Відкрите суспільство та його вороги



Скачати 12,46 Mb.
Сторінка35/58
Дата конвертації11.03.2019
Розмір12,46 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   58

Прим. до розд. 6



6.1. Див. прим. 3 до розділу 4 і текст, надто наприкінці абзаца. Див. далі прим. 2 (2) до розділу 4. Стосовно формули «Назад до природи» я хотів би звернути увагу читачів на ту обставину, що Руссо відчував потужний вплив Платона. Справді, навіть побіжний погляд на «Соціальний договір» виявляє безліч аналогій, а надто з тими уривками із Платонових праць, де мовиться про натуралізм, і які було прокоментовано у попередньому розділі. Див. надто прим. 14 до розділу 9. Є також цікава схожість між «Державою», 591 а та наст. (і «Горгієм», 472 е та наст., де подібна ідея зустрічається в індивідуалістичному контексті) і знаменитою теорією покарання Руссо (та Гегеля). Е. Баркер (Е. Barker. Greek Political Theory, I, .188 f.) правильно підкреслює Платонів вплив на Руссо. Проте він не помітив сильного елемента романтизму у Платона. До того ж, не завжди визнають той факт, що сільський романтизм, що вплинув як на Францію, так і на шекспірівську Англію за посередництвом «Аркадії» Я. Санаццаро, походить від Платонового опису життя дорійських пастухів; див. примітки 11 (3), 26 та 32 до розділу 4 та прим. 14 до розділу 9.

6.2. Див. R. Н. Crossman. Plato To-Day, 1937, p. 132. Наступну цитату взято з цієї книжки, ст. III. Ця цікава книжка (так само, як і праці Дж. Гроута і Т. Гомперца) значною мірою надихнула мене до розвитку моїх досить-таки неортодоксальних поглядів на Платона, які призвели до неприємних висновків. Цитати Ч. Джоуда взято з книжки С. Е. М. Joad. Guide to the Philosophy of Morals and Politics, 1938, pp. 661, 660. Я можу також послатися на вкрай цікаве зауваження К. Л. Стівенсона щодо Платонових поглядів на справедливість — див. С. L. Stevenson. Persuasive Definitions // Mind, N. S., vol. 47, 1938, pp. 331 ff.

6.3. Див. R. H. S. Crossman. op. cit., p. 132 та наст. Ще дві цитати взято з праці Дж. Філда: G. С. Field. Plato, etc., p. 91. Схожі зауваження містяться у книжці Баркера «Грецька політична теорія» (див. прим. 13 до розділу 5).

Ідеалізація Платона відіграла важливу роль у суперечках про справжність цілої низки приписуваних йому творів. Деякі критики відмовляли Платонові в авторстві на них лише з тієї простої причини, що в цих творах були фрагменти, які не узгоджувалися з їхніми ідеалізованими поглядами на Платона. Досить наївне і водночас типове вираження такого ставлення можна знайти у «Вступній статті» Дж. Девіса та Ч. Воена до Платонової «Держави» (див. The Golden Treasury Edition of «Republic», p. VI): «Дж. Гроут, прагнучи скинути Платона з його надлюдського п'єдесталу, занадто поспішає приписати йому твори, які вже визнані не гідними цього божественного філософа». Цим авторам, напевне, й на гадку не спадає, що їхнє судження про Платона повинно грунтуватися на тому, що він написав, а не навпаки. А якщо ці твори справжні і не гідні Платона то, виходить, він був не таким уже й божественним. (Про божественність Платона див. також Simplicius. Arist. de coelo, 32 b 44, 319 a 15 ff.)

6.4. Формулювання (а) змагається з Кантовим, що описує справедливий державний устрій як «державний устрій, що забезпечує найвищий можливий ступінь свободи людської особистості через закони, завдяки яким свобода кожного не заважає свободі решти» (I. Kant. Critique of Pure Reason2, p. 373); див. також його «Теорію права», де він каже: «Право (чи справедливість) — це сукупність умов, необхідних, щоб вільний вибір кожного був сумісним із вільним вибором усіх інших відповідно до загального закону свободи». Кант вважав, що саме це було метою Платона у «Державі», з чого стає зрозумілим, що Кант був одним із багатьох філософів, які або були обмануті Платоном, або ідеалізували його, приписуючи йому свої власні гуманістичні ідеї. У цьому зв'язку я можу зауважити, що палкий лібералізм Канта невисоко оцінюється в англійських та американських працях з політичної філософії (за винятком W. Hastie. Kant's Principles of Politics). Занадто вже часто заявляють, що Кант був попередником Гегеля, але з огляду на той факт, що він розпізнав у романтизмі Гердера і Фіхте вчення діаметрально протилежне його власному, таке твердження стосовно Канта є вкрай несправедливим і безперечно обурило б його. Лише величезний вплив гегельянства призвів до широкої підтримки цього, на мою думку, абсолютно необгрунтованого твердження.

6.5. Див. текст до приміток 32-33 до розділу 5.

6.6. Див. примітки 25-29 до розділу 5. Цитати, наведені в цьому абзаці, взято з «Держави»: (1) 433 а; (2) 434 а-b; (3) 441 d. Платонове твердження з першої цитати «Ми встановили...» порівняйте, зокрема, з «Державою». 397 е, де ретельно готується виклад теорії справедливості, і, звісно, з уривком 369 b-с, процитованим у тексті до прим. 29 до розділу 5. Див. також примітки 23 та 40 до цього розділу.

6.7. Як зазначалося у розділі 4 (прим. 18 і текст, а також прим. 29), Платон майже не говорить про рабів у «Державі», хоча те, що він каже, є досить важливим. Втім, у «Законах» він розвіює будь-які сумніви щодо свого ставлення до цієї проблеми (див., зокрема, статтю Г. Морроу, на яку я посилаюся у прим. 29 до розділу 4 — G. К. Morrow. Plato and Greek Slavery // Mind, N. S„ vol. 48, pp. 186-201, 402).

6.8. Цитати взято з книжки Е. Баркера (Е. Barker. Greek Political Theory, I, p. 180). Баркер твердить (ст. 176 та наст.), що «платонівська справедливість» — це «соціальна справедливість», і правильно наголошує на її холічній природі. Він відзначає (ст. 178 та наст.), що можлива критика цієї формули «не... зачіпає суті того, що люди звичайно розуміють під словом справедливість», тобто «принцип, який дозволяє подолати зіткнення бажань», інакше кажучи, справедливість, що підходить особистості. Та він гадає, що «таке заперечення не стосується справи» і що Платонова ідея — це не «питання закону», а «поняття соціальної моралі» (ст. 179). Далі він твердить, що таке трактування справедливості, по-своєму, відповідало тодішнім уявленням греків про справедливість: «Вкладаючи у поняття справедливості такий зміст, Платон не далеко пішов від уявлень, що побутували тоді у Греції». Баркер навіть не згадує про те, що існували докази протилежного, як-от ті, що будуть наведені у подальших примітках та тексті.

6.9. Див. «Горгій», 488 е та наст. Повніше цей уривок процитовано та розглянуто у параграфі VIII цього розділу (див. прим. 48 до цього розділу та текст). Про Арістотелеву теорію рабства див. прим. 3 до розділу 11 та текст. Арістотелеві цитати, наведені в цьому параграфі, взято: (1) та (2) з «Нікомахової етики», V, 4, 7 та 8; (3) з «Політики», III, 12, 1 (1282 b; див. також примітки 20 та 30 до цього розділу. У цьому фрагменті міститься згадування про «Нікомахову етику»); (4) з «Нікомахової етики», V, 4, 9; (5) з «Політики», IV (VI), 2, І (1317 b). У «Нікомаховій етиці», V, 3, 7 (див. також «Політику», III, 9, 1; 1280 а) Арістотель також зауважує, що слово «справедливість» мас різні значення у демократичній, олігархічній та аристократичній державах, відповідно до різного розуміння того, що таке «чеснота».

* (Текст, наведений далі, було вперше додано до американського видання 1950 року.)

Про Платонові погляди на політичну справедливість та рівність, викладені в «Законах», див., зокрема, фрагменти, де йдеться про два різновиди рівності («Закони», 757 b-d), процитовані далі у пункті (1). Стосовно факту, згаданого в тексті, що при розподілі почестей та покарань потрібно брати до уваги не лише чесноти та виховання, а й здоров'я (і навіть зріст та миловидість), див. «Закони», 744 с, процитовані у прим. 20 (1) до цього розділу, де розглядаються й інші фрагменти, які зачіпають дану проблему.

(1) У «Законах», 757 b-d Платон розглядає «два різновиди рівності». «Один із них... — це рівність міри, ваги, числа (тобто числова або арифметична рівність);та найкраща та найсправжніша рівність... більшого наділяє більшим, а меншого — меншим, віддаючи кожному належне відповідно до його природи... Вшановуючи найдоброчесніших та відмічаючи меншими почестями тих, хто має менше чеснот і гірше походження, вона кожному віддає належне відповідно до принципу (раціональних) пропорцій. І саме це ми назвемо «політичною справедливістю». І хто б не засновував державу, повинен зробити єдиною метою свого законодавства...: лише ту справедливість, що, як зазначалося, є природною рівністю і що відповідно до ситуації розподіляється між нерівними». Цей другий різновид рівності, який Платон тут називає «політичною справедливістю» (а Арістотель назвав «розподільчим правом») і описує (а слідом за ним і Арістотель) як «пропорційну рівність» — найсправжнішу, найкращу та найприроднішу рівність, — згодом отримав назву «геометричної» («Горгій», 508 а; див. також 465 b-с і Плутархову «Moralia», 719 b та наст.) рівності, що є протилежною нижчій та демократичній «арифметичній» рівності. Роз'яснення, наведені у пункті (2), певно, допоможуть навчитися розрізняти ці два різновиди.

(2) Згідно з переказом (див. Comm. in Arist. Graeca, pars XV, Berlin. 1879, p. 117, 29; pars XVIII, Berlin, 1900, p. 118, 18), напис над входом до Платонової Академії сповіщав: «Хай не переступить цей поріг той, хто не навчився геометрії!» На мою думку, це гасло не лише наголошувало на важливості математичних досліджень, а й означало: «Арифметики (а точніше, піфагорейської теорії чисел) мало — ви повинні знати геометрію!» Я спробую окреслити причини, які змусили мене вважати, що остання фраза адекватно підсумовує один із найважливіших Платонових внесків у науку. Див. також «Додаток І» до тому І.

Як тепер загальновідомо, трактування ранніми піфагорейцями геометрії методологічно дещо подібне до того, що нині називають «арифметизацією». Геометрію розглядали як теорію цілих чисел (чи «натуральних» чисел, тобто таких, що складаються з монад або «неподільних одиниць» — див. «Держава», 525 е) і як теорію їхнього «logoi», тобто «раціональних» пропорцій. Ось приклад: Піфагорові прямокутні трикутники — це трикутники, в яких сторони мають саме такі раціональні пропорції (3:4:5 або 5:12:13). Ось загальна формула визначення таких пропорцій, яку приписували Піфагору: 2n + 1 : 2n (n + 1) : 2n (n + 1) + 1. Але ця формула, виведена із «гномону», не досить універсальна, як доводить такий приклад — 8:15:17. Універсальною формулою, з якої виводиться Піфагорова шляхом підстановки m - n + 1, є m2-n2 : 2mn : m2+n2 (де m>n). Оскільки ця формула легко виводиться з так званої «теореми Піфагора» (якщо застосувати алгебраїчне зчислення, що було відоме раннім піфагорейцям) й оскільки ця формула, очевидно, не була відомою не лише Піфагору, але й Платону (який, згідно з Прокловим повідомленням, запропонував іншу неуніверсальну формулу), то можна припустити, що «теорема Піфагора» в її загальному вигляді не була відомою ані Піфагорові, ані Платону. (Не такі радикальні погляди на цю проблему виклав Т. Хіт у книжці Т. Heath. A History of Greek Mathematics, 1921, vol. I, pp. 80-82. Формула, охарактеризована мною як «універсальна», належить Евклідові. Її можна отримати з непотрібно ускладненої формули, наведеної Хітом на ст. 82, спершу здобувши значення трьох сторін трикутника, а потім помноживши їх на 2/mn, після чого підставити у відповіді m замість n та p замість g.)

Відкриття ірраціональності квадратного кореня з двох (про що Платон згадує у «Гіппії Великому» та «Меноні»; див. прим. 10 до розділу 8; див. також Арістотель. «Перша Аналітика», 41 а 26 та наст.) зруйнувало піфагорійську програму «арифметизації» геометрії, а заразом, певно, життєздатність самого піфагорейського Порядку. Переказ про те, що це відкриття спочатку тримали в таємниці, підтверджується тим фактом, що Платон спершу називав ірраціональне словом «arrhetos», тобто таємницею, захованою таїною; див. «Гіппій Великий», 303 b-с, «Держава», 546 с. (Згодом він став вживати термін «неспільномірність»; див. «Теетет», 147 с та «Закони», 820 с. Термін «alogos», здається, вперше застосував Демокріт, котрий написав дві книжки: «Про ірраціональні лінії та атоми» (або «Про ірраціональні лінії»), які було загублено. Платон знав цей термін, про що свідчить його зневажлива згадка про назву Дсмокрітової праці у «Державі», 534 d, але сам він ніколи не вживав його як синонім до терміна «arrhetos». З наявних джерел, уперше ми знаходимо використання «alogos» у такому значенні в Арістотеля у «Другій Аналітиці», 76 b 9. Див. також Т. Heath, op. cit., vol. I, p. 84 f„ p. 156 f. і мій «Додаток І» наприкінці першого тому.)

Крах піфагорейської програми, тобто арифметичного методу геометрії, очевидно, призвів до розробки Евклідового аксіоматичного методу, який, з одного боку, мав порятувати від загибелі те, що ще можна було врятувати (включно із методом раціонального доказу), а, з іншого боку, усвідомити факт незводимості геометрії до арифметики. З огляду на все це, цілком імовірно, що Платонова роль у переході від давнішого піфагорейського методу до Евклідового була вкрай важливою — по суті, він був одним із перших творців специфічно геометричного методу, спрямованого на врятування того, що ще можна було врятувати, і зменшення втрат від краху піфагореїзму. Більшість із сказаного слід розглядати як украй непевну історичну гіпотезу, втім, деякі підтвердження її можна виявити в Арістотелевій «Другій Аналітиці», 76 b 9 (яка вже згадувалася), зокрема, якщо порівняти цей уривок із «Законами», 818 с, 895 е (парне та непарне) та 819 е-820 а, 820 с (неспільномірність). Ось цей фрагмент: «Арифметика (досліджує) значення «парного» та «непарного», а геометрія — що таке «ірраціональне»... (або «неспільномірне»; див. «Першу Аналітику», 41 а 26 та наст., 50 а 37. Див. також «Метафізику», 983 а 20, 1061 b 1-3, де проблема ірраціональності трактується як властивість геометрії, та 1089 а, де, як і в «Другій Аналітиці», натяк на метод «квадратної стопи», про який ідеться у «Теететі», 147 d). Про глибоку зацікавленість Платона проблемою ірраціональності свідчать два уривки, що вже згадувалися: «Теетет», 147 с-148 а та «Закони», 819 d-822 d, в яких Платон проголошує, що йому соромно за греків, які не цікавляться великою проблемою неспільномірних величин.

Далі я вважаю, що «Теорія первісних тіл» (у «Теететі» від 53 с до 62 с, а, можливо, навіть до 64 а; див. також «Держава», 528 b-d) була частиною Платонового розв'язання цієї проблеми. З одного боку, в теорії зберігся атомістичний характер піфагореїзму — неділимі частки («монади»), які відігравали важливу роль в атомістичних ученнях, — а з іншого боку, запроваджуються ірраціональні числа (квадратні корені з двох та трьох), існування яких вже неможливо було заперечувати. Робиться це за допомогою двох прямокутних трикутників; один утворюється з квадрата, розділеного діагоналлю, яка відноситься до сторони квадрата як корінь з двох, а другий трикутник є половиною рівнобедреного трикутника, поділеного навпіл висотою, яка відноситься до гіпотенузи як квадратний корінь з трьох. Ці трикутники вважаються основою для створення всього іншого. Справді, доктрина про те, що ці два ірраціональні трикутники є границями («peras»; див. «Менон», 75 d-76 а) чи «формами» всіх елементарних фізичних тіл, може бути названа однією з провідних фізичних доктрин, викладених у «Тімеї».

Усе це має підштовхнути до думки, що застереження проти тих, хто необізнаний з геометрією (натяк на це можна виявити в «Тімеї», 54 а), могло мати гострішу спрямованість, про яку ми говорили раніше, і що воно могло бути пов'язане з переконанням, що геометрія є чимось набагато важливішим за арифметику. (Див. «Тімей», 31 с.) А це, у свою чергу, пояснило б, чому Платонова «пропорційна рівність», яку він вважав аристократичнішою, порівняно до демократичної арифметичної або числової рівності, згодом була ототожнена з «геометричною рівністю», яку Платон згадує в «Горгії», 508 а (див, прим. 48 до цього розділу), і чому (от хоча б Плутархом, loc. cit.) арифметика та геометрія асоціювалися відповідно з демократією та спартанською аристократією — навіть попри той факт, про який згодом певно забули, що піфагорейці, подібно до Платона, були на боці аристократів і що в їхньому вченні головний наголос робився на арифметиці, а поняття «геометричний» для них означало певний різновид числової (тобто арифметичної) рівності.

(3) Для створення первісних тіл Платон звертається в «Тімеї» до розгляду елементарного квадрата й елементарного рівнобедреного трикутника, які у свою чергу складаються з двох різних типів субелементарних трикутників — половини квадрата, сторона якого кратна √2, і половини рівнобедреного трикутника, одна із сторін якого кратна √3. Питання про те, чому Платон обрав для розгляду саме ці два субелементарні трикутники замість того, щоб розглядати власне квадрат та рівнобедрений трикутник, багато дискутувалося. Дослідники Платонової спадщини також цікавилися, чому він будує свої елементарні квадрати з чотирьох субелементарних півквадратів, а не з двох, а елементарний рівнобедрений трикутник з шести півтрикутників, а не з двох (див. перші з двох малюнків, наведених далі, про друге питання йтиметься у пункті (4)).

Щодо першого з цих двох питань, здається, майже ніхто не помітив, що Платон, проявляючи великий інтерес до проблеми ірраціональності, не став би запроваджувати дві ірраціональні величини √2 та √3 (про які він недвозначно говорить в уривку 54 b), якби він не прагнув представити саме ці ірраціональні числа як неподільні далі елементи його світу. (Ф. Корнфорд у своїй книжці «Космологія Платона» на ст. 214 та ст. 231 довго обговорює обидва ці питання, але запропоноване ним розв'язання обох проблем — чи «гіпотеза», як він називає його на ст. 234, — здається мені абсолютно неприйнятним. Якби Платон насправді прагнув досягти певної «традиції», подібної до тієї, що розглядається Корнфордом — хоча Платон ніде не натякає на існування чогось меншого за те, що Корнфорд називає «ступенем В», — то йому було б досить поділити пополам сторони елементарних квадратів та рівнобедрених трикутників, які Корнфорд називає «ступенем В», побудувавши кожний із них з чотирьох елементарних фігур, що не містять у собі ірраціональних величин.)

Втім, якщо Платон прагнув запровадити ці ірраціональні величини у світ як сторони субелементарних трикутників, з яких складено все на світі, тоді він повинен був вірити, що в такий спосіб можна розв'язати проблему. А ця проблема, на мою думку, полягала у «природі (спільномірності та) неспільномірності» («Закони», 820 с). Звісно, цю проблему особливо важко було розв'язати на основі космології, побудованої на якомусь різновиді атомістичної теорії, оскільки ірраціональні величини не є кратними хоч якоїсь одиниці, що є виміром раціональних величин. Втім, якщо одиниці виміру самі виражені відтинками, що перебувають в «ірраціональних співвідношеннях», тоді можна пояснити цей украй важливий парадокс, адже такими одиницями можна виміряти як раціональні, так й ірраціональні величини, а існування ірраціональних величин перестає бути незбагненним чи «ірраціональним».



Проте Платон знав, що, крім √2 та √3, є й інші ірраціональні величини, оскільки в «Теететі» згадує про відкриття нескінченної послідовності ірраціональних квадратних коренів (в уривку 148 b він також говорить, що «подібні міркування справедливі й стосовно твердих тіл», проте це не обов'язково повинно стосуватися кубічних коренів, а може відноситись до діагоналі куба, тобто до √3). У «Гіплії Великому» він також згадує (303 b-с; див. Heath, op. cit., p. 304) той факт, що шляхом додавання (чи інших арифметичних дій) ірраціональних величин можна здобути інші ірраціональні числа (але також і раціональні; тут Платон, певно, натякає, що, наприклад, 2-√2 дорівнює ірраціональному числу, і навпаки, здобуте число, якщо до нього додати √2, звісно, даватиме раціональну величину). З огляду на ці обставини стає зрозумілим, що якби Платон хотів розв'язати проблему ірраціональності шляхом введення своїх елементарних трикутників, то він повинен був вважати, що всі ірраціональні величини (чи принаймні кратні їм числа) можна вивести шляхом додавання (а) одиниць, (б) √2 та (в) √3 і кратних їм чисел. Звісно, це було би помилкою, але в нас є всі підстави вважати, що на той час не існувало жодних доказів зворотного. А твердження, що є лише два різновиди атомарних ірраціональностей — діагоналі квадрата і куба — і що всі інші ірраціональні величини можна арифметичним шляхом вивести з (а) одиниць, (б) √2 та (в) √3, могло видатися досить вірогідним, зважаючи на відносний характер ірраціональних величин. (Я маю на увазі той факт, що ми можемо з цілковитим правом назвати ірраціональною як діагональ квадрата з одиничною стороною, так і сторону квадрата з одиничною діагоналлю. Слід також пам'ятати, що Евклід у X книжці, визначенні 2 і далі називає всі неспільномірні квадратні корені «спільномірними через їхні квадрати».) Отож, Платон цілком міг вірити у правильність цього твердження, навіть якщо він, певно, і не мав у своєму розпорядженні неспростовного доказу свого припущення. (Вперше це твердження, очевидно, спростував Евклід.) У тому ж фрагменті з «Тімея», де Платон викладає свої міркування, чому він віддав перевагу субелементарним трикутникам, є одне незаперечне посилання на певну недоведену гіпотезу, про яку він пише («Тімей», 53 c-d): «усі трикутники можна вивести з двох, що мають по одному прямому куту і по два гострих, але при цьому в одного (півквадрата) по обидва боки від прямого кута лежать рівні кути величиною в одну й ту саму частку прямого кута, обмежені рівними сторонами, а в іншого (піврівнобедреника) — нерівні кути, обмежені нерівними сторонами. Саме в них, ми припускаємо, початок... усіх інших тіл, покладаючись у цьому на ймовірність (чи вірогідне припущення), поєднану з необхідністю (доказом). Принципи, віддалені ще більше, ніж ці два, відомі лише богам, а з людей їх знають тільки ті, кого вподобають на небесах». І далі, пояснивши, що є безліч нерівнобедрених трикутників, з яких слід обирати найкращі, й, сказавши, що цими найкращими є половинки рівнобедреників, Платон мовить («Тімей», 54 а-b; Корнфорд був змушений пом'якшити цей уривок, щоб вкласти його в рамки своєї інтерпретації; див. його прим. 3 до ст. 214): «Це вимагає занадто довгого обгрунтування, але якби комусь пощастило дослідити це питання і довести саме такі властивості, то ми із задоволенням визнали б таку людину переможцем». Платон не пояснює, що він має на увазі під «такими властивостями», — певно, це якась (гіпотетична) математична властивість, що виправдовує твердження, згідно з яким після вибору трикутника, який містить √2, «найкращим вибором» буде трикутник, що містить у собі √3. З огляду на наведені вище міркування, я вважаю, що ця Платонова властивість була гаданою відносною раціональністю інших ірраціональних величин, тобто величиною, співвідносною з одиницею, квадратним коренем з двох та квадратним коренем з трьох.

Мал. 1. Платонів елементарний квадрат, побудований з чотирьох субелементарних рівнобедрених прямокутних трикутників



Мал. 2. Платонів елементарний рівносторонній трикутник, побудований з шести субелементарних нерівнобедрених трикутників



Мал. 3. Прямокутник ABCD, площа якого перевищує площу кола менше, ніж на півтори тисячні

(4) Додатковим доказом на користь нашої інтерпретації, хоча я й не знайшов у Платонових текстах хоч якихось свідоцтв, що підтверджували його, можуть послужити викладені далі міркування. Цікаво, що сума √2+√3 дуже близька до значення числа π. (Див. Е. Borel. Span and Time, 1926, 1960, p. 216; мою увагу до цього факту, щоправда в іншому контексті, привернув В. Марінеллі.) Неточність тут складає лише 0,0047, тобто менше ніж півтори тисячних від значення числа π. Навряд у той час було відоме точніше значення числа π. Одне з пояснень цього цікавого факту може полягати в тому, що середнє арифметичне площ окресленого шестикутника та вписаного восьмикутника є добрим наближенням до площі кола. Тепер стає зрозумілим, що, з одного боку, Брайсон досліджував властивості окреслених та вписаних багатокутників (див. T.Heath, op. cit., p. 224), а, з другого боку, що Платон цікавився додаванням ірраціональних величин, а отже, повинен був спробувати здобути суму √2+√3. Отже, є два способи, за допомогою яких Платон міг би здобути приблизну рівність √2+√3≈π, і другий з цих способів був настільки очевидним, що Платон, певно, не міг не помітити його. Цілком вірогідно, що Платон знав цю рівність, але не міг довести, чи є вона вираженням точної рівності, чи лише наближенням.

Але якщо це й справді так, тоді ми, певно, можемо відповісти на «друге питання», згадане у пункті (3), а саме, питання, чому Платон побудував свій елементарний квадрат із чотирьох субелементарних трикутників (півквадратів), а не з двох, і елементарний рівнобедреник з шести субелементарних трикутників (піврівнобедреників), а не з двох. Якщо поглянути на перший з двох наведених вище малюнків, то ми побачимо, що ці побудови наголошують на центрі окреслених та вписаних кіл, і в обох випадках, на радіусах окресленого кола. (У випадку з рівнобедреником на малюнку є також радіус вписаного кола, але очевидно, що Платон мав на увазі окреслене коло, оскільки він називав радіус «діагоналлю», коли описував метод побудови рівнобедреника; див. «Тімей», 54 d-e та 54 b.)

Якщо ми тепер візьмемо ці два окреслені кола, або точніше, впишемо елементарні квадрат та рівнобедреник у коло з радіусом r, то виявимо, що сума сторін цих двох фігур наближається до rπ. Інакше кажучи, Платонова побудова пропонує одне з найпростіших розв'язань проблеми квадратури кола, що й доводять три наші малюнки. У світлі сказаного можна припустити, що Платонова гіпотеза, а також його готовність «визнати переможцем» того, хто зможе довести його правоту, про що ми говорили у пункті (3), зачіпають не лише загальну проблему спільномірності ірраціональних величин, але також і специфічні проблеми того, чи відповідає сума √2+√3 площі одиничного кола.

Я повинен ще раз наголосити, що мені невідомий жоден прямий доказ того, наче Платон мав на увазі саме це. Але, якщо зважити на непрямі свідоцтва, наведені мною тут, то моя гіпотеза не видасться абсолютно безпідставною. Я не думаю, що вона менш обгрунтована, ніж гіпотеза, висунута Корнфордом, і якщо вона справедлива, то ми здобуваємо переконливіше пояснення відповідних уривків.

(5) Якщо у нашому твердженні, висунутому в пункті (2) цієї примітки, є бодай якийсь смисл, що Платонове гасло про необхідність знання, крім арифметики, ще й геометрії, так само як і в припущенні, що цей наголос було зроблено у зв'язку з відкриттям ірраціональності квадратних коренів із двох та трьох, тоді це до певної міри може прояснити також Платонову теорію «ідей» та зміст широковідомих Арістотелевих зауважень з цього приводу. Ці міркування допомогли б нам пояснити чому, у світлі цього відкриття, піфагорейське уявлення про те, що речі (форми, тіла) є числами, а моральні ідеї — співвідношеннями чисел, повинно було зникнути чи, можливо, поступитися місцем, як це відбулося в «Тімеї», доктрині, згідно з якою елементарні форми або границі («peras»; див. уривок з «Менона», VI d-75 а, який згадувався раніше), чи форми або ідеї речей є трикутниками. І водночас ми одержали б пояснення, чому лише через одне покоління Академія повернулася до піфагорейської доктрини. Як тільки забулося потрясіння від відкриття ірраціональності, математики почали звикати до ідеї, що ірраціональні величини повинні бути числами, незважаючи ні на що, оскільки вони перебувають в елементарних співвідношеннях більшого чи меншого до інших (раціональних) чисел. На цьому ступені зникає упередженість щодо піфагореїзму, хоча після прийняття ірраціональності теорія про те, що форми є числами або співвідношеннями чисел, набула трохи іншого змісту (що, певно, не до кінця усвідомлювали прихильники цієї нової теорії). Див. також Додаток І до першого тому. *

6.10. Відоме зображення Феміди із зав'язаними очима, тобто такої, що не зважає на стан позивача, і з терезами в руці, що символізують рівність та справедливе розв'язання позовів та суперечливих інтересів, — це символічне уособлення егалітарної ідеї справедливості. Це уособлення, втім, не можна використати як аргумент на користь твердження, наче ця ідея була відома за Платонового життя. Як люб'язно повідомив мене професор Гомбріх, таке зображення Феміди виникло в епоху Відродження під впливом уривка з Плутархової «Ізіди та Озіріса», а не творів письменників класичної Греції. * З іншого боку, зображення Діке з терезами є класичним (про це зображення, зроблене Тимокартом, який жив через покоління після Платона, див. К. Eisler.The Royal Art of Astrology, 1946, pp. 100, 266, plate 5) і засновується, певно, на Гесіодовому ототожненні сузір'я Діви з Діке (з огляду на те, що поруч були Терези). У світлі інших доказів, наведених тут, щоб показати зв'язок справедливості чи Діке з рівним розподілом, терези в її руках, певно, відіграють таку саму роль, що й терези в руках Феміди.

6.11. «Держава», 440 c-d. Уривок завершується характерним порівнянням із сторожовим собакою: «Хіба що його заспокоїть голос власного розуму, що відкличе його, подібно до того, як пастух відкликає свого собаку». Див. прим. 32 (2) до розділу 4.

6.12. Платон, по суті, має це на увазі, коли двічі показує, що Сократ сумнівався, де йому слід шукати справедливість. (Див. 368 b та наст., 432 b та наст.)

6.13. Адам, очевидно, не помітив (під Платоновим впливом) егалітарної теорії у своїй примітці до «Держави», 331 е та наст., де він, мабуть, справедливо зауважує, що «погляд, згідно з яким Справедливість полягає в тому, щоб чинити добре друзям та зле ворогам, цілком вірно віддзеркалює мораль, що переважала тоді в Греції». Проте він помиляється, говорячи далі, що така точка зору «була загальноприйнятою», оскільки забуває про своє власне свідоцтво (прим. до 561 е 28), яке доводило, що рівність перед законом («ізономія») «була гордим гаслом демократії». Див. також примітки 14 та 17 до цього розділу.

Одна з перших (якщо не найперша) згадка про «ізономію» міститься в уривку з творів лікаря Алкмеона (початок п'ятого століття; див. Д5, розд. 24, фр. 4), який вважає ізономію умовою здоров'я й протиставляє її «монархії», тобто владі однієї людини над багатьма. Тут ми маємо справу з політичною теорією тіла або, точніше, з людською фізіологією. Див. також прим. 32 до розділу 5 та прим. 59 до розділу 10.

6.14. Побіжну згадку про рівність (подібну до тієї, що є в «Горгії», 483 c-d; див. також цю примітку далі і прим. 47 до цього розділу) — можна знайти у Главконовій промові у «Державі», 359 с, але це питання не було розвинуте далі. (Стосовно цього фрагмента див. прим. 50 до даного розділу.)

Рішуче нападаючи на демократію (див. текст до приміток 14-18 до розділу 4), Платон робить три уїдливих зауваження стосовно егалітаризму. У першому він каже, що демократія «робить рівними як рівних, так і нерівних» (558 с; див. Адамову примітку до 558 с 16; див. також прим. 21 до цього розділу), надаючи цим словам іронічного забарвлення. (Платон пов'язував рівність з демократією раніше, а саме, коли описував демократичну революцію; див. «Державу», 557 а, процитовану в тексті до прим. 13 до розділу 4.) Друге зауваження характеризує «демократичну людину» як таку, що потурає усім своїм бажанням «порівну» незалежно від того, добрі вони чи погані. Ось чому таку людину називають «егалітаристом» («ізономістом»), натякаючи на ідею «рівних законів для всіх» чи «рівності перед законом» (про «ізономію» див. примітки 13 та 17 до цього розділу). Цей каламбур трапляється у «Державі», 561 е. Шлях до нього досить вторований, оскільки перед цим Платон вже тричі вживав слово «рівний» («Держава», 561 b та с) для того, щоб охарактеризувати ставлення людини, для якої всі бажання та примхи «рівні». Третій з цих дешевих прийомів полягає у звертанні до уяви читачів і часто використовується навіть нині у пропаганді такого кшталту: «Я ледь не забув згадати про таку велику роль, яку відігравали ці знамениті «рівні закони» і ця знаменита «свобода» у стосунках між чоловіками та жінками...» («Держава», 536 b).

Окрім згаданого тут доказу важливості егалітаризму (а також у тексті до приміток 9-10 до цього розділу), ми повинні надто зважити на власне Платонове свідоцтво у (1) «Горгії», де він пише (488 е-589 а; див. також примітки 47, 48 та 50 до цього розділу): «Хіба більшість не вважає, що... справедливість — це рівність?», (2) «Менексені» (238 е-239 а; див. прим. 19 до цього розділу та текст). Місця в «Законах», де йдеться про рівність, були написані пізніше «Держави», а отже, не можуть слугувати свідоцтвом того, що Платон усвідомлював важливість проблеми, коли писав «Державу»; втім, див. текст до приміток 9, 20 та 21 до цього розділу.

6.15. У зв'язку з третім зауваженням Платон сам каже (563 b; див. попередню примітку): «Чи не висловити нам те, що в нас на вустах?» Певно, цією реплікою він бажає показати, що не бачить обставин, які примушували б його відмовлятися від жарту.

6.16. Я вважаю, що Фукідідова (11, 37 та наст.) версія Періклової промови заслуговує на довіру. Цілком імовірно, що Фукідід був присутній при виголошенні Періклом промови, і в будь-якому разі він постарався би відтворити її якомога точніше. Є багато підстав вважати, що в ті часи не було нічого дивного в тому, що людина вчила напам'ять промову іншої людини (див. Платонового «Федра»), і вірогідне відтворення промови такого роду насправді було не таким уже й важким, як можна подумати. Платон знав цю промову або з Фукідідової версії, або з іншого, дуже подібного до неї джерела. Див. також прим. 31 та 34- 35 до розділу 10. (Тут можна згадати про те, що на початку своєї кар'єри Перікл зробив кілька сумнівних поступок популярним племінним інстинктам і не менш популярному груповому егоїзму людей. Тут я маю на гадці законодавство про громадянство, прийняте у 451 році до н. е. Втім, згодом Перікл переглянув своє ставлення до цих питань, можливо, під впливом таких людей, як Протагор.)

6.17. Див. Геродот, III, 80 і надто панегірик «ізономії», цебто рівності перед законом (III, 80, 6); див. також примітки 13 та 14 до цього розділу. Цей фрагмент з Геродота, що до певної міри вплинув на Платона (див. прим. 24 до розділу 4), висміюється в «Державі», так само, як і Періклова промова; див. прим. 14 до розділу 4 та прим. 34 до розділу 10.

6.18. Навіть натураліст Арістотель не завжди звертається до цього натуралістичного варіанта егалітаризму. Наприклад, його формулювання принципів демократії в «Політиці» (1317 b, див. прим. 9 до цього розділу та текст) абсолютно не залежить від нього. Але ще цікавішим може виявитися те, що в «Горгії», де важливу роль відіграє протиставлення природи та умовності, Платон викладає егалітарне вчення, не обтяжуючи його сумнівною теорією природної рівності всіх людей (див. 488 е-479 а, процитований у прим. 14 до цього розділу, та фрагменти 483 d, 484 а та 508 а).

6.19. Див. «Менексен», 238 е-239 а. Безпосередньо перед цим фрагментом знаходимо прозорий натяк на Періклову промову (а саме — на друге речення, процитоване у тексті до прим. 17 до цього розділу). Цілком імовірно, що повторювання терміна «рівність за народженням» у цьому фрагменті є зневажливим натяком на «низьке» походження синів Перікла та Аспазії, яких визнали афінськими громадянами лише після прийняття особливого законодавства у 429 році до н. е. (Див. Е. Meyer. Gesch. d.Altertums, vol. IV, p. 14, note to No. 392 and p. 323, No. 558.)

Дехто вважає (у тому числі навіть Гроут, див. його книгу G. Grote. Plato, III, p. 11), що Платон у «Менсксені», «починаючи свою риторику... полишає жартівливий тон», тобто, що в середині «Менексена», звідки взято цитований уривок, Платон говорить цілком серйозно. Але у світлі процитованого раніше уривка та з огляду на Платонове неприховане глузування в «Державі», там, де він наводить свої міркування з цього питання (див. прим. 14 до цього розділу), думка Гроута здається мені неприйнятною. Так само, на мою думку, не можна сумніватися в іронічному характері уривка, що стоїть безпосередньо перед тим фрагментом, що процитований у тексті і де Платон говорить про Афіни (див. 238 c-d): «Тоді, як і нині... наш державний уряд завжди був аристократичним... хоча іноді й називався демократією, він, насправді, є правлінням аристократії, тобто правлінням найкращих за згодою більшості...» Узявши до уваги Платонову ненависть до демократії, цей опис не потребує дальших коментарів. * Ще один безперечно іронічний фрагмент — це уривок 245 с (див. прим. 48 до розділу 8), де «Сократ» вихваляє Афіни за послідовну ненависть афінян до чужоземців та варварів. Оскільки, нападаючи в іншому місці («Держава». 562 е та наст., процитована у прим. 48 до розділу 8) на демократію — і, маючи на увазі саме афінську демократію, — Платон глузує з афінського поблажливого ставлення до іноземців, його панегірик у «Менексені» може бути лише іронією, й окрім того, лібералізм Афін висміюється прихильником Спарти. (Лікургів закон забороняв чужинцям оселятися в Спарті — див. Аристофан. «Птахи», 1012.) У цьому зв'язку цікаво зауважити, що в «Менексені» (236 а; див. прим. 15 (1) до розділу 10) Платон говорить про «Сократа», який у цьому діалозі промовляє проти Афін, що він був учнем ватажка олігархічної партії оратора Антифонта (уродженця Рамнунта; не плутати з афінянином софістом Антифонтом). Надто слід зважити на ту обставину, що «Сократ» виголошує пародію на промову, записану Фукідідом, котрий, схоже, сам був учнем Антифонта і захоплювався своїм учителем. * Про справжність «Менексена» див. прим. 35 до розділу 10.

6.20. «Закони», 757 а. Повністю цей фрагмент охоплює 757 а-е. Його головні місця процитовано у прим. 9 (1) до цього розділу.

(1) Про те. що я називаю стандартним запереченням проти егалітаризму, див. також «Закони», 744 b та наст.: «Було б чудово, якби кожен... володів... майном з усіма нарівні, але оскільки цс неможливо...» і т.д. Цей уривок є надто цікавим з огляду на ту обставину, що багато авторів змальовували Платона як ворога плутократії, судячи про нього лише на підставі «Держави». Але в цьому важливому фрагменті із «Законів» (744 b та наст.) Платон вимагає, щоби в «державі запровадили нерівний майновий ценз. А відтак посади, мита, розподілення та належна кожному шана будуть віддаватися не лише відповідно до особистих чеснот чи чеснот предків, не лише відповідно до сили та краси тіла, а й відповідно до статку чи нужди громадянина. У такий спосіб посади та шана розподілятимуться якомога рівномірно, тобто пропорційно до багатства громадянина, хоча й відповідно до принципу нерівного розподілу».

* Доктрина нерівного розподілу почестей та, як ми можемо припустити, обов'язків пропорційно до статку чи фізичної сили, певно, збереглася від героїчної доби завоювання. Багаті воїни, які мали важче та коштовніше озброєння, і ті, що виділялися фізичною силою, робили вагоміший, порівняно з іншими, внесок у перемогу. (Цей принцип існував за часів Гомера і, як переконував мене Р. Айслер, його можна виявити практично в усіх відомих войовничих племен.)* Головна думка такого ставлення, а саме те, що несправедливо рівно вшановувати нерівних, побіжно згадується ще у «Протагорі», 337 а (див. також «Горгій», 508 а та наст. — цей фрагмент згадано у примітках 9 та 48 до цього розділу), але Платон не приділяв їй великої уваги, поки не написав «Закони».

(2) Про те, як Арістотель розробляв ці проблеми, див. «Політика», III, 9, 1. 1280 а (див. також. 1282 b-1284 b та 1301 b 29). де він пише: «Усі спираються на певну справедливість, але їхні уявлення про справедливість недосконалі й не вичерпують цілого явища. Демократи, приміром, вважають справедливістю рівність, що так і є, хоча це рівність не для всіх, а лише для рівних. А олігархи вважають справедливістю нерівність, що так і є, хоча це нерівність не для всіх, а лише для нерівних». Див. також «Нікомахову етику», 1131 b 27, 1158 b 30 та наст.

(3) Заперечуючи проти цього антиегалітаризму, я, разом з Кантом, можу сказати, що всяка мораль має грунтуватися на принципі, згідно з яким ніхто не повинен вважати себе ціннішим за хоч яку іншу людину. Я переконаний, що лише цей принцип є прийнятним, зважаючи на загальновідому неможливість неупереджено судити про свої вчинки. Тому я абсолютно не розумію репліки, вимовленої таким блискучим автором, як Дж. Кетлін (G. Е. G. Catlin. Principles, p. 314): «Є щось украй аморальне у Кантовій моралі, що пропонує всіх поставити під один шнурочок... й ігнорує Арістотелеву пораду цінувати рівних рівно, а нерівних нерівно. Одна людина не має тих самих соціальних прав, що інша... Сучасний автор навряд стане заперечувати, що... є щось у «крові»». А тепер я запитаю: «Якби щось було в «крові» чи в нерівності обдарувань і т. п. і навіть якби їх можна було оцінити — тоді чому ці відмінності були зроблені основою для отримання більших прав, а не лише для накладання більших обов'язків?» (Див. текст до приміток 31-32 до розділу 4.) Я не помітив глибокої аморальності у Кантовому егалітаризмі. І я не розумію також, на чому Кетлін засновує цей свій моральний осуд, якщо він вважає мораль справою смаку? Чому «смак» Канта повинен бути глибоко аморальним? (Адже це водночас і християнський «смак».) Єдина відповідь на це запитання, що спадає мені на гадку, полягає в тому, що Кетлін судить зі своєї позитивістської точки зору (див. прим. 18 (2) до розділу 5) і вважає християнські та Кантові вимоги аморальними, тому що вони суперечать категоричним моральним оцінкам сучасного нам суспільства.

(4) Однією з найкращих відповідей усім цим антиегалітаристам ми завдячуємо Ж.-Ж. Руссо. Я говорю це, попри моє переконання, що його романтизм (див. прим. 1 до цього розділу) украй згубно вплинув на історію соціальної філософії. Втім, він був також одним із найблискучіших авторів у цій галузі. Я процитую його блискуче спостереження, що міститься в есе «Про походження нерівності» (курсив мій), і хочу загострити увагу читачів на тому, з якою гідністю сформульовано останнє речення фрагмента: «Я розпізнаю в людському роді два різновиди нерівності: одна, що її я називаю природною чи фізичною, тому що вона встановлена природою і полягає у різниці віку, здоров'я, тілесних сил та розумових чи душевних якостей; друга, яку можна назвати нерівністю умовною чи політичною, тому що вона залежна від певного типу домовленості і тому що вона встановлюється чи принаймні затверджується за згодою людей. Ця остання полягає у різноманітних привілеях, якими дехто користується... як-от тс, що вони багатші, могутніші, їх більше шанують, ніж інших... Марно питати про джерело їхньої нерівності, оскільки відповідь визначається вже простим змістом цього слова. Ще менш можливо встановити, чи є хоч якийсь істотний зв'язок між цими двома різновидами нерівності. Бо це лише означало би запитувати, іншими словами, чи обов'язково ті, хто наказує, кращі за тих, хто кориться, і чи завжди пропорційні в одних і тих самих індивідів тілесна чи духовна сила, мудрість чи доброчесність їхньому багатству чи могутності; це питання, певно, годиться для обговорення рабами у присутності їхніх панів, але воно не постане перед людьми розумними та вільними, котрі шукають правду».

6.21. «Держава». 558 с. Див. прим. 14 до цього розділу (перший абзац про нападки на демократію).

6.22. «Держава», 433 b. Адам, який також схильний вважати, що цей фрагмент висувався як аргумент (прим, до 433 b 11), намагався реконструювати його, але визнав, «що Платон нечасто залишає стільки простору для доповнення своїх міркувань».

6.23. «Держава», 433 е-434 а. Продовження цього уривка див. у тексті до прим. 40 до цього розділу. Про підготовку до нього у більш ранніх частинах «Держави» див. прим. 6 до цього розділу. Ось як Адам коментує фрагмент, який я називаю «другим аргументом» (прим. до 433 с 35): «Платон шукає спільні моменти в його поглядах на справедливість та поширеним судовим значенням слова...» (Див. фрагмент, процитований у наступному абзаці тексту.) Адам намагається захистити Платонів аргумент від критика (А. Крона), який зауважив, хоча, можливо, не зовсім чітко, що цьому аргументу чогось бракує.

6.24. Цитати у цьому абзаці взято з «Держави». 430 d та наст.

6.25. Цей прийом увів в оману навіть такого пильного критика, як Т. Гомперц (T. Gomperz. Greek Thinkers, Book V, II, 10; Germ, ed., vol. II, pp. 378-379), який не помітив слабкості цього аргументу. У коментарях до перших двох книг «Держави» (op. cit.,V, II, 5; p. 368) він навіть пише: «Опис, що йде слідом, можна охарактеризувати як взірець ясності, точності та справжньої науковості...», і додає, що Платонові персонажі Главкон та Адимант, «ведені палким ентузіазмом... відмітають усі поверхневі пояснення».

Стосовно моїх зауважень щодо помірності, які містяться в наступному абзаці тексту, див. такий уривок із вступної статті Дж. Девіса та Ч. Воена (The Golden Treasury edition of the «Republic», p. XVIII, курсив мій): «Сутність помірності полягає у самообмеженні. Сутність політичної помірності полягає у визнанні права державного органу на підтримку та послух тих, ким управляють». Це доводить, що мою інтерпретацію Платонової ідеї помірності поділяють (хоча й виражають її в іншій термінології) послідовники Платона. Можу додати, що «помірність», тобто задоволеність своїм становищем, є чеснотою, спільною для всіх трьох класів, але класові трудівників притаманна лише ця чеснота. Отже, чеснота, доступна класові трудівників — помірність, класові помічників — помірність та мужність, класові опікунів — помірність, мужність та мудрість.

«Довгу передмову», процитовану також у наступному абзаці, взято з «Держави», 432 b та наст.

6.26. Тут можна навести термінологічний коментар стосовно терміна «колективізм». Те, що Г. Уеллс називає «колективізмом», не має нічого спільного з тим, що я розумію під цим словом. Уеллс є індивідуалістом (у тому розумінні слова, яке я в нього вкладаю), про що, зокрема, свідчать його праці «Права людини» та «Здоровий глузд війни та миру» (H.G. Wells. Rights of man; Common Sense of War and Peace), в яких містяться цілком слушні формулювання вимог егалітарного індивідуалізму. Втім, він також вірить, і цілком правильно, у можливість раціонального планування політичних інститутів з метою поглиблення свободи та добробуту окремої людської істоти. Цю віру він називає «колективізмом», хоча я описую те саме поняття висловом «раціональне планування інститутів в інтересах свободи». Можливо, цей вислів задовгий і незграбний, але за його допомогою я уникаю небезпеки, що «колективізм» витлумачать в антиіндивідуалістському сенсі, в якому це слово часто вживали, і не лише в цій книжці.

6.27. «Закони», 903 с; див. текст до прим. 35 до розділу 5. «Преамбулу», згадану в тексті («Втім йому потрібні... певні слова поради, що діятимуть на нього, немов чари» і т.д.), взято із «Законів», 903 b.

6.28. У «Державі» та «Законах» є безліч місць, де Платон застерігає проти нестримного групового егоїзму. Див., хоча б, «Державу», 519 е, а також фрагмент, на який я посилаюсь у прим. 41 до цього розділу.

Стосовно тотожності між колективізмом та альтруїзмом, існування якої часто припускають, можна нагадати про вельми доречне у цьому зв'язку питання Ч. Шеррінгтона: «А зграя та стадо — це альтруїзм?» (див. С. Sherrington. Man and His Nature, p. 308).

6.29. Про помилковість Діккенсового зневажливого ставлення до парламенту див. також прим. 23 до розділу 7.

6.30. Арістотель. «Політика», III, 12, 1 (1282 b); див. текст до приміток 9 та 20 до цього розділу. (Див. також Арістотелеве зауваження в «Політиці», III, 9, 3. 1280а про те, що справедливість стосується як людей, так і речей.) Щодо цитати з Перікла, наведеної далі в цьому розділі, див. текст до прим. 16 до цього розділу та прим. 31 до розділу 10.

6.31. Це зауваження взято з уривка («Держава», 519 е та наст.), процитованого у тексті до прим. 35 до розділу 5.

6.32. Ось важливі уривки із «Законів», які цитуються (1) у цьому та (2) наступному абзацах:

(1) «Закони», 739 с та наст. Платон посилається тут на «Державу» й очевидно, зокрема, на фрагменти 462 а та наст., 424 а та 449 е. (Перелік фрагментів, у яких ідеться про колективізм та холізм, можна знайти у прим. 35 до розділу 5. Про комунізм див. прим. 29 (2) до розділу 5 та інші, згадані там фрагменти. (Характерно, що наведений тут уривок починається з цитування Піфагорової максими «У друзів спільне все, що вони мають». Див. прим. 36 та текст, див. також про «спільні трапези», згадані у прим. 34.

(2) «Закони», 942 а та наст.; див. наступну примітку. Гомперц вважає обидва уривки антиіндивідуалістичними (op. cit., vol. II, 406). Див. також «Закони». 807 d-e.

6.33. Див. прим. 42 до розділу 4 та текст. Цитату, наведену далі в цьому абзаці, взято із «Законів», 942 а та наст. (див. попередню примітку).

Не слід забувати про те. що військова підготовка в «Законах» (так само, як і в «Державі») є обов'язковою для всіх, хто має право носити зброю. Тобто для всіх громадян — для всіх тих, хто володіє хоч якимись громадянськими правами (див. «Закони», 753 b). Усі решта — це «механічні трудівники», якщо не раби (див. «Закони», 741 с та 743 d, а також прим. 4 до розділу 11).

Цікаво, що Баркер, який ненавидить мілітаризм, вірить, наче Платон додержується подібних поглядів (Е. Barker. Greek Political Theory, 298-301). Платон і справді ніколи не вихваляв війну, проте вірно також і те, що він ніколи не виступав проти війни. Багато мілітаристів на словах були за мир, а на ділі сприяли війні, а щодо Платона, то його державою править каста військових, тобто мудрих колишніх воїнів. Цс зауваження стосується як «Законів» (див. 753 b), так і «Держави».

6.34. Найсуворіші закони щодо вживання їжі — зокрема, такі, що регламентують «спільні трапези» — а також напоїв, відіграють істотну роль у Платонових творах; див., приміром, «Держава», 416 е, 458 с, 547 d-c; «Закони», 625 е, 633 а (де запровадження обов'язкових спільних трапез пояснено війною). 762 b. 780-783, 806 с та наст. 839 с, 842 b. Платон завжди наголошував на важливості спільних трапез, бо це відповідало звичаям Кріту і Спарти. Цікаво також те, що спільним трапезам великого значення надавав і Платонів дядько Критій. (Див. Diels 2 Critias. fr. 33.)

Про натяк на анархію «диких звірів», що міститься наприкінці наведеної цитати, див. також «Держава», 563 с.

6.35. Див. «Закони», вид. Е. Інгленда, т. І ст. 514, прим, до 739 b 8 та наст. Цитати Баркера взято зі згаданої раніше праці цього автора, ст. ст. 148, 149. Безліч подібних фрагментів можна виявити у працях більшості платоніків. Див., однак, зауваження Шеррінгтона (див. прим. 28 до цього розділу) про те, що навряд чи правильно говорити, що стадо чи зграю об'єднує альтруїзм. Стадний інстинкт та племінний егоїзм, так само як і звертання до цих інстинктів, не слід змішувати з безкорисливістю.

6.36. Див. «Держава», 424 а, 449 с; «Федр», 279 с; «Закони», 739 с; див. прим. 32 (1). (Див. також «Лісід», 207 с, та Евріпідового «Ореста», 725.) Щодо можливого зв'язку цього принципу з раннім християнським та марксистським комунізмом див. прим. 29 (2) до розділу 5.

Про індивідуалістичну теорію справедливості та несправедливості, викладену в «Горгії», див., хоча б, приклад, наведений у «Горгії», 468 b та наст., 508 d-c. У цих уривках ще, певно, зберігся Сократів вплив (див. прим. 56 до розділу 10). Сократів індивідуалізм найбільш чітко виражено в його знаменитому вченні про самодостатність доброї людини. Цю доктрину Платон згадує в «Державі» (387 d-e) попри ту обставину, що вона абсолютно суперечить одній з головних тез «Держави», — а саме, що лише держава може бути самодостатньою. (Див. розділ 5, прим, 25 та текст цієї та наступних приміток.)

6.37. «Держава», 368 b-с.

6.38. Див. надто «Державу», 344 а та наст.

6.39. Див. «Закони». 923 b.

6.40. «Держава», 434 а-с. (Див. також текст до прим, 6 та прим. 23 до цього розділу, і примітки 27 (3) та 31 до розділу 4.)

6.41. «Держава», 466 b-с. Див. також «Закони», 715 та багато інших фрагментів, спрямованих проти антихолічннх зловживань класовими привілеями. Див. також прим. 28 до цього розділу і прим. 25 (4) до розділу 7.

6.42. Тут натякається на «парадокс свободи»; див. прим. 4 до розділу 7. Стосовно проблеми державного контролю за освітою див прим. 13 до розділу 7.

6.43. Див. Арістотель. «Політика», ПІ, 8, 6 та наст. (1230 а). Див. Е. Burke. French Revolution. ed, 181.5; vol. V, p. 184. Цей уривок доречно процитував Б. Джовет у своїх примітках до Арістотелевого фрагмента; див. Aristotle. Politics, ed. by В. Jowett, vol, 11, p. 126.

Наступну Арістоледеву цитату взято з його «Політики», ПІ, 9, 8, (1280 b).

Дж. Філд» приміром, пропонує схожу критику (G. Field. РІatо and his Contemporaries, p. 117): «Не існує проблеми міста та його законів, які б справляли хоч яку виховну дію на моральне обличчя громадян». Однак Т. Грін чітко продемонстрував (T. Green. Lectures on Political Obligations), що держава не може насаджувати мораль через закони. Він напевно погодився б з таким формулюванням: «Ми бажаємо зробити моральною політику, а не політизувати мораль» (див. закінчення цього абзаца в тексті). Подібні Гріновим поглядам думки ще раніше висловив Спіноза (Б. Спіноза. «Богословсько-політичний трактат», розділ 20): «Той, хто хоче все регулювати законами, радше заохочуватиме пороки, аніж виправлятиме їх.

6.44. Я вважаю базовою для будь-якої спроби взяти під контроль міжнародну злочинність аналогію між громадянським миром і міжнародним, між звичайним злочином та міжнародним. Про цю аналогію та її обмеженість, а також про убогість історицистського методу для розв'язання подібних проблем див. прим. 7 до розділу 9.

* Можна згадати Г. Моргентау, як одного з тих, хто вважає раціональні методи встановлення міжнародного миру утопічною мрією (див. його книжку H. Т. Morgentau. Scientific Man versus Power Politics, English Edition, 1947). Про погляди Моргентау можна сказати, що вони характерні для розчарованого історициста. Biн усвідомлює, що історичні передбачення неможливі, але оскільки він припускає (приміром, разом із марксистами), що сфера застосування розуму (чи наукового методу) обмежена сферою передбачуваного, то Моргентау робить висновок, на основі непередбачуваності історичних подій, про незастосовність розуму у сфері міжнародник взаємин.

Втім, такий висновок не безперечний, оскільки наукове передбачення відрізняється від передбачення у розумінні історичного пророкування. (Жодна з природничих наук, за винятком теорії Сонячної системи, не має справи хоч із чимось подібним до історичного пророкування.) Перед суспільними так само, як і перед природничими науками не стоїть завдання передбачати «напрямки» чи «тенденції» розвитку. «Найбільше, на що здатні так звані «соціальні закони» і найбільше, на що здатні так звані «природні закони» — це показати певні напрямки... Але ні природничі, ні соціальні науки не здатні передбачити, як насправді складуться обставини і який конкретний напрямок завдяки цьому буде втілено в життя», — пише Моргентау (ст. 120 та наст., курсив мій). Втім, природничі науки і не роблять спроб передбачити напрямки, а лише історицисти вважають таке передбачення метою суспільних наук. Відповідно, лише історицист буде розчарований, коли усвідомить, що ця мета недосяжна. «Багато... політологів, проте, твердять, що вони можуть... і справді... передбачати суспільні події з високим ступенем вірогідності. По суті, вони... є жертвами... ілюзій», — пише Моргентау. Я, звісно, згоден. Але все це доводить, що від історицизму слід відмовитися. Припустивши, що відмова від історицизму означає відмову від раціоналізму в політиці, ми виявимо фундаментальний історицистичний передсуд — а саме, передсуд, що історичне пророцтво є основою для будь-якої раціональної політики. (Я вже згадував на початку розділу 1, що такий погляд характерний для історицизму.)

Моргентау висміює усі спроби підкорити владу розумові і запобігти війні, вбачаючи їхнє джерело в раціоналізмі та наукоподібності, що незастосовні до суспільства через саму свою суть. Але очевидно, що він доводить забагато. Громадянський мир було встановлено в багатьох суспільствах попри те, що, згідно з теорією Моргентау, жадоба влади повинна стати цьому на перешкоді. Він, звісно, визнає цю обставину, проте не помічає, що руйнує теоретичний підмурок власних романтичних тверджень.

6.45. Цитату взято я Арістотелевої «Політики», III, 9, 8 (1280).

(1) У тексті я кажу «окрім того», бо вважаю, що фрагменти, згадані в тексті, тобто Арістотель. «Політика», III, 9, 6 та III, 9, 12, найімовірніше виражають також і Лікофронові погляди. Ось докази, на яких засноване моє переконання. Починаючи з III, 9, 6 і до III, 9, 12, Арістотель критикує доктрину, яку я назвав протекціонізмом. У III, 9, 8, тобто фрагменті, процитованому в тексті, він прямо приписує Лікофроиу стисле і абсолютно чітке формулювання цієї доктрини. З інших Арістотелевих посилань на Лікофрона (див. пункт (2) цієї примітки) випливає, що, з огляду на його вік, Лікофрон мусив бути одним із перших, якщо не першим, хто сформулював теорію протекціонізму. Отже, є підстави припустити (хоча і без певності), що Арістотелеві нападки на протекціонізм (уривок від III, 9, 6 до III, 9, 12) спрямовані проти Лікофрона і що саме він був автором розмаїтих, але однакових за змістом формулювань. (Можна також згадати, що Платон у «Державі» (359 с) називає протекціонізм «поширеним переконанням».)

В усіх своїх запереченнях Арістотель намагається показати, що протекціоністська теорія не здатна пояснити ані територіальної, ані внутрішньої єдності держави. Він твердить (III, 9, 6), що ця теорія не помічає тієї обставини, що держава існує заради доброго життя, в якому немає місця ні для рабів, ні для звірів (тобто заради благочестивого життя доброчесних землевласників, бо кожен, хто заробляє гроші, через «механічний» характер своїх занять не може бути громадянином). Повз увагу цієї теорії пройшла також племінна єдність «справжньої» держави, що є (III, 9, 12) «спільністю добробутів у родах та родових об'єднаннях заради досягнення довершеного самодостатнього життя... і запроваджується між людьми. що живуть поруч і перебувають в епігамії.

(2) Про Лікофронів егалітаризм див. прим. 13 до розділу 5. Б. Джовет (В. Jowett. Aristotle's Politics, II. p. 126) характеризує Лікофрона як «нічим не уславленого ритора», та Арістотель, певно, вважав інакше, оскільки в його працях, що дійшли до нас, ім'я Лікофрона згадується принаймні шість разів (у «Політиці», «Риториці», «Фрагментах», «Метафізиці», «Фізиці», «Софістських спростуваннях»).

Навряд чи Лікофрон був набагато молодшим за Алкідама, свого товариша по школі Горгія, бо його егалітаризм не здобув би такого широкого розголосу, якби він став відомим після того, як Горгієву школу очолив Алкідам. Згадані Арістотелем у «Метафізиці», 1045 b 9 та «Фізиці», 185 b 27, Лікофронові епістемологічні інтереси також свідчать на користь нашого припущення, оскільки дають підстави вважати, що Лікофрон був Горгієвим учнем ще до того, як останній обмежив свої інтереси виключно риторикою. Звісно, будь-які судження про Лікофрона є вкрай умоглядними, з огляду на брак вірогідної інформації, що є в нашому розпорядженні.

6.46. Е. Barker. Greek Political Theory, I. p. 160. Про Юмову критику історичного варіанта теорії договору див. прим. 43 до розділу 4. Стосовно дальшого Баркерового твердження (ст. 161), що у протилежність до теорії справедливості Платонова справедливість — це не «щось зовнішнє», а радше, внутрішня властивість душі, я можу нагадати читачеві про часті Платонові поради застосовувати якнайжорсткіші санкції для досягнення справедливості. Платон завжди рекомендує застосовувати «переконування та силу» (див. примітки 5, 10 та 18 до розділу 8). З іншого боку, досвід окремих демократичних держав доводить, що ліберальність та терпимість не обов' язково призводять до зростання злочинності.

Щодо мого зауваження про те. що Баркер убачає в Лікофроні (як і я) автора теорії договору, див. Barker, op. cit., p. 63: «Протагор не випередив софіста Лікофрона у створенні доктрини договору». (Див. текст до прим. 27 до розділу 5.)

6.47. Див. «Горгій», 483 b та наст.

6.48. Див. «Горгій». 488 е-489 Ь; див. також 527 Ь.

З того, як Сократ відповідає тут Калліклу, певно, можна зробити висновок, що історичний Сократ (див. прим. 56 до розділу 10) міг заперечувати аргументи на підтримку біологічного натуралізму, подібного до Піндарового, міркуючи таким чином: «Якщо влада сильних природна, тоді природна й рівність, оскільки більшість, яка демонструє свою силу через своє правління, вимагає рівності». Іншими словами, він міг показати порожність та розпливчастість цієї натуралістичної вимоги. Успіх такої аргументації, певно, й спонукав Платона запропонувати власну версію натуралізму.

Я не маю наміру твердити, що дальшу Сократову репліку (508 а) про геометричну рівність слід обов'язково трактувати як антиегалітарну, тобто незрозуміло, чому вона має означати тс саме, що й «пропорційна рівність», про яку йдеться в «Законах», 744 b та наст., та 757 а-е (див. примітки 9 та 20 (1) до цього розділу). А саме це припускає Адам у своїй другій примітці до «Держави», 558 с 15. Та, можливо, в його припущенні щось є, оскільки «геометрична рівність» у «Горгії», 508 а, певно, містить натяк на піфагорейські проблеми (див. прим. 56 (6) до розділу 10; див. також зауваження стосовно «Кратила» у тій же примітці) і цілком може бути натяком на «геометричні пропорції».

6.49. «Держава», 358 е. Главкон відмовляється від авторства у 358 с. Увага людини, яка читає цей фрагмент, легко відволікається звертанням до проблеми — «природа проти домовленості», що відіграє важливу роль у цьому фрагменті, а також у Каллікловій промові в «Горгії». Втім, Платон у «Державі» переймається переважно не тим, щоб завдати поразки конвенціоналізму, а щоб засудити раціональний протекціоністський підхід як корисливий. (Те, що головним Платоновим ворогом була не конвенціоналістська теорія договору, випливає з приміток 27-28 до розділу 5 та тексту.)

6.50. Якщо порівняти Платонів виклад протекціонізму в «Державі» та в «Горгії», то з'ясується, що насправді це одна й та сама теорія, хоча в «Державі» на рівності наголос набагато слабший. Втім, і тут Платон, хоч і побіжно, але згадує про рівність («Держава», 359 с): «Природу... шляхом конвенціонального закону, обманюють і силою примушують шанувати рівність». Це зауваження посилює подібність до Калліклової промови. (Див. «Горгій», 483 c-d.) Але на противагу «Горгію» Платон візразу відкидає рівність чи радше навіть не порушує цієї проблеми і більше до неї не повертається, що робить лише ще очевиднішим його прагнення уникнути розгляду проблеми. Замість цього Платон упивається описом цинічного егоїзму, що його він подає як єдине джерело протекціонізму. (Про Платонове мовчання з приводу егалітаризму див., зокрема, прим. 14 до цього розділу та текст.) А. Тейлор (А. Е. Taylor. Plato: The Man and his Work. 1926, p. 268) твердить, що коли Каллікл розпочинає з «природи», то Главкон бере за відправну точку «домовленість».

6.51. Див. «Державу», 359 а. Далі в тексті я маю на увазі фрагменти 359 b та 360 d та наст., див. також 358 с. Стосовно «постійного повторювання» див. 369 а-362 с і далі до 367 е. Платонів опис нігілістичних тенденцій протекціонізму охоплює дев'ять сторінок «Держави», що доводить, якого значення надавав йому Платон. (Аналогічний фрагмент є в «'Законах», 800 а та наст.)

6.52. Після того, як Главкон завершив свій виклад, слово взяв Адимант (кидаючи Сократові цікавий і вельми доречний виклик піддати критиці утилітаризм), втім, лише тоді, коли Сократ сказав, що вважає Главконову промову бездоганною (362 d). Адамантова промова є поправкою до Главконової й повторює твердження, що те, що я називаю протекціонізмом, витікає з Фрасимахового нігілізму (див. надто 367 а та наст.). Після Адиманта сам Сократ захоплено став говорити і про Главкона, і про Адаманта, оскільки їхня віра у справедливість залишилася непохитною, попри ту обставину, що вони так чудово представили теорію несправедливості, тобто теорію, згідно з якою чинити несправедливість — це добре, поки можна уникнути покарання. Наголошуючи на бездоганності запропонованих Главконом та Адамантом аргументів, «Сократ» (тобто Платон) мае на увазі, що ці аргументи є правильним представленням поглядів, які розглядаються. І нарешті він формулює власну теорію, але не для того, щоб показати, що Главконові міркування потребують виправлення, а для того, як він наголошує, щоб показати, що, у протилежність до поглядів протекціоністів, справедливість — це добро, а несправедливість — зло. (Не слід забувати — див. прим. 49 до цього розділу, — що Платонові нападки спрямовані не проти теорії договору як такої, а лише проти протекціонізму, бо невдовзі («Держава», 369 b-с; див. текст до прим. 29 до розділу 5) і сам Платон приймає теорію договору, принаймні частково, включно із теорією про те, що люди «збираються у поселеннях» тому, що «кожен сподівається в такий спосіб захистити свої інтереси».)

Треба також зазначити, що кульмінацією цього фрагмента є вражаюча «Сократова» репліка, процитована у тексті до примітки 37 до цього розділу. Це доводить, що Платон бореться проти протекціонізму лише тим, що представляє його аморальною та справді нечестивою формою егоїзму. Нарешті, складаючи своє судження стосовно Платонових міркувань, ми не повинні забувати, що Платон полюбляє сперечатися з риторами софістами і що справді саме його нападки на «софістів» закріпили за цим словом прикрі асоціації. Я вважаю, що це дає нам усі підстави критикувати його в тих випадках, коли він сам вдасться до риторики та софістики замість аргументів. (Див. також прим. 10 до розділу 8.)

6.53. Ми можемо розглядати Адама та Баркера як представників згаданих тут платоніків. Адам каже (прим. до 358 е та наст.), що Главкон відроджує Фрасимахову теорію і що (прим. до 373 а та наст.) Фрасимахова теорія — це «та сама теорія, яку далі (у 358 е та наст.) викладає Главкон». Баркер твердить (ор. сіt., 159), що теорія, яку я називаю протекціоністською, а він — «прагматизмом», «за духом тотожна Фрасимаховій».

6.54. Про те, що видатний скептик Карнеад справді повірив у Платонів виклад, свідчить Цицерон («Про республіку», III, 8; 13; 23), котрий подає Главконову версію практично без змін, як теорію, що її схвалює Карнеад. (Див. також текст до приміток 65, 66 та примітку 56 до розділу 10.)

У цьому зв'язку я хочу висловити свою думку, що можна втішитися тим фактом, що антигуманісти завжди вважали за потрібне звертатися до людських почуттів, а також тим фактом, що їм часто щастило переконати нас у щирості своїх намірів. Це свідчить про те, що вони чудово розуміють, наскільки глибоко ці почуття вкорінилися в більшості з нас і що зневажені «численні» не занадто погані, а — занадто добрі, занадто щиросерді та занадто простодушні, що вони навіть готові вислуховувати від часто нерозбірливих у засобах «кращих» звинувачення у негідному егоїзмі, обмеженому матеріальними інтересами, і бажанні лише одного — «натоптували свої животи, як звірі».



    1. Каталог: authors
      authors -> Товаришки оповідання І
      authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
      authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
      authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
      authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
      authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
      authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
      authors -> Від матки до альцгеймера


      Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   58


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка