Відкрите суспільство та його вороги



Скачати 12,46 Mb.
Сторінка37/58
Дата конвертації11.03.2019
Розмір12,46 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   58

Прим. до розд. 8


Епіграф до цього розділу взято з «Держави», 540 c-d; див. прим. 37 до цього розділу, а також прим. 12 до розділу 9, де цей фрагмент процитовано повніше.

8.1. «Держава», 475 е; див., наприклад, також 485 с та наст., 501 с.

8.2. Там же, 389 b та наст.

8.3. Там же, 389 c-d, див. також «Закони», 730 b та наст.

8.4. Ця та три наступні цитати: «Держава», 407 е та 406 с. Див. також «Політик», 293 а та наст., 295 b-296 е тощо.

8.5. Див. «Закони», 720 с. Цікаво зазначити, що в цьому фрагменті (718 с-722 b) Платон знайомить нас зі своєю ідеєю, згідно з якою політик нарівні із силою повинен застосовувати також і переконування (722 b), а що під «переконуванням» має Платон має на увазі головно облудливу пропаганду — див. примітки 9-10 до цього розділу і цитату з «Держави», 414 b-с, наведену в тексті до цих приміток, то виявляється, що Платонова думка в цьому фрагменті «Законів», попри свою м'якість, порівняно з більш ранніми, і далі просякнута старою аналогією з лікарем-політиком, який вводить в оману. Далі («Закони», 857 c-d) Платон скаржиться на лікаря зовсім іншого типу: такого, що забагато філософствує з хворим, замість того, щоб зосередитись на лікуванні. Цілком імовірно, що тут Платон повідомляє про свій прикрий досвід, коли він захворів під час написання «Законів».

8.6. «Держава», 389 b. Наведені далі короткі цитати взято з «Держави», 459 с.

8.7. Див. І. Кант. «Про вічний мир». Додаток (І. Kant. Werke. 1914, VI, 457).

8.8. Див. R. H. S. Crossman. Plato To-Day. 1937, p. 130; див. також сторінки безпосередньо перед цим фрагментом. Схоже, що Р. Кроссман і далі вірить у те, що пропагандистська брехня мала на меті лише обман підвладних і що правителі, згідно з Платоном, повинні були виховуватися так, щоб повною мірою користуватися своїми критичними здібностями. Він пише (The Listener, vol. 27, p. 750): «Платон вірить у свободу слова та свободу обговорювання лише для небагатьох обраних». Але річ у тому, що Платон не вірив у них. І в «Державі», і в «Законах» (див. фрагменти, процитовані у примітках 18-21 до розділу 7 та тексті) він висловлює свої побоювання, що хто-небудь з тих, що не досягли похилого віку, повинні будуть вільно думати чи говорити і, таким чином, створять небезпеку для негнучкості законсервованого вчення, а відтак — і для закам'янілості затриманого суспільства. Див. також дві наступні примітки.

8.9. «Держава». 414 b-с. У фрагменті 414 d Платон підтверджує, що він сподівається переконати «спочатку правителів та воїнів, а потім і решту громадян» у правдивості своєї брехні. Згодом Платон, певно, пошкодував про свою відвертість, оскільки в «Політику». 269 b та наст. (див., зокрема. 271 b, а також прим. 6 (4) до розділу 3), його слова можна трактувати так, наче він вірив у правдивість того ж міфу про народжених землею, хоча в «Державі» він не захотів запропонувати його (див. прим. 11 до цього розділу) навіть як «царствену брехню».

* Те, що я перекладаю висловом «царствена брехня», як правило, перекладають, як «шляхетна брехня», «шляхетний обман» чи навіть «натхненна вигадка».

Буквальний переклад слова «gennaios», яке я перекладаю як «царствений», — це «високородний» чи «шляхетного походження».

Отже, «царствена брехня» є принаймні таким самим буквальним перекладом, як і «шляхетна брехня», але не створює асоціацій, що можуть виникнути при вживанні терміна «шляхетна брехня» і які абсолютно не виправдовуються обставинами, а саме, асоціацій з брехнею, яку людина шляхетно бере на себе, хоча тим самим і наражає себе на небезпеку — за приклад можна взяти обман Тома Сойєра, котрий перебрав на себе вину Беккі, і що її суддя Тетчер (у розділі XXXV) характеризує як «шляхетну, щедру, великодушну брехню». Для такого розуміння «царственої» брехні» тут немає підстав. Таким чином, переклад «шляхетна брехня» це ще одна спроба ідеалізувати Платона. Ф. Корнфорд пронує переклад «сміливий політ фантазії» і у своїй виносці заперечує переклад «шляхетна брехня», аргументуючи свій варіант перекладу фрагментом, де слово «gennaios» означає «великодушний». Справді, найточнішим перекладом було б «видатна брехня» чи «велика брехня». Та Корнфорд водночас заперечує проти використання терміна «брехня». Він характеризує цей міф як «невинну Платонову алегорію» і не погоджується з тим, що Платон «міг заохочувати брехню, здебільшого низьку, яку нині називають «пропагандою», а в тексті до його виноски каже: «Зауважте, що охоронці не повинні сприймати цю алегорію, якщо це можливо. Це не та «пропаганда», що накидається масам правителями». Але всі ці спроби ідеалізувати Платона виявилися марними. Платон сам зовсім чітко дає зрозуміти, що брехня — це те, чого слід соромитись. Див. останню цитату, наведену у прим. 11 до цього розділу. (У першому виданні цієї книжки я переклав цей термін як «натхненна брехня», натякаючи на її «високе походження», окрім того, як запропонував альтернативний термін «винахідлива брехня». Такий переклад дехто з моїх друзів-платоніків критикував як надто вільний та тенденційний. Але Корнфордів «сміливий політ фантазії» вкладає в слово «gennaios» саме такий зміст.)

Див. також примітки 10 та 18 до нього розділу.

8.10. Див. «Держава», 519 е та наст. Цей уривок процитовано у тексті до прим. 35 до розділу 5. Про переконування та силу див. також уривок з «Держави», 366 d, що обговорюється далі в цій примітці, а також уривки, на які я посилаюся у примітках 5 та 18 до цього розділу.

Грецьке слово «peitho» (його уособлює спокуслива богиня, що прислуговує Афродиті), як правило, перекладають словом «переконування» і може означати (а) «переконування чесними засобами» та (б) «переконування брудними засобами», тобто «вигадками» (див. далі підпункт (Г). а також «Держава», 390 е). Зокрема, у вислові «переконування та сила» термін «переконування» часто («Держава», 548 d) трактують за значенням (а), а цілий вислів часто (і часто правильно) перекладають як «чесними чи брудними засобами» (див. переклад «чесними чи брудними засобами», зроблений Девісом та Военом у фрагменті з «Держави», 365 d, і процитований далі у підпункті (В)). Втім, на мою думку, Платон, пропонуючи «переконування та силу» як знаряддя політичної практики, вживає ці слова буквальніше і радить застосовувати риторичну пропаганду поруч із насильством. (Див. «Закони», 661 с, 711 с, 722 b та 753 а.)

Наведені далі уривки важливі для розуміння того, як Платон вживає термін «переконування» у значенні (б) і надто у зв'язку з політичною пропагандою.

(А) «Горгій», 453 а-466 а. надто 454 b-455 а; «Федр». 260 b та наст.; «Теетет», 201 а; «Софіст», 222 с: «Політик», 296 b та наст., 304 c-d; «Філеб», 58 а. В усіх цих фрагментах переконування (мистецтво «переконування», як протилежне до «мистецтва передачі справжнього знання») асоціюється з риторикою, вигадками та пропагандою. У «Державі» заслуговують на увагу фрагменти 364 та наст., і надто 364 е-365 d (див. також «Закони»,909 b).

(Б) В уривку 364 е («вони переконують», тобто вводять в оману, примушуючи повірити, «не лише окремих осіб, а й цілі міста») термін вжито майже в тому самому розумінні, що і в 414 6-е (який процитовано у тексті до прим. 9 до цього розділу), тобто в уривку про «царствену брехню».

(В) Фрагмент 365 d цікавий тим, що в ньому вжито термін, який Ліндсей вдало переклав словом «обман», переповівши в такий спосіб «переконування». («Щоб нас не викрили... в нашому розпорядженні є наставники в мистецтві переконування... таким чином ми через переконування та силу уникнемо покарання. Але богів не можна ані обманути, ані примусити силою...»)

(Г) Далі в «Державі», 390 е та наст., термін «переконування» вжито у значенні підкупу. (Це, певно, застаріле значення, оскільки мається на увазі, що цей уривок є цитатою з Гесіода. Цікаво, що Платон, який так часто заперечує думку, що людина може «переконати» чи підкупити богів, все-таки в наступному фрагменті (390 а-b) припускає таку можливість.) Далі йде фрагмент 414 b-с, тобто уривок, де мовиться про «царствену брехню». Одразу за цим фрагментом, у 414 с (див. також наступну примітку до цього розділу), «Сократ» цинічно зауважує (Д): «Потрібно довго переконувати, щоб бодай хтось повірив у цю історію».

Нарешті, можна згадати (Е) — «Держава», 511 d та 533 с, де Платон говорить про переконання, довір'я чи віру (корінь грецького слова «переконання» співпадає з коренем слова, що відповідає терміну «віра») як про нижчу пізнавальну здібність душі, тобто здатність створювати (обманливі) судження про плинні речі (див. прим. 21 до розділу 3 і. зокрема, як вжито термін «переконування» в «Тімеї», 51 е) у протилежність до раціонального знання про незмінні «форми». Про проблему «морального» переконування див. також розділ 6, надто примітки 52-54 і текст до них, та розділ 10 і, зокрема, текст до приміток 56 та 65 і примітку 69.

8.11. «Держава», 415 а. Наступну цитату взято з 415 с. (Див. також «Кратил», 398 а.) Див. примітки 12-14 до цього розділу та відповідні місця в тексті, а також примітки 27 (3), 29 та 31 до розділу 4.

(1) Стосовно мого зауваження з приводу Платонової тривоги, наведеного вище в тексті даного абзаца, див. «Держава», 414 c-d, та пункт (Д) попередньої примітки: «Потрібно довго переконувати, щоб бодай хтось повірив у цю історію», — каже Сократ. — «Ти, певно, не хочеш говорити» — відказує Главкон. — «Ти збагнеш моє небажання, коли я скажу», — мовить Сократ. — «Кажи, не бійся», — підбадьорює його Главкон. Цей діалог знайомить нас із тим, що я назвав першою ідеєю міфу про Расизм (в «Політику» Платон видає його за справжню історію — див. прим. 9 до цього розділу: див. також «Закони», 740 а). Як зазначено в тексті, Платон припускає, що саме ця «перша ідея» є причиною його вагань, оскільки Главкон реагує на неї ось так: «Недарма ти так довго соромився викласти цю свою брехню». Але після того, як Сократ розповів «решту історії», тобто весь міф про Расизм, подібних риторичних зауважень вже не робиться.

* (2) Стосовно автохтонних воїнів нам слід пам'ятати, що афінське шляхетство твердило, що воно (у протилежність до дорійців) походить від корінних мешканців своєї країни, народжених землею, немов «коники-стрибунці» (як говорить Платон у «Бенкеті», 191 b; див. також закінчення прим. 52 до цього розділу). Один доброзичливий критик запропонував мені трактувати Сократову нерішучість та згадані в пункті (1) Главконові зауваження про те, що Сократ має підстави соромитись, як Платонові іронічні алюзії на тих афінян, котрі, попри свої претензії на автохтонність, не боронили своєї держави так, як би вони захищали своїх матерів. Втім, це дотепне припущення здається мені нелогічним. Платон, відкрито віддаючи перевагу Спарті, був би останнім, хто став би ганьбити афінян за брак патріотизму. До того ж, таке обвинувачення було б несправедливим, оскільки під час Пелопоннеської війни афінські демократи не підкорилися Спарті (як буде показано в розділі 10), тоді як Платонів улюблений дядечко Критій здався й очолив маріонетковий уряд, що користувався підтримкою Спарти. Якби Платон мав намір іронічно натякнути на недостатній захист Афін, то це могло бути лише алюзією на Пелопоннеську війну, а отже, критикою Критія, котрого Платон ніколи не став би ганьбити в такий спосіб.

(3) Платон називає свій міф «фінікійською побрехенькою». Р. Айслер спробував витлумачити цей вислів. Він вказує на те, що на Сході ефіопів, греків (срібні копальні), суданців та сірійців (Дамаск) характеризували, відповідно, як золоту, срібну, бронзову та залізну раси і що таку характеристику в Єгипті використовували з метою політичної пропаганди (див. також книгу пророка Даніїла, 2, 31-45). Айслер припускає, що історія про ці чотири раси потрапила до Греції за часів Гесіода через фінікійців (що цілком вірогідно) і що Платон натякає на цей факт. *

8.12. Див. «Держава», 546 а та наст.; див. текст до приміток 36-40 до розділу 5. Про заборону змішування класів чітко говориться також у фрагменті 434 с; див. примітки 27 (3), 31 та 34 до розділу 4, а також прим. 40 до розділу 6.

У фрагменті «Законів» (930 d-e) міститься принцип, згідно з яким дитина, народжена від змішаного шлюбу, успадковує касту того зі своїх батьків, чиє становище нижче.

8.13. «Держава», 547 а. (Про теорію успадкування домішків див. також текст до приміток 39-40 до розділу 5, зокрема 40 (2), і до приміток 39-43 та 52 до цього розділу.)

8.14. Там же. 415 с.

8.15. Див. Адамову примітку до «Держави», 414 b та наст. — Курсив мій. Чудовий виняток являє собою Дж. Гроут (G. Grote. Plato and the Other Companions of Socrates, London, 1875, III, p. 240), котрий підсумовує «Державу», протиставляючи притаманний їй дух «Апології Сократа»: В «Апології» ми бачимо, як Сократ визнає своє невігластво... Але в «Державі» цей персонаж здобуває нові риси... Він сам опиняється на троні царя Номоса: незаперечний авторитет, як у світській, так і в духовній сферах, джерело усіх суспільних настроїв, той, хто визначає ортодоксальність... Тепер він сподівається, що кожен індивід посяде своє місце і погодиться із судженнями, що їх передбачає авторитет. До числа цих суджень входять умисні етичні та політичні вигадки, такі як про... народжених землею... Ані Сократу з «Апології», ані його опоненту Діалектику немає місця у Платоновій державі». (Курсив мій; див. також G. Grote, op. cit., p. 188.)

Доктрина, згідно з якою релігія — це опіум для народу, хоча і не точно в такому формулюванні, обертається на одну з догм Платона та платоніків. (Див. також прим. 17 та текст, а надто прим. 18 до цього розділу.) Це, ймовірно, одна з найбільш ізотеричних доктрин цієї школи, тобто вона може обговорюватися лише літніми (див. прим. 18 до розділу 7) представниками правлячого класу. Але тих, хто випустив кота з мішка, тобто розголосив таємницю, ідеалісти обвинувачують в атеїзмі.

8.16. Наприклад, Адам, Баркер. Філд.

8.17. Див. Diels, Vorsokratiker, фрагмент Критія 25. (Я відібрав одинадцять характерних рядків із понад сорока.) Варто зауважити, що цей фрагмент розпочинається з начерку суспільного договору (що певними рисами навіть нагадує Лікофронів егалітаризм; див. прим. 45 до розділу 6). Про Критія див., зокрема, прим. 48 до розділу 10. Оскільки Бернет припустив. що автором поетичних та драматичних фрагментів, приписуваних Критію, слід вважати дідуся ватажка Тридцяти тиранів, треба зазначити, що в «Харміді», 157 е, Платон свідчить про поетичне обдарування останнього, а в 162 d він натякає навіть на ту обставину, що Критій був драматургом. (Див. також Ксенофонтові «Спогади про Сократа», I, IV, 18.)

8.18. Див. «Закони», 909 е. Схоже, що згодом Критієва точка зору навіть стала часткою традиції Платонової школи, про що свідчить наведений далі уривок з Арістотелевої «Метафізики» (1074 b 3), що водночас дає ще один приклад вживання терміна «переконування» в розумінні «пропаганда» (див. прим. 5 та 10 до цього розділу). «А все решта... було додано у вигляді міфу для того, щоб переконати юрбу, а також для здобуття юридичної та загальної (політичної) вигоди...» Див. також Платонову спробу в «Політику», 271 а та наст., довести правдивість міфу, в який він, напевне, не вірив. (Див. примітки 9 та 15 до цього розділу.)

8.19. «Закони», 908 b.

8.20. Там же, 909 а.

8.21. Про конфлікт між добром та злом див. там же, 904-906. Див., зокрема. 906 а-b (справедливість проти несправедливості; у поняття «справедливість» і далі вкладається колективістське значення, в якому воно вживалося в «Державі»). Безпосередньо перед цим фрагментом стоїть 903 с. процитований мною у прим. 35 до розділу 5 та прим. 27 до розділу 6. Див. також прим. 32 до цього розділу.

8.22. Там же, 905 d-907 b.

8.23. Абзац, якого стосується ця примітка, вказує на мою прихильність до «абсолютистської» теорії правди, що узгоджується з загальноприйнятою ідеєю про те, що твердження правдиве в разі (і лише в разі), якщо воно відповідає фактам, які воно описує. Ця «абсолютна» чи «відповідна теорія правди» (яку започаткував Арістотель) була вперше чітко розроблена А. Тарським (A. Tarski Die Wahrheitsbegriff in den formalicsierten Sprachen, польське вид. 1933; німецький переклад 1936) і стала основою для теорії логіки, яку він назвав семантикою (див. прим. 29 до розділу 3 і прим. 5 (2) до розділу 5); див. також працю Р. Карнапа (R. Carnap. Introduction to Semantics, 1942), який детально розвинув цю теорію. Ось що він пише на ст. 28: «Особливо слід зазначити, що концепція правди у щойно роз'ясненому значенні — ми можемо назвати її семантичною концепцією правди — в основі своїй відрізняється від концепцій таких понять, як «вважається», «підтверджено» чи «цілком вірогідно» тощо». Подібні погляди, хоч і не розвинуті, можна виявити у моїй «Логіці наукового відкриття», розділ 84. Зачатковий стан моєї теорії можна пояснити тим, що під час написання праці я ще не ознайомився з семантикою Тарського. Прагматистська теорія правди (що коріниться в гегельянстві) була піддана критиці Бертраном Расселом у світлі абсолютистської теорії правди ще 1907 року, а зовсім нещодавно він продемонстрував зв'язок між релятивістською теорією правди та кредо фашизму. Див. B. Russell. Let the People Think, pp. 77, 79.

8.24. Надто в «Державі», 474 c-502 d. Наступну цитату взято з «Держави», 475 е.

8.25. Сім процитованих далі фрагментів: (1) та (2) «Держава», 476 b; (3), (4) та (5) там же, 500 d-e; (6) та (7) там же, 501 a; nop. (7) з аналогічним фрагментом, там же, 484 с. Див., крім того, «Софіст», 253 d-e; «Закони», 964 а-966 а (надто 965 b-с).

8.26. Див. там же, 501 с.

8.27. Див., зокрема, «Держава», 509 а та наст. — Див. 509 b: «Сонце надає можливість чуттєвим речам бути породженими» (хоча воно і не бере безпосередньої участі у процесі породження); подібно, «про об'єкти раціонального знання треба сказати, що їх можна пізнати не лише завдяки добру, але, що й саме їхнє буття та навіть сутність витікають з добра, хоч воно і не є сутністю — воно перевершує сутність і достоїнством, і могутністю». (З уривком 509 b nop. Арістотелеву «Про виникнення та знищення», 33 а 15, 31, та «Фізику», 194 b 13.) У 510 b добро описано як абсолютне джерело (а не просто прийняте без доказів чи припустиме), а в 511 b його охарактеризовано «як первісне джерело всього на світі».

8.28. Див., зокрема, «Держава», 508 b та наст. — Див. 508 b-с: «Те, що добро породило за своєю подобою» (а саме правду), «є сполучною ланкою в умоглядному світі між розумом та об'єктами осягнення» (тобто «ідеями»), «так само у видимому світлі це» (а саме світло, яке народжене Сонцем) «є сполучною ланкою між зором та зримими предметами» (тобто чуттєвими речами).

8.29. Див. там же, 505 а, 534 b та наст.

8.30. Там же, 505 d.

8.31. «Філеб», 66 а.

8.32. «Держава», 506 d та наст., а також 509-511.

Цитоване тут визначення добра як «класу визначеності, що розглядається як єдність», на мою думку, не важко зрозуміти, і воно перебуває у цілковитій відповідності до інших Платонових зауважень. «Клас визначеності» — це клас «форм» чи «ідей», що розглядаються тут як чоловічі принципи чи прабатьки, у протилежність до жіночого, необмеженого чи невизначеного простору (див. прим. 15 (2) до розділу 3). Ці «форми» чи прабатьки, звісно, є добрими, оскільки являють собою стародавні та незмінні оригінали й оскільки кожен з них протистоїть багатьом чуттєвим речам, які вони породили. Якщо ми розглядаємо клас чи расу засновників роду як множину, то вони не є абсолютно добрими. Отже, абсолютне добро можна мислено уявити лише в тому разі, якщо ми сприймаємо цю расу як єдність, як Одне — Одного первісного предка. (Див. також Арістотелеву «Метафізику», 988 а 10.)

Платонова ідея Добра практично порожня. Вона зовсім не показує нам, що таке добро в моральному розумінні, тобто, як ми повинні чинити. Як видно, зокрема, з приміток 27 та 28 до цього розділу, ми дізнаємося про добро лише те, що воно — найвища з «форм» чи «ідей», певна надідея, з якої утворилися всі інші ідеї і від якої вони отримали своє існування. З цього можна виснувати лише одне — добро незмінне і первісне чи одвічне, а отже, стародавнє (див. прим. 3 до розділу 4) і є Одним Цілим. І випливає, що до добра причетні ті речі, які не міняються, тобто добро — це те, що зберігає (див. примітки 2 та 3 до розділу 4) і що є стародавнім, зокрема, стародавні закони (див. прим. 23 до розділу 4, прим. 7 абзац про платонізм, до розділу 5 та прим. 18 до розділу 7) і що холізм — це добро (див. прим. 21 до цього розділу), тобто, на ділі Платон відкидає нас назад до тоталітарної моралі (див. текст до приміток 40-41 до розділу 6).

Якщо «Сьомий лист» справжній, тоді ми одержуємо ще одне (314 b-с) Платонове твердження про те, що його вчення про добро не можна сформулювати, оскільки його «неможливо виразити словами, як інші галузі науки». (Див. також прим. 57 до розділу 10.)

І знову саме Гроут розпізнав та піддав критиці пустопорожність Платонової «форми» чи «ідеї» добра. Спитавши себе, що таке добро, він каже (G. Grote. Plato. III, p. 241 f.): «Питання порушено... Втім, на жаль, він не здобувся на відповідь... Описуючи стан свідомості інших людей, тобто те, що вони обожнюють Справжнє добро... роблять усе, щоб здобути його, але марно намагаються осягнути та визначити його, він» (Платон) «несвідомо змальовує стан власної свідомості». Дивно, що так мало сучасних авторів звертають хоч якусь увагу на блискучу критику Платона Гроутом.

Щодо цитат у наступному параграфі див.: (1) «Держава», 500 b-с; (2) там же, 485 а-b. Цей другий фрагмент дуже цікавий. У ньому, й Адам підтверджує це (прим, до 485 b 9), вперше поняття «зародження» та «виродження» вжито у напівтехнічному значенні. В уривку мовиться про плинність та Парменідові незмінні єдності. Він також знайомить нас із головним аргументом на користь правління філософів. Див. також прим 26 (1) до розділу 3 та прим. 2 (2) до розділу 4. У «Законах», 689 c-d, розглядаючи «виродження» (688 с) дорійського царства, до якого призвело «кричуще невігластво» (а саме, невігластво, що полягало у незнанні того, як коритися тим, хто є правителем за природою; див. 689 b), Платон пояснює, що він розуміє під мудрістю лише ту мудрість, яка спрямована на досягнення найбільшої єдності та «злагодженості» — саме вона дає людині право на владу. Термін «злагодженість» пояснено в «Державі», 591 b та d як гармонію ідей справедливості (тобто збереження свого місця) та помірності (задоволення від цього). Отже, ми знову опинилися там, звідки вийшли.

8.33. *Цей абзац критикували за те, що в Платона начебто не можна знайти навіть натяку на страх перед незалежною думкою. Але слід пригадати Платонову наполегливість щодо запровадження цензури (див. примітки 40-41 до розділу 4) та заборону вищої діалектичної освіти для людей, що не досягли віку п'ятдесяти років, пропоновану ним у «Державі» (див. примітки 19 та 21 до розділу 7), не кажучи вже про «Закони» (див. прим. 18 до розділу 7 та багато інших фрагментів).*

8.34. Про проблему касти священиків див. «Тімей», 24 а. В уривку з «Держави», що містить чіткий натяк на найкращу чи «стародавню» державу, каста священиків посідає місце, відведене в «Державі» «расі філософів». Див. також нападки на священиків (і навіть на єгипетських жерців), віщунів та шаманів у «Політику», 290 с та наст.; див. також прим. 57 (2) до розділу 8 та прим. 29 до розділу 4.

Адамове зауваження, процитоване у тексті через абзац, взято з його примітки до «Держави», 547 а 3 (цей фрагмент було наведено в тексті до прим. 43 до розділу 5).

8.35. Див., наприклад, «Державу», 484 с, 500 е та наст.

8.36. «Держава». 535 а-b. Все, що Адам каже (див. його прим. до 535 b 8) про термін, який я переклав словами «вселяє трепет», підтримує усталену точку зору, згідно з якою цей термін означає «суворий» та «жасний», надто в розумінні «що вселяє жах». Адам, пропонуючи перекладати його як «мужній» чи «зрілий», йде а руслі загальної тенденції до пом'якшення Платонових слів, яка дивним чином розходиться з тим, що було сказано в «Теететі», 149 а. А. Ліндсей перекладає «...твердої моралі».

8.37. Там же, 540 с; див. також 500 c-d: «Філософ сам стає... богоподібннм» та прим. 12 до розділу 9, де фрагмент 540 с та наст. процитовано повніше. Украй цікаво зауважити, як Платон трансформує Парменідове Єдине, наводячи аргументи на користь аристократичної ієрархії. Протиставлення «один — багато» зникає, але на його місці виростає система ступенів: одна «ідея» — нечисленні, що наблизилися до неї — численніші їхні помічники — багато, тобто юрба (цей розподіл є основоположним у «Політику»). У протилежність до такої градації Антисфенів монотеїзм зберігає первісне елеатське протиставлення Одного (Бога) до Багатьох (яких він, імовірно, вважає братами, оскільки вони всі перебувають на однаковій віддалі від Бога). — Парменід вплинув на Антнсфена через Зенона, який вплинув на Горгія. Можливо, мав місце також і вплив Демокріта. який учив: «Для мудреця відкриті всі країни, бо батьківщина видатної душі — цілий світ».

8.38. «Держава», 500 d.

8.39. Цитати взято з «Держави», 459 b та наст., див. також примітки 34 і далі до розділу 4, а надто 40 (2) до розділу 5. Див. також три порівняння з «Політика», де правитель порівнюється з (1) пастухом; (2) лікарем; (3) ткалем, котрі, як пояснено, виконують працю людини, що майстерно поєднує людей для народження дітей (301 b та наст.).

8.40. Там же, 460 а. Моє твердження стосовно того, що Платон вважає цей закон украй важливим, засноване на тому факті, що Платон згадує про нього в короткому викладі змісту «Держави» в діалозі «Тімей», 18 d-е.

8.41. Там же, 460 b. Це припущення «підхоплено» в 468 с; див. наст. прим.

8.42. Там же, 468 с. Попри критику мого перекладу, він правильний так само, як і моє зауваження щодо «подвійної вигоди». Шорі називає цей фрагмент «жалюгідним».

8.43. Про історію Числа та Падіння див. примітки 13 та 52 до цього розділу, примітки 39-40 до розділу 5 та текст.

8.44. Republic, 473 c-e.

8.45. Kant, On Eternal Peace, Second Supplement (Werke, ed. Cassirer, 1914, vol. VI, 456). Курсив мій. Крім того, я скоротив скоротив цитату («володіння владою» може бути натяком на Фрідріха Великого).



8.46. Див., наприклад, Gomperz, Greek Thinkers, V, 12, 2 (German ed., vol. II/2, 382) або переклад Ліндсеєм Republic (критику інтерпретації див. прим. 50 нижче).

8.47. Ставлення Платона до Антисфена породує низку спекулятивних проблем. Вони, звісно, пов'язані з тим, що хороших джерел щодо Антисфена не існує. Даже давнє посилання стоїків на те, що школу чи рух кініків можна прослідкувати до Антисфена, наразі часто піддається сумніву (див., наприклад, G.C.Field, Plato, 1930, або D.R.Dudley, A History of Cynicism, 1937), хоча, можливо, не надто обгрунтовано (див. рецензію Фріца на останню книгу в Mind, vol. 47, p.390). В світлі того, що ми знаємо про Антисфена, особливо від Арістотеля, вкрай вірогідно, що Платонові твори містять багато алюзій на нього; і навіть вже лише та обставина, шо Антисфен був, окрім Платона, єдиним членом Сократового внутрішнього кола, котрий викладав філософію в Афінах, має бути достатньою підставою, щоб шукати в Платонових діалогах натяки на Антисфена. Далі, як на мене, то цілком імовірно, що низка нападок, що містяться в Платонових творах і на яких вперше загострив увагу Ф. Дюммлер (зокрема в «Державі», 495 d-e, про цей фрагмент згадано у прим. 56 до цього розділу, «Державі», 535 е та наст., «Софісті», 251 b-е), являють собою саме такі алюзії. Існує певна схожість (чи принаймні мені так здасться) між цими фрагментами та Арістотелевими глузливими нападками на Антисфена. Арістотель, котрий згадує Антисфенове ім'я, відгукується про нього як про простака і говорить про «неосвічеимх людей, таких як послідовники Антисфена» (див. прим. 54 до розділу 11). Платон у згаданих уривках каже майже те саме, але тільки різкіше. Перший уривок, який спадає на гадку, — це «Софіст», 251 b та наст., що чудово узгоджується з першим Арістотелевим фрагментом. Стосовно двох фрагментів з «Держави» нам слід пам'ятати, що, згідно з переказами, Антисфен був «байстрюком» (його мати походила з варварської Фракії) і що він вчився в афінській гімназії для «незаконнонароджсиих». Далі, в «Державі», 535 е та наст. (див. закінчення прим. 52 до цього розділу) ми виявляємо випад такий конкретний, що можна бути певним, що він був спрямований проти певної особи. Платон говорить про людей, «що борсаються в філософії, не будучи стримувані відчуттям власної нікчемності», і твердить, що «низькородним слід заборонити» робити це. Він говорить про людей «неврівноважених» (чи «косих» або «кульгавих») у їхньому потягу до праці та відпочинку. Переходячи на особистості, Платон натякає на людину зі «скаліченою душею», котра, попри свою любов до правди (як справжній сократик), не знаходить її, оскільки цей хтось «погруз у неуцтві» (мабуть тому, що він не прийняв теорію «форм»). Далі Платон застерігає місто від віри таким кульгавим «байстрюкам». Гадаю, що адресатом цього безперечно особистого випаду найвірогідніше був Антисфен. Визнання того, що Платонів ворог любить правду, здається мені надто сильним аргументом, оскільки присутнє в украй злісній нападці. Але якщо цей фрагмент стосується Антисфена, то цілком імовірно, що і в іншому дуже подібному до нього уривку, а саме в «Державі», 495 d-е, Платон посилається на нього, змальовуючи свою жертву, як людину зі спотвореною чи скаліченою душею і таким самим тілом. У цьому фрагменті він наполягає, що об'єкт його зневаги, попри прагнення стати філософом, настільки розбестився, що не соромиться братися до отупляючої («механічної»; див. прим. 4 до розділу 11) ручної прані. Ми знаємо, шо Антисфен радив трудитися, високо поціновуючи ручну працю (про Сократове ставлення до праці див. Ксенофонтові «Спогади про Сократа» 11, 7, 10), і сам додержувався своїх рекомендацій — це ще один потужний аргумент на користь того, що людиною зі скаліченою душею був Антисфен.

Далі. в тому ж фрагменті «Держави», 495 d, є зауваження стосовно «багатьох людей з недосконалими натурами», котрі все-таки прагнуть займатися філософією. Очевидно ці слова стосуються тієї ж групи («послідовників Антисфена», за Арістотелем) «багатьох натур», яких Платон вимагає пригноблювати у фрагменті «Держав», 473 с-е, — цю вимогу розглянуто у прим. 44 до цього розділу. — Див. також «Держава», уривок 489 е, згаданий у примітках 59 та 56 до цього розділу.

8.48. Ми знаємо (від Цицерона — див. його «Про природу богів» та Філодема — «Про співчуття»), що Антисфсн буя монотеїстом. Форма, в якій проявлявся його монотеїзм (існує лише Один Бог «відповідно до природи», тобто істини, хоча є багато богів, які існують «за домовленістю»), доводить, що Антисфен мав на увазі протиставлення природи та домовленості, яке у свідомості колишнього члена школи Горгія та сучасника Алкідама та Лікофрона (див. прим. 13 до розділу 5) повинно було асоціюватися з егалітаризмом.

Зрозуміло, що само по собі це не веде до висновку про те. що напівварвар Антисфен вірив у братерство між греками та варварами. І все-таки, як на мене, цілком імовірно, що вірив.

В. Тарн (W.W Tarn. Alexander the Great and the Unity of Mankind; див прим. 13 (2) до розділу 5) спробував показати — певний час я вважав його спробу вдалою, — що ідею єдності людства можна простежити в минуле принаймні до Александра Великого. Я гадаю, що, міркуючи таким чином, ми можемо виявити цю ідею у ще віддаленішому минулому — в Діогеиа, Антисфена і навіть у Сократа та «Великого покоління» Періклової доби (див прим. 27 до розділу 10 та текст). Навіть без розгляду більш детальних свідоцтв це здасться досить вірогідним, адже можна очікувати на виникнення космополітичної ідеї як наслідку тих імперіалістичних тенденцій, що відбувалися за часів Перікла (див. «Держава», фрагмент 494 с-d, згаданий у прим, 50 (5) до цього розділу, а також «Алківіад», 105 b та наст.; див. також текст до приміток 9-22, 36 і 47 до розділу 10). Таке твердження стає надто вірогідним, якщо припустити, що на той час існували вже й інші егалітаристські тенденції. Я не бажаю применшувати значення Александрових діянь, але ідеї, приписувані йому Тарном, на мою думку, до певної міри відроджують окремі кращі ідеї афінського імперіалізму V ст, до н е. Див також Додаток III до першого тому.

Переходячи до розгляду деталей, спершу, мабуть, варто сказати, що є тверді докази того, що принаймні за часів Платона (та Арістотеля) чітко бачили звернення проблеми егалітаризму до двох цілком тотожних протиставлень — греків та варварів, з одного боку, і панів (чи вільних людей) та рабів, з іншого боку; див. прим. 13 до розділу 5. Існують серйозні свідоцтва того, що афінський рух за відміну рабства в V ст. до н. е. не обмежувався кількома інтелектуалами, такими як Евріпід, Алкідам, Лікофрон, Антифон, Гіппій тощо, але мав великий практичний успіх. Цс свідоцтво міститься в одностайних повідомленнях ворогів афінської демократії (надто «Старого олігарха», Платона, Арістотеля; див. примітки 17, 18 та 29 до розділу 4 та прим. 36 до розділу 10).

Тепер, якщо розглянути в такому ракурсі ці обмежені, як усі погоджуються, наявні докази існування космополітизму, з'ясується, що ці докази досить переконливі — за умови, що ми станемо вважати доказами нападки ворогів цього руху. Інакше кажучи, якщо ми бажаємо визначити його справжнє значення, то нам потрібно повністю враховувати випади Старого олігарха. Платона та Арістотеля проти гуманістичного руху. Отож, Старий олігарх (2, 7) критикує Афіни за еклектичний космополітичний спосіб життя. Платонові нападки на космополітичні та інші подібні тенденції, хоч і нечасті, але особливо цінні. (Я маю на увазі такі фрагменти, як «Держава», 562 е-563 а: «громадяни, переселенці та іноземці — усіх їх зрівняють» — цей уривок слід порівняти з іронічним описом у «Менексені», 245 c-d, де Платон саркастично вихваляє Афіни за їхню послідовну ненависть до варварів: «Держава», 494 c-d; звісно, в цьому контексті слід також розглянути фрагмент «Держави», 469 b-471 с. Див. також закінчення прим. 19 до розділу 6. (Правий був Тарн стосовно Александра чи помилявся, навряд він був до кінця щирим щодо розмаїтих тверджень про цей рух п'ятого століття, які дійшли до наших днів, наприклад Антифонта (див. ст. 149, прим. 6 його праці), Евріпіда, Гіппія, Демокріта (див. прим. 29 до розділу 10), Діогена (ст. 150, прим. 12) та Антисфена. Не думаю, що Антифонт хотів лише наголосити на біологічній спорідненості людей, оскільки він безперечно був соціальним реформатором, і вислів «за природою» означав для нього «по правді». Ось чому я практично переконаний, що він критикував розрізнення греків та варварів, як цілком вигадане. Тарн коментує фрагмент Евріпіда, де твердиться, що шляхетна людина може блукати світом, як орел небом, зауважуючи, що «він знав, що орел має постійний дім-скелю». Проте це зауваження не до кінця передає зміст фрагмента, оскільки для того, щоб бути космополітом, не обов'язково слід відмовлятися від свого постійного дому. У світлі всього цього я не розумію, чому Діогенове значення було чисто «негативним», якщо на питання «Звідки ти?» він відповів, що він космополіт, громадянин цілого світу, надто коли зважити на подібну відповідь («Я — належу світові»), приписувану Сократові, та слова Демокріта («Для мудреця відкриті всі країни, бо батьківщина видатної душі — цілий світ»; див. Д5 фрагмент 247, справжність якого Тарн і Дільс піддають сумніву).

Антисфенів монотеїзм слід також розглядати у світлі цього свідоцтва. Безперечно, що його монотеїзм відрізняється від племінного чи виняткового монотеїзму іудеїв. (Якщо повідомлення Діогена Лаертського (VI, 13) про те, що Антисфен викладав у гімназії для «незаконнонароджених» у Кіносаргу правдиве, тоді випливає, що Антисфеи повинен був навмисно наголошувати на своєму змішаному та варварському походженні. (Тарн напевне правий, коли вказує (ст. 145). що Александрів монотеїзм був пов'язаний з ідеєю єдності людство. Але те саме слід сказати про ідеї циніків, на які, гадаю (див. попередню примітку), вплинув Антисфен, а через нього і Сократ. (Пор., зокрема, свідоцтва Цицерона в «Тускуланських бесідах», V, 37 та Епіктета, І, 9, І з Діог. Лаерт., VI, 2, 63-71; а також фрагмент з «Горгія» 492 е, з Діог. Лаерт., VІ, 105. Див. також «.Єпіктет». III, 22 та 24.)

З огляду на це, мені не здалося таким уже неймовірним, що Александра по-справжньому надихнули, як повідомляють перекази, Діогенові ідеї, а отже, і егалітаристські традиції. Втім, зважаючи на критику Тарна Бадіаном (E. Badian. Historia. 7, 1958, pp. 425 ff.), я схильний заперечити Тарнове твердження, але, звісно, не відмовляючись від своїх поглядів на рух, що відбувався у V ст.

8.49. Див. «Держава», 469 b-471 с, надто 470 b-d та 469 b-с. Тут і справді ми виявляємо (див. наступну примітку) сліди чогось подібного до запровадження нового етичного цілого, ширшого за місто-державу, а саме — згуртованість вищістю еллінів. Як і слід було чекати (див. наст. прим. (1) (б)), Платон досить детально розробляє цю точку зору. * (Корнфорд правильно резюмує зміст цього фрагмента, кажучи, що «Платон не виражає жодних гуманістичних симпатій, що виходять за межі Еллади»; див. Платонову «Державу», видану Дж. Адамом у 1941 p.. ст. 165). *

8.50. У цій примітні зібрано додаткові аргументи щодо інтерпретації фрагмента 473 е «Держави» та «проблеми Платонового гуманізму». Я хочу тут висловити подяку моєму колезі проф. Г. Д. Бродхецу, чия критика допомогла мені доповнити та внести ясність у мою аргументацію.

(1) Одна з типових Платонових тем (див. методологічні зауваження. «Держава», 368 с, 445 с. 577 с та прим. 32 до розділу 5) — це протиставлення та порівняння індивіда з цілим, тобто з містом-державою. Введення нового цілого, ще ширшого, ніж місто, а саме людства, стало б для холіста важливим кроком, який вимагав би (а) підготовки та (б) деталізації, розвитку. (а) Замість такої підготовки ми виявляємо згаданий вище фрагмент про протиставлення греків варварам («Держава», 469 b-471 с). (б) Замість розвитку ми знаходимо, щонайбільше, усунення такого розпливчастого вислову, як «раса людей». По-перше, одразу за ключовим фрагментом, який ми розглядаємо, тобто місцем, де йдеться про філософа-царя («Держава», 473 d-e), це розпливчасте формулювання трапляться у перефразованому вигляді — як резюме чи завершення цілої промови. У цьому перефразованому формулюванні типове Платонове протиставлення місто — індивід підмінює протиставлення місто — людська раса. Ось воно: «Ніякий інший устрій не зробить державу щасливою, ані в приватному житті, ані в житті міста». По-друге, до подібного висновку можна дійти, якщо проаналізувати шість повторів чи варіацій (а саме 487 е, 499 b, 500 с, 501 с, 536 а-b, що обговорюються у прим. 52 до цього розділу, а також підсумки в 540 d-e з доповненням 541) ключового фрагмента, який ми розглядаємо (тобто «Держава». 473 d-e). У двох таких варіаціях (487 е та 500 е) згадано лише місто; в усіх інших протиставлення місто — людська раса поступається місцем типовому Платоновому протиставленню місто — особистість. Ніде більше ми не виявляємо алюзій на начебто платонівську ідею про те, що лише софократія здатна порятувати не тільки міста, що страждають, але й страждаюче людство. З огляду на все сказане, стає зрозумілим, що у всіх перелічених випадках Платон тримався свого звичайного протиставлення (втім, не бажаючи наголошувати на ньому в цьому зв'язку), можливо, в тому розумінні, шо лише софократія може здобутися на стабільність та щастя — божественний спокій — у будь-якій державі, так само, як і для кожного її окремого громадянина та його нащадків (серед яких, інакше, неминуче зросте зло — зло виродження).

(2) Термін «людський» (anthropinos) Платон, як правило, вживає або у протилежність до «божественного» (і, відповідно, часто у трохи зневажливому значенні, надто в тих випадках, коли треба наголосити на обмеженості людського знання чи людського мистецтва; див. «Тімей», 29 c-d; 77 а, або «Софіст», 266 с, 268 d, чи «Закони», 691 е та наст., 854 а) або в зоологічному смислі, у протилежність до тварин, приміром, орлів, або стосовно їх. Ніде, за винятком ранніх сократівських діалогів (про цей один виняток див. пункт (6) цієї примітки) я не виявив, щоб цей термін (або термін «людина») було вжито в гуманістичному значенні, тобто у значенні, яке вказує на те, що долає національні, расові чи класові відмінності. Навіть «ментальне» використання терміна «людський» трапляється нечасто. (Я маю на увазі таке вживання, як у «Законах», 737 b — «нелюдське невігластво».) По суті, крайні націоналістичні погляди Фіхте та Шпенглера, процитовані у тексті до прим. 79 до розділу 12. точно передають Платонове вживання терміна «людський», як таке, що виражає радше зоологічну, ніж моральну категорію. Можна навести цілу низку Платонових фрагментів, де зустрічається таке або подібне використання цього терміна: «Держава», 365 d. 486 а, 459 b-с, 514 b, 522 с, 606 е та наст, (де Гомер. який напучує в людських справах, протиставляється Гомерові — творцю гімнів богам), 620 b, «Федон», 82 b, «Кратил», 392 b; «Парменід», 134 е; «Теетет», 107 b; «Критон», 46 е; «Протагор», 344 с; «Політик», 274 d (пастир людського стада, який є богом, а не людиною); «Закони», 673 d, 688 d, 737 b (890 b є, мабуть, ще одним прикладом зневажливого вживання терміна — «людина» тут, певно, майже тотожна «юрбі»).

(3) Звісно, Платон припускає форму чи ідею людини, але було б помилкою думати, що вони репрезентують те, що є спільним для всіх людей; радше, це аристократичний ідеал гордого над-Грека. Саме на ньому базується віра, а не на братерстві всіх людей. Це ієрархія натур, від аристократичних до рабських, у відповідності до більшого чи меншого співпадіння з оригіналом. Отже, розумом, як боги, наділені не всі люди (Timey., 51 e; див. Aristotle, текст до прим. 3 до розд. 11).

(4) Громадяни, якими населене «Небесне місто» (Rep., 592b), як правильно вказав Адам, не є греками. Але воно наслелене й не людьми, а, радше, над-Греками, найвіддаленішими від варварів.

(5) Важливо наголосити, що в 499 c-d різниця між греками й варварами зтерта не більшою мірою, ніж між минулим, сучасним і майбутнім. Платон намагається представити всеохоплююче узагальнення в просторі й часі.

Підсумовуючи, я не можу знайти в нього нічого, крім ворожості до гуманістичної ідеї єдності людства, охоплюючої всі раси і класи. Я впевнений, що, якщо хтось знайде щось подібне, він ідеалізує Платона, відмовляючись бачити зв'язок між аристократизмом і антигуманізмом з одного боку і теорією Ідей з іншого. Див. також прим. 51, 52 і 57.

* (6) Наскільки мені відомо, є лише одне реальне виключення, один фрагмент з Платонових творів, який являє кричущий контраст з вищевказаним. Це фрагмент з «Теетета», 174 e-f, покликаний продемонструвати широту поглядів і універсалізм філософа: «У кожної людини є безліч предків, серед яких є як багаті, так і бідні, як королі, так і раби, як варвари, так і греки.» Цей цікавий і, безперечно, гуманістичний фрагмент наглошує на спільності хазяїв і рабів, греків і варварів і нагадує про всі теорії, проти яких так гаряче бореться Платон. Я не знаю, як примирити цей фрагмент з іншими поглядами Платона, крім вказівки на те, що він, скоріш за все, як в «Горгії», є непоміченим Платоном залишком впливу Сократа. *

8.51. Алюзія на 546 a-b та 546 d-e.

8.52. Republic, 456 d-f. Щодо стурбованості Платона расовим виродженням, див. текст до приміток 6, 7 та 63 до розділу 10, у зв'язку з примітками 39 (3) та 40 (2) до розділу 5.

* Щодо фрагмента про мученика Кодра, процитованого у наступному абзаці тексту, див. «Бенкет», 208 d, що повніше цитується у прим. 4 до розділу 3. P. Айслер («Caucasia», 5. 1928, p. 129. note 237) твердить, що «Кодр» — це доеллінське слово, яке означає «король». Це додає ще кільки штрихів до легенди про автохтонність афінської аристократії. (Див. прим. 11 (2) до цього розділу, прим. 52 до розділу 8 та «Державу», 368 а та 580 b-с.) *

8.53. A.Е. Taylor. РІаto (1908, 1914). р. 122 f. Я згоден з цим цікавим фрагментом до тієї міри, до якої його процитовано в тексті. Втім, я випустив слово «патріот» після слова «афінянин», оскільки я не цілком сприймаю характеристику Платона в тому розумінні, в якому її наводить Teйлор. Про Платонів «патріотизм» див. текст до приміток 14-18 до розділу 4. Стосовно термінів «патріотизм» та «батьківщина» див. примітки 23-26 та 45 до розділу 10.

8.54. «Держава», 494 b: «Хіба не буде така людина найпершою в усьому від самого дитинства?»

8.55. Там же. 496 с: «Про мій власний духовний знак не варто і говорити».

8.56. Пор. те, що Адам каже у своєму виданні «Держави», прим, до 495 d 23 та 496 е 31 з моєю приміткою 47 до цього розділу. (Див. також прим. 59 до цього розділу.)

8.57. «Держава», 496 с-d. див. «Сьомий лист», 325. (Я не думаю, що Баркер (Е. Barker. Greek Political Theory, I. p. 107, note 2) правий у своєму здогаді, коли каже про цитований тут фрагмент: «можливо, що Платон має на гадці циніків». Цей фрагмент напевне не стосується Антисфена, а Діоген, котрого Баркер. певно, мав на увазі під час написання цих рядків, навряд чи був широковідомим, не кажучи вже про ту обставину, що Платон ніколи не став би посилатися на нього в такий спосіб.)

(1) Вище в цьому ж фрагменті «Держави» є ще одне зауваження, котре можна розглядати як Платонове посилання на самого себе. Говорячи про нечисленних достойників, він згадує «благородну і добре виховану натуру, що врятувалася втечею» (чи «у вигнанні», тобто, ця людина уникла долі Алківіада, що став жертвою лестощів і відмовився від сократівської філософії). Адам гадає (прим. до 496 b 9), що «навряд чи Платона вигнали», але втеча до Мегари Сократових учнів після смерті вчителя, певно, збереглася у Платоновій свідомості як один із поворотних пунктів його життя. Навряд чи ці слова стосуються Діона, оскільки Діону було близько сорока років, коли його заслали, а отже, він уже давно минув переломні юнацькі літа. Окрім того, тут немає, як у випадку з Платоном, паралелізму із Сократовим товаришем Алківіадом (не згадуючи вже про те, що Платон опирався вигнанню Діона і спробував добитися відміни вироку). Якщо ми припустимо, що уривок стосується самого Платона, тоді доведеться визнати те саме й про фрагмент 520 а: «Хто стане заперечувати можливість того, що серед нащадків царів чи аристократів виявиться природжений філософ?», бо продовження цього уривка настільки подібне до попереднього, що складається враження, наче в них мовиться про одну й ту саму «благородну натуру». Така інтерпретація фрагмента 502 а цілком має право на існування, оскільки ми повинні пам'ятати, що Платон завжди виявляв свою родинну гордість, приміром, вихваляючи свого батька та своїх братів, котрих він називав «божественними» («Держава», 368 а; я не можу погодитись із Адамом, котрий вважає ці слова іронією: див. також зауваження про Платонового гаданого предка Кодра у «Бенкеті», 208 d, а також про його мниме походження від племінних царів Аттіки.) Якщо прийняти таку інтерпретацію, то посилання у фрагменті 400 b-с на «правителів, царів та їхніх синів», що цілковито відповідає Платону (він був не лише нащадком Кодра, але також і нащадком правителя Дропіда), слід було б розглядати в тому ж ракурсі, а саме як підготовку до 502 а. Втім, це розв'язало б ще одну загадку. Я маю на думці фрагменти 499 b та 502 а. Важко, якщо не неможливо, трактувати ці уривки як спроби підлеститись до Діонісія Молодшого, оскільки таке трактування навряд чи узгоджується з нестримною люттю та неприхованою (576 а) особистою підосновою Платонових нападок (572-580) на Діонісія Старшого. Важливо зазначити, що Платон в усіх трьох фрагментах (473 d, 499 b, 502 а) говорить про спадкові царства (які він рішуче протиставить 1292 d 2 (див. Е. Meyer. Gesch. d. Altertums, V. s. 56) та 1293 a 11), ми знаємо, що «династії» — це спадкові олігархічні родини, а отже, це не такі родини, як родина тирана Діонісія, а радше аристократичні родини, подібні до родини самого Платона. Арістотелеве твердження підтримують Фукідід. IV, 78 та Ксенофонт, Грецька історія, V, 4. 46. (Ці докази спрямовані проти другої примітки Адама до 499 b 13.) Див. також прим. 4 до розділу 3.

* (2) Ще один важливий фрагмент, який містить відверте посилання на самого себе, можна знайти у «Політику». Тут припускається (258 b, 292 с), що істотною характерною рисою царственого політика є його знання або наука. Як наслідок, маємо ще одне виправдання софократії: «Єдино правильний державний устрій — це той, в якому можна виявити істинно знаючих правителів» (293 с). Платон доводить, що «людину, яка володіє царським знанням, слід проголосити царственою — байдуже, править вона чи ні» (292 е-293 а). Платон, звісно, твердив, що він сам володів царським знанням, і відповідно цей фрагмент є недвозначним натяком на те, що Платон вважав себе «людиною, яку слід проголосити царем». Намагаючись інтерпретувати «Державу», не можна зневажати цим роз'яснюючим фрагментом. (Царська наука — це, звісно, знову ж таки, наука романтичного вихователя та вчителя класу панів, який забезпечує структуру, що охоплює і тримає разом інші класи — рабів, трударів, прислужників тощо, — описані у фрагменті 289 с та наст. Отже, завдання царської науки можна охарактеризувати як «переплетіння, змішування якнайстриманіших та якнаймужніших характерів, коли їх звели разом через царську владу для спільного життя в одностайності та дружбі». Див. також прим. 40 (2) до розділу 5, прим. 29 до розділу 4 та прим. 34 до цього розділу.) *

8.58. У знаменитому фрагменті з «Федона» (89 d) Сократ застерігає проти мізантропії чи людиноненависництва (яке він порівнює з ненавистю чи невірою в раціональні докази). Див. також примітки 28 та 56 до розділу 10 та прим. 9 до розділу 7.

Наступна цитата цього абзаца — «Держава», 489 b-с. Зв'язок її з попередніми фрагментами стане очевиднішим, якщо розглядати уривок 488-489 як ціле, а надто випад (489 е) проти «багатьох» філософів, чия порочність неминуча, тобто тих самих «багатьох» та «недосконалих натур», про гноблення яких ми говорили у примітках 44 та 47 до цього розділу.

Вказівку на те, що Платон колись мріяв про те, щоб стати філософом-царем та рятівником Афін, можна знайти, як мені здасться, в «Законах», 704 а-707 с, де Платон намагається звернути увагу читача на моральну небезпеку, що криється в морях, морських подорожах, торгівлі та імперіалізмі. (Див. Арістотель. «Політика», 1326-1327 а, а також мої примітки 9-22 та 36 до розділу 10 і текст.)

Див., зокрема, «Закони», 704 d: «якби місто було споруджене над морем і мало чудові гавані... тоді йому був би потрібен видатний рятівник та божественний законодавець, щоб уникнути мінливості та виродження». Чи не свідчать ці слова про Платонове бажання показати, що його невдача в Афінах була спричинена надлюдськими труднощами, створеними географічними особливостями цього місця? (Та попри всі розчарування, див. прим. 25 до розділу 7, Платон і далі вірить у такий спосіб перемоги над тираном; див. «Закони», 710 c-d, процитований у тексті до прим. 24 до розділу 4.)

8.59. Є фрагмент (що починається у «Державі», 498 d-e, див. прим. 12 до розділу 9), в якому Платон навіть виражає свою надію, що «багато» можуть поміняти свою точку зору і погодитись із тим, щоб філософи стали правителями після того, як вони навчаться (можливо, з «Держави») відрізняти справжнього філософа від псевдофілософа.

Щодо двох останніх рядків параграфа в тексті див. «Державу», 473 с-474 а та 517 а-b.

8.60. Часом такі мрії визнають навіть відкрито. Ф. Ніцше у книжці «Жадання влади» в афор. 958, посилаючись на «Феага» (125 е-126 а), пише: «У Платоновому «Феагу» мовиться: «Кожен із нас хотів би стати володарем усіх людей, якби це тільки було можливим, а найбільше — стати самим Богом. Це дух, який повинен повернутись». Немає потреби коментувати політичні погляди Ніцше, втім, є інші філософи, платоніки, котрі наївно натякали на те, що якби платонік, завдяки щасливому випадку, здобув владу у сучасній державі, то він рухався би до платонівського ідеалу, полишивши все принаймні у стані ближчому до досконалості, ніж тоді, коли знайшов їх на початку. «.. Люди, народжені за «олігархії» чи «демократії», — читаємо ми (у такому контексті це цілком може бути натяком на Англію 1939 року), — «з ідеалами платонівських філософів, і, котрі через якийсь щасливий збіг обставин опинилися біля кормила політичної влади, звісно, спробували б утілити в життя платонівську державу, і наміть якби вони не досягли цілковитого успіху, то після них держава опинилась би набагато ближче до моделі, ніж на початку» (цитату взято зі статті А. Тейлора: А. Е. Taylor. «The Decline and Fall of the State in «Republic». VIII. Mind. N. S. 48. 1939, p. 31). Моя аргументація в наступному розділі спрямована проти таких романтичних мрій.

Глибокий аналіз Платонового прагнення влади можна знайти у блискучій статті Кельзена: Н. Kelsen. Platonic Love // The American imago, vol. III, 1942, pp. 1 ff.

8.61. Там же, 520 a-521 c, цитату взято з 520 d.

8.62. Див. G.B. Stern. The Ugly Duchshund, 1938.



    1. Каталог: authors
      authors -> Товаришки оповідання І
      authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
      authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
      authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
      authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
      authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
      authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
      authors -> Від матки до альцгеймера


      Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   58


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка