Відкрите суспільство та його вороги


Платонова дескриптивна соціологія



Скачати 12,46 Mb.
Сторінка4/58
Дата конвертації11.03.2019
Розмір12,46 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   58

Платонова дескриптивна соціологія




      1. Розділ 4. Мінливість і покій


Платон був одним із перших суспільствознавців і, безперечно, одним із найвпливовіших. У тому розумінні, яке вкладають в термін «соціологія» Конт, Мілль та Спенсер, він був соціологом, тобто з успіхом застосовував свою ідеалістичну методологію до аналізу суспільного життя людини, а також до законів розвитку суспільства, так само як і законів та умов його стабільності. Попри величезний Платонів вплив, цьому аспектові його вчення приділяли мало уваги. Очевидно цьому сприяли два фактори. Насамперед більша частина Платонової соціології подається ним у такому тісному зв'язку з його етичними та політичними вимогами, що описові елементи здебільшого губляться. По-друге, багато його думок до такого ступеня сприймалися на віру, що їх просто несвідомо, а відтак і некритично засвоювали. Здебільшого саме у такий спосіб його соціологічні теорії стали дуже впливовими.

Платонова соціологія — це геніальна суміш міркувань і точних спостережень за фактами. Її умоглядною підосновою, звичайно ж, стала теорія «форм» та загальної плинності і занепаду, теорія утворення і деградації. Але на цьому ідеалістичному підмурку Платон побудував на диво реалістичну теорію суспільства, здатну пояснити головні напрямки історичного розвитку давньогрецьких міст-держав, а також суспільні та політичні сили, що діяли в ті часи.



І

Умоглядну чи метафізичну підоснову Платонової теорії суспільних змін ми вже коротко окреслили. Це світ незмінних «форм» чи «ідей», що породили світ речей, які змінюються у просторі та часі. «Форми» чи «ідеї» не лише незмінні, незруйновні й нетлінні, а й водночас досконалі, справжні, реальні, і справді, в «Державі»1 знаходимо, що «добро» — це «все, що зберігається», а «зло» — «все, що руйнується і розпадається». Досконалі й добрі «форми» чи «ідеї» важливіші за копії, тобто чуттєві речі, і в дечому нагадують стародавніх предків чи відправні точки2 усіх змін у плинному світі. Такий погляд застосовують для оцінки загальної тенденції і головного напрямку всіх змін у світі чуттєвих речей. Бо, якщо відправна точка для всіх змін є доброю і досконалою, то зміна може бути лише рухом, який веде геть від добра і досконалості, він повинен бути спрямований до недовершеності та зла, до занепаду.

Цю теорію можна розвинути детальніше. Що більше чуттєва річ нагадує свою «форму» чи «ідею», то меншого розпаду вона зазнала, оскільки самі «форми» нетлінні. Але чуттєві або створені речі не є досконалими копіями, і справді, жодна копія не може бути досконалою, оскільки вона є лише видимістю, ілюзією, а не реальністю. Відповідно, жодна чуттєва річ (за винятком хіба що найкращих) не відтворює свою «форму» в достатньому ступені, щоби стати незмінною. «Абсолютною й вічною незмінюваністю наділені тільки найбожественніші з усіх речей, а тіла не належать до цього ряду»3, — каже Платон. Чуттєва чи створена річ — така як фізичне тіло або людська душа — якщо вона є доброю копією, може спочатку зазнавати лише дуже незначних змін. Найстародавніша зміна чи рух — рух душі — є все-таки «божественною» (на протилежність до вторинних чи третинних змін). Але кожна зміна, хоч би якою незначною вона була, повинна зробити річ іншою, а отже, не такою досконалою, зменшивши її подібність до «форми». У такий спосіб з кожною зміною річ стає більш схильною до змін і більш тлінною, оскільки вона чимдалі відходить від своєї «форми», що є її «причиною нерухомості й стану покою», за словами Арістотеля, який перефразував Платонове вчення: «Речі створюються через поділ «форми», і розпадаються, коли втрачають «форму». Цей процес руйнування, спершу повільний, а що далі, то стрімкіший — цей закон занепаду і падіння — Платон драматично змальовує в «Законах», останньому із своїх видатних діалогів. В уривку мова йде головно про приреченість людської душі, але Платон дає зрозуміти, що це стосується усіх речей, «наділених душею», тобто усього живого. «Усі речі, що мають душу, змінюються, — пише він. — ...і поки змінюються, коряться велінню і закону долі. Що менша зміна в їхньому характері, то меншим буде початковий ухил в їхньому становищі. Але з посиленням змін, а разом і несправедливості, вони падають — у прірву, потрапляючи в те місце, що зветься інфернальною країною». (Далі Платон згадує можливість того, що «душа, наділена великою мірою доброчесністю, може силою своєї волі..., якщо вона перебуває в спілкуванні з божественною чеснотою, стати вкрай благочестивою і перейти у вищі сфери». Проблему виняткової душі, здатної порятувати себе — а можливо, й інших — від загального закону приреченості, буде розглянуто в розділі 8.) Раніше в «Законах» Платон підсумував своє вчення про змінюваність так: «Будь-яка зміна, за винятком зміни злої речі, є найгіршою з усіх підступних небезпек, що можуть чигати на річ — буде це зміною пори року, чи вітру, чи харчування тіла, чи характеру душі». І додає наголошуючи: «Це твердження справедливе для всього, за єдиним винятком, як я щойно сказав, чогось злого». Коротше кажучи, Платон вчить, що зміни — це зло, а покій — божественний.

Тепер ми бачимо, що Платонова теорія «форм» чи «ідей» припускає певну спрямованість у розвитку плинного світу. З неї випливає, що тлінність усіх речей в такому світі мусить постійно зростати. Це не стільки жорсткий закон загального чимдальшого погіршення, скільки закон зростаючої тлінності; так би мовити, небезпека чи ймовірність руйнування зростає, але не виключені й виняткові посування в тому чи іншому напрямку. Отож, можливо, як вказує остання цитата, що дуже добра душа здатна уникнути змін і розпаду, а дуже погану річ, приміром, дуже зле місто, можна поліпшити, змінивши її. (Для того, щоб таке поліпшення мало хоч яку-небудь цінність, ми повинні були б закріпити його, тобто зупинити всі дальші зміни.)

У цілковитій відповідності до цієї загальної теорії перебуває Платонів виклад походження видів, наведений у «Тімеї». Згідно з ним, людину, найвищу з тварин, створили боги; інші види пішли від неї шляхом виродження і деградації. Спочатку окремі чоловіки — боягузи і негідники — виродилися в жінок. А ті, яким забракло розуму, крок за кроком деградували в нижчих тварин. Ми дізнаємося, що птахи — це перероджені сумирні, але надто легковажні люди, які надміру довіряли своїм відчуттям; «суходольні тварини пішли від людей, що не цікавилися філософією», а в риб і молюсків «виродилися найдурніші, найтупіші й... негідні» з усіх людей4.

Цілком зрозуміло, що цю теорію можна застосувати до людського суспільства та його історії. Тоді вона пояснює песимістичний Гесіодів5 закон розвитку — закон історичного занепаду. Якщо вірити Арістотелевому повідомленню (наведеному в попередньому розділі), то теорію «форм» чи «ідей» було запроваджено, щоб задовольнити методологічну потребу, необхідність чистого чи раціонального знання, яке неможливе в разі, якщо чуттєві речі змінюються. Тепер ми бачимо, що його теорія зробила навіть більше. Окрім задоволення цих методологічних потреб, вона породила теорію змін. Вона пояснює загальну спрямованість у змінах усіх чуттєвих речей, і в такий спосіб історичну спрямованість до занепаду, що прозирає в людині і людському суспільстві. (І вона зробила навіть ще більше; як ми побачимо в розділі 9, теорія «форм» визначає також спрямованість Платонових політичних вимог і навіть засоби їхнього втілення.) Якщо, а я певен цього, Платонові філософії, так само як і Гераклітові, виникли внаслідок їхнього соціального досвіду, а надто досвіду класової війни і прикрого почуття, що їхній світ розсипається на друзки, тоді ми зрозуміємо, чому теорія «форм» стала відігравати таку важливу роль у Платоновій філософії, коли він виявив, що вона здатна пояснити тенденцію до занепаду. Він вітав її, як розв'язання найбільш таємничої загадки. Тоді як Геракліт не зміг поширити безпосереднє моральне засудження на тенденцію політичного розвитку, Платон знайшов у своїй теорії «форм» теоретичне підґрунтя для песимістичних суджень у дусі Гесіода.

Але Платонова велич як суспільствознавця криється не в його загальних і абстрактних міркуваннях про закон соціального розпаду. Вона схована радше у багатстві й вичерпності його спостережень, і в його навдивовижу точній соціологічній інтуїції. Він побачив речі, які ніхто до нього не помічав і які були знову відкриті лише в наш час. Як приклад, я можу навести його теорію примітивного початку суспільства, племінного патріархату і, в цілому, його спробу окреслити типові етапи в розвитку суспільного життя. Іншим прикладом Платонового соціологічного та економічного історицизму є наголошення ним на економічній підоснові політичного життя та історичного розвитку, теорії, яку реанімував Марс під назвою «історичного матеріалізму». Третій приклад — це вкрай цікавий Платонів закон політичних революцій, згідно з яким передумовою всіх революцій є роз'єднаний правлячий клас (або «еліта»); закон, на якому грунтується його аналіз засобів припинення політичних змін і створення соціальної рівноваги, і який знову було нещодавно відкрито теоретиками тоталітаризму, зокрема Парето.

Тепер я перейду до більш грунтовного розгляду цих питань, і зокрема теорії революції та рівноваги.

II

Ось діалоги, наведені тут у хронологічному порядку, в яких Платон розглядає ці питання: «Держава», «Політик», написаний набагато пізніше, і «Закони» — найостанніший і найобсяговіший з його творів. Попри певні незначні розбіжності ці діалоги здебільшого узгоджуються: у дечому вони подібні, в інших аспектах доповнюють один одного. «Закони»6, приміром, подають історію занепаду і падіння людського суспільства у вигляді викладу передісторії Стародавньої Греції, що без будь-якого перериву зливається з історією, тоді як у «Державі» більш абстрактно робиться систематичний огляд розвитку уряду, «Політик» ще абстрактніше наводить логічну класифікацію типів уряду, лише в окремих випадках спираючись на алюзії з історичними подіями. Подібно, у «Законах» дуже чітко сформульовано історицистський аспект дослідження. «Який прототип чи з чого почалася держава? — запитує Платон, поєднуючи це питання з іншим:— Чи не полягає найкращий спосіб пошуку відповіді на це запитання... у спогляданні росту держав, під час якого вони змінюються чи в бік добра, чи в бік зла?» Та всередині соціологічних доктрин єдине глибоке протиріччя, схоже, виникає через чисто умоглядні труднощі, що, очевидно, непокоїли Платона. Беручи за відправну точку розвитку досконалу, а відтак нетлінну державу, він стикається з труднощами у поясненні першої зміни, тобто Падіння людини, яка все привела в рух7. З наступного розділу ми дізнаємося, як Платон пробував розв'язати цю проблему, але спершу я зроблю загальний огляд його теорії суспільного розвитку.



Відповідно до «Держави», початкова чи примітивна форма суспільства, і водночас така, що найближче відтворює «форму» чи «ідею» держави, «найкраща держава», — це царювання наймудріших і найбільш богоподібних людей. Це ідеальне місто-держава настільки близьке до бездоганності, що важко збагнути, як воно взагалі може коли-небудь змінитися. Але все-таки зміна відбувається, а разом із нею розпочинається Гераклітова боротьба — рушійна сила будь-якого посування. Згідно з Платоном, пекельна боротьба, класова війна, розпалювана егоїзмом, а надто матеріальною чи економічною корисливістю, є головною силою «суспільної динаміки». Марксова формула: «Історія всіх суспільств, що існувала до цього часу, була історією боротьби класів»8 пасує Платоновому історицизму майже так само, як і Марксовому. Платон описує чотири найпомітніші періоди, або «віхи в історії політичної деградації», і водночас «найважливіші... різновиди наявних держав9» у такому порядку. Першим після бездоганної держави йде «тимаркія» або «тимократія», правління шляхетства, яке шукає честі й слави; другий різновид — олігархія, або правління багатих родів; «далі по порядку народжується демократія», царство свободи, а отже, беззаконності; і, нарешті, настає «тиранія... четверта і остання хвороба міста»10.

Як ми бачимо з останнього уривка, Платон розглядає історію як історію соціального розкладу, як історію хвороби: хворий — це суспільство, і як ми пересвідчимось далі, державний діяч повинен бути лікарем (і навпаки) — зцілителем і рятівником. Так само як опис типової течії хвороби не завжди можна застосувати до кожного окремого хворого, так і Платонова історична теорія соціального занепаду не обов'язково застосовна до розвитку кожного окремого міста. Але вона має на меті описати початкову причину розвитку, через яку спершу виникли головні форми органічного руйнування, а також типовий хід соціальних змін11. Ми бачимо, що Платон поставив собі за мету створення системи історичних періодів, якими править еволюційний закон. Інакше кажучи, він прагнув створити історицистську теорію суспільства. Цю спробу повторив Руссо, а Конт, Мілль, Гегель та Маркс зробили ці спроби модними. Втім, зважаючи на історичні свідоцтва, що були в розпорядженні Платона, його система історичних періодів не була гіршою за будь-яку систему, розроблену сучасними історицистами. (Головна розбіжність полягає в оцінці напрямку розгортання історії. Тоді як аристократ Платон ганив описаний ним розвиток, ці новітні автори вітали його, бо вірили в закон історичного прогресу.)

Перш ніж починати детальний розгляд Платонової досконалої держави, я коротко зупинюся на аналізі Платоном ролі, що її відіграють економічні мотиви і класова боротьба в процесі переходу між чотирма тлінними формами. Перша форма, в яку деградує досконала держава, тимократія, або правління властолюбної аристократії — майже в усьому подібна до власне досконалої держави. Важливо зауважити, що Платон відверто ототожнює цю найкращу і найстародавнішу з-поміж існуючих держав з дорійським устроєм Спарти та Кріту, і що саме ці дві племінні аристократії являли собою найдавніші форми політичного життя в межах Греції. Більша частина з Платонових блискучих описів їхніх інституцій наводиться в певних розділах його опису досконалої держави, до якої так подібна тимократія. (Завдяки своїй доктрині схожості між Спартою та досконалою державою Платон став одним із тих, хто з найбільшим успіхом пропагував те, що я міг би назвати «великим міфом Спарти» — нев'янучий і впливовий міф про вищість спартанських устрою та способу життя.)

Головна різниця між найкращою чи ідеальною державою й тимократією полягає в тому, що останній притаманний елемент нестабільності; колись монолітний правлячий клас тепер розділився, і саме це роз'єднання веде до наступного кроку, виродження в олігархію. До роз'єднання призвела властолюбність.

«Спершу, — каже Платон про молодого тимократа, — він чує, як його мати скаржиться, що її чоловік не належить до правителів...»12. Отож, він стає честолюбним і бажає виділитись. Але вирішальну роль у переході до наступного етапу зіграли конкуруючі й сприйнятливі соціальні тенденції.

«Ми повинні змалювати, — каже Платон, — як тимократія змінилася на олігархію... Навіть сліпий мусить бачити, як вона змінюється... Це скарбниця руйнує устрій. Вони (тимократи) почали із створення можливостей для похвальби і тринькання грішми, а для цього перекрутили закони, і вони самі, і їхні дружини перестали коритися їм...; і вони намагалися перевершити один одного». У такий спосіб виникає перший класовий конфлікт: між доброчесністю і грошима або між патріархальністю феодальної простоти і новітнім багатством. Перехід до олігархії завершується, коли багатії встановлюють закон, який «оголошує непридатними для виконання громадянських обов'язків усіх, чий статок не сягає зумовленого рівня. Ця зміна насаджується силою зброї, якщо погрози та шантаж не дали бажаного наслідку...»

Із встановленням олігархії досягається стан потенційної громадянської війни між олігархами і біднішими класами: «точнісінько, як хворе тіло... часом бореться саме із собою... так і хворе місто. Воно захворює і розпочинає війну із собою під найдрібнішим приводом, коли тій чи іншій партії вдається здобути підтримку або від міста олігархів, або від демократів. І хіба у хворому місті часом не вибухає громадянська боротьба, навіть без такої сторонньої підтримки?»13 Така громадянська війна народжує демократію: «Демократія народилася... коли перемогли бідняки, повбивавши одних.., повиганявши інших, а з рештою поділивши право на громадянство і державну службу, на умовах рівності...»

Платонів опис демократії є яскравою, але відверто ворожою і несправедливою пародією на політичне життя Афін і на демократичні переконання, які Перікл виклав у неперевершеній формі за три роки до народження Платона. (Пе-ріклова програма буде розглянута далі14 в розділі 10.) Платонів опис — це блискучий зразок політичної пропаганди, і ми можемо відчути, якої шкоди він повинен був заподіяти, коли візьмемо до уваги, приміром, що така людина як Адам, видатний учений і редактор «Держави», не зміг чинити опору риториці Платонового прилюдного осуду його рідного міста. «Платонів опис народження демократичної людини, — пише Адам15 — це один із найповажніших і найчудовіших зразків усієї нашої літератури, стародавньої і сучасної». І коли той самий автор провадить: «зображення демократичної людини як хамелеона людського суспільства є її портретом на всі часи», то ми розуміємо, що Платонові вдалося принаймні настроїти цього мислителя проти демократії, і можемо лише гадати про шкоду, завдану його отруйними писаннями, що без протидії подавалися не таким видатним умам...

Здається, що часто, коли Платонів стиль, за висловом Адама16, стає «високою хвилею піднесених думок, образів і слів», йому вкрай потрібна накидка, щоб прикрити лахміття і дірки в його аргументації, або навіть, як у наведеному випадку, повну відсутність логічних доказів. Замість них він вдається до образ, ототожнюючи свободу із беззаконням, волю із вседозволеністю, а рівність перед законом із безладдям. Демократів змальовано як людей розпусних, жадібних, пихатих, таких, що не поважають закони, безсоромних, лютих і жорстоких; як хижі звірі, вони живуть виключно задля насолоди і задовольняють будь-яку свою примху, свої надмірні й брудні бажання. («Вони натоптують свої животи, як звірі», — так виклав цю думку Геракліт.) Платон звинувачує їх у тому, що вони називають «шанування лицемірством...; стриманість вони називають боягузтвом...; помірність і розважливість у витратах вони називають нікчемністю і брутальністю»17 і т. ін. «Є й інші подібні дрібниці, — пише Платон, коли потік його риторичних образ обміліває, — шкільний учитель боїться і підлещує своїх учнів..., а старі люди принижуються перед молодшими... щоб їх не вважали похмурими і деспотичними». (І це говорить Платон, творець Академії, вкладаючи ці слова в Сократові вуста і забуваючи, що той ніколи не був шкільним учителем, і навіть у похилому віці його ніколи не вважали ані похмурим, ані деспотичним. Його завжди любили не за те, що він принижувався перед молодими, а за те, що ставився до них, і до Платона в тому числі, як до своїх соратників та друзів. Платон же, і в нас є причини вірити цьому, був менш готовий до «приниження» і дискусій із своїми учнями.) «Та ось, досягнуто... вершини усього цього багатства свободи, — пише Платон далі, — коли раби, чоловіки й жінки, яких купили на ринку, стають такими ж вільними, як і їхні власники... До чого ж усе це призводить? Серця громадян стають такими вразливими, що вони дратуються лише на саму згадку про щось подібне до рабства і не терплять, коли хто-небудь вказує на його наявність... бо не хочуть мати над собою господаря». Тут, зрештою, Платон віддає належне своєму рідному містові, навіть якщо робить це мимохіть. Одним із найбільших здобутків афінської демократії було те, що вона по-людськи ставилася до рабів і що, попри негуманну пропаганду таких філософів, як Платон і Арістотель, за свідченнями самого Платона, впритул наблизилася до відміни рабства18.

Набагато ціннішим, хоча також навіяним ненавистю, є Платонів опис тиранії, а надто перехід до неї. Платон наполягає, що змальовує речі, які бачив на власні очі19; безперечно, він натякає на своє життя при дворі Діонісія Старшого, тирана Сіракуз. Перехід від демократії до тиранії, за словами Платона, найлегше здійснює популярний ватажок, що знає, як скористатися класовими протиріччями між багатими і бідними всередині демократичної держави, і котрому вдається створити гвардію або власне військо. Люди, що спершу вихваляли його, як поборника свободи, невдовзі стають рабами; а тоді вони мусять битися за нього у «низці війн, які він повинен повсякчас розв'язувати... бо хоче примусити людей вважати, що їм потрібен військовий вождь»20... З настанням тиранії утворюється наймерзенніша держава.

Дуже схоже дослідження різних форм уряду можна знайти у «Політику», де Платон розглядає «походження тирана і царя, олігархій, аристократій і демократій»21. Знову ми бачимо, що різні форми урядів, які існували в ті часи, пояснюються як принижені копії справжнього зразка чи «форми» держави, досконалої держави, норми для всіх імітацій, яка за переказами була дуже давно, за часів Кроноса, Зевсового батька. З тою лише різницею, що тут Платон розпізнає шість типів зіпсованих держав, але ця різниця несуттєва, якщо, зокрема, пригадати сказане Платоном у «Державі»22, що розглянуті чотири типи не вичерпують теми і що є певні проміжні етапи. Шість типів, згідно з «Політиком», виникаюсь, насамперед, через відокремлення трьох форм уряду: правління однієї людини, кількох і багатьох. Далі кожна з них ділиться на два типи, з яких один порівняно добрий, а другий — поганий, відповідно до того, чи наслідують вони «єдиний справжній оригінал», переймаючи й зберігаючи його стародавні закони23. Таким чином, розрізняють три консервативні й законні та три відверто зіпсуті й беззаконні форми: монархія, аристократія та консервативна демократія — це законні наслідування, вишикувані відповідно до достоїнства. Але демократія змінюється на свою беззаконну форму і загниває далі, розпадаючись через олігархію, беззаконне правління кількох, у беззаконне правління однієї людини, тиранію, що, як Платон уже казав у «Державі», є найгіршою.

Тиранія, найогидніша держава, не обов'язково означає кінець розвитку, як видно з уривка із «Законів», що почасти повторює, а в дечому24 є пов'язаним із сюжетом «Політика». «Дайте мені державу, де править молодий тиран, — вигукує Платон, — ...якому пощастило бути сучасником видатного законодавця і з волі чистого випадку зустріти його. Що ще може зробити бог для міста, яке він хоче ощасливити?» У такий спосіб можна реформувати тиранію, найогиднішу державу. (Це узгоджується з наведеним вище зауваженням, узятим із «Законів», що всі зміни є злом, «крім зміни злої речі». Дуже мало сумнівів викликає те, що Платон, говорячи про видатного законодавця і молодого тирана, певно, мав на увазі себе і свої досліди з молодими тиранами і, зокрема, свої намагання поліпшити тиранію Діонісія Молодшого в Сіракузах, Ці його невдалі досліди ми розглянемо згодом.)

Платонів аналіз політичного розвитку насамперед мав на меті встановлення рушійної сили історичної змінюваності. В «Законах» він робить історичну розвідку саме в такому ракурсі: «Хіба впродовж усього цього часу не народилися незліченні тисячі міст... і хіба кожне з них не зазнало різних форм правління?.. Давайте, якщо зможемо, розкриємо причину такої значної зміни. Сподіваюся, що нам удасться з'ясувати як таємницю народження головних законів, так і те, чому вони змінювалися»25. Внаслідок цих досліджень він відкриває соціологічний закон, згідно з яким рушійною силою всіх політичних революцій є внутрішнє роз'єднання, класова боротьба, розпалювана непримиренністю економічних інтересів класів. Але Платонове формулювання цього основоположного закону йде навіть далі. Він твердить: лише внутрішня боротьба всередині панівного класу може знесилити його настільки, що вдасться повалити його правління. «Зміни у будь-якій структурі починаються, без винятку, всередині самого правлячого класу, І тільки тоді, коли цей клас стає джерелом розбрату»26, мовить він у «Державі», а в «Законах» додає (можливо, стосовно цього уривка з «Держави»): «Хіба можна зруйнувати коли-небудь царювання чи хоч яку іншу форму правління, якщо цього не зроблять самі правителі? Невже ми забули, що казали зовсім недавно, обговорюючи цей предмет, так само, як і другого дня?» Цей соціологічний закон разом із спостереженнями, що економічна зацікавленість є найвірогіднішою причиною розбрату, є Платоновим ключем до розуміння історії. Але не тільки. Це також ключ до його аналізу умов, необхідних для встановлення політичної рівноваги, тобто для припинення політичних змін. Він припускає, що цих умов було досягнуто в найкращій чи досконалій державі у стародавні часи.

III


Платонів опис досконалої, або найкращої держави звичайно трактували як утопічну програму прогресиста. Попри всі його завіряння, повторювані в «Державі», «Тімеї» та «Критії», що він змальовує віддалене минуле, і незважаючи на тотожні місця в «Законах», історична спрямованість яких очевидна, часто визнають, що Платон прагнув дати завуальований опис майбутнього. Та, по-моєму, Платон мав на гадці саме те, що сказав, і багато його характеристик найкращої держави, зокрема наведених у книжках з другої по четверту «Держави», мали бути (так само, як і його описи примітивного суспільства в «Політику» і «Законах») історичними27, чи, може, передісторичними. Це, певно, не стосується всіх характеристик найкращої держави. Наприклад, говорячи про царювання філософів (про це йдеться у книжках з п'ятої по сьому «Держави»), Платон сам зауважує, що воно можливе тільки у позачасовому світі «форм» чи «ідей», у «Занебесному місті». Ці зумисні неісторичні елементи його опису буде розглянуто пізніше, разом із Платоновими етико-політичними вимогами. Звісно, слід визнати, що, описуючи примітивні чи стародавні структури, він не мав наміру в точності дотримуватися історичної правди; він напевно усвідомлював, що не володіє усіма необхідними для цього даними. Проте я вважаю, що він серйозно намагався, наскільки це було в його силах, реконструювати стародавні племінні форми суспільного життя. Немає причин сумніватися в цьому, надто тому, що в дуже багатьох деталях його спроба виявилася вдалою. Та інакше й бути не могло, оскільки Платон створив свою картину шляхом ідеалізації стародавніх племінних аристократій Кріту та Спарти. Маючи гостру соціологічну інтуїцію, він розумів, що ці форми не лише старі, а й закам'янілі, законсервовані, що це релікти ще древніших форм. Він приходить до висновку, що ці древніші форми були ще стабільнішими, ще надійніше законсервованими. Цю дуже древню, а відтак дуже добру і дуже стабільну державу він пробував реконструювати у такий спосіб, щоб стало ясно, як їй удалося уникати розбрату і класової боротьби, як зводився до мінімуму і тримався під контролем вплив економічних інтересів. Ось основні завдання Платонової реконструкції найкращої держави.

Як же Платон розв'язує проблему уникнення класової війни? Якби він був прогресистом, то міг би погодитись із ідеєю безкласового, рівноправного суспільства, бо, як ми бачимо хоча б із його власної пародії на афінську демократію, в Афінах відбувалися потужні зрівняльні процеси. Але він не збирався будувати державу, що могла бути, навпаки, він потребував держави, яка вже існувала — прабатька Спартанської держави, що напевне ніколи не була безкласовим суспільством. Вона була рабовласницькою державою, а Платон твердить, що найкраща держава спирається на жорстке розмежування класів. Це — кастова держава. Проблему уникнення класової боротьби розв'язують не через відміну класів, а наданням панівному класу вищості, яку неможливо заперечити. Як і в Спарті, лише правлячому класу дозволено носити зброю, лише він володіє політичними чи іншими правами, лише він здобуває освіту, тобто вчиться особливого мистецтва тримати в покорі свою людську отару чи людське бидло (по суті Платона мало турбує всеохопна вищість правлячого класу; він боїться, що його члени «можуть порізати овець», замість того, щоб просто стригти їх, і «чинити як вовки, а не собаки»28. Цю проблему ми розглянемо далі в цьому ж розділі). Допоки панівний клас дружний, ніхто не може поставити під сумнів його вищість, а відтак не може бути класової війни.

Платон розрізняє три класи у своїй найкращій державі: охоронців, їхніх озброєних помічників чи воїнів і клас трударів. Але насправді є лише дві касти: військова каста — озброєних і освічених правителів, — і каста неозброєних і темних підданих, тобто людська отара. Бо охоронці не утворюють окрему касту, а просто є старими й мудрими воїнами, висунутими з лав помічників. Платон поділяє правлячу касту на два класи — охоронців і помічників, не вдаючись до подібного ділення класу трударів, великою мірою тому, що його цікавлять лише правителі. Трударі, ремісники та інші взагалі це цікавлять його, це — лише людське бидло, єдиним завданням якого є задоволення матеріальних потреб панівного класу. Платон іде навіть далі, забороняючи своїм правителям встановлювати закони для цього класу і втручатися в їхні жалюгідні проблеми29. Ось чому наша інформація про нижчі класи така мізерна. Але Платонове умовчування часом проривається. «Хіба в осіб для виконання важких робіт, — запитує він одного разу, — не відсутня іскра розуму, що вони не гідні бути прийнятими до суспільства, але мають міцне тіло, придатне для важкої праці?» Оскільки ця огидна репліка послугувала появі заспокійливого зауваження, що у Платоновому місті не було рабів, то я можу тут вказати на помилковість такого погляду. Справді Платон ніде відкрито не розглядає положення рабів у своїй найкращій державі; справедливо навіть те, що він радить уникати назви «раб», а трударів називати «прихильниками» чи навіть «роботодавцями». Та він робить так із пропагандистською метою. Ніде немає анінайменшого натяку на те, що інститут рабства треба відмінити чи послабити. Навпаки, Платон вилаяв тих «м'якосердих»» афінських демократів, які підтримували рух за відміну рабства. Він зовсім чітко висловлює свою точку зору, хоча б тоді, коли описує тимократію, другу-кращу державу, що безпосередньо настає після найкращої. Ось що він каже про тимократа: «Він схильний жорстоко обходитися з рабами, бо не зневажає їх до такого ступеня, як це робила б освічена людина». А що лише у найкращому місті можна здобути освіту ліпшу, ніж у тимократії, то ми повинні зробити висновок, що у Платоновому найкращому місті є раби і що з ними поводяться без жорстокості, але вкрай зневажливо. Відчуваючи праведне презирство до них, Платон не розвиває цю точку зору. Цей висновок цілком підтверджується фактом, що те місце в «Державі», де він піддає критиці чинну практику поневолення греків греками, завершується відкритим вихвалянням уярмлення варварів, і навіть порадою «нашим громадянам» — тобто громадянам найкращого міста — «робити з варварами те, що греки роблять із греками». Цю точку зору посилює зміст «Законів», де висловлюється найбільше нелюдське ставлення до рабів.

Оскільки лише правлячий клас має політичну владу, разом із владою підтримувати чисельність людського бидла у таких межах, щоб не дати йому стати небезпечним, то вся проблема збереження держави зводиться до збереження внутрішньої єдності класу господарів. То як же зберігається ця єдність правителів? Шляхом навчання та іншим психологічним впливом, але переважно через усунення економічної зацікавленості, яка може призвести до розбрату. Така економічна стриманість досягається і контролюється запровадженням комунізму, тобто шляхом відміни приватної власності, зокрема на дорогоцінні метали. (Володіння дорогоцінними металами перебувало під забороною в Спарті.) Комунізм обмежується правлячим класом, бо тільки його треба вберегти від роз'єднання: сварки між підданими не варті уваги. А що все майно є спільним, то повинно бути і спільне володіння жінками та дітьми. Ніхто з правлячого класу не повинен знати своїх дітей чи батьків. Слід зруйнувати родину, чи радше родина має складатися з усього класу воїнів, інакше родинні прив'язаності можуть стати джерелом розбрату, ось чому «кожен мусить дивитися на всіх, як на членів однієї родини»30 (Ця пропозиція не була ані новою, ані такою революційною, як здається. Згадаймо спартанські прояви обмеження приватного родинного життя у формі заборони обідати на самоті, що на неї Платон повсякчас посилається, як на інститут «спільного прийняття їжі».) Але навіть спільне володіння жінками та дітьми не зовсім достатній захід, щоб уберегти панівний клас від усіх економічних небезпек. Уникнути процвітання так само важливо, як і уникнути злиднів. І те й те однаково небезпечні для єдності: бідність, бо вона штовхає людей на крайні заходи для задоволення своїх потреб, а достаток, бо більшість змін виникає через багатство, через накопичення цінностей, яке уможливлює небезпечні досліди. Лише комуністична система, в якій немає місця ні для великого бажання, ні для великого багатства, здатна звести економічну зацікавленість до мінімуму і в такий спосіб забезпечити єдність правлячого класу.

Отже, комунізм панівної касти найкращого міста, як можна вивести з Платонового основоположного соціологічного закону плинності, є необхідною умовою політичної стабільності, є його головною характерною рисою. Та хоч це й важлива умова, але недостатня. Для того, щоб панівний клас міг почуватися справді об'єднаним, щоб він міг почуватися, як одне плем'я, тобто як одна велика родина, тиск іззовні є так само необхідним, як і зв'язки між членами класу. Тиску можна досягти поглибленням і розширенням прірви між правителями і підданими. Що дужчим буде відчуття того, що піддані є зовсім іншою й нижчою расою, то сильнішим буде відчуття єдності поміж правителями. В такий спосіб ми наблизилися до основоположного принципу, виголошеного лише після деякого вагання, що класи не повинні змішуватися31: «Будь-яке втручання чи перехід з одного класу до іншого, — каже Платон, — є великим злочином проти міста і з повним правом може бути засуджений, як найниціший вчинок». Але такий жорсткий розподіл на класи повинен бути виправданий, і намагання виправдати його може походити лише із твердження, що правителі вищі за підданих. Відповідно Платон пробує знайти достатні підстави для свого поділу на класи трикратним твердженням, що правителі є вельми вищими у трьох відношеннях — у родовому, в освітньому й у своєму масштабі цінностей. Платонові моральні поцінування, які, звісно, співпадають з точкою зору правителів його найкращої держави, буде розглянуто в розділах з 6 по 8. Отже, я можу наразі обмежитися описом кількох його ідей, що стосуються виникнення, виховання і освіти панівного класу. (Перш ніж перейти до цього опису, я хочу виразити свою переконаність, що особиста вищість — родова, чи інтелектуальна, чи моральна, чи освітня — ні в якому разі не може бути підставою для політичних привілеїв, навіть якщо таку вищість можна встановити. Більшість людей у цивілізованих країнах нині визнають міфічність родової вищості, але навіть якби така вищість була встановленим фактом, то й тоді вона не повинна створювати особливих політичних прав, хоча може вимагати певної моральної відповідальності від вищих осіб. Тотожні вимоги повинні висуватися до тих, хто є вищими в інтелектуальному, моральному чи освітньому відношенні; я ж не можу встояти перед відчуттям, що протилежні твердження окремих інтелектуалів і моралістів лише свідчать про те, наскільки невдалою була їхня освіта, якщо вона не змогла навчити їх бачити власну обмеженість, а також власне фарисейство.)

IV


Якщо ми бажаємо збагнути Платонові погляди на походження, виховання і освіту правлячого класу, то не повинні випускати з огляду два головні пункти нашого аналізу. Насамперед слід пам'ятати, що Платон реконструював місто минулого, хоча й поєднане із сучасністю в той спосіб, що певні його риси все ще можна було знайти в існуючих державах, приміром у Спарті; а по-друге, що він реконструював своє місто, зосередившись на умовах його стабільності, й що він шукав гарантій цієї стабільності виключно всередині правлячого класу, і зокрема в його цілісності і міці.

Стосовно походження правлячого класу, можна пригадати, що Платон говорить у «Політику» про часи, що передували навіть його найкращій державі, коли «сам Бог був пастирем людей, правлячи ними точнісінько так, як людина... править звірами. Не було... ані власності на жінок, ані на дітей»32. Це не просто порівняння з добрим вівчарем; у світлі того, що Платон висловлює в «Законах», його можна трактувати ще буквальніше. Бо тут нам говорять, що це примітивне суспільство, яке існувало навіть до появи першого і найкращого міста, складалося з кочівних гірських пастухів, над якими стояв патріарх: «Уряд виникає, — каже Платон про період, що передував найпершому поселенню, — ...як правління найстарших, які успадкували свою владу від своїх батька чи матері; усі решта йдуть за ними подібно до пташиної зграї, і ось так утворюється одна-єдина ватага, яка кориться цьому патріархальному авторитетові і царюванню, що з-поміж усіх царювань є найбільш справедливим». Ці кочові племена, дізнаємося ми, оселилися в містах Пелопоннесу, зокрема в Спарті, й відомі під ім'ям «дорійців». Як це сталося, пояснюється не зовсім чітко, але ми зрозуміємо Платонову огиду, коли одержимо натяк на те, що «поселення» було насправді жорстоким завоюванням. Це, наскільки нам відомо, є справжньою історією поселення дорійців на Пелопоннесі. Таким чином, у нас є всі підстави вважати, що Платон задумав свою розповідь, як серйозний опис доісторичних подій, як опис не лише походження панівної дорійської раси, а й походження її людського стада, тобто корінних мешканців. У тотожному місці з «Держави» Платон подає нам міфологічний, але дуже критичний опис самого завоювання, коли говорить про походження «народжених землею», правлячого класу найкращого міста. (Міф про народжених землею буде розглянуто з іншої точки зору в розділі 8.) Ось як він змальовує їхній переможний вступ у місто, яке заснували ремісники і торговці: «Озброївши і навчивши народжених землею, дозволимо їм просуватися під проводом охоронців, поки вони прибудуть до міста. Потім хай вони роззирнуться довкола і знайдуть найліпшу ділянку для свого табору — місце, звідки буде найлегше тримати населення в покорі, якщо хто-небудь викаже небажання шанувати закон, і відбивати натиск зовнішніх ворогів, що мов вовки шарпають стадо». Цю коротку, але переможну оповідь про завоювання осідлого населення войовничими ватагами (які ототожнюються, у «Політику», з кочовими гірськими пастухами з часів, що передували їх поселенню) слід не забувати, коли ми беремося трактувати знов і знов повторюване Платонове твердження, що добрі правителі, чи то боги, чи напівбоги, чи охоронці, — це патріархальні пастирі люду і що справжнє мистецтво політики, мистецтво правління нагадує гуртівництво, тобто мистецтво управління і тримання в покорі людського стада. Саме в цьому світлі ми повинні розглядати його опис виховання і навчання «помічників, які слухаються правителів так само, як вівчарки слухаються пастирів держави».

Виховання та освіта помічників, а за ними і правлячого класу Платонової найкращої держави — це, як і зброя, що вони її носять, класовий символ, а отже, і класовий привілей33. Крім того, виховання та освіта — це не порожні символи, а, подібно до зброї, є знаряддям класового панування і необхідні для стабільності цього панування. Платон розглядає їх виключно з цієї точки зору, тобто як могутню політичну зброю, як засіб тримання в покорі людського стада і єднання панівного класу.

Для цього важливо, щоб панівний клас мав відчувати себе вищою панівною расою. «Расу охоронців потрібно тримати чистою»34, — каже Платон (на захист дітовбивства), розвиваючи расистські твердження, що ми дуже дбаємо про розведення худоби і нехтуємо своєю власною расою, аргумент, який відтоді неодноразово повторювали. (Дітовбивство не було узвичаєне в Афінах; бачачи, що його практикували у Спарті з євгенічною метою, Платон зробив висновок, що воно повинно бути древнім, а відтак добрим.) Він вимагає, щоб для рощення панівної раси застосовували ті самі принципи, що їх застосовує досвідчений скотар до собак, коней чи птахів. «Якщо їх не ростили у такий спосіб, то невже вам не спадає на гадку, що порода ваших птахів чи собак швидко виродиться?» — закидає Платон; і робить висновок, що «ті самі принципи стосуються людської раси». До охоронця чи помічника висуваються такі ж расові вимоги, як до собаки вівчаря. «Наші воїни-атлети ...повинні бути пильними, немов сторожові собаки, вимагає Платон, і запитує:— Безперечно, хіба є різниця, коли розглядати їхню природну здатність захищати, між доблесним юнаком і добре натасканим собакою?» Милуючись і захоплюючись собакою, Платон доходить аж до того, що знаходить у ньому «воістину філософську натуру, — бо, — хіба любов до навчання не тотожна філософському ставленню?»

Головні труднощі, з якими стикається Платон, це те, що охоронці та помічники повинні мати вдачу люту і лагідну водночас. Очевидно, що в них слід виховувати лють, оскільки вони повинні «стрічати будь-яку небезпеку без страху і ні перед чим не відступати». І все-таки, «якщо в них буде такий характер, то як утримати їх від жорстокості між собою чи відносно решти громадян?»35 Справді, було б «просто жахливо, якби пастухи мусили тримати собак... які шарпали б овець, поводячись наче вовки, а не собаки». Ця проблема важлива з точки зору політичної рівноваги, чи, радше, стабільності держави, бо Платон не покладається на рівновагу сил різних класів через те, що вона була б нестійкою. Обмеження панівного класу, його деспотичної влади і його лютості, шляхом опору підлеглих цілком виключене, бо вищість панівного класу не повинна викликати сумніву. Єдине прийнятне обмеження панівного класу — це самообмеження. Точнісінько так, як правлячий клас повинен сповідувати економічну помірність, тобто утримуватись від надмірної економічної експлуатації підданих, він повинен також вміти стримувати свою надмірну лютість, коли має справу з підлеглими. Але цього можна досягти лише за умови, що природну лютість урівноважує лагідність. Для Платона це вкрай серйозна проблема, бо «жорстокий характер є цілковитою протилежністю до лагідної натури». Його промовець, Сократ, повідомляє про свою розгубленість, поки знову не згадує про собаку. «Породисті собаки за своєю природою дуже лагідні до друзів і знайомих і зовсім не такі до чужинців», — каже він. І це, таким чином, доводить, «що вдача, якою ми намагаємося наділити наших охоронців, не суперечить їхній природі». Отже, мету виховання панівної раси визначено і показано, що її можна досягти. Такий висновок зроблено з аналізу умов, необхідних для підтримання стабільності держави.

Платонова освітня мета абсолютно та сама. Це чисто політична мета стабілізації держави шляхом змішування жорстоких і лагідних елементів характеру правителів. Платон співвідносить дві дисципліни, яким вчили дітей грецького вищого класу, — гімнастику і музику (остання в широкому значенні слова, сюди включали й вивчення літератури), з двома рисами характеру: жорстокістю і лагідністю. «Хіба ти не помічав, — запитує Платон36, — як на вдачу впливає опанування тільки гімнастикою без навчання мусичного мистецтва, і навпаки?.. Заняття виключно гімнастичними вправами робить людину жорстокішою, ніж їй належить бути, тоді як аналогічне надмірне захоплення робить її вкрай м'якою... Але ми твердимо, що наші охоронці повинні сполучати обидві риси... Ось чому я кажу, що, певно, якийсь бог подарував людині ці два мистецтва: мусичне і гімнастичне, завдання яких не стільки слугувати відповідно душі та тілу, як правильно настроювати дві головні струни», тобто приводити в гармонію ці дві складові душі — лагідність і жорстокість. «Ось такі основні принципи нашої системи освіти і виховання», — завершує Платон свій аналіз.

Попри той факт, що Платон ототожнює лагідну складову частину душі з її схильністю до філософії, і попри той факт, що філософії буде відведено головну роль в останніх розділах «Держави», він зовсім не схиляється на користь лагідної складової душі чи мусичної, тобто літературної освіти. Безсторонність у врівноваженні цих двох елементів тим паче дивовижна, бо веде його до накладання найсуворіших обмежень на літературну освіту, порівняно з тією, що була звичайною за часів Платона в Афінах. Це, звісно, лише частка його загальної схильності віддавати перевагу спартанським звичаям перед афінськими. (Кріт, ще один його зразок, був навіть більш антимусичним, ніж Спарта37.) Платонові політичні принципи літературної освіти грунтуються на простому порівнянні. Він бачив, що в Спарті до людського стада ставилися лише трохи жорстокіше; а це ознака чи навіть визнання почуття слабкості38, а отже, ознака початку виродження панівного класу. Афіни, з іншого боку, були в цілому занадто поблажливі й розслаблені у своїх стосунках з рабами. Платон подає це як доказ того, що в Спарті забагато уваги віддається гімнастиці, а в Афнах, звісно ж, — мусичному мистецтву. Така проста оцінка дала йому можливість відновити те, що на його гадку мало бути справжньою мірою чи істинним сплавом цих двох елементі освіти у найкращій державі, а також закласти принципи його освітньої політики. На погляд афінян, це ніщо інше, як вимога до задушення39 всієї літературної освіти шляхом суворого додержання спартанського прикладу, тобто жорстокого контролю з боку держави за всіма літературними справами. Не лише поезія, а й музика у звичайному її розумінні, повинна підлягати невблаганній цензурі, і обидві повинні бути присвячені винятково зміцненню стабільності держави, сприяючи кращому усвідомленню молоддю класової дисципліни40, а відтак — більшій готовності слугувати класовим інтересам. Платон навіть забуває, що завдання мусичного мистецтва — пом'якшувати вдачу молодих, і вимагає такої музики, яка робила б їх хоробрішими, тобто лютішими. (Зважаючи на те, що Платон був афінянином, його аргументація щодо власне мусичного мистецтва здається мені майже неймовірною через свою поверхову нетерпимість, надто у порівнянні з більш обізнаними сучасними критиками41. Але й досі багато музикантів підтримують його, можливо тому, що над ними тяжіє його висока думка про важливість музики, тобто про її політичну владу. Те саме стосується і педагогів-теоретиків, і, навіть більшою мірою, філософів, оскільки Платон твердить, що саме вони мають правити; це твердження ми розглянемо в розділі 8.)

Політичний принцип, що визначає виховання душі, а саме збереження стабільності держави, визначає також тілесне виховання. Мета точнісінько така, як у Спарті. Тоді як афінського громадянина виховували різнобічно, Платон вимагає, щоб із правлячого класу плекали професійних воїнів, готових вдарити як на зовнішнього, так і на внутрішнього ворога. Нам двічі кажуть, що дітей обох статей «слід садовити на коней і показувати їм справжню війну; а якщо це можна зробити не наражаючи їх на небезпеку, то дітей треба завести в гущавину битви і дати скуштувати крові — як це роблять з молодими хортами»42. Слова сучасного автора про тоталітарне виховання як про «напружену й безперервну форму мобілізації» чудово вписуються в Платонову систему освіти.

Ось такий короткий опис Платонової теорії найкращої чи найстародавнішої держави-міста, що обходиться з людським бидлом точно так, як мудрий, але суворий пастух дбає за своїми вівцями; не надто жорстоко, але з належним презирством... Цей опис, якщо брати до уваги аналіз спартанських суспільних інститутів і умов їхньої стабільності та нестабільності, а також спроба реконструювати більш жорсткі і примітивні форми племінного життя, є справді чудовим. (У цьому розділі йдеться лише про описовий аспект. Етичний аспект буде розглянуто згодом.) Я вважаю, що більшість Платонових робіт, котрі звичайно розглядають як чисто міфологічні чи утопічні міркування, можна в такий спосіб трактувати як соціологічний опис і аналіз. Поглянувши, приміром, на його міф про переможні войовничі ватаги, які підкорили осідле населення, мусимо визнати, що з точки зору дескриптивної соціології він був найбільш вдалим. Справді, його можна було б навіть назвати передчуттям цікавої (хоч, можливо, занадто широкої) сучасної теорії походження держави, згідно з якою централізована й організована політична влада в основному виникає через таке завоювання43. У Платонових творах можна знайти більше подібних описів, ніж ми зараз здатні розглянути.

V

Отож, підсумуємо. У спробі зрозуміти й трактувати знаний із власного досвіду плинний суспільний світ, Платон прийшов до розробки дуже детальної систематичної історицистської соціології. Він вважав існуючі держави тлінними копіями незмінної «форми» чи «ідеї». Платон намагався реконструювати «форму» чи «ідею» держави або хоч описати суспільство, яке б найбільше нагадувало її. Нарівні зі стародавніми традиціями він використовував для своєї реконструкції наслідки аналізу суспільних інститутів Спарти та Кріту — найстародавніших форм суспільного життя, що можна було знайти в Греції, в яких він розпізнав законсервовані форми ще древніших племінних суспільств. Але для того, щоб правильно використати цей матеріал, йому був потрібен принцип для розмежування добрих чи початкових, чи древніх рис існуючих інститутів і їхніх ознак розпаду. Такий принцип Платон знайшов у законі політичних революцій, відповідно до якого розбрат у панівному класі, а також його заклопотаність економічними питаннями є причиною всіх суспільних перемін. Отже, його найкращу державу слід було реконструювати в такий спосіб, щоб знищити усі бацили та елементи розбрату і розпаду настільки рішуче, наскільки це можливо. Іншими словами, її слід було вибудувати із Спартанської держави, беручи до уваги умови, необхідні для незламної єдності панівного класу, гарантованої його економічною помірністю, вихованням та освітою.



Пояснюючи існуючі суспільства як тлінні копії ідеальної держави, Платон підкріпив сируваті Гесіодові погляди на людську історію одразу і теоретичним обгрунтуванням, і багатством практичного застосування. Він розробив на диво реалістичну історицистську теорію, що відкрила причину суспільних перемін у Гераклітовому роз'єднанні, а також у класовій боротьбі, в якій він розпізнав рушійну і водночас руйнівну силу історії. Він застосував ці історицистські принципи до історії занепаду і падіння давньогрецьких міст-держав, і зокрема до критики демократії, що її він змальовував як зніжену і дегенеративну. А ми можемо додати, що пізніше, в «Законах»44 він застосував її також і до історії занепаду і падіння Перської імперії, започаткувавши таким чином довгу низку праць з історії занепаду і падіння імперій і цивілізацій. (Горезвісна праця О. Шпенглера «Занепад Заходу», можливо, є найгіршою, але не останньою з цієї низки45.) Все це, на мою думку, можна розглядати як спробу, до речі дуже вражаючу, дати логічне пояснення його враженням від руйнування племінного суспільства; досвіду тотожному переживанням, які змусили Геракліта висунути найпершу теорію мінливості.

Але наш аналіз Платонової дескриптивної соціології ще не повний. Його розповідям про занепад і падіння, а відтак майже всім його пізнішим творам притаманні принаймні дві характерні риси, яких ми досі не торкалися. Він уявляє ці занепадаючі суспільства чимось на зразок організму, а занепад уподібнює процесу тотожному старінню. Платон вважав, що занепад заслужено, в тому розумінні, що моральний розпад, занепад і падіння душі йде пліч-о-пліч із загниванням тіла суспільства. Усе це відіграє важливу роль у Платоновій теорії найпершої переміни — в історії Числа і Падіння людини. Цю теорію та її зв'язок з доктриною «форм» чи «ідей» ми розглянемо в наступному розділі.



      1. Каталог: authors
        authors -> Товаришки оповідання І
        authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
        authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
        authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
        authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
        authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
        authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
        authors -> Від матки до альцгеймера


        Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   58


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка