Відкрите суспільство та його вороги



Скачати 12,46 Mb.
Сторінка40/58
Дата конвертації11.03.2019
Розмір12,46 Mb.
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   58

10.35. Дехто вважає «Менексен» підробкою, але, на мою думку, в таких твердженнях проявляється лише прагнення ідеалізувати Платона, За справжність «Менексена» ручається Арістотель, котрий цитує з нього зауваження, що, за його словами, належить «Сократові у надгробному діалозі» («Риторика», 1, 9, 30-1367 b 8; та III, 14, 11-1415 b 30). Див., зокрема, також закінчення прим. 19 до розділу 6, а також прим. 48 до розділу 8 і примітки 15 (1) та 61 до цього розділу.

10.36. «Афіиська політія» Старого олігарха (чи Псевдо-Ксенофонта) була опублікована 424 року до н. е. (згідно з І. Кіркгофом, якого цитує Гомперц у Greek Thinkers. Germ. ed. 1, p. 477). Щодо приписування авторства цієї праці Критію, див. J. В. Sandys. Aristotle's Constitution of Athens, Introduction IX, зокрема, прим. 3. Див. також примітки 18 та 48 до цього розділу. Вплив «Афінської політії» на Фукідіда, гадаю, помітний в уривку, процитованому в примітках 10 та 11 до цього розділу. Про вплив цього памфлета на Платона див., зокрема, прим. 59 до розділу 8 та «Закони», 704 а-707 d. (Див. Арістотель. «Політика», 1326 b-1327 а; Цицерон, «Про республіку», II, 3 та 4.)

10.37. Я маю на увазі книгу М. Рейдера (M. М. Rader. No Compromise — The Conflict between Two Worlds 1939), яка містить блискучу критику ідеології фашизму.

Пор. прим. 28 до даного розділу з наведеною далі в цьому параграфі алюзією на Сократове застереження проти мізантропії та місології.

10.38. *(1) Про теорію, згідно з якою те, що можна назвати «винаходом критичної думки», полягає у заснуванні нової традиції — традиції критичного обговорення традиційних міфів та теорій — див. мою працю «До раціональної теорії традиції»( К. Popper. Towards a Rational Theory of Tradition, The Rationalist Annual, 1949), що ввійшла до книжки «Припущення та спростування». (Лише така нова традиція може пояснити той факт, що в іонійській школі три перші покоління філософів створили три різні філософські вчення.) *

(2) Школи (надто університети) і дотепер зберегли окремі риси трибалізму. Втім, нам на думку повинні спадати не емблеми чи шкільна солідарність з усіма її соціальними наслідками кастовості тощо, але водночас і патріархальний та авторитарний характер багатьох шкіл. Не випадково, що Платон, коли йому не вдалося відродити племінний дух, натомість заснував школу, не випадково також і те, що школи так часто виявляються фортецями реакції, а шкільні вчителі — диктаторами у кишеньковому виданні.

Для ілюстрації трибалістичного характеру цих стародавніх шкіл я наведу тут перелік деяких табу піфагорейців. (Цей перелік узято з I. Burnet. Early Greek Philosophy, p. 106. котрий сам запозичив його в Дільса; див. Diels. Vorsokratiker, vol. I, s. 97, утім. див. також Аристоксенове свідоцтво там же, на ст. 101.) Бернет говорить про «справжні табу вельми примітивного типу»: Утримуватись від бобів. — Не піднімати те, що впало. — Не торкатись білого півня. — Не розламувати хліб. — Через перекладину не переступати. — Не ворушити вогонь залізом. — Не кусати від цілої хлібини. — Не збирати вінків. — Не сидіти на хлібній мірі. — Не їсти серце. — Не ходити по битих шляхах. — Не пускати ластівок під стріху. — Коли горщик знімають з вогню, не залишати на золі відбитка, а стерти його — Не дивитись у люстро при лампі. — Уставши з постелі, згорнути її та розрівняти те місце, де спали.

10.39. Цікавою паралеллю до цього розвитку є зруйнування трибалізму під час перського завоювання. Соціальна революція призвела, як зазначає Маєр (op. cit., vol. III, 167 ff.), до появи чисельних пророцьких, або за нашою термінологією, історицистських релігій приреченості, виродження та спасіння, і серед них — релігії обраного народу — євреїв (див. розділ 1).

Для декотрих з цих релігій характерне вчення, згідно з яким сотворіння світу ще не завершено, воно триває досі. Таку точку зору слід порівняти з ранньогрецькими уявленнями про світ, як про споруду, а також із тим, як Геракліт розбив ці уявлення, про що мова йшла в розділі 3 (див. прим. 1 до розділу 2), Тут можна згадати, що навіть Анаксимандр почувався незатишно у зв'язку з цією спорудою. Наголошення ним на безмежності, неясності чи невизначеності характеру будівельного матеріалу могло свідчити про почуття того, що у цієї споруди може не бути чіткого каркасу, що вона може бути плинною (див. наст, прим.).

Розвиток діонісійської та орфічної містерії у Греції, певно, залежить від релігійного розвитку на Сході (див. Геродот, II, 81). Піфагореїзм, як відомо, мав багато спільного з ученням орфіків, зокрема, у частині теорії душі (див. також прим. 44 до цього розділу). Але в протилежність до орфічного вчення, що представляло «пролетарський» варіант цього руху, піфагореїзм мав визначено «аристократичне» забарвлення. Маєр (op. cit. III, p. 428, 246), певно, правий, характеризуючи зародження філософії як раціональну протидію на рух містерій. Див. Гераклітове ставлення до цих проблем (фрагм. 5, 14, 15 та 40, 129 в Д5; 124-129 та 16-17 за виданням Байвотера). Він ненавидів містерії, а також Піфагора. Піфагореєць Платон зневажав містерії. («Держава», 364 е та наст.; див. однак Адамів Додаток IV до книжки IX «Держави», том II, ст. 378 та наст. його видання.)

10.40. Про Анаксимандра (див. попередню примітку), див. Д5, фрагм. 9: «Цей початок всього... є невизначеною (чи безмежною) природою; з яких початків речі народилися, у ті самі йдуть після загибелі через фатальну заборгованість, бо сплачують вони одне одному заборгованість за образи (чи несправедливість) у відповідний відтинок часу». Т. Гомперц запропонував інтерпретацію, згідно з якою Анаксимандр вважав індивідуальне несправедливістю (Greek Thinkers. Germ. ed„ vol. I, p. 46, зверніть увагу на схожість з Платоновою теорією справедливості), проте цю інтерпретацію піддали нещадній критиці.

10.41. Парменід був першим, хто шукав порятунку від цієї напруженості шляхом тлумачення своєї мрії про затриманий світ як відкриття справжньої реальності, а плинного світу, в якому він жив, як ілюзії. «Справжнє буття неподільне. Воно завжди є одним цілим, що ніколи не порушує спокою. Воно ніколи не розпадається, а отже, йому немає потреби знову об'єднуватись». (Д5, фрагм. 4.) Про Парменіда див. також прим 22 до розділу 3 та текст.

10.42. Див. прим. 9 до цього розділу (і прим. 7 до розділу 5).

10.43. Див. Е. Meyer. Geschichte des Altertums. III, s. 443, IV, s. 120 f.

10.44. J. Burnet. The Socraiic Doctrine of the Soul, Proceedings of the British Academy, VIII, 1915-1916, pp. 235 ff.

Я тим паче хочу наголосити на цій частковій домовленості, що не можу погодитись із більшістю інших Бернетових теорій, надто з тими, що стосуються порівняння Сократа з Платоном. Зокрема, його думка про те, що з них двох Сократ був більшим реакціонером (Greek Philosophy, I, p. 210), здасться мені зовсім необгрунтованою. Див. прим. 56 до цього розділу.

Щодо Сократової доктрини душі, то, думаю, Бернет має рацію, наполягаючи на тому, що автором прислів'я «піклуйтесь про свої душі» був Сократ, оскільки в цьому прислів'ї виражені Сократові моральні наміри. Втім, я вважаю, зовсім неймовірним, щоб Сократ дотримувався хоч якоїсь метафізичної теорії душі. Теорії, викладені у «Федоні», «Державі» тощо, безперечно, позначені впливом піфагореїзму. (Про орфічно-піфагорейську теорію, згідно з якою тіло — це домовина душі, див. Адамів Додаток IV до книжки IX «Держави»; див. також прим. 39 до цього розділу.) З огляду на недвозначну Сократову заяву в «Апології», 19 с, що «він не має нічого спільного з такими речами» (тобто з міркуваннями про природу; див. прим. 56 (5) до цього розділу), я абсолютно не згоден з Бернетом у тому, що Сократ був піфагорейцем, а також у тому, що він підтримував хоч якусь визначену метафізичну доктрину «природи» душі.

На мою думку, Сократове прислів'я «піклуйтесь про свої душі» є вираженням його морального (та інтелектуального) індивідуалізму. Індивідуалістична теорія моральної самодостатності благочестивої людини — одна з небагатьох Сократових теорій, справжність якої підтверджено. (Див. свідоцтво, згадане у прим. 25 до розділу 5 та прим. 36 до розділу 6.) Але ця теорія якнайтісніше пов'язана з думкою, яку виражає речення «піклуйтесь про свої душі». Наголошуючи на самодостатності, Сократ хотів сказати: вони можуть зруйнувати твоє тіло, але вони не в стані зруйнувати твою моральну цілісність. Якщо ти піклуєшся про останню, вони не зможуть завдати тобі серйозної шкоди.

Очевидно, Платон, познайомившись із піфагорейською метафізичною теорією душі, відчув, що Сократова моральна позиція потребувала метафізичного підґрунтя і, надто, теорії безсмертя душі. Отож, замість «вони не в стані зруйнувати твою моральну цілісність», Платон підставляє ідею незруйнованості душі (Див. також прим. 9 та наст. до розділу 7.)

Проти моєї інтерпретації можуть заперечити як метафізики, так і позитивісти на тій підставі, що моральна та неметафізична ідея душі, подібна до тієї, що я приписую Сократові, неможлива, оскільки будь-яка розмова про душу є метафізичною. Я не думаю, що в мене багато шансів переконати метафізиків-платоніків, але я спробую довести позитивістам (чи матеріалістам і т.і.), що вони також вірять у «душу» в розумінні дуже подібному до того, яке я приписую Сократу, і що більшість із них поціновують цю душу вище, ніж тіло.

Насамперед навіть позитивісти визнають, що можна провести цілком емпіричне й «виразне», хоча й дещо неточне, розмежування між «фізичними» та «психічними» недугами. На ділі, таке розмежування має істотне практичне значення для організації лікарень тощо. (Цілком можливо, що колись його перевищить якесь більш точне розрізнення, втім, це вже інше питання.) Більшість із нас, навіть позитивісти, якби мали можливість обирати, віддали б перевагу помірному фізичному недугу перед помірною формою божевілля. Навіть позитивісти, певно, віддали б перевагу тривалій і, зрештою, невиліковній хворобі тіла (за умови, що вони не зазнаватимуть занадто сильного болю) перед так само тривалим і невиліковним безумством, а, можливо, і перед виліковним божевіллям, обмеженим у часі. Я вважаю, що в такий спосіб ми можемо, не вживаючи метафізичних термінів, говорити, що піклуємося про свої «душі» більше, ніж про тіла. (Див. у «Федоні», 82 d. про тих, хто «піклується про свої душі і не є слугою власного тіла»; див. також «Апологію Сократа», 29 d-30 b.) Такі міркування були б зовсім незалежними від будь-якої теорії «душі», і навіть якщо твердити, що, зрештою, душа — це частина тіла, а всяке божевілля є лише проявом фізичного недуга, наші висновки не вдасться спростувати. (У такому випадку можна сказати: вони поціновують свій мозок вище, ніж інші частини тіла.)

Далі можна перейти до подібних міркувань з приводу ідеї «душі», яка є ще ближчою до сократівської ідеї. Багато хто з нас готові зазнати істотних фізичних випробувань заради суто інтелектуальних цілей. Ми, приміром, готові страждати заради поступу наукового знання, а також заради свого дальшого інтелектуального розвитку, тобто заради здобуття «мудрості». (Про Сократів інтелектуалізм див., наприклад, «Критон», 44 е та 47 b.) Подібне можна сказати про сприяння моральним цілям, як-от, егалітарній справедливості, миру тощо. (Див. «Критон», 47 е-48 а, де Сократ пояснює, що під «душею» він має на увазі ту нашу частину, яку «справедливість поліпшує, а несправедливість розбещує».) А багато хто з нас разом із Сократом сказав би, що для нас інтелектуальні, моральні та інші подібні цілі важливіші за здоров'я, хоча нам і подобається бути здоровими. І багато можуть навіть погодитись із Сократом, що саме можливість обрати таку позицію сповнює нас гордістю за те, що ми люди, а не тварини.

На мою думку, про все це можна говорити зовсім не посилаючись на метафізичну теорію «природи душі». І я не бачу жодних підстав, чому ми повинні приписувати таку теорію Сократу, попри його ясне твердження, що він ніколи не вдавався до міркувань такого сорту.

10.45. У «Горгії», що, на мою думку, є почасти сократівським (хоча помічені Гомперцом піфагорейські елементи, думається, доводять, що цей діалог має переважно платонівський характер; див. прим. 56 до цього розділу), Платон вкладає у Сократові вуста нападки на «порти, корабельні та мури» Афін, а також на податі чи мита, які Афіни наклали на своїх союзників. Ці нападки, у такому вигляді, безперечно, належать Платону, і це, певно, пояснює, чому вони так подібні до нападок олігархів. Але я не виключаю, що Сократ міг висловлювати схожі зауваження, прагнучи наголосити на речах, що, на його думку, мали велике значення. Втім, я вірю, що він почував би відразу до самої лише думки про можливість обернення його моральної критики на зрадницьку олігархічну пропаганду проти відкритого суспільства і, надто, проти представника цього суспільства — Афін. (Щодо питання про Сократову лояльність, див., зокрема, прим. 53 до цього розділу та текст.)

10.46. Типові персонажі Платонових діалогів — Каллікл та Фрасимах. Їхніми найближчими історичними прототипами, певне, були Ферамен та Критій, а також Алківіад, про чий характер та вчинки украй важко судити.

10.47. Наведені далі міркування мають дуже умоглядний характер і не стосуються моїх аргументів.

Я вважаю цілком імовірним, що основою для «Першого Алківіада» послужило навернення Платона Сократом, тобто, що в цьому діалозі Платон сховався під маскою Алківіада. Гадаю, в нього були серйозні підстави розповісти історію свого навернення до сократівської віри, адже Сократ, коли на нього поклали відповідальність за злочини Алківіада, Критія та Харміда (див. далі), захищаючи себе перед судом, послався на Платона як на живий приклад та свідка його справжнього виховного впливу. Зовсім не виключено, що Платон, з його пристрастю до літературних свідчень, почував себе зобов'язаним розповісти історію своїх взаємин із Сократом, історію, яку він не міг розказати перед судом (див. Taylor. Socrates, прим. 1 до ст. 105). Використовуючи Алківіадове ім'я та пов'язані з ним особливі обставини (наприклад, його амбіційні політичні мрії, що, цілком імовірно, були подібними до тих, які плекав Платон перед наверненням), він міг досягти своєї апологетичної мети (див. текст до приміток 49-50), показавши, що Сократів моральний вплив узагалі, й зокрема на Алківіада, радикально відрізнявся від того, в якому обвинувачували Сократа. На мою думку, цілком імовірно, що і «Хармід» також в головному є автопортретом. (Досить цікаво зазначити, що й сам Платон вдавався до схожих спроб навернення, але наскільки ми здатні судити, в інший спосіб — не так через безпосередній особистий моральний вплив, як, радше, шляхом інституційного навчання піфагорейської математики як передумови діалектичної інтуїції «ідеї» Добра. Див. історію про його спроби навернути Діонісія Молодшого.) Про «Першого Алківіада» та пов'язані з ним проблеми див. також G. Grote. Plato і, зокрема, ст. 351-355.

10.48. Див. Е. Meyer. Geschichte des Altertums, V, s. 38, а також Ксенофонт, «Грецька історія», II, 4, 22). У тому ж томі на сторінках 19-23 та 36-44 (див., зокрема, ст. 36) можна знайти усі свідоцтва, потрібні для підтвердження моєї інтерпретації, наведеної в тексті. The Cambridge Ancient History (1927, vol. V, esp. pp. 369 ff.) подає вельми схожу інтерпретацію цих подій.

Можна додати, що число вільних громадян, замордованих Тридцятьма тиранами впродовж восьми місяців терору, наближалось, певно, до 1500, що, наскільки нам відомо, складало не набагато менше від однієї десятої (десь близько 8 відсотків) загальної кількості повноправних громадян, що залишилися після війни, а це означає, що вбивали приблизно по одному відсотку на місяць — таке досягнення навряд було перевищене навіть у наші дні.

Ось що пише Тейлор про Тридцятьох тиранів (A. Е. Taylor. Socrates, Short Biographies, 1937, p. 100, note 1): «Віддаючи належне справедливості, пригадаймо, що ці люди, ймовірно, «втратили розум» від спокуси, що крилася в даній ситуації. Критій до цього був відомий як людина широкої культури, чиї політичні погляди були визначено демократичними». Я вважаю, що ця спроба применшити відповідальність маріонеткового уряду і, зокрема, Платонового улюбленого дядечка, зазнає поразки. Ми досить добре знаємо, як оцінювати скороминущі демократичні почуття, що в ті часи проголошувалися за кожної зручної нагоди молодими аристократами. До того ж, Критіїв батько (див. працю Маєра, том IV. ст. 579 та Lysias, 12, 43 та 12, 66) і, ймовірно, сам Критій, належали до олігархії Чотирьохсот. А багатослівні Критієві писання свідчать про його зрадницьку проспартанську позицію, а також про його олігархічний світогляд (див., приміром, Д5, 45), неприхований нігілізм (див. прим. 17 до розділу 8) і амбіції (див. Д5, 15; див. також Ксенофонт, «Спогади про Сократа», 1, 2, 24; та його ж «Грецька історія», II, 3, 36 та 47). Але вирішальний аргумент полягає в тому, що Критій просто намагався послідовно реалізувати програму «Старого олігарха», автора псевдоксенофонтової «Афінської політії» (див. прим. 36 до цього розділу) — а саме, виполоти демократію за допомогою Спарти, в разі поразки Афін. Ступінь насильства, застосованого Критієм, логічно випливає із ситуації. Немає вказівок на те, що Критій втратив розум, радше, він чудово усвідомлював труднощі, тобто все ще величезну силу опору демократів.

Маєр, чия значна симпатія до Діонісія І доводить те, що він принаймні не був упереджений щодо тиранії, говорить про Критія (ор. сіt., V, р. 17) — після короткого нарису його вражаючої опортуністичної кар'єри, — що «він був так само нерозбірливий у засобах, як і Лісандр», спартанський завойовник, а отже, підходящим головою Лісандрового маріонеткового уряду.

Як на мене, то існує разюча схожість між характерами Критія, солдата, естета, поета та скептичного приятеля Сократа і Фрідріха II Прусського, прозваного «Великим», котрий теж був солдатом, естетом, поетом та скептичним учнем Вольтера, а також одним із найжорстокіших тиранів і безжалісних гнобителів у новій історії. (Про Фрідріха див. W. Hegemann. Entlavrte Gcschichte, 1934; див., зокрема, на ст. 90 про його ставлення до релігії, що вельми нагадує Критієве.)

10.49. Цей пункт дуже вдало пояснив А. Тейлор (A. Taylor. Socrates, p. 103), котрий дотримується тут Бернетової примітки до Платонового «Євтифрона», 4 с, 4. Єдине, в чому я не зовсім згоден з чудовим Тейлоровим викладом (op. cit., 103, 120) суда над Сократом, — це його трактування спрямованості обвинувачень, зокрема обвинувачень у запровадженні «нових релігійних обрядів» (op. cit., 109, III та наст.).

10.50. Свідоцтво на підтримку цього факту можна знайти в A. Taylor. Socrates, pp. 113-115; див., зокрема, прим. 1 на ст. 115, де процитовано Есхіна, І, 173; «Ви прирекли софіста Сократа до смерті, бо довели, що він виховав Критія».

10.51. Політика Тридцяти тиранів полягала в тому, щоб залучити до своїх актів терору якомога більше людей. Див. блискучі зауваження Тейлора у тій же праці на ст. 101 та наст. (надто прим. 3 до ст. 101). Про Херофонта див. прим. 56 (5) Д6 до цього розділу.

10.52. Подібно до Кроссмана та інших; див. R. Crossman. Plato To-Day, pp. 91-92. У цьому пункті я підтримую Тейлора (Socrates, p. 116); див. також його примітки 1 та 2 на тій же сторінці.

Те, що в плани обвинувачення не входило робити із Сократа мученика, що судового процесу можна буде уникнути чи спрямувати його в інше русло, якби Сократ погодивсь на компроміс, тобто зголосився залишити Афіни або хоча б пообіцяв сидіти тихо, — все це здається цілком очевидним у світлі Платонових (чи Сократових) алюзій в «Апології», а також у «Критоні». (Див. «Критон», 45 е і надто 52 с, де Сократ каже, що йому дозволили б емігрувати, якби він запропонував такий вихід на суді.)

10.53. Див., зокрема, «Критон», 53 b-с, де Сократ пояснює, що якби він скористався можливістю втечі, то він би підтвердив висновки своїх суддів, бо той, хто порушує закон, певно, може й розбещувати юнацтво.

«Апологія Сократа» та «Критон» були вірогідно написані невдовзі по Сократовій смерті. «Критон» (певно, більш ранній з двох), мабуть, був написаний на прохання Сократа, який хотів, щоб стало відомо, чому він відхилив можливість утечі. Справді, саме це бажання могло бути першим, що спонукало Платона до написання єократівських діалогів. Т. Гомперц (Greek Thinkers, V, II, I, Germ, ed., II, p, 358) вважає, що «Критона» було написано пізніше і пояснює його спрямованість припускаючи, що це Платон прагнув довести свою лояльність. «Ми не знаємо, — пише Гомперц. — безпосередньої ситуації, якій цей діалог завдячує своїм існуванням; але важко позбутись враження, що Платон найбільше зацікавлений у захисті самого себе та своєї групи від підозри у прихованих революційних поглядах». Хоча Гомперцове припущення легко вкладається в мою загальну інтерпретацію Платонових поглядів, я все-таки вважаю, що в «Критоні» Платон захищає Сократа, а не себе. Але я згоден з Гомперцовою інтерпретацією спрямованості цього діалогу. Сократ, певно, був якнайбільше зацікавлений у тому, щоб відвести від себе підозри, які ставили під загрозу справу його життя. Стосовно цього тлумачення змісту «Критона» я знову ж таки цілком підтримую Тейлора (Socrates, 124 та наст.). Втім, лояльність «Критона», порівняно до очевидної нелояльності «Держави» в якій Платон відкрито виступає на боці Спарти проти Афін, певно, спростовує уявлення Бернета і Тейлора, згідно а якими «Держава» — це сократівський діалог і що Сократ був більшим ворогом демократії, ніж Платон. (Див. прим. 56 до цього розділу.)

Щодо Сократового підтвердження своєї лояльності демократії див., зокрема, такі уривки з «Критона», 51 d-e, де наголошується на демократичному характері законів, тобто, що у громадян є можливість змінювати закони без насильства через раціональні аргументи (за висловом Сократа, громадянин може спробувати переконати закон); 52 b та наст., де Сократ наполягає, що він не сварився з Афінською державою; 53 c-d, де він характеризує не лише доброчесність та справедливість, але, зокрема, й інституції та закони (афінські), як найкращі речі, що їх мають люди; 54 с, де Сократ погоджується, що він, можливо, і став жертвою людей, але наполягає на тому, що він — не жертва закону.

У світлі цих аргументів (і надто «Апології Сократа», 32 с; див. прим. 8 до розділу 7), ми повинні, як мені здається, не брати до уваги один фрагмент, що вельми відрізняється від наведених вище, — а саме, 52 е, де Сократ непрямо вихваляє державний устрій Спарти та Кріту. Надто зважаючи на 52 b-с, де Сократ твердить, що йому не цікаво знати про інші держави чи про їхні закони, можна припустити, що зауваження про Спарту та Кріт вставив хтось, хто бажав узгодити «Критон» з пізнішими Платоновими діалогами, і зокрема з «Державою». Було це так чи Платон власноручно дописав цей абзац, але украй малоймовірно, що він належить Сократу. Треба лише пам'ятати про Сократове прагнення не чинити нічого, що можна було б витлумачити як підтримку Спарти, про що ми довідуємося із Ксенофонтового «Анабасіса», III, I, 5. Там ми читаємо, що «Сократ побоювався, що його» (тобто Сократового приятеля Ксенофонта — ще одну молоду «паршиву вівцю») «можуть обвинуватити у нелояльності через дружбу з Кіром, оскільки було відомо, що Кір допомагав Спарті у війні проти Афін». (Цей фрагмент викликає значно менше підозр, ніж «Спогади про Сократа»; тут немає Платонового впливу і з контексту стає зрозумілим, що Ксенофонт насправді обвинувачував себе за те, що злегковажив своїми обов'язками перед державою і погоджується з тим, що він заслуговує на покарання, про що згадує Т. Гомпсрц у своїй праці, V, 3, 7 та VII, 7, 57.)

10.54. «Апологія Сократа», 30 е-31 а.

10.55. Платоніки, звісно, погодяться з Тейлоровими словами в останньому реченні його «Сократа»: «У Сократа був лише один «послідовник» — Платон». Тільки Гроут, схоже, іноді підтримував погляди, подібні до висловлених у тексті цієї книжки. Приміром, те, що він каже у фрагменті, процитованому мною у прим. 21 до розділу 7 (див. також прим. 15 до розділу 8), можна трактувати як принаймні вираження сумнівів, чи не зрадив Платон Сократа. Гроут дає зрозуміти, що в «Державі» (а не лише в «Законах») Платон закладає теоретичний підмурок під обвинувачення Сократа з «Апології» — такого Сократа не стали б терпіти у платонівській найкращій державі. Гроут навіть підкреслює, що Платонова теорія узгоджується з практичними заходами, вжитими Тридцятьма тиранами щодо Сократа. (Приклад, який показує, що перекручення вчення вчителя учнем може мати успіх навіть тоді, коли вчитель ще живий, знаменитий і публічно протестує, наведено у прим. 58 до розділу 12.)


Каталог: authors
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   58


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка