Відкрите суспільство та його вороги



Скачати 12,46 Mb.
Сторінка53/58
Дата конвертації11.03.2019
Розмір12,46 Mb.
1   ...   50   51   52   53   54   55   56   57   58

Прим. до розд. 24



24.1. У даному випадку я вживаю термін «раціоналізм» на противагу не «емпіризму», а «ірраціоналізму». У своєму творі «Логічна структура світу» Карнап зазначає (R. Carnap. Der Logisehe Aufbau der Welt. B.Schlaschtensee, 1926, p. 260): «Слово «раціоналізм» у сучасному розумінні часто означає... протилежність ірраціоналізму».

Використовуючи термін «раціоналізм» саме так, я цим самим не стверджую, що інакше використання цього терміна, а саме — на противагу емпіризму — важить менше. Навпаки, я переконаний, що ця опозиція характеризує одну з найцікавіших проблем філософії. У даному разі, однак, я не збираюся заторкати цю проблему. Як на мене, для позначення протилежності емпіризму краще використовувати інший термін — скажімо, «інтелектуалізм» чи «інтелектуальний інтуїціонізм» замість «раціоналізму» в картезіанському розумінні. Слід зазначити принагідно, що я не визначаю терміни «розум» і «раціоналізм». Я використовую їх як позначки чи ярлики і слідкую за тим, аби від використання цих слів нічого не залежало. Див. розділ 11, зокрема прим. 50. (Стосовно посилання на Канта — див. прим. 56 до розділу 12 та відповідний текст.)

24.2. * Якраз це я і намагався зробити у своїй статті «Про раціональну теорію традиції» (Towards a Rational Theory of Tradition // The Rationalist Annual, 1949, pp. 36 та наст.), а згодом у книжці Conjectures and Refutations, p. 120 та наст. *

24.3. Див. Платон. «Тімей», 51 е (див. також перехресні посилання в прим. 33 до розділу 11).

24.4. Див. розділ 10, зокрема прим. 38-41 та відповідний текст.

У Піфагора, Геракліта, Парменіда і Платона містичні і раціоналістичні елементи перемішані. Зокрема, Платон, незважаючи на те значення, яке він надавав «розуму», залучив до своєї філософії могутню домішку ірраціоналізму, що вона майже витіснила раціоналізм, успадкований ним від Сократа. Це дало змогу неоплатонікам спиратися у своєму містицизмі на Платона, а пізніший містицизм почерпнув свої ідеї саме з цих джерел.

Можливо, що це випадковість, однак і її не слід лишати поза увагою: культурна межа між Західною Європою і районами Центральної Європи, які приблизно збігаються з територіями, що не перебували під правлінням Римської імперії Августа, а отже, не могли користуємся римським добробутом, тобто римською цивілізацією, — ця межа зберігається ще й досі. Ці «варварські» райони надто схильні до містицизму, хоча його винайшли і не на цих територіях. Бернард Клервоський здобув найбільшої популярності у Німеччині, де пізніше процвітав Екхард разом зі свого школою, а також Бьоме.

Набагато пізніше Спіноза, котрий намагався поєднати картезіанський інтелектуалізм з містичними тенденціями, іще раз відкрив теорію містичної інтелектуальної інтуїції, яка, незважаючи на жорсткий опір Канта, призвела до посткантіанського зростання «ідеалізму», до Фіхте, Шеллінга та Гегеля. Практично весь сучасний ірраціоналізм навертає до цих останніх, як про це коротко зазначалося в розділі 12. (Див. також прим, 6, 19-32, 58 до даного розділу, прим, 32-33 до розділу 11, а також перехресні посилання на містицизм, наведені у цих розділах.)

24.5. Про «механічну діяльність» — див. прим. 21 та 22 до даного розділу.

24.6. Я пишу «відкинути припущення» для того, щоб позначити такі погляди: 1) припущення буде хибним; 2) воно буде ненауковим (або неприйнятним), хоча випадково може виявитися й істинним; 3) припущення буде «нісенітним» або «таким, що позбавлене значення» у тому розумінні цих понять, яке використовується, наприклад, у «Трактаті» Вітгенштайна (див. прим. 51 до розділу 12 та прим. 8(2) до даного розділу).

У зв'язку з розмежуванням «критичного» і «некритичного» раціоналізму слід зазначити, що вчення Дунса Скота, так само як і Канта, можна інтерпретувати як близьке до «критичного раціоналзму». (Я маю на увазі їх вчення про «примат волі», яке може бути витлумачене як примат ірраціонального вирішення.)

24.7. У цій, а також у наступній примітці я висловлю кілька зауважень про парадокси, зокрема, про парадокс брехуна. Однак перед тим варто було б зазначити, що так звані «логічні» або «семантичні» парадокси більше не є простими іграшками логіків. Вони стали важливими не лише для розвитку математики, а й для інших інтелектуальних сфер. Існує певний зв'язок між цими парадоксами і такими проблемами, як парадокс свободи, який, як стало зрозуміло (див. прим. 20 до розділу 17 та прим. 4, 6 до розділу 7), має велике значення у політичній філософії. У пункті 4 даної примітки буде стисло показано, що різні парадокси суверенітету (див. прим. 6 до розділу 7 та відповідний текст) надто подібні до парадоксу брехуна. Я не наводитиму ніяких коментарів щодо сучасних методів вирішення цих парадоксів (або радше — щодо методів конструювання мов, позбавлених таких парадоксів), адже це виходить далеко за межі нашого дослідження.

(1) Парадокс брехуна можна сформулювати по-різному. Наведу один із способів такого формулювання: припустімо, що хтось якогось дня говорить таке: «Все, що я сказав сьогодні, — брехня» або точніше: «Всі висловлювання, що їх я зробив сьогодні, — брехливі» і після цього решту дня він більше нічого не говорить. І якщо тепер ми запитаємо себе, чи істинне те, що сказав цей чоловік, то виявимо: якщо припустити, що все сказане ним — істинне, то, беручи до уваги те, що він сказав, мусимо визнати, що сказане ним є брехнею. Якщо ж виходити із того, що сказане ним було брехнею, то, беручи до уваги те, що він сказав, мусимо зробити висновок, що все сказане ним — істинне.

(2) Парадокси інколи називають «протиріччями». Однак це — очевидна помилка. Звичайне протиріччя (або самосуперечливе висловлювання) є просто логічно хибним висловлюванням, як-от: «Платон був учора щасливий і він не був учора щасливий». Якщо ми визнаємо таке висловлювання хибним, то не матимемо ніяких подальших ускладнень. Однак щодо парадокса ми не можемо визнати його ні істинним, ні хибним без подальших ускладнень.

(3) Існують, однак, висловлювання, близькі до парадоксів, які насправді є лише самосуперечностями. Для прикладу візьмемо висловлювання: «Всі висловлювання — хибні». Якщо ми визнаємо це твердження істинним, то, беручи до уваги те, про що в ньому йдеться, ми дійдемо висновку, що воно хибне. Однак, якщо припустити, що воно хибне, то ми не матимемо ніяких ускладнень, адже таке припущення приведе нас лише до того висновку, що не всі висловлювання є хибними або, інакше — що існують певні висловлювання (принаймні одне висловлювання), яке є істинним. А такий результат є для нас цілком безпечним, адже з нього не випливає, що наше початкове висловлювання є істинним. (З нього не випливає, що ми насправді можемо сконструювати мову вільну від парадоксів, в якій «Всі висловлювання хибні» або «Всі висловлюваная істинні».)

Незважаючи на той факт, що дане висловлювання, а саме: «Всі висловлювання є хибними» насправді парадоксом не є, його можна назвати дещо інакше — «однією з форм парадоксу брехуна», адже між ними існує певна подібність. І дійсно, давньогрецьке формулювання цього парадоксу (крітянин Епіменід сказав: «Всі крітяни завжди брешуть») є насправді не парадоксом, а радше «формою парадоксу брехуна», тобто радше протиріччям, ніж парадоксом. (Див. також наступну примітку та прим. 54 до даного розділу і відповідний текст.)

(4) А тепер варто було б кількома словами означити подібність парадоксу брехуна і різноманітних парадоксів суверенітету, скажімо принципу, згідно з яким правити повинні кращі з кращих, наймудріші або ті, що складають більшість. (Див. прим. 6 до розділу 7 та відповідний текст.)

Е. Ленгфорд описав різноманітні способи побудови парадоксу брехуна, серед яких є і такий: розглянемо два твердження, висловлені двома різними людьми — А та В:

А: «Те, що каже В, — істинне».

В: «Те, що каже А, — хибне».

Застосовуючи описаний вище метод, ми легко переконаємося, що кожне з цих тверджень — парадоксальне. А тепер розглянемо такі два твердження, перше з яких є принципом, згідно з яким правити мають наймудріші:

(A) Принцип стверджує: «Те, що кажуть наймудріші в (В), має стати законом».

(B) Наймудріші стверджують: «Те, що стверджується принципом (А), не повинно стати законом».

24.8. (1) Те, що принцип усунення всіх передбачень є «формою парадоксу брехуна» у тому розумінні, як його викладено в прим. 7 (3) до даного розділу, а відтак, є принципом самосуперечливим, добре видно, якщо описати його так: нехай філософ починає із сприйняття на віру принципу — «Всі принципи, що їх сприймають без доказів, є неприйнятними». Зрозуміло, що визнавши цей принцип істинним, ми маємо зробити висновок, що він — неприйнятний. (Протилежне припущення не спричинить жодних ускладнень.) Зауваження щодо «захисту досконалості» звертає на звичайну критику цього принципу, висунутого, скажімо, Гуссерлем. Дж. Лейрд (Recent Philosophy. 1936, p. 121) писав щодо цього принципу, що він є «визначального рисою філософії Гуссерля. Успіх цієї філософії можна було б поставити під сумнів, адже передбачення можуть закрастися і до цієї філософії». Я цілком погоджуюся з цими словами, однак застереження викликає таке висловлювання Лейрда: «Усунення всіх передбачень може бути надійним захистом досконалості, недосяжної у недосконалому світі». (Див. також прим. 5 до розділу 25.)

(2) Можна розглянути ще декілька «принципів», які, згідно з прим. 7(3) до даного розділу, є «формою парадоксу брехуна», а отже, є самосуперечливими.

(а) 3 погляду соціальної філософії надто цікавим є такий «принцип соціологізму» (та аналогічний до нього «принцип історизму»): «Будь-яке твердження не е абсолютно істинним, а всі твердження є неминуче відносними, залежними від соціального (або історичного) середовища їх автора». Зрозуміло, що згадані міркування (прим. 7(3) до даного розділу) ми можемо застосовувати тут практично без змін, адже якщо ми зробимо висновок, що вказаний принцип істинний, із цього випливає, що він не є істинним, а лише «відносним, залежним від соціального чи історичного середовища його автора». Див. також прим. 53 до даного розділу та відповідний текст.

(б) Аналогічні приклади можна зустріти і в «Трактаті» Вітгенштайна. Одне з вітгенштайнівських тверджень передбачає (більш повно воно цитоване в прим. 46 до розділу 11): «Сукупністю всіх істинних тверджень є... сукупність всіх природничих наук». А що це твердження не належить до природничих наук (радше, не належить до метанауки, себто теорії, що займається дослідженням науки), то з цього випливає, що воно стверджує власну неістинність, а отже, є суперечливим.

Окрім того, зрозуміло також, що це твердження порушує власний принцип Вітгенштайна, проголошений у його «Трактаті» (Tractate Logico-Philosophicus, p. 57): «Жодне твердження не може стверджувати бодай що-небудь про себе самого...»

* Втім, навіть цей останній принцип, який я позначу літерою «W», виявляється однією з форм парадоксу брехуна і стверджує власну неістинність. (Ось чому, всупереч думці Вітгенштайна, він навряд чи може бути еквівалентом, скороченням або замінником «теорії типів», тобто теорії Рассела, створеної для усунення парадоксів, яку він відкрив, розділивши всі вирази, що мають форму тверджень, на три класи: істинні твердження, хибні твердження та вирази, позбавлені значення або псевдотвсрдження.) Відтак, переформулюймо принцип Вітгенштайна W:

(W+) Кожен вираз (зокрема той, що має форму твердження), який має посилання на самого себе — своє власне ім'я або індивідну змінну, значеннями якої є елементи класу, до якого він сам належить, — такий вираз не є твердженням, а є безглуздим виразом або псевдотвердженням.

Тепер припустімо, що W+ є істинним. Зважаючи на той факт, що цей принцип є певним виразом і що він має посилання на увесь клас виразів, ми приходимо до висновку про те, що W+ не може бути твердженням, а отже, a fortiori не є істинним.

Отож, припущення про те, що принцип W+ істинний — неприйнятне. Цей принцип не може бути істинним. Проте це ще не означає, що даний принцип повинен бути хибним, адже обидва припущення — про те, що він хибний і про те, що це безглуздий (або нісенітний) вираз — не приводять нас до будь-яких ускладнень.

Очевидно Вітгенштайн міг би сказати, що розумів це сам, коли писав (op. cit., p. 189:, див. прим. 51 (1) до розділу 11): «Мої твердження можна пояснити так: той, хто зрозумів мене, насамкінець усвідомлює їх безглуздість...» У будь-якому разі ми можемо припустити, що він був схильний характеризувати W+ радше як безглуздий, ніж як хибний. Натомість я переконаний, що цей принцип є не безглуздим, а просто хибним. Точніше: я переконаний, що в кожній формалізованій мові (в такій, скажімо, де можуть бути сформульовані нерозв'язані твердження Геделя), яка має засоби для того, аби говорити про свої власні вирази і в якій маємо назви класів виразів, такі як «твердження» та «нетвердження», формалізація тверджень, що подібно до W+ стверджують свою власну безглуздість, є самосуперечливою, а не безглуздою і не парадоксальною. Така формалізація буде твердженням, яке має значення, принаймні тому, що має у собі твердження про те, що кожен вираз певного типу не є твердженням (тобто правильно збудованою формулою). Таке твердження буде істинним або хибним, але не безглуздим, адже бути (чи не бути) правильно збудованими твердженнями — властиво виразам. Наприклад, висловлювання: «Всі вирази є безглуздими» буде самосуперечлнвим, а не парадоксальним. Таким самим буде і вираз «Вираз «х» є безглуздим», якщо ми підставимо заміть «х» назву або ім'я цього виразу. Модифікуючи ідею Дж. Фіндлея, можна сказати:

Вираз, одержаний за допомогою заміни змінної у виразі: «Вираз, одержаний за допомогою заміни змінної «х» у даному виразі на ім'я цього виразу, не є твердженням» на ім'я цього виразу, не є твердженням.

Те, що ми зараз написали, є самосуперечлнвим твердженням. (Якщо написати двічі «є хибним твердженням» замість «не є твердженням», то ми одержимо парадокс брехуна. Якщо ми напишемо «є твердженням, яке неможливо довести», то ми одержимо твердження Геделя у редакції Дж. Фіндлея.)

Підіб'ємо деякі підсумки. Всупереч першому враженню, ми зрозуміли, що теорія, яка передбачає власну безглуздість, насправді є не безглуздою, а хибною, бо предикат «безглуздий» на відміну від предиката «хибний» не призводить до виникнення парадоксів. Ось чому теорія Вітгенштайна є не безглуздою, а саме хибною (чи точніше, самосуперечливою).

(3) Деякі позитивісти стверджували, що потрійний поділ усіх мовних виразів на класи — (І) істинні твердження; (II) хибні твердження; (III) безглузді вирази (або, радше, вирази, які не є правильно збудованими твердженнями) — є більш-менш «природним», таким, що забезпечує елімінацію парадоксів та метафізичних систем з причин їхньої безглуздості. Викладені нижче міркування доводять, що дана трихотомія — недостатня.

Скажімо, підпорядкований генералові головний офіцер контррозвідки має три коробки, позначені як: «(І) «коробка для генерала»; (II) «коробка для ворога» (доступна для ворожих шпигунів); (III) «непотрібні папери». І цей офіцер має таку інструкцію: всю інформацію, яка надходить до 12 години, розподіляти по цих трьох коробках, залежно від того, чи виявляється вона (1) істинною, (II) хибною або (III) безглуздою.

Протягом певного часу цей офіцер одержує інформацію, яку легко розподіляти (серед іншого, в ній є істинні твердження теорії натуральних чисел тощо, а також деякі твердження логіки, такі як L: «Із великої кількості істинних тверджень не можна вивести ніякого хибного твердження»)/ Останнє донесення М, яке прибуло за якусь хвилину до 12 години, трохи збентежило офіцера, бо в ньому зазначалося: «Із численних тверджень, що вже покладені або ще будуть покладені до коробки з написом «коробка для генерала», не можна вивести твердження "0=1"». Спершу головний офіцер контррозвідки подумає: а чи не покласти це донесення М у коробку (II). Однак усвідомивши, що кладучи М до коробки (II), він тим самим надасть ворогові істинну інформацію, офіцер вирішить покласти М до (І).

Однак такий рішенець виявиться величезною помилкою. Спеціалісти в галузі символічної логіки (експерти логістики?) зі штабу генерала, займаючись формалізацією (та «арифметизацією») змісту генеральської коробки, побачать, що в ній є безліч тверджень, що стверджують власну несуперсчливість. А це, згідно з другою теоремою Геделя про розв'язність, має приводити до виникнення суперечності, в результаті чого твердження «0=1» виявляється таким, що його можна виводити із численних тверджень, які надходять генералові і про які наперед відомо, що вони — істинні.

Для подолання цієї перешкоди необхідно визнати той факт, що вказаний вище трихотомічний поділ — необгрунтований принаймні для звичайних мов. З теорії Тарського зрозуміло, що навіть будь-яка кількість коробок, не зможе допомогти подолати цю перешкоду.

Отож, ми зрозуміли, що «безглуздість» у розумінні «відсутність приналежності до правильно збудованих формул», безперечно, є індикатором «безглуздої розмови», себто розмови, у якій «слова, що не мають будь-якого значення, претендують на глибину і серйозність». Розуміння того, що метафізика має саме такий характер, є основною тезою позитивістів. *

24.9. * Як виявилося, існували певні ускладнення, пов'язані з так званою «теорією індукції», які підштовхнули Уайтхеда до нехтування аргументів, уміщених у книжці «Процес і реальність» (А. N. Whitehead. Process and Reality, I960). Див. також прим. 35-37 до даного розділу. *

24.10. Це моральне рішення, а не просто «справа смаку», адже воно не є справою приватною, а впливає на інших людей та їхнє життя. (Щодо протиставлення проблеми естетичного смаку і проблем моралі — див. текст до прим. 6 до розділу 5 та розділ 9, зокрема текст до прим. 10-11.) Рішення, яке ми мусимо прийняти, є надто важливим з огляду на те, що «навчений», котрий уже прийняв рішення, діє як інтелектуальний опікун по відношенню до тих, хто ще не прийняв такого рішення.

24.11. Я вважаю, що найбільша сила християнства — у зверненні переважно не до абстрактних спекуляцій, а до уяви, почерез конкретне змалювання людських страждань.

24.12. Кант, великий поборник рівноправності, аналізуючи моральні рішення, підкреслював позитивний бік людської нерівності. У різноманітності та індивідуальності людських характерів і думок він вбачав одну з головних умов як морального, так і матеріального прогресу.

24.13. Натяк на книжку О. Гакслі «Відважний новий світ» (A. Huxley. Brave New World).

24.14. Стосовно різниці між фактами та рішеннями або вимогами — див. текст до прим. 5 та наст., що міститься в розділі 4. Про «мову політичних вимог» (або пропозицій) у розумінні Л. Дж. Рассела — див. текст до прим. 41-43, розділ 6 та прим. 5 (3) до розділу 5.

Я схильний до думки про те, що теорія природженої інтелектуальної рівності всіх людей — хибна. Однак, якщо такі люди як Нільс Бор стверджують, що на формування індивідуальних розбіжностей має вплив виключно оточення, а також оскільки не існує експериментальних даних для вирішення цього питання, ця теорія є «ймовірно хибною» — це мабуть усе, що можна сказати.

24.15. Див., наприклад, уривок із «Політика» Платона, процитований в прим. 12 до розділу 9. Див. також уривок із «Держави», 409 е-410 а. Після слів (409 b та с) про «суддю... доброго тому, що у нього добра душа», Платон продовжує (409 е та наст.): «Чи збираєшся ти узаконити лікарів і суддів... які опікуються тими громадянами, чий фізичний та духовний стан — добрий і здоровий? Тих, хто має негаразди з фізичним здоров'ям, вони просто залишать помирати. А тих, хто від природи має недобру і невигойну душу — уб'ють». — «Так, адже саме так буде краще для обох — для тих. хто страждає цими недугами, і для держави».

24.16. Див. прим. 58 до розділу 8 та прим. 28 до розділу 10.

24.17. Прикладом тут може слугувати Г. Уеллс, котрий дав чудову назву першому розділу своєї книжки «Здоровий глузд війни і миру» — «Дорослим людям не потрібні вожді» (The Common Sense of War and Peace, 1940, ch. 1: Grown Men Do Not Need Leaders). (Див. також прим. 2 до розділу 22.)

24.18. Щодо проблеми терпимості і парадокса терпимості — див. прим. 4 до розділу 7.

24.19. «Світ» — не раціональний, але завдання науки полягає в тому, щоб раціоналізувати його. «Суспільство» — не раціональне, але завдання соціального інженера полягає в тому, щоб раціоналізувати його. (Це, звичайно, не означає ні того, що він має «спрямовувати» це суспільство, ні того, що бажано мати централізоване або колективне «планування».) Природна мова — не раціональна, але наше завдання полягає в тому, щоб раціоналізувати її або принаймні зберегти її стандарти зрозумілості. Таку позицію можна схарактеризувати як «прагматичний раціоналізм». Цей прагматичний раціоналізм ставиться до некритичного раціоналізму та ірраціоналізму так само, як до них ставиться критичний раціоналізм. Некритичний раціоналізм може стверджувати, що світ — раціональний, а завдання науки полягає лише в тому, щоб відкрити цю раціональність, тоді як ірраціоналіст може наполягати на тому, що світ, будучи у своїй основі ірраціональним, має досліджуватися за допомогою почуттів і пристрастей (або за допомогою нашої інтелектуальної інтуїції), а не за допомогою наукових методів. На відміну від них, прагматичний раціоналізм може, визнаючи те, що світ — не раціональний, вимагати, аби ми підпорювали або підпорядковували його розумові, так як це тільки можливо. Те, що я називаю «прагматичним раціоналізмом», можна схарактеризувати словами Карнапа (Der Logische Aufbau, etc., 1928, p. VI) як «підхід, який у всьому намагається домогтися ясності, однак визнає, що зв'язок між явищами життя ніколи не стане зрозумілим для нас уповні, ніколи не стане цілковито раціональним».

24.20. Щодо проблеми про стандарти зрозумілості нашої мови — див. попередню примітку, а також прим. 30 до розділу 12.

24.21. Індустріалізація і поділ праці були піддані критиці, наприклад, Тойнбі (див. A. Study of History. vol. I, pp. 1 та наст.). Тойнбі скаржиться (р. 4), що «„інтелектуальні робітники" західного світу змушені служити престижеві індустріальної системи.» А коли вони намагалися «опрацювати» ці матеріали у своїх «ремісницьких» чи «напівремісницьких» статтях, то часто зверталися до поділу праці...» В іншому місці (с. 2) Тойнбі зазначає щодо наукової періодики по фізиці: «Ці видання є індустріальною системою «у книжковій формі», з її поділом праці та максимальним безперервним випуском статей, механічно зроблених на неопрацьованому матеріалі». (Курсив мій.) Так само як і гегельянець Дільтей, Тойнбі підкреслює (с. 3, прим. 2), що духовні науки мають принаймні триматися осторонь цих методів. (Він цитує слова Дільтея, який писав: «Реальні категорії... ніколи не бувають у науках про дух такими самими, як і в науках про природу».)

Інтерпретація Тойнбі поділу праці у науці видається такою ж помилковою, як і спроба Дільтея намацати прірву між методами природничих і соціальних наук, Те, що Тойнбі називає «поділом праці», можна схарактеризувати радше як співробітництво та взаємний критицизм. Див. текст до прим. 8 та наст. до розділу 23, а також коментар Макмаррі щодо співробітництва в науці, наведений у даному розділі, — текст до прим. 26. (Стосовно антираціоналізму Тойнбі — див. також прим. 61 до розділу 11.)

24.22. Див. Adolf Кеller. Church and State on the European Continent, Beckly, Social Service Lecture, 1936. Я щиро вдячний п-ові Л. Веббу за те, що він звернув мою увагу на цей цікавий уривок.

24.23. Щодо морального футуризму як різновиду морального позитивізму — див. розділ 22 (зокрема, текст до прим. 9 та наст.).

Слід звернути увагу на той факт, що всупереч сучасній моді (див. прим. 51 та наст. до розділу 11), я намагався серйозно поставитися до зауважень Келлера і розглянути їхню істинність, замість того, щоб відкинути їх як безглузді, як цього вимагає позитивістська мода.

24.24. Див. прим. 70 до розділу 10 та відповідний текст, а також прим. 61 до розділу 11.

24.25. Див. Євангеліє від св. Матвія: «Стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас в одежі овечій, а всередині — хижі вовки. По їхніх плодах ви пізнаєте їх». (Матв., 7, 15-16).

24.26. Ці два уривки взяті з J. Macmurray. The Clue to History, 1938, pp. 86 та 192. (Про те, в чому я не згоден з Макмаррі, — див, текст до прим. 16 у розділі 25.)

24.27. Див. книжку: L. S. Stebbing. Philosophy and the Physicists, а також моє коротеньке зауваження щодо гегельянства Джинса у статті «What is Dialectic?» (Mind, 1940, 49, p. 420), пізніше передрукованій в «Conjectures and Refutations», p. 330.

24.28. Див., наприклад, прим. 8-12 до розділу 7 та відповідний текст.

24.29. Див. розділ 10, зокрема закінчення цього розділу, себто прим. 59-70 та відповідний текст (див. іще посилання на Мак-Таггарта в прим. 59 до розділу 10). Див. також примітки до «Вступу», прим. 33 до розділу 11 та прим. 36 до розділу 12, прим. 4, 6 та 58 до даного розділу. Окрім того, див. твердження Вітгенштайна (цитоване в прим. 32 до даного розділу) про те, що споглядання чи відчуття світу як обмеженого цілого є містичним відчуттям.

Книжка Олдоса Гакслі «Сірий кардинал» (A. Huxley. Grey Eminence), про яку багато говорилося і яка присвячена містицизмові та його ролі у політиці, цікава передовсім тим, що її автор абсолютно не усвідомлює того, що викладена ним історія про містика і політика отця Жозефа цілковито спростовує основну тезу самої книжки. А теза ця полягає в тому, буцімто навчання містиці — це єдина з відомих форм навчання, яка здатна захистити людей, дати їм моральне та релігійне підґрунтя, якого так потребують люди, котрі мають змогу впливати на політику. Проте викладена автором історія отця Жозефа показує, як, незважаючи на своє містичне навчання, отець Жозеф впадає у гріх — звичайнісінький гріх можновладців — і виявляється нездатним йому опиратися; абсолютна влада повністю його розбещує. Таким чином, єдине історичне свідоцтво, доскіпливо обговорюване автором, спростовує його ж тезу, що, однак, не бентежить самого автора.

24.30. F. Kafka. The Great Wall of China, English transl. by Е. Muir, 1933, p. 236.

24.31. Див. також прим. 19 до даного розділу.

24.32. L. Wittgenstein. Tractatus Logico-Philosophicus, p. 187: «Містичне полягає не в тому, як світ є, а в тому, що вік є. — Споглядання світу sub specie aeterni [з погляду вічності] — це споглядання його як обмеженого цілого. — Відчуття світу як обмеженого цілого є відчуттям містичним». Відтак зрозуміло, що містицизм Вітгенштайна — містицизм типово холістський. — Про це свідчать також інші уривки з його праці (lос. cit.), скажімо, такий: «Щось невимовне справді існує. Воно виявляє себе. Воно — це містичне». Див, критику цих поглядів Карнапом (R. Carnар. Logical Syntax of Language, 1937, p. 314 та наст.). Див. також прим. 25 до розділу 25 та відповідний текст. Див. також прим. 29 до даного розділу і наведені в ньому перехресні посилання.

24.33. Див. розділ 10, зокрема прим. 40, 41. Племінну та езотеричну тенденцію такого типу можна проілюструвати цитатою з Г. Блюхера (див. A. Kolnai. The War against the West, p. 74; курсив мій): «Християнство є підкреслено аристократичним переконанням, вільним від моралі і нездатним до навчання. Християни пізнають один одного по зовнішньому вигляду. В людському суспільстві вони утворюють групу, яка ніколи не страждала від взаємного нерозуміння і яку не розуміє ніхто, крім членів самої групи. Вони складають таємну спілку. Окрім того, та любов, якою оперують у християнстві, осяювала колись і поганські храми. Така любов не має нічого спільного з винаходом іудеїв — так званою любов'ю до людей або любов'ю до ближнього». Інший приклад можна почерпнути з Е. фон Саломона, а саме — з його книжки «The Outlaws» (цитованої також у прим. 90 до розділу 12; цитату, що наведена нижче, почерпнуто зі с. 240; курсив мій): «Ми миттєво пізнали один одного, хоча прийшли із різних кінців рейху, підхоплені вітром битв і небезпеки».

24.34. Це зауваження не слід сприймати в історицистському розумінні. Я не збираюся робити пророцтва з приводу тієї ролі, яку цей конфлікт відіграватиме у майбутньому. Скажу тільки, що ми здатні засвоїти лише таке: існує проблема співвідношення науки і релігії чи не існує — у будь-якому разі це не є суттєвим моментом порівняно з проблемою релігій зла, таких як тоталітаризм і расизм, з якими ми спіткаємося у своєму житті.

24.35. Я маю на увазі Principia Mathematica by Whitehead and Russell (У Process and Reality Уайтхед зазначав, що передмова в обох виданнях цієї книжки належить Расселу (р. 10, прим. 1).

24.36. Див. посилання на Гегеля (а також багатьох інших філософів, таких як Платон та Арістотель) у книжці: А. N. Whitehead. Process and Reality, p. 14.

24.37. A. N. Whitehead, op. cit., p. 18 та наст.

24.38. Див. Кант, додаток до «Пролегоменів» (Works, ed., by Cassier, vol, IV, 132 та наст.) Стосовно перекладу терміну «драна ковдра» — див. англійське видання кантівських «Пролегоменів» (ed. by P. Carus, 1902 та 1912, p. IV).

24.39. Див. A. N. Whitehead. Process and Reality, p. 20 та наст.

Стосовно позиції «прийми або облиш», яка описана в наступному абзаці, — див. прим. 53 до розділу 11.

24.40. Див. А. N. Whitehead, op. cit., 429. Дві інші антитези такі: «Сказати, що світ іманентний Богові — так само справедливо, як і сказати, що Бог іманентний ситові... Сказати, що Бог творить світ — так само справедливо, як і сказати, що світ творить Бога». Це надто нагадує німецького містика Шеффлера (Агелуса Силезіуса), котрий писав: «Я такий великий, як Бог. Бог — такий же маленький, як і я. Я не можу без нього, так само, як і він не може без мене».

Щодо мого зауваження в цьому абзаці тексту про те, що я не зрозумів думки автора — слід зазначити, що я написав це з великою нехіттю. Критика типу «я не зрозумів» перетворює будь-яку дискусію на різновид дешевого і небезпечного спорту. Я написав ці слова лише тому, що (незважаючи на всі мої зусилля) я дійсно не зрозумів думки Уайтхеда.

24.41. Див. лист Канта до Мендельсона 8 квітня 1766 року (Works, ed., by Cassier, vol. IX, 56 та наст.).

24.42. Див. A. Toynbee. A Study of History, vol, VI, 536 та наст.

24.43. Тойнбі зазначає (op. cit., 537) щодо «традиційно ортодоксальної свідомості», що з погляду такої свідомості «наше дослідження буде ударом по уявленнях про історичність євангельських оповідей про Ісуса Христа». Він стверджує (op. cit., 538), що Бог виявляє себе як у поезії, так і в істині. Згідно з його теорією «Бог виявляє себе у фольклорі».

24.44. Продовжуючи застосовувати методи Тойнбі до нього самого, можна запитати, а чи не є його книжка «Study of History», яка за задумом мала складатися з тринадцяти томів, тим самим, що він називав tour de force — «історичним дослідженням тилу багатотомних серій, опублікованих Кембриджським університетом», створення яких він блискуче порівнює (vol. І, р. 4) з «чудовими тунелями, мостами, греблями, лайнерами, крейсерами і. хмарочосами». Можна також запитати, а чи не є tour de force Тойнбі, зокрема створення того, що він називає «машиною часу», втечею в минуле? (Див., зокрема, медієвізм Тойнбі, про який ішлося в прим. 61 до розділу 11. Див. далі прим. 54 до даного розділу.)

24.45. Досі я ознайомився лише з шістьома томами. Ейнштейн — один із небагатьох, згаданих у цьому творі.

24.46. А. Toynbee, op. cit., vol. II, p. 178.

24.47. A. Toynbee, op. cit, vol. V, p. 581 та наст.: курсив мій.

У зв'язку із згаданою в тексті незгодою Тойнбі з теорією Маркса, зокрема з «Маніфестом Комуністичної партії», слід зазначити, що у своїй праці він пише: «Більшовики або представники більшості в Російській соціал-демократичиій партії перейменували себе в Російську Комуністичну партію (на честь Паризької комуни 1871 року) в березні 1918 року...» Аналогічне зауваження див. у цьому томі праці Тойнбі — прим. 1, р. 582.

Проте це не так. Зміну назви запропонував Ленін на партійній конференції у квітні 1917 року. Див. Н. о. М., р. 783, а також р. 787. Така зміна була пов'язана із тим, що «Маркс та Енгельс називали себе комуністами», а також із тим, що в основу своєї стратегії більшовики поклали «Маніфест Комуністичної партії».

24.48. Див. працю Енгельса «Розвиток соціалізму від утопії до науки» (див. прим. 9 до розділу 13). Стосовно двох історичних джерел комунізму Маркса (архаїзм Платона та, можливо, Піфагора, а також «Діянь святих апостолів», на які вплинув цей архаїзм) — див., зокрема, прим. 29 до розділу 5, а також прим. 30 до розділу 4, прим. 30-36 до розділу 6, прим. 3 та 8 до розділу 13 та відповідний текст.

24.49. A. Toynbee, op. cit., vol. V, p. 587.

24.50. Див. розділ 22, зокрема текст, до якого належать прим. 1-4, а також закінчення цього розділу.

24.51. Цей уривок не є винятком. Тойнбі часто висловлює свою повагу до «вердикту історії». З його теорією узгоджується також і те «положення християнства... що Бог виявляє себе в історії». Цю «неопротестантську доктрину» (як її називає К. Барт) ми обговорюватимемо в наступному розділі. (Див., зокрема, прим. 12 до даного розділу.)

Щодо тлумачення Маркса, викладеного Тойнбі, — слід зазначити, що на формування його підходу марксизм таки вплинув. Тойнбі пише (ор. cit., vol. 1, p. 41, прим. 3): «Не одна з думок Маркса стала популярною серед людей, які відкидали марксистські догми». Ця заява пов'язана, зокрема, з використанням терміну «пролетаріат». Однак вона має відношення не лише до використання термінів.

24.52. A. Toynbee, op. cit., vol. III, p. 476. Наведений уривок навертає до vol. 1, part 1, A The Relativity of Historical Thought. (Проблему «відносності» історичної думки ми обговорюватимемо в наступному розділі.) Чудовий зразок ранньої критики історичного релятивізму (та історицизму) — див. Я. Sidgwick. Philosophy — Its Scope and Relations, 1902, Lecture IX, pp. 187 та наст.

24.53. Якщо будь-яка думка як така є «неминуче відносною», пов'язаною зі своїм історичним середовищем і в цьому розумінні не є «абсолютно істинною» (тобто є неістинною), то це стосується і самого цього твердження. Але відтак не може бути істинним, а отже, і «неминучим» також і «закон людської природи». Див. також прим. 8 (2, а) до даного розділу.

24.54. Щодо мого твердження про те, що Тойнбі здійснює втечу в минуле — див. прим. 44 до даного розділу та прим. 61 до розділу 11 (про медієвізм Тойнбі), Сам Тойнбі продемонстрував чудові зразки критики архаїзму, і я цілком погоджуюся з його застереженнями стосовно націоналістичних спроб відродити давні мови, зокрема в Палестині. Проте критика Тойнбі індустріалізму (див. прим. 21 до даного розділу) виглядає не менш архаїчною. — Щодо втечі в майбутнє, то я не маю ніяких інших свідоцтв, крім відомої профетичної назви дванадцятої частини праці Тойнбі — «Перспективи західної цивілізації» (The Prospects of the Western Civilisation).

24.55. «Трагічний світовий успіх фундатора ісламу» згадується Тойнбі (op. cit., III, р. 4-72). Про Ігнатія Лойолу — див. vol. III, 270, 466 та наст.

24.56. A. Toynbee, op. cit., vol. V, 590. — Наступну цитату взято з того самого тому, р. 588.

24.57. A. Toynbee, op. cit., vol. VI, 13.

24.58. Див. A. Toynbee, op. сіt., vol. VI, 12 та наст. (Тойнбі посилається на працю Бергсона «Два джерела моралі й релігії» (Я. Bergson. Two Sources of Morality and Religion).

У цьому контексті цікавою є така історицистська цитата із праці Тойнбі (vol. V, 585; курсив мій); «Християни вірять а дослідження історії впевнено доводить їхню правоту — що братерство людей недосяжне за допомогою будь-якого іншого шляху, окрім вступу до числа мешканців Civitas Dei, який перевершує людський світ, а за царя має самого Бога. Як дослідження історії може довести вірогідність цього? Чи не надто велика відповідальність — стверджувати, що таке можна довести?»

Стосовно «Двох джерел моралі й релігії» Бергсона, я цілком згоден із тим, що у будь-якій творчій думці існує ірраціональний або інтуїтивний момент. Втім, такий елемент можна віднайти і в раціональній науковій думці. Раціональна думка не виключає інтуїтивного, просто в даному разі (на відміну від інтуїції в дикому, первісному стані) вона більше підпорядкована контролю та перевіркам. Стосовно проблеми створення відкритого суспільства, я визнаю, що такі люди як Сократ надихалися інтуїцією. Але погоджуючись із цим фактом, я переконаний, що саме раціональністю фундатори відкритого суспільства відрізняються від тих, хто намагався перешкодити розвиткові цього суспільства і хто (подібно до Платона) надихався інтуїцією, але такою інтуїцією, яка не контролюється розумом (у тому значенні, в якому термін «розум» використано в даному розділі), Див. також прим. до «Вступу».

24.59. Див. прим. 4 до розділу 18.


    1. Каталог: authors
      authors -> Товаришки оповідання І
      authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
      authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
      authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
      authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
      authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
      authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
      authors -> Від матки до альцгеймера


      Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   50   51   52   53   54   55   56   57   58


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка