Веселий цвинтар



Сторінка8/18
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,74 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18

ДОБРОГО РАНКУ
Замріяно пливе ранкова каламуть.

Спокійні дерева у маренні глибокім

Горять, немов свічки. І часу вічні кроки

Нікому не дано пізнати і збагнуть.


Долина тихо спить. Та неба сиза ртуть

Уже розгойдана. Під парусом високим

Поранок виплива — довічного уроки

Дано пізнати і дано забуть.


Тож стелься знов, дорого невідома!

Хай будуть радощі, і зради, біль і втома —

Усе, як од віків. І втіха голуба...

Хай усміхаються нам обрії незнані,

Хай люблять, зраджують, і люблять знов кохані.

Хай буде бій, хай буде боротьба.


* * *
На розквітлому лузі

Стежка сміється.

Танцюють волошки

Під вітру спокійний прибій.

Спинися на хвилю

Отут, де красується поле,

Де мріє кульбаба,

Спинись.


На розквітлому лузі.
МОТИВИ ТРАВНЯ
Добрий, о добрий дощ

Над містом грозою зринув...

Нехай хоч на хвилю спочине

Гамір вулиць і площ.

Вікна відкрито, груди...

Дощику, припусти!

І дихають небом люди,

Що падає з висоти.

Біжать, біжать перехожі,

За ними — босоніж — дощ!

Наздожене! Спороще —

Хоч-не-хоч.

Травню! Вируй, розітни

Хмари на шмаття

В хвилю зачаття

Голубої весни!


***
О, слова не зрони! Немов закляття, слово,

Коли бентежний струм нам пульс перетина!

В гучнім акорді рветься і струна —

Вона не забринить, не обізветься знову.


Не помарнуй хвилинами густими,

Хай скороплинними. Даруй нам добру мить,

Коли бджола над нами гомонить,

Б'ючись в повітрі крильцями ясними!


* * *
Ти прийшла ясновида.

Ти вся — і любов, і жага...

Я дивлюсь в твої очі

І повнюсь любов'ю.

Але в коси

Конвалію ти заплела.

Будь же чистою,

Квітко цнотлива!


* * *
Вхопився обома руками

За хвилю: винеси мене!

Вже безпорадному, важка мені

Душа, бо, зігнута, не гнеться

Вже далі спина, бо тепер

Мені одна лиш смерть — за друга

Бо вже ні друга, ані крука,

Бо ані ворога тепер.

Тягни мене, бо упаду,

Замало альпініст, замало

Назнав біду: хист замало

Мене провадить по сліду.

Вхопився обома руками

За хвилю: хвиленько, неси

Мене поволеньки, неси

На гострий прибережний камінь.


МАНДРИ
Скресає далина...

Пливуть і думи й хмари...

Пий голубе вино!

Земля сп'яніла — під крилом

Гойднулась хвильно,

Пливе, втікає і зорить

І назирці тримає

Тебе, мов сина...

Земле! Краю мій!

У сизуватій млі,

Там, де розтав вишиваний рукав,

Лишилось серце...


* * *
Квітне вечора трояндне пригасання,

І в яру струмка гортанний звук...

Стільки правди в горлі, стільки мук

Не переповідати до рання.


Вечір, мов сліпий, кістляві руки

Простяга услід мені. Я йду,

І чатують тіні по сліду,

Мовчки стережуть мене, мок круки.


Вже припавши до землі, причах,

Притомившись, вечір. От і маєш:

Сам сліпий, ти в ніч глуху ступаєш.

Хлюпає любов в твоїх очах.


* * *
Радості збережені дороги знову —

Ти прилинула, мов птаха голуба...

Переливами дзвінкими, мов проміння, ллється мова,

Добрий обрій сповиває золота габа.

Зринула, мов ластівка. Легкою тривогою

Тільки чорно-воронове креше синь крило...

Наопашки сповилася вогняною тогою

І страждання в темно-карих у зіницях залягло.

У дитячих пучках принесла ти вітру —

Ти — не птаха невеличка. Ти — заманливий порив!

Лиш почую щебетання — мову любої нехитру.

І доволі. І недолю я уже заговорив.


ВЕРЕСНЕВА ЗЕМЛЯ
Земле моя,

всеплодющая мати!

І. Я. Франка

Я до тебе прийду і змовкну.

І нічого тобі не скажу.

Пожури ти мене,

Пожур —

Вже чи лагідно, чи жорстоко.



Земле рідна! Сором мені —

Що докину до твого золота?

Марно зринули юні дні,

Нині ж сушить мене гризота.

Разом з осінню я догорів,

Листям осені опадаю,

І між млисто-гірких вечорів

Неприкаяний, сам блукаю.

Осінь крилами в груди б'є.

О, Вкраїно моя осіння!

Чом забракло мені уміння

Звеселити серце твоє?

Голубінь моя, голубінь!

Розтривого моя і муко!

Чом не можу я дать тобі

Своє серце — у добрі руки?

О, коли б то, коли б я зміг!

Рідну землю, тривогами краяну,

Проорав би, як переліг,

В ріллях радості неокраїх!

Земле рідна! Тобі одній

Я волів би служить до скону.

До твоїх до прийдешніх днів

Дотягнутися б хоч рукою.


* * *
Минулі мрії видяться майбутнім.

Хай давні привиди заволокла печаль,

Ти серце вигостри і розум свій насталь

Своїх порадників в дорозі й на розпутті.


Напівзабуте напливає в хвилях,

Де пам'ятливість щирості зрідні...

Вмочи свій пензель в вистояні дні,

І сум і радість вихлюпни і вилий.


За давниною дійсне стало сном.

Воно спливає листям за водою,

Ще червіньково краплене любов'ю.

А вже як ранок брязне за вікном


Тоді відкрий вікно. І вже тоді —

Рушай у день, неначе в світ незнаний,

Де розгойдались до останніх граней

Рахманне сонце і рахманна тінь.


* * *
Життя симфонія, "Симфонія весни"

і сатанинський, зойками — Маневич...

Єврей — по горло. І по горло — невір,

по горло — маячний і мудрий сніг.


Пелюсточками, пальцями, руками,

як жалами співучими, — до віт

березових, хистких, бузково-тканних,

в його лірично-фосфоричний світ.


Несила — бачити. Несила — перестать.

Бо де подітись з зрадними очима?

Ховаються за нашими плечима

пиха і гонор. Стали і мовчать.


Мовчіть і начувайтесь. Бо струну

торкне смичок — і раз, і два, і тричі.

І раптом зойком вистрелить у вічі,

рятуючись од змиреного сну.


І вже здасться — ледве вхопить яр —

пливе митець, простерши руки-крила...

І темінь у ногах провалля вирила...

Не упади. Дивися вгору й вір.


Дивися й вір. Увіруй в торжество

бузково-синіх звуків серед тиші.

Нехай хоч розпач до дерзань притишує,

тож рвися вгору з вірою удвох.


Докіль ти сині руки не розкрилиш,

з душі не вирвеш моторошний крик

чуття, котрого не назве язик,

чуття, котрого у словах не виллєш.


* * *
Була ти мрійною... Далеке й призабуте

Зринає в пам'яті, мов видиво легке,

Неначе марення, мереживо хистке,

Котре не зрозуміти, не збагнути.


Не злинуло чуття! Нехай неперечуте,

Невирізьблене і негомінке —

Дай руку мрії! Хороше відчути

її руки стискання нетривке.


Далекий, дивний сон... Неначе сон — трава...

Спинись, потомлений, з непізнаним бажанням.

Вже степ пожовк. За голубим шептанням

Ти не вловив його затаєні слова...

Та добрий час життя, бо в кожній порі року

Ти невідомість пізнаєш високу!




II. Біль Білий день

III. Круговерть
ОПТИМІСТИЧНЕ
Коли ти вірити в добро навик,

то віруй в землю. Віруй в смерть і крики

Тривожні породіль. Нема одвіку

Легкої віри і легких утіх.


Замало й слів, де треба людських рук.

Будинки зводити, мости ладнати,

Чи древні перелоги поорати.
Учися брати віру. Як беруть

Снопи на плечі. Як беруть лопати

Садівники, щоб Землю перерить

І здобрити. Так, як беруть солдати

Гвинтівки в руки — край свій боронить.

Бери у праці втому і печаль,

Глибій у радості, глибій в стражданні,

Звіряйсь на них, немов на пробнім камені,

Загартувавши серце, ніби сталь.

В роботі научайся, як народ.

До скону свято вірити в добро.
* * *
Дерева, вітром підбиті,

Пещені літом і сонцем,

Піднявши вгору долоні,

Пнуться до неба. Зайшлися

У ритуальному танці.

Я заздрю вам, тривожні дерева

Із добрими дитячими очима!

Ви кожен рік оновлюєтесь: Я ж

До цього тільки прагну.

Людино! Коли дерево сторуко

Голубить небо, вітер, і весну,

І день, і ніч, і вечори, і ранки —

Не забувай, що дві твої руки

Не можуть мати спокою ніколи.


* * *
Берези — навтьоки!

Трава напнулась,

Згинаються тополі

В три дуги.

І спересердя

Хмари хтось

Прогупує,

Та гнівно ляскають

Білясті батоги.

З зазубринами грім,

Немов рубель,

Пригнічує

Поважні хмари-гарби,

І часто падають

Їздового удари.

Ушпарить — синій

Пучиться рубець.

Воли притомлені,

Схиливши круто голови,

Щипають на ходу

Шалену зелень.

Та в'юниться,

Немов батіг, їздовий:

— Рушай, гроза,

Під райдужну веселку!
В КОЛГОСПІ

(образок)
Вантажені машини відійшли,

Ми впали на вологе бурячиння

Відпочивать. Згасає повечір'я

Над полем, ніби спорожнілим літом.


Ляга на землю цигарковий дим,

Дівчата щільно туляться. Притихли,

Потомлені: студентки молоді,

До праці до колгоспної не звикли.


І вечоріють. Засинають. Сплять,

У сні коханно розметавши руки...

А вдалині ледь-ледь відчутний гуркіт

Дрімотні перепліскує поля.


І поки котяться вогні згори,

Густою прохолодою віддалені,

Осіннє поле спочива, дозрівши

Дівочими грудьми, немов плодами.


* * *
Щоб я не знеміг од щастя.

В руйнівному ритмі,

Щоб радість мене виповнювала —

а не втоляла жагу,

скажи, що прологом ночі

буває вечір. І потім

ще ж день пригаса!..

Додам я:


— Хай буде це наша ніч.
ВЕСНЯНЕ
Усміхаються глобусові

Школярі на уроках,

І сонце,

Неначе глобус,

Усміхається школярам,

А за вікном

Реве повесіння,

Вантажене снігом і кригою,

Та лісом тріск іде —

Нові проростають проліски.


* * *

1

Я чую — враз зірвусь. Риданням поночі.



І перетягну горло, мов жгутом,

затисненим в кулак промінням місячним.

Затихни. Все одно поганий друг —

твій крик самотній.

В вікні пливе подвоєна ріка

мого прощання. Синь стає густою,

аж фіолетовою. І рушають зорі —

черлено-ярі п'яні близнюки.

Помру — дорання. Вліво заплива

моя кімната. Коситься вікно.

І так, як місяць утіка з-за хмари,

з-під брів мої важкі втікають очі.

Уже моє загоготіло небо.

У пару пневматичних молотків

ударило. Спливають сосон крони,

мов однокрилі ворони — в пітьму.

І залоскоче серце язичок —

маленькою блакитинкою. Раптом

набухле серце підійде під груди,

ти — між землею і його биттям

затиснений, і вдаришся, мов птаха,

заломиш груддям рятівне крило.

Земля моя! Красо моя! Вкраїно!

Віддаленів твій обрій. Відгримів.

Ти ніби й є. Але тебе немає.

Так ніби кратер залива грозою.

Востаннє перехлюпнулась ріка

мого прощання.


2

На дальнім березі — високі тіні.

Високі сосни. І високий крик.

І полум'я промовистий язик

тріпоче полотном, палахкотіє

від жовтого до ярого і до

блакитно-синього. Стоять старцями

і остигають чорними серцями

високі тіні. Дивно-невідомі.

Ось Порив твій. Ось Розпач. Ось Сльоза.

Ось Меч. А це — Зневіра. Це — Завзяття.

А це твоє прочорнене Прокляття.

Воно зіп'ялося, щоб гримкотіти — завтра.

Стоять Пересторогою. Стоять

близ домовини — мов почесна варта.

Їх не минуть. Тож — не втікай, не варто.

Ще — кілька слів напутніх, як проклять.

Я наближаюсь. Я пливу. Я слухати

вас буду, предки. Говоріть мені,

чи задаремно розколовся гнівом,

чи задаремно забаглося вщухнути.

Кажіть мені. Я слухаю. Я весь

востаннє виважусь на спізнених порадах,

на нових кривдах і на ваших правдах.

Мені — нелегко. Таж і вам — невесело.
ДОДОМУ!
В ілюмінаторі

вже труби заводські

і терикони —

головою в хмари.

Аеродром!

Спалахують пожари

далеких домен.

Вже крила вечора

відлопотіли.

Замріли зорі.

День гойднувсь і згас.

А ти гориш,

ти твориш, вічно поривний,

о залізнобетонний

мій Донбас!

Йдем на посадку...

Спраглими грудьми

розкрилений

літак на землю падає.

Я скучив за тобою,

рідний мій,

моя важка,

моя вагома радосте.
* * *
Ми не перші, і не останні

Під розгойданим небом стали...

Ми добою до бурі поставлені

Лицями славними.

Як могутні дуби-запорожці,

Нам кремезними бути хочеться..

Молодий у борні не поточиться —

Молодий повен моці!

Лиш високого неба,

Тільки б льоту високого —

І спочину не треба,

Ані спокою.

Дружньо линути раді ми,

Занедбавши поради,

Проміж звичними правдами

До незвичної правди.

Юнь вируюча! Молодосте!

Нерозважний Ікаре!

Виростаєш ти гордістю,

Літами караною.

Хай не перші і не останні —

Та завзяттям серця насталені...

У міжзорря! До дальніх гаваней

Вирушаймо!


СВІТАНОК У ЛІСІ
Щось бризнуло попереду,

Наринуло і вдарило

У груди подорожнього.

Заледве голубим струмком

Бринів поранок між дерев,

А зараз повінь зринула

І ліс заворожила.

І солов'ї, по горло в ніч

Загорнені, почувши шум

Світання, захлинаються,

аж згіркло в горлі.

Бреде в ранковій синяві

Світанний гомін. Дерева

Стоять, мов коні, що прядуть

Сполохано ушима.

Їх вітер скоро осідла,

І довгі поводи напне,

І пустить чвалом. Зустрічать

До себе сонце в гості.
* .* *
Захмелів землею дуб,

Захмелів коньячним духом,

Почорнівши од натуги,

Золотавіє од дум.


Запорожець — нелинь-дуб

Край борів отаборився.

Дідьком гнаний, вітер нісся,

Шарпав крону, в дупла дув.


Дуб, важкий, неначе дзвін,

Облітає у дзвіночках.

Тільки мало дня і ночі,

Щоби видзвонився він.


Мало років і століть,

Мало зим і хуги мало,

Аби геть пооблітало

Листя із козацьких віть.


Мало років і століть,

І зичливості, і злості.

Він стоїть, простоволосий!

Вітер дме, а він стоїть.


Вітер дме, а він стоїть.

І пірнувши, наче в віру,

В небі горнім, в небі зірнім,

Як вогонь палахкотить.


Наче сонце ще до дня

Свого вершника пускає.

Золота корона сяє.

Тільки — вершник — без коня.


Синій коню! Долинай.

Тільки скоро! Долинай.

Бачиш — поруб? Долинай.

На сю пору.


* * *
Нашорошений пролісок —

Ніби зайчик уважний

До вітрів і до шереху

Розвесіння гіркого!


Нашорошений пролісок,

Туги синій вістуне,

Годі смутку! Землі пора

Молодою квітчатись!

Нашорошений пролісок,

Зупиняй подорожнього,

Хай схиляє чоло своє

У доземнім поклоні.


Нашорошений пролісок —

Мов дитячий несмілий крик:

Бути радості на землі,

Доки проліски дзвонять.


* * *
Їй-богу, так, напевно, має бути,

Щоб наступала ніч і день згасав.

І восени прощальна туга рути

Видзвонювала в позолоті трав.

Щоб я мужнів, мінився і зростав,

І встиг пізнать, любити і забути,

І згадувати у годину скрути

Тебе одну. Котру одну кохав.

А ти прийшла, мов тінь повечорова,

Ледь-ледь торкнувшись стиглого чола...

І відійшла. І скоро відійшла —

В глибінь. За обрій. В морок. У діброву.

І як тепер себе переконати,

Що добре вірити? Що благо — тільки ждати?


* * *
Ловить кожне вікно по сонечку.

Кожні очі людські.

Кожна краплина води.

Кожне крило метелика.

А ще — в косах,

в піснях заплетено.

А високе чоло?

А вологі губи?

А вимиті росами дерева?

А пряжка міліціонера?

А багнет караульного?

А мідні емблеми на

гембльованій голові?

Всюди — сонце.


* * *
Тобою я ввесь проранений.

Вигойдує серце гнів.

Любив. Та любов не вигоює,

Бо й зцілитись не хотів.

Любив — як губив. Як тратив.

І тратами терпко жив.

Намарне чекав розплати.

Даремно. Не заслужив.

Ані прощення. Ні чемної

Відмови — анічогісінько!

Як пісок на зубах — щемів

На серці військо.

Воюйте ж мене, воїтелі!

Вам треба — я можу завити,

Вам треба — я зможу за вітром

Літерами розгубитись між тител.


* * *
В понеділок зустрівся з дівчиною.

У вівторок — поцілував.

За першим разом — образилась.

За другим — мовчала.


В середу освідчувався в коханні.

Доводив довго-предовго,

коли четвер пропливав,

як козацький байрак — порогами.

В п'ятницю не прийшов на побачення.

У суботу згадав,

але

не прийшов і в неділю.


* * *
Накрапив нам дорогу пізній глід,

земля осіння під ногами стогне,

і сонце огненне

лиша на вітті червіньковий слід.

Хай вечір жовтня жовтий і зелений,

та багряніє вечорова даль.

Чиюсь печаль

пронесли на крилі у тренах

останні журавлі...

А ми з тобою палимо багаття,

набравши хмизу. І при цім вогні

виводить тушшю силуети ніч

скорботна і розірвана на шмаття.

І видалося на єдину мить,

що ніч горить, і ми горим, і небо,

розпечене, вже рятувати треба,

бо спалахне й одразу догорить.

Що ніч, мов магма проплива розплавлена,

що й ти, схилившись на моє плече,

шукаєш інших і чужих ночей

і з них у сні, мов риба, виринаєш,

чужа і рідна. Загаса вогонь.

І я один. І ніч самотня тліє...

Боронь мене, печаль моя, боронь

того, хто боронитись не уміє.

Похолодніло. В тебе сон пройшов,

зчорніла ніч нас разом огортає.

— Я так бажаю...

— Завше ти бажаєш, — відповіла, —

і все не знати що.


* * *
Ти мене не жури.

Не треба.

Я не знаю, чи зміг би

Пожурити колись тебе...

А тепер угорі

Стільки скорбного неба,

У провалля котрого

Лиш дуб почорнілий пограбілі руки простер.

Тільки ж холодно. Холодно.

Тільки ж рук йому не зогріти,

Хоч би він дотягнувся

До найдальшої аж зорі...

Ти мене не жури.

Заблукав я у ночі. Забувся...

Нахоплюся — і тихну,

А стану —

І горлом відчую: не можна

Ніч зволожену

На юначих плечах до світання удвох донести.
Ти мене не жури,

Не кажи, що розлукою

Пахне листя і вітер,

Пахне стежка і ліс...

Хочеш — радістю буду,

Хочеш — буду твоєю мукою.

Лиш не треба, благаю,

Тепер —


Ані слів, ані сліз.
Лиш тепер — я не знаю,

Що зі мною, з тобою — не знаю.

Хто печальний ночами

Пише тушшю скорботу мою.


Місяць дуб розколов

І пильнує за нами,

Бо згубити стежину

Я з тобою боюсь.


Тихо. Тепло. І темно.

Увіходиш ти, щемна,

В груди, в очі, у серце,

Як осінній терпкий настій.

Ну, не сердься! Не сердься!

Недаремно,

О, недаремно,

Розпросторивши крила, вересень

Нас уже наздогнав.

Настиг.
ЕССЕ НОМО!


Ніяк не можу зросту я дійти,

І в зрості зупинитися несила..

Я можу все —

Квітчати повесні,

Мов молоду,

Воскреслу землю,

Можу

Спинити річку,



Видовжить життя

Чи вкоротить його —

На все зугарен!

Я можу неба вимірять глибінь,

Як людські груди виміряють кулями.

Пізнать непізнане,

Щоби потому

Його навіки заховати в землю...

Мені життям даровано безсмертя

І вічну молодість.

Я виростав. З землі.

І син землі,

Не можу зупинитись.

Та й спинить

Мене ніхто не може.

Кожен день

Я чую, як болять мене мої

Уміння і звитяги,

Кожен час

Я чую — раптом надірвуться груди,

І серце вискочить, немов гомункул,

І буде глузувати з мене:

— Що

Зробив ти доброго в житті своєму?



Спотворив я,

А не перетворив,

Велику землю,

З людським серцем схожу.


Вона тріпоче

У моїх руках,

Простертих

У світи безкраї...

Погляд

Темніє мій,



І ошелешене

Моє темніє небо

Ніяк не можу

Зросту я дійти,

Не можу вивірить

Свою натуру

Великою любов'ю,

Щоб відчуть

Биття земної магми.

Земле рідна!

Я виросту! Я піднесусь!

Я зможу


Тебе уберегти!

Осінній сад

Свої обтрусить зорі...

І тоді


Прозорий

Од любові й доброти,

Я землю виораю

Для блакитних весен.


СЛОВО
Ми дуже часто од душі,

Од серця мовим...

А слово ж може задушить.

Чи станс слово,

Неначе кістка — не дихнуть,

Не продихнути.

Допоки слова не збагнуть,

Не перечути.

В словах не вихлюпни з грудей

Ти серця свого,

Котре під горло підійде

І мучить довго.

Бо в кожнім покрику гучнім,

У кожнім слові,

Ми наші мрії, наші дні

Згубить готов і...

Свої радіння і жалі,

Свої тривоги.

Велеречивих на землі

Рятуйте, боги.


* * *
Генерали завше дуже добрі

(бо ж поганий — що за генерал?).

Наш — і справедливий і хоробрий.

Кожному — за батька і за брата.


Захотів — зчинив тривогу-паніку.

Ні спочину хлопцям, ані сну.

Постіль — жужмом. І в пітьму нічну,

прихопивши зброю і лопатки,


речові мішки, уривки мрій —

тих, що при солдатськім узголов'ї...

Несемось, немов на безголов'я.

У шеренги вишикує крик


командирів — і пішли гасати

по яругах, по нічних стежках...

— Бадьоріше повертайтесь, братіки, —

генерал, зціпивши зуби, скаже.


Мов чорти, по груддях біжимо.

Візьмем сопку — то заробим грамоту.

Генерал — як батько для солдата.

Начебто за Богом живемо.


* * *
Коли на землю спадає тиша,

коли приморські кручі

затушовує ніч глуха,

Коли близ берега

тільки світло берегового крейсера

та жовчні очі чужих безсонь —

одне море хвилюється,

одне море не може спати,

мов доброволець,

котрий не знає,

як пахне порохом перший бій.
Коли земля повертається від сонця,

ховаючись у тінь капіта-

лістичної сутності тамбережнього материка,

високе небо Аустерліца

чорніє, голубіє, синіє, зеленіє,

а людські очі

виловлюють з цілого спектра,

ніби рибу, впійману на гачок,

окремі кольори.
В білому небі не видно зір.

Зорі — в чорному небі.

Коли на очі спадає сон.

і ми, потрапляючи в одну з облуд,

думаємо: поснув цілий всесвіт,

на планеті

квітневі брості

у глухі барабанять шиби,

карокорі сади

судомляться од земного крику,

затисненого в маленькі

отерплі кулачки,

до болю стислі.
Вишумовує море,

і повняться дерева

неспокоєм магми.
Коли на землю спадає тиша

яріючих мезозойських зір,

коли приморські кручі

затушовує ніч глуха,

коли близ берега

тільки світло чужих безсонь —

планета обертається

так лагідно,

як матері колишуть

приспане дитинча,

планета летить

своїм завороженим колом.

І тільки магма,

і тільки море,

і тільки сосни

побіля урвища

видають неспокій

благісної землі.


* * *

II

То — пантофлі? Довгий халат?



І собаку кімнатного?

І кохати — закабаляти?

Ах, ти така...
Хай щастить. Хай нас Бог простить.

Най нас чорт. Най нас чорні димове.

Відгорілося. Відкурілось.

Перетрушуймо попілець.

Із багать, із брунатних снів,

із довіри в обіруч —

в моногамію? Згага ж днів

повсякчасно мучить?


Прощавай. Мабуть, більше тебе

не побачу. Навіщо — бачити?

Лжива ладо! Швартуйся до берега,

де собака, халат і тапочки.

Розірвеш? Розметеш? — Ущент?

На лахміття? у клоччя? в друзки?

Обійдеться. Аби з очей —

то й із серця зникають друзі.


Каталог: authors -> Stus Vasyl
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера
Stus Vasyl -> Палімпсести благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю! У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя. Частина перша


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка