнено підраховує,

на скільки процентів

виконає виробничий план 1969 року,

як жінка, поневажена якимось альфонсом,

гордо випинає важкий живіт.

Це так добре,

так приємно бачити

задуману в собі

стишену дівчинку,

маленьку дочку асенізатора

(у неї коротша ліва ніжка,

і вона бере уроки фортепіанної гри),

як вона висвітлюється власною мрією,

мов весняна калюжка

під високим небом 17 березня 1965 року.
Але ж... кондукторе,

зупиніть, будь ласка, свій шарабан:

я проїхав зупинку!

ІІІ. 1965


* * *
Бредуть берези, по коліна в небі,

в баюрах по коліна. І навкруг —

весняна твань. Болото — аж гримить,

а сонця спах — опукою на релях.

О стома провесни і довгих сподівань,

і вікових невдач, твоїх, убогих,

і — вікових невдач. Твоїх. Убогих.

і — вікових невдач.

Спасибі, можна виходити серце

і можна все забути. До чобіт

такого начіпляється болота ——

усе забудеш.

Далека подорож — немов на край землі.

Чи навпаки: ти — по краю остався.

Остався по краю. Один — остався.

Остався — по краю.

Бредуть берези, калюжі, сонця —

і в покотьолі провесни шаленім

ти — з себе скалок. Вискалки твої —

мов зайчики у чорнім вируванні.

І де ти є? І де ти тільки є?

Отут, у твані звільненого світу?

Чи там — ізвідки йдеш? Чи там, ізвідки

тобі немає більше вороття?

IV. 1966
* * *
Не співатиму. Казатиму. Отак:

жінка шмаття випрала. На жердці

пришпилила. Біля ніг собачка

лащиться. Вимахує хвостом,

іклами всміхаючись до сонця.
Спогади, що навмання блукають,

випірнуть із пам'яті. Напнеться

спокій твій, мов сукня на дорідних

грудях молодих. А ти мовчи.

Шепочи, поки пливуть слова,

і мовчи, коли на серці тихне.


Не співатиму. Казатиму. Тепер

вистоялось. Вивітрилось. Уперше

ні печалі. Ні благоговіння.

На півсвіту — безберегий день.


Гамірний прогуркотить візок.

У прориви хмар ввірветься небо,

і доносить сонце громохке

вічності високу нетактовність.


Обраділий, мовчки влию в шклянку

з другом недопитої горілки

і дивитимусь, як час минає

галасливим гицеля візком.


Не співатиму. Слова шовкові

набігають на уста. Лоскочуть,

а тобі — вікно. І гамір вулиць.

Неспокійна самота — тобі.


(... ти кажи собі. Потиху шепочи:

не добрати з уст ясного глузду,

загубилась тиша. Без цілунків

ні на крок. Не бачиш? — беручкий

вітер розкриває п'яні вікна.

І гаразд. І добре. І люблю).

Ш. 1964
* * *
Тут ніби зроду сонця не було.

Аж потім раптом бризнуло: збілів

бузок розквітлий, сосни бронзотілі

пірнули в крони, засьорбнувши день,

аж верески збігають в перевілглу

долину, де замріяні жаби.


Тут час не йде. Тут вивіряє дуб

по вічності свої старечі роки,

і корчаться зсудомлені граби,

і горобини лагідно пірнають,

мов риби, тягнуть голови в глибінь

і обдивляють видом ластовинним

правічний світ і вік правічний свій.
Тут поживи — і видасться тобі,

що й досі Україна солов'їна,

і промайне за крутоярем Мавка,

до вівериці руки простягне,

і звук сопілки лине з-над узгір'я:

от-от сюди нахопиться Лукаш.


Тут ліс — як вічність. Бережи його

від свого непотребства, марновір'я,

від власної пустої глупоти...

Тут кожен клен тримає на долоні

легкого, ніби пісня, солов'я.
Лиши себе за брамою і йди

відкритим і лунким, неначе пустка,

дивись і слухай, пахощі вбирай,

і доторкайся злякано руками

до кожної стеблиночки.

Отут


ти вибродиш, немов діжа на хмелі,

ти вибродиш на співі, на джмелях,

котрі вбирають в себе сонця жеврість,

що витліли на дні, але й живуть

тим днем, законам віку не підвладним,

немов дарами, тратами живуть.


Ходи сюди і научайся мовчки,

по-людськи жити. Мусять дерева

навчати доброти, як самодару.

Казати, коли мовиться. Мовчати,

коли мовчиться. І всміхатись вік —

щоб так — усміхненим —

і смерть зустріти.

V. 1964


Каталог: authors -> Stus Vasyl
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера
Stus Vasyl -> Палімпсести благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю! У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя. Частина перша


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка