Відкрите суспільство та його вороги



Скачати 12,46 Mb.
Сторінка54/58
Дата конвертації11.03.2019
Розмір12,46 Mb.
1   ...   50   51   52   53   54   55   56   57   58

Прим. до розд. 25



25.1. Так звані конвенціоналісти (А.Пуанкаре, П.Дюем, а пізніше — А.Еддінгтон); див. прим. 17 до розділу 5.

25.2. Див. мою працю «The Logic of Scientific Discovery».

25.3. «Теорія черпаючої свідомості» згадується в розділі 23. (Про «теорію науки як прожектора» — див. також мою працю «Towards a Rational Theory of Tradition», згодом опубліковану в «Conjectures and Refutations», зокрема pp. 127 та наст.). «Теорія науки як прожектора» містить, очевидно, саме ті елементи кантіанства, які є сприйнятими. Можна сказати, що Кантова помилка полягала в тому, що він вважав начебто прожектор не можна удосконалити і не бачив, що деякі прожектори (теорії) не висвітлюють фактів, добре висвітлених іншими прожекторами. Втім, ми справді відмовляємося від застосування певних прожекторів і домагаємося прогресу в науці.

25.4. Див, прим. 23 до розділу 8.

25.5. Щодо спроби позбутися будь-яких припущень див. мою критику (Гуссерля) в прим. 8 (1) до розділу 24 та відповідний текст. Наївну ідею про те, що можна позбутися припущень (або поглядів), неодноразово піддавав критиці Г. Гомперц (див. Н. Gomperz. Weltanschauungslehre, 1, 1905, pp. 33 та 35; можливо, мій переклад — дещо довільний). Критика Гомперца спрямована проти радикальних емпіристів. (А не проти Гуссерля.) «Філософське або наукове ставлення до фактів — це завжди розумова установка, — пише Гомперц, — а не насолоджування фактами подібно до корови, не споглядання фактів подібно до художника або замилування ними подібно до мрійника. Отож, слід виходити із того, що філософ не задовольняється фактами, такими як вони є, а розмірковує про них... Тепер, мабуть, зрозуміло, що за філософським радикалізмом, який претендує... на те, щоб повернутися безпосередньо до фактів чи об'єктивних даних, завжди приховане некритичне сприйняття традиційних теорій, адже деякі думки про факти мають спадати на розум навіть цим радикалам. А що радикали не помічають їх аж до того, що стверджують начебто вони просто приймають факти, то ми змушені припустити, що їхні думки — ...некритичні». (Див. також зауваження того самого автора щодо проблеми інтерпретації — Interpretation // Erkenntnis, vol, 7, p. 225 та наст.)

25.6. Див. історичні коментарі Шопенгауера (А. Schopenhauer. Parerga etc., vol. II, ch. XIX, § 238; Works, second German edition, vol. VI, p. 480).



25.7. (1) Наскільки мені відомо, теорія причинності, яку я хочу коротко представити, вперше була викладена у моїй книжці «Logic der Forschung» (1935), згодом перекладеній англійською мовою під назвою «The Logic оf Scientific Discovery» (1959). Див. pp. 59 та наст. цього перекладу. В англійському перекладі було опущено дужки німецького оригіналу, а цифри та чотири короткі уривки в дужках були додані для того, аби зробити фрагмент зрозумілішим, а почасти, і для того, аби врахувати концепцію, яку я сам ще не засвоїв 1935 року, а саме— концепцію, яку А. Тарськнй назвав «семантикою» (див., наприклад, A. Tarski. Grundlegung der wissenschaftlichen Semantic // Actes du Congres International Philosophique, vol. III. — Paris, 1937, p. 1 — і R. Carnap. Introduction to Semantics, 1942). Завдяки тому, що Тарський розвинув основи семантики, у мене немає більше ніяких застережень (як це було раніше, коли я писав «Logic der Forscliung») проти того, щоб вільно використовувати поняття «причина» та «наслідок». Користуючись концепцією істини Тарського, ці поняття можна ввести за допомогою такого семантичного визначання: подія А є причиною події В, а подія В є наслідком події А лише в тому випадку, якщо існує така мова, в якій можна сформулювати три вирази — u, а та b, такі, щоб u — це був істинний універсальний закон, а описував би А, b описував би B і b було б логічним наслідком від u та а. (Термін «подія» чи «факт» можна визначити за допомогою семантичної версії мого визначення терміну «подія» з книжки «The Logic of Scientific Discovery», p. 88 та наст., скажімо, так: подія Е — це загальний десигнатор класу взаємовизначних сингулярних тверджень.)

(2) Варто додати кілька зауважень історичного характеру щодо проблеми причин та наслідків. Концепція причинності Арістотеля (а саме — концепція формальної, матеріальної та діючої причин, остання з яких у даному разі нам не потрібна, навіть тоді, коли мої зауваження справедливі і для неї) є типово есенціалістською. Проблема полягає в тому, аби пояснити зміни чи рух, і Арістотель намагається розв'язати її, звернувшись до прихованої сутності або структури речей. Такий есенціалізм існує і в поглядах на рух Бекона, Декарта, Локка і навіть Ньютона. Однак теорія Декарта дозволила поглянути на проблему по-новому. Декарт вбачав сутність речей в їх просторовій протяжності або геометричній формі, а відтак робив висновок про те, що єдиний спосіб, за допомогою якого тіла можуть діяти одне на одне, полягає у відштовхуванні: одне тіло, що рухається, з необхідністю виштовхує інше з його місця, тому що обидва вони мають протяжність, а отже, не можуть займати одне і те саме місце. Отож, наслідок іде за причиною через необхідність і всі дійсно причинні пояснення (фізичних подій) мають бути в термінах відштовхування. Таку позицію поділяв і Ньютон, який погоджувався щодо своєї теорії гравітації з тим, що в ній використано ідею тяжіння, а не відштовхування і що, мабуть, жодна людина, яка хоча б щось знає про філософію, не вважатиме цю теорію задовільним поясненням. Проте ця концепція все ще зберігає свій вплив у фізиці і проявляється у вигляді нелюбові до будь-якого типу «дії на відстані». — Берклі був першим із тих, хто піддав критиці пояснення причинності за допомогою прихованих сутностей речей, незалежно від того, чи вводяться вони для «пояснення» ньютонівського тяжіння, чи використовуються для побудови декартівської теорії відштовхування. Берклі вимагав, аби наука описувала, а не пояснювала сутнісні або необхідні зв'язки. Ця концепція, надто характерна для позитивізму, втрачає сенс, якщо погодитися з моєю теорією причинного пояснення. Тоді пояснення стає одним із типів опису, в якому застосовуються універсальні гіпотези, початкові умови та логічна дедукція. Юму (попередниками якого, у певному розумінні, були Секст Емпірик, аль Газалі та інші) належить чи не найвагоміше дослідження з теорії причинності. Він стверджував (всупереч картезіанським поглядам), що ми не можемо знати нічого про необхідний зв'язок між подією А та іншою подією В. Все, що ми можемо знати, — це те, що подія типу А (або подія, схожа на А) досі стояла перед подією В (або подією, схожою на В), тобто, що фактично ці дві події були пов'язані одна з одною. Однак оскільки ми не знаємо, чи є цей зв'язок необхідним, ми можемо лише стверджувати, що такий зв'язок існував у минулому. Моя теорія цілком погоджується з критикою Юма. Проте вона і відрізняється від концепції Юма тим, що (1) в ній сформульована універсальна гіпотеза, за якою подія типу А завжди і повсюдно стоїть перед подією типу В; (2) твердження «А є причиною В» вважається в ній істинним лише за умови, що істинною є сформульована універсальна гіпотеза. Інакше: Юм розглядав лише події А та В як такі і не знаходив слідів причинної залежності або необхідного причинного зв'язку між подіями. Натомість, ми додаємо до подій дещо третє, а саме — універсальний закон і стосовно цього закону можемо говорити як про причинну залежність, так і про необхідний причинний зв'язок між подіями. Наприклад, ми можемо дати таке визначення: подія В перебуває в причинному зв'язку (або необхідно пов'язана) з подією А лише тоді, коли А є причиною В (у розумінні нашого семантичного визначення, викладеного вище). Стосовно питання про істинність універсального закону можна сказати, що існує безліч універсальних законів, істинністю яких ми ніколи не цікавилися у повсякденному житті і, відповідно, існує безліч випадків причинного зв'язку, про які в повсякденному житті ми ніколи не замислюємося, чи є ці «причинні зв'язки необхідними». З погляду наукового методу ситуація виглядає дещо інакше. Адже ми ніколи не зможемо раціонально визначити істинність наукових законів. Все, що ми можемо вдіяти, — це суворо перевірити закони і позбавитися хибних законів (як на мене, то саме в цьому полягає основна ідея моєї праці «The Logic of Scientific Discovery»). Відповідно, всі наукові закони завжди мають гіпотетичний характер. Це просто припущення, а отже, всі твердження про окремі причинні зв'язки також завжди мають гіпотетичний характер. Ми ніколи не можемо бути певні (у науковому розумінні) того, що А є причиною В, саме тому, що ми ніколи не можемо бути впевненими в істинності даної універсальної гіпотези, як би доскіпливо її не перевіряли. Більше того, ми схильні вважати конкретну гіпотезу про те, що А є причиною В, прийнятною, якщо ми перевіримо і підтвердимо відповідну універсальну гіпотезу. (Про мою теорію «підтвердження» — див. розділ X, а також додаток IX в «The Logic of Scientific Discovery», зокрема p. 275, де обговорюються часові коефіцієнти або індекси підтвердження тверджень.)

(3) Стосовно моєї теорії історичного пояснення, яку я розвиваю у тексті даного розділу, — хотілося б доповнити її деякими критичними коментарями з приводу статті Мортона Уайта «Історичне пояснення» (М. White. Historical Explanation // Mind, vol. 52, 1943, p. 212 та наст.). Автор погоджується з моїм аналізом причинного пояснення, яке я вперше виклав у «Logik der Forschung». (Він помилково приписує авторство цієї теорії К. Гемпелю, маячи на увазі його статтю, опубліковану в «Journal of Philosophy», 1942; див., однак, реферат Гемпеля на мою книжку, опублікований в «Deutsche Literaturzeitung», 1937, (8), pp. 310-314. Дослідивши питання про те, що взагалі ми називаємо поясненням, Уайт запитує — що таке історичне пояснення? Відповідаючи на це запитання, він зазначає, що характерною рисою біологічного пояснення (на відміну, від, скажімо, фізичного) є входження специфічно біологічних термінів у пояснювальні універсальні закони. І він робить висновок, що історичне пояснення — це таке пояснення, до якого входять специфічно історичні терміни. Далі він виявляє, що всі закони, до яких входять терміни, подібні до специфічно історичних, краще характеризувати як закони соціологічні, бо використані в них терміни є радше соціологічними, ніж історичними. Отож, він, зрештою, був змушений ототожнити «історичне, пояснення» з «соціологічним».

Здається, зрозуміло, що за таких поглядів не враховано те, що я називаю у тексті розмежуванням між історичними та узагальнюючими науками, в також між їхніми специфічними проблемами і методами. Слід зазначити, що дискусія з проблем історичного методу давно виявила, що історія цікавиться радше окремими подіями, ніж загальними законами, Я маю на увазі статті лорда Ектона, написані 1858 року, проти Бакла (з ними можна познайомитися в Historical Essays and Studies, 1908) та суперечку між Максом Вебером та Е. Майєром (див. М. Weber. Gesammelte Aufsaetie zur Wissenschaftslehre, 1922, pp. 215 та наст.). Подібно до Майєра, Вебер завжди справедливо підкреслював, що історія цікавиться одиничними подіями, а не універсальними законами, і що водночас вона цікавиться причинним поясненням. Однак, на жаль, ці справедливі зауваження (ор. сit., р. 8) привели його до заперечення зв'язку причинності з універсальними законами. Здається, що моя теорія історичного пояснення, розвинута в цій моїй праці, усуває цю перешкоду і водночас пояснює, як вона могла з'явитися.

25.8. Доктрину про те, що у фізиці провадяться вирішальні експерименти, критикують конвенціоналісти, зокрема Дюем (див. прим. 1 до даного розділу). Однак Дюем писав про це ще до Ейнштейна і вирішального спостереження Еддінгтоном відхилення видимого положення зірок в умовах повного сонячного затемнення і навіть задовго до експериментів Луммера та Прингсгейма, котрі фальсифікували формулу Релея-Джинса, що привело до виникнення квантової теорії.

25.9. Залежність історії від наших інтересів припускав і Майєр, і його критик Вебер. Майєр писав (див. Е Meyer. Zur Theorie und Methodik der Ceschichte. 1902, p. 37): «Відбір фактів залежить від історичних інтересів тих, хто живе нині...» Він зазначав: (Gesammelle Aufsaetze, 1922, p. 259): «Наш... інтерес... буде визначати коло культурних цінностей, які визначають» історію». Вебер, слідом за Ріккертом, постійно наполягав на тому, що наші інтереси, у свою чергу, залежать під поняття цінності. Тут він дійсно не помилявся, однак це не додає нічого нового до методологічного аналізу нашої проблеми. Жоден із названих авторів не зробив революційного висновку: якщо вся історія залежить від наших інтересів, то можуть існувати лише історії, а не «історія» розвитку людства.

Про дві протилежні інтерпретації історії — див, прим. 61 до розділу 11.

25.10. Стосовно цієї відмови обговорювати проблему «сенсу сенсу» (Огден та Річардс ) чи радше «сенсів сенсу» (Г. Гомперц) — див. розділ II, зокрема прим. 26, 47, 50 та 51. Див. також прим. 25 до даного розділу.

25.11. Щодо морального футуризму — див. розділ 22.

25.12. Див. К. Barth. Credo, 1936, p. 12. З приводу зауваження Барта проти «неопротестантської доктрини явлення Бога в історії» — див. op. cit., 142. Про гегельянське джерело цієї доктрини — див. текст до прим. 49 до розділу 12. Див. також прим. 51 до розділу 24. Наступна цитата у цьому абзаці почерпнута з праці Барта — op. cit., 79.

Стосовно мого зауваження про те, що історія Христа не була «історією чи епізодом безуспішної... національної революції», то нині я не схильний вірити, що це дійсно так (див. про це книжку: R. Eisler. Jesus Basileus). Однак у будь-якому разі історія Христа — це не історія мирського успіху.

25.13. Див. К. Barth. op. cit., 76.

25.14. Kierkegaard's Journal of 1854; див. також German edition of Book of the Judge, 1905, p. 135.

25.15. Див. прим. 57 до розділу 11 та відповідний текст.

25.16. Див. заключне речення у книжці: J. Macmurray. The Clue to History, 1938, p. 237.

25.17. Див., зокрема, прим. 55 до розділу 24 та відповідний текст.

25.18. К'єркегор навчався в університеті Копенгагена в період значного поширення і навіть певної агресивності гегельянства. Особливо впливовим був теолог Мартенсен. (Щодо ціє'ї агресивної позиції — див. судження Копенгагенської академії, спрямоване проти чудової статті Шопенгауера «Основи моралі» (Foundations of Morals. 1840). Цілком імовірно, що ця подія сприяла знайомству К'єркегора з Шопенгауером у той час, коли Шопенгауера ще не знали в Німеччині.)

25.19. Див. Kierkegaard's Journal of 1853; див. також: S. Kierkegaard. Book of the Judge, Germ. ed., 1905, p. 129, уривок з якої у довільному перекладі наведений у даному розділі.

К'єркегор був не єдиним християнським мислителем, який протестував проти гегелівського історицизму. Як ми переконалися (див. прим. 12 до даного розділу), Барт також висловлював свій протест. Надто цікава критика гегелівської теологічної інтерпретації історії міститься в праці християнського філософа М. Фостера, великого прихильника (якщо не послідовника) Гегеля (див. М. В. Foster. The Political Philosophies of Plato and Hegel). Основним пунктом його критики, якщо я правильно зрозумів, було таке: інтерпретуючи історію теологічно, Гегель не помітив, що в його інтерпретації різні періоди історії як такі позбавлені мети, а є лише засобами для досягнення кінцевої мети. Однак Гегель помилявся, вважаючи, що історичні явища або періоди є лише засобами для досягнення кінцевої мети, яку можна усвідомити і виділити як щось відмінне від самих явищ, — аналогічно до того, як наміри можна відрізнити від дії, спрямованої на їхню реалізацію, або мораль від поведінки (якщо ми, помиляючися, вважаємо, що єдина мета нашої поведінки полягає у вираженні ідеї цієї моралі). Таке припущення, — зазначає Фостер, — свідчить про нездатність зрозуміти різницю між працею творця і роботою виконавця, який добре володіє технікою, або «Деміурга». «...Серію творчих актів можна вважати розвитком, — пише Фостер (op. cit., pp. 201-203), — ...не визначаючи при цьому поняття мети, яку мають під собою ці акти... Скажімо, можна вважати, що живопис певної ери розвинувся від живопису попередньої ери і не розглядати цей розвиток як подальше наближення до досконалого або кінцевої мети... Аналогічно, політичну історію... можна розуміти як розвиток, не витлумачуючи її як процес теологічний. — Однак Гегель і в цьому, і в усіх інших моментах не розумів значення творчих актів». Далі Фостер пише (op. cit., p. 204; курсив подекуди мій): «Як вважав Гегель, про неадекватність релігійних образів свідчить те, що люди, котрі мають такі образи, стверджують, буцімто існує план Провидіння, заперечуючи водночас, що цей план можна пізнати... Твердження про те, що цей план незбагненний, безперечно, є виразом неадекватним, але істина, яку неадекватно відбиває це твердження, полягає не в тому, що план Бога незбагненний, а в тому, що як Творець, а не як Деміург, Бог взагалі не діє згідно з планом».

На мій погляд, це блискуча критика, навіть незважаючи на те, що витвори мистецтва, щоправда в іншому розумінні, можуть створюватися за «планом» (хоча й не мати мети або призначення). Можна спробувати реалізувати щось типу платонівської ідеї, скажімо, своєї праці — ту досконалу модель, яка стоїть перед твоїм духовним зором і яку художник або музикант намагаються копіювати. (Див. прим. 9 до розділу 9 та прим. 25-26 до розділу 8.)

25.20. Про критику Гегеля Шопенгауером, на яку посилається К'єркегор, — див. розділ 12, наприклад, текст до прим. 13 та заключні речення. Наведене в тексті продовження цитати з К'єркегора почерпнуто з: op. cit„ 130. (У примітці К'єркегор пізніше вставляє слово «пантеїст» перед словами «моральний розпад».)

25.21. Див. розділ 6, зокрема текст до прим. 26.

25.22. Стосовно гегелівської етики панування і підпорядкування — див. прим. 25 до розділу 11. Стосовно етики обожнення героїв — див. розділ 12, зокрема текст, до якого належать прим. 75 та наст.

25.23. Див. розділ 5 (зокрема текст до прим. 5).

25.24. Ми можемо «проявити себе» за допомогою різноманітних способів, не вдаючись до спілкування. Щодо задач використання мови з метою раціональної комунікації, а також щодо необхідності збереження стандартів зрозумілості мови — див. прим. 19 та 20 до розділу 24 і прим. 30 до розділу 12.

25.25. Цей погляд на проблему «сенсу життя» надто відрізняється від погляду Вітгенштайна, викладеного ним у «Трактаті» (Traclatus Logico-Philosophicus, p. 187): «Розв'язання проблеми життя полягає у зникненні цієї проблеми. (Чи не в цьому причина того, що люди, яким після довгих сумнівів сенс життя стає зрозумілим, таки не можуть сказати, в чому цей сенс полягає.) Про містицизм Вітгенштайна — див. також прим. 32 до розділу 24. Щодо запропонованої інтерпретації історії — див. прим. 61 (1) до розділу 11 та прим. 27 до даного розділу.

25.26. Див., наприклад, прим. 5 до розділу 5 та прим. 19 до розділу 24. Слід зазначити, що світ фактів — заповнений (адже будь-яке рішення можна інтерпретувати як факт). Саме через те неможливо спростувати моністичний погляд, згідно з яким існують лише факти. Однак неспростовність не є чеснотою. Ідеалізм, наприклад, теж неможливо спростувати.

25.27. Як виявилося, один із мотивів історицизму полягає в тому, що історицист не бачить іншої альтернативи, крім тих двох, з якими він погоджується, — або світом правлять вищі сили, «неминуча доля», гегелівський «розум», або ж він є просто ірраціональною грою випадку. Однак існує і третя можливість: ми можемо дати світові розум (див. прим. 19 до розділу 24), і хоча світ не прогресує, проте прогресувати можемо ми, як індивідуально, так і спільно.

Ця третя можливість чітко викладена Г. Фішером у його «Історії Європи» (Н. A. Fisher. History of Europe, vol. I, p. VII; курсив мій; частково цитована у тексті до прим. 8 до розділу 21): «Цей інтелектуальний ентузіазм... зник у мені. Людина, набагато мудріша і освіченіша, ніж я, могла б, можливо, розпізнати в історії план і ритм, визначену систему. Ці гармонії приховані від мене. Я можу бачити лише одну несподіванку за іншою, як хвилю за хвилею. Існує лише один значущий факт; оскільки він унікальний, відносно нього не може бути ніяких узагальнень, є лише одне надійне правило для історика: він мусить зрозуміти... гру випадковості і непередбачуваності». Зразу ж після цієї чудової критики історицизму (з уривком, що його подано курсивом, nop. прим. 13 до розділу 13) Фішер продовжує: «Це не теорія цинізму і відчаю. Факт прогресу ясно і чітко викарбувано на скрижалях історії. Але прогрес не є законом природи. Основа, досягнута одним поколінням, може бути втрачена наступним».

Ці три останні речення надто чітко формулюють те, що я назвав «третьою можливістю», — впевненість у тому, що все залежить від нас. Цікаво, що це висловлювання Фішера інтерпретує Тойнбі (A Study of History, vol. V, 414) як уособлення «сучасної західної віри у всемогутність Випадку». Навряд чи можна зрозуміліше висловити позицію історициста та його нездатність побачити третю можливість. Можливо, саме в цьому полягає причина спроб історициста уникнути цієї, так би мовити, «всемогутності Випадку» за допомогою віри у всемогутність сили, яка діє за лаштунками історії, тобто за допомогою історицизму. (Див. також прим. 61 до розділу 11.)

Можливо, варто розгорнутіше процитувати коментар Тойнбі до цього уривку з праці Фішера (Тойнбі цитує уривок лише до слова «непередбачуваності»): «В цьому уривку, написаному блискучим стилем, — зазначає Тойнбі, — висловлено лише марнославство вченого, адже автор є лібералом, котрий формулює кредо, яке лібералізм переносить із теорії в дію... Сучасна західна віра у всемогутність Випадку породила в дев'ятнадцятому столітті християнської ери, коли ще здавалося, що у західної людини все добре, політику laissez-faire...» (Чому віра в прогрес, за який ми самі несемо відповідальність, має породжувати віру у всемогутність Випадку або, чому вона має породити політику laissez-faire, Тойнбі так і не пояснює.)

25.28. Під «реалізмом» вибору нашої мети я розумію те, що нам слід вибирати мету, котру можна реалізувати протягом розумного відрізку часу, і нам слід уникати далеких і непевних утопічних ідеалів, якщо тільки вони не визначають безпосередню і значущу мету. Див., зокрема, принципи поміркованої соціальної інженерії, що ми обговорювали їх у розділі 9.


  1. Каталог: authors
    authors -> Товаришки оповідання І
    authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
    authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
    authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
    authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
    authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
    authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
    authors -> Від матки до альцгеймера


    Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   50   51   52   53   54   55   56   57   58


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка