Відкрите суспільство та його вороги



Скачати 12,46 Mb.
Сторінка44/58
Дата конвертації11.03.2019
Розмір12,46 Mb.
1   ...   40   41   42   43   44   45   46   47   ...   58

Прим. до розд. 12


Загальна примітка до цього розділу. Скрізь, де можливо, я посилаюся в цих примітках на Selections, тобто на Hegel. Selections, видання Дж. Ловенберга, 1929 р. (Із «The Modern Student's Library of Philosophy».) Ці чудові і легкодоступні вибірки містять багато найхарактерніших фрагментів з Гегеля, так що в багатьох випадках було можливо вибирати цитати саме з них. Цитати із «Selections» будуть, одначе, супроводжуватися посиланнями на видання оригінальних текстів. Скрізь, де можливо, я посилався на «W. W», тобто на Hegel's Saemtlkhe Werke. Hrsg. von H. Glockner, Stuttgart, 1927.

Важливий варіант «Енциклопедії філософських наук», що не ввійшов до «W. W.», цитується як «Епсус1. 1870», тобто G. W. F. Hegel. Encyclopеdie, heraosgegeben von K. Rosenkranz, Berlin, 1870.

Фрагменти з «Філософії права» цитуються за номерами параграфів, а літера L вказує, що фрагмент узято з лекційних нотаток, доданих Ганзом до його видання 1833 року. Я не завжди погоджуюся з формулюваннями перекладачів.

12.1. Із вступної дисертації Гегеля «Про орбіти планет», 1801. (Мала планета Церез була відкрита 1 січня 1801 року.)

12.2. Демокріт, фрагм. 118 (D2); nop. текст до прим. 29 до розділу 10.

12.3. A. Schopenhauer. Grundprobleme (4th ed„ 1890, p. 147); див. прим. 53 до розд. 11.

12.4. Вся «Філософія природи» сповнена таких дефініцій. Г. Стаффорд Гатфілд, приміром, перекладає (nop. його переклад з перекладом Бавінка «Анатомія сучасної науки», с. 30) гегелівське визначення теплоти: «Теплота є самоповернення матерії до своєї безформності, своєї текучості, тріумфу своєї абстрактної однорідності над специфічними ознаками, своєї абстрактної, чистої, яка існує в собі, тривалості як заперечення заперечення, покладеної тут як активність». Таке саме, скажімо, і гегелівське визначення електрики.

Щодо наступної цитати див. Hegel's Briefe. Bd. I, S. 373, цитується за Wallace. The Logic of Hegel (перекл., c. XIV і далі; курсив мій).

12.5. Див. R. Falkenberg. History of Modem Philosophy. 6 th German ed.. 1908, S. 612 (пop. англійський переклад Армстронга, 1895, c. 632).

12.6. Я маю на увазі різноманітні філософії «еволюції», «прогресу» чи «емерджентності», такі як теорії А. Бергсона, С. Александера, фельдмаршала Сметса і А. Н. Уайтхеда.

12.7. Цей фрагмент наведено і проаналізовано в примітці 43(2) до цього розділу.

12.8. Щодо восьми наведених у цьому абзаці цитат див. Selections, сс. 389 (= WW VI, 71), 447, 443, 446 (три цитати); 388 (дві цитати) (=WW XI, 70). Цитати узято з «Філософії права» (§§ 272L, 258L, 269L, 270L); перша і остання — з «Філософії історії».

Щодо гегелівського холізму та його органічної теорії держави див., приміром, його посилання на Мененія Агриппу (Livy, II, 32; критику див. у примітці 7 до розділу 10) у «Філософії права», § 269L; а класичне формулювання протилежності між силою організованої структури й безсилим «нагромадженням, сукупністю атомних сполук» — наприкінці § 290L (див. також примітку 70 до цього розділу).

Два інші дуже важливі пункти, в яких Гегель приймає політичне вчення Платона, — це: (1) Теорія Одного, Кількох і Багатьох; див., скажімо, op. cit., § 273: «Монарх — один, у виконавчій владі беруть участь кілька чоловік, у законодавчій — багато»; також посилання на «багатьох» є в § 301 тощо. (2) Теорія про протилежність між знанням і думкою (див. обговорення свободи думки в op. cit., § 270, у тексті цієї праці між примітками 37 і 38 до цього розділу), що її Гегель використовує для характеристики громадської думки як «думки багатьох» чи навіть як «примхи багатьох», див. op. cit., §§ 316 і далі, а також примітку 76 до цього розділу.

Щодо гегелівської цікавої критики Платона і навіть ще цікавішого викручення Гегелем власної критики див. примітку 43 до цього розділу.

12.9. Стосовно цих зауважень див., зокрема, розділ 25.

12.10. Див. Selections, XII (вступ Дж. Ловенберга).

12.11. Я маю на думці не лише його безпосередніх філософських попередників (Фіхте, Шлегеля, Шеллінга і особливо Шлейєрмахера) чи стародавні джерела (Геракліта, Платона, Арістотеля), а й також і насамперед Руссо, Спінозу, Монтеск'є, Гердера, Берка (див. підрозділ IV до цього розділу) і поета Шіллера. Зобов'язаність Гегеля Руссо, Монтеск'є (див. The Spirit of Laws, XIX, 4 і далі) і Гердеру — за його «Дух нації» (Spirit of the Nation) — очевидна. Його ставлення до Спінози має інший характер. Він приймає чи, радше, переробляє дві важливі ідеї детермініста Спінози. Перша ідея полягає в тому, що нема іншої свободи, ніж раціональне пізнання необхідності всіх речей, ніж влада, яку розум за допомогою пізнання може накинути на пристрасті. Ця ідея була розвинута Гегелем в ототожненні розуму (або «Духу») із свободою, а також у його вченні про те, що свобода є істиною необхідності (Selections, 213, Encycl. 1870, 154). Друга ідея — це дивний моральний позитивізм Спінози, його доктрина про те, що сила права — ідея, яку він замишляв використати в боротьбі проти того, що він називав тиранією, тобто спроби прибрати до рук владу більше всяких меж реальної влади. Головною турботою Спінози була свобода думки; він учив, що правителю не можна придушувати людські думки (адже думки вільні), а спроба досягти неможливого є тиранією. На цій теорії він заснував свою підтримку влади світської держави (яка, як він наївно сподівався, не буде урізувати свободу думки) супроти церкви. Гегель також підтримував державу на противагу церкві й на словах визнавав вимогу свободи думки, велике політичне значення якої розумів (див. передмову до «Філософії права»), одначе водночас він перекрутив цю ідею, заявивши, що держава повинна вирішувати, що істинне, а що фальшиве, і може придушувати те, що видається їй фальшивим (див. обговорення цього у «Філософії права», § 270, у тексті цієї праці між прим. 37 і 38 до цього розділу). У Шіллера Гегель запозичив (між іншим, без визнання чи навіть вказівки на те, що він цитує) відомий вираз «Всесвітня історія — це Всесвітній суд». Але цей вираз (наприкінці § 340 у «Філософії права»; див. текст до прим. 26 до цього розділу) містить у собі значну частину гегелівської історицистської політичної філософії, не лише його обожнення успіху, а отже, і влади, а й також його специфічний моральний позитивізм і теорію розумності історії.

Питання про те, чи зазнав Гегель впливу Віко, залишається, вочевидь, відкритим. (Німецький переклад «Нової науки» Вебером (G. Vico. New Science) опубліковано 1822 року.)

12.12. Шопенгауер був палким прихильником не тільки Платона, а й Геракліта. Він вважав, що чернь натоптує свої животи, немов звірі; він обрав своїм девізом вираз Біанта «Всі люди нечестиві» і гадав, що платонівська аристократія була найкращим урядуванням. Водночас він ненавидів націоналізм і, зокрема, німецький націоналізм, Він був космополітом. Почасти огидне вираження страху і ненависті Шопенгауера до революціонерів 1848 року можна пояснити його побоюванням, що за «правління юрби» він утратить свою незалежність, а частково — ненавистю до націоналістичної ідеології цього руху.

12.13. Щодо запропонованого Шопенгауером девізу (запозиченого з «Цимбеліна», дія V, сцена 4) див. його «Волю в природі» (Will in Nature; 4th ed., 1878. p. 7).

Дві наступні цитати взяті з його «Творів» (А. Schopenhauer. Werke. 2nd ed., 1888, Bd. V, S. 103 f, vol. II, p. XVII, f.), тобто з «Передмови» до другого видання «Світу як волі та уявлення»; курсив мій). Думаю, що кожен, хто вивчав Шопенгауера, мусив бути вражений його щирістю та правдивістю. Див. також думку К'єркегора, наведену в тексті до приміток 19-20 до розд. 25.

12.14. Першою публікацією Швеглера (1839) було есе, присвячене пам'яті Гегеля. Цитату наведено з його «Історії філософії» в перекл. Стірлінга (History оf Philosophy, transl. by Н, Stirling, 7th ed., p. 322).

12.15. «Англійський читач вперше познайомився з Гегелем завдяки широкому викладу його принципів доктором Гатчинсоном Стірлінгом», — пише Е. Кейрд (E.Caird. Hegel, 1883, Preface, р, VI), що свідчить про те, що Стірлінга приймали цілком серйозно. Наведену цитату взято із стірлінгівських «Annotations» до «Історії» Швеглера (с. 429). Хочу відзначити, що епіграф до розглядуваного розділу взято з тієї самої праці, с. 441.

12.16. Стірлінг пише (op. cit., 441): «Зрештою, для Гегеля великою цінністю був добропорядний громадянин, а для того, хто вже був таким, не потребувалося, на думку Гегеля, звертатися до філософії. Тому він каже панові М. Дюбо, котрий пише до нього з приводу труднощів з його системою, що як добропорядний голова дому і батько сім'ї, сповнений твердої віри, він має цілком достатньо і може вважати будь-що додаткове, на терені філософії, приміром, лише... інтелектуальною розкішшю». Таким чином, згідно із Стірлінгом, Гегель був зацікавлений не у проясненні труднощів своєї системи, а суто в перетворенні «поганих» громадян на «добрих».

12.17. Наведена нижче цитата почерпнута з Stirling, op. cit., p. 444 та наст. Після того, що процитовано у тексті, Стірлінг продовжує: «Я багато чим зобов'язаний Гегелю і завжди із вдячністю це визнаю. Проте моя позиція щодо Гегеля завжди була позицією простої людини, яка, перетворюючи незрозуміле на зрозуміле, може тим самим служити суспільним інтересам». І він закінчує абзац такими словами: «Свою основну мету... я розглядаю як тотожну гегелівській... а саме — як мету християнського філософа».

12.18. Див,, наприклад, — A Texbook of Marxist Philosophy.

12.19. Я почерпнув цей уривок із надто цікавого дослідження — Nationalism and the Cultural Crisis in Prussia, 1806-1815, by E. N. Anderson (1939), p. 270. Ацдерсонів аналіз — це критика націоналізму. Е. Андерсон добре усвідомлює невротичний та істеричний елемент у націоналізмі (див., наприклад, р, 6 та наст.). Однак я не можу цілком погодитися з його позицією. Я вважаю, що він захопився властивим історикам намаганням досягти об'єктивності, а відтак, на мою думку, сприймає націоналістичний рух надто серйозно. Зокрема, я не згоден з його осудом короля Фрідріха Вільгельма III, за те що той не розумів націоналістичного руху. «Фрідріх Вільгельм III був нездатний сприймати величне, — пише Андерсон на с. 271, — ні в ідеальній формі, ні в діяльності. Курс на націоналізм, що його блискуче розкрили для інших молоді німецькі література та філософія, для нього лишився закритим». Зазначимо, проте, що більша частина кращої німецької літератури та філософії була антинаціоналістичною. Антинаціоналістами були Кант і Шопенгауер, навіть Гете цурався націоналізму. Через те несправедливо вимагати від будь-кого, надто ж від простої, щирої, консервативної людини, якою був король, аби така людина захоплювалася пустопорожньою балаканиною Фіхте. Багато хто погодився б із словами короля про «ексцентричну популярну писанину» (loc. cit,). І хоча я згоден із тим, що консерватизм короля може викликати лише жаль і співчуття, однак я відчуваю величезну повагу до його простоти і до його стійкості перед хвилею націоналістичної істерії.

12.20. Див. Selections, XI (Дж. Ловенберг, із «Вступу» до Selections).

12.21. Див. прим. 19 до розділу 5 та прим. 18 до розділу 11 та відповідний текст.

12.22. Цитату почерпнуто з Selections, 103 (=WW, III, 116); наступна цитата — з Selections, 130 (= G. W. Cegel, Werke, Berlin and Leipzig, 1832-1887, vol. VI, 224). Остання в цьому абзаці цитата — з Selections, 131 (Werke, 1832-1887, VI, 224-225).

12.23. Selections, 103 (= WW, III, 116).

12.24. Selections, 128 (= WW, III, 141).

12.25. Тут варто згадати Бергсона, зокрема його «Творчу еволюцію» (Creative Evolution, Engl, transl, by A. Mitchell, 1913). Я вважаю, що гегельянський характер цієї праці ще не достатньо розкритий. Зрозумілість і осмисленість викладу думок у Бергсона інколи утруднюють розуміння того, наскільки його філософія має завдячувати Гегелю. Якщо ми розглянемо, скажімо, вираз Бергсона «сутність є зміною» або якщо ми прочитаємо ст. 275 та 278 його праці, то позбудемося будь-яких сумнівів.

«Сутнісним також є і просування до рефлексії, — пише Бергсон. — Якщо наш аналіз правильний, то саме свідомість чи, радше, надсвідомість стоїть біля витоків життя... Свідомість безпосередньо відповідає тій можливості вибору, яку має жива істота. Вона збігається з тією смугою можливих дій, яка облямовує реальні дії: свідомість — це синонім винахідливості і свободи» (курсив мій). Ототожнення свідомості (або духу) зі свободою — це гегелівський варіант Спінози. Вплив Гегеля на Бергсона — надто сильний. У Гегеля можна зустріти теорії, які, як на мене, є «безперечно бергсонівськими», наприклад, — «Сутністю духу є діяльність, у якій він реалізує свою можливість. Він робить себе тим, чим він є в собі, своєю діяльністю, своїм витвором» (Selections, 435 = WW, XI, 113).

12.26. Див. прим. 21-24 до розділу 11 та відповідний текст. Інший характерний уривок: «У принципі розвитку міститься внутрішній зародок буття — здатність або потенційна змога реалізувати себе». Цитата, подана нижче в цьому абзаці, — з Selections, 468 (тобто «Філософія права», § 340; див. також прим. 11 до даного розділу).

12.27. 3 іншого боку, беручи до уваги те, що навіть другосортне гегельянство, тобто третьо- або четвертосортне фіхтеанство чи арістотелізм, часто гучно проголошувалося оригінальним досягненням, характеризувати Гегеля як неоригінального буде, мабуть, не зовсім правильно. (Див., однак, прим. 11 до даного розділу.)

12.28. Див. І. Kant. Critique of Pure Reason, 2nd ed., р. 514; див. також p. 518 (закінчення підрозділу 5). Епіграф до «Вступу» до моєї книжки взятий із листа Канта до Мендельсона від 8 квітня 1766 року.

12.29. Див. прим, 53 до розділу 11 та відповідний текст.

12.30. Мабуть, варто припустити, що так званий «дух мови» є переважно традиційною нормою зрозумілості, що її запроваджували видатні письменники, котрі писали даною конкретною мовою. Крім зрозумілості, існують також інші мовні норми, наприклад, норми простоти, краси, стислості тощо, однак норма зрозумілості є, мабуть, найважливішою серед інших. Це той культурний спадок, який слід ретельно оберігати. Мова — один із найважливіших соціальних інститутів нашого життя, а її зрозумілість є умовою її функціонування як засобу раціональної комунікації. Використання мови для передачі емоцій важить значно менше, адже ми можемо передавати значну кількість емоцій, не сказавши жодного слова.

Мабуть, варто зазначити, що Гегель, котрого Берк навчив розумінню важливості історичного розвитку традицій, зробив, фактично, дуже багато для того, аби зруйнувати засновану Кантом інтелектуальну традицію — як за допомогою своєї доктрини «хитрощів розуму», який виявляє себе у пристрастях (див. прим. 82 та 84 до даного розділу та відповідний текст), так і за допомогою використаного методу аргументації. Більше того, використовуючи свій історичний релятивізм — теорію, за якою істина є відносною і залежною від духу історичного періоду, — Гегель допоміг зруйнувати традицію пошуку істини і поваги до неї. Див. також підрозділ IV даного розділу і мою статтю «Towards a Rational Theory of Tradition» // The Rationalist Annual, 1949; нині вона передрукована у моїй праці «Conjectures and Refutations».

12.31. Спроби спростувати кантівську діалектику (його теорію антиномій) були, здається, досить рідкісними. Ґрунтовну критику і намагання уточнити та переробити кантівські аргументи можна зустріти в праці Шопенгауера «Світ як воля та уявлення» (World as Will and Idea) і в праці Я. Ф. Фріза «Нова або антропологічна критика розуму» (J. F. Fries. New or Anthropological Critique of Reason, second Germ, ed., 1828, pp. XXIV та наст.). Моя спроба інтерпретації Канта полягає в тому, що, на мою думку, Кант дотримується поглядів на чисту спекуляцію як на таку, яка неспроможна встановити будь-що там, де досвід не може допомогти нам позбавитися хибних теорій (див. «Mind», 49, 1940, p. 416, а також Conjectures and Refutations, p. 326 та наст.; у цьому ж таки номері журналу «Mind», pp. 204 та наст, вміщено ґрунтовну і цікаву критику кантівських аргументів М. Фрідом). Щодо спроби надати сенсу гегелівській діалектичній теорії розуму та його колективістській інтерпретації розуму (його «об'єктивного духу») — див. аналіз соціального або міжособистісного аспекту наукового методу в розділі 23 та відповідну інтерпретацію «розуму» в розділі 24.

12.32. Детальне обгрунтування цієї тези я виклав у своїй статті «What is Dialectic?» («Mind», 49, p. 403 та наст.; див., зокрема, останнє речення на р, 410, а також Conjectures and Refutations, p. 321.) Див. також іще одну мою замітку під назвою «Are Contradictions Embracing?». Вона опублікована в журналі «Mind», vol. 52, 1943, p. 47 та наст. Після того, як вона вже була написана, я одержав книжку Карнапа «Introduction to Semantics», 1942, де він використовує термін «comprehensive», який, як на мене, придатніший, ніж термін «embracing». Див., зокрема, § 30 з книжки Карнапа.

У статті «What is Dialectic?» розглянуто багато проблем, які я лише згадую у даному дослідженні, зокрема перехід від Канта до Гегеля, діалектика Гегеля та його філософія тотожності. І хоча деякі твердження з цієї статті повторюються у даній книжці, в цілому ці дві мої праці доповнюють одна одну. Див. також наступні примітки аж до прим. 36.

12.33. Selections, XXVIII, цитата з німецького видання; (український переклад здійснено з англійської мови. — Прим, перекладача), аналогічні цитати — див. WW, IV, 618 та «Werke». 1832-1887, vol. VI, 259). Стосовно згаданого в цьому абзаці незворушного догматизму — див. What is Dialectic?, p. 417 та Conjectures and Refutations, p. 327; див. також прим. 51 до розділу 11.

12.34. Див. What is Dialectic?, зокрема зі с. 414, де поставлено проблему «Як наша свідомість розуміє світ?», до с. 420 (Conjectures and Refutations, сс. 325-330).

12.35. «Все дійсне є певною ідеєю», — зазначає Гегель (див. Selections, 103 (=WW, III, 116). А з досконалості ідеї якраз і випливає моральний позитивізм. Див. також Selections, 338 (=WW, XI, 70), тобто останній уривок, цитований у тексті до прим. 8; Окрім того, див. § 6 «Енциклопедії філософських наук», а також «Передмову» та § 270L «Філософії права». — Навряд чи вимагає пояснень те, що «Великий диктатор» у попередньому абзаці — це натяк на відомий фільм Чапліна.

12.36. Selections, 103 (= WW, III, 116). Див. також Selections, 128, § 107 (=WW, III, 142).

На філософії тотожності Гегеля надто позначився вплив з боку містичної теорії знання Арістотеля — доктрини про єдність суб'єкта, який пізнає, з пізнаванним об'єктом (див. прим. 33 до розділу 11, прим. 59-70 до розділу 10, прим. 4, 6 та 29-32 до розділу 24).

До моїх зауважень у тексті щодо гегелівської філософії тотожності можна додати, що Гегель, як і більшість філософів його часу, вірив у те, що логіка є теорією мислення або міркування (див. What is Dialectic?, p. 418). Разом із філософією тотожності, така віра приводить до висновку, що логіка — це теорія думки, розуму, ідей, понять або дійсності. З іншого посилання, згідно з яким мислення розвивається діалектично, Гегель міг вивести, що розум, ідеї або поняття, а також і дійсність — все розвивається діалектично. В результаті він одержав: Логіка = Діалектика і Логіка = Теорія Дійсності. Ця доктрина відома як гегелівський панлогізм.

Із цих посилань Гегель міг вивести також, що поняття розвиваються діалектично, тобто що вони здатні до певного самоутворення і саморозвитку з нічого. (Гегель починає цей розвиток з Ідеї Буття, яка передбачає свою протилежність, себто «ніщо», і створює перехід від «ніщо» до Буття — Становлення). Існують два чинники цієї гегелівської спроби розвинути поняття з нічого. Перший — це хибна ідея про те, що філософія має починати без будь-яких передумов. (Ця ідея була відновлена недавно Гуссерлем; вона обговорена у розділі 24, див., зокрема, прим, 8 до розділу 24 та відповідний текст.). Це якраз і змусило Гегеля почати з «ніщо». Другим чинником були його сподівання надати систематичного розвитку і виправдання кантівській таблиці категорій. Кант помітив, що перші дві категорії кожної групи взаємопротилежні, а третя є синтезом цих двох категорій. Ця думка (і вплив Фіхте) привела Гегеля до висновку про можливість «діалектичного» виведення всіх категорій з «нічого», а відтак — виправдання «необхідності» всіх категорій.

12.37. Selections, XVI(=WW, 1832-1887, VI, 153-154).

12.38. Anderson. Nationalism, etc., p. 294. — Король обіцяв конституцію 22 травня 1815 року. Історія «конституції» і придворного лікаря була, очевидно, відома більшості тогочасних монархів (наприклад, імператору Францу І, а також його наступнику Фердінанду І Австрійському). — Наведена далі цитата почерпнута з Selections, 246 та наст. (= Епсусl., 1870, pp. 437— 438).

12.39. Selections, 248 та наст. (= Епсусl., 1870, pp. 437— 438; курсив подекуди мій).

12.40. Див. прим. 25 до розділу 11.

12.41. Щодо парадоксу свободи — див, прим. 43 (1) до даного розділу, чотири абзаци тексту перед прим. 42 до розділу 6, прим. 4 та 6 до розділу 7 і прим. 7 до розділу 24, а також відповідні уривки в тексті (див. іще прим. 20 до розділу 17). Стосовно визначення парадоксу свободи Руссо — див. Social Contract, Book I, chapter VII, другий абзац. Вирішення цього парадоксу Кантом — див. прим. 4 до розділу 6. Гегель часто звертався до цього кантівського вирішення (див. І. Kant. Metaphysics of Morals, Introduction to the Theory of Law, § C; Works, ed., by Cassirer, VII, p. 31). Наприклад, у своїй «Філософії права» (§ 29 та § 270) Гегель, слідом за Арістотелем та Берком (див. прим. 43 до розділу 6 та відповідний текст), виступає проти теорії (що походила від Лікофрона і Канта) про те, що «специфічна функція держави полягає у захисті життя, власності і сваволі кожного» (як уїдливо викладає її сам Гегель).

Дві цитати на початку та наприкінці цього абзаца почерпнуті з Selections, 248 та 249 (= Епсусl., 1870, р. 439).

12.42. Цитати, наведені на початку цього абзаца, почерпнуті з Selections, 250 Епсусl., 1870, pp. 440-441).

12.43. (1) Наведені нижче цитати почерпнуті з Selections, 251 § 540 (= Eticycl, 1870, p. 441); 251 та наст, (перше речення § 541 = Епсусl., 1870, р. 442); 253 та наст. (початок § 542. курсив подекуди мій — Encycl, 1870, p. 443). Всі ці цитати — з «Енциклопедії філософських наук». «Паралельні уривки» — з «Філософії права»: § 273 (останній абзац) до § 281. Дві цитати, наведені в кінці даного абзаца, — з «Філософії права», почерпнуті з § 275 та § 279 (закінчення першого абзаца: курсив мій. Стосовно аналогічного сумнівного використання Гегелем парадоксу свободи — див. Selections, 349 (= WW, XI, 76): «Якщо основоположний принцип індивідуальної волі визнається єдиною основою політичної свободи— то, власне, ми не матимемо ніякої конституції». Див. також Selections, 400 та наст. (=WW, XI, 80=81); 449 (див. «Філософію права», § 274).

Свій діалектичний викрутас Гегель підсумовує так (Selections, 401 = WW, XI, 82): «На попередньому рівні обговорення ми встановили... спершу — ідею свободи як абсолютну і кінцеву мету.» Потім ми визнали державу як моральне ціле і реальність свободи...» Отож, Гегель починає зі свободи, а завершує тоталітарною державою. Навряд чи можна цинічніше здійснити таке перетворення.

(2) Про інший приклад діалектичного викрутасу, а саме — перетворення розуму на пристрасть і насильство — див. закінчення пункту (g) у підрозділі IV даного розділу (текст до прим. 84). З огляду на це, надто цікавою є гегелівська критика Платона (див. також прим. 7 і 8 до даного розділу та відповідний текст). Удавано визнаючи всі сучасні «християнські» цінності — не лише свободу, а навіть і «суб'єктивну свободу» індивіда, Гегель піддає критиці Платонів холізм або колективізм («Філософія права», § 187): «Принцип самостійної в собі... особистості одиничного, принцип суб'єктивної свободи у Платона позбавлений своїх прав. Цей принцип виокремлюється... в християнській релігії та... у римському світі». Критика просто блискуча, і вона доводить, що Гегель знав, про що йдеться у Платона. Фактично, гегелівське прочитання Платона добре узгоджується з моїм власним прочитанням. Для недосвідченого читача Гегеля цей уривок може видатися навіть таким, що доводить несправедливість оцінки Гегеля як колективіста. Однак варто лише звернутися до § 70L «Філософії права», аби переконатися, що Гегель міг би поставити підпис під найрадикальнішим колективістським висловлюванням Платона, котрий твердив: «Ви створені заради цілого, а не ціле заради вас». Так само пише й Гегель: «Зрозуміло, що окрема особистість є чимось підпорядкованим і як така має присвятити себе етичному цілому», тобто державі. Таким є гегелівський «індивідуалізм».

Чому ж він все-таки критикує Платона? Чому він підкреслює важливість «суб'єктивної свободи»? Відповідь на це запитання можна одержати, прочитавши §§ 316 та 317 «Філософії права». Гегель був переконаний, що революції можна запобігти, лише давши народу (як клапан для випускання пари) дещицю свободи, яка дозволить йому дати бодай якийсь вихід своїм почуванням. Він пише («Філософія права», §§ 316, 317L, курсив мій): «У наш час... принцип суб'єктивної свободи — надто важливий і значущий... Кожен бажає висловитися і дати пораду. Однак тільки-но вій висловиться,.. його суб'єктивність заспокоюється, і він багато з чим може змиритися. У Франції свобода слова завжди приносила менше небезпеки, ніж встановлена силоміць тиша. В тиші... людина може виношувати будь-які задуми, тоді як при обговоренні вона матиме своєрідний вихід і вдоволення, завдяки чому їй стає легше йти вже второваною стежею». Важко знайти більш цинічне міркування. Гегель широко розчиняє двері своїм чуттям стосовно «суб'єктивної свободи» або, як він інколи пишномовно називає це чуття, «принципу сучасного світу».

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що Гегель цілковито погоджується з Платоном, критикуючи його лише за неспроможність підвести підлеглих до ілюзії «суб'єктивної свободи».

12.44. Дивно, що це огидне прислужництво виявилося аж надто успішливим і що навіть серйозні люди були введені в оману гегелівським діалектичним методом. Для прикладу можна пригадати, що навіть такий критичний і освічений поборник свободи і розуму як Ч. Воен став жертвою гегелівського лицемірства, повіривши в гегелівську «віру в свободу і прогрес, яка, за власним визнанням Гегеля, є суттю його переконань» (див. С. Е. Vaughan. Studies in the History of Political Philosophy, vol. II, 296; курсив мій). Слід визнати, однак, що Воен критикував гегелівську «надмірну схильність до встановленого порядку» (р. 178); він навіть говорив про Гегеля, що «ніхто не міг... бути більш готовим... переконати світ у тому, що найретроградніші і найпридатніші для пригнічення інститути» мають... бути визнані як незаперечно раціональні» (р. 295); проте він довіряв «самому Гегелю» такою мірою, що розглядав подібні твердження Гегеля, як прості «екстравагантності» (р. 295), як «недоліки, які легко вибачити» (р. 182). Окрім того, його сильному і цілком виправданому зауваженню про те, що Гегель «вбачає останнє слово політичної мудрості, наріжний камінь... історії у прусській конституції» (p. 182), не судилося бути опублікованому без протиотрути, яка відновлювала довіру читачів до Гегеля. Справа в тому, що видавець Военових посмертних «Studies», по суті, знищив силу военівських коментарів, додавши свою примітку з посиланням на уривок з праці Гегеля, який, на його думку, був саме тим, що на нього посилався Воен (при цьому він залишив поза увагою уривок з Гегеля, процитований у даному розділі в тексті між примітками 47, 48 та 49), «але, мабуть, цей уривок навряд чи підтверджує военівський коментар».

12.45. Див. прим. 36 до даного розділу. Ця діалектична теорія відмічена у такому ранньому джерелі як «Фізика» (І, 5) Арістотеля.

12.46. Я щиро вдячний Е. Гомбріху, котрий дозволив мені скористатися основними думками його чудової критики мого викладу Гегеля. Із його листа до мене я почерпнув ці основні думки, які виклав у даному абзаці.

Щодо ідеї Гегеля про те, що «Абсолютний Дух маніфестує себе у світовій історії» — див. його «Філософію права», § 259L. Про ідентифікацію Гегелем «Абсолютного Духу» і «Світового Духу» — див. «Філософію права», § 339L. Стосовно його погляду про те, що досконалість — це мета Провидіння, а також стосовно гегелівської критики (кантівського) погляду, згідно з яким плани Провидіння незбагненні, — див. «Філософію права», § 343. (Про досить цікаву контркритику М. Фостера йдеться в прим. 19 до розділу 25.) Щодо гегелівського використання (діалектичних) силогізмів — див., зокрема, «Енциклопедію філософських наук», § 181 («силогізм є раціональне і все є раціональне»); § 198, де держава описана як тріада силогізмів; §§ 575-577, де вся гегелівська система представлена як тріада силогізмів. Відповідно до цих уривків, можна сказати, що «історія» є царством «другого силогізму» (§ 576); див. Selections, 262 та наст. Перша наведена в цьому абзаці цитата почерпнута з розділу III «Вступу» до «Філософії історії» — див. Selections, 348 та наст.; далі йде цитата з «Енциклопедії філософських наук» — див. Selections, p. 262 та наст.; курсив подекуди мій.

12.47. Selections, 442 (останній абзац = WW, XI, 119-120). Остання цитата в цьому абзаці почерпнута з того самого місця.

Стосовно трьох кроків — див. Selections, p. 360, 362, 398 (= WW, XI, 44, 46, 79-80). Див. також гегелівську Philosophy of History (transl. by J. Sibree, 1857, цитується за виданням 1914 року), p. 110: «Схід знав... лише, що один вільний, грецький та римський світ знає, що вільні деякі, германський світ знає, що вільні — всі. Отож, першою політичною формою, яку ми бачимо в історії, є деспотія, другою — демократія та аристократія, третьою — монархія». (Подальші міркування щодо цих кроків — див. Philosophy of History, рр, 117, 260, 354.)

12.48. Наступні три цитати почерпнуті з гегелівської Philosophy of History, p. 429 — Selections, pp. 358, 359 (= WW, XI, 43-44).

Виклад гегелівської позиції у тексті дещо спрощений, адже Гегель спочатку ділить («Phil. of History», p. 356 та наст.) германський світ на три періоди, які він описує (p. 358) як «Царство Отця, Сина і Духа», а потім царство Духа знову поділяється на три періоди, що згадані у тексті.

12.49. Наступні три цитати див. у Philosophy of History, pp. 354, 476, 476-477.

12.50. Див., зокрема, текст до примітки 75 до цього розділу.

12.51. Див., зокрема, примітки 48-50 до розділу 8.

12.52. Див. гегелівську Philosophy of History, p. 418. (Перекладач пише: «германізовані слов'яни».)

12.53. Масарика часом змальовували як «філософа-царя». Але він, звичайно, не був правителем того типу, який сподобався б Платону — адже він був демократом. Він дуже цікавився Платоном, одначе ідеалізував Платона і витлумачував його демократично. Його націоналізм був реакцією на національне гноблення, і він завжди боровся проте крайнощів націоналізму. Можна згадати, що його першою видрукованою чеською мовою працею була стаття про Платонів патріотизм. (Див. біографію Масарика К. Чапека, розділ про його студентський період в університеті.) Чехословаччина Масарика була, ймовірно, однією з найкращих і найдемократичнішнх держав, що коли-небудь існували. Та, незважаючи на це, вона була побудована на принципі національної держави, на принципі, що непридатний у цьому світі. Міжнаціональна федерація у дунайському басейні могла б багато чому запобігти.

12.54. Див, розділ 7. Щодо цитати з Руссо, нижче в цьому абзаці, див. Social Contract, book I, ch. VII (кінець другого абзаца). Щодо гегелівського погляду стосовно доктрини про суверенітет народу див. фрагмент з § 279 з «Філософії права», що наводиться в тексті до примітки 61 до цього розділу.

12.55. Див. гердерівську Modern Political Doctrines (1939), наведену Циммерном, р. 165 і далі. (Уривок, що наведений у моєму тексті, не притаманний для гердерівського порожнього багатослів'я, яке було розкритиковане Кантом.)

12.56. Див, примітку 7 до розділу 9. Стосовно двох цитат з Канта, нижче у цьому абзаці, див. Works (ed. by Е. Cassirer), vol. IV, p. 179 і p. 195.

12.57. Див. Фіхте Briefwechsel (ed. Schuls, 1925), II, p. 100. Лист частково наводив Андерсон в Nationalism, etc. (Див. також Hegemann, Entlarvte Geschichte, 2nd ed., 1934, p. 118.) Другу цитату взято з Anderson, op. cit., p. 34 і наст. Стосовно цитат у наступному абзаці див. op. cit., 36 і далі; курсив мій.

Слід відзначити, що спочатку антинімецькі настрої були звичайними для багатьох засновників німецького націоналізму, що показує, як глибоко коріниться націоналізм у почутті неповноцінності. (Див. примітки 61 і 70 до цього розділу.) Як приклад, Андерсон пише (ор. сіt., 79) про Е. М. Арндта, згодом відомого націоналіста: «Коли Арндт мандрував Європою у 1798-1799 роках, він називав себе шведом, бо, за його словами, ім'я німця «смердить у світі», але, додавав неодмінно, не через вину простих людей». Хегеман правильно наголошує (op. cit., 118), що тогочасні німецькі духовні лідери повстали особливо проти варварства Пруссії, й цитує Вінкельмана, котрий зазначив: «Я б радше був турецьким євнухом, ніж пруссаком», та Лессінга, що сказав: «Пруссія — найбільш рабська країна в Європі». Він посилається на Гете, котрий палко сподівався на те, що підмога прийде від Наполеона. Тож Хегеман, що був ще й автором книжки проти Наполеона, додає: «Наполеон був деспотом... що б ми не говорили проти нього, мусимо визнати, що завдяки своїй перемозі при Ієні він змусив реакційну державу Фрідріха запровадити деякі реформи, що надто припізнилися».

Цікаву думку про Німеччину 1800 року можна знайти в праці Канта «Антропологія з прагматичної точки зору» (l800), в якій він розглядає, хоч і не надто серйозно, національні властивості. Кант пише (Works, vol. VIII, 213, 211, 212; курсив мій) про німця: «Його поганою рисою є схильність до копіювання інших і невисока думка про себе стосовно своєї власної оригінальності... а особливо певна педантична пристрасть до того, щоб ретельно класифікувати себе по відношенню до інших громадян, згідно з системою рангів і привілеїв. У цьому табелі про ранги він невичерпний у вигадуванні титулів і, таким чином, раболіпний з педантизму... З усіх цивілізованих народів німецький підкоряється якнайлегше і якнайтриваліше урядові, за якого йому випадає жити, і більше за всіх він далекий від будь-якого прагнення до перемін і опору існуючому ладу. Його характер — це своєрідна флегматична розсудливість».

12.58. Див. Kant, Works, vol. VIIІ, 516. Кант, який негайно виявив готовність допомогти, коли до нього звернувся Фіхте, невідомий автор у нужді, вагався протягом семи років після анонімної публікації першої книжки Фіхте, щоб висловити свою думку про Фіхте, хоч на нього тиснули з різних боків, приміром, сам Фіхте, котрий удавав із себе виконавця кантівської обіцянки. Зрештою, Кант видрукував «Публічне пояснення щодо Фіхте» як відповідь «на урочисту вимогу рецензента від імені громадськості» висловити свою думку. Він заявив, що, на його погляд, «система Фіхте була цілковито неспроможною» і заперечив будь-який зв'язок із філософією, що складалася з «беззмістовних хитрощів». І після молитви (наведеній у тексті), аби Бог захистив нас від наших друзів, Кант провадить далі: «Адже можуть бути також... обманливі й віроломні друзі, котрі прагнуть нашої загибелі, хоч і говорять мовою доброзичливості; завжди треба бути насторожі, щоб уникнути розставлених ними пасток». Якщо Кант, якнайврівноваженіша, доброзичлива і совіслива людина, мусив сказати такі речі, то ми маємо всі підстави розглядати його судження серйозно. Одначе я досі не зустрічав жодної історії філософії, яка б ясно свідчила, що, на думку Канта, Фіхте був нечесним самозванцем, хоча я бачив багато історій філософії, які намагаються виправдати, наприклад, звинувачення Шопенгауера, натякаючи на його заздрісність.

А проте звинувачення Канта і Шопенгауера ні в якій мірі не є винятковими. А. фон Февєрбах (у листі від 30 січня 1799 рю., див. A. Schopenhauer. Works, vol. V, 102), висловлюється не менш сильно, ніж Шопенгауер. Такої самої думки доходить Шіллер, а також Гете. А Ніколовіус назвав Фіхте «блюдолизом і брехуном». (Див. також ор. cit, pp. 119 і далі).

Дивовижно бачити, що, завдяки змові мовчання, така людяна, як Фіхте, досягла успіху у перекрученні вчення свого «вчителя», всупереч протестам Канта і за життя Канта. Це сталося лише сто років тому і легко може бути перевіреним будь-ким, хто візьме на себе клопіт прочитати листи Канта і Фіхте, а також Кантові публічні заяви. А це показує, що моя теорія про перекручення Платоном учення Сократа ніякою мірою не є такою фантастичною, якою може видатися платонікам, Сократ на той час був мертвий і не залишив після себе листів. (Якби таке порівняння не робило великої честі Фіхте й Гегелю, то можна було б сказати: без Платона не було Арістотеля, а без Фіхте — Гегеля.)

12.59. Див. Anderson, op. cit., p. 13.

12.60. Див. Гегелеву Philosophy of History, 465. Див. також «Філософію права», § 258. Щодо поради Парето див. примітку 1 до розділу 13.

12.61. Див. «Філософію права», § 279. Стосовно наступної цитати див. Selections, 256 (= Encycl., 1870, p. 446). Критика Англії, нижче в цьому абзаці, на ст, 257 (= Encycl., 1870, р. 447). Щодо посилання Гегеля на німецьку імперію див. Philosophy of History, p. 475 (див. також примітку 77 до цього розділу). Почуття неповноцінності, зокрема по відношенню до Англії, і вправне звернення до таких почуттів відіграють значну роль в історії піднесення націоналізму; див. також примітки 57 і 70 до цього розділу. Щодо інших фрагментів про Англію див. наступну примітку і примітку 70 до цього розділу, з також текст. (Слова «мистецтва і науки» виділені курсивом мною.)

12.62. Гегелеве зневажливе звернення до суто «формальних» прав, суто «формальної» свободи, суто «формальної» конституції тощо цікаве, оскільки є можливим джерелом сучасної марксистської критики суто «формальних» демократій, які пропонують суто «формальну» свободу. Див. примітку 19 до розділу 17 і текст.

Кілька характерних фрагментів, у яких Гегель засуджує суто «формальну» свободу тощо, можна тут навести. Всіх їх узято з Philosophy of History (p. 471 ): «(Лібералізм насаджує, на противагу всьому цьому» (тобто прусській «холістичній» реставрації), «атомістичний принцип, який вимагає управління індивідуальними волями, стверджуючи, що всі уряди повинні... мати їхнє (народне) ясне схвалення. Ті, хто обстоює цей формальний бік Свободи — цю чисту абстракцію, — робить геть неможливим заснування будь-якої політичної організації» (р. 474): «Конституція Англії — це комплекс суто партикулярних прав і особистих привілеїв... Ніде немає менше інститутів, що відрізняються справжньою свободою» (на противагу суто формальній свободі), ніж в Англії. З погляду приватного права і свободи власності вони являють собою небачену недосконалість: достатнім доказом цього буде право першородства, що змушує молодших синів з аристократичних родин здобувати (купувати чи в якийсь інший спосіб) собі військові чи духовні посади». Див. далі обговорення Французької Декларації прав людини і кантівських принципів на ст. 462 і наст. із посиланням на те, що це «не що більше, як формальна Воля» і «принцип Свободи», яка «лишилася суто формальною», і порів. це, скажімо, з примітками на ст, 354, які показують, що німецький дух є «справжньою» і «абсолютною» свободою: «Німецький дук є Духом нового світу. Його мета — втілення абсолютної Істини як безмежного самовизначення Свободи, тієї свободи, змістом якої є її власна абсолютна форма». Якби я вжив термін «формальна свобода» у зневажливому розумінні, то міг би застосувати його до гегелівської «суб'єктивної свободи», як він її трактує у «Філософії права», § 317L (що цитувалося наприкінці примітки 43).

12.63. Див. Е. Anderson. Nationalism, etc., p. 279. Щодо Гегелевого посилання на Англію (процитовано в дужках наприкінці цього абзаца) див. Selections, 263 (= Encycl., 1870, p. 452); див. також примітку 70 до цього розділу.

12.64. Ця цитата з «Філософії права», § 331. Щодо наступних двох цитат див. Selections, 403 (=WW XI, 84) і 267 і наст. (=Encycl., 1870, pp. 455-456). Щодо шпати трохи нижче (яка ілюструє юридичний позитивізм) див. Selections, 449 (тобто «Філософію права», § 274). З теорією світового панування пop. також теорію панування і підкорення і теорію рабства, описані в загальних рисах у примітці 25 до розділу 11 і в тексті. Стосовно теорії національних духів, воль або геніїв, що затверджують себе в історії, тобто в історії війн, див. текст до приміток 69 і 77.

У зв'язку з історичною теорією нації пop. такі примітки Ренана (цитовані А. Циммерном у Modem Political Doctrines, p. 190 і наст.): «Забути й — насмілюся сказати — викривити історію — це суттєві фактори у створенні нації (або, як ми тепер знаємо, тоталітарної держави); а отже, просування вперед в історичних дослідженнях часто небезпечне для національності... Отож, сутність нації полягає в тому, що всі індивіди повинні мати багато спільного і багато чого повинні забути». Важко повірити, що Ренан був націоналістом, але він таки ним був, хоч і націоналістом демократичного типу. Його націоналізм типово гегельянський, адже він пише (ст. 202): «Нація — це душа, духовний принцип».

12.65. Геккеля навряд чи можна сприймати всерйоз як філософа чи вченого. Він сам називав себе вільним мислителем, одначе його мислення не було достатньо залежним, щоб перешкодити йому зажадати в 1914 році «таких плодів перемоги»: (1) звільнення від англійської тиранії; (2) вторгнення в британську піратську державу німецького флоту та війська; загарбання Лондона; (3) розділ «Бельгії» і так далі і тому подібне. (У книжці Das Monistische Jahrhundert, 1914, № 31/32, pp. 65 і наст., цитовано в Thus Spake Germany, 1941, p. 270.)

Есе В. Шальмайєра, відзначене премією, називається: «Heredity and Selections in the Life of the Nations». (Див. також примітку 71 до розділу 10, вгорі.)

12.66. Щодо гегельянства Бергсона дав. прим. 25 до цього розділу. Щодо характеристики Шоу релігії творчої еволюції див. Back to Methuselah, останній розділ «Передмови» («Мій особистий внесок у справу»): «...з розвитком концепції Творчої еволюції я побачив, що ми, зрештою, підійшли до віри, яка узгоджується з першою умовою всіх релігій, що коли-небудь сповідувалися людством: а саме, що насамперед і головним чином повинна бути наука метабіології».

12.67. Див. блискучий «Вступ» А. Циммерна до його Modern Political Doctrines, p. XVIII. — Стосовно платонівського тоталітаризму див. текст до примітки 8 до цього розділу. Щодо теорії пана і раба та панування і підкорення див. примітку 25 до розділу 11; див. також примітку 74 до даного розділу.

12.68. Див. A. Schopenhauer. Grundprohleme, 1890, S. XIX.

12.69. Стосовно восьми цитат у цьому абзаці див. Selections, 265, 402, 403, 435, 436, 399, 407, 267 і наст, (=Епсусl., 1870, р. 453, WW, XI, 83, 84, 113-114, 81, 88, Encycl., pp. 455-456). Див. також § 347 у «Філософії права».

12.70. Див. Selections, 435 і наст. (=WW, XI, 114). Щодо проблеми неповноцінності див. також примітки 57 і 61 до цього розділу і текст. Щодо іншого фрагмента про Англію див. примітки 61-63 і текст цього розділу. Дуже цікавий фрагмент («Філософія права», § 290L), що містить класичне формулювання холізму, показує, що Гегель не лише мислив у термінах холізму, колективізму чи влади, а й бачив застосовність цих принципів до організації пролетаріату. «Нижчі класи, — пише Гегель, — залишилися більщ-менш неорганізованими, а втім, украй важливо, щоб вони були організованими, оскільки лише в цей спосіб можуть здобути владу. Без організованості вони лише юрма, скупчення атомів». Гегель у цьому уривку впритул підходить до Маркса.

12.71. Уривок узято з книжки: H.Freyer, Pallas Athene (1935), який було процитовано в А. Коlnаі. The War against the West (1938), p. 417. Я великою мірою завдячую книжці Колнаї, яка зробила можливим для мене цитувати в тій частині цього розділу, що лишилася, значну кількість авторів, котрі інакше були б для мене недоступними. (Одначе я не завжди наслідую переклади Колнаї.)

Шодо характеристики Фрайєра як одного з провідних соціологів сучасної Німеччини див. F. A. von Hayek. Freedom and Economic System (Public Policy Pamphlet № 29, 2nd impression, 1940 § P7 30).

Стосовно чотирьох уривків у цьому абзаці з Гегелевої «Філософії права», §§ 331, 340, 342L (див. також 331 і наст.) і 340, див. Selections, 466, 467, 465, 468. Щодо уривків з «Енциклопедії філософських наук» див. Selections. 260 і наст. ( = Епсусl., 1870, pp. 449-450). (Останнє процитоване речення є іншим варіантом першого речення з § 546.) Щодо уривка з Г. фон Трайтчке див. Thus Spake Germany (1941), p. 60.

12.72. Див. «Філософію права», § 257, тобто Selections, 443. Щодо наступних трьох цитат див. «Філософію права», §§ 334 і 339L, тобто Selections, 467. Стосовно останньої цитати в цьому абзаці див. «Філософію права» Гегеля, §§ 330L і 333.

12.73. Див. Selections, 365 (=WW, XI, 49); курсив частково мій. Щодо наступної цитати див. Selections, 468, тобто «Філософію права», § 340.

12.74. Процитовано в книжці Колнаї. op. cit., 418. — Щодо Геракліта див. текст до примітки 10 до розділу 2. Стосовно Гайзера див. Колнаї, loc. cit.; див. також теорію Гегеля про рабство, згадану в примітці 25 до розділу 11. Щодо заключної цитати цього абзаца див. Selections, 467, тобто «Філософія права», 334. Щодо «війни оборонної», яка перетворюється у «війну загарбницьку», див. op. cit., § 326.

12.75. Щодо всіх уривків з Гегеля у цьому абзаці див. Selections, 426 і наст. ( = WW. XI, 105-106); курсив мій. Щодо іншого уривка, в якому постулюється, що всесвітня історія мусить взяти гору над мораллю, див. «Філософію права», § 345. Стосовно Е. Майєра див. закінчення примітки 15 (2) до розділу 10.

12.76. Див. «Філософію права», § 317 і наст.; nop. Selections, 461. Ті самі фрагменти див. у § 316: «Громадська думка в тому вигляді, в якому вона існує, є безперервним самозапереченням». Див. також § 301, тобто Selections, 456 і § 318L. (Стосовно інших поглядів Гегеля на громадську думку див. також текст до примітки 84 до цього розділу.) Щодо зауваження Гайзера див. Колнаї, op, cit., 234.

12.77. Див. Selections, 464, 465 стосовно уривків з «Філософії права», §§ 324 і 324L. Щодо наступних фрагментів з «Філософії історії» див. Selections, 436 і наст. (=WW, XI, 114-115), Характерне продовження наступного за процитованим уривка: «...природно мертвий сам по собі, як наприклад німецькі імперські міста, німецький імперський устрій». Пор. примітку 61 до цього розділу і текст.

12.78. Див, «Філософію права», §§ 327L і 328, тобто Selections, 465 і наст.; курсив мій. Щодо зауваження про порох див. «Філософію історії» Гегеля, ст. 419.

12.79. Щодо цитат з Кауфмана, Банзе, Людендорфа, Шелера, Фрайєра, Ленца і Юнга див. Колнаї, op. cit., 411, 411 і наст., 412, 411, 417, 411 і 420. Цитату з Фіхте взято з Addresses to the German Nation (1808), нім. видання 1871 p. (видане І. Г. Фіхте), p. 49 і наст.; див. також A. Zimmern. Modern Political Doctrines, 170 і наст. Уривок із Шпенглера взято з його «Занепаду Заходу», 1, ст. 12. Щодо уривка з Розенберга див. його «Myth of the Twentieth Century» (1935), p. 143; див. також мою примітку 50 до розділу 8 і M.Rader. No Compromise (1939), 116.

12.80. Див. Kolnai, op. cit., 412.

12.81. Див. Caird, Hegel (1883), p. 26.

12.82. Koinai, op. cit., 438. — Стосовно уривків з Гегеля див. Selections, 365 і наст., курсив частково мій; див. також примітку 84 до цього розділу. Щодо слів Е. Кріка див. Kolnai, op. cit., 65 і наст., а також Е. Кrіeck. National Political Education (in German, 1932, p. 1; цитовано в Thus Spake Germany, p. 53).

12.83. Див. Selections, 268 (= Encycl., 1870, p. 456); Щодо Штапеля див. Kolnai, op. cit., 292 і наст.

12.84.. Щодо Розенберга див. Kolnai, op. cit., 295. Стосовно поглядів Гегеля на громадську думку див. також текст до примітки 76 до цього розділу. Щодо уривків, процитованих у цьому абзаці, див. «Філософію права», § 318L. тобто Selections, pp. 461 (курсив мій), 375, 377, 378, 367/368, 380, 368. 364, 388, 380 (=WW, XI, 59, 60, 60, 60-61, 51-52, 63, 52, 48, 70-71, 63; курсив частково мій. (Щодо гегелівського вихваляння емоцій і пристрастей та самозацікавленості див. також текст до примітки 82 до цього розділу.

12.85. Щодо висловлювання Беста див. Kolnai, op. cit., 414 і наст. Стосовно цитат з Гегеля див. Selections, 464 і наст., 464, 465, 437 (=WW, XI, 115, варта уваги подібність до Бергсона), 372. (Уривки з «Філософії права» взято з §§ 324, 324L, 327L.) Стосовно зауваження про Арістотеля див. «Політика», VII, 15, 3 (1334 а).

12.86. Щодо цитати із Штапеля див. Kolnai, op. cit., 255-257.

12.87. Див. Selections, p. 100: «Якщо я заперечую всі визначення об'єкта, то залишається ніщо». Стосовно гайдеггерівського What is Methaphysic? див. Carnap I. Erkenntnis, 2, 229. З приводу відношення Гайдеггера до Гуссерля і Шелера див. J. Kraft, From Husserl to Heidegger (1957). Гайдеггер визнає, що його сентенції є безглуздими: «Питання і відповідь стосовно «ніщо» є самі по собі нісенітними», пише він (див. Erkenntnis, 2, 231). Що можна було б сказати з точки зору вітгенштайнівського Tractatus проти такої філософії, яка визнає, що каже нісенітницю, але глибокозначну нісенітницю? (Див. примітку 51 (1) до розділу 11.) У книжці G. Schneeberger. Nachlese zu Heidegger, 1962, міститься зібрання документів про політичну активність Гайдеггера.

12.88. Щодо цих цитат з Гайдеггера див. Kolnai, op. cit., 221, 313. Стосовно поради Шопенгауера опікунові див. Works, vol. V, p. 25 (примітка).

12.89. Щодо Ясперса див. Kolnai, op. cit., 270 і наст. Колнаї (ст. 282) називає Ясперса «молодшим братом Гайдеггера». Я не можу з цим погодитись. Адже, на противагу Гайдеггеру, Ясперс, безсумнівно, написав книжки, які містять багато цікавого, навіть такі, що містять багато заснованого на досвіді, скажімо, «General Psycho-Pathology». І я можу процитувати тут кілька уривків з його ранньої праці «Psychology of World-Views» (вперше надрукованій у 1919 p.; я цитую за третім німецьким виданням 1925 року), які показують, що ясперівський світогляд був достатньо розвинутий, у всякому разі до того, як Гайдеггер почав писати. «Для того, щоб уявити собі життя людини, необхідно побачити, як вона живе в цей Момент. Момент — це єдина реальність, реальність у собі, в житті душі. Прожитий момент є Останнє, Теплокровне, Безпосереднє, Живе, Тілесне, Тотальність Реального, єдина Конкретна Річ... Людина знаходить Існування і Абсолют, зрештою, лише в Моменті.» (р. 112). (З розділу «Ставлення ентузіаста», ст. 112): «Де б не був Ентузіазм абсолютним спонукальним мотивом, тобто де б не жили ним у Дійсності й заради Дійсності й усе ще нехтували небезпекою і ризикували всім, можна говорити про Героїзм: про героїчну Любов, героїчну Боротьбу, героїчну Працю тощо. § 5. Ставлення ентузіаста є Любов...» (Підрозділ 2, ст. 128): «Співчуття не є Любов'ю...» (ст. 127): «Ось чому Любов жорстока, безжалісна; і ось чому справжній Закоханий вірить у Любов лише тоді, коли вона така» (ст. 256 і далі): «III. Одиничні маргінальні ситуації... (А) Боротьба. Боротьба є основною формою всього Існування... Реакції на маргінальні ситуації Боротьби такі:... 2. Брак розуміння людиною того факту, що Боротьба — Остаточна: людина ховається...» І так далі. Ми завжди бачимо ту саму картину: істеричний романтизм, сполучений з брутальним варварством і професійним педантизмом у підрозділах і підпідрозділах.

12.90. Див. Kolnai, op. cit., 208.

Щодо мого зауваження про «філософію гравця» див, О. Spengеr. The Hour of Decision. Germany and World-Historical Evolution. — German ed., 1933, p, 230; процитовано у Thus Spake Germany, 28: «Він, чий меч здобуває перемогу тут, буде повелителем світу. Гральні кості тут, готові для цієї величезної гри. Хто наважиться їх кинути?»

Для філософії гангстерів, мабуть, ще характерніша книжка дуже талановитого автора Е. фон Саломона. Я наведу кілька уривків із цієї книжки, The Outlaws (1930; уривки взято із ст. 105, 73, 63, 307, 73, 367): «Сатанинська пристрасть! Хіба в мене нема рушниці?... Перша пристрасть людини — це руйнування — Вони стріляли геть неперебірливо, просто тому, що це була чудова розвага... Нас не обтяжує ні план, ні метод, ні система... Ми не знали, чого бажали, а що знали, того не бажали.. Моєю найбільшою пристрастю завжди було руйнування». І там інше. (Див. також W. Hcgemann, op. cit., 171).

12.91. Див. Kolnai, op. cit., 313.

12.92. Щодо цитати з Ціглера див. Kolnai, op. сіt., 398.

12.93. Цю цитату взято з Шопенгауера, Grundprobleme (4th ed., 1890). Вступ до першого видання (1840), p. XIX. — Гегелеве зауваження про «найпіднесенішу глибину» (або «найвивищенішу глибину») почерпнуто з Jahrbuecher der wissenschaftlichen Literatur, 1827, № 7; воно цитується Шопенгауером, op. cit. — Завершальну цитату взято з Шопенгауера, op. cit., XVIII.


    1. Каталог: authors
      authors -> Товаришки оповідання І
      authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
      authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
      authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
      authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
      authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
      authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
      authors -> Від матки до альцгеймера


      Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   40   41   42   43   44   45   46   47   ...   58


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка