Відкрите суспільство та його вороги



Скачати 12,46 Mb.
Сторінка36/58
Дата конвертації11.03.2019
Розмір12,46 Mb.
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   58

Прим. до розд. 7


Епіграф до цього розділу запозичено із «Законів», 690 b (див. прим. 28 до розділу 5).

7.1. Див. текст до приміток 2-3 до розділу 6.

7.2. Подібні погляди висловлював Дж. С. Мілль. У своїй «Логіці» (G. S. Mill. Logic, 1st edition, p. 557 f.) він пише: «Хоча вчинки правителів у жодному разі не визначаються цілковито їхніми егоїстичними інтересами, потрібен конституційний контроль як запобіжний засіб, спрямований проти цих егоїстичних інтересів». Подібні ідеї він висловлює також у праці «Підлеглість жінок» (G. S. Mill. The Subjection of Women. Everyman edition, p. 251, курсив мій): «Хто сумнівається в тому, що можливе велике благо, велике щастя та велика відданість під абсолютним правлінням благочестивої людини? Тим часом закони та інституції потрібно застосовувати не до добрих людей, а до поганих». Наскільки я погоджуюсь зі словами, виділеними курсивом, настільки ж вважаю недоречним припущення, що міститься на початку фрагмента. (Див. надто прим. 15 (3) до цього розділу.) Подібне припущення можна виявити у блискучому фрагменті з «Представницького уряду» (J. Mill. Representative Government, 1861; див., зокрема, ст. 49), де Мілль бореться з Платоновим ідеалом філософа-правителя, бо саме через те, що його правління буде великодушним, воно означатиме «зречення» простих громадян від своєї волі та від можливості судити про політику.

Можна зауважити, що це Міллеве припущення було частиною спроби розв'язати конфлікт між «Есе про уряд» Джемса Мілля (James Mill. Essay on Government) та «знаменитою атакою Маколея» на цю працю (так називає її сам Дж. Мілль; див. J. S. Мill. Autobiography, chap. V, «One Stage Onward», 1st edition, 1873, pp, 157-161. Критику Маолея вперше було опубліковано в «Edinburg Review», March 1829, June 1829, October 1829). Цей конфлікт відіграв важливу роль у розвитку поглядів Дж. Мілля, а спроба розв'язати конфлікт насправді визначила кінцеву мету та характерні риси «Логіки» (принципові розділи якої я згодом опублікував у «Логіці моральних наук»), як писав Мілль у своїй «Автобіографії».

Ось яке розв'язання конфлікту між його батьком та Маколеєм пропонує Дж. С. Мілль. Він каже, що його батько правильно вважав політику дедуктивною наукою, але помилявся, гадаючи, що «ця дедукція (була) такою самою.. як і в чистій геометрії», тоді як Маколей був правий щодо більшого ступеня експериментальності дедукції, але помилявся, порівнюючи її з «чисто експериментальним методом хімії». Правильне розв'язання конфлікту, згідно з Дж. С. Міллем (J. S. Mill. Autobiography, ст. 559 та наст.) полягало ось у чому: політиці підходить дедуктивний метод динаміки — а саме, метод, який, на його думку, характеризується підсумовуванням наслідків за взірцем «принципу додавання сил». (Ця ідея Дж. С. Мілля проіснувала принаймні до 1937 року, як я показав у моїй «Убогості історицизму».)

Не думаю, що цей аналіз був змістовним (тим паче, що він грунтувався на неправильному розумінні динаміки та хімії). Втім, деякі моменти можуть видатися вартими уваги.

Джеймс Мілль, подібно до багатьох його попередників та наступників, намагався, за словами Маколея (наприкінці його першої статті), «вивести науку управління з принципу людської натури» і, на мою думку, Маколей зробив абсолютно правильний висновок про те, що така спроба «цілковито неможлива». Метод Маколея можна назвати до певної міри емпіричним, оскільки для спростування догматичних теорій Дж. Милля він широко використовував історичні факти. Але вживаний ним метод не має нічого спільного з хімією (чи з беконівським індуктивним методом, який Маколей вихваляв, роздратований Міллєвими силогізмами). Його метод полягав у простому запереченні хибних логічних висновків у сфері, де неможливо логічно довести хоч який факт, що був би цікавим для розгляду проблеми, а також в обговоренні теорій та можливих ситуацій у світлі альтернативних теорій та альтернативних можливостей і в аналізі фактуально незаперечних свідоцтв. Одним із принципових предметів обговорення було те, що Мілль вірив, наче монархія та аристократія неминуче призводять до терору в правлінні — приклади легко спростовували цю точку зору. Два фрагменти з праць Дж. С. Мілля, процитовані на початку цієї примітки, показують. як вплинуло на нього це спростування.

Маколей завжди наголошував, що він хотів лише спростувати докази Мілля і не мав наміру оцінювати правдивість чи хибність пропонованих висновків. Вже тільки це повинно було б довести, що він не пробував застосувати на практиці індуктивний метод, що його він так вихваляв.

7.3. Див., приміром, Маєрове зауваження (Е. Mayer. Gesch. d. Altеrtums, V. p. 4), що «влада, за самою своєю суттю, є неподільна».

7.4. Див. «Держава», 562 b-565 с. У тексті я маю на увазі, зокрема, уривок 562 с: «Хіба надмір» (свободи) «не призводить людей до такого стану, коли вони прагнуть одного — тиранії?» і далі, 563 d-e: «І зрештою, як тобі добре відомо, вони вже не звертатимуть уваги на закони — писані чи неписані — оскільки не бажатимуть маги над собою жодної влади. Саме в цьому коріниться тиранія». (Стосовно початку цього фрагмента див. прим. 19 до розділу 4.)

Інші Платонові зауваження про парадокси свободи та демократії можна знайти в «Державі», 564 а: «Адже надмірна свобода, певно, і для окремої людини, і для держави обертається лише надмірним рабством... Отож, є всі підстави припустити, що до тиранії призводить насамперед демократична форма правління. Інакше кажучи, найбільше та найжорстокіше рабство, як мені здається, виростає з найбільшого можливого ступеня свободи». Див. також «Держава», 565 c-d: «А хіба народ не звик підносити якусь людину чи зробити її ватажком партії, а потім вихваляти та возвеличувати її? — Так. звик. — Тоді, має бути зрозумілим, що, коли народжується тиранія, то вона бере свій початок саме від цих демократичних партійних ватажків».

Так званий парадокс свободи доводить, що свобода в розумінні відсутності хоч якихось обмежень неминуче призводить до значного її обмеження, оскільки дозволяє грубіянові поневолити слабшого. Цю думку цілком чітко висловив Платон, хоча й трохи іншими словами і маючи зовсім інші наміри.

Менш відомий парадокс терпимості: необмежена терпимість повинна призвести до зникнення терпимості. Якщо ми безмежно терпимі навіть до нетерпимих, якщо ми не готові стати на захист терпимого суспільства від нападу нетерпимих, тоді загинуть терпимі, а разом з ними й терпимість У цьому формулюванні я не маю на увазі, приміром, що ми повинні позбавляти голосу нетерпимі філософські вчення. Доки ми можемо боротися з ними за допомогою раціональних доказів і контролювати їх через громадську думку, доти буде немудро застосовувати засоби тиску до цих філософських течій. Але ми повинні проголосити право позбавляти їх голосу в разі необхідності навіть силою: адже цілком може бути, що вони не готові спілкуватися з нами на рівні доказів розуму і розпочнуть з того, що заперечать будь-які докази. Вони можуть заборонити своїм послідовникам прислухатися до раціональних доказів, оскільки вважатимуть їх обманливими, і навчити вживати в суперечках кулаки та пістолети замість доказів. Ось чому, в ім'я терпимості, ми повинні проголосити право бути нетолерантними до нетерпимих. Ми повинні заявити, що будь-який рух, проголошуючи нетерпимість, тим самим ставить себе поза законом і що ми вважатимемо будь-яке підбурювання до нетерпимості та гонінь таким самим злочином, як і підбурювання до вбивства, викрадення дітей чи відродження работоргівлі.

Ще один не такий відомий парадокс — це парадокс демократії, чи, точніше, правління більшості, який полягає у можливості для більшості ухвалити рішення про необхідність запровадження тиранії. Те, що Платонову критику демократії можна трактувати у спосіб, окреслений вище, і що принцип правління більшості містить внутрішні протиріччя, вперше, наскільки мені відомо, помітив Леонард Нельсон (див. прим. 25 (2) до цього розділу). Я не думаю, проте, що Нельсон, котрий, попри свій палкий гуманізм і гаряче бажання боротися за свободу, сприйняв багато положень Платонової політичної теорії і, зокрема, Платонів принцип лідерства, усвідомлював ту обставину, що аналогічні аргументи можна висунути проти всіх окремих варіантів теорії суверенітету.

Усіх цих парадоксів можна легко уникнути, якщо ми сформулюємо наші політичні вимоги, як запропоновано у підрозділі II цього розділу чи, можливо, у якийсь інший, але близький спосіб. Ми вимагаємо, щоб уряд правив відповідно до принципів егалітаризму та протекціонізму, щоб він терпів усіх, хто готовий до зустрічного терпіння, тобто терпимих, щоб його контролювала громадськість, перед якою він би звітував. Можна також додати, що голосування для ухвалення рішення спільно з інститутами, призначеними для найкращого поінформування громадян, — це найкращі засоби контролю за діяльністю уряду, хоча й вони мають слабкі місця. (Бездоганних засобів не існує.) Див. також розділ 6, чотири абзаци, що безпосередньо передують примітці 42; текст до прим. 20 до розділу 17; прим. 7 (4) до розділу 24 та прим. 6 до цього розділу.

7.5. Дальші зауваження стосовно цього питання можна знайти у розділі 19.

7.6. Див. пункт (7) примітки 4 до розділу 2.

Може здаватися, що наведені далі міркування з приводу парадоксів свободи та суверенітету — зайві. Втім, оскільки аргументи, що розглядаються тут, мають, так би мовити, формальний характер, мабуть, варто було б зміцнити їх, навіть якщо для цього доведеться застосувати педантичний підхід. Опріч того, досвід, здобутий мною у таких суперечках, підказує мені, що від поборників принципу лідерства, тобто верховного правління найкращих чи наймудріших, можна насправді сподіватись на подібний контраргумент: (а) якби «наймудріший» вирішив би, що правити повинна більшість, то він не був би по-справжньому мудрим. Далі вони можуть підтримати це своє міркування таким твердженням: (б) мудра людина ніколи не запровадить принцип, який може призвести до протиріч, як це має місце з правлінням більшості. На (б) я відповім, що досить лише змінити це рішення «мудреця» належним чином, щоб позбавити його суперечливості. (Приміром, він міг би ухвалити рішення на користь уряду, який зобов'язаний правити у відповідності до принципу егалітаризму та протекціонізму і був би контрольований через голосування більшості.) Таке рішення мудреця поклало б край принципу верховної влади, а оскільки воно в такий спосіб звільнилося б від протиріч, то його міг би ухвалити «мудрець». Та, звісно, це не позбавило б принцип, згідно з яким правити повинні наймудріші, від притаманних йому внутрішніх протиріч. Інакше справи стоять з другим аргументом — а саме (а). Він небезпечно наблизився до того, щоб визначити «мудрість» чи «доброту» політика як готовність відмовитися від влади. І справді, єдина теорія суверенітету, позбавлена протиріч, — це теорія, котра вимагає, щоб правителем був лише той, хто сповнений рішимості триматися за свою владу. Прихильники принципу лідерства повинні щиро визнати такий логічний висновок з їхнього кредо. Звільнений від протиріч, цей принцип припускає не владу найкращого чи наймудрішого, а правління дужчого, людини владної. (Див. також прим. 7 до розділу 24.)

7.7. * Див. мою лекцію «До раціональної теорії традиції» (опубліковану у моїй книжці «Conjectures and Refutations»: вперше вона побачила світ в альманасі «The Rationalist Yearbook», 1949). У цій лекції я намагаюся довести, що традиції можуть слугувати певною сполучною ланкою чи посередником між особами (та особистими рішеннями) та інституціями. *

7.8. Про Сократову поведінку під час правління Тридцяти тиранів див. «Апологію Сократа», 32 с. Тирани спробували залучити Сократа до участі в їхніх злочинах, але він виявив опір. Для нього це означало смерть, якби влада Тридцяти тривала трохи довше. Див. також примітки 53 та 56 до розділу 10.

Щодо твердження, наведеного далі в цьому абзаці, згідно з яким мудрість означає усвідомлення обмеженості власного знання, див. «Хармід», 167 а та 170 а, де зміст гасла «пізнай себе» пояснюється саме в такий спосіб; а в «Апології Сократа», 23 а-b виявляємо схожу тенденцію (відлуння якої відчутне ще в «Тімеї», 72 а). Про важливі зміни в трактуванні вислову «пізнай себе», що відбуваються в «Філебі». див. прим. 26 до цього розділу. (Див. також прим. 15 до розділу 8.)

7.9. Див. Платонового «Федона», 96-99. «Федон», на мою думку, зберігши окремі сократівські риси, набагато більше несе в собі Платонового. Історія філософського розвитку Сократа. яку він викладає у «Федоні», дала поживу для багатьох дискусій. На мою думку, ця історія не має нічого спільної ані з Сократовою, ані з Платоновою справжніми біографіями. Я вважаю що тут ми маємо справу з Платоновою інтерпретацією розвитку Сократа. Сократове ставлення до точної науки (ставлення, що поєднувало в собі жвавий інтерес до раціонального доведення з певного роду скромним агностицизмом) було незбагненним для Платона. Він намагався пояснити його відсталістю афінської науки за часів Сократа, протиставляючи її піфагореїзму. Таким чином, Платон демонструє, що це агностичне ставлення не можна виправдати у світлі щойно знайденого піфагореїзму. (Він також намагається показати, як сподобалися б Сократові, з його палким інтересом до особистості, ці нові метафізичні теорії душі; див. примітки 44 та 56 до розділу 10 та прим. 58 до розділу 8.)

7.10. Цей варіант пов'язаний із квадратним коренем із двох та проблемою ірраціональності, тобто з тією проблемою, що прискорила розпад піфагорейства. Заперечуючи Піфагорову арифметизацію геометрії, вона дала поштовх до виникнення специфічних дедуктивно-геометричних методів, відомих нам із праць Евкліда. (Див. прим. 9 (2) до розділу 6.) Появу цієї проблеми в «Меноні», певно, можна пов'язати з тим фактом, що в окремих частинах цього коротенького діалогу прозирає бажання автора (навряд Сократове) похизуватись своїм знанням «найновіших» філософських досягнень та методів.

7.11. «Горгій», 521 d та наст.

7.12. Див R. Н. S. Crossman. Plato To-Day, p. 118: «Збагнувши ці три головні помилки афінської демократії...» Якою мірою правильно Кроссман розуміє Сократа, можна побачити в тій же праці на ст. 93: «Усе, що є найкращого в нашій західній культурі, коріниться в цьому дусі — все, що ми знаходимо в науковцях, священиках, політиках чи у зовсім звичайних чоловіках та жінках, які відмовилися від політичної облуди на користь правди... Зрештою, лише їхній приклад може зруйнувати диктатуру сили та жадібності... Сократ показав, що філософія — це ніщо інше, як свідоме заперечення передсудам та нерозважливості».

7.13. Див. R. Н. S. Crossman, op. cit., p. 117 f. (перша частина курсиву моя). Здасться, Кроссман на хвилину забув, що у Платоновій державі освіта є класовою монополією. Правда, що в «Державі» гроші не відкривають двері до вищої освіти. Але це абсолютно не має значення. Важливо те, що лише представники правлячого класу здобувають освіту. (Див прим. 33 до розділу 4.) Окрім того, Платон був, принаймні на схилі свого життя, ким завгодно, але тільки не опонентом плутократії, якій він віддавав перевагу перед безкласовим чи егалітарним суспільством: див. фрагмент із «Законів», 744 b та наст., процитований у прим. 20 (1) до розділу 6. Стосовно проблеми державного контролю за освітою див. також прим. 42 до розділу 6 та примітки 39-41 до розділу 4.

7.14. Згідно з Дж. Бернетом (J. Burnet. Greek Philosophy. І, 178), «Держава» — це чисто сократівський діалог (чи навіть досократівський — такий погляд може виявитися ближчим до правди; див., зокрема, працю A. D. Winspear. The Genesis of Platos Thought, 1940). Aлe Бернет навіть серйозно не спробував узгодити це судження з важливим твердженням, яке він цитує з Платонового «Сьомого листа» (J. Burnet. Greek philosophy. І. р. 218), вважаючи цей документ справжнім. Див. прим. 56 (5, г) до розділу 10.

7.15. «Закони», 942 с, повніше цей фрагмент процитовано у прим. 33 до розділу 6.

7.16. «Держава», 540 с.

7.17. Див. цитату з «Держави», 473 с-е, наведену в тексті до прим. 44 до розділу 8.

7.18. «Держава», 498 b-с. Див. «Закони», 634 d-e, в яких Платон вихваляє дорійський закон, що «забороняє молодим людям допитуватись,який закон є правильним, а який — хибним, і змушує їх усіх одностайно погоджуватись із тим, що в законах усе добре». Лише людина похилого віку може критикувати закон, додає літній автор, але і їй дозволяється робити це лише тоді, коли поруч немає юнака. Див. також текст до прим. 21 до цього розділу та примітки 17, 23 та 40 до розділу 4.

7.19. «Держава», 497 d.

7.20. Там же, 537 с. Наступні цитати взято з 537 d-e та 39 d. «Продовження цього фрагмента» — 540 b-с. Ще одне вкрай цікаве зауваження міститься у 536 c-d, де Платон каже, що люди, обрані (як це змальовано у попередньому фрагменті) для навчання діалектики, безперечно є застарими для навчання нових предметів.

7.21. Див. Н. Cherniss. The Riddle of the Early Academi, p. 79 a також «Парменід», 135 c-d.

Дж. Гроут, будучи видатним демократом, різко критикує ці Платонові погляди (він висловлюється з приводу «оптимістичніших уривків з «Держави», 537 с-540): «Ідея заборони діалектичних бесід з молоддю... є абсолютно антисократівською... Насправді вона повторює обвинувачувальний акт Мелета й Аніта на процесі проти Сократа... Вона тотожна їхнім обвинуваченням Сократа в розбещенні молоді... І коли виявляється, що він (Платон) забороняє подібні бесіди людям, молодшим тридцяти, то ми помічаємо надзвичайний збіг обставин: адже саме таку заборону наклали на Сократа Критій та Харікл під час недовгого правління Тридцяти олігархів в Афінах». (G. Grote. Plato and the Other Companions of Socrates. ed. 1875, vol. III. p. 239.)

7.22. Думка, яку я заперечую в тексті і згідно з якою добре правитимуть ті, хто добре кориться, належить Платонові. Див. «Закони», 762 е.

Тойнбі блискуче показав, як Платонова система виховання правителів з успіхом може діяти в умовах законсервованого суспільства; див. A. Toynbee. A Study of History. IIІ, esp. р.33 ff.; див. прим. 32 (3) та 45 (2) до розділу 4.

7.23. Дехто, певно, запитає, як індивідуаліст може вимагати відданості хоч якій справі, і надто такій абстрактній, як наукове дослідження. Втім, таке запитання лише виявляє давню помилку (що дискутувалася в попередньому розділі), а саме, ототожнення індивідуалізму з егоїзмом. Індивідуаліст може бути безкорисливим і може присвятити себе допомозі не лише окремим особам, але також і розвиткові інституційних засобів для надання допомоги іншим людям. (Окрім цього, я не думаю, що відданість можна вимагати, її можна лише заохочувати.) На мою думку, захоплення певними інституціями, як-от інституціями демократичної держави, і навіть окремими традиціями, може цілком узгоджуватися з індивідуалізмом за умови збереження гуманістичної спрямованості цих інституцій. Індивідуалізм не слід ототожнювати з антиінституційним персоналізмом, як часто помилково роблять індивідуалісти. Вони правильно виявляють ворожість до колективізму, але плутають інституції з колективами (які проголошують себе кінцевою метою) і таким чином обертаються на антиінституційних персоналістів, опиняючись небезпечно близько до принципу лідерства (це почасти пояснює Діккенсову ворожість до Парламенту.) Стосовно моєї термінології («індивідуалізм» та «колективізм») див. текст до приміток 26-29 до розділу 6.

7.24. Див. Samuel Butler. Erewhon, 1872. Everyone's ed., p. 135.

7.25. Про ці події див.: Е. Meyer. Gesch. d. Altertums, V. pp. 522-525, 488 ff.; див. також прим. 69 до розділу 10. Академія здобула горезвісність через те, що виховувала тиранів. Серед Платонових учнів були Харонд, який згодом став тираном Пеллени, Ераст та Кориск, тирани Скепсису, а також Гермій, згодом тиран Атарнея та Асса (див. Athenaios. Deipnosophistai, XI, p. 508 та Страбон, XIII, ст. 610). Згідно з деякими джерелами, Гермій вчився безпосередньо в Платона; втім, відповідно до так званого «Шостого Платонового листа», справжність якого сумнівна, він, можливо, просто захоплювався Платоном, радо прислухаючись до його порад. Гермій став покровителем Арістотеля, а також третього голови Академії. Платонового учня Ксенократа.

Про Пердікка III та його взаємини з Платоновим учнем Евфактом, див. Athenaios, XI. ст. 508 та наст., де Калліпа також названо Платоновим учнем.

(1) Стає зрозумілим, чому Платон не мав успіху як вихователь, коли поглянути на принципи виховання та добору учнів, розроблені у першій книжці «Законів» (починаючи з 637 d, надто 643 а: «...Давайте визначимо природу та значення виховання», і до закінчення фрагмента 650). У цьому довгому фрагменті він показу, що є одне чудове знаряддя виховання, чи радше, добору людей, на яких можна покластися. Цс вино, сп'яніння, що розв'яжуть людині язика й покажуть її справжню сутність. «Чи може бути більш підходящий засіб, ніж вино, щоб по-перше, випробувати характер людини, а по-друге, гартувати її? Чи є засіб дешевший і приємніший?» (649 d-e). Щось я не чув. щоб метод виховання пияцтвом обговорювався бодай кимось із тих теоретиків педагогіки; які обожнюють Платона. Це викликає подив, оскільки цей метод і досі широко застосовують, хоча тепер він уже не такий дешевий, надто в університетах.

(2) Щоб віддати належне принципу лідерства, слід визнати, що іншим пощастило більше, ніж Платону, у доборі вихованців. Приміром, Леонард Нельсон (див. прим. 4 до цього розділу), який вірив у цей принцип, певне, володів унікальною здатністю приваблювати до себе та відбирати численних чоловіків та жінок, що залишалися вірними своїй справі у найтяжчих випробовуваннях та спокусливих обставинах. Втім, їхня справа була доброю, у протилежність до Платонової: вони боролися за гуманістичну ідею свободи та егалітарної справедливості. * (Деякі есе Нельсона були нещодавно опубліковані у перекладі на англійську з дуже цікавою вступною статтею Юліуса Крафта — див. I.. Nelson. Socratic Method and Critical Philosophy, Yale University Press. 1949.)*

(3) В теорії про милосердого диктатора, яка й досі процвітає навіть серед окремих демократій, є фундаментальна необґрунтованість. Я маю на увазі теорію про правлячу особистість, чиї наміри спрямовані на благо народу і якій можна довіряти. Навіть якби ця теорія була правильною, навіть якби ми повірили, що людина здатна не сходити з обраного шляху за відсутності контролю чи звітності, то чи можна припустити, що обраний нею наступник володітиме такими самими рідкісними видатними якостями? (Див. також примітки 3 та 4 до розділу 9 і прим. 69 до розділу 10.)

(4) Стосовно згаданої в тексті проблеми влади цікаво порівняти «Горгія» (525 е та наст.) з «Державою» (615 d та наст.). Ці два фрагменти дуже подібні. Проте в «Горгії» Платон твердить, що найбільші злочинці — це завжди «вихідці з класу, який стоїть при владі», а приватні особи можуть бути поганими, але не безнадійними. У «Державі» вже немає цього прозорого застереження проти розбещення владою. І далі серед найбільших грішників переважають тирани, але вже твердиться, що «між ними є й прості люди». (У «Державі» Платон покладається на особисту зацікавленість охоронців, що, на його думку, повинна вберегти їх від зловживання владою; див. «Держава», 456 b-с — цей фрагмент процитовано в тексті до прим. 41 до розділу 6. Не зовсім зрозуміло, чому особиста зацікавленість. повинна справити таку благотворну дію на охоронців, але не на тиранів.

7.26. * У ранніх (сократівських) діалогах (наприклад, в «Апології Сократа» і «Харміді»; див. прим. 8 до цього розділу, прим. 15 до розділу 8 та прим. 56 (5)до розділу 10), гасло «пізнай себе» трактується як «довідайся як мало ти знаєш». Пізній (платонівський) діалог «Філеб», однак, вносить ледь помітну, але важливу зміну. Спочатку (48 c-d та наст.) з підтексту стає зрозумілим, що інтерпретація практично не змінилася, оскільки про всіх, хто не пізнав самого себе, мовиться, що вони «вводять в оману, заявляючи про свою мудрість». Втім, далі ця інтерпретація розвивається таким чином. Платон розділяє людей на два класи — слабких і дужих. Нетямущість та безглуздя слабких схарактеризовано як сміховинні, тоді як «неосвіченість дужих... по праву називають «лихою» та «згубною...» Тут мається на увазі Платонова доктрина, що той, хто має владу, повинен бути мудрим, а не невігласом (або лише той, хто мудрий, може мати владу). Це суперечить первісній сократівській доктрині, що всі, а надто той, хто має владу, повинен усвідомлювати своє неуцтво. (Звісно, у «Філебі» не міститься припущення, наче «мудрість», у свою чергу, слід тлумачити як «усвідомлення власної обмеженості». Навпаки, під мудрістю тут розуміється досконале знання піфагорейського вчення, а також Платонової теорії «форм» у тому вигляді, як її викладено в «Софісті».)



    1. Каталог: authors
      authors -> Товаришки оповідання І
      authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
      authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
      authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
      authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
      authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
      authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
      authors -> Від матки до альцгеймера


      Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   58


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка