Відкрите суспільство та його вороги



Скачати 12,46 Mb.
Сторінка56/58
Дата конвертації11.03.2019
Розмір12,46 Mb.
1   ...   50   51   52   53   54   55   56   57   58

III. Відповідь критику


Додано 1961 р.

Мене попросили сказати що-небудь у відповідь критикам цього тому моєї праці. Але перш ніж зробити це, я хотів би ще раз подякувати тим критикам, які допомогли мені в той чи інший спосіб поліпшити цю книжку.

Про інших — моїх опонентів — мені не хочеться багато говорити. Тепер я усвідомлюю, що, критикуючи Платона, я образив і завдав болю багатьом платонікам, про що шкодую. І все-таки, мене здивувала несамовитість окремих відгуків.

Гадаю, більшість Платонових захисників просто відкинули ті факти, які, на мою думку, не можна серйозно заперечити, Це стосується навіть найкращого з них — професора Рональда Левінсона та його монументальної праці (645 сторінок щільного тексту) «На захист Платона» (Ronald В. Levinson. In Defence of Plato. Cambridge, 1953).

Тут a намагаюсь відповісти професору Левінсону і ставлю перед собою дві не зовсім рівноцінні мети. Менш важливу з них — захистити себе від низки обвинувачень — я спробую досягти у розділі А, для того щоб важливіша мета — відповідь професору Левінсону на його захист Платона (у розділі Б) — не загубилася у моїх спробах виправдатися.

А

Мій портрет, намальований професором Левінсоном. викликав у мене сумніви щодо правдивості мого зображення Платона. Бо якщо з книжки свого ще живого сучасника можна скласти собі таке спотворене уявлення про його ідеї та наміри, то чи можна сподіватися намалювати хоч трохи схожий портрет автора, який народився понад двадцять чотири століття тому?



Як же мені захистити себе від ототожнення з гаданим оригіналом портрета, намальованого професором Левінсоном? Я можу лише показати, що принаймні деякі хибні переклади, інтерпретації та перекручення Платонових текстів, в яких професор Левінсон обвинувачує мене, насправді не існують. І навіть це я можу зробити, лише проаналізувавши два чи три характерні приклади, взяті навмання з кількох сотень: здасться, у цій книжці обвинувачень більше, ніж сторінок. Отож, я можу лише довести безпідставність деяких принаймні найсуворіших із висунутих проти мене обвинувачень.

Я не хотів би викликати хвилю зустрічних обвинувачень у перекрученні цитат тощо. Але позаяк з'ясувалося, що це неможливо, то мені хочеться внести ясність: тепер я розумію, що професор Левінсон, подібно до інших платоніків, напевне, сприйняв мою працю не лише як образливу, а майже як блюзнірську. Й оскільки я і є той самий блюзнір, то мені не слід скаржитись на суворий присуд.

Отож, давайте розглянемо кілька прикладів.

Професор Левінсон пише (прим. 72 на ст. 273): «Так само як і з іншими, кого Поппер засуджує, він занадто зачорнив своїми перебільшеннями постать Критія. Адже у цитованих ним віршах релігію зображено хоч і вигадкою, але вигадкою — мета якої слугувати загальному благу суспільства, а не корисливим інтересам лукавого дурисвіта».

Отже, якщо ці слова мають хоч якийсь сенс, то, згідно з ними, я тверджу чи принаймні натякаю (у фрагментах, цитованих професором Левінсоном, тобто ст. 179 та 140 А, які відповідають ст. 183-184 та ст. 142-143 Е10). наче процитовані мною Критієві вірші зображують релігію не лише вигадкою, але вигадкою «мета якої слугувати... корисливим інтересам лукавого дурисвіта».

Я заперечую, що висловлював подібні твердження чи бодай натяки. Навпаки, я намагався підкреслити, що загальне благо суспільства — це проблема, яка цікавила Платона найбільше, і що його ставлення до релігії у цьому світлі «практично аналогічне позиції Критія». Засади, на яких я будую мою критику, чітко сформульовані на початку розділу 8 (другий абзац), де я пишу: «Заради блага держави», — каже Платон, «Знову виявляється, що принцип колективної користі править за найвищий моральний критерій».

Я ж тверджу, що моральний принцип, який бере за основу «Загальне благо суспільства» як моральну мету, не досить добрий, щоб слугувати опорою моралі. Наприклад, хоча б тому, що веде до брехні — «для загального блага суспільства» чи «заради блага держави». Інакше кажучи, я намагаюсь показати шкідливість морального колективізму, його розбещуючу дію. Та я ніде не інтерпретую цитовані Критієві вірші у значенні, приписуваному професором Левінсоном. Мені слід було б запитати: «Хто ж кого чорнить своїми перебільшеннями?», якби я не усвідомлював тієї обставини, що суворість моєї критики спровокувала професора Левінсона до обвинувачень на мою адресу і що це до певної міри виправдовує їх. Втім, від цього вони не стають справедливими.

А ось інший приклад. Професор Левінсон пише (ст. 354 та наст.): «Одне з найбільш безглуздих Попперових тверджень полягає в тому, що Платон начебто вважав «сприятливими обставинами» присутність в Афінах спартанських військ, покликаних для того, щоб допомогти утриматися Тридцяти тиранам та їхньому жахливому режимові, і не переживав інших почуттів, окрім схвалення, при думці про Афіни в спартанському ярмі. Нам накидають думку, що він був готовий покликати їх знову, якби їхня присутність допомогла йому здійснити свою олігархічну революцію. Немає таких місць у тексті, які Поппер міг би навести на підтримку свого обвинувачення, бо воно цілком витікає із зображення Платона як третьої голови ним же створеної двоголової почвари на ім'я «Старий олігарх та Критій». Це огульне обвинувачення є прикладом полювання на відьом найгіршого штибу».

Ось моя відповідь: якщо це одне з моїх «найбільш безглуздих тверджень», то я взагалі не міг твердити нічого безглуздого. Адже я ніколи нічого такого не твердив, і воно зовсім не узгоджується з намальованим мною портретом Платона, який я спробував — мабуть, не зовсім вдало — передати в цій праці.

Я справді вважаю, що недовір'я до пересічної людини та етичний колективізм вели Платона до схвалення насильства, втім я ніколи не твердив чогось подібного до того, що трохи незграбно приписує мені тут професор Левінсон. Ось чому не існує тексту, за допомогою якого він міг би підтримати свої обвинувачення у тому, що я таки твердив це — вони витікають цілковито з його уявлення про Поппера як про третю голову двоголової почвари, створеної професором Левінсоном з Отто Нойрата та Дж. А. Лауверіса. А стосовно «огульних обвинувачень», то я можу послатись на ст. 441 праці професора Левінсона. Там йому «допомагає розв'язати це питання» — питання про «причину, що повсякчас спонукає Поппера вдаватися до таких злісних вигадок» — встановлення схожості між мною та «старшим співвітчизником Поппера, нині померлим, різнобічним австрійським філософом Отто Нойратом». (Насправді я далекий від філософії Нойрата, а він зовсім не симпатизує моїй, що чітко простежується як з моїх праць, так і з праць самого Нойрата, який, приміром, захищав Гегеля і критикував кантіанство та моє вихваляння Канта. Про Нойратову критику Платона я вперше довідався з книжки професора Левінсона, але так досі й не бачив його статей з цього питання.)

Повернімося, втім, до мого гаданого «безглуздого твердження». Насправді я написав про Платонові почуття (ст. 195 Е-190 А) майже зовсім протилежне до того, що повідомляє професор Левінсон на ст. 354 своєї книжки. Я зовсім не вважаю, начебто Платон розглядав присутність спартанських військ в Афінах як «сприятливу обставину» чи що він не «переживав інших почуттів, окрім схвалення, при думці про Афіни у спартанському ярмі». Я намагався висловити абсолютно інше, а саме, що Тридцять тиранів зазнали поразки «попри сприятливі умови — могутню підтримку непереможної Спарти». Я припустив, що Платон, як і я, бачив причини цієї поразки насамперед у моральному падінні Тридцяти тиранів. Ось що я писав: «Платон відчував необхідність цілковитого перегляду програми. Тридцять тиранів зазнали поразки у своїй політиці сили переважно тому, що образили почуття справедливості у громадян. Ця поразка була головно моральною поразкою.»

Оце й усе, що я сказав про Платонові почуття. (Я лише двічі мовив: «Платон відчував». (Гадаю, поразка Тридцяти тиранів спонукала Платона до часткової зміни своїх моральних поглядів — втім, не досить радикальної. Я не припускаю жодного з тих почуттів, які професор Левінсон змушує мене приписувати Платону. Мені й уві сні не могло наснитись, що хто-небудь колись вичитає таке у моїй книжці.

Я, звичайно, приписую Платонові певну симпатію до Тридцяти тиранів і, зокрема, до їхніх проспартанських намірів. Але це, звісно, докорінно відрізняється від тих «безглуздих тверджень», які професор Левінсон приписує мені. Можу лише сказати, що я й справді припустив, що Платон захоплювався своїм дядечком Критієм, ватажком Тридцяти тиранів. Я припустив також, що він симпатизував певним Крнтієвим намірам та поглядам. Але я також сказав, що він вважав олігархію Тридцяти тиранів моральною поразкою і що саме ця поразка спонукала його до перегляду своєї колективістської моралі.

Як видно, моя відповідь на два обвинувачення професора Левінсона займає майже стільки ж місця, скільки і власне обвинувачення. Це неминуче, а тому я змушений обмежитися ще лише двома прикладами (із сотень). Вони обидва пов'язані з моїм начебто помилковим перекладом Платонового тексту.

Насамперед професор Левінсон припустив, що я погіршив чи спотворив Платонів текст. «Поппер, однак, як і раніше, вживає у своєму перекладі прикре слово «вислати» замість «відправити», — пише професор Левінсон у примітці 244 на ст. 349. Але тут сталася звичайнісінька помилка — помилка професора Левінсона. Якщо він погляне ще раз на цей фрагмент, то пересвідчиться, що я вживаю слово «вислати» там» де в його — чи радше Фаулеровому — перекладі вжито слово «вигнати». (Тієї частини фрагмента, де Фаулер у своєму перекладі вживає слово «відправити», просто немає у наведеній мною цитаті — її замінено крапками.)

Внаслідок цієї помилки виявляється, що репліка професора Левінсона «як і раніше» у даному разі дуже доречна. Бо якраз перед реченням, яке ми щойно розглядали, він пише про мене (ст. 348, прим. 243): «Поппер зміцнює свою інтерпретацію (ст. 166 Е-ст. 162 А) платонівського уривка («Держава», 540 е-541 а) дрібними неточностями в перекладі, прагнучи створити враження більшої схильності Платона до зневаги та насильства. Отож, він перекладає «відіслати» (apopempo) як «вигнати» чи «заслати»11...» Насамперед зауважу, що професор Левінсон схибив ще раз (тобто помилився у двох виносках поспіль), оскільки Платон вживає тут не слово «apopempo», а термін «ekpempo». Звісно, різниця невелика, та втім слово «ekpempo» містить принаймні префікс «ех» від «ехреl» («вигнати»), а серед його словникових значень знаходимо «проганяти», а ще «відсилати з ганьбою» (або «висилати, що несе на собі забарвлення ганьби», згідно з моїм «Словником давньогрецької мови» Ліддела та Скотта). Це слово є сильнішим, порівняно до «ретро», тобто «відсилати, відправляти», яке вжите у поєднанні з Аїдом («відправляти в Аїд») «звичайно значило відправити живу людину в Аїд, тобто вбити її». (Я цитую словник Ліддела та Скотта.) Нині дехто міг би навіть «запросто» сказати «відправити його». Майже те саме значення мається на увазі, коли Федр повідомляє («Бенкет», 179 е — фрагмент, на який професор Левінсон посилається на ст. 348), що боги, врятувавши та вшанувавши Ахіллеса за його звитягу та любов до Патрокла, «відправили його на Острів щасливих», тоді як Гомер відправляє його в Аїд.) Мабуть очевидно, що жоден із варіантів перекладу, як-от «вигнати» чи «заслати», не уразливий для критики, що грунтується на наукових засадах. А ось професора Левінсона можна критикувати, коли він, цитуючи мене, пише: «вигнати та заслати», оскільки я не вживав ці слова в такий спосіб. (Він був би принаймні формально правий, якби процитував: «слід вигнати... та заслати». Крапки дещо змінюють картину, бо, якби я написав «вигнати та заслати», то це могло бути спробою перебільшення шляхом «зміцнення» одного слова іншим. Отак дрібна неточність веде до поглиблення мого мнимого злочину — гаданого зміцнення моєї інтерпретації цього платонівського уривку шляхом дрібних неточностей у перекладі.)

Втім, хоч би як там було, цей випадок нічого не доводить. Давайте звернемося до перекладу П. Шорі. (Професор Левінсон цілком справедливо визнає авторитет Шорі.) «Усіх мешканців, кому виповнилося більше десяти років», — перекладає Шорі, — «вони («філософи», які стали «володарями держави») відішлють у поля і стануть опікуватися дітьми, відучуючи їх від звичаїв їхніх батьків і виховуючи за власними звичаями та законами, які ми описали раніше». Хіба це не те саме, що сказав я (хоча, можливо, і не так ясно, як у мене на ст. 162 А-166 Е)? Бо хто ж повірить, що «відіслати» «усіх мешканців, кому виповнилося більше десяти років», може означати щось інше, крім насильницького вигнання та депортації? Хіба люди покірно підуть, полишивши своїх дітей, коли їх будуть «відсилати», якщо тільки їх не примусять до цього загрозами «філософи», котрі стали «володарями держави»? (Припущення професора Левінсона, зроблене на ст. 349 його праці про те, що їх відіслали до «їхніх... сільських маєтків, за межі власне міста», обґрунтовується ним же, досить іронічно, через посилання на фрагмент 179 е «Бенкету» та «Острів щасливих», куди відправили Ахіллеса боги — чи, точніше, Аполлонова або Парісова стріла. Уривок з «Горгія», 526 с, був би більш доречним посиланням.)

В усьому цьому я вбачаю важливий принцип. А саме, принцип, згідно з яким не може бути буквального перекладу. Будь-який переклад — це інтерпретація, і ми завжди повинні брати до уваги контекст і навіть паралельні фрагменти.

Те, що фрагменти (на ст. 166 Е-ст. 162 А), з якими я поєднав щойно процитований уривок, і справді можна об'єднати, підтверджує власна виноска П. Шорі, який, зокрема, посилається на фрагмент, що його я назвав «очищенням полотна», а також на фрагмент «вбити і вигнати» з «Політика», 293 с-е. «Правлять вони за законами чи без них, добровільно чи супроти волі... і хай вони боронять державу, караючи й виганяючи [або, як перекладають професор Левінсон та Фаулер: «караючи чи відсилаючи», див. вище] окремих громадян... таку форму уряду ми повинні проголосити єдино правильною». (Див. текст моєї книжки ст. 166 Е-ст. 162 А.)

На ст. 349 своєї праці професор Левінсон цитує цей фрагмент повніше, ніж я. І все-таки він пропускає ту частину цитати, з якої вона починається в мене: «Правлять вони за законами, чи без них, добровільно чи супроти волі». Ця подробиця цікава тим, що узгоджується зі спробою професора Левінсона виставити фрагмент про покарання та вигнання у майже невинному світлі. Одразу після того, як він процитував уривок, професор Левінсон пише: «Чесна інтерпретація ствердженого принципу [я не розумію, про ствердження якого «принципу» йдеться; хіба що того, який дозволяє все, що робиться заради блага держави] вимагає принаймні короткого огляду загального характеру діалогу». У ході цього «короткого огляду» Платонових намірів та прагнень ми довідуємося — без наведення прямих цитат з Платона, — що «інші традиційні та схвалювані нині критерії, такі як чи треба здійснювати правління... над суб'єктами, що хочуть чи не хочуть цього, або відповідно до закону чи супроти закону, відкидаються як такі, що не стосуються справи або несуттєві». Слова професора Левінсона, які я виділив курсивом, можна вважати приблизним цитуванням початку фрагмента (професор Левінсон не цитує його) з Платона про покарання та вигнання у тому вигляді, як я його процитував. Утім, тепер цей початок здається зовсім нешкідливим: від правителів уже не вимагають карати та виганяти «за законами чи без них», як я вказував на це. У читачів професора Левінсона складається враження, що це питання просто відкинули як побічне — як таке, що «не стосується» даної проблеми.

Але у Платонових читачів і навіть у персонажів його діалогів складається інше враження. Навіть «молодшого Сократа», котрий якраз перед цим уривком (після початкових слів наведеної мною цитати) вигукує: «Чудово!», приголомшує беззаконня запропонованого покарання. Бо відразу після проголошення принципу покарання та вигнання (можливо, зрештою, це і справді принцип) він мовить (переклад Фаулера, курсив, зрозуміло, мій): «Усе інше, про що ти говорив, здається розумним, але те, що управління державою [і, зрозуміло, застосування жорстких засобів] слід здійснювати без законів, мені прикро чути».

На мою думку, це зауваження доводить, що початок моєї цитати — «за законами чи без них» — насправді задумувався Платоном як складова принципу «карати та виганяти»; далі, що я був правий, розпочавши цитату так, як я розпочав її; і, нарешті, що професор Левінсон просто помиляється, гадаючи, що вислів «за законами чи без них» вжито лише для того, щоб показати, що це — питання, «котре відкидається як таке, що не стосується» сутності даної проблеми.

Очевидно, що інтерпретація фрагмента про покарання та вигнання викликає в професора Левінсона почуття глибокої занепокоєності. І все-таки наприкінці своєї старанно продуманої спроби захистити Платона шляхом порівняння його вчинків із сучасною практикою він приходить до такого бачення цього фрагмента: «У цьому контексті Платонів політик з його відвертою готовністю убивати, виганяти та поневолювати там, де ми рекомендували б ув'язнення, з одного боку, або психіатричну соціальну службу, з іншого, втрачає багато через криваве забарвлення свого образу».

Я анітрохи не сумніваюсь, що професор Левінсон — справжній гуманіст, демократ та ліберал. Втім, хіба не прикро бачити, що прагнення захистити Платона може спонукати справжнього гуманіста до порівняння в такий спосіб нашої, за загальною згодою недосконалої соціальної служби з явно незаконними стратами та вигнанням (і поневоленням) громадян «справжнім політиком» — доброю і мудрою людиною — «заради блага держави»? Хіба це не страшний приклад тих чарів, у полон яких потрапляє багато Платонових читачів, а також небезпеки платонізму?

Занадто багато є тверджень такого кшталту — перемішаних із обвинуваченнями на адресу головно уявного Поппера — щоб я відповів на них усі. І все-таки я хочу сказати, що вбачаю у книжці професора Левінсона не лише щиру спробу захистити Платона, але також і намагання побачити Платона у новому світлі. І попри те, що я знайшов лише один фрагмент — до того ж, несуттєвий, — який переконав мене у тому, що в цьому місці я трактував Платонів текст (але не його зміст) дещо вільно, я не бажаю створити враження, наче праця професора Левінсона не є дуже доброю та цікавою, надто, якщо забути про ті незлічені місця, де він цитує «Поппера» або, точніше, (як я показав) цитує трохи неточно і дуже часто вкладає в цитати зовсім протилежний зміст.

Та важливіше за всі особисті питання — це питання: наскільки вдало професор Левінсон захищає Платона?

Б

Я пересвідчився, що, стикаючись із новими наладками на мою книжку з боку Платонових захисників, найкраще не звертати уваги на дрібні положення, а шукати відповіді на п'ять кардинальних питань:



(1) Як спростувати моє твердження про те, що в «Державі» та «Законах» Платон засуджує Сократа з «Апології Сократа» (на що вказано у розділі 10, другому абзаці параграфа VI)? Як пояснено у прим. 55 до розділу 10, насправді це твердив Гроут, а його підтримав Тейлор. Якщо ця думка правильна — а саме так я вважаю, — тоді вона зміцнює також моє твердження, яке я наводжу у наступному пункті (2).

(2) Як спростувати моє твердження про те, що Платонову антиліберальну та антигуманістичну позицію, мабуть, неможливо пояснити тим, що він начебто не знав нічого ліпшого, або що на той час його погляди були порівняно ліберальними та гуманістичними?

(3) Як спростувати моє твердження про те, що Платон (наприклад, в уривку про очищення полотна в «Державі» та в уривку про страти та вигнання у «Політику») заохочував правителів» застосовувати безжалісне насильство «заради блага держави»?

(4) Як спростувати моє твердження про те, що Платон запровадив для своїх філософів-царів обов'язок та привілей говорити неправду та обманювати задля блага держави, надто у питаннях, пов'язаних з расовою селекцією, і що він був одним із засновників расизму?

(5) Що можна сказати у відповідь на мою цитату із «Законів», взяту за епіграф до частини «У полоні Платонових чарів» (і як зазначено на початку «Приміток»: «детально розглядається в прим. 33 і 34 до розділу 6 і в тексті»)?

Я часто повторюю моїм студентам, що все сказане мною про Платона неминуче являє собою лише інтерпретацію і що я не здивувався б, якби Платон (у разі зустрічі з його тінню) потішив мене, довівши хибність моєї інтерпретації, але, як правило, я додаю, що йому було б досить важко пояснити чимало з того, що він написав.

Чи пощастило професору Левінсону, який виступав від імені Платона, досягти цієї мети, маючи на увазі п'ять перелічених вище пунктів? Я так не гадаю.

(1') Стосовно першого пункту я просив би тих, хто має якісь сумніви, уважно прочитати текст промови, виголошеної «Невідомим афінянином» у книжці X «Законів» (907 d і, скажімо, до 909 d). Тут розглядається законодавство, що має справу зі злочинами, подібними до того, в якому обвинувачувано Сократа. Я тверджу: попри те, що в Сократа був вихід (більшість критиків гадає, з огляду на свідоцтва в «Апології Сократа», що він, певно, уникнув би смерті, якби погодився на вигнання). Платонові «Закони» нічого такого не передбачають. Я процитую фрагмент цієї досить довгої промови у перекладі Бері (який, певно, є прийнятним для Левінсона). Класифікувавши «злочинців» (тобто винуватих у «відсутності благочестя» чи «пошесті атеїзму», як перекладає Бері, див. 908 с), «Афінянин» спершу обговорює тих, «хто, хоч і відкрито не вірить в існування богів, від природи має справедливий характер... і... їх не можна схилити до несправедливих дій». (908 b-с; Платон тут, звісно несвідомо, майже намалював Сократів портрет, не кажучи вже про ту істотну обставину, що останнього обвинуватили у відсутності благочестя та побожності.) Ось що каже про них Платон:

«... тих злочинців... що не мають лихих намірів та вдачі, слід за рішенням судді, що спирається на закон, помістити до виправного закладу на термін не менше п'яти років, упродовж яких ніхто з громадян не спілкуватиметься з ними, за винятком тих, хто братиме участь у Нічних зборах і бесідуватиме з ними (я би переклав «опікуватиметься ними»), щоб сприяти спасінню їхніх душ через умовляння...» Отже, «добрі», які трапляються серед нечестивих, одержують щонайменше п'ять років одиночного ув'язнення, скрашуваного лише «піклуванням» про їхні хворі душі з боку членів Нічної ради, «...і коли скінчиться термін їхнього ув'язнення, той, хто покаже себе розсудливим, стане жити разом із тими, хто вже виправився, а в противному разі, якщо його ще раз обвинуватять у подібному злочині, то таку людину слід скарати на горло».

Мені до цього нічого додати.

(2') Друге питання, можливо, є найважливішим з точки зору професора Левінсона: це один з його головних закидів, ніби я помилився, твердячи, що в ту епоху жили гуманісти, яким слід віддати перевагу перед Платоном і яких можна виявити серед тих, кого я назвав «Великим поколінням».

Зокрема, Левінсон твердить, що мов зображення Сократа як людини зовсім відмінної він Платона у цьому відношенні є абсолютно надуманим.

Я присвятив дуже довгу виноску (прим. 56 до розділу 10), що насправді складає майже ціле есе, цій проблемі — сократівській проблемі — і не бачу жодних підстав для зміни моїх поглядів на неї. Але я хочу сказати, що це моє історичне припущення щодо сократівської проблеми здобуло підтримку з боку вченого-платоніка в особі знаменитого Річарда Робінсона. Ця підтримка тим паче важливіша, що Робінсон жорстоко докоряє мечі (можливо, справедливо) тоном моєї критики Платона. Ті, хто читав його рецензію на мою книжку (Philosophical Review, 60, 1951), не можуть закинути йому надмірну пристрасть до моєї особи, а професор Левінсон схвально цитує (на ст. 20) його слова про моє «шалене прагнення заплямувати» Платона. Та хоча професор Левінсон у примітці на ст. 20 посилається на те, що Робінсон «то вихваляє, то ганить «Відкрите суспільство» у своїй ґрунтовній рецензії», і хоча (в іншій виносці, на ст. 61) він правильно посилається на Робінсона як на авторитета в питаннях «розвитку Платонової логіки від сократівських джерел і впродовж його зрілості», професор Левінсон жодного разу не сказав своїм читачам, Що Робінсон підтримує не лише мої головні обвинувачення на адресу Платона, але також, якщо конкретніше, і моє гіпотетичне розв'язання сократівської проблеми. (Між іншим, Робінсон також погоджується з тим, що наведена мною цитата, про яку я згадую тут у пункті (5), правильна; див. далі.)

А що, як ми чули, Робінсон «то вихваляє, то ганить», то дехто з читачів його статті (бажаючи знайти підтвердження своєму «шаленому прагненню заплямувати» мене), можливо, прогледів похвалу мені, що міститься у несподіваному останньому реченні ось такого переконливого фрагмента з його рецензії (ст. 494):

«Д-р Поппер твердить, що Платон спотворив Сократове вчення... На його погляд, Платон — це вкрай шкідлива сила в політиці, а Сократ — цілюща. Сократ помер за право вільно розмовляти в молоддю, але в «Державі» Платон примушує його зневажати молодих і не вірити їм. Сократ номер за правду та свободу слова, але в «Державі» «Сократ» обстоює брехню. Сократ сповідував інтелектуальну скромність, а в «Державі» він — догматик. Сократ був індивідуалістом, а в «Державі» він — радикальний колективіст. І так далі.

Які свідоцтва про погляди справжнього Сократа є в доктора Поппера? Усі його докази грунтуються виключно на свідоцтвах самого Платона — на його ранніх діалогах і насамперед на «Апології Сократа». Отже, про ангела світла, котрого він протиставляє демону Платону, ми можемо судити лише з повідомлень самого демона! Хіба це не абсурд?

На мою думку, це не абсурдно, а цілком слушно».

Цей фрагмент показує, що принаймні один дослідник, авторитет якого професор Левінсон визнає, погоджується з тим: що мої погляди на сократівську проблему не зовсім безглузді.

Але навіть якби запропоноване мною розв'язання сократівської проблеми виявилося помилковим, залишається безліч свідоцтв про наявність на той час гуманістичних тенденцій.

Стосовно промови Гіппія в діалозі «Протагор», 337 е (див. ст. 86, схоже, це єдиний випадок, коли професор Левінсон не заперечує проти мого перекладу; див. ст. 144 його праці), професор Левінсон пише (ст. 147): «Слід розпочати з припущення, що Платон цілком достовірно відтворює тут загальновідомі настрої Гіппія». До цього моменту погляди професора Левінсона співпадають з моїми. Але ми абсолютно розходимося з ним щодо трактування Гіппієвої промови. Нині мої думки про неї стали ще різкішими, порівняно до викладених у книжці. (До речі, я не пригадую, щоб колись твердив, наче існують свідоцтва про те, що Гіппій заперечував рабство. З цього приводу я написав, що «цей дух був пов'язаний з зфінським рухом проти рабства», а отже, розроблений професором Левінсоном аргумент, що я безпідставно «зараховую його (Гіппія) до ворогів рабства», є безцільним.)

Тепер я вбачаю у Гіппієвій промові маніфест — можливо, найперший — гуманістичних переконань, які надихали ідеї Просвітництва та Французької революції: всі люди — брати; умовні, вигадані людьми закони та звичаї розділяють їх і є джерелом нещасть, більшості з яких можна уникнути. Ось чому людина здатна поліпшити стан речей, змінивши закони — шляхом правової реформи. Ці ж ідеї надихали Канта. А Шіллер називав конвенційні закони «модою», що невблаганно («strong») — Бетховен сказав «зухвало» («frech») — розділяє людство.

Щодо рабства, моє головне твердження полягає в тому, що «Держава» містить докази наявності в Афінах тенденцій, які можна охарактеризувати як опозицію рабству. Отже, «Сократ» з «Держави» (563 b) уїдливо каже про афінську демократію (я процитував його слова у підрозділі II розділу 4, але тут наводжу їх за перекладом Шорі): «Апогея народної свободи... досягають в такому місті, коли куплені раби, чоловіки та жінки, стануть не менш вільними, ніж їхні власники, котрі заплатили за них».

Шорі наводить досить багато перехресних посилань на цей уривок (див. виноску далі), який промовляє сам за себе. В іншому місці (ст. 176) професор Левінсон пише про цей самий фрагмент: «Давайте доповнимо щойно процитованим уривком скромний перелік Платонових соціальних прогріхів», а на наступній сторінці посилається на нього, коли мовить про «ще один приклад Платонової погордливості». Але це не відповідь на моє твердження про те, що разом з іншим прикладом, процитованим мною на ст. 43 Е-ст. 44 А, цей фрагмент свідчить про наявність руху проти рабства. Другий уривок (який у Платона стоїть одразу після розробки першого, процитованого тут наприкінці попереднього абзацу) у перекладі Шорі має такий вигляд («Держава», 563 d; попередній уривок — 563 b): «А чи знаєш ти, що все це разом... робить душі громадян такими вразливими, що вони здригаються від навіть найменшого припущення про неволю (я переклав «рабство») і не стануть терпіти її?»

Як же професор Левінсон чинить із цим свідоцтвом? Насамперед, розділяє ці два фрагменти: першого він не торкається аж до ст. 176, що далеко відстоїть від того місця (ст. 153), де він ущент розбив моє гадане свідоцтво стосовно руху проти рабства. На тій же ст. 153 він відкидає й другий фрагмент на тій підставі, що я зробив у перекладі жахливу помилку. Ось що він пише: «Проте все тут не так. Хоча Платон вживає слово «douleia» (рабство чи неволя) воно містить лише метафоричну алюзію (курсив мій) на рабство у звичайному розумінні цього слова».

Хтось, певне, вважатиме таке припущення вірогідним, надто якщо цей фрагмент відокремлено від того, що йде безпосередньо перед ним (і згаданий професором Левінсоном лише через двадцять сторінок, де він пояснює його Платоновою погордливістю). Але у своєму контексті — разом із Платоновими скаргами на розперезаність рабів (і навіть тварин) — він не викликає жодних сумнівів стосовно того, що окрім змісту, який в нього правильно вкладає професор Левінсон, цей фрагмент має ще й інше значення, де слово «douleia» сприймається зовсім буквально. Адже в ньому мовиться і мається на увазі, що вільні демократичні громадяни не можуть терпіти рабство хоч у якій формі. Вони не лише не дозволяють жодних натяків на обмеження своєї свободи (навіть з боку законів, як далі каже Платон), а й стали такими м'якосердими, що не можуть зносити «навіть найменшого припущення про неволю» — таку, як рабство «куплених рабів, чоловіків та жінок».

Професор Левінсон (на ст. 153, після розгляду другого Платонового фрагмента) запитує: «У світлі цього свідоцтва... що, коли чесно визнати, залишається від аргументації Поппера...? Найпростіша відповідь: «Нічого», якщо вживати слова хоч трохи близько до їхнього буквального значення». А втім, його власна аргументація спирається на тлумачення терміна «douleia» у контексті, що чітко посилається на рабство, не в його буквальному значенні, а як «лише метафоричної алюзії», за його власними словами кількома рядками вище12.

І все-таки він говорить про абсурдну помилку, якої я припустився, переклавши слово «douleia» буквально: «Таке неправильне прочитання дало свої плоди у передмові до п'єси Шервуда Андерсона «Босий в Афінах»... де довірливий драматург слідом за Поппером (професор Левінсон на ст. 24 твердить, що «андерсенівська версія Платона чітко свідчить про ретельне та тямуще опрацювання Поппера», але не наводить жодного доказу на підтримку цього дивного обвинувачення) «у свою чергу повідомляє читачів про цю алюзію й безапеляційно заявляє... начебто його вповноважив до цього сам Платон, що афіняни... «обстоювали визволення всіх рабів»...»

Це зауваження стосовно Максвела (а не Шервуда) Андерсона так само може бути перебільшенням. Але, де я говорив хоч щось подібне? І чого варта аргументація, для захисту якої доводиться надмірно підкреслювати або чорнити погляди свого опонента, асоціюючи їх із «гаданою» виною якогось «тямущого» читача? (Див. також предметний покажчик на «Рабство».)

(3') Професор Левінсон хоч і бореться проти мого твердження, що Платон заохочував правителів застосовувати безжальне та беззаконне насильство, по суті, ніде його це заперечує. Це видно навіть з того, як він обговорює фрагмент з «Політика» про «покарання та вигнання», який було розглянуто у цьому «Додатку» наприкінці підрозділу «А». Він заперечує лише, що в «Державі» є багато інших подібних фрагментів — фрагментів про «очищення полотна» — як гадаємо ми з П. Шорі. Опріч цього, він намагається знайти затишок та моральну підтримку, спираючись на окремі випадки сучасної практики застосування насильства. Боюся, що цей затишок буде порушено, якщо він перечитає фрагмент з «Політика» разом із початком, який я процитував, а професор Левінсон спершу пропустив, а потім відкинув його як недоцільний.

(4') Перш ніж розпочинати суперечку з професором Левінсоном з приводу Платонового расизму та його приписів правителям застосовувати брехню заради блага держави, я хотів би нагадати своїм читачам про Кантову сентенцію (див. ст. 139 Е-ст. 137 А), що хоча слова «чесність — це найкраща політика» можуть викликати заперечення, то думка «чесність ліпша за будь-яку політику» — незаперечна.

На ст. 434 своєї праці професор Левінсон (посилаючись на ст. 133 Е-ст. 136 А і надто на ст. 150 Е-ст. 148 А моєї книжки) цілком справедливо зазначає: «Насамперед нам слід погодитись, що вживання обману за певних обставин захищається [курсив мій] у «Державі» для цілей управління...» Зрештою, це і є моєю головною тезою. Жодні спроби знехтувати або принизити її значення — і жодні зустрічні нападки на мої гадані перебільшення — не повинні затьмарити це визнання.

У тому ж місці професор Левінсон також визнає, що «безперечно слід було вдатися до переконливого мистецтва красномовства, щоб помічники «картали випадок, а не правителів», коли їх повідомлятимуть (див. мою працю ст. 150 Е-ст. 148 А), що їхні пари визначив сліпий жеребок, хоча насправді все влаштували правителі з євгенічних міркувань».

Це — моя друга головна теза.

Професор Левінсон провадить (ст. 434 та наст., курсив мій): «Це єдиний випадок, коли Платон схвалює відверту практичну брехню13, маючи перед собою шляхетну мету (Платон дозволяє говорити неправду лише з такими намірами), але тільки таку брехню і ніяку іншу. Ми, як і Поппер, вважаємо цю політику прикрою. Відтак, ця брехня та всі інші подібні до неї, які Платонів радше загальний дозвіл міг би виправдати, якраз і створює той підмурок, що існує, для Попперового обвинувачення, начебто Платон пропонує застосовувати «брехливу пропаганду» у своєму місті».

Хіба цього не досить? Припустімо, що я помилявся в інших своїх твердженнях (що я, звісно, заперечую), хіба все це принаймні не виправдовує мої підозри, що Платон не вагався б і в подальшому використанні його «радше загального дозволу» «вживати брехню» — надто з огляду на ту обставину, що він і справді «захищав» «застосування брехні», за висловом професора Левінсона?

Більше того, брехня застосовується тут у зв'язку з «євгенікою» чи, точніше, з розмноженням панівної раси — раси охоронців.

Захищаючи Платона від моїх обвинувачень у расизмі, професор Левінсон намагається порівняти його у вигідному світлі з окремими «горезвісними» сучасними расистами тоталітарного спрямування, чиї імена я намагався не пускати на сторінки моєї книжки. (Я чиню так і далі.) Він каже (ст. 541, курсив мій), що їхня «програма селекції» «насамперед була скерована на збереження чистоти панівної раси — до мети, що як ми, докладаючи значних зусиль, довели, Платон не поділяв».

Але чи й справді не поділяв? Можливо, я неправильно переклав наведену мною одну з провідних євгенічних дискусій у «Державі» (460 с)? Ось що я писав (ст. 51 Е-52 А; я ввів тут курсив): «Расу охоронців слід тримати чистою», — каже Платон (на захист дітовбивства), розвиваючи расистські твердження, що ми дуже дбаємо про розведення худоби і нехтуємо своєю власною расою, аргумент, який відтоді неодноразово повторювали.

Чи помилився я в перекладі? Чи хибне моє твердження, що від часів Платона це був головний аргумент расистів та селекціонерів панівної раси? Чи, може, охоронці не правлять Платоновим найкращим містом?

А щодо мого перекладу, то він мало чим відрізняється від перекладу Шорі. Я процитую цей уривок у його перекладі (курсив мій) разом із попереднім реченням (стосовно інфантициду):«... від дітей гірших батьків, а також тих, що народилися з вадами, вони, правителі, належним чином позбуваються таємно, так щоб ніхто не знав, що з ними сталося. «Лише за цієї умови», — каже він, — «рід охоронців буде збережено в чистоті».14

Як видно, останнє речення в Шорі трохи м'якіше, ніж у мене. Але різниця тут несуттєва і не впливає на мою тезу. У будь-якому разі, я схильний триматися свого перекладу. Хоч як би ми перекладали, вживаючи термінологію Шорі: «За всіх умов рід охоронців слід зберегти в чистоті» або «Якщо за всіх обставин [як ми погодились] чистоту роду охоронців слід зберегти», — будь-який варіант передає точнісінько те саме значення, що й мій переклад, наведений у тексті (ст. 51 Е-ст. 52 А) і повторений тут.

Отож, я не бачу різниці між формулюванням професора Левінсона шодо «горезвісної... програми селекції», якої дотримуються прихильники тоталітаризму, та Платоновим формулюванням його власних намірів, стосовно розведення людського роду. Навіть якщо тут і є якісь дрібні розбіжності, вони не заторкують головне питання.

Щодо того, чи припускав Платон — як рідкісний виняток — змішування рас (що могло відбутися внаслідок підвищення в касті представника нижчої раси), то тут думки розходяться. Втім, я й далі переконаний у своїй правоті. Але не розумію, що змінилося б, якби ці винятки було дозволено. (Навіть сучасні прихильники тоталітаризму, на яких натякає професор Левінсон, дозволяли винятки.)

(5') Мене неодноразово та суворо критикували за цитування — чи радше спотворення — фрагмента із «Законів», який я обрав за один із двох епіграфів до частини «У полоні Платонових чарів» (інший уривок, який я протиставляю йому, взято з надгробної промови Перікла). Ці епіграфи мої американські видавці помістили на обкладинку американського видання моєї праці. В англійських виданнях такої реклами нема. Як часто буває з обкладинками, видавці не радилися зі мною з цього приводу. (Втім, я, безумовно, не заперечую проти вибору мого американського видавця: чому б їм і не надрукувати мої епіграфи — чи взагалі будь-що написане мною в цій книжці — на обкладинці?)

Мої переклади та трактування цього фрагмента були визнані правильними Річардом Робінcоном, як я вже згадував у цьому додатку, але мої критики дійшли до того, що запитували, чи не зумисно я намагався приховати його джерело, щоб позбавити своїх читачів можливості звірити цитату з текстом! І це попри те, що я, гадаю, клопотався більше, ніж багато інших авторів, аби мої читачі могли звірити будь-яку, наведену мною цитату. Саме тому на початку моїх приміток я відіслав читачів до творів, з яких узято епіграфи, — хоча взагалі не заведено пояснювати походження епіграфів.

Головне обвинувачення проти мене у зв'язку з наведенням цього фрагмента полягає в тому, що я не досить наголосив на його відношенні до військових питань. Але тут я можу навести на мою підтримку свідоцтво самого професора Левінсона (ст. 531, виноска, курсив мій):

«Цитуючи цей фрагмент у своєму тексті (ст. 102 А-ст. 103 Е), Поппер належним чином наголошує на тому, що він пов'язаний з військовими питаннями».

Отже, на це обвинувачення відповідь дано. Та втім, професор Левінсон провадить далі «...та (Поппер) водночас переконує» що ті самі «мілітаристські принципи» Платон пропонував застосовувати як за війни, так і за миру, і що їх слід дотримуватись у всіх питаннях мирного життя, а не лише під час військової муштри. Далі він цитує фрагмент у перекрученому перекладі, що затьмарює його військове значення...» і так далі.

Отже, мене насамперед обвинувачено в тому, що я «водночас переконую», наче Платон має на увазі дотримання цих мілітаристських принципів за миру, так само, як і на війні. І справді, я таке говорив, цитуючи Платона: саме Платон сказав це. Чи, може, слід було промовчати? У перекладі Бері, який схвалює професор Левінсон, слова Платона подано в такому вигляді (хоча мені більше до вподоби мій переклад, дозвольте запитати в читачів, чи є між ними якась істотна смислова різниця, за винятком різниці у прозорості перекладу; див. ст. 103 Е-ст. 102 А): «...ніхто не повинен ані під час роботи, ані під час розваг звикати з думкою, що йому дозволено діяти самому і на власний розсуд, позаяк треба жити завжди як на війні, так і за миру, з поглядом, прикутим до свого військового начальника...» (див. «Закони» — Laws, Loeb Library, vol. II, p. 477; курсив мій).

І далі (на ст. 479):

«Таке завдання володарювання над іншими та корення іншим слід практикувати за миру з раннього дитинства...»

Стосовно перекручення перекладу я можу лише сказати, що мій переклад практично не відрізняється від перекладу Бері — хіба що я розбив два занадто довгих Платонових речення, які у первісному вигляді важкі для сприйняття. Професор Левінсон зазначає (ст. 531), що я скористався цим фрагментом «абсолютно незаконно», а далі провадить: «його журналістське зловживання уривком з цього фрагмента на суперобкладинці» [реклама видавців, про яку я згадував раніше], «а також на титульній сторінці тому І його книжки ми розглянемо у примітці, де буде також наведено повний текст цього фрагмента».

Розгляд мого «журналістського зловживання» у цій примітці, опріч деяких надуманих «виправлень» мого перекладу, з якими я не згоден, полягає головно у тому ж обвинуваченні — а саме, що я надрукував цей уривок на суперобкладинці та в інших важливих місцях. Отож, професор Левінсон пише (ст. 532; курсив мій): «Цю дрібну нечесність, однак, цілковито затьмарює те, що Поппер вчинив із цим фрагментом далі. На титульній сторінці першої частини своєї книжки, а також на суперобкладинці» (хто несправедливий до кого?) «він друкує ретельно відібраний уривок з нього, а поруч — як абсолютну антитезу — речення, висмикнуте з Періклової надгробної промови... Це однаково, що надрукувати для порівняння політичний ідеал та проект військового статуту. Втім, Поппер не лише не повідомив читачів про те, що цей уривок стосується військового життя, але, застосовуючи ті самі перекручення перекладу, вилучив абсолютно всі ті частини фрагмента, які розкрили б цю обставину».

Відповісти на це мені дуже просто, (а) Немає ніякого спотворення перекладу, (б) Я спробував докладно показати, що в цьому фрагменті, попри його відношення до військових справ, сформульовано, як і в уривку з Періклової промови (що, до речі, так само, хоча й меншою мірою, має відношення до військових справ), політичний ідеал, тобто Платонів політичний ідеал.

Я не бачив жодних вагомих підстав відмовлятися від свого твердження, згідно з яким у цьому фрагменті — подібно до багатьох інших фрагментів у «Законах» — сформульовано Платонів політичний ідеал. — Втім, правильно я вважав чи помилявся, я безперечно твердо обгрунтував свої погляди (це обгрунтування професору Левінсону не вдалося спростувати). Й оскільки я це зробив, й оскільки професор Левінсон зовсім не сумнівається, що я вірив, що я зробив це, то немає в тому ані «дрібної нечесності», ані великої, якщо я намагаюсь представити цей фрагмент саме тим, чим я його вважаю: Платоновим описом його політичного ідеалу — його тоталітарної та мілітаристської ідеальної держави.

Стосовно мого хибного перекладу, я обмежусь лише одним перекрученням, яке професор Левінсон вважає досить важливим, щоб розглянути його в тексті своєї праці (а не лише у виносках). На ст. 533 він пише:

«Дальше заперечення стосується того, як Поппер вживає слово «leader» (вождь, ватажок, провідник). Платон пише «archon» — слово, яким він називає також офіційних осіб держави та воєначальників. Зрозуміло, що він має на увазі останніх, або ж розпорядників атлетичних змагань».

Ясно, що відповідати тут нема на що. (Чи, може, мені слід було перекласти «розпорядник»?) Будь-хто, заглянувши до словника грецької мови, пересвідчиться, що основне і найширше значення слова «archon» найповніше передає англійське слово «leader» (вождь, ватажок) (або латинське «dux» чи італійське «іl duce»). У словнику Ліддела та Скотта це слово пояснюється як дієприкметник від дієслова «archo», основне значення якого, за твердженням цих знавців, — «бути найпершим» — або «в часі», або «за місцем чи становищем». У другому значенні цьому слову приписується насамперед такий зміст: «керувати, правити, очолювати, командувати, управляти, бути керівником чи начальником». Відповідно під словом «archon» читаємо: «правитель, командир, начальник», а також — стосовно Афін — «головні судді в Афінах, у кількості дев'яти осіб». Цього, мабуть, досить, аби показати, що «leader» — це не помилка в перекладі, якщо цей термін узгоджується з контекстом. А те, що він узгоджується, видно з перекладу Бері, в якому, нагадаю, цей фрагмент має такий вигляд: «позаяк треба жити завжди як на війні, так і за миру, з поглядом, прикутим до свого військового начальника, та йти під його проводом». («but he should live always, both in war and peace, with bis eyes fixed constantly on his commander and following his lead»). Фактично, слово «leader» чудово узгоджується з текстом: саме його жахна підхожість викликала протести професора Левінсона. Оскільки він не може бачити в Платоні захисника тоталітарного правління, то в нього складається враження, наче я «спотворив переклад» (ст. 531) і що саме мої помилки спричинили жахливі асоціації, що їх пробуджує цей фрагмент.

Утім, я й далі тверджу, що жахає саме Платонів текст і Платонова думка. Мене, як і професора Левінсона, вразило слово «leader» та все те, що стоїть за ним. Проте ми не повинні нехтувати додатковими значеннями слова, якщо хочемо збагнути відразливий підтекст платонівської ідеальної держави. Я зробив усе, що міг, аби донести це до свідомості читачів.

Цілком слушно, що у моїх коментарях я наголосив на тій обставині, що, хоча фрагмент стосується військових походів, Платон не полишає місця для сумнівів у тому, що за цими принципами повинні жити всі його солдати-громадяни. Загальновідомо, що грецький громадянин був і повинен був бути воїном, а отже, це справедливо по відношенню до Перікла та часу виголошення ним надгробної промови (про загиблих у битві воїнів) принаймні не менше, ніж по відношенню до Платона та часу написання його «Законів».

Саме цю думку мої епіграфи мали донести до читача якомога ясніше. Ось чому потрібно було вилучити одне підрядне речення з цього громіздкого фрагмента, пропустивши в такий спосіб (як про це свідчать крапки) деякі з посилань на військові справи, що могли затьмарити мою головну тезу — я маю на увазі ту обставину, що фрагмент можна застосовувати як загальний чинник для війни і миру і що багато платоніків прочитали його неправильно, пропустивши власне суть, через довжину та розпливчасті формулювання фрагмента, а також через своє прагнення ідеалізувати Платона. Ось так стоять справи. І все-таки професор Левінсон обвинувачує мене в такому контексті (ст. 532) у «вживанні» «тактики», яка «створює необхідність перевіряти до найдрібніших подробиць кожну з Платонових цитат, наведених у книжці Поппера», для того, щоб «з'ясувати, як далеко відхилився Поппер від стежки об'єктивності та правди».

Перед лицем таких обвинувачень та голослівних тверджень, а також тіні підозри, що кинуто на мене, мені залишається лише спробувати захистити себе. Але я чудово розумію, що ніхто не може бути суддею у своїй справі. Саме з цих міркувань я хочу процитувати тут слова Р. Робінсона (The Philosophical Review, 60, p. 491) стосовно цього платонівського уривка, а також мого перекладу. Треба нагадати, що Робінсон у своїй рецензії «то вихваляє, то ганить» мою книжку і що його докори почасти полягають у твердженні про тенденційність моїх перекладів Платона. І все-таки він пише:

«Попри всю їхню тенденційність, ними, безперечно, не можна знехтувати. Вони загострюють увагу на реальних та важливих аспектах Платонової думки, на які, як правило, не звертають уваги. Зокрема, правильно перекладено показовий приклад доктора Поппера — а саме, жахливий фрагмент «Законів» (942) про заборону діяти на власний розсуд. (Можна було б наполягати, що Платон мав тут на увазі лише питання військового життя своїх громадян, і правильно також те, що фрагмент починається з припису армійської дисципліни, але наприкінці Платон відкрито хоче поширити цей принцип на всі сфери життя — пop. «А безуряддя треба вилучити з життя усіх людей» («Закони», 942 d 1).

Мені здається, що до цих слів Р. Робінсона нічого додавати не потрібно.

Отже, підсумуємо. Певно, неможливо навіть пробувати відповісти хоч на частину обвинувачень, які висуває проти мене професор Левінсон. Я намагався дати відповідь лише на кілька з них, пам'ятаючи, наскільки мені це вдавалося, що важливіше з'ясувати, чи можна спростувати мої твердження стосовно Платона, а не розпочинати суперечку, вирішуючи, хто кого образив. Втім, повторюю ще раз, що ніхто не може бути суддею у власній справі: вирішувати повинні мої читачі.

Та все-таки я не бажаю завершувати цю довгу дискусію, не підтвердивши ще раз мою переконаність у величезних Платонових інтелектуальних здобутках. Моя думка про нього, як про найвидатнішого з усіх філософів, не змінилася. Навіть його етична та політична філософія — це незрівнянне досягнення, хоч я і вважаю її відразливою і по-справжньому жахливою. Щодо його фізичної космології, то тут моя думка змінилася після першого видання книжки (а якщо точніше, між першим англійським та першим американським виданнями), тож я намагався пояснити, чому тепер вважаю його засновником геометричної теорії світу — теорії, значення якої безперервно зростало впродовж сторіч. Як я сподіваюсь, мій критичний аналіз показав, що Платонова велич робить ще важливішою боротьбу проти його моральної та політичної філософії, як застереження тим, хто може потрапити під вплив його чарів.



    1. Каталог: authors
      authors -> Товаришки оповідання І
      authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
      authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
      authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
      authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
      authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
      authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
      authors -> Від матки до альцгеймера


      Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   50   51   52   53   54   55   56   57   58


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка