Відкрите суспільство та його вороги



Скачати 12,46 Mb.
Сторінка14/58
Дата конвертації11.03.2019
Розмір12,46 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   58

Як засвідчили наведені вище цитати, колективіст Гегель, подібно до Платона, уявляє собі державу як організм, і, наслідуючи Руссо, котрий наділив державу колективною «загальною волею», Гегель наділяє її свідомою і розумною сутністю, її «розумом» чи «Духом». Дух, що його «суть суті — діяльність» (що засвідчує залежність від Руссо), є водночас колективним Духом Нації, який формує державу.

Для есенціаліста знання або розуміння держави мусить явно значити знання її сутності чи Духу. І як було показано26 в попередньому розділі, ми здатні пізнати сутність та її «можливості» лише з її «дійсної» історії. Отже, ми підходимо до головного положення історицистського методу: способом набуття знань про такі соціальні інституції, як держава, є вивчення їхньої історії або історії їхнього «Духу». Два інші історицистські висновки, зроблені в попередньому розділі, також логічно витікають з цього. Дух нації визначає свою приховану історичну долю. Кожна нація, що прагне «виявитися в існуванні», мусить заявити про свою індивідуальність або душу, вийшовши на «кін Історії», тобто шляхом боротьби проти інших націй; предметом і метою боротьби є світове панування. З цього ми можемо побачити, що Гегель, як і Геракліт, вважає, що війна є батьком і царем усіх речей. І так само, як Геракліт, він вважає, що війна справедлива. «Світова історія — це всесвітній суд», — пише Гегель. Як і Геракліт, Гегель узагальнює цю доктрину, поширюючи її на світ природи, витлумачуючи контрасти й протилежності речей, полярність протилежностей тощо, як різновид війни, як рушійну силу природного розвитку. І подібно до Геракліта, Гегель вірить у єдність або тотожність протилежностей; справді, єдність протилежностей відіграє таку важливу роль в еволюції, в «діалектичному» прогресі, що ми можемо зобразити ці дві гераклітівські ідеї — війну протилежностей та їхню єдність або тотожність — як основні ідеї гегелівської діалектики.

До цього моменту ця філософія постає як доволі пристойний і чесний історицизм, хоча, можливо, й дещо неоригінальний27; і здається, нема підстав називати її вслід за Шопенгауером ошуканством. Та це враження починає змінюватись, щойно ми вдаємось до аналізу гегелівської діалектики. Він-бо пропонує цей свій метод, озираючись на Канта, котрий у своїх нападках на метафізику (шаленість цих нападок можна оцінити з епіграфа до мого «Вступу») намагався показати, що всі подібні теорії неспроможні. Гегель ніколи не намагався спростувати Канта. Він схилявся перед кантівським поглядом і викривляв його до його протилежності. Ось так кантівська «діалектика», наступ на метафізику, була обернута в гегелівську «діалектику» — основне знаряддя метафізики.

Кант у своїй «Критиці чистого розуму» стверджував під впливом Юма, що чиста теорія або розум, щоразу проникаючи в галузь, де не можуть бути перевірені досвідом, схильні впадати в протилежності або «антиномії» і продукують те, що він недвозначно назвав «чистими примхами», «дурницями», «ілюзіями», «неплідним догматизмом» і «неглибокою претензією на всезнайство»28. Він намагався показати, що кожному метафізичному твердженню чи тезі, що стосується, скажімо, початку світу в часі чи існування Бога, можна протиставити контртвердження або антитезу; при цьому, він вважав, що і те виходить із тих самих припущень і може бути доведеним з однаковим ступенем «очевидності». Іншими словами, виходячи за межі сфери досвіду, наша теорія не може мати статусу наукової, оскільки на кожний доказ там знайдеться рівноцінний контрдоказ. Наміром Канта було раз і назавжди покласти край «огидній плідності» писак про метафізику. Та, на жаль, наслідок виявився зовсім іншим. Кант поклав край лише намаганням писак скористатися раціональними доказами; вони облишили тільки спробу навчати, але не зачаровувати публіку (як зазначає Шопенгауер29). Кант сам, безперечно, значною мірою завинив за такий перебіг подій, адже туманний стиль його праць (написаних поквапом, хоча й після довгих років роздумів) немало сприяв подальшому пониженню низького стандарту ясності в німецькій теоретичній літературі30.

Жоден з метафізичних писак, що з'явився після Канта, не спробував спростувати його31; а Гегель, зокрема, мав ще зухвалість схвалити звисока Канта за «відродження Діалектики, якій він повернув добре ім'я». Він учив, що Кант мав цілковиту рацію, звертаючи увагу на антиномії, однак помилявся, переймаючись ними. В самій природі розуму закладено необхідність суперечити самому собі, стверджував Гегель; це зовсім не слабкість наших людських здібностей, а власне сутність усієї раціональності, що мусить працювати з протиріччями й антиноміями, адже саме в цей спосіб розвивається розум. Гегель стверджував, що Кант проаналізував розум так, наче той був статичним; що він забув, що людство розвивається, а з ним розвивається наша суспільна спадщина. А те, що ми залюбки називаємо нашим власним розумом, є лише продуктом цієї суспільної спадщини, історичного розвитку тієї соціальної групи, в якій ми живемо, — нації. Цей розвиток відбувається діалектично, тобто в тритактному ритмі. Спершу пропонується теза, але вона породжує критику, може заперечуватися опонентами, котрі висувають її протилежність — антитезу; в зіткненні цих поглядів виникає синтез, тобто різновид єдності протилежностей, компроміс або примирення на вищому рівні. Синтез убирає в себе, так би мовити, дві первісні протилежні позиції, замінюючи їх; він зводить їх до своїх складових, заперечуючи їх унаслідок цього, підносячи й зберігаючи. Щойно синтез відбувся, весь процес може повторитися на вищому від досягнутого рівні. Такий, у небагатьох словах, тритактний ритм прогресу, що його Гегель назвав «діалектичною тріадою».

Я цілковито готовий визнати, що це непоганий опис того способу, в який критична дискусія, а отже, і наукова думка можуть іноді прогресувати. Адже вся критика полягає у вказуванні на окремі протиріччя чи розбіжності, а науковий прогрес полягає переважно в усуненні протиріч, де б ми їх не виявили. Це означає, однак, що наука спирається на вимогу, яка полягає в тому, що протиріччя неприпустимі й їх треба уникати, отож відкриття протиріччя примушує вченого докладати всіх зусиль, щоб усунути його; і звичайно, щойно протиріччя визнається, вся наука мусить зазнати краху32. Одначе Гегель засвоює зовсім інший урок із своєї діалектичної тріади. Оскільки протиріччя — це засоби, завдяки яким розвивається наука, він робить висновок, що протиріччя не лише припустимі й неминучі, а й що вони дуже бажані. Ось така гегелівська доктрина, яка може зруйнувати всю аргументацію і весь прогрес. Адже якщо протиріччя неминучі й бажані, то нема потреби й усувати їх, а отже, весь прогрес мусить зійти нанівець.

Та ця доктрина — лише одна з головних догм гегельянства. Намір Гегеля — вільно діяти з усіма протиріччями. «Всі речі суперечливі самі в собі», — наполягає він33, з метою обстояти позицію, що означає кінець не тільки для науки, а й будь-якого раціонального доказу. Причина, з якої він бажає прийняти протиріччя, полягає в його бажанні зупинити раціональну дискусію, а разом з нею — науковий та інтелектуальний прогрес. Унеможливлюючи дискусію та критику, він намагається зробити свою власну філософію непробивною для будь-якої критики, так щоб вона постала як глухий догматизм, убезпечений від будь-яких нападок і недосяжний, як вершина всього філософського розвитку. (Ми зустрічаємо тут перший зразок типового діалектичного перекручення; ідея прогресу, популярна в період, що привів до Дарвіна, але ворожа консервативним інтересам, перекручується на свою протилежність, тобто в розвиток, що вже завершився, — зупинений розвиток.)

Досить про гегелівську тріаду, один із двох стовпів, на які спирається його філософія. Значення цієї теорії проявиться, коли я звернуся до її застосування.

Другим стовпом гегельянства є його так звана філософія тотожності. Це, в свою чергу, одне із застосувань діалектики. Я не збираюся гайнувати час читача, намагаючись надати цьому смисл, бо, зокрема, робив таку спробу в іншому місці34; адже в основному, філософія тотожності є лише безсоромним ухиленням від прямої відповіді й, користуючись словами самого Гегеля, складається тільки з «вигадок, навіть дурних вигадок». Це лабіринт, у якому заблукали тіні й відлуння минулих філософій — Геракліта, Платона й Арістотеля, так само як Руссо і Канта — і в якому тепер вони справляють своєрідний відьмацький шабаш, несамовито прагнучи спантеличити й заморочити наївного глядача. Провідною ідеєю і водночас з'єднувальною ланкою між гегелівською діалектикою і його філософією тотожності є теорія Геракліта про єдність протилежностей. «Дорога, яка веде вгору, і яка веде донизу — тотожні», — зазначив Геракліт, і Гегель повторив його думку, сказавши: «Шлях на захід і шлях на схід — один і той самий». Цю гераклітівську теорію тотожності протилежностей Гегель застосовує до безлічі ремінісценцій з давніх філософій, які в такий спосіб він «зводить до складових» своєї власної системи. Сутність та «ідея», одне й багато, субстанція і акциденція, форма і зміст, суб'єкт і об'єкт, буття і становлення, все й ніщо, мінливість і спокій, актуальність і потенційність, дійсність і явище, матерія й дух — усі ці привиди минулого навідують мозок Великого диктатора, поки він виконує танок з повітряною кулею, зі своїми дутими й вигаданими проблемами Бога і світу. Одначе в цьому божевіллі є метод, а саме — прусський метод. Адже за видимою плутаниною ховаються інтереси абсолютної монархії Фрідріха Вільгельма. Філософія тотожності служить виправданню існуючого порядку. Її головним наслідком є етичний та юридичний позитивізм — теорія про те, що все суще є добром, оскільки не може бути інших стандартів, окрім існуючих; це доктрина права сили.

Як виникла ця теорія? Завдяки низці ухилень від прямої відповіді. Платон, чиї «форми» та «ідеї», як ми бачили, цілковито відрізняються від «умоглядних ідей», зазначив, що лише «ідеї» реальні, а всі тлінні речі нереальні. Гегель запозичує з цієї теорії рівняння Ідеальне=Реальне. Кант говорив у своїй діалектиці про «Ідеї чистого Розуму», вживаючи термін «ідея» у розумінні «умоглядних ідей». Гегель запозичує звідси доктрину, що ідеї є чимось розумовим, духовним чи раціональним, що можна виразити рівнянням «ідея»=Розум. Разом ці два рівняння, чи швидше ухилення від відповіді в рівнянні, дають Реальне=Розум, що дозволяє Гегелю стверджувати, що розумне мусить бути реальним, а все реальне — розумним і що розвиток реальності відповідає розвиткові розуму. А оскільки не може існувати вищого стандарту, ніж найостанніший розвиток Розуму та «ідеї», то все, що є сутнього і реального, існує за необхідністю і мусить бути і розумним, і добрим35. (Особливо доброю, як ми побачимо, є реально існуюча прусська держава.)

Така філософія тотожності. Окрім етичного позитивізму, як побічний продукт проявляється також теорія істини (за словами Шопенгауера). Це дуже зручна теорія. Усе розумне — дійсне, як ми бачили. Це означає, зрозуміло, що все розумне мусить узгоджуватися з дійсністю, а тому бути правильним. Істина розвивається в той самий спосіб, що й розум, і все, що апелює до здорового глузду на його останній стадії розвитку, мусить бути правильним для цієї стадії. Іншими словами, все, що видається певним тим, чий розум відповідає сучасним вимогам, мусить бути ним. Самоочевидність — те саме, що й істина. Якщо ви відповідаєте вимогам сучасності, то мусите тільки й усього, що вірити в якусь доктрину; а саме це й робить її, за визначенням, правильною. В такий спосіб суперечність між тим, що Гегель називає «суб'єктивним», тобто переконаністю, і «об'єктивним», тобто істиною, обертається в тотожність; і ця єдність протиріч пояснює також наукове знання. «Ідея — це поєднання суб'єктивного з об'єктивним... Наука припускає, що відділення її самої від істини вже скасовано»36.

Досить про гегелівську філософію тотожності — другий стовп мудрості, що на ньому вибудувано його історицизм. Установлення його означає край дещо стомливій роботі з розгляду гегелівських більш абстрактних доктрин. Решта цього розділу буде пов'язана з практичним і політичним застосуванням Гегелем цих абстрактних теорій. А практичне застосування покаже нам якнайочевидніше апологетичну мету всіх його зусиль.

Гегелівська діалектика — я це стверджую — значною мірою спрямована на перекручування ідей 1789 року. Гегель чудово усвідомлював, що діалектичним методом можна скористатися для перетворення ідеї на її протилежність. «Діалектика, — пише він37, — не нова у філософії. Сократ... звично удавав бажання одержати ясніші знання про предмет, який обговорювали; порушивши найрізноманітніші питання з цим наміром, він підводив своїх співрозмовників до висновку геть протилежного тому, що їм на перший погляд видавалося вірним». Як опис сократівських намірів це твердження Гегеля видається не зовсім справедливим (враховуючи те, що головною метою Сократа було, швидше, викриття самовпевненості, ніж навертання людей на щось протилежне їхнім попереднім переконанням); але як формулювання власного наміру це твердження виглядає блискучим, хай навіть насправді гегелівський метод виявляється більш незграбним, ніж про те свідчить його програма.

Першим зразком такого застосування діалектики я оберу проблеми свободи думки, незалежності науки й мірил об'єктивної істини, як їх витлумачує Гегель у «Філософії права» (§ 270). Починає він з того, що можна трактувати лише як вимогу свободи думки й захисту її з боку держави. «Держава, — пише він, — тримає... думку за свій суттєвий принцип. Отож свобода думки й науки можуть бути породжені лише в державі; це церква спалила Джордано Бруно й змусила Галілея зректися... Наука, отже, може шукати захисту в держави, оскільки... метою науки є пізнання об'єктивної істини». Після цього багатообіцяючого початку, що можна представити як «перший погляд» його опонентів, Гегель підводить їх до «геть протилежного висновку тому, що їм на перший погляд видалося правильним», приховуючи свою зовнішню переміну іншим удаваним наскоком на церкву: «Але таке пізнання не завжди, звичайно, відповідає нормам науки, воно може виродитися в просто погляд...; для таких поглядів... вона» (тобто наука) «може висунути таку саму претенційну вимогу, як і Церква — вимогу бути вільною в своїх думках і переконаннях». Отож, вимога свободи думки й вимога, згідно з якою наука повинна бути сама собі суддею, змальовуються як «претензійні»; але це тільки перший крок у гегелівському перекрученні. Далі ми чуємо, що при зіткненні із згубними думками «держава мусить захищати об'єктивну істину»; що ставить фундаментальне запитання: хто може судити, що є, а що не є об'єктивною істиною? Гегель відказує: «Держава може, взагалі... вирішити, що слід вважати об'єктивною істиною». Після такої відповіді свобода думки й вимоги науки про встановлення своїх власних норм переходять, зрештою, у свої протилежності.

Як другий зразок такого застосування діалектики я обираю гегелівське витлумачення вимоги політичної конституції, що він сполучає з витлумаченням рівності й свободи. Для того, щоб зрозуміти проблему конституції, слід пам'ятати, що прусський абсолютизм не знав конституційного закону (за винятком таких принципів, як цілковитий суверенітет короля) і що гаслом кампанії за демократичну реформу в різних німецьких князівствах було те, щоб князь «дарував країні конституцію». Однак Фрідріх Вільгельм пристав на думку свого канцлера Анкілона, що не повинен поступатися «гарячим головам, тій украй активній і галасливій групі осіб, котрі протягом кількох років видавали себе за націю і голосно вимагали конституції»38. І хоча, під величезним тиском, король пообіцяв конституцію, він так і не стримав свого слова. (Відома історія про те, як невинне зауваження про королівську «конституцію» призвело до звільнення нещасливого придворного лікаря.) Тож як Гегель ставиться до цієї делікатної проблеми? «Як живий розум, — пише він, — держава є організованим цілим, розчленованим на окремі функції... Конституція — це зчленування або організація державної влади... Конституція — це існуюча справедливість... Свобода і рівність виступають кінцевою метою і наслідками конституції». Це, зрозуміло, лише вступ. Та перш ніж звернутися до діалектичного перетворення вимоги конституції у вимогу абсолютної монархії, мусимо спершу показати, як Гегель перетворює «мету і наслідки», свободу і рівність в їхню протилежність. Спершу подивимось, у який спосіб Гегель перекручує рівність у нерівність: «Те, що громадяни рівні перед законом, — погоджується Гегель39, — містить у собі велику істину. Однак висловлена в такий спосіб, вона є тавтологією, бо заявляє лише загалом, що законний стан існує і що правлять закони. Але якщо конкретніше, то громадяни... рівні перед законом лише в тому, в чому вони рівні й поза законом. Тільки така рівність, що вони її мають у маєтності, віці... тощо, може заслуговувати на рівнозначне ставлення перед законом... Самі закони... припускають нерівні умови... Слід сказати, що саме великий розвиток і формальна зрілість сучасних держав створюють вищу конкретну нерівність індивідів у дійсності».

У цій схемі гегелівського перекручення «великої істини» егалітаризму в його протилежність я докорінно скоротив його докази й мушу попередити читача, що чинитиму те саме протягом цього розділу; адже лише таким шляхом узагалі можливо представити в приступній для читання манері його багатослівність і політ його думок (безсумнівно, патологічний40).

Наступною можемо розглянути свободу. «Стосовно свободи, — пише Гегель, — у минулі часи визначені законом права, як приватні, так і публічні права міста тощо, називалися їхніми «свободами». Справді, кожний істинний закон — це свобода, оскільки він містить у собі розумний принцип... що означає, іншими словами, що він включає в себе свободу...» Цей аргумент, за допомогою якого Гегель прагне довести, що, мовляв, «свобода» є власне «свободами», а отже, «законом», з чого випливає, що чим більше законів, тим більше свободи, є відверто просто незграбним твердженням (незграбним, бо спирається на певну гру слів) про парадокс свободи, вперше відкритий Платоном і стисло обговорений вище41. Цей парадокс можна виразити словами, що необмежена свобода веде до своєї протилежності, оскільки незахищена і нестримувана законом свобода повинна вести до тиранії сильних над слабими. Цей парадокс, невиразно відновлений Руссо, розв'язав Кант, котрий поставив вимогу, щоб свобода кожної людини була обмежена, але не більше, ніж це потрібно для гарантування рівного ступеня свободи для всіх. Гегелю, звичайно, було відоме рішення Канта, однак йому воно не подобалось, і він наводить це рішення, без згадки про його автора, в такий зневажливий спосіб: «Сьогодні нема нічого більш загальновідомого, ніж ідея, що кожен мусить обмежити свою свободу відповідно до свободи інших; що держава виступає умовою такого взаємного обмеження, а закони є власне цими обмеженнями. Однак, — продовжує він критикувати кантівську теорію, — це відбиває своєрідну точку зору, що бачить свободу як випадкове бажання і свавілля». За допомогою цього загадкового зауваження заперечується кантівська егалітарна теорія справедливості.

Але Гегель сам відчуває, що цей маленький жарт, завдяки якому він прирівнює свободу і закон, не цілком достатній для його мети, і, дещо повагавшись, повертається до своєї первісної проблеми конституції. «Термін політична свобода, — зазначає він42, — часто вживають для означення формальної участі в громадських справах держави... тих, хто в інших відношеннях убачає головним своїм призначенням приватні цілі й справи в цивільному суспільстві» (іншими словами, звичайних громадян). «Стало... звичним називати конституцією лише той бік держави, що встановлює таку участь.., а також вважати державу, в якій цього формально не робиться, державою без конституції». Справді, це стало звичним. А як цього позбутися? За допомогою простого словесного трюка — за допомогою визначення: «Щодо вживання цього терміна слід сказати лише одне: що під конституцією ми мусимо розуміти визначення законів узагалі, тобто свобод...» Та знову Гегель сам відчуває жахливу убогість доказу і в розпачі пірнає в колективістський містицизм (виробництва Руссо) та історицизм43: «Питання «Кому... належить влада із створення конституції?» таке саме, як «Хто повинен створювати Дух нації?» Відділіть подумки ідею конституції, — вигукує Гегель, — від ідеї колективного Духу, якщо такий існує чи існував без конституції, й ви одержите доказ того, наскільки поверхово збагнули цей зв'язок» (а саме, між Духом і конституцією). «...Саме з внутрішнього Духу та історії нації — що є лише історією Духу — створювалися і створюються конституції». Але цей містицизм ще надто невиразний для того, щоб виправдати абсолютизм. Потрібна більша конкретність, і Гегель поспішає навести її: «Справжня жива тотальність, — пише він, — що зберігає і безперервно створює Державу та її конституцію, — це Уряд... В уряді, що сприймається як органічна тотальність, вища влада або влада князя виступає... всемісткою і всевирішальною волею Держави, її вищою точкою і всепрониклою Єдністю. У досконалій формі Держави, де всі елементи... досягли вільного існування, ця воля є волею окремого індивіда, що справді вирішує (не просто більшості, в якій єдність вирішальної волі не має справжнього існування), це монархія. Монархічна конституція, таким чином, є конституцією розвинутого розуму, а всі інші конституції належать нижчим ступеням розвитку і самореалізації розуму». Для ще більшої конкретності Гегель пояснює в паралельному уривку із своєї «Філософії права» — попередні цитати всі взято з його «Енциклопедії філософських наук», — що «останнє рішення... абсолютне самовизначення складає владу князя як такого» і що «абсолютно вирішальним елементом цілого... є один індивід, монарх».

От і все. Як можна бути таким дурним, щоб вимагати «конституції» для країни, що освячена абсолютною монархією, найвищим можливим ступенем усіх конституцій? Ті, хто висуває такі вимоги, очевидно, не відають, що роблять і про що говорять, так само як і ті, хто вимагає свободи, надто сліпі, аби побачити, що в прусській абсолютній монархії «всі елементи досягли вільного існування». Іншими словами, ми маємо тут гегелівський абсолютний діалектичний доказ того, що Пруссія є «вищою точкою» і міцною цитаделлю свободи, що її абсолютистська конституція є метою (а не, як дехто може подумати, тюрмою), до якої рухається людство, і що її уряд зберігає і підтримує, так би мовити, найчистіший дух свободи — її концентрат.

Платонівська філософія, котра якось поставила вимогу для себе становища господаря в державі, перетворюється за допомогою Гегеля в її найприслужливішого лакея.

Важливо зазначити, що таке нікчемне прислужництво44 було обране добровільно. В ті щасливі дні абсолютної монархії ще не було тоталітарного страху, та й цензура не була дуже дійовою, як показують незліченні ліберальні публікації. Коли Гегель надрукував свою «Енциклопедію філософських наук», він був професором в Гайдельберзі. Негайно після її опублікування його викликали до Берліна, щоб він став, як кажуть його шанувальники, «визнаним диктатором» філософії. Однак дехто може заперечити, що навіть якщо все це й правда, то воно анітрохи не свідчить проти високої майстерності гегелівської діалектичної філософії чи проти величі Гегеля як філософа. На це заперечення відповів ще Шопенгауер: «Філософією як знаряддям зловживає, з одного боку, держава, а з другого, нею зловживають як засобом наживи. Хто насправді може повірити, що істина також з'явиться на світ просто як побічний продукт?»

Ці міркування дають нам уяву про спосіб застосування гегелівського діалектичного методу на практиці. Тепер я перейду до розгляду застосування діалектики у сполученні з філософією тотожності.

Гегель, як ми побачили, вчить, що все плинне, навіть сутності. Сутності, «ідеї» та Духи розвиваються; їхній розвиток є, звісно, саморушним і діалектичним45. Найостанніша стадія кожного розвитку мусить бути поміркованою, а отже, доброю та правильною, оскільки вона — вершина всіх ранніх стадій, що замінює всі попередні стадії. (Тож речі можуть повертати лише на краще та ще краще.) Кожен справжній розвиток, оскільки це реальний процес, повинен, згідно з філософією тотожності, бути раціональним і поміркованим процесом. Зрозуміло, що це мусить лишатися в силі для історії також.


Каталог: authors
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   58


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка