Веселий цвинтар



Сторінка9/18
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,74 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18

ВИРОБНИЧИЙ ОБРАЗОК
Робітники сіли обідати,

примостившись у цеховому подвір'ї.

Хто — на лаві, хто — на жорстві,

а хто — так-таки на землі в холодочку.


Дістають — той кефір,

той — ковбасу, той — редьку,

а той, сівши під зіржавілою акацією,

густо посолений хліба шмат.


Лектор лекцію розпочав

під дружній хрумкіт.

Говорив про поезію —

робітники мовчали.

Говорив про культ особи —

мовчали робітники.

Тільки булькало в пляшці,

в пересохлому горлі булькало.

Говорив про робочий клас.

А той сидів, солодко позіхаючи,

і слухняно чекав

кінця.


Поезії том 1-2
* * *
Г.С.

Спить долина, ніжним сяйвом

Оповита. Млосно місяць

Хилить личко блідувате,

Зазираючи у вічі.

Срібні тіні монотонні

Заколисують діброву,

І в беззвучності глибокій

Мріє лілія струнка.

Гей, мандрівниче, спинися

І по втомі вечоровій

Подивись, як денні думи

Перехвилює ріка.

На єдвабній оболоні

Хай гарячі стигнуть скроні,

В сповиточку голубім.

Навкруги — ані шелесне...

Помовчи, як серце чесне...

Опочинь. Нехай воскресне

Віра в сяйві всеблагім.

Гей, мандрівниче, спинися

І по втомі вечоровій

Пий із келиха міцного,

Життєдайну силу пий.

Не зазнавши повертання,

Хвиль непроханих вагання,

Пий до раннього світання

Лип медвянистий напій.

Втома. Ніч. У самотині

На безлюдді бродять тіні,

На безлюдді тіні бродять,

Сосни стомлено скриплять.

Спить долина. Ледь світає

(Обрій в далеч утікає) —

Перші проблиски холодні

Вже на сході миготять.


* * *
Пізній вечір

І жалі старечі

За струмком повільним

їх розмов.


За вікном — хуртечі,

І схиливши плечі,

Слухаєш хорали

Диких молитов.


ВСТУП ДО ПОЕМИ

"СКОВОРОДА"
Холоне ніч у відсвітах багряних...

Навколо — безгоміння. Вдалині

Видніють жовті немічні вогні

Забутих селищ. На степних курганах

Уже з'явився промінь. Золотий.

На сході і на серці — неспокій.


Збудившись, тихо шепчуться гаї,

І промінь рожевіючий тріпоче,

Вже тишу розбудили солов'ї,

На мить затихлі у досвітній ночі.

Вже пил здіймають череди овечі

І голоси видзвонюють малечі.


Край степу — дві тополі — вдаль прийшли,

Щось довго проміж себе гомоніли

Чи грались? — Золоті ловили стріли.

Похмурі тіні нишком підійшли

До шляху — вже хвилюється дорога,

І прохолода розтає волога.


Кинь затишок. Покинь свої чертоги!

Шляхи дзвенять, мов струни голосні.

Валки, валки. І чумаків пісні...

Благословляють ранок мирні боги.

А в небі, мов проміння, лунко лине

Все вище й вище — пісня солов'їна.


Привіт вам, краю рідного синам!

Уклін тобі, земля, і рідна й мила!

Зі мною ви і радощі ділили,

Невдачі теж ділили — пополам.

Тож перед вас схиляюся уклінно,

Не знаючи — гріховно чи невинно.


Нехай дитинство миттю перейшло

І юність хай проз мене прошуміла,

Крилом змахнувши — серце зберегло

І те, що завше молодо яріє,

І те, що барвно міниться лиш раз,

Але з непам'яті іскріє, мов алмаз.


Нехай на раннім я горів огні

Немудро-щедро. І в юнацькім шалі.

Розгойдані не затихали шалі

На терезах. Та молодечі дні

Мені в путі зорять дороговказом,

Щоб серце й розум йшли зі мною разом.

II

Замріяно дорога майорить



І манить око і за обрій вабить,

Де силует видніє. Звідти, мабуть,

Хтось до села, у Ковраї спішить.

Сковорода! Забувши давні чвари,

Він знову поспішає до Тамари.

Ось і село. У задумі ранковій

Схилились верби. Півнів пізній крик

Лунає гостро. Мить — і як потік,

Прорвавши греблю, лине очманіло,—

Село, збудившись, враз загомоніло.

Тамарин двір уже піднявсь на ноги,

Підвівшись, сквапно сон жене з очей,

Ще позіхає. Став біля порогу

Сковорода й спинився. До дверей

Не доступитись. Навіть до воріт —

Це псарня панський береже живіт.


* * *
(Ти червоно ніколи не горіла,

О пізня кульбабо! Голівка посивіла

Хитається дрімотно у півсні —

Краси останній слід. Так само навесні

Ти піднімалася, в замріянні зростала,

Ти красувалася в пишноті молодій...)

Тремтить нитками порваних надій

Прозоре павутиння... Хвиле, стій!


* * *
Їй-богу, добрий вітер!

Весна пливе у гомінких струмках,

Блищить і день, і ніч, і капелюх, і дах.

Усе всміхається, підноситься, радіє...

Блажен, проживши вік, хто так і не уміє

Читати мудрості скрижалі по складах.


* * *

В. Ст-к

Мистецтва він не знав. Він знав життя єдине,

Глибокий, вдумливий, і мрійник і мудрець.

Ні — більше мрійник! А чому ж кінець

Ти чув, передчував і кликав: най він зрине!

Ти гнівний в горі був. У горі був безмовним,

Немов титан, що по гарячих днях

Струсив прокляття, виборовши страх

В своїм важезнім подвигу жертовнім.

Ти кликав, звав: Любіть. Та серед рідних піль,

Що стигнуть, гаснучи — їх сповиває біль,

Їх сповиває крик — ти сам налився гнівом

Мудрець чи мрійниче? Юначе, зупинись,

Поглянь у добрі очі і замрійсь,

І перед ним схились, як перед дивом.
РЕЗИҐНАЦІЯ
Устає і волає

До ранку, до сонця, до світла.

Пливуть над рікою

Розгойдані зшуми нічні.

Немовби примари,

Як дзвони важкі вечорові,

Холодні і довгі.

Мов тіні, хвилини сумні

Стоять біля мене,

І томиться серце студене,

Шипить і диміє,

Мов грозами спалений дуб.

Жадане — наближся,

Утрачене — знов озовися!

Хоч спомином-згадкою

Ледь доторкнися

До мого чола,

До обличчя,

До губ.
СКОВОРОДА. ХВИЛЕВІ ТРЕНИ
В коротких зойках стишеного болю,

В снах одержимого — в них має голубінь —

Нам не розкрить незнаність одкровінь,

Нам не спинить незнаності сваволю.

Хай і відринувши утому резигнацій,

Нам не побачить обрій на очах.

Невже і справді ж бо — утримує нас страх

Од розбуялих дійств і акцій.

Чи ми — не ми? Чи нас і не було?

Ні — ми були і є, і навіть будем — дітьми,

Що пнуться пучками, стенаючись од пітьми,

Як папороті цвіт — цвіло чи й не цвіло.

Зарання скептики — їх рання немощ мучить

Вже розувірені (о бузувірства чар!),

Ми розпачем руйнуємо олтар

Й самим собою буть нам скоро надокучить.

Поміж народами ми лиш каріатиди.

Котрому предкові подяку воздаю?

Я невідомості себе передаю —

Нічого не втаю — я весь горю од встиду.

Нам Посейдонів жезл тримати не дано,

Й нащадкам не з руки важка його трійчатка,

За днями губиться остання віра-гадка,

А згадка, загадка затягує на дно.

Ні, ми не пещені в своїй земній юдолі,

Зазнавши од віків достоту зла й добра,

Коли ж збереться наша агора,

Скликаючи на прю, скликаючи до волі?

Невже для нас — одне-єдине пригасання

І ані ропоту, ні розпачу, ні мсти.

Невже останні спалено мости

До навіть горем дорогого повертання?


* * *
Проходьте в хату, гості випадкові,

Несіть мороз і пар з вологих уст,

І так, вдивляючись в обличчя незнайоме,

Ми таїнства людських щедрот пізнаєм.

Ти віднайди в тривозі строгих ліній

Чола і вилиць, рота теплий струм,

Що ось іде між нашими серцями,

Виповнюючи серце, ніби дзбан.

Заходь до хати! Сядеш біля столу,

За чарою вина погомонім.

Хай грають шиби в золотім промінні,

Хай серцю стане радісно і тоскно.

Спроквола цідим тишу сизувату,

Немов вино, терпке, трунке вино.

Та в тиші нам дано було пізнати

У розгалуженнях розмріяння одно.

Заходьте в хату, добрі, чесні, щирі,

Заходьте в хату, смуток добрий свій

Проносячи повагом у кімнати,

Де по кутках ховається чекання.

Поглянь з вікна — в розмріянні ефірнім

Нам вид свій каже сонм каріатид.

Ілило[?], бо в чеканні голубому

На радощі лягає їхня тінь.

24.2.60 р.
В НОЧІ
Заколиш мене, лукава,

Може, грішна, може, й чиста

Змовкне слава без угаву,

Ніч приспить обох імлиста.


Срібний місяць напідповні

Визирає з-поза хмар.

Принеси дари жертовні

На нічний олтар.


Раз по разу слів разочки

Ти нанизуєш іскристо.

Жеврійте ж, разки намиста,—

В казці будуть оторочки.

27.8.1959
* * *
Не любити тебе — не можна.

Володіти тобою — жаль.

І хвилина діяння кожна

Випромінює нам печаль.

Бути разом... в однім цілунку.

Злить уста і серця свої.

Тільки в хвилі нема порятунку...

Плачуть вночі лишень солов'ї...

Ти в хвилину чуттєвої бурі

Не віддайся мені, дивись,

Бачиш вечора крила похмурі?

То над нами вони зійшлись.

Хай нам кажуть: любити можна

Тільки раз. Того разу й жаль,

І щаслива хвилина кожна

Випромінює нам печаль.

Не ховайся в зволоженім зорі,

Бо розгойдані береги

Поглинаючих фантасмагорій

Будуть завжди нам дорогі.

Ні! Знайти і в чуттєвих бурях

Не перейдену нами грань,

Щоб не відати днів похмурих,

Щоб не знати про гнів прощань.

Не любити тебе — не можна,

та й любитись з тобою — жаль,

бо хвилина кохання кожна

випромінює нам печаль.


* * *
Вимріяна і близька донині,

Незнайома, але й знана теж,

Заховавшись в довгій самотині,

Вже мене не кличеш, не зовеш.

Спогадами не повернеш хвилі,

В сумі сновидіння не відкинь,

Не скорись непам'яті в знесиллі

І фантазувати не покинь.

Не зрони кохання в теплім гніві —

Ти мені дорогу перейшла,

Опустивши очі мовчазливі,

Лиш на серці легкий сплеск весла.

Може, ти нічого не забула,

Може, ти і досі зберегла

Серце, розтривожене і чуле, —

Тільки все припорошила мла.


* * *
Заради мук і сухозлотних марень

Ти відцурався в цій самотині

Живого щастя.
* * *
Ми їдемо на схід крізь білопіння гречок,

Незнаним видиться нам плетиво доріг,

Берези в мороці і сонний оберіг,

Отари в куряві розблуканих овечок.

Ми їдемо на схід, врізаючись в поля,

В його розгойдані і непокірні хвилі,

В скорботнім забутті тополі посивілі

Нам клонять вітами привіт земний здаля.

Ми їдемо на схід, ми їдемо на схід.
* * *
Багаття згасло. В тебе сон пройшов.

Тікає ніч. Самими нас лишає.

— Я так бажаю...

— Завше ти бажаєш, — відповіла, —

І все не знати що.

7.12.62 р.


* * *
О, ні! Не марно твій буяє гнів!

В глухім прокльоні затремтіли губи,

Бо той, хто звів тебе до тяжкої загуби,

І не кохав тебе і не любив.

Нас у Дубинку вивели дороги

На перепуття розуму й чуття,

І блисками палали пречуття

У погляді твоїм, заледве строгім.

І ти, покірна покликові долі,

Дубову гілку простягла мені,

Коли, на мить лишившися одні,

Ми раптом вчули бодрощі сваволі.

І вже підвладні голосу природи,

Вже віддані стривоженим чуттям,

Незвіданим сповиті забуттям,

Забулись, не ждучи винагороди.

Хай гнів буя! Напевно так належить.

Його тремтливо-пристрасні вогні

Тобі окреслять молодечі дні

І мить, що губить, зраджує й бентежить.


* * *
І все побачити, і все забути,

Поміж вечірніх тіней пронести,

Мов смолоскип, душі горіння пізнє —

У ньому є і мирри дим і чад.

Останні спогади на вогнищі спалити,

Щоб знову поставати на дозвіллі

І чути радість, що тебе по вінця

Виповнює — і вранці чути дзвони,

Що за спиною в грізному безладді

Звучать в могутнім тоні, уявляти

Себе поміж героїв чи страждальців,

Все, як дитині хочеться в дитинстві.

Так! Все пізнать, зневіритись, забутись,

Бо що за тим, що ми в путі зібрали,

Бо що в стражданні, ще не перечутім,

Що в радості, котрої не пізнав?

І все побачити, і знову все забути!

Так! Бути катом, плоттю, дивним духом,

Котрий, знемігшись, поринає в хмари,

Котрий по втомі знову п'є холодну

Вологу з життєдайного джерела.

О, тільки бути юним і змужнілим,

Щоб в тисячних розпуттях віднайти

Звучанням серця — радісну дорогу,

Змужнілість хай нам каже гідну путь.

Що в тих чуттях, котрі ведуть на плаху,

Де радість в голубому винограї,

Котрий міняє кольори й тони

В овальнім діонісійськім початку?

Що в тій подовжній мовчазливій тузі,

Що скращує печаль і мінить радість?

Що в тій розметаній і нестійкій гонитві

За даллю, що тікає і зника.

За кожним колом інше коло зродить,

А ти спішиш намарне, щоб себе —

Вже не її — зустріти і відчути,

І потім мовити: Мета неутоленна

Мене покинула на грізнім перепутті.

Я так стремів за нею, а натомість

Розраду в резиґнації знайшов.

І все б побачити, і все б збагнути,

І все б зустріть, згубити, віднайти,

І спопелить минулого мости,

Щоб крізь тривогу дня свій голос серця вчути.


* * *
Ти приснилась мені у мовчанні густому, як сон.

Ти мені увижалась далекою свічкою з пітьми.

Ти оточена щастям —

Чоловіком щасливим і дітьми.

Все як треба — любов, теплий обрис, неспокій, півтон.
* * *
Старезним рам'ям весь обмотаний,

Кричав на площі ідіот:

Свободу дайте — божеволіти,

Хай божеволіє народ.

І так подумалося потім:

Невже свободу — ідіотам?


ВТОМА
Рухливі тіні на воді —

мов пасма туги —

хай буть біді — не буть біді —

не мовлю вдруге:

Це чорне озеро німе

в блакитнім ореолі

мої вітрила хай надме

і вкаже шлях до волі.

Завмерли тіні на воді,

немов перед грозою.

Ні, ми уже не молоді,

раз кроплені сльозою

рухливі тіні на воді,

мов привиди сновиддя...

Хай буть біді — оце тоді,

коли пригасне на воді

золочене обіддя.

Хай в пасма осені руді

вплететься промінь ярий.

Люблю мигтіння на воді

відтінених пожарів.

4.9.61 року.

Біля Місяжу
* * *
Я заздрю вам, замурзані коханці,

Що стоїте в спецівках робітничих —

Про щось воркують, ніби голуб'ята,

І тільки квітнуть лиця спаленілі.

У нього чуб звисає непокірний,

Блищать лиш очі й зуби, а вона

Таке собі худеньке й соромливе

Дівча — цвіте од радості, од щастя.

Я заздрю вам — по-людськи, чесно заздрю

І вашій вірі в долю незрадливій,

І сміху вашому, що вас ріднить і близить,

Тому, що вам так дружньо шлють вітання

Друзяки ваші з лісів робітничих —

Усі, усі радіють разом з вами,

Я заздрю вам за ці несмілі рухи

Юначих серць, за погляди несмілі,

За ці несмілі потиски долонь —

Тож хай над Вами квітне веселкове

Любов, котрої ви ще не напились.

Ви бачте, навіть райдуга для Вас

Любові пишне коло скресала.

Тож бережіть довірливе стискання

Робочих добрих мозолястих рук

Своїх.


17.12.61 р.
* * *
Ні на що не нарікай з печаллю.

Рідне і кохане — все мине.

Все прийми — буттєве й неземне.

Те, що заховалося за даллю,

Не поверне більше, не верне

Ні на шепіт стишеного болю,

Ні на крик розгойданої мсти —

Полюби неспокій самоти

З запахом міцного каніфолю.

Та в щедротне дивовижних днях

Голубінь розмріяного поля

Нам доносить розбуяла воля

В часових і тембрах і тонах.
* * *
Це не рань юнця, що вперше губи

Простяга до ще не знаних губ.

Збережися од нової згуби,

Як постали тіні давніх згуб.

І тобі я не скажу ніколи,

Хоч не раз раніше говорив:

"Сине небо це високочоле

Задля нас Всевишній сотворив".

Знаю — ти не віриш в доброчесність.

Є негідник. Решта — більш чи менш.

Хто знайде в цих думах суперечність,

Тільки що ж ти цнотою зовеш?

Ти говориш, що в вечірню повінь,

Коли туга серце напува,

Проступила раптом невідомінь

В надвечір'я і в чужі слова.

Місяць мовчки виказав про згоду,

Яро тліли зорі золоті...

Я тебе любив за грішну вроду,

Ти мене — за терни у житті!

Я тебе не відлюбив, не випив,

Ти сказала навіть — недопив.

...Вересневий вечір десь захлипав

І фіранки чорні опустив...

Ти — єдина в самоті розрада,

Просвіток осінньої пори...

Не кажи — тебе чекає зрада

І любов чека — не говори.

Ні, нема ні зради, ні любові,

Як немає вічного огня.

Перебувши, я віддав швартові

І відчалив геть якогось дня.

Понесуся в життьовому вирі,

Навіть не простившись, відпливу

І віддамся мандрівничій вірі:

Тиху пристань стрінути нову.

Тільки не кажи, що до старого

Нам не буде більше вороття —

Там в сузір'ї сивім Козерога

Висне сум за втраченим життям,

Ні, не рань юнця, що вперше губи

Простяга до ще не знаних губ.

Ні, твоєї я не прагну згуби —

Досить смутку од минулих згуб.


* * *
Душа із жезлом судії

прийде і стане раптом в дверях,

і — вщухни, гомін! Вщухни, шерех!

Мовчи. Останній суд — її.

Діяння, помисли і спроби —

все викладай і не втаї

і зневіряння, і хвороби,

жалі і радощі свої.

І скаже суд: запам'ятай:

пали себе вогнем пекельним,

хоча й не будеш несмертельним,

та що віддати — те віддай.


* * *
Скажи, що прологом ночі

Буває вечір тремтливий,

І день пригаса. Додам я:

Хай буде це наша ніч.


* * *
Полтавщино! Я пізнаю твій голос,

Коли кують немовкні зозулі

І в колос пророста пташиний щебет,

Що будять тишу і дають відчути

Її глуху, аж сизу, глибину.

Полтавщино! Ті ж обріїв півтони

Сповиті сиззю голубих димів,

І тиша благодатна, і мрійливість,

І втома, і окраса цього краю.

Полтавщино! Де ніжний спокій висне

І до сих пір блука Сковорода,

Йдучи на плеса нив, на тихий шум діброви

І бусраків давню таїну.

Коли б не ці дроти, не літаки, не гуркіт

І чорний дим із чорних чагарів,

Де паровози обрій рвуть на шмаття —

Мені б здалось видіння добрим сном,

Котрий нелунко рветься... а по тому,

Коли ти накликаєш добрих духів,

Щоб крізь уяву вихопити дійсність —

Ніяк не можна пов'язати разом

І обриси, і тони, й ностальгію.

Цей тихий жаль, і теплий сплін і сум,

І лиш по цьому пізнаєш кордони

Між дійсністю і вимріяним сном.

Квітень 1960 р.
* * *
Це небо, де блакить дзвінка

Провалюється в соснах,

Блакить, що глибшає снігами сизуватими,

Іскрінням снігопаду голубого,

Це зеленаво-неприступне небо

Таке холодне, як кохані очі —

Ти їм даруєш усмішки уклінно,

Вони ж тебе байдуже проводжають.

Ти зупиняєшся і віриш — що мине

Лише єдина мить — і зразу серце,

Розкуте першим променем, всміхнеться

І обігріє стиглий лоб і очі.

Та небо бавиться заобрійними хмарами

І все земне не бачить, не сприйма.


* * *
Давнього дня сновидіння забуті,

Пам'яттю сковані, променем скриті,

Гаснуть бажання, що зреченням скуті,

Пещені ласкою, сумом повиті.


Давнього дня ми в печалі відчалили,

Берег вже крився за даллю морською.

Крики прощальні нам серце печалили

Звуками любими, їх гіркотою.


Давнього дня ми страждали і падали —

І поставали за хвилею пінні

Обрії давні, в котрих ми розрадились,

Обрії давні, замріяні в сині.


Давнього дня буйнограйними сплесками

Тіні хилили долоні до моря,

І сподівання ставали гротесками,

Повними радостей, повними горя.


Давнього дня ми в печалі причалимо

В тихім затоні, затоплені хвилею

Радості. Люльку останню розпалимо.

З вірою борячись марно безсилою.


Давнього дня сновидіння прилинули,

Давнього дня сновидіння кохані.

В вечора сплесках останні пролинули,

В вечора сплесках розтали останні.

3.11.1960 р.
* * *
І зорі тихо падають на воду —

В'юнкі маленькі риби золоті,

Що плещуться в вечірній самоті.

Пильнує місяць їх цнотливу вроду.


* * *
Білі плями хмар в вечірнім озері —

Пітьми лісової світлячки,

Мерехтливі тіні очерету,

Темна синь далеких берегів;

Острів затихаючих пожарів —

Зустрічей, звірянь і зневірянь —

З забуття проясненим постань

В добрім сплеску весельних ударів.

І повір, що білі плями хмар —

Мов подяка страднику, мов дар

За хвилини розпачу похмурі.

Хай буяє осені пожар.

Горе, хто увільнений од чар

Потім потрапля в обійми бурі.



1. 11. 1961 р.

озеро Кисегач
* * *
В небі голубім — бордові хмари,

Сине озеро і зеленавий ліс,

Жовтий берег, жовтий очерет,

Острів забуття, тужливо-сонний.

І слідкує змріяний поет,

Як встає з води туман фантомний.



1.11.І961 р.
* * *
Як тебе згадати, босоніжку,

В вересневій позолоті трав,

Соромливо-радісну усмішку

У сибірських розцвітах заграв.


Як тебе згадати, гарноброва,

Коли осінь зодягла печаль,

І похмура туманіє даль,

Мовчазна — без гомону, без слова.


Мовкне поле, обагрився став,

І утома наляга на плечі,

Я вже не промовлю: "Добрий вечір,

добрий вечір, бо я ще не спав".


Ранок не розкаже в день бадьорий,

Не програє, ані протрубить,

Що кохання поєднали мить

І уста, і радощі, і зори.


Як тебе згадати в Приураллі

Поміж чорних сосон і ялин,

Свище вітер в моторошнім шалі,

В мене горе, а у тебе син.


Я з тобою кожен день, недоле,

Без печалі, без скорбот, без сліз,

Тільки чорний облягає ліс,

Чорний ліс простерся наоколо.


Як тебе згадати, босоніжко,

Коли мчиться-рветься заметіль,

Коли важко, то поплачеш нишком

Поки я повернуся відсіль.


Не розлийся в знівеченій тузі,

Не ридай — ридання не спасуть.

Вітер квилить-проквиляє в лузі,

І за вітром голосу не чуть.


* * *
Ти, може, став оце і думаєш про сина,

Котрого — жди, не жди — не скоро дочекать.

Де ти блукаєш по світах, дитино,

З якого тебе краю виглядать?


Бажань нема і поривів немає,

Немає духу, щоб співзвучна мідь

Його зуміла до борні збудить,

Чи ждав чи ні — не віда він, не знає.


Спини в вікні засмучений свій зір,

Де прямо в шиби вишні віття хилять,

Вони з тобою разом дні поділять,

Вони не зрадять — їм єдиним вір.


А син як прийде — ти його зустрінеш

Біля воріт, з дитинства битий шлях

Вже затужавів, висохнув, прочах.

Куди ти тільки сльози смутку дінеш?


* * *
Вже вересень згубив останні пелюстки,

Останнє листя по степах розвіяв,

Ледь-ледь пройдеться берегом ріки,

Додолу опустивши довгі вії,

Кохана осінь. Вірна, ніби смерть,

Печальна, ніби тінь повечорова, —

І в холоді зітха сумна діброва,

І невпізнанна бродить круговерть.

Моя пораднице на життьовім розпутті,

Остання хмарка з літньої грози,

Берізки, в жовті чобітки узуті,

Згубили чар своєї бірюзи.

Ставок затих, і бродять довгі тіні —

Густі тумани чорних чагарів.

І на воді гусиний крик. Години

Дождати годі. Ти також згорів.



12.10.1961 р.

озеро Кисегач
* * *
В хаосі зглиблених світів,

Де вічна круговерть,

Нема неплинного в житті,

Неплинна тільки смерть.

В хаосі зглиблених світів,

Де вічність — тільки тінь,

Котру уздрівши, ти хотів

Життя пізнать глибінь.,

В хаосі зглиблених світів

Ти тільки метеор,

Що в хвилі зринувсь і згорів

В суворій тайні зорь.

І що в тій таїні — пізнать

Заказано тобі,

Дано нести важку печать

І зринути в ганьбі.

Тобі не чути одкровінь,

Коли у віщий час

Загомонить прадавня тлінь

І зрине порух, зрине рінь.


* * *
Я вивчений вимірювать глибінь —

чи неба, чи людських грудей. Я вмію

пізнати непізнанне. Тільки як

уберегти од скону землю рідну,

уберегтись од смерти, од вітрів,

сховати голови, дотепи сипать

і чути, як видзвонює життя

по людських черепах, од часу зжовклих.

(Мов чотки, людські черепи пожовклі)


Каталог: authors -> Stus Vasyl
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера
Stus Vasyl -> Палімпсести благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю! У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя. Частина перша


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка