Відкрите суспільство та його вороги



Скачати 12,46 Mb.
Сторінка34/58
Дата конвертації11.03.2019
Розмір12,46 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   58

Прим. до розд. 5



5.1. Говорячи про «зачароване коло», я цитую Дж. Бернета (J. Burnet. Greek Philosophy, vol. I, p. 106), який розглядає схожі проблеми. Втім, я не підтримую Бернета в тому, що «в стародавні часи закономірності людського життя усвідомлювалися людьми навіть чіткіше, ніж закономірності природи». Отже, припускається встановлення диференціації, що, на мою думку, характерна для пізнішого періоду, тобто для періоду, коли було розірвано «зачароване коло закону та звичаю». До того ж, природні періоди (зміна пір року тощо; див. прим. 6 до розділу 2, а також Платонів (?) «Епіномій», 987 d та наст.) людство мало збагнути ще на дуже ранніх стадіях свого розвитку. Про розмежування природних та нормативних законів див., зокрема, прим. 18 (4) до цього розділу.

5.2. Див. R Eisler. The Royal Art of Astrology. Айслер твердить, що характерні особливості руху планет були витлумачені вавилонськими «клинописцями, котрі створили бібліотеку Ашурбаніпала» (or. cit., p. 288), як такі, що «коряться «законам» чи «рішенням», які правлять небом та землею» (pirishte shame u irsiti), проголошеними Богом-Творцем напочатку» (ibid, 232 ff.). Він відзначає (ibid, 288), що ідея «універсальних законів» природи походить від цього «міфологічного... поняття... «законів неба та землі» *.

Щодо фрагмента Геракліта див. Д 5, В 29, а також прим. 7 (2) і 6 до розділу 2 і текст. Див. також працю Бернета, loc. cit., який наводить іншу інтерпретацію, згідно з якою «щойно люди вперше стали помічати регулярні зміни в природі, вони не змогли вигадати для них кращого визначення, ніж Право чи Справедливість... яке власне називало незмінний звичай, що управляв людським життям». Я не вірю, що первісне значення цього терміна було соціальним і лише згодом поширилося на природу. На мою думку, між соціальними та природними закономірностями («порядком») спершу не робили різниці, сприймаючи їх як магічні.

5.3. Цю протилежність часом виражають як протилежність між «природою» та «законом» (або «нормою» чи «домовленістю»), часом як протилежність між «природою» та «встановленням» (як-от, нормативних законів), а часом як протилежність між «природою» та «мистецтвом», або між «природним» та «штучним».

Часто твердять (посилаючись на авторитет Діогена Лаертія, 11, 16 та 4), що антитезу між природою та згодою вперше висловив Архелай, про якого говорили, що він був Сократовим учителем. Втім, я гадаю, що в «Законах», 690 b, Платон досить чітко дає зрозуміти, що він вважає автором цієї антитези «фіванського поета Піндара» (див. примітки 10 та 28 до цього розділу). Опріч Піндарових фрагментів, цитованих Платоном (див. також Геродот, III, 38) та окремих Геродотових. зауважень (loc. cit.), одним із найперших джерел цієї ідеї можна вважати фрагменти «Про правду софіста Антисфена, що дійшли до нас (див. примітки 11 та 12 до цього розділу). Згідно з Платоновим «Протагором», першим із софістів схожих поглядів дотримувався Гіппій (див. прим. 13 до цього розділу). Втім, найбільш впливовим розглядом проблеми ми, певно, завдячуємо самому Протагорові, хоча він, ймовірно, вживав іншу термінологію. (Можна згадати, що Демокріт застосовував цю антитезу до таких суспільних «інституцій», як мова. Платон вчинив так само у «Кратилі», наприклад в уривку 384 е.)

5.4. Дуже схожу точку зору можна виявити в статті Б. Рассела «Культ вільної людини» (В. Russell. Free Man's Worship // Mysticism and Logic), а також в останньому розділі книжки Ч. Шеррінгтона (С. Sherrington. Man and His Nature).

5.5. (1) Позитивісти, звісно, відкажуть, що причина неможливості вивести норми з фактуальних тверджень криється в тому, що ці норми не мають значення. Втім, це доводить лише те, що, як і Л. Вітгенштайн у «Логіко-філософському трактаті», вони визначають термін «значення» такою мірою доцільно, що тільки фактуальні твердження мають значення. (Див. також мою «Логіку наукового відкриття» — К. Popper. The Logic of Scientific Discovery, p. 35 ff, 51 ff.) Послідовники «психологізму», навпаки, спробують пояснити імперативні висловлювання вираженням емоцій, норми — звичаями, а стандарти — точками зору. І хоча звичка не красти, безперечно, є фактом, все-таки необхідно, як пояснюється в тексті, розрізняти цей факт та відповідні норми. Щодо логіки норм я цілком згоден із більшістю поглядів К. Менгера, висловлених ним у своїй книжці (див. К. Menger. Moral, Wille und Weltgestaltung, 1935). На мою думку, він одним із перших розробив основи логіки норм. Я міг би, певне, висловити тут свою думку, що небажання визнавати за нормами важливе значення та неможливість їхнього зведення до фактів є одним із головних джерел інтелектуальної — і не лише — слабкості наших сучасних «прогресивних» кіл.

(2) Стосовно мого твердження про неможливість виведення речення, яке виражає норму чи рішення, з речення, що констатує факт, можна додати таке. Аналізуючи відношення між реченнями та фактами, ми входимо до області логічних досліджень, яку А. Тарський назвав «семантикою» (див. прим. 29 до розділу 3 і прим. 23 до розділу 8). Одним із фундаментальних понять семантики є поняття «правди». Тарський показав, що можна (всередині того, що Р. Карнап назвав «семантичною системою») вивести описове твердження «Наполеон помер на Св. Єлені» з твердження «Містер А. повідомив, що Наполеон помер на Св. Єлені», поєднаного з дальшим твердженням, що сказане містером А. було правдою. (І якщо ми станемо вживати термін «факт» настільки широко, що фактом для нас буде не лише обставина, описана в реченні, а й той факт, що це речення — правдиве, тоді ми могли б навіть сказати, що вивести твердження «Наполеон помер на Св. Єлені» можна з тих двох «фактів», що містер А. сказав це і що він сказав правду.) Відтак немає причин, які завадили б нам застосувати аналогічний хід думок до царини норм. Ми могли б запровадити, у відповідності з поняттям правди, поняття законності чи правомірності норми. Це означало б, що певну норму можна вивести (у своєрідній семантиці норм) з речення, в якому стверджується законність чи правдивість норми. Інакше кажучи, норма чи заповідь «Не вкради» вважатиметься еквівалентною твердженню «Норма «Не вкради» правомірна». (І знов, якщо ми вживаємо термін «факт» у такому широкому значенні, щоб говорити про факт правомірності норми, то й норми можна буде виводити з фактів. Утім, це не порушує правильність наших міркувань, наведених у тексті, оскільки ми говорили виключно про неможливість виведення норм із психологічних, соціологічних чи якихось іще несемантичних фактів.)

* (3) Вперше розглядаючи ці проблеми, я говорив про норми чи рішення, але не згадував про рекомендації чи пропозиції. Пораду поговорити про «пропозиції» я дістав зі статті Л. Дж, Рассела (L. J. Russel. Propositions and Proposals // Library of the Tenth International Congress of Philosophy, Amsterdam, August, 11-18, 1948, vol. I, Proceedings of the Congress). У цій важливій статті автор відділяє фактуальні твердження від пропозицій обрати якусь лінію поведінки (певну політику, певні норми чи певні цілі), які він називає «порадами» чи «рекомендаціями». Велика перевага такої термінології, як відомо, полягає в тому, що можна обговорювати твердження, тоді як не зовсім зрозуміло, яким чином і в якому розумінні можна обговорювати рішення чи норму. Отже той, хто говорить про «норми» чи «рішення», схильний підтримувати тих, хто каже, що такі речі не обговорюють (тобто вони або вищі цього, як вважають окремі догматичні теологи та метафізики, або — будучи безглуздими — не варті цього, як можуть твердити деякі позитивісти).

Запозичивши Расселову термінологію, ми могли б сказати, що твердження або гіпотеза приймається, тоді як пропозиція, рекомендація чи план схвалюється, а отже, слід відрізняти факт схвалення від самих пропозицій та планів.

Наша дуалістична теза, таким чином, перетворюється на тезу, згідно з якою пропозиції та плани не можна звести до фактів (чи ствердження фактів), хоч вони й стосуються фактів. *

5.6. Див. також останню примітку (71) до розділу 10.

Хоча моя власна позиція, як мені здається, досить чітко виражена в тексті, я хотів би коротко сформулювати те, що, на мою думку, є найважливішими принципами гуманістичної та егалітарної етики.

(1) Терпимість до всіх, хто сам є толерантним і не пропагує нетерпимість. (Щодо цього винятку див. примітки 4 та 6 розділу 7.) З цього принципу витікає, що до моральних рішень інших людей слід ставитися з повагою, поки ці рішення не суперечать принципу толерантності.

(2) Визнання того, що всяка моральна необхідність спирається на необхідність страждання чи болю. З цієї причини я пропоную замінити утилітарну формулу «Прагнути щастя для найбільшого числа людей» або, коротше, «Примножувати щастя», на формулу «Якнайменше страждань для всіх, якщо їх можна уникнути», або, коротше, «Зменшувати страждання». Така проста формула, як мені здається, може стати одним із фундаментальних принципів (звісно, не єдиним) державної політики. (Принцип «Примножувати щастя», навпаки, на мою думку, здатен породити милосердну диктатуру.) Слід усвідомити, що з моральної точки зору страждання чи щастя не можна трактувати як симетричні поняття, тобто, сприяння щастю є у будь-якому разі менш важливим завданням порівняно з наданням допомоги тим, хто страждає, і намаганнями запобігти стражданням. (Останньому завданню важко закинути «потурання смакам», тоді як примноження щастя — це здебільшого справа смаку.) Див. також прим. 2 до розділу 9.

(3) Боротьба проти тиранії, або інакше кажучи, намагання захистити інші принципи за допомогою інституційних засобів законодавства, а не через доброзичливість владної особи. (Див. параграф II розділу 7.)

5.7. Див. J. Burnet. Greek Philosophy, vol. I, p. 117. — Протагорову доктрину, про яку мовиться у цьому абзаці, викладено у Платоновому діалозі «Протагор», 322 а та наст. Див. також «Теетет», зокрема 172 b (див. також прим. 27 до цього розділу).

Ось як, певно, можна коротко виразити різницю між вченнями Платона та Протагора:

(Платонове вчення.) У світі є певний, притаманний йому «природний» порядок справедливості, тобто первісний порядок, за яким було створено природу. Ось чому минуле — це добро, а будь-який розвиток, що веде до нових норм, — зло.

(Протагорове вчення.) У цьому світі моральною істотою є людина. Природа не є ані моральною, ані аморальною. Ось чому людина може поліпшувати цей світ. — Ймовірно, що на Протагора вплинув Ксенофан, який одним із перших виразив ставлення до відкритого суспільства і критикував Гесіодів історичний песимізм: «Боги спочатку не відкрили людині всього, та з часом вона в пошуках віднайде найкраще». (Див. Д5, 18.) Очевидно, Платонів небіж та послідовник Спевсіпп повернувся до цієї прогресивної думки (див. Арістотель. «Метафізика», 1072 b 30, а також прим, до розділу 11), а слідом за ним і Академія зайняла ліберальнішу позицію в галузі політики.

Стосовно ставлення Протагорової доктрини до релігійних догм можна зауважити, що, на його думку, Бог проявляв себе через людину. На мою думку, така його позиція зовсім не суперечить християнству. Для порівняння наведу хоча б вислів К. Барта (К. Barth. Credo, 1936, p. 188): «Біблія — це людський документ» (тобто людина — це знаряддя Бога).

5.8. Обстоювання Сократом автономії етики (тісто пов'язане з його упертим нехтуванням проблемами природи) знайшло свій вираз, зокрема, в його доктрині самодостатності або автаркії «доброчесного» індивіда. Далі буде показано, що ця теорія суперечить Платоновим поглядам на особистість. Див., зокрема, примітки 25 до цього розділу та 36 до наступного і текст. (Див. також прим. 56 до розділу 10.)

5.9. Ми не можемо створити інституції, що діяли б незалежно від того, які люди в них «працюють». Стосовно цих проблем див. розділ 7 (текст до приміток 7-8, 22-23), і надто розділ 9.

5.10. Про те, як Платон розглядає Піндарів натуралізм, див. «Горгій», 484 b, 488 b, «Закони», 690 d (уривок цитується далі в цьому ж розділі, див. прим. 28), 714 е-715 а і 890 а-b. (Див. також Адамову примітку до «Держави», 359 с 20.)

5.11. Антифонт вживає термін, який я, розглядаючи Платонове та Парменідове вчення, переклав як «обманливе судження», і який він протиставить «правді» (див. прим. 15 до розділу 3). Див. також переклад Е. Баркера у його книзі (Е. Barker. Greek Political Theory, vol. I: Plato and his Predecessors, 1918, p. 83).

5.12. Див. Антифонт. «Про правду». Див. також Barker, op. cit., pp. 83-85, і наступну примітку, пункт (2).

5.13. Платон цитує Гіппія у «Протагорі», 337 е. Щодо чотирьох наведених далі цитат див.: (1) Евріпід. «Іон», 854 та наст.; (2) Евріпід. «Фінікіянки», 538; див. також книги Т. Гомперца (Th. Gomperz. Greek Thinkers, Germ, ed., vol. I, p. 325) та E. Баркера (op. cit, 75); (3) Алкідамову промову в «Риториці» Арістотеля, 1, 13, 1373 b 18; (4) Лікофронові слова в Арістотелевих «Фрагментах», 91 (див. також Псевдо-Плутарх. «Про доблесть», 18. 2). Про Афінський рух проти рабства див. текст до прим. 18 до розділу 4 та прим. 29 (з подальшими посиланнями) до того ж розділу, а також прим. 18 до розділу 10 і Додаток III (Відповідь критику).

(1) Варто відзначити, що більшість платоніків не виявляють симпатії до егалітарного руху. Баркер, приміром, присвятив його аналізу розділ під назвою «Загальне іконоборство» (op. cit., 75). Див. також другий уривок із книжки G. Field. Plato, що цитується в тексті до прим. 3 до розділу б. Цим браком симпатії вони, безперечно, завдячують впливу Платона.

(2) Про Платонів та Арістотелів антиегалітаризм, згаданий у наступному абзаці, див. також, зокрема, у прим. 49 (і тексті) до розділу 8 та примітки 3-4 (і текст) до розділу 11.

Цей антиегалітаризм та його руйнівні наслідки яскраво охарактеризував В. Тарн у своїй блискучій статті «Александр Великий та єдність людства» (W.Tarn. Alexander the Great and the Unity of Mankind, Proc. of the Brit, Acad., XIX, 1933, p. 123 f.). Тарн визнає, що у п'ятому ст. до н.е. міг існувати рух до «чогось кращого, ніж квапливий та важкий поділ на греків та варварів. Втім, — зауважує він, — цей рух не мав значення для історії, оскільки будь-яка думка в цьому напрямку придушувалася філософами-ідеалістами. Погляди Платона та Арістотеля не викликають сумнівів. Платон твердив, що всі варвари є ворогами греків від природи і що проти них слід вести війну аж до їхнього... поневолення. За словами Арістотеля, всі варвари — природні раби...» (р. 124, курсив мій). Я цілком підтримую зроблену Тарном оцінку згубного антигуманістичного впливу філософій ідеалістів, тобто Платона та Арістотеля. Я також погоджуюсь із наголошенням Тарном на величезному значенні егалітаризму, ідеї єдності людства (див. op. cit., p. 174). Головний пункт, у якому я не можу цілком погодитись із Тарном, — це його оцінка егалітарного руху п'ятого сторіччя та ранніх циніків. Він може бути правим, а може й помилятися, і твердячи, що історичний вплив цих рухів був незначним порівняно із впливом Александра. Втім, гадаю, що він поцінував би ці рухи значно вище, якби тільки простежив паралелі між комполітизмом та рухом за заборону рабства. Паралелізм у відносинах греки — варвари та вільні — раби чітко видний із наведеної тут цитати Тарна, а якби ми зважили незаперечну силу аболіціоністського руху (див., зокрема, прим. 18 до розділу 4), то розпорошені зауваження проти поділу на греків та варварів набрали б набагато важливішого значення. Див. також Арістотель. «Політика», 111, 5, 7 (1278 а); IV (VI), 4, 16 (1319 b) і III, 2, 2 (1275 b). Див. також прим. 48 до розділу 8 та посилання на Бадіана наприкінці цієї примітки.

5.14. Про тему «назад до звірів» див. розділ 10, прим. 71 і текст.

5.15. Про Сократову доктрину душі див. текст до прим. 44 до розділу 10.

5.16. Термін «природне право» в його егалітарному розумінні прийшов до Риму через стоїків (тут слід розглянути вплив Антисфена, див. прим. 48 до розділу 8) і був популяризований через римське право (див. Institutiones, II, 2, 2; І, 2,2). Цей термін вживав і Фома Аквінський (Summa, II, 91, 2). Плутанина у використанні терміна «природне право» сучасними послідовниками Фоми Аквінського викликає жаль, так само як і їхня неувага до егалітаризму.

5.17. Моністична тенденція, що спершу вела до спроби витлумачити норми як природні, нещодавно призвела до спроби у протилежному напрямку — а саме, до витлумачення природних законів як конвенціональних. Такий (фізичний) різновид конвенціоналізму Пуанкаре засновував на визнанні конвенціонального чи вербального характеру визначень. Пуанкаре, а згодом Едінгтон, відмічали, що ми визначаємо природних рабів за законами, яким вони коряться. Звідси робиться висновок, що ці закони, тобто закони природи, є визначеннями, тобто вербальними домовленостями, Див. лист Едінгтона до журналу «Nature» (N 148, 1941, p. 141): «Елемент» (фізичної теорії)... можна визначити лише... за законами, яким вони коряться, — а відтак ми виявляємо, що женемося за власним хвостом всередині суто формальної системи». — Аналіз та критику цієї форми конвенціоналізму наведено у моїй книжці «Логіка наукового відкриття» (К. Popper, The Logic of Scientific Discovery, p. 78).

5.18. (1) Сподівання виявити певні аргументи чи теорію, які б дозволили скинути з себе частину відповідальності, на мою думку, є одним із головних мотивів «наукової» етики. «Наукова» етика у своїй неприкритості є вкрай дивовижним соціальним явищем. У чому полягає її мета? У тому, щоб вказувати нам, що робити, тобто створити кодекс норм на науковій основі, і тоді нам буде варто лише знайти в кодексі відповідник норми, коли перед нами постає важкий моральний вибір? Очевидно, що це було б абсурдом, не кажучи вже про те, що якби це взагалі можна було здійснити, то це зняло б усяку особисту відповідальність, а відтак зруйнувало би й саму мораль. Чи, можливо, така теорія створить науково обгрунтовані критерії правди та брехливості моральних суджень, тобто суджень, що включають такі поняття, як «добрий» чи «поганий»? Але ж цілком зрозуміло, що моральні судження абсолютно безвідносні. Лише пліткарі полюбляють судити людей та їхні вчинки. Заповідь «Не суди» здається декому з нас одним із основоположних законів гуманістичної моралі, на який досі мало зважали. (Ми змушені роззброювати та ув'язнювати злочинця, щоб не дати йому повторювати свої злочини, але занадто бурхливе моральне судження і надто моральне обурення завжди є ознакою лицемірства та фарисейства.) Отже, етика моральних суджень була б не лише недоречною, але, по суті, й аморальною. Надзвичайна важливість моральних проблем, безперечно, спирається на ту обставину, що ми здатні діяти відповідно до розумного передбачення майбутнього і що ми можемо запитувати себе, яку мету ми переслідуємо, тобто, як ми повинні діяти.

Майже всі моралісти, котрі досліджували проблему того, як ми повинні чинити (за можливим винятком Канта), спробували розв'язати її, посилаючись або на «природу людини» (як учинив навіть Кант, пославшись на людський розум), або на природу «добра». Перший із цих шляхів нікуди нас не приведе, оскільки всі наші можливі дії засновуються на «людській природі», а відтак сама проблема етики повинна бути сформульована через питання, які елементи людської природи слід схвалювати та розвивати, а які її вади слід тлумити чи контролювати. Але й другий шлях теж нікуди не веде, бо аналізуючи «добро» у формі твердження: «Добро — це ось таке й таке» (або «ось таке й таке є добром»), нас завжди збиватиме з пантелику запитання «То й що? Яким боком це мене зачіпає?» Тільки якщо слово «добро» вживається нами в етичному розумінні, тобто тоді, коли воно означає те, «що я повинен робити», лише тоді я можу виснувати з формули «х — це добро», що я мушу робити х. Інакше кажучи, якщо слово «добро» повинно мати хоч якесь етичне значення, тоді його слід визначити як «те, що я мушу робити (або те, чому я повинен сприяти)». Втім, у такому разі, усе значення слова вичерпується реченням, яке його визначає, і цим реченням можна замінити його у будь-якому контексті. Ось чому запровадження терміна «добро» не допоможе нам розв'язати порушену проблему (Див. також прим. 49 (3) до розділу 11.)

Таким чином, усі суперечки про визначення добра чи про можливість його визначення марні. Вони лише демонструють віддаленість «наукової» етики від нагальних проблем морального життя. І, отже, вони вказують на те, що «наукова» етика є спробою втечі, втечі від реалій морального життя, тобто від нашої моральної відповідальності. (З огляду на ці міркування, не викликає подиву те, що зародження «наукової» етики — у формі етичного натуралізму — співпадає в часі з тим, що можна назвати відкриттям особистої відповідальності. Пор. з тим, що говориться в розділі 10, текст до приміток 27-38 та 55-57 про відкрите суспільство та Велике покоління.)

(2) У цьому зв'язку, можливо, варто згадати про окрему форму втечі від відповідальності, притаманну, зокрема, юридичному позитивізму гегельянської школи, а також тісно пов'язаному з ним спіритуальному натуралізму. Те, що ця проблема досі не втратила свого значення, видно з тієї обставини, що навіть такий блискучий автор як Катлін у такому важливому питанні (а також і в багатьох інших) підтримує Гегеля. Мій аналіз буде проведено у формі критики аргументів Катліна на користь спіритуального натуралізму і проти розмежування природних та нормативних законів (див. G. Catlin. A Study of the Principles of Politics, 1930, pp. 96-99).

Катлін починає з роз'яснення різниці між законами природи і «законами... які встановлюються людьми-законодавцями», а далі визнає, що на перший погляд фраза «природний закон», застосовно до норм, «може видатися відверто ненауковою, оскільки вона начебто не здатна розрізнити людські закони, що запроваджуються насильственим шляхом і фізичні закони, які неможливо порушити». Але далі він намагається довести, що це лише видимість і що наша критика такого застосування терміна «природний закон» була «занадто квапливою». Після цього він переходить до твердження абсолютно в дусі спіритуального натуралізму, тобто до розмежування «розумних» законів, які відповідають природі, та решти: «Розумний закон, відтак, формулює суспільні тенденції чи, коротше кажучи, є аналогічним «законам природи», які має «відкривати» політологія. Ось чому розумний закон радше відкривають, а не створюють. Це — аналог природного соціального закону» (тобто те, що я назвав «соціологічними законами»; див. текст до прим. 8 до цього розділу). І завершує він твердженням, що в міру того, як правова система ставатиме дедалі раціональнішою, її норми «втратять характерні риси довільних розпоряджень і стануть лише висновками на основі первісних соціальних законів» (тобто того, що я назвав «соціологічними законами»).

(3) Це зовсім очевидне твердження спіритуального натуралізму. Його критика тим більше важлива, що Катлін об'єднує свою доктрину з теорією «соціальної інженерії», що на перший погляд може здатися схожою на ту, яку я обстоюю в цій книжці (див. текст до прим. 9 до розділу 3 і текст до приміток 1-3 та 8-11 до розділу 9). Перш ніж починати розгляд Катлінової точки зору, я хочу пояснити, чому, на мою думку, вона підрядна Гегелевому позитивізму. Таке пояснення потрібне, оскільки Катлін застосовує свій натуралізм для розмежування «розумних» та «нерозумних» законів, а іншими словами, для розмежування «справедливих» та «несправедливих» законів, а таке розмежування зовсім не схоже на позитивізм, тобто визнання чинних законів єдиним стандартом справедливості. Попри все це я вважаю, що погляди Катліна дуже близькі до позитивізму, бо він вірить, що лише «розумні» закони можуть бути ефективними, а отже, «існують» у суто гегелівському розумінні. Катлін твердить, що, якщо наш правовий кодекс не «розумний», тобто не відповідає законам людської природи, то «він чинний лише на папері». Таке твердження є суто позитивістським, оскільки дозволяє нам зробити висновок, що є певний кодекс, який чинний не лише на папері, а з успіхом втілюється в життя, тобто «розумний» кодекс. Інакше кажучи, всяке наше законодавство, що чинне не лише на папері, відповідає людській природі, а отже — справедливе.



(4) Тепер я хотів би перейти до короткого критичного розгляду аргументів, запропонованих Катліном проти розмежування (а) непорушних законів природи і (б) нормативних законів, запроваджених людиною, тобто насаджуваних за допомогою санкцій — розмежування, яке він сам спершу чітко проводить. Катлінова аргументація подвійна. Він показує (а'), що закони природи також є штучними у певному розумінні, і їх у певному розумінні можна порушити, і (б'), що у певному смислі нормативні закони є непорушними. Я розпочну з аргументу (а'): «Природні фізичні закони, — пише Катлін, — це не сирі факти, а раціоналістичне пояснення фізичного світу, яке зумовлене або діяльністю людини, або внутрішньою раціональністю та упорядкованістю світу». Після цього він доводить, що закони природи можна «скасувати», якщо «свіжі факти» змусять нас виправити закон. Ось моя відповідь на цей доказ. Твердження, в якому ми намагаємося сформулювати закон природи, звісно, є штучним. Ми створюємо гіпотезу, згідно з якою існує певна незмінна закономірність, тобто ми описуємо гадану закономірність через твердження природного закону. Втім, як науковці, ми готові до того, що природа може спростувати наше твердження, ми готові виправити закон, якщо свіжі факти, які суперечать нашій гіпотезі, доведуть, що наш гаданий закон був не законом, оскільки його було порушено. Інакше кажучи, приймаючи спростування, зроблене природою, науковець показує, що він додержується гіпотези лише доти, доки вона не виявляється помилковою, чи, іншими словами, він розглядає закон природи як непорушне правило, оскільки факт порушення правила він вважає доказом того, що запропоновані ним гіпотеза не формулює закон природи. Далі, хоча гіпотеза є штучною, ми можемо виявитися нездатними запобігти її помилковості. Це доводить, що, створюючи гіпотезу, ми не створюємо регулярність, яку ця гіпотеза повинна описувати (хоча й створюємо нове коло проблем і можемо запропонувати нові спостереження та інтерпретації), (б') «Неправда, — каже Катлін, — що злочинець «порушує» закон, виконуючи заборонену дію... Закон не твердить: «ти не можеш», він каже: «ти не повинен, бо інакше будеш покараний»... — І далі Катлін говорить:— Як наказ, цей припис можна порушити, але як закон — у справжньому розумінні цього слова — його можна порушити лише тоді, коли таке порушення не потягне за собою покарання... Мірою того як закон вдосконалюється, а передбачені ним санкції виконуються... він наближається до фізичного закону». Відповісти на це просто. В якому б смислі ми не говорили про «порушення», юридичний закон можна порушити; наприклад, його можуть порушити державні службовці, які відмовляються накласти покарання на злочинця. І навіть у державі, де всі санкції фактично виконуються, офіційні особи могли б, якби забажали, завадити виконанню санкцій і, отже, «порушити» закон у тому розумінні слова, яке вкладає в нього Катлін. (Те, що вони при цьому в такий спосіб «порушили» б закон у звичайному розумінні цього слова, тобто що вони самі стануть злочинцями і зрештою можуть бути покарані, — це вже інше питання.) Інакше кажучи, нормативні закони завжди запроваджуються людьми через застосування санкцій, а отже, докорінно відрізняються від гіпотез. Ми можемо законодавчо заборонити вбивства чи прояви милосердя, обман чи чесніть, справедливість чи несправедливість. Але ми не здатні примусити Сонце зійти з орбіти. І жодні аргументи не перекриють цієї прірви.

5.19. Про «природу щастя та нещастя» мовиться в «Теететі», 175 с. Про тісний зв'язок між «природою» та «формою» чи «ідеєю» див., зокрема, «Держава», 587 a-d, де Платон вперше розглядає «форму» чи «ідею» ліжка, а потім посилається на нього як на «ліжко, що існує за природою, і на ліжко, створене Богом» (597 b).У тому ж місці він пропонує відповідне розрізнення між «штучним» (чи «виробом», який є «імітацією») і «справжнім». Див. також прим. Адама до «Держави», 597 b 10 (з наведеною там цитатою з Бернета) і примітки до 476 b 13, 501 b 9, 525 b 15, а також «Теетет», 174 b (і Корнфордову прим. 1 до ст. 85 у книжці F. М. Cornford. Plato's Theory of Knowledge). Див. також Арістотель. «Метафізика». 1015 а 14.

5.20. Щодо Платонових нападок на мистецтво див. останню книжку «Держави» і, зокрема, уривки 600 а-605 b, згадані у прим. 39 до розділу 4.

5.21. Див. примітки 11, 12 та 13 до цього розділу і текст. Моє твердження про те, що Платон принаймні частково погоджується з Антифонтовимн натуралістичними теоріями (хоча, звісно, не підтримує його егалітаризму), багатьом може видатися дивним, зокрема читачам Баркера, op. cit. Ще більше їх може здивувати думка, що головна різниця між ними була не стільки теоретичною, скільки моральною, і що з точки зору моралі правші був Антифонт, а не Платон принаймні з огляду на їхнє ставлення до егалітаризму. (Про те, що Платон підтримував Антифонтів принцип, згідно з яким природа справжня і справедлива, див. текст до приміток 23, 28 та 30 до цього розділу.)

5.22. Ці цитати взято із «Софіста», 266 b та 265 е. Але цей фрагмент містить також 265 с, критику (аналогічну тій, що є в «Законах», і процитовану у тексті до прим. 23 і 30 до цього розділу) того, що можна описати як матеріалістичне тлумачення натуралізму, якої, певно, дотримувався Антифонт. Я маю на увазі «вірування... що природа... породжує без втручання розуму».

5.23. Див. «Закони», 892 а та с. Про доктрину спорідненості душі та «ідей» див. також прим. 15 (8) до розділу 3. Про спорідненість «природ» та «душ» див. Арістотель, «Метафізика», 1015 а 14, процитовані уривки із «Законів» і фрагмент 896 d-e: «душа живе у всьому, що рухається...»

Порівняйте ці фрагменти також із тими, де «природа» і «душа» незаперечно вживаються як синоніми: «Держава», 485 а-485 е-486 а та d, 486 b («природа»); 486 b та d («душа»), 490 е-491 а («природа» та «душа»), 491 b («природа» та «душа») і багато інших (див. також прим. Адама до 370 а 7). Про спорідненість «природи», «душі» та «раси» див. 501 е, де вирази «філософські натури» чи «душі» в аналогічних фрагментах замінюються на вираз «раса філософів».

Є також спорідненість між «душею» чи «природою» та соціальним класом чи кастою, див., наприклад, «Держава», 435 b. Зв'язок між кастою і расою є фундаментальним, бо від самого початку (415 а) Платон ототожнює касту з расою.

«Природа» вживається у значенні «талант» чи «стан душі» в «Законах», 648 d, 650 b, 655 е, 710 b, 766 а, 875 с. Первісність чи вищість природи над мистецтвом проголошується в «Законах», 889 а та наст. Про «природне» в розумінні «правильне» чи «справжнє» див. «Закони», 689 d та 818 е відповідно.

5.24. Див. фрагменти, процитовані у прим. 32 (1) (а) та (в) до розділу 4.

5.25. Сократова доктрина автаркії згадується у «Державі», 387 е (див. ще «Апологія Сократа», 41 с та наст., а також Адамову примітку до «Держави», 387 d 25). Це лише один із кількох розпорошених Платонових уривків, в яких згадується Сократове вчення і котрі прямо суперечать центральній доктрині «Держави», як це було продемонстровано в тексті (див. також прим. 36 до розділу 6 і текст). Цю суперечність можна побачити, співставивши цитовані уривки з фрагментом 369 с та наст, і з багатьма іншими уривками.

5.26. Див., наприклад, уривок, процитований у тексті до прим. 29 до розділу 4. Про «рідкісні та непересічні натури» див. «Держава», 491 а-b та багато інших уривків, зокрема «Тімей», 51 е: «боги діляться розумом лише з небагатьма людьми». Про «соціальне середовище» див. 491 d (див. також розділ 23).

Тоді як Платон (а також Арістотель — див., зокрема, прим. 4 до розділу 11 і текст) наполягав, що ручна праця веде до деградації, Сократ, певно, підтримував зовсім протилежну точку зору (див. Ксенофонт, «Спогади», II, 7, 7-10. Ксенофонтову розповідь до певної міри підтверджує ставлення Антисфена та Діогена до ручної праці; див. також прим. 56 до розділу 10).

5.27. Див., зокрема, «Теетет», 172 (див. також коментар Корнфорда до цього уривка у книзі: F. М. Cornford. Plato's Theory of Knowledge). Див. також прим. 7 до цього розділу. Елементи конвенціоналізму у Платоновому вченні, певно, можуть пояснити, чому ті, хто мав доступ до Протагорових праць, відмічали їхню подібність до «Держави» (див. Діоген Лаерт., III, 37). Лікофронова теорія договору розглядається у примітках 43-45 до розділу 6 (а надто у прим. 46) та в тексті.

5.28. Див. «Закони», 690 b-с, а також прим. 10 до цього розділу. Платон згадує Піндарів натуралізм ще в «Горгії», 484 b, 488 b та «Законах», 714 с, 890 а. Про протистояння «зовнішнього примусу», з одного боку, та (а) «вільною дією», (б) «природою», з іншого, див. «Держава», 603 с та «Тімей», 64 d. (Див. також «Держава», 466 c-d, процитований у прим. 30 до цього розділу.)

5.29. Див. «Держава», 369 b-с. Це — частина теорії договору. Наступна цитата, що є першим формулюванням натуралістичного принципу у досконалій державі, — це уривок 370 а-с. (Про натуралізм у «Державі» вперше згадує Главкон в уривку 358 е та наст., втім, він викладає точку зору, з якою Платон не міг погодитись.)

(1) Про дальший розвиток натуралістичного принципу розподілу праці, а також про те, яку роль цей принцип відіграв у Платоновій теорії справедливості, див., зокрема, текст до прим. 6, 23 та 40 до розділу 6.

(2) Про сучасну радикальну версію натуралістичного принципу див. Марксове формулювання комуністичного суспільства (запозичене у Луї Блана): «Від кожного за здібностями, кожному за потребами!» (Див. Handbook of Marxism. Ed. by E. Burns, 1931, p. 752.) і прим. 8 до розділу 1); див. також прим. 3 до розділу 13 і прим. 48 до розділу 24 та текст.)

Про історичні корені цього «принципу комунізму» див. Платонону максиму «у друзів усе спільне, що вони мають» (див. прим. 36 до розділу 6 і текст; стосовно Платонового комунізму див. також прим. 34 до розділу 6 та прим. 30 до розділу 4 і текст) і порівняйте ці уривки з «Діяннями святих апостолів»: «А всі віруючі були вкупі, і мали все спільним... і всім їх ділили, як кому чого треба було» (2, 44-45). — «Бо жоден із них не терпів недостачі: бо... роздавалося кожному, хто потребу в чім мав» (4, 34-35).

5.30. Див. прим. 23 і текст. Всі цитати в цьому абзаці взято із «Законів»: (1) 889 a-d (див. дуже схожий уривок у «Теететі», 172 b); (2) 896 с-е; (3) 890 е-891 а.

Сказане далі може послужити ілюстрацією до того, що мовиться в наступному абзаці та тексті (тобто, до мого твердження про нездатність Платонового натуралізму розв'язувати практичні проблеми). Багато натуралістів твердили, що чоловіки та жінки різні «за природою» — як фізично, так і духовно — а відтак вони повинні виконувати різні функції у суспільному житті. Платон, однак, вживає цей же аргумент, щоб довести протилежне, бо, заперечує він, хіба собаки обох статей не придатні в рівній мірі для сторожіння та полювання? «Погодься, — пише він («Держава», 466 c-d), — що жінки... разом з чоловіками повинні нести сторожову службу і полювати разом, як із собаками... Такі їхні дії є вкрай бажаними, оскільки вони не суперечитимуть природі, а перебуватимуть у цілковитій відповідності до природи взаємин статей». (Див. також текст до прим. 28 до цього розділу; про собак, як ідеальних охоронців, див. розділ 4, зокрема прим. 32 (2) і текст.)

5.31. Коротку критику біологічної теорії держави наведено у прим. 7 до розділу 10 та в тексті. Про східне походження теорії див. R. Eisler. Revue de Synthese Historique, vol. 41, p. 15.

5.32. Про окремі застосування Платонової політичної теорії душі та про наслідки, що витікають із неї, див. примітки 58-59 до розділу 10 та текст. Стосовно фундаментальної методологічної аналогії між містом та індивідом див., зокрема, «Держава», 368 е, 445 с, 577 с. Щодо Алкмеонової політичної теорії людського індивіда чи людської фізіології див. прим. 13 до розділу 6.

5.33. Див. «Держава», 432 b та d.

5.34. Цю, а також наступну цитату взято з книги Дж. Гроута (G. Grote. Plato and the Other Companions of Socrates, 1875, vol. III, 124). Ось головні уривки з «Держави»: 439 с та наст. (історія Леонтія); 571 с та наст. (про звіряче та людське в душі); 588 с (Апокаліпсичне Страхіття; nop. зі «Звіриною» в «Об'явленні Св. Іоанна Богослова» (13, 17 та 18), яка наділена Платоновим числом); 603 d та 604 b (про людину та її боротьбу із собою). Див. також «Закони», 689 а-b та примітки 58-59 до розділу 10.

5.35. Див. «Держава», 519 е та наст. (див. також прим. 10 до розділу 8). Дві наступні цитати взяті з «Законів», 903 с. (Я змінив їхній порядок.) Можна зауважити, що «ціле», про яке йдеться у цих двох уривках («pan» та «holon»), — це не «держава», а «світ», хоча безперечно, що в основі цього космологічного холізму лежить політичний холізм; див. «Закони», 903 d-e (де лікарі та ремісники порівнюються з політиками) і той факт, що Платон часто вживає слово «holon» (надто у множині) для означення як «держави», так і «світу». Далі, перший із цих двох уривків (у тому порядку, як я їх цитую) є стислим викладом фрагмента з «Держави», 420 b-421 с; другий уривок — «Держава», 520 b та наст. («Ми створили вас заради держави і заради вас самих».) Дальші фрагменти, в яких мовиться про холізм чи колективізм, взято з: «Держави», 424 а, 449 е, 462 а та наст.; «Законів», 715 b, 739 с, 875 а та наст., 903 b, 923 b, 942 а та наст. (див. також примітки 31-32 до розділу 6). Стосовно зауваження у цьому абзаці про те, що Платон говорить про державу як про організм, див. «Держава», 462 с та «Закони», 964 е, де держава порівнюється з людським тілом.

5.36. Див. Адамове видання «Держави», II, 303; див. також прим. 3 до розділу 4 та наст.

5.37. На цьому пункті наголошує Адам, op. cit., прим. 546 а, 7 та ст. ст. 288 та 307. Наступну цитату в цьому параграфі взято з «Держави», 146 а; див. уривок із «Держави», 485 а-b, процитований у прим. 26 (1) до розділу 3 та в тексті до прим. 33 до розділу 8.

5.38. Це головний пункт, у якому я змушений відхилити Адамову інтерпретацію. На мою думку, Платон хотів показати у книжках VI-VII «Держави», що філософ-цар, який цікавиться переважно нествореними та нетлінними речами («Держава», 485 b; див. останню примітку до цього розділу та відповідне місце у тексті), отримує разом із математичною та діалектичною освітою знання про Платонове число і в такий спосіб володітиме засобом зупинення соціального виродження, а відтак — і розпаду держави. Див., зокрема, текст до прим. 39.

Ось цитати, що наводяться далі в цьому абзаці: «Расу охоронців слід підтримувати чистою» — «Держава», 460 с, і текст до прим. 34 до розділу 4; «Важко похитнути державу...» — 546 а.

Про різницю, яку проводить Платон між раціональним знанням та обманливим судженням, яке грунтується на відчутті та досвіді, у математиці, акустиці та астрономії, див. «Держава», 523 а та наст., 525 d та наст. (де розглядаються «міркування», див. також 526 а), 527 d та наст., 529 b та наст., 530 а та наст, (аж до 534 а та 537 d); див. також 509 d-511 е.

5.39. * Мені дорікали за те, що я «додав» кілька слів (які я наводив без лапок) «через брак чисто раціонального методу», але з огляду на «Державу», 523 а та 537 d, мені здасться очевидним, що, коли йдеться про «відчуття», Платон має на увазі саме це протиставлення *. Цитати у цьому абзаці взято з «Держави», 546 b та наст. Варто зауважити, що в цьому уривку вустами «Сократа» промовляють «музи».

У своїй інтерпретації Історії падіння та числа, я старанно уникав важкої, нерозв'язаної і, можливо, нерозв'язуваної проблеми визначення самого числа. (Проблема може бути нерозв'язуваною, оскільки Платон не пояснив до кінця свою таємницю.) Я обмежив свою інтерпретацію цієї проблеми лише тими уривками, що стоять безпосередньо перед і після опису числа. Попри те, що ці уривки досить прозорі, наскільки я можу судити, моя інтерпретація відрізняється від попередніх спроб витлумачити їх.

(1) Я будую свою інтерпретацію на принциповому твердженні, згідно з яким (А) вихователі використовують «міркування, засновані на відчутті»; далі я звертаюсь до твердження: (Б) що їм не вдасться «випадково натрапити на (правильний спосіб) одержання доброго потомства»; (В) що вони «помилятимуться і народжуватимуть дітей у недозволений час»; (Г) що вони нічого «не розуміють» у цих питаннях (тобто таких питаннях, як число).

Щодо фрагмента (А), то кожному уважному читачеві Платона повинно бути зрозуміло, що таке посилання на відчуття має на меті виразити критику на адресу методу, який розглядається. Таке витлумачення цього уривка (546 а та наст.) підтверджується тією обставиною, що незадовго перед цим (див. закінчення наступної примітки), в уривку 523 а-527 d, Платон досить багато говорить про протиставлення чистого раціонального знання судженню, заснованому на відчутті, і в якому, говорячи конкретніше, поняття «міркування» використовується в контексті, що наголошує на протилежності раціонального знання та досвіду, надаючи термінові «відчуття» (див. також 511 c-d) технічного та зневажливого значення. (Див. також, приміром, що говорить Плутарх про це протиставлення у «Життєописі Марцела», 306.) Ось чому я вважаю, і мою думку підтверджує контекст, зокрема уривки (Б), (В), (Г), що у фрагменті (А) Платон має на увазі (а), що «міркування, які грунтуються на відчутті», — це поганий метод, і (б) що є кращі методи, а саме методи математики та діалектики, які дають чисте раціональне знання. Те, що я стверджую тут, здається мені настільки зрозумілим, що я не марнував би зусиль на його роз'яснення, якби не та обставина, що навіть Адам прогледів цей момент. У своїй примітці до 546 a, b 7, Адам трактує Платонове «міркування» як згадування про завдання правителів визначати, яку кількість шлюбів слід дозволити, а «відчуття» — як засіб, за допомогою якого вони «вирішують, хто і з ким повинен брати шлюб, яких дітей слід виховувати тощо». Інакше кажучи, Адам вважає Платонову репліку звичайним описом, а не полемікою, спрямованою проти слабкості емпіричного методу. Відповідно, він не співвідносить твердження (В), що правителі почнуть «помилятися», ані уривок (Г), де мовиться про «нетямущість» правителів з тією обставиною, що вони використовують емпіричні методи. (Зауваження (Б) про те, що вони не «натраплять» на правильний метод «випадково», можна було б взагалі не перекладати, якби ми прийняли Адамову пропозицію.)

Інтерпретуючи цей фрагмент, слід пам'ятати, що у книжці VIII безпосередньо перед уривком, який ми розглядаємо, Платон повертається до питання першого міста-держави, яке обговорювалося у книжках з II по IV. (Див. Адамові примітки до 449 а та наст. і 543 а та наст.) Втім, охоронці цього міста не були ані математиками, ані діалектиками. А отже, вони зовсім не уявляли собі, у чому полягає чисто раціональний метод, на якому так наголошувалося у книжці VII, 523-534. У цьому зв'язку значення згадки про відчуття, тобто про непридатність емпіричних методів і, як наслідок, про нетямущість охоронців, безперечна.

Твердження (Б), згідно з яким правителям не вдасться «випадково натрапити на (правильний спосіб) одержання доброго потомства, чи отримати хоч якесь потомство», у моїй інтерпретації абсолютно зрозуміле. Позаяк правителі володіли лише емпіричними методами, то вони лише завдяки щасливому випадку могли б наштовхнутися на метод, що застосовує математичні чи інші раціональні засоби. Адам пропонує (прим. до 546 a, b 7) такий переклад: «тим паче вони не можуть встановити за допомогою міркувань та відчуттів пору плодоносіння», і тільки в дужках, додає «букв. «натрапити»». На мою думку, його нерозуміння вживання саме слова «натрапити» в цьому контексті зумовлене його нерозумінням спрямованості фрагмента (А).

Запропонована мною інтерпретація робить зовсім зрозумілими як фрагменти (В) та (Г), так і Платонове зауваження про те, що людським потомством керує досконале число. Треба відзначити, що Адам не коментує фрагмент (Г), тобто нетямущість, хоча такий коментар є вкрай бажаним з огляду на його теорію (прим. до 546 d 22) про те, що «число не є шлюбним... числом» і не має технічного євгенічного значення.

Те, що це число насправді є як технічним, так і євгенічним, на мою думку, стане зрозумілим, якщо ми проаналізуємо ту обставину, що уривок, у якому йдеться про число, стоїть між двома фрагментами, що містять міркування про євгенічне знання, точніше — про брак такого знання. Безпосередньо уривку з числом передують фрагменти (А), (Б) та (В), а одразу за ним стоїть фрагмент (Г) та історія про нареченого та наречену й їхнє здеградоване потомство. Окрім того, фрагмент (В) та фрагмент (Г), які обрамляють історію про число, взаємопов'язані, оскільки у фрагменті (В) мовиться про «помилки» правителів, які призводять до «народження у недозволений час», а у фрагменті (Г) — про їхнє невігластво, пов'язане з тим, що вони «у недозволений час зведуть наречених з нареченими». (Див. також наступну примітку.)

Останній пункт, у якому я повинен захистити свою інтерпретацію, — це моє твердження, що ті, хто знає число, у такий спосіб здобувають владу впливати на процеси «народження». Звісно, з Платонового твердження не випливає, що саме число має таку владу, бо, якщо Адам правий, то число регулює народжуваність, оскільки воно визначає незмінний період, після якого неминуче настає виродження. Втім, я вважаю, що Платонова згадка про «відчуття», «помилки» та «невігластво» як про безпосередні причини євгенічних помилок втратила б будь-який сенс, якби він не мав на увазі, що охоронці могли б уникнути помилок, коли б знали про відповідні математичні та чисто раціональні методи. З цього неминуче випливає, що число мас технічне євгенічне значення і що знання числа є ключем до затримання деградації. (На мою думку, лише такий висновок узгоджується з тим, що нам відомо про цей різновид марновірства; астрологія, наприклад, грунтуються на досить суперечливому твердженні, що знання нашої долі здатне допомогти нам вплинути на неї.)

Я гадаю, що заперечення пояснення числа як табу таємниці розмноження коріниться у небажанні визнати, що Платон міг висловлювати такі грубі ідеї, як би зрозуміло він їх не викладав. Інакше кажучи, воно коріниться у прагненні ідеалізувати Платона.

(2) У цьому зв'язку я хотів би послатися на статтю А. Тейлора (А. Е. Taylor. The Decline and Fall of the State in «Republic», VIII // Mind, New Series, 48, 1939, p.23 ff.). У цій статті Тейлор критикує Адама (на мою думку, несправедливо) і заперечує йому: «Справді, в уривку 54 b недвозначно мовиться, що розпад ідеальної держави починається, коли правлячий клас «народжує дітей у недозволений час»... Втім, це не обов'язково має означати, що Платон піклується тут проблемами гігієни розмноження. Головна думка Платона цілком зрозуміла і полягає в тому, що якщо держава, як і все створене людиною, містить у собі зерна власного розпаду, то рано чи пізно особи, наділені верховною владою, будуть гіршими від своїх попередників» (р. 25). З огляду на цілком недвозначні Платонові твердження, така інтерпретація здається мені не лише неправильною, а й типовою спробою вилучити з Платонових діалогів такі небажані елементи, як расизм та марновірство. Спершу Адам заперечував, що число мало відношення до євгенічної практики і стверджував, що це не «шлюбне число», а звичайний космологічний період. Тейлор і далі заперечує проти того, що Платон взагалі цікавився «проблемами гігієни розмноження». Та цей уривок настільки рясніє натяками на ці проблеми, що Тейлор сам двома сторінками раніше (р. 23) визнає, що «ніде не говориться», що число «визначає не шлюбні цикли, а щось інше». Опріч того, не лише уривок, який ми розглядаємо, а й — увесь текст «Держави» (а також «Політика», надто 310 b та 310 е) наголошує на «проблемах гігієни розмноження». Тейлорова теорія, згідно з якою Платон, говорячи про «людське створіння» (чи в перекладі Тейлора: «річ, народжена людиною»), має на увазі державу, бажаючи сказати про те, що держава — це продукт людини-законодавця, на мою думку, не підтверджується Платоновим текстом. Уривок починається з посилання на народжені та тлінні речі плинного чуттєвого світу (див. примітки 37 та 38 до цього розділу) і, зокрема, на живі речі, як рослини, так і тварини, а також на їхні расові проблеми. Окрім того, річ, «зроблена людиною», у такому контексті означала б для Платона «штучну» річ, яка є нижчої якості, оскільки «двічі віддалена» від реальності. (Див. текст до приміток 20-23 до цього розділу, а також усю книжку X «Держави» аж до уривка 608 b). Платон ніколи не міг припустити, що хтось трактуватиме слова «річ, створена людиною» як визначення досконалої, «природної» держави, а радше хотів би, щоб його читачі вважали її чимось украй поганим (як-от поезія — див. прим. 39 до розділу 4). Фраза, що її Тейлор перекладає висловом «річ, народжена людиною», як правило, перекладається словами «людське створіння», що знімає всі труднощі.

(3) Якщо така моя інтерпретація цього уривка правильна, то можна припустити наявнісь зв'язку між Платоновим переконання у важливості расового виродження та повторюваною ним порадою, що слід підтримувати незмінною кількість членів правлячого класу (ця порада показує, що соціолог Платон усвідомлював небажані наслідки зростання чисельності населення). Платонів спосіб думання, описаний наприкінці нього розділу (див. текст до прим. 45, а також прим. 37 с до розділу 8), і, зокрема, те, як він ставиться до Одного монарха, Небагатьох тимократів та до Більшості, що для нього уособлює лише юрбу, міг підштовхнути його до переконання, що збільшення чисельності є рівнозначним погіршенню якості. (Щось поді6не і справді припускається в «Законах», 710 d.) Якщо ця гіпотеза правильна, то він легко міг дійти висновку, що зростання населення взаємопов'язане і, можливо, навіть зумовлене расовим виродженням. Оскільки зростання населення було, по суті, головною причиною нестабільності та розпаду ранніх грецьких племінних суспільств (див. примітка 6, 7 та 63 до розділу 10 та текст), ця гіпотеза пояснила б, чому Платон вважав, що «справжньою» причиною було расове виродження (що узгоджується з його загальними теоріями «природи» та «зміни»). *

5.40. (1) Або «у недозволений час». Адам наполягає (прим. 546 d 22), що замість «у недозволений час» слід перекладати «несвоєчасно». Зауважу, що інтерпретація від цього не залежить: вона цілком сумісна з перекладами і «несвоєчасно», і «неправильно», і «у недозволений час», і «не до пори». (У Платона цей вислів первісно означав щось на кшталт «протилежне належній мірі». Як правило, в нього вкладають зміст «у недозволений час».)

* (2) Стосовно Платонового зауваження щодо «змішування» чи «домішування» можна помітити, що Платон, мабуть, підтримував примітивну, але популярну за його часів теорію спадковості (якої очевидно й досі додержуються окремі конярі), згідно з якою в нащадка є порівну «домішків» від характерів чи «природ» обох його батьків, і що їхні характери чи «здібності» (витривалість, прудкість тощо або, відповідно до «Держави», «Політика» та «Законів», шляхетність, мужність, щирість та самообмеження тощо) змішуються у потомстві пропорційно до кількості предків (дідусів, прадідусів і т. д.), які мали ці риси характеру. Відповідно, мистецтво селекції грунтується на розсудливому і науковому — математичному чи гармонійному — змішуванні натур. Див., зокрема, «Політик», царське мистецтво управління чи випасу людського стада порівнюється з мистецтвом ткаля, коли царствений ткаль повинен навчитися сполучати самовпевненість із самообмеженням. (Див. також «Державу», 375 с-е і 410 с та наст.; «Закони», 731 b і примітки 34 та наст. до розділу 4, примітки 13, 39 та наст. до розділу 8 і текст.) *

5.41. Про Платонів закон соціальних революцій див., зокрема, прим. 26 до розділу 4 та текст.

5.42. Дж. Б. Шоу вживає термін «метабіологія» у тому ж розумінні, тобто для означення форми релігії. (Див. передмову до «Назад до Мафусаїла», а також прим. 66 до розділу 12.)

5.43. Див. Адамову примітку до «Держави», 547 а 3.

5.44. Про критику того, що я називаю «психологізмом» у методі соціології, див. прим. 19 до розділу 13 та 14, де розглядається популярний досі методологічний психологізм Мілля.

5.45. Часто кажуть, що Платонову думку не можна протискувати в «систему»; ось чому мої спроби в цьому абзаці показати систематичну єдність Платонової думки, яка очевидно базується на піфагорейській таблиці протилежностей, ймовірно, викличуть критику на мою адресу. Та я переконаний, що така систематизація є необхідною перевіркою будь-якої інтерпретації. Помиляються ті, хто вважає, що інтерпретація їм не потрібна і що вони можуть «зрозуміти» філософа чи його працю, сприймаючи його таким, «яким він є», чи його працю такою, «якою вона є». Вони не можуть не інтерпретувати як людину, так і її працю, але без усвідомлення тієї обставини, що вони інтерпретують (що на їхні погляди впливає традиція, темперамент тощо), їхня інтерпретація неминуче набуде форми раціональної реконструкції і повинна бути систематичною, вона повинна спробувати відтворити філософову думку у вигляді стійкої споруди. Див. також, що А. Юїнг каже про Канта (A. С. Ewing. A. Short Commentary on Kant's Critique of Pure Reason, 1938, p. 4): «...насамперед слід припустити, що видатний філософ не завжди суперечить собі, а відтак, якщо є лише дві інтерпретації Канта, одна з яких послідовна, а друга — суперечлива, то слід віддати першій перевагу перед другою, якщо тільки це можливо. Безперечно, ці слова можна застосувати й до Платона і до поняття інтерпретації взагалі.



    1. Каталог: authors
      authors -> Товаришки оповідання І
      authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
      authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
      authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
      authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
      authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
      authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
      authors -> Від матки до альцгеймера


      Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   58


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка