Відкрите суспільство та його вороги



Скачати 12,46 Mb.
Сторінка50/58
Дата конвертації11.03.2019
Розмір12,46 Mb.
1   ...   46   47   48   49   50   51   52   53   ...   58

Прим. до розд. 19


19.1. Див. Capital, 846 — Н. о. М., 403 — ME, 23, 717.

19.2. Уривок узято з «Маніфесту Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса. (Див. Н. о. М., 31 = GA, Series I, vol. VI, 533 — ME, 4, 416-417.)

19.3. Див. Capital, 547 — H. o. M„ 560 (де цей фрагмент цитує Ленін) — ME, 23, 476.

Слід зауважити щодо застосування терміну «концентрація капіталу» (який я перекладаю в тексті як «концентрація капіталу в руках небагатьох» ).

У третьому виданні «Капіталу» (див. Capital, 689 і наст. — ME, 23, 593) Маркс запроваджує такі відмінності: (а) під нагромадженням капіталу він має на думці просто зростання в абсолютній величині засобів виробництва, скажімо, в межах певного регіону; (б) під концентрацією капіталу він має на увазі (689-690; — ME, 23, 593-594) звичайне зростання капіталу в руках окремих капіталістів, зростання, що постає із загальної тенденції до нагромадження і що дає капіталістам владу над робітниками, число яких збільшується; (в) під централізацією він розуміє (див. р. 691 — ME, 23, 595) таке зростання капіталу, що відбувається завдяки експропріації одних капіталістів іншими («один капіталіст побиває багатьох капіталістів»).

У другому виданні «Капіталу» Маркс ще не проводив різниці між концентрацією і централізацією, він вживав термін «концентрація» у двох значеннях — (б) і (в). Щоб побачити різницю, ми читаємо в третьому виданні (Capital, 691 — ME, 23, 595): «Це — власне централізація на відміну від нагромадження і концентрації». У другому виданні в тому самому місці читаємо: «Це — власне концентрація на відміну від нагромадження». Одначе таку зміну було зроблено не у всій книжці, а лише в кількох фрагментах (зокрема, pp. 690-693 і 846 — ME, 23, 594-597 і 717). У фрагменті, що його цитовано в тексті, порядок слів лишається таким самим, як і в другому виданні. В уривку, що цитується в тексті, якого стосується примітка 15 цього розділу (р. 846, — ME, 23, 717-718), Маркс замінив «концентрацію» на «централізацію».

19.4. Див. Н. о. М., 123; курсив мій = К. Marks. Der Achtzehnte Brumaire des Louis Bonaparte. — Wien— Berlin, 1927, 28— 29;— (ME, 8): «Переможницею вийшла буржуазна республіка. На її боці стояли фінансова аристократія, промислова буржуазія, середні верстви, дрібні буржуа, армія, організований у мобільну гвардію люмпен-пролетаріат, інтелігенція, попи й сільське населення. Паризький пролетаріат мав на своєму боці лише самого себе».

Щодо неймовірно наївного твердження Маркса про «сільських виробників» див. також примітку 43 до розділу 20.

19.5. Див. текст до примітки 11 до розділу 18.

19.6. Див. цитату в примітці 4 до цього розділу, зокрема посилання на середній клас і на «інтелігенцію».

Щодо «люмпен-пролетаріату» див. те саме місце, а також Capital, 711 і наст. — (ME, 23, 610). (Цей термін перекладено в англійському виданні, як «tatterdemalion or slum proletariat» — «пролетаріат голодранців».)

19.7. Щодо значення терміна «класова свідомість» у Марксовому розумінні див. закінчення підрозділу 1 у розділі 16.

Окрім можливого розвитку пораженських настроїв, як вказується в тексті, існують й інші явища, спроможні підірвати класову свідомість робітників і призвести до роз'єднання всередині робітничого класу. Ленін, приміром, вказує, що імперіалізм може розколоти робітників, пропонуючи їм розділити свої прибутки з ними. Він пише (Н. о. М., = V. I. Lenin, L. L. L„ Imperialism, The Highest State of Capitalism, vol. XV, 96 — Ленін, 27, 369): «...В Англії тенденція імперіалізму розколювати робітників і посилювати опортунізм серед них, породжувати тимчасове загнивання робітничого руху виявилась набагато раніше за кінець XIX і початок XX століття». Див. також примітку 40 до розділу 20.

Г. Б. Паркес справедливо зазначає у своєму прекрасному дослідженні Marxism — A Post Mortem, 1940 (надрукованому також під назвою «Marxism — An Autopsy»), що не виключається можливість експлуатування споживача підприємцями спільно з робітниками. За умов протекціоністської чи монополістської промисловості вони можуть ділити прибутки. Така можливість показує, що Маркс перебільшує антагонізм інтересів робітників і підприємців.

І нарешті слід зазначити, що тенденція більшості урядів додержуватися лінії найменшого опору може мати такий наслідок. Оскільки робітники та підприємці є найкраще організованими і політично наймогутнішими групами в суспільстві, то сучасні уряди легко схиляться до того, щоб задовольнити ці групи за рахунок споживача. Вони можуть робити це з чистим сумлінням, оскільки переконають себе в тому, що роблять добру справу, встановлюючи мир між найантагоністичнішими класами суспільства.

19.8. Див. текст до приміток 17 і 18 до цього розділу.

19.9. Деякі марксисти навіть насмілюються стверджувати, що насильствена соціальна революція викликала б набагато менше страждань, ніж постійні лиха, притаманні тому, що вони називають «капіталізмом». (Див. L. Laurat. Marxism and Democracy. Translated by Fitzgerald. — London, 1940; p. 38, примітка 2; Лорат критикує Сіднея Хука, що той дотримується таких поглядів у своїй праці «Towards an Understanding of Marx».) Ці марксисти, одначе, не наводять наукового обгрунтування такій оцінці або, грубо кажучи, такому надзвичайно безвідповідальному зразку оракульської претензійності.

19.10. «Адже саме собою зрозуміло, — каже Енгельс про Маркса, пам'ятаючи Гегеля, — що, коли речі та їхні взаємостосунки розглядають не як постійні, а як ті, що перебувають у процесі змін, то й їхні мислені відображення, поняття також зазнають змін і перетворень; їх не втискають в закостенілі визначення, а розглядають у їхньому історичному, відповідно логічному процесі створення» (F. Engels. Preface to Das Kapital, III/I, p. XVI — ME, 25, ч. 1, 16).

19.11. Ця відповідність не точна, тому що часом комуністи визнають більш помірковану теорію, особливо в тих країнах, де цієї теорії не додержуються соціал-демократи. Див., наприклад, текст до примітки 26 до цього розділу.

19.12. Див, примітки 4 і 5 до розділу 17 і текст, а також примітку 14 до цього розділу і пop. з примітками 17 і 18 до цього розділу та текстом.

19.13. Існують, зрозуміло, й інші позиції між цими двома, і є також більш помірковані марксистські позиції: зокрема, так званий «ревізіонізм» Е. Бернштейна. Він, по суті, геть відкидає марксизм. Бернштейнівська позиція є нічим іншим, як захистом суто демократичного і ненасильственого робітничого руху.

19.14. Такий розвиток поглядав Маркса є, звичайно, інтерпретацією, але не дуже переконливою. Справа в тому, що Маркс був не дуже послідовним і застосовував терміни «революція», «влада», «насильство» тощо з постійною двозначністю. Такий його погляд був частково обумовлений тим, що історія за його життя не розвивалася відповідно до його плану. Вона відповідала марксистській теорії, оскільки якнайвиразніше проявила тенденцію руху від того, що Маркс назвав «капіталізмом», тобто від політики невтручання. Маркс часто із задоволенням посилався на цю тенденцію, скажімо, в своїй «Передмові» до першого видання «Капіталу». (Див, цитату в примітці 16 до цього розділу, див. також текст.) З іншого боку, та сама тенденція (у напрямку до інтервенціонізму) призвела до покращання долі робітників, усупереч марксистській теорії, і, таким чином, зменшила ймовірність революції. Вочевидь, що Марксові вагання й двозначне витлумачення свого власного вчення є наслідком цієї ситуації.

Для ілюстрації цього моменту можна навести два уривки, один із ранньої, другий з пізньої праці Маркса. Перший уривок узято із «Звернення Центрального комітету до Спілки комуністів», 1850 (див. Н. о. М., рр, 60 і далі — Labour Monthly, September, 1922, 136 і далі). Уривок цікавий тим, що сповнений практичності. Маркс припускає, що робітники разом із буржуазними демократами перемогли у боротьбі проти феодалізму і встановили демократичний режим. Маркс наполягає, що після досягнення цього бойовим девізом робітників мусить стати вигук: «Безперервна революція!» Що це означає, докладно пояснено (р, 66 — ME, 7, 237): «Вони повинні діяти в такому напрямку, щоби безпосереднє революційне збудження не було знову придушене відразу після перемоги. Навпаки, вони повинні його підтримувати, наскільки це тільки можливо. Вони не лише не повинні виступати проти так званих ексцесів, проти випадків народної помсти по відношенню до ненависних осіб чи офіційних будівель, з якими пов'язані лише прикрі спогади, вони повинні не тільки терпіти ці виступи, а й узяти на себе керівництво ними» (див. також примітку 35 (1) до цього розділу і примітку 44 до розділу 20).

Більш поміркований фрагмент, що контрастує з вищенаведеним, можна взяти з Марксового твору Address to the First International. — Amsterdam, 1872: див. L. Law at. op. cit., p. 36) — (ME, 18, 129): «Ми не заперечуємо, що існують такі країни, як Америка, Англія, і якби я краще знав ваші заклади, то, можливо, додав би до них і Голландію, в яких робітники можуть досягти своєї мети мирними засобами. Втім, не в усіх країнах справа стоїть саме так». Щодо цих більш поміркованих поглядів див. також текст до приміток 16-18 до цього розділу.

Але цілковиту плутанину, якщо казати коротко, можна знайти у заключній частині «Маніфесту Комуністичної партії», де містяться два суперечливі твердження, що їх відділяє лише одне речення: (1) «Одним словом, комуністи всюди підтримують всякий революційний рух, спрямований проти існуючого суспільного і політичного ладу». (Сюди треба включити й Англію, приміром.) (2) «Нарешті, комуністи всюди добиваються об'єднання і порозуміння між демократичними партіями всіх країн». Щоб цілковито все заплутати, наступне речення проголошує: «Комуністи вважають за ганьбу приховувати свої погляди і наміри, вони відкрито заявляють, що їх цілі можуть бути досягнені тільки насильственим поваленням всього існуючого суспільного ладу» — (ME, 4, 441). (Демократичний лад не складає винятку.)

19.15. Див. Capital, 846 = Н. о. М., 403 і наст, — ME, 23. 717-718. (Щодо терміну «централізація», що він замінив у третьому виданні термін «концентрація» з другого видання, див. прим. 3 до цього розділу. Стосовно перекладу «their capiitalist cloak becomes a straight jacket» («вони стають несумісні з їх капіталістичною оболонкою»), то слід зауважити, що більш дослівний переклад міг бути таким»: «they become incompatible with their capitalist wrapper» («вони стають несумісні з їхньою капіталістичною обгорткою»), або трохи вільніше: «їхня капіталістична оболонка стає непридатною» — «their capitalist cloak becomes intolerable».

Цей фрагмент перебуває під сильним впливом гегелівської діалектики, про що свідчить продовження фрагмента. (Гегель часом називав антитезу запереченням тези, а синтез — «запереченням заперечення».) «Капіталістичний спосіб привласнення, — пише Маркс, — ...є першим запереченням індивідуальної приватної власності, заснованої на особистій праці. Однак капіталістичне виробництво породжує з необхідністю природного процесу своє власне заперечення. Це — заперечення заперечення. Воно відновлює... індивідуальну власність на основі... спільного володіння землею і... засобами виробництва» (ME, 23, 717-718). (Щодо докладнішого діалектичного висновку про походження соціалізму див. примітку 5 до розділу 18.)

19.16. Такого погляду Маркс додержувався у «Передмові до першого видання «Капіталу» (Capital, 865 — ME, 23, 12), де він зазначає: «Однак... прогрес не підлягає сумніву... Представники англійської корони за кордоном заявляють... що... в усіх культурних державах Європейського континенту... радикальна зміна в існуючих відносинах між капіталом і працею така ж відчутна і така ж неминуча, як в Англії... Пан Уейд, віце-президент Сполучених Штатів Північної Америки, оголосив на публічних зборах: після скасування рабства на порядок денний стає радикальна зміна відносин капіталу і відносин земельної власності». (Див. також примітку 14 до цього розділу.)

19.17. Див. «Передмову Енгельса до першого англійського видання «Капіталу» (Capital, 887 — ME, 23, 36). Цей уривок наводиться більш повно у примітці 9 до розділу 17.

19.18. Див. лист Маркса до Гайндмана від 8 грудня 1880 p. — (MЕ, 34, 339), див. книжку Н. Н. Hyndman. The Record of an Adventurous Life (1911), p. 283. Див. також L. Laurat, op. cit., 239. Можна навести цитований уривок повніше: «На Ваші слова про те, що Ви не поділяєте поглядів моєї партії по відношенню до Англії, я можу тільки заперечити, що ця партія вважає англійську революцію не необхідною, але — згідно з історичними прецедентами — можливою. Якби неминуча еволюція перейшла в революцію, то в цьому були б винними не тільки правлячі класи, а й робітничий клас». (Зверніть увагу на двозначність цієї позиції.)

19.19. Г. Паркес у книжці «Marxism — A Post Mortem», p. 101 (див. також pp. 106 і далі) висловлює такий самий погляд. Він наполягає на тому, що марксистська «віра в те, що капіталізм не можна реформувати, не зруйнувавши його», є одним із характерних догматів марксистської теорії нагромадження. «Прийміть будь-яку іншу теорію, — пише він, — і стане можливим трансформувати капіталізм шляхом поступових реформ».

19.20. Див. закінчення «Маніфесту Комуністичної партії» (Н. о. М., 59 = GA, Series 1, vol. VI, 557 — ME, 4, 441): «Пролетарям нічого втрачати... крім своїх кайданів. А здобудуть вони весь світ».

19.21. Див. «Маніфест Комуністичної партії» (Н. о. М., 45 = GA, Series І, vol. VI, 545 — ME, 4, 429-430). Фрагмент цитується більш повно в тексті, якого стосується примітка 35 до цього розділу. Останню цитату в абзаці взято з «Маніфесту Комуністичної партії» (Н. о. М., 35 = GA, Series І, vol. VI, 536 — ME, 4, 419-420). Див. також примітку 35 до цього розділу.

19.22. Однак соціальні реформи рідко проводяться під тиском тих, хто бідує. Великою мірою на громадську думку можуть впливати релігійні рухи — я включаю сюди й утилітаристський рух — і видатні особистості (такі, як Діккенс). А Генрі Форд відкрив, на подив усіх марксистів і багатьох «капіталістів», що підвищення заробітної платні може давати користь роботодавцю.

19.23. Див. примітки 18 і 21 до розділу 18.

19.24. Див. Н. о. М., 37 = GA, Series I, vol. VI, 538 — (ME, 4, 421).

19.25. Див. «Держава і революція» (Н. о. М., 756 = V.I.Lenin, State and revolution, 77 — Ленін, 33, 94). Ось цей фрагмент повністю: «Демократія має величезне значення у боротьбі робітничого класу проти капіталістів за своє визволення. Однак демократія зовсім не є межею, що її не перейдеш, а лише одним з етапів на шляху від феодалізму до капіталізму і від капіталізму до комунізму».

Ленін наполягає, що демократія означає тільки «формальну рівність» (Ленін, 33, 94). Див. також Н. о. М. 834 (= V. I. Lenin. The Proletarian Revolution and the Renegate Kautsky, L. L. L. vol. XVHI, 34 — Ленін, 37, 227), де Ленін використовує цей гегелівський доказ суто «формальної» рівності проти Каутського, який приймає «формальну рівність, що її «демократія» капіталізму проголошує»... і що є шахрайством, яке «розкриває... облудність, лицемірство капіталізму».

19.26. Див. Н. В. Parkes. Marxism — A Post Mortem, p. 219.

19.27. Такий тактичний хід узгоджується з «Маніфестом Комуністичної партії», де проголошується, що комуністи (ME, 4, 441) «всюди добиваються об'єднання і порозуміння між демократичними партіями всіх країн», та водночас, що «їх цілі можуть бути досягнені тільки насильственим поваленням всього існуючого суспільного ладу», включаючи й демократичний лад.

Та цей тактичний хід узгоджується також з програмою Комуністичного Інтернаціоналу 1928 року, адже в ній сказано (Н. о. М., 1036; курсив мій = The Programme of the Communist International. — London, Modern Books Ltd., 1932, 61): «Визначаючи тактичну лінію, кожна Комуністична партія мусить враховувати конкретну внутрішню і зовнішню ситуацію... Партія визначає гасла... з метою організації... мас у якомога ширших масштабах». Але цього не можна досягти, не використовуючи повною мірою постійну двозначність терміна революції.

19.28. Див. Н. о. М„ 59 і 1042 = GA, Scries I, vol. VI, 557 і The Programme of the Communist International, p. 65 — ME, 4, 441, а також закінчення примітки 14 до цього розділу. (Див. також примітку 37.)

19.29. Це не цитата, а парафраз. Див., приміром, фрагмент із «Передмови Енгельса до першого англійського видання «Капіталу», наведений у примітці 7 до розділу 17. Див. також L. Laurat, op. cit„ p. 240.

19.30. Перший з двох фрагментів був наведений у L. Laurat. loc. cit., щодо другого див. Н. о. М., 93 (= Karl Marx. The Class Struggle in France 1848-1850. Introduction by F. Engels. Cooperative Publishing Society of Foreign Workers in the USSR. — Moscow, 1934, 29). 1934, p. 29; курсив мій — ME, 22, 518.

19.31. Енгельс певною мірою усвідомлював, що мусив змінити тактику, оскільки «Історія показала, що і ми й усі, хто мислив, як ми, були неправі» (Н. о. М., 79 = Karl Marx. Die Klassenkampfe in Frankreich, Vorwaerts. — Berlin, 1890, 8 — ME, 22, 483). Але він усвідомлював головним чином одну помилку — що вони з Марксом переоцінили швидкість суспільного розвитку. Що розвиток відбувався, по суті, в іншому напрямку, він ніколи не визнавав, хоч і нарікав на це. Див. текст до приміток 38-39 до розділу 20, де я наводжу Енгельсове парадоксальне нарікання на те, що «робітничий клас насправді все більше й більше обуржуазнюється».

19.32. Див. примітки 4 і 6 до розділу 7.

19.33. Вони можуть бути збереженими також і з іншої причини, наприклад, через те, що влада тирана залежить від підтримки певних груп підданих. Але це не означає, що тиранія мусить бути владою класу, як сказали б марксисти. Адже навіть якщо тиран вимушений підкупати певну групу поселення, дарувати їй економічні чи інші переваги, це не значить, що його примушує до цього саме ця група або що вона може вимагати цих переваг і здобувати їх по праву. Якщо не існує інститутів, що дають змогу тій групі проводити в життя свій вплив, то тиран може позбавити переваг, якими користувалася ця група, й шукати підтримки в іншої групи.

19.34. Див. Н. о. М., 171 (= Karl Marx. Civil War in France. Introduction by F. Engels. Martin Lawrence. — London, 1933, 19 — ME, 22, 190). (Див. також H. о. M., 833 = The Proletarian Revolution, 33-34 — Ленін, 37, 214.)

19.35. Див. H. о. М., 45 (= GA, Series I, voL VI, 545 — ME, 4,429). Див. також примітку 21 до цього розділу. Пор. з наступним уривком з «Маніфесту Комуністичної партії» (Н. о. М, 37 = GA, Series I. voL VI, 538) — (ME, 4, 421): «Найближча мета комуністів... завоювання пролетаріатом політичної влади».

(1) Тактична порада, що обов'язково приведе до поразки в битві за демократію, докладно викладена Марксом у його «Зверненні Центрального комітету до Спілки комуністів» (Н. о. М., 67 = Labour Monthly, September, 1922, 143 — ME, 7, 234); див. також примітку 14 до цього розділу і примітку 44 до розділу 20. Маркс пояснює тут позицію, що її слід зайняти, коли досягнуто демократії, по відношенню до демократичної партії, з якою, згідно з «Маніфестом Комуністичної партії» (див. примітку 14 до цього розділу), комуністи повинні знаходити «об'єднання і згоду». Маркс каже: «Одним словом, з першої ж миті перемоги необхідно спрямовувати недовіру вже не проти переможеної реакційної партії, а проти своїх колишніх союзників» (тобто демократів).

Маркс вимагає, щоб «озброєння всього пролетаріату рушницями, карабінами, гарматами і бойовими припасами було проведено негайно» і щоб робітники спробували «організуватися у вигляді самостійної пролетарської гвардії, з командирами та власним генеральним штабом». Мета полягає в тому, щоб «буржуазно-демократичні уряди не лише негайно втратили підтримку робітників, а й побачили б себе із самого початку під наглядом і загрозою влади, за якою стоїть уся маса робітників».

Зрозуміло, що така політика обов'язково зруйнує демократію. Вона обов'язково підбурить уряд проти тих робітників, котрі не готові твердо додержуватися закону, а намагаються управляти за допомогою погроз і зброї. Маркс намагається виправдати свою політику через пророцтво (Н.о. М., 68 і 67 = Labour Monthly, September, 1922, 143 — ME, 7, 234): «Щойно нові уряди до певної міри зміцняться, миттєво розпочнеться їхня боротьба проти робітників», і він провадить далі: «Але для того, щоб енергійно і грізно виступити проти цієї партії» (тобто демократів), «яка почне зраджувати їх з першої ж години перемоги, робітники повинні бути організованими й озброєними». Гадаю, що його тактика може призвести саме до того огидного наслідку, який Маркс провіщає. Вона може справдити його історичне пророцтво. Справді, якби робітники діяли в такий спосіб, то кожен демократ у Марксовому розумінні мусив би (навіть якби, і зокрема якби, він і прагнув підтримати справу пригноблених) приєднатися до тих, кого Маркс називає зрадниками робітників, і боротися проти тих, хто намагається зруйнувати демократичні інститути для захисту особистості від милості тиранів і Великих диктаторів.

Я можу додати, що наведеш уривки є відносно ранніми висловлюваннями Маркса і що більш пізні його думки були певною мірою іншими, принаймні більш невизначеними. Але це не применшує того факту, що ці ранні фрагменти мали тривалий вплив і що вони часто діяли на шкоду всій справі.

(2) У зв'язку з пунктом (б) тексту в книжці можна навести уривок з праці Леніна (Н. о. М., 828 = The Proletarian Revolution, 30 — Ленін, 37, 221-222): «Робітники чудово знають і відчувають, бачать і сприймають, що буржуазний парламент — чужий заклад, знаряддя гноблення пролетарів буржуазією, заклад ворожого класу, експлуататорської меншості». Зрозуміло, що ці слова не надихали робітників на захист парламентської демократії від зазіхань фашистів.

19.36. Див. В. І. Ленін. «Держава і революція» (Н. о. М., 744 = State and Revolution, 68 — Ленін. 33, 84): «Демократія... для багатих — ось такий демократизм капіталістичного суспільства... Маркс чудово ухопив цю суть капіталістичної демократії... сказавши: «пригнобленим раз на кілька років дозволяють вирішувати, який саме з представників пригноблюючого класу... буде придушувати їх!» Див. також примітки 1 і 2 до розділу 17.

19.37. Ленін пише в «Дитячій хворобі лівизни в комунізмі» (Н. о. М., 884 і наст., курсив мій = V. I. Lenin. Left-Wing Communism, An Infantile Disorder. L. L. L., vol. XVI, 72-73 — Ленін, 41, 69-70): «Треба всі сили, всю увагу зосередити на такому кроці... на відшукуванні переходу чи підходу до пролетарської революції. Пролетарський авангард ідейно завойований... Однак від цього ще досить далеко до перемоги... щоб справді весь клас, справді широкі маси трудящих і пригноблених капіталом дійшли до такої позиції, для цього самої пропаганди, самої агітації недостатньо. Для цього потрібен власний політичний досвід цих мас. Такий — основний закон усіх великих революцій... Треба було відчути на власній шкірі... всю неминучість диктатури крайніх реакціонерів... як єдиної альтернативи по відношенню до диктатури пролетаріату, щоб рішуче повернути до комунізму».

19.38. Як і слід було чекати, одна з двох марксистських партій намагається перекласти провину за свою невдачу на другу; одна звинувачує другу в політиці катастроф і, в свою чергу, звинувачується другою у підтримці віри робітників у можливість перемоги в боротьбі за демократію. Досить кумедно, що сам Маркс дав докладний опис, який змальовує кожну подробицю цього методу накидання звинувачення на обставини й особливо на конкурентну партію за власну невдачу. (Цей опис був спрямований, зрозуміло, проти опозиційної лівацької фракції того часу.) Маркс пише (Н. о, М., 130; курсив у заключному реченні мій — V. I. Lenin, The Teachings of Karl Marx, L. L. L,, vol. I, 55 — ME, 8, 137): «Їм нема потреби надто суворо зважувати свої власні засоби. Їм варто тільки дати сигнал — і народ з усіма своїми невичерпними засобами кинеться на гнобителів. Однак якщо виявляється, що їхні інтереси не зацікавлюють, що їх сила є безсилля, то винні тут або шкідливі софісти» (вочевидь, інша партія), «що розколюють єдиний народ на різноманітні ворожі табори... або все повалилося через якусь деталь виконання, або, нарешті, непередбачена випадковість призвела цього разу до невдачі. В будь-якому випадку демократ» (або антидемократ) «виходить із найганебнішої поразки таким самим незаплямованим, яким невинним він туди ввійшов, виходить із зміцнілим переконанням, що він мусить перемогти, що не він сам і його партія повинні облишити стару точку зору, а, навпаки, обставини мусять дорости до нього».

19.39. Я кажу «радикальне крило», оскільки цю історицистську інтерпретацію фашизму як неминучої стадії у невблаганному розвитку приймали і обстоювали ті групи, що були поза лавами комуністів. Навіть деякі з керівників віденських робітників, які виявили героїчний, але запізнілий і погано організований опір фашизму, щиро вірили в те, що фашизм був необхідним кроком в історичному розвитку на шляху до соціалізму. Хоч якою мірою вони ненавиділи фашизм, вони відчували обов'язок вважати навіть фашизм кроком уперед, що наближає народ, який страждає, до кінцевої мети.

19.40. Див. уривок, що цитувався в примітці 37 до цього розділу.


    1. Каталог: authors
      authors -> Товаришки оповідання І
      authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
      authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
      authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
      authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
      authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
      authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
      authors -> Від матки до альцгеймера


      Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   46   47   48   49   50   51   52   53   ...   58


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка