Відкрите суспільство та його вороги


Розділ 24. Оракульська філософія і бунт проти розуму



Скачати 12,46 Mb.
Сторінка27/58
Дата конвертації11.03.2019
Розмір12,46 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   58

Розділ 24. Оракульська філософія і бунт проти розуму


Маркс був раціоналістом. Разом із Сократом і Кантом він вірив у людський розум як основу єдності людства. Однак його доктрина, згідно з якою наші ідеї детерміновані класовим інтересом, сприяла занепаду цієї віри. Так само, як і гегелівське вчення про те, що наші ідеї детерміновані національними інтересами і традиціями, Марксова доктрина підривала раціоналістичну віру в розум. Раціоналістичному ставленню до соціальних та економічних питань, якому загрожували як справа, так і зліва, нелегко встояти супроти лобової атаки, яку вчинили на нього історицистські пророцтва та ірраціоналізм оракулів. Через те конфлікт між раціоналізмом та ірраціоналізмом став нині найважливішою інтелектуальною, а можливо, навіть моральною темою для дискусій.

І

Оскільки терміни «розум» і «раціоналізм» — непевні, слід пояснити, в якому значенні вони використані у даній праці. По-перше, їх використано в широкому розумінні1 не лише стосовно інтелектуальної діяльності, але також стосовно спостереження та експерименту. Цього не слід забувати, бо терміни «розум» та «раціоналізм» часто вживаються у вузькому розумінні — на противагу не «ірраціоналізму», а «емпіризму». В такому розумінні раціоналізм ставить інтелект над спостереженням і експериментом і тому його краще схарактеризувати як «інтелектуалізм». Натомість, коли я кажу про «раціоналізм», то користуюся цим словом у тому його значенні, яке охоплює як «емпіризм», так й «інтелектуалізм», адже наука використовує й експерименти, і методи мислення. По-друге, я використовую слово «раціоналізм» для того, щоб позначити в загальних рисах напрямок пошуку способу вирішення якомога більшої кількості проблем, апелюючи радше до розуму, тобто до ясного мислення і досвіду, ніж до емоцій і поривань. Звичайно, це пояснення не дуже задовільне, бо всі поняття, такі як «розум» або «пристрасть», — непевні. Ми не маємо «розуму» або «пристрастей» у тому розумінні, в якому маємо певні фізичні органи, скажімо, мозок чи серце, або в тому розумінні, в якому маємо певні «здібності», наприклад, можливість говорити чи клацати зубами. Для того, щоб бути трохи точнішим, краще пояснювати раціоналізм на термінах практичного підходу або поведінки. Відтак ми могли б сказати, що раціоналізм — це готовність вислухати критичні зауваження і вчитися на досвіді. Це позиція, яка передбачає, що «я можу помилятися, а ти можеш бути правий, однак спільними зусиллями ми можемо наблизитися до істини». Це позиція, яка не так легко розлучається з надією на те, що такими засобами, як аргумент і систематичне спостереження, люди можуть дійти згоди у багатьох важливих питаннях, і що навіть тоді, коли їхні вимоги й інтереси перетинаються, вони все ж можуть обговорювати різноманітні вимоги і пропозиції і досягати — можливо, за допомогою арбітражу — компромісу, який почерез свою безпристрасність буде сприйнятливий для більшості чи навіть і для всіх. Коротше кажучи, раціоналістична позиція або, як її можна назвати, «позиція розумності» надто подібна до наукової позиції з її вірою в те, що в пошуках істини нам слід співробітничати і що за допомогою аргументів можна досягати деякої об'єктивності.

Було б цікаво провести детальніший аналіз цієї подібності між позицією розумності і позицією науки. У попередньому розділі я намагався пояснити соціальний аспект наукового методу за допомогою припущення про Робінзона Крузо як про вченого. Абсолютно аналогічне вирішення може показати соціальний характер розумності чи науковості всупереч інтелектуальному обдаруванню чи кмітливості. Можна сказати, що розум, як і мова, — це продукт соціального життя. Якби Робінзона Крузо викинуло на безлюдний острів дитиною, він мав би бути кмітливим, аби здолати численні труднощі, однак при цьому він ніколи не зміг би винайти мову чи мистецтво аргументації. Загальновідомо, що ми часто сперечаємося самі з собою, однак це звично нам лише через те, що ми навчилися сперечатися з іншими, причому навчилися більше довіряти аргументам, аніж самій особі опонента. (Звичайно, останнє міркування не має значення, коли ми сперечаємося самі з собою.) Отож, можна сказати, що ми маємо розум, як і мову, для спілкування з іншими людьми.

Той факт, що раціоналістичний підхід бере до уваги передовсім аргументи, а не особу опонента, має далекосяжні наслідки. Він приводить до висновку про те, що всіх, з ким ми спілкуємося, ми маємо визнавати за потенційних носіїв аргументу чи розумної інформації. Відтак він приводить до встановлення того, що можна назвати «раціональною єдністю людства».

За допомогою нашого аналізу «розуму» можна встановити подібність між нашим розумінням і розумінням «розуму» Гегелем і гегельянцями, котрі вважали розум соціальним продуктом і, окрім того, певною частиною душі чи духу суспільства (наприклад нації або класу). Під впливом Берка вони підкреслювали, що багато в чому ми зобов'язані нашій соціальній спадковості і що майже повністю від неї залежимо. Таку подібність справді можна встановити. Однак між нашим розумінням «розуму» і його розумінням Гегелем і гегельянцями існують також і надто важливі відмінності. Гегель і гегельянці — колективісти. Вони стверджують, що оскільки своїм розумом ми завдячуємо «суспільству» (або певному суспільству, такому як нація), то «суспільство» — це все, а індивід — ніщо. Інакше: всі цінності, що він їх має, індивід успадковує від колективу, справжнього носія всіх цінностей. Усупереч цьому, позиція, представлена в даній праці, не передбачає існування колективів. 1 якщо я кажу, приміром, про те, що своїм розумом ми завдячуємо «суспільству», то це означає, що розумом ми завдячуємо певним конкретним індивідам, навіть і тим численним індивідам, яких ми не знаємо, І нашій інтелектуальній взаємодії з ними. Тому, кажучи про «соціальну» теорію розуму (або про науковий метод), я маю на увазі радше теорію міжособистісну і аж ніяк не теорію колективізму. Ми дійсно багато в чому завдячуємо традиції і традиція є надто важливою, проте термін «традиція» слід також аналізувати у контексті конкретних міжособистісних чи інтерперсональних стосунків2. Чинячи так, ми зможемо звільнитися від ставлення до будь-якої традиції як до священної й недоторканої або цінної самої по собі, і зможемо розглядати традиції як вартісні або шкідливі залежно від ситуації й відповідно до їхнього впливу на індивідів. Відтак ми зможемо усвідомити, що кожен із нас (спираючися на зразки і критику) може зробити внесок у справу зрощення чи придушення тих або тих традицій.

Моя позиція надто відрізняється від популярного, ще платонівського, уявлення про розум як про певні «здібності», якими люди наділені по-різному і які вони можуть у собі розвивати. Зрозуміло, що інтелектуальні здібності можуть бути різними і можуть сприяти, хоча і не завжди, загальному розумовому розвитку. Розумні люди можуть поводитися дуже нерозумно. Вони можуть триматися за своє марновірство і навіть не намагатися почути щось варте уваги від інших людей. Однак, згідно з нашим поглядом, ми не тільки завдячуємо своїм розумом іншим, ба навіть ніколи не зможемо перевершити інших людей своїм розумовим розвитком у тому розумінні, що ніякий рівень цього розвитку не може бути основою для претензій на владу. У нашому розумінні, авторитаризм і раціоналізм поєднати неможливо, бо в основі раціональної діяльності лежить аргументація, яка включає критику, а також мистецтво прислуховуватися до критики. Отже раціоналізм, на наш погляд, діаметрально протилежний до всіх сучасних платонічних мрій про чудові нові світи, у яких розвиток розуму має контролюватися чи «плануватися» якимось вищим розумом. Розум, як і наука, розвивається шляхом взаємної критики, і єдино можливий спосіб «планувати» його розвиток — це вдосконалювати інститути, що стоять на сторожі вільної критики, тобто вільної думки. Слід зазначити, що Платон, незважаючи на те, що його теорія є авторитарною і містить у собі вимоги суворого контролю над розвитком людського розуму в особі його охоронців (як це було показано, зокрема, в розділі 8), віддає належне міжособистісній теорії розуму самою манерою свого письма, — аргументи в більшості його ранніх діалогів викладені явно в дусі раціоналізму.

Моє розуміння терміна «раціоналізм» проясниться, якщо розмежувати істинний раціоналізм і лже- або псевдораціоналізм. «Істинним раціоналізмом» я буду називати раціоналізм Сократа, що полягає в усвідомленні обмеженості людських можливостей, інтелектуальної скромності тих, хто знає, як часто він помиляється і як саме він залежить від інших людей навіть у цій своїй обізнаності. Істинний раціоналізм полягає в усвідомленні того, що не слід надто покладатися на розум, що докази не завжди вичерпують проблему, хоча вони і є єдиним засобом навчитися — якщо не абсолютно ясному баченню, то бодай баченню, яснішому від попереднього.

«Псевдораціоналізмом» я називатиму інтелектуальний інтуїціонізм Платона. Йому притаманна нескромна впевненість в інтелектуальній зверхності деяких людей, претензія на посвяченість та на істинне й незаперечне знання. Думка, навіть «істинна думка», згідно з Платоном, про що можна прочитати в «Тімеї»3, «дана будь-якій людині, а розум» (або «інтелектуальна інтуїція») «є набутком богів і лише незначної кількості людей». Цей авторитарний інтелектуалізм, ця переконаність у володінні безпомилковим інструментом дослідження або безпомилковим методом, ця неспроможність відрізнити інтелектуальні здібності людини від того, чим вона зобов'язана іншим у всьому, що тільки може знати і розуміти, — саме цей псевдораціоналізм і називають найчастіше раціоналізмом. Але я під цією назвою розумію діаметрально протилежне.

Мій аналіз раціоналістичного підходу, безперечно, є надто неповний і (я готовий це визнати) не в усьому однозначний, проте для досягнення нашої мети — цілком достатній. Подібним чином я схарактеризую тепер ірраціоналізм, зазначаючи водночас, як саме ірраціоналісти його захищають.

Ірраціоналістичний підхід має такі особливості. Визнаючи розум і наукові аргументи як засіб, достатній для того, щоб дослідити зовнішній бік речей, або як засоби, що служать певній ірраціональній меті, ірраціоналіст наполягає на тому, що «людська природа» є переважно не раціональною. Ірраціоналіст стверджує, що людина — це щось більше і водночас менше, ніж розумна тварина. Аби переконатися, що людина — це щось менше від розумної тварини, слід просто подумати про те, як мало є людей, здатних до аргументації. Саме тому, на думку ірраціоналіста, більшість людей завжди перебуватимуть у полоні емоцій і пристрастей і не зважатимуть на раціональні аргументи. Однак людина є також чимось більшим, аніж просто розумною твариною, бо все хоч якось значуще в її житті — вище від розуму. Навіть та незначна кількість учених, які всерйоз сприймають розум і науку, зв'язана зі своїм раціональним підходом просто тому, що він їм подобається. Отож, навіть у цих рідкісних випадках, ставлення людини до будь-чого обумовлене її емоційним складом, а не розумом. Більше того, саме інтуїція, містична здатність проникати у суть речей, більшою мірою, ніж розум, робить ученого великим. Таким чином, раціоналізм не може дати адекватної інтерпретації навіть у такій очевидній раціональній діяльності, як наукова. А що сфера науки є виключно сприятливою для раціональних інтерпретацій, то слід чекати, що неспроможність раціоналізму в інших галузях людської діяльності виявиться ще виразнішою. І це передбачення, як провадить далі ірраціоналіст, виявляється абсолютно правильним. Не заторкаючи нижчих рис людської природи, звернімося до однієї з вищих — здатності людини до творчості. Людей справді творчих, митців, людей мислячих, фундаторів релігій, значних державних діячів — меншість. І ця незначна кількість виняткових особистостей дає нам змогу побачити справжню велич людини. Проте хоча ці лідери людства знають, як використовувати розум для досягнення мети, вони ніколи не бувають людьми розуму. Такі особистості закорінені глибше — углиб своїх власних інстинктів і поривань, так само як і вглиб інстинктів і поривань суспільства, частиною якого вони є. Отже, творчість є властивістю цілком ірраціональною, містичною...



II

Суперечка між раціоналістами та ірраціоналістами триває вже давно. Грецька філософія, хоча і починалася, безперечно, як раціональна течія, однак у самих своїх витоках мала риси містицизму. Вони полягали (як це було показано у розділі 10) в тому надзвичайно потужному потягові до втраченої племінної єдності і до захисту, який давала ця єдність, що реалізувався в грецькій філософії у вигляді містичних елементів у раціональному по суті підході4. Відкритий конфлікт між раціоналізмом та ірраціоналізмом розпочався в епоху середньовіччя протистоянням схоластики і містицизму. (Цікаво, що раціоналізм процвітав у колишніх римських провінціях, тоді як провідними містиками ставали здебільшого представники «варварських» країн.) У XVII, XVIII та XIX століттях — під час піднесення раціоналізму, інтелектуалізму і «матеріалізму» — ірраціоналізм був змушений брати ці течії до уваги, аби піддавати їх критиці. Деякі критики раціоналізму, зокрема Берк, заслужили вдячність всіх істинних раціоналістів за висвітлення обмеженості раціоналізму, за розвінчання нескромних претензій і небезпечності псевдораціоналізму (який вони не відрізняли від раціоналізму в нашому розумінні). А коли хвиля раціоналізму пішла на спад, «глибокодумні посилання... та алегорії» (за висловом Канта) стали модними. Оракульський ірраціоналізм (особливо завдяки Бергсону і більшості німецьких філософів та інтелектуалів) узвичаїв ігнорування або в кращому разі співчуття стосовно існування таких нікчемних створінь, як раціоналісти. Раціоналісти або, як їх називали, «матеріалісти», надто ж раціоналісти-вчені, були для ірраціоналістів людьми духовно вбогими, такими, котрі бездушно займаються своєю професійною, переважно механічною, діяльністю5 і позбавлені будь-яких знань про глибинні проблеми людської долі і філософію цих проблем. А раціоналісти сплачували їм тим самим, відкидаючи ірраціоналізм як цілковиту нісенітницю. Ніколи ще розрив між цими двома напрямками філософії не був такий різкий. Значення цього розриву дипломатичних відносин між філософами проявилося вповні, коли слідом за ним стався розрив дипломатичних стосунків між державами.

У цій суперечці я цілковитий прихильник раціоналізму. Навіть коли я відчуваю, що раціоналізм заходить надто далеко, все ж ставлюся до нього із симпатією, вважаючи, що крайні прояви цього напрямку (за винятком інтелектуальної нескромності платонівського псевдораціоналізму) — безневинні, порівняно з крайнощами ірраціоналізму. На мою думку, крайній раціоналізм може стати небезпечним, коли розхитує власні підвалини і відтак — сприяє посиленню ірраціоналістичної реакції. Лише саме ця небезпека змушує мене доскіпливіше вивчати претензії крайнього раціоналізму і захищати стриманий самокритичний раціоналізм, який визнає певні обмеження. Відповідно, я розрізнятиму дві позиції раціоналізму, які позначу термінами: «критичний раціоналізм» та «некритичний раціоналізм» або «цілковитий раціоналізм». (Це розмежування не пов'язане з попереднім, проведеним між «істинним» та «лже раціоналізмом», навіть незважаючи на те, що «істинний» раціоналізм у моєму розумінні навряд чи може бути критичним.)

Некритичний або цілковитий раціоналізм можна схарактеризувати як підхід, якого дотримується людина, котра говорить: «Я не збираюся визнавати те, що не обгрунтоване доказами або досвідом». Такий підхід можна виразити в принципі, за яким слід відкидати будь-яке припущення, якщо воно не спирається на доказ або на досвід6. Не важко зрозуміти, що цей принцип некритичного раціоналізму — суперечливий, адже його не можна обгрунтувати ні доказами, ані досвідом, а тому слід відкинути. (Цей принцип аналогічний до парадокса брехуна7, тобто висловлювання, яке саме стверджує свою неістинність.) Некритичний раціоналізм, отже, є логічно необгрунтований, а що це виявляється за допомогою чисто логічного доказу, то некритичний раціоналізм, таким чином, вражено тією зброєю, яку він сам собі обрав, — аргументом.

Цю критику можна узагальнити. Всі докази починаються з припущень, але абсолютно неможливо вимагати, аби всі припущення були обгрунтовані доказами. Висунута багатьма філософами вимога, аби взагалі не починати з якихось припущень і не допускати нічого на основі «достатніх підстав», і навіть менша вимога, аби будь-яке дослідження починати з дуже незначного набору припущень («категорій») — обидві ці вимоги — безпідставні. Вони самі спираються на величезне припущення про те, що пізнання можна починати без будь-яких припущень або з незначної їх кількості і все ж одержувати результати, які щось важать. (Насправді ж, цей принцип уникання будь-яких припущень не є ідеальним, як дехто вважає, а є лише формою парадокса брехуна8.)

Утім, все це виглядає доволі абстрактним, хоча міркування щодо раціоналізму можна викласти і менш формальним способом. Раціоналістичний підхід характеризується тим, що в ньому великого значення набуває аргументація і досвід. Однак ні логічною аргументацією, ні досвідом раціоналістичний підхід не вичерпується, адже в такому підході будуть зацікавлені лише ті, хто готовий сприймати аргументи і досвід, себто ті, хто вже визнав раціоналізм. Таким чином, для того, щоб аргументи і досвід могли стати ефективними, слід спершу прийняти раціоналізм, а отже, раціоналістичний підхід не може бути обгрунтований ні аргументами, ні досвідом. (Такі міркування — цілком незалежні від питання про те, існують чи не існують які-небудь переконливі раціональні аргументи на користь визнання раціонального підходу.) З цього можна виснувати, що ніякі раціоналістичні аргументи неспроможні раціонально вплинути на людину, котра не хоче визнавати раціональний підхід. Відтак, цілковитий раціоналізм виявляється необгрунтованим.

Але це означає, що хтось, хто сприймає раціоналістичний підхід, чинить так через те, що свідомо чи несвідомо приймає якесь припущення, рішення, віру або поведінку, причому таке прийняття можна назвати «ірраціональним». Нехай воно буде експериментальне, пробне чи таке, що приводить до формування усталеної звички, — в обох випадках його можна визначити як ірраціональну віру в розум. Отож, раціоналізм за необхідністю далекий від цілковитості і самодостатності. Цього часто не помічають раціоналісти, відтак підставляючи себе під удари власної зброї на власному полі, і так буває щоразу, коли ірраціоналізм вирішує взяти до рук зброю і повернути її проти раціоналістів. Справді, повз увагу деяких ворогів раціоналізму не пройшов той факт, що раціоналісти завжди можуть відмовитися від визнання деяких аргументів або всіх, або якогось одного виду, і що таку відмову можна здійснити, не доводячи все до логічної необґрунтованості. Це призвело їх до думки про те, що некритично настроєний раціоналіст помиляється, коли вважає, що раціоналізм є самодостатнім і його можна обгрунтувати доказами. Ірраціоналізм, таким чином, логічно перевершує некритичний раціоналізм.

У такому разі, чому не прийняти ірраціоналізм? Багато з тих, що починали раціоналістами, але згодом, коли втратили свої ілюзії, побачивши, що цілковитий раціоналізм підриває власні підвалини, практично капітулювали перед ірраціоналізмом. (Якщо я не помиляюсь, саме так було з Уайтхедом9.) Однак така паніка абсолютно не виправдана. Хай некритичний, цілковитий раціоналізм і логічно необгрунтований, а цілковитий ірраціоналізм, навпаки, логічно обгрунтований, однак немає ніяких причин визнавати цей останній. Існують інші сприйнятливі підходи, зокрема критичний раціоналізм, який визнає той факт, що у своїй основі раціоналістичний підхід випливає (в усякому разі, гіпотетично) з акту віри — віри в розум. Отже, ми можемо зробити вибір. Ми можемо обрати певну форму ірраціоналізму, навіть певну радикальну або цілковиту форму. Ми вільні також у виборі критичної форми раціоналізму, яка чесно зізнається в тому, що походить з ірраціонального рішення (і яка, відтак, визнає певну зверхність ірраціоналізму).



III

Згаданий вибір не є чисто інтелектуальною справою чи справою смаку. Це моральне рішення10 (як ми визначили його в розділі 5). Адже питання про те, сприймати більш чи менш радикальну форму ірраціоналізму чи радше визнати ту мінімальну поступку ірраціоналізму, яку я називаю «критичним раціоналізмом», багато в чому визначає наше ставлення до інших людей і до проблем соціального життя. Як уже зазначалося, раціоналізм тісно пов'язаний з вірою у єдність людства. Ірраціоналізм, не зв'язаний ніякими правилами послідовності, може бути поєднаний з абсолютно різноманітними переконаннями, включаючи віру в братерство, однак сам цей факт і, зокрема, те, що ірраціоналізм легко схиляється до підтримки романтичної віри в обраність певних людей, у поділ людей на проводирів і ведених, природних володарів і природних рабів — все це ясно вказує на те, що при виборі між ірраціоналізмом і критичним раціоналізмом моральне рішення таки присутнє.

Як ми встановили в розділі 5, і тепер — аналізуючи некритичну версію раціоналізму — аргументи не можуть визначати фундаментальне моральне рішення. Однак це не означає, що нашому виборові не можуть сприяти будь-які аргументи взагалі. Навпаки, тільки-но ми зустрічаємося з моральним вирішенням доволі-таки абстрактного питання, надто важливо проаналізувати всі можливі наслідки кожної з можливостей, між якими доводиться вибирати. І лише в тому випадку, коли ми перенесемо ці наслідки в конкретну і практичну площину, ми справді розумітимемо, яким є наше рішення. Інакше нам доведеться вирішувати наосліп. Для прикладу я процитую уривок із «Святої Жанни» Б. Шоу. Священик настійливо вимагав смерті Жанни, однак, побачивши її на вогнищі, не витримав: «Я не бажав їй зла. Я не знав, що так станеться... Я не знав, що я роблю... Якби я знав, то вирвав би її з їхніх рук. Ви не знаєте. Ви не бачили: це так легко — говорити, коли не знаєш. Ви божеволієте від власних слів... А коли все це постає перед вами, коли бачиш, що ти вчинив, коли це засліплює твої очі, уриває дихання, терзає серце, тоді, тоді, о Боже, відверни від мене це видовисько!» Звичайно, в цій п'єсі діють також інші персонажі, котрі добре знають, що вони роблять, і все ж одважуються на це, персонажі, котрі опісля не шкодують за вчиненим. Деякі люди не люблять бачити свого ближнього на вогнищі, а деякі — навпаки, люблять. Ця думка (відкинута, до речі, багатьма оптимістами вікторіанського періоду) має велике значення, бо показує, що раціональний аналіз наслідків будь-якого рішення не перетворює саме це рішення на раціональне. Наслідки не визначають наше рішення, це робимо лише ми — ті, хто приймає рішення. Проте аналіз конкретних наслідків та їх усвідомлення за допомогою того, що ми називаємо «уявлення», відрізняє рішення, які ми приймаємо наосліп, від тих, які ми приймаємо з розплющеними очима. А що ми користуємося нашою уявою надто рідко11, то найчастіше вирішуємо наосліп. Це справді так, особливо якщо ми отруєні філософією оракулів — одним із наймогутніших засобів для божевілля від власних слів, якщо скористатися висловом Б. Шоу.

Раціональний аналіз та аналіз моральної концепції за допомогою уяви — обидва вони до певної міри аналогічні науковому методові. Адже наука також не визнає абстрактної теорії, бо вона переконлива сама по собі. Визнати її чи відкинути ми вирішуємо лише після того, як дослідимо ті конкретні й практичні висновки, які можна перевірити експериментально. Якщо вони підтверджують теорію, ми визнаємо її до того часу, поки не знайдемо ліпшу. Якщо за допомогою експерименту ми встановимо, що ці наслідки суперечать теорії, то ми відкидаємо її. Однак у випадку з моральною концепцією ми можемо лише співставити висновки з неї з нашим сумлінням. 1 якщо вердикт експерименту від нас не залежить, то вердикт нашого сумління — залежить.

Гадаю, що досить ясно показав, у якому розумінні аналіз висновків може впливати на наше рішення, не визначаючи його. Подаючи наслідки двох можливостей, між якими нам слід вибирати — раціоналізму та ірраціоналізму, — я попереджав читача, що буду небезсторонній. Отож, представляючи дві можливості морального вибору — у багатьох відношеннях найфундаментальнішого рішення в моральній сфері, — я намагався бути неупередженим, хоча і не приховував своїх симпатій. Однак тепер я збираюся представити найвагоміші, на мій погляд, міркування щодо названих можливостей, під впливом яких я відкинув ірраціоналізм і визнав віру в розум.


Каталог: authors
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   58


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка