Веселий цвинтар



Сторінка7/18
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,74 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   18

МЕДИТАЦІЯ
Подвоєний, потроєний, посотий,

ти меншаєш. Ти глибшаєш — і глухнеш.

Тож — не спіши. Бо всьому прийде час

(спрагніле ще ж росте твоє коріння?)


Вік без упину лине. Еге-гей!

В дорозі — руки і в дорозі — ноги,

в дорозі — розум і чуття твої,

і з ними, як безплатний пасажир,

скажімо, зайцем,— серце, невситиме

до вічних мандрів.

Линьмо, корабелю!
Бажання приторговують тебе

по часточці. Ти губишся між світу,

що оповив дитинячість твою,

сільський поріг, бабусині дарунки

і матерні шершаві трудодні.
Маленька грудочка, ти йдеш в бездоння.

Твій світ із мідних вихопився сурм

(а кожен час — як золота обручка,

а роки — золоті трембітарі).


І ліс, і див збігаються на звук.
Полишений у деревах, у тінях,

у скалках сонячних людських очей,

від ранніх трап, від мерехту зірок

ти повертаєшся лицем до себе.


Як незбагненно серце вироста!
Хай очі п'ють — спивають. Вуха — чують

і вичувають. Запахи — п'янять

і вибирають; сонце рине в душу,

безобрійний витворюючи світ!


І вже, загублений межи зірок,

проміж страждань ти звеселяєш смуту,

проміж печалей — радість бадьориш

(і вивіряєш спогадом майбутнє?)


О, скільки сподівань в душі гніздиться!

О, скільки в грудях золотих джмелів!

Тож не спіши: іще цвістимуть скроні —

і заплітатиметься юний крок.

VI. 1964

Третій розділ


РАННІ ПОЕЗІЇ ТА ЕКСПЕРИМЕНТИ

Нехай горить трава по осені,

хай чорні димляться поля,

та тільки ж та палітра просині,

і обрій той, і та земля.

Холодним полум'ям займається

повітря мрійне, як вода.

Не надаремне серце мається,

коли завирувала даль.

Не марне дзвону вечоровому

вторує вороновий крик.

Скорись дорозі уготованій,

хоч і коритися не звик.

Але живий живому тішиться,

живий не думає про смерть.

По ярій вечора доріжці

йде місяця остання чверть.

Хай світ насів тобі на горло,

проклятим Марком бродить ніч —

високі тіні, мрії, пориви

мережать зорі у вікні.

То ж хай горить трава по осені,

хай чорні димляться поля —

але ще буде в ранках росяних

журитись благісна земля.

1960
НАТУРЩИК


Він у розпачі.

Він не може в собі затриматись.

Він, мов свічечка, по сльозі

гріє скульптора серце.

З нього висотують жили.

Його оголюють,

і не подітись від очей зненависних,

і п'ятий не знайти куток.

О таїнство

народження й сконання!

Ці пружні пальці,

що взяли його

поперек горла:

передайся ввесь

в чужі холодні

зсатанілі очі.

Піддатливий, мов глина,

не знайде,

за що вхопитись.

Терпне мертве тіло,

і вже, мембрановий,

натурщик остигає

на гострій, ніби шпиль,

колючій ноті.

VI. 1963
МАЗ
Чотиригранний і негабаритний,

у шиї тріскає хребетний стовп,

аршина не ковтнеш: у плечі втоптана

шоломом голова — по підборіддя.


Шаріють фари дико од натуги,

оглухла ніч у реві степовім,

а він, бугай, несе між рогів грім

і від жадання товпиться і пухне.


Задзеленчав загрузлий в землю шлях,

гільйотинований, підгарля піднімає

натужний обрій. Аж земля палає,

аж топиться розплатана земля.

V. 1964
* * *
Вона хилиталася цілий день.

Упокорилась вітрові.

Упокорилась дощеві.

Упокорилась сонцеві.

І всі манили її,

кликали за собою,

а вона угору росла,

біла рожа.


Ранні роси ту рожу зрошують.

Ранні діти її дитинять

і долоні її долонять

і пригублюють губи.


А тоді, коли день проходить,

а тоді, коли ніч минає,

коли знову світає день —

все іде по-старому:

діти дитинять її,

губи — пригублюють,

ярна зірка робить її

нічницею.


А вона

угору росте.

VIII. 1964
* * *
Небо. Кручі. Провалля. Вода.

Сонце. Чайки. Високі хвилі

поглинає загусла даль.

Ми — рибалки спочилі.

Шебершать однокрилі сосни.

Морок лагідно землю обліг,

як джерельця, струміли коси,

поміж пальців окляклих моїх.

Гострі плечі. Червоно-чорна

ковдра вечора на ногах.

Пароплав заніміло прочохкав,

в баранці загортаючи гамір.

Потім — Господи, не доведи! —

небокрай закушпелило виблий,

видавалось: росли з води

лячні ноги, як білі риби.

Зорі пахли живицею. Ніч

пахла водорістю, і в проруб

з жальним свистом спускались вогні,

до світіння розжаривши вохру.

Морс, наче ведмідь в барлозі,

ще не маючи спокою,

губить колений глицею зір,

доброзичливий рокіт.

Темінь всмоктували гаї,

прохолоду хлипку ковтали.

О твої солов'ї!

0 любов'ю воложені губи!

І човнами слова

непорочні

між нас

пропливали.



VII. 1962
* **
Теля загубило кожух —

червонясто-рудаво-білий.

Воно вирвалося, залишивши його

на зеленій траві.


Поспішало на світ? Чекало?

Не діждалося? Утекло?

Черевички на босу ногу,

чавкає в черевичках.


Що телятко без кунтуша —

то й дивують усі. Червоні

очі кругляться між повіками,

мов на рожні.

V. 1964
* * *
Дні стали сторч. І рік — — мов чорний бір

простер у хмари голову колючу.

Він над минулим дибиться, як круча,

і шлях заслав — майбутньому всупір.


Мій ангеле, страждання проводир,

знеси мене над хвилю ту летючу,

нехай востаннє спогадом омучу

свій зір. І з кручі — прямо в водовир


потомних літ. Хай вік схолов, мов лід —

ще довгий встид подовжить хвилю лету,

нема кінця суворому поету,

немає краю. Ні віків, ні літ,


ні миті вже не вистане — рушаю —

і перебіжне обрій озираю.

X. 1965
ПІСНЯ КОНФЕДЕРАТІВ
Не гайте часу, друзі,

чи ж випити чортма?

День на вечірнім прузі

зависнув жартома.

Вологою гіркою

сполощем кришталі,

поки махне рукою

байдужий машталір.

Скінчились мандри. Досить.

Вмирають — тільки раз.

Хай друга друг припросить

гасити власний сказ.

Нехай горілка ллється —

розлиймо по чарках.

Підпилий засміється —

злякає костомах.

А вже як жить доволі —

натхненно вийде час,

хай перестріне в полі

той друг, що не про нас.

Зустріне по дорозі —

і чарку на ралець,

надію май у Бозі,

та в вірний вір свинець.

Скінчилось! Вийшло! Доста

сказати б, достомать,

а вже, підпивши, просто

і чорта обламать.

Не гайте часу, друзі,

чи ж випити чортма?

День на вечірнім прузі

зависнув жартома.

1964
НА ХВИЛЯХ
Ти все зрозумів. А зараз,

як сонце додолу сіда,

в тумані, неначе в угарі,

змаячена, плаче вода.

Бузковий прив'ялий вечір

на голих вітах завис.

І вже недалеко до втечі,

до зради, до спліну, до сліз.

Ти все зрозумів, а зараз

зневіра на душу лягла:

недаром хвиля, недаром

обидва колише весла.

Увіруй — минуло кохання.

Його ти десь загубив.

Бо той, хто зазнав вагання,

ніколи в житті не любив.

Недаром, недаром, недаром

твій човен міжхвилля гойда,

в тумані, неначе в угарі,

змаячена, плаче вода.

1962
* * *
В бетонованих каналах міста

стікають вогні, усмішки і розмови.

Глухо хлюпає в береги

день —


горішній,

незайманий,

многогрішний.

А ти самотою бредеш

містом. Зажди-но, товаришу! —

з гальмів автомобіль рветься.

А день гуркотить,

гуркотить над поверхами.

І — сміється.

1958
* * *


Мовчазно,

як дивиться на себе стіл.

Сумовиті

опали сутінки.

Пройшли подвір'ям

і стали


перед твоїм вікном.

— Твій день — закінчився?

А ти — закінчив свій день?

А ти — не спечалений,

що, як плавець,— поміж

далекими берегами?

Що довга-предовга ніч

пролягає попереду

і шамотить,

шамотить хвилями,

шамотить?

1964
* * *


Несамовито-синій вороновий

розкрилений косопис напівкільний —

душі твоєї витлілі окрушини —

з кального сонця приспадає тихо

і важко стрягне в молоду траву.
Немов кавалки згорненого болю —

з морозного травневого полудня

падуть на діл, яріший божевілля,

яріший за хмільний, за тьмяний сказ.


Дзьобами — об корчі. Дзьобами — об,

дзьобами — об покорену планету,

об ластів'яче об яйце —- дзьобами

і Україну вечорову — об


Вернадського, 53! Ковчежс!

Ти збоку, збоку, збоку — — і не в крені?

Вже поточилась далеч, геть зарюмсана.

І тільки він не точиться. Ковчег.

1964
* * *
Летять літа. Як голуби — летять.

Лиш падає на скроні біле пір'я

і квітне в небі золоте сузір'я

над частоколом молодих розп'ять.

І старієш, і вижидаєш вік,

що пробіжить і спиниться в долині,

де являться тобі в ясновидінні

віконниці дубові шальові...

Метляння рук, і подумів, і снів

заступить скрип іржавого завіса.

Ні партії, ні Бога, ані біса,—

ані нікого. Тільки рештка днів,

як капотіння вічності об стелю,

просвітять, мов рентген, твоє життя,

і, роздосадуваний, вороття

чекатимеш на призабуту землю.

VII. 1966
* * *
Ходімо, друже мій, дивачний хлопчику,

ходімо вдаль.

Удвох шукатимем, чого нам хочеться,

ану ж, гайда!

Ходімо, розпачу мій підосінений,

в високу рань.

Зігрієм зором чужі простори,

незнаний край.

Ходімо, голубе, серцям довірившись,

о добра путь.

Коли проводять нас поранні пристрасті,

вони — ведуть.

Ходімо, шале мій, довір'я міриться

не по роках.

Шукаймо щастячка, зрадливий хлопчику,

де битий шлях.

1957
* * *
Навкруг землі мої кружляли мрії,

і в серце хлюпав хвилями Дніпро.

Планета вся — один Чумацький шлях

зорить у ніч тривожними очима.

А корабель пливе в безмежжя синє,

достиглі зорі крабами вп'ялись

у чорний креп скуйовдженого неба:

його земні вигойдують вітри.

Мій краю! Ти спливаєш піді мною

мелодією пісні, що з дитинства

з грудей моїх до неба проростала,

тужавіла і пружилась, мов колос,

манила мрійно в голубі світи.

І рідний край, затиснений в півкулі

географічних карт, розправив плечі,

загравши смарагдовими садами

і шахівницею злотавих піль.

Зігнувся день, мов золота підкова,

і дужий хтось копитами ударив —

аж іскри в ніч! Земля ж, неначе мати,

всі очі видивить за ним услід.

1962
* * *


Шаблюкою воронованою,

виплеканою вогнем,

Україна тягнулась кронами

до неба.
Ген татарські горять вогні,

голі стріли в обличчя мечуть.

На Богдановому коні —

предтеча.
Голомозого турка брат,

не потурчений і в неволі,

він гасав в шелюгах Дніпра,

в дикім полі.


Що не лях — басурман, що не

татарва стетеріла — — всяка

козака конем не мине

харцизяка.


А наїде феска яка,

а наскочить синя кіраса —

полонитимуть харпака

смертним прасом.


Вже тут, голубе, не лови

ґав: умить отакої ґави

запізнаєш, що геть твій вік

чисто збавить.


Шию витягне з плеч. Із піхв

рубцювату вийме домаху —

раз ударить і вдруге б міг,

дав маху.


І не турок, а степовик,

як буй-тур степовий невкоськаний,

вже під зашморгом ронить сміх

безголосий.

1964
БЕЗ ПРИСВЯТИ
Живеш і жий. Бий закаблуками,

Смакуй коктейлі з соломин,

Клади у порох закарлюками

Повзучий слід свій, друже мій.


Тобі не ходить коло щирості.

То вже не стрінемось. Даруй.

Коли кортить на вужа вирости —

То вигинайся і плазуй.


Я не скажу: літать чи в'юнитись.

(до твого черева — ще б крил!).

Винишпорюй, аби збагнути

Забрезклу мудрість мімікрій.


Всі плазуни одвіку мудрі.

Та вміло балансуй. Дивись:

Відступлять ненароком хвіст...

А без хвоста твоїй натурі

Негоже житиметься.

1962
* * *


Закосичила, заспівала,

Мов засіяла піснею шлях...

І лебідкою в небі плавала,

Поки впала в моїх полях.


Впала грудкою туги. Крильцями

Обхопила серце сполохане,

І чаїно — печально кликала

Горлечком пересохлим.


Я несу тобі воду в пригорщі:

Буде хоч закропитись?

Пити! — чується.— Пити! —

Спрагло пісня кигиче.

1963
* * *
Тепла утома спада —

На губи, на очі, на плечі...

Стишений вечір

Уже до води нахиливсь...

Подивись —

День вклоняється людям надвечір,

І городом, по стежці,

Вже відходить, як гість.

1957
НА ГРАНІ
Лягають тіні синім полум'ям

Де осені спижеве маєво...

І важко річка, літом повнена,

Спливає гаєм.


Холоне вітер серед віт дерев,

Котрі дощем тернистим зрошені...

Нехай вас чорт, печалі, забере,

Чом причаїлися непрошсні!?


Нехай не тане дум кошлатий дим!

Лови в туманів променистий біль,

Докіль забудеш хлипання біди,

Як забувають рідний хліб і сіль.


Хай тіні полум'ям лягають в синяві,

Нехай спижева осінь зринула —

Не мовкни. Борсайся в холодній піняві:

Ми не перейдемо! Не переминемо!

1960
* * *
О болі радісні непізнаних бажань,

Тривожний крові шал і перші поривання,

Коли багрить чоло бадьора рань

Знання й незнання.


Ти весь — — немов струна. І мариться — — повік

Оберігатимеш бентежно-юні тони...

Тобі ще не прозначені кордони

Крутого горя і крутих утіх.


І ти, самої молодості син,

Спіши омитися у хвилі нетривалій,

Допоки не зречешся цих хвилин

В одній — — зухвалій!

1960
ОЗЕРО КИСЕГАЧ
Сурмлять прощання дальні журавлі,

на пізніх ватрах догоряє осінь,

і обрію зеленувата просинь,

мов кораблі, гойда гірські шпилі.


Тривожить вітер віти чорних сосон,

колише біля пристані човни,

берез хвилює неспокійні сни,

ворушить хмар улежані покоси.


І місячна доріжка ув імлі

лягла сріблястим спалахом на хвилі.

Окрилля хвиль — неначе гуси білі!

проблисне і розтане віддалі.


Та зорі, як медузи, брижать воду:

в'юнкі маленькі рибки золоті

хлюпочуться в холодній самоті.

Пантрує місяць їх цнотливу вроду.


Прощай, Урале, радісна покаро!

Натужно хвилі в берег б'ють і б'ють,

немов прощальні поцілунки шлють,

лиш чути серця трепетні удари.


Хай відсурмили дальні журавлі,

хай сурми вранці виграють тривогу,—

та хороше на цій землі, їй-богу,

тривожно й хороше на цій землі.

XI. 1961
КОЛЬОРОВИЙ ОБРАЗОК
Негр у червоному.

У жовтій сукенці

з чорним пояском —

білява дівчина.

Пройшли Хрещатик,

вийшли на Володимирську гірку.

Голубів Дніпро — останнім денним полум'ям,

голубіли очі,

вечорішав, світлішав негр.

Тихо хлюпа лимонна хвиля,

а край берега —

у червоному негр,

поруч дівчина

в жовтій сукенці з чорним пояском,

та небо, зловлене у витишений Дніпро,

і дівчина —

в волохаті обійми ночі.

1964
* * *


Голова невагома,

як від легкого сп'яніння,

або так,

ніби під загальним наркозом

мені зроблено

повну резекцію головного мозку.

Хороше

після цілоденних турбот,



як у холодну ванну,

йти в ліжко,

під чисті простирадла

(сьогодні в гуртожитку

поміняли білизну).

Хороше відчувати,

легкість у голові,

і знати, що тебе ніщо не турбує.

(Буде спокійний сон?

І не мучитиме безсоння?

Аж ні? Я не рахуватиму до тисячі,

заколисуючи себе

рівномірним диханням?)

І будуть гарні сновидіння,

стрункі, як тихі дощі.

Я витягатиму власне тіло,

наморене за цілий день

у біганині по чергах,

бібліотеках і далеких побаченнях.

Вийду з зазубнів

розбіганої власної душі

і гукатиму:

— Сходьтесь,

тут, окрім нас, немає нікого!

І всі частини мого тіла

опівночі почнуть повертатися,

як добрі нічні феї.

— Сходьтесь! Уже споночіло!

Я один і більше нема нікого.

Сходьтесь,

щоб до ранку виповнилась моя голова

мільйоновою волею

від моїх органів почуття,

щоб нарано, почуваючись на силі,

я знову бігав — по бібліотеках,

чергах і далеких-далеких побаченнях.

1964
* * *
Дві дівчинки

на трамвайній зупинці

жваво обговорюють

вчорашній день.

(Дівчата завше інакші

в своєму дівочому товаристві:

їхнім видом

відбивається кожен перехожий,

як хмарка на сонці).

Їм ніби подобається

не помічати

доброго, як благостиня

заждалого трамвая,

не хочеться думати,

що це — маленька радість,

котрої ліпше не відчувати:

настільки вона маленька,

що може зникнути.

Дві дівчинки

на трамвайній зупинці

діждуться трамвая іншого,

перекидаючись словами,

зайдуть у вагон

(їхатимуть — розмовлятимуть,

розмовлятимуть — їхатимуть),

і трамвай,

це добре створіння

цивілізації нашого віку,

так слугуватиме непомітно,

щоб ці двоє

навіть не дякували

за його людську добрість.

1964
* * *
Отак і вікувати,

пізнавши роки мсти

(це — за добро заплата).

І — Господи, прости.

Не нарікаю, Боже,

на іспити важкі:

одним стражденним дрожем

злютовано віки.

Та виболіти землю —

нам! Зберегти живе —

нам! Вивершити стелю —

нам! І Господь зове —

нас! Бо його надія —

не фарисеї, ми

(не суддукеї ж скніють

під мурами тюрми).

Нам шлях прослався вгору —

не вбік, не вниз, а — ввись.

Ми, добротою хорі,

до неба возмоглись,

Там наша Україна,

котра не знає ґрат,

а притиску, а кпини,

а помсти — й востократ.

В вселенському стражданні

один твій, Дніпре, зміст.

Держи ж свій біль на грані,

ти з ним одним зріднивсь

із клекотіння магми.

Натужний біль століть

заповідав нам Ягве.
Кричи ж, коли болить.

1968
* * *


Верби навесні — немов човни.

Лаком і смолою трохи пахнуть,

і самі прокурені, пропарені,

мов діжки торішні.


Вербам — радість. Котики зійшли,

як зіходить ластовиння з виду,

в синім травні густо поросли

кучері, вітрами передрібнені.


Вербам — радість. Верби хилять стан,

хай пристаркуваті — — то даремно,

то даремно, бо сміється став,

молодо сміється став наш древній.


Скільки літ — на прив'язі човни,

жабуриння, кумкання, латаття.

Соловей витьохкує і тягне

на вологій волосині ніч.


Тут здасться — цілий вік — весна,

лаком і смолою пахне трохи,

а берегова драговина,

ще не завдає тобі мороки.


Вся сторожова твоя маєтність

до ставка збігає в кілька суголовків.

Тут, як кажуть, чисто все — твоє:

ти — його, воно ж — тебе пантрує.


На призволенні, між сонних див

огіркам, капусті, помідорам

це свічадо тихої води

видасться безберегим морем.

1964
ПОВЕРНЕННЯ ОРФЕЯ
Харон суворо мовив: ні!

Пором відчалив. До Тенара

Надходить чорнокрила хмара.

В вечірнім палена огні.


І в громі — — чується мені —

Дзвенить тривожена кифара...

Напевно, смерть тобі не пара,

Ганебна смерть на чужині.


Напевно, ні, коли в затоні

Гуркоче грім. І дощ. І град.

І рвуться сідлані комоні

З печери. До світів. Назад.


І никнуть привиди похмурі.

Вже дальні далі на меті.

Ще варто жити, коли бурі

Клечають хмари золоті.

1959
ГАИВОРОНСЬКЕ
Туго пісня випиналась

над рікою — тятивою,

ніби райдугу пустили

з лісу-бору,

з-за ріки.
Вечорове.

Вечорниці.

Голоси дівчат під місяцем

чорнобриві.


Заздро мріють

заворожені зірки.

VIII. 1959
* * *
З надвечір'я визирає ніч.

Виповнився, визрів ярий обрій.

Не колишеться.

Не мріє.


Не струмить...

— Добрий вечір!

— Доброго здоров'я!

1959
* * *


Не одлюби спою тривогу ранню, —

— той край, де обрію хвиляста каламуть,

де в надвечір'ї вітровії тчуть

єдвабну сизь, не віддані ваганню.

Ходім. Нам є де йти — дороги неозорі,

ще сизуваті в прохолодній млі.

Нам є де йти — на хвилі, на землі —

шляхи — мов обрії — далекі і прозорі.

Шумуйте, весни — дні, ярійте, вечори,

поранки, шліть нам усмішки лукаві!

Вперед, керманичу! Хай юність догорить —

ми віддані життю і нам воздається в славі.

1958
КРУГОВЕРТЬ
1. Рожеве півколо
РАДІСТЬ

ГОМОНИ! ГОМОНИ!


Із струмком, із промінням ранковим,

В вітровім шелестінні, у хмар миготінні яснім,

З тихим плюскотом хвиль, із прибоєм ланів колосковим —

Гомони! Гомони! Так, як вітер, як промінь, як грім.

Гомони! Гомони!
Не вщухай ані миті, ні хвилі.

Бийся крильцями в небі, поглядом голубій.

Хай над нами в нестямі вітрила пливуть зволожнілі,

Хай над нами в нестямі гойдається дзвін голубий.

Гомони! Гомони!
Із струмком, із промінням ранковим,

У сталевім безхмар'ї, де жайворон сипле сріблом,

У трункім надвечір'ї, в настояній днині, підкованій,

Дзвоном крапель рясних, що дощем гомонять над селом.

Гомони! Гомони!
Там, де бджіл золоте колихання,

Зупинись і замрійся. Та кроки свої не спини.

Добра радість буття! Добра щедрість людського кохання.

Добрі пристрасті. Тож — Гомони! Гомони! Гомони!


РАННІЙ БЕРЕЗЕНЬ
День напина тугі вітрила обважнілі,

Шикує дерева, немов останній бій

Спішить зустріти на передовій,

Коли бійці вже стомлені й спітнілі.


Останній день зими! Він ще в грайливій силі

Скубне за бороди ряди зчорнілих стріх,

Ще ллється долами іскристий добрий сміх,

Та березневий сніг уже тривожно-білий.


Не кличу. Не зову. Весна-бо знає пору.

Та бачиться — стежками сніг прокляк,

Й тополі вибігають аж на гору

Побачити, чи не замаяв шлях.


* * *
Тане гомін, мов туман ранковий.

Гасне захід. Вкруг — анітелень.

Над ланами висне спокій —

Голубливо-фіалковий —

і бадьорий супить брови день.
Пінна хмарка проплива — старою згадкою.

Казкою, що дійсністю жива.

Ми з товаришем накрились

Однією плащ-палаткою.

Надобраніч. Для солдата

Рано сонце устава.


Нахилившись над незвіданою тишею

Серця юного, забудь тривожний струм

Неспокою. Вже розмови рідшають,

Сплять однополчани. Мовкне друг.


Поки ранок нам на сурмі виграють,

Поки день днювальні прокричать.

Навіть в мріях для солдата міра є.

Час. Ховайтесь, зорі. Треба спать.


Каталог: authors -> Stus Vasyl
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера
Stus Vasyl -> Палімпсести благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю! У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя. Частина перша


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка