Відкрите суспільство та його вороги


Платонова політична програма



Скачати 12,46 Mb.
Сторінка6/58
Дата конвертації11.03.2019
Розмір12,46 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   58

Платонова політична програма




      1. Розділ 6. Тоталітарна справедливість


Аналіз Платонової соціології полегшує виклад його політичної програми. Головні вимоги Платона можна виразити однією з двох формул: перша стосується його ідеалістської теорії зміни й покою, а друга — натуралізму. Отже, ідеалістська формула: «Заборонити всі політичні зміни!» Переміна — це зло, а спокій — добро1. Змін можна уникнути, якщо держава є точною копією її оригіналу, тобто «форми» чи «ідеї» міста. Якби ми запитали, як це зробити на практиці, то отримали б у відповідь, натуралістичну формулу: «Назад до природи!» Назад по первісної держави наших пращурів, примітивної держави, заснованої згідно з людською природою, а відтак стабільної; назад до племінної патріархії часів, що передували Падінню, до природного класового правління мудрої меншості нетямущою більшістю.

На мою думку, практично всі елементи Платонової політичної програми можна вивести з цих вимог. А вони, у свою чергу, засновуються на історицизмі: їх треба поєднувати з його соціологічними доктринами про умови стабільності класового правління. Ось її головні, як мені здасться, складові елементи:

A) Суворе розмежування класів, тобто правлячий клас, що складається з пастирів та сторожових собак, слід повністю відділити від людського стада.

Б) Ототожнення долі держави з долею панівного класу; інтерес виключно до цього класу та його єдності, обожнювання цієї єдності, тверді правила селекції та виховання цього класу, а також суворий нагляд і спільність інтересів його представників.

Із цих головних елементів можна вивести й інші, хоча б такі:

B) Правлячий клас володіє монополією на такі речі, як військова доблесть та навчання, а також на носіння зброї та отримання будь-якої освіти; але він усувається від участі в господарській діяльності, зокрема від зароблення грошей.

Г) Потрібна цензура усієї інтелектуальної діяльності правлячого класу, а також слід вести безперервну пропаганду, спрямовану на формування та уніфікацію світогдядів його представників. Усі нововведення в освіті, законодавстві та релігії стримувати або забороняти.

Д) Держава повинна бути самодостатньою. Вона має прагнути економічної автономії, бо інакше правителі будуть або залежні від гендлярів, або самі стануть гендлювати. Перша з цих альтернатив підірве їхню владу, а друга — їхню єдність і стабільність держави.

Гадаю, що цю програму можна з повним правом охарактеризувати як тоталітарну. І вже напевно, вона заснована на історицистській соціології.

Але чи це все? Чи немає інших рис Платонової програми, елементів, що не є ані тоталітарними, ані заснованими на історицизмі? Що ми можемо сказати про Платонове палке стремління до Добра і Краси, про його любов до Мудрості й Правди? А його вимога про те, що правити повинні мудрі, філософи? Як же бути з його сподіваннями зробити громадян його міста доброчесними і водночас щасливими? І з вимогою того, що держава повинна спиратися на Справедливість? Навіть ті, хто критикує Платона, вважають, що його політична доктрина, попри певні тотожності, чітко відрізняється від сучасного тоталітаризму саме з огляду на ці його цілі: щастя громадян, панування справедливості. Р. Кроссман, приміром, про чиє критичне ставлення до Платона можна судити з такої репліки: «Платонова філософія — це найлютіша і найзмістовніша атака на ліберальні ідеї, які висувала історія»2, схоже все-таки вірив у Платонів намір «побудувати досконалу державу, в якій кожен громадянин буде по-справжньому щасливий». Ось ще один приклад. Джоуд, що розглядав схожість між Платоновою програмою і фашизмом, все-таки запевняє, що між ними є фундаментальна різниця, оскільки в Платоновій ідеальній державі «простолюдин... досягає такого щастя, яке відповідає його природі», а також тому, що така держава побудована на ідеях «абсолютного добра і абсолютної справедливості».

Попри ці аргументи, я вважаю, що Платонова політична програма, зовсім не будучи морально вищою за тоталітаризм, в головному тотожна з ним. На мою думку, заперечення проти цього погляду засновані на давньому і з глибокими коренями упередженні на користь ідеалізації Платона. Те, що Кроссман чимало зробив для того, щоб виявити і розвіяти таке ставлення, видно з його зауваження: «Перед Великою війною... Платона... рідко звинувачували у реакціонізмі, у рішучому несприйнятті усіх принципів лібералізму. Навпаки, його якомога возвеличували... не поєднували зі щоденним життям, наголошуючи на його мрії про абстрактне Місто Бога»3. Втім, сам Кроссман не уник цієї тенденції, так чітко ним же сформульованої. Цікаво, що таке сприйняття Платона існувало так довго попри той факт, що Гроут і Гомперц вказували на реакційний характер певних доктрин, викладених у «Державі» та «Законах». Але й вони не побачили всього підтексту цих доктрин. Вони анітрохи не сумнівалися в Платоновому гуманізмі. І на їхню критику або не зважали, або тлумачили її як невдалу спробу оцінити і збагнути Платона, котрого християни вважали «християнином до Христа», а революціонери — революціонером. Такий прояв цілковитої віри в Платона й досі, безперечно, домінує, тому, наприклад, Філд гадає за потрібне застерегти своїх читачів, що «ми зовсім не зрозуміємо Платона, якщо вважатимемо його революційним мислителем». Звісно, це дуже правильно, але було б зовсім недоречним, якби не широка популярність тенденції робити з Платона революційного мислителя або принаймні прогресиста. Втім, і самому Філду притаманна подібна віра в Платона, бо, коли він провадить, що Платон перебував у «рішучій опозиції до нових і згубних тенденцій» його часу, далі з готовністю приймає Платонове свідчення про згубність цих нових тенденцій. Вороги свободи завжди обвинувачували її поборників у руйнуванні. І майже завжди їм вдавалося довести свою простодушність і доброту намірів.

Ідеалізацією видатного ідеаліста просякнуті не лише тлумачення Платонових творів, а й їхні переклади. Уїдливі Платонові репліки, які не узгоджувалися з уявленнями перекладача про те, що має говорити гуманіст, часто-густо або пом'якшувалися, або неправильно розумілися. Така тенденція розпочалася з перекладу самої назви Платонової, так званої, «Республіки». Тому, хто вперше почув цю назву, неминуче спадає на гадку, що її автор повинен бути лібералом, якщо вже не революціонером. Але назва «Республіка», як виявляється, є просто англійською формою латинського еквівалента грецького слова, яке не має нічого спільного з республіканським ладом і яке слід було перекласти на англійську, як «Про державний устрій», або «Місто-держава», або «Держава». Традиційний переклад «Республіка»2, безперечно, доповнює загальне переконання у тому, що Платон просто не міг бути реакціонером.

Маючи на увазі все сказане Платоном про Добро і Справедливість та інші згадані ним ідеї, моя теза про чисто тоталітарний і антигуманістичний характер його політичних вимог потребує обгрунтування. Для того щоб захистити своє твердження, мені доведеться на наступні чотири розділи урвати аналіз історицизму і зосередитись на критичному розгляді згаданих етичних ідей, а також їхнього місця в Платонових політичних вимогах.

У цьому розділі буде розглянуто ідею Справедливості, а в трьох наступних — доктрину про те, що правити повинні наймудріші та найкращі, а також ідеї Правди, Мудрості, Добра та Краси.

I

Що ж ми насправді маємо на увазі, коли говоримо про «справедливість»? Не думаю, що мовні питання такого роду особливо важливі чи що на них можна дати визначену відповідь, оскільки такі терміни завжди вживаються у багатьох значеннях. Проте, гадаю, більшість із нас, а надто люди з гуманістичним світоглядом, мають на увазі ось що: а) рівний розподіл тягаря громадянства, тобто тих обмежень свободи, що необхідні для суспільного життя4; б) рівність громадян перед законом, звісно тоді, коли в) закони не підтримують і не засуджують окремих громадян, групи чи класи; г) безсторонність правосуддя; д) рівне користування перевагами (а не лише обмеженнями), які держава може запропонувати своїм громадянам. Якщо Платон розумів під словом «справедливість» щось подібне, тоді моє твердження про те, що його програма суто тоталітарна, буде хибним, а правими виявляться всі ті, хто вірять, наче Платонова політика спирається на прийнятний гуманістичний фундамент. Але річ у тім, що, кажучи «справедливість», він мав на увазі зовсім інше.



Що ж Платон розумів під словом «справедливість»? Я обстоюю ту думку, що в «Державі» він вживав термін «справедливий» як синонім до «того, що відповідає інтересам найкращої держави». А в чому ж полягають інтереси найкращої держави? Заборонити всі зміни шляхом підтримування жорсткого розподілу на класи і класовим правлінням. Якщо я правильно витлумачую його, то ми повинні визнати, що Платонова вимога справедливості залишає його програму на рівні тоталітаризму, і слід зробити висновки про необхідність боронитись від небезпеки бути завороженими грою слів.

Справедливість — головна тема «Держави». Цей діалог має ще й традиційний підзаголовок — «Про справедливість». Досліджуючи природу справедливості, Платон користується методом, згаданим у попередньому розділі5: спершу він намагається знайти цю «Ідею» в державі, а потім пробує застосувати одержаний наслідок до окремого індивіда. Не можна сказати, що Платон швидко знаходить відповідь на запитання: «Що таке справедливість?», оскільки наводить її лише в четвертій книжці. Його міркування, що призвели до такої відповіді, будуть проаналізовані детальніше в цьому ж розділі. Коротко, вони такі.

Місто спирається на людську природу, її потреби та її обмеження6. «Ми встановили, що кожна окрема людина повинна займатися чим-небудь одним, що потрібно в державі, причому якраз тим, до чого вона має найбільші природні здібності». З цього Платон робить висновок, що кожен повинен робити свою справу і не втручатися в чужі; що тесля повинен обмежитися теслярством, швець — шевством. Але великої шкоди не буде, якщо двоє робітників поміняються своїми природними місцями. «Але коли ремісник чи хтось інший, гендляр за своїми природними нахилами... зможе перейти до стану воїнів, чи коли хто-небудь з воїнів спробує потрапити в охоронці, не будучи гідним цього... тоді така заміна і втручання не в свої справи — загибель для держави». З цього аргументу, який тісно співвідноситься з принципом, що носіння зброї повинно бути класовим привілеєм, Платон робить свій остаточний висновок про те, що втручання цих трьох класів у чужі справи і перехід з одного класу в інший має бути несправедливістю, а отже, в протилежність до неї справедливістю буде: «відданість своїй справі усіх трьох класів — гендлярів, помічників та охоронців». Цей висновок підтверджується і підсумовується трохи далі: «Держава є справедливою... якщо кожен з трьох її класів робить у ній свою справу». Але ж таке твердження означає, що Платон ототожнює справедливість з принципом класового правління та класових привілеїв. Адже принцип, що кожен клас має робити свою справу, означає, коротко і спрощено, що держава справедлива, якщо правителі правлять, робітники трудяться, а7 раб — у ярмі.

Далі буде видно, що Платонове розуміння справедливості докорінно відрізняється від нашого традиційного погляду, проаналізованого раніше. Платон називає класовий привілей справедливим, тоді як ми під справедливістю, як правило, розуміємо відсутність такого привілею. Але різниця не тільки в цьому. Говорячи про справедливість, ми маємо на увазі певну рівність у ставленні до індивідів, тоді як Платон мислить справедливість не як стосунки між індивідами, а як властивість цілої держави, що спирається на взаємини між її класами. Держава справедлива, якщо вона здорова, міцна, єдина — стабільна.

II

Та, може, Платон правий? Може, справедливість означає саме те, що він каже? Я не хочу втягуватися в дискусію з цього питання. Якщо вже хтось наполягатиме, що справедливість — це беззастережне правління одного класу, то я просто відповім, що я за цілковиту несправедливість. Інакше кажучи, я вірю, що від наших слів ніщо не залежить, а все залежить від наших практичних вимог або від пропозицій щодо нашої політики, які ми вирішимо висунути. За Платоновим визначенням справедливості непорушно стоїть його вимога тоталітарного класового правління, а також рішимість запровадити таке правління.



Та чи не був він правий в іншому розумінні? Може, його ідея справедливості відповідає значенню, яке це слово мало в Стародавній Греції? Може, греки під справедливістю розуміли щось холістичне, на кшталт «здоров'я держави», і хіба не буде зовсім несправедливо і непослідовно сподіватися від Платона на передбачення нашого сучасного розуміння справедливості як рівності громадян перед законом? На це питання й справді можна відповісти ствердно і додати, що Платонова холістична ідея «соціальної справедливості» характерна для традиційного грецького світогляду, для «грецького генія», який «не був, подібно до римського, надто законницьким», а був радше «надто метафізичним»8. Але таке твердження безпідставне. По суті, грецьке вживання слова «справедливість» на диво подібне до нашого власного індивідуалістичного та егалітарного вживання.

Щоб довести це, я можу, по-перше, апелювати до самого Платона, який в діалозі «Горгій» (що був написаний до «Держави») говорить, що погляд на «справедливість, як на рівність» підтримують великі маси народу, оскільки він узгоджується не лише з «конвенційністю», але й з «самою природою». Далі я можу процитувати Арістотеля, ще одного опонента егалітаризму, котрий під впливом Платонового натуралізму розробив, серед іншого, теорію про те, що деякі люди від природи народжуються рабами9. Ніхто не міг бути менш зацікавленим у розповсюдженні егалітарного та індивідуалістичного тлумачення терміна «справедливість». Але, говорячи про суддю, якого він описує як «уособлення того, що є справедливим», Арістотель каже, що завдання судді полягає у «відновленні рівності», тієї рівності, що «личить людині». Він навіть гадає (але тут він помиляється), що грецьке слово, яке означає «справедливість», походить від кореня зі значенням «рівний розподіл». (Ідея про справедливість як певну «рівність у розподілі добра і нагород між громадянами» узгоджується з Платоновими поглядами, викладеними в «Законах», де два різновиди рівності в розподілі добра і почестей визначаються як «числова» або «арифметична» рівність і «пропорційна» рівність; другий різновид бере до уваги міру, в якій дана особа володіє чеснотою, родоводом і багатством — і де така пропорційна рівність, як сказано, створює «політичну справедливість».) А обговорюючи принципи демократії, Арістотель каже, що «демократична справедливість — це застосування принципу арифметичної рівності (на відміну від пропорційної рівності)». Він, певно, виклав не свої особисті уявлення про значення справедливості; мабуть, це й не простий опис значення, за яким вживалося слово після Платона під впливом його «Горгія» та «Законів»; це — радше вираз універсального, так само, як і стародавнього змісту слова «справедливість»10.

З огляду на цю обставину ми, як мені здається, повинні сказати, що холістичне та антиегалітарне тлумачення справедливості в «Державі» було нововведенням і що Платон спробував подати своє тоталітарне класове правління як справедливе, тоді як люди, в основному, розуміли під справедливістю якраз протилежне.

Такий наслідок приголомшує і порушує багато запитань. Чому Платон заявляв у «Державі», що справедливість — це нерівність, тоді як у загальноприйнятому значенні — навпаки? Як на мене, то єдиною ймовірною відповіддю буде його бажання створити популярність своїй тоталітарній державі, переконуючи людей в її справедливості. Але чи варто йому було так старатися, зважаючи на те, що мають значення не слова, а той зміст, який ми в них вкладаємо? Звісно, варто. Це видно хоча б із того факту, що йому цілком вдалося переконати своїх читачів, аж до наших днів, що він щиро відстоює справедливість, тобто ту справедливість, якої вони прагли. Фактом є також те, що він у такий спосіб посіяв сумніви і сум'яття серед егалітаристів та індивідуалістів, котрі під впливом його авторитету почали запитувати себе, чи не була Платонова ідея справедливості правильнішою і кращою за їхні. Оскільки слово «справедливість» символізує для нас мету непересічного значення і оскільки дуже багато людей готові винести що завгодно заради неї і зробити все в їхній владі для її втілення, то залучення до своєї віри цих гуманістичних сил, або принаймні паралізування егалітаризму, безперечно, було вартим зусиль поборника тоталітаризму. Та чи усвідомлював Платон, що справедливість так багато важить для людей? Авжеж, бо в «Державі» він пише: «Коли людина усвідомлює, що вона чинить несправедливо... то це не обурює її, чи не так?.. Та коли вона вважає, що з нею чинять несправедливо, вона скипає, дратується і стає союзником того, що їй здається справедливістю, і заради цього вона готова терпіти голод, холод та різні муки, аби тільки перемогти; вона не відмовиться від своєї високої мети — або добитися свого, або померти»11.

Читаючи ці слова, не виникає сумніву в тому, що Платон знав силу віри, а надто віри в справедливість. Не викликає також сумнівів, що «Держава» мала на меті перекрутити цю віру, підмінити її на протилежну. У світлі наявних свідоцтв, мені здається найбільш імовірним, що Платон дуже добре розумів, що він робив. Егалітаризм був його головним ворогом і Платон мусив зруйнувати його; безперечно, він щиро вірив, що той був найбільшим злом і найбільшою небезпекою. Однак його атака на егалітаризм не була чесною. Платон не насмілювався відкрито подивитися в обличчя своєму ворогові.

Я продовжую наводити свідоцтва на підтримку цього твердження.



III

«Держава» — це, мабуть, найбільш детально розроблена, з усіх написаних, монографія про справедливість. Вона досліджує розмаїття поглядів на справедливість і робить це в такий спосіб, аби ми повірили, що Платон не обминув жодної з відомих йому більш-менш важливих теорій. По суті, Платон ясно дає зрозуміти12, що марно намагався розібратися в сучасних йому поглядах, а тому вважає за необхідне здійснити нову розвідку про справедливість. Та в його дослідженні і обговоренні наявних теорій ніколи не згадується той погляд, що справедливість — це рівність перед законом («ізономія»), Таке умовчування можна пояснити двояко. Або він прогледів егалітарну теорію13, або навмисно не розглядав її. Перша можливість здається малоймовірною, зважаючи на ретельність, з якою скомпоновано «Державу», а також на необхідність для Платона проаналізувати теорії його опонентів, якщо він мав на меті подати власну переконливу теорію. Але така можливість виглядає ще менш імовірною, коли ми згадаємо про широку популярність егалітарної теорії. Втім, нам не треба покладатися на умоглядні висновки і припущення, оскільки легко довести, що Платон не лише був знайомий з егалітарною теорією, а й дуже добре усвідомлював її значення, коли писав «Державу», Як уже згадувалося в цьому розділі (параграф II) і як буде продемонстровано докладніше (параграф III), егалітаризму відводилося значне місце в написаному раніше «Горгії», де Платон навіть обстоював його. І попри той факт, що позитивні риси та вади егалітаризму в «Державі» ніде серйозно не розглядаються, Платон не змінив своєї думки про його впливовість, бо сама поява «Держави» свідчить про популярність егалітаризму. На нього посилаються як на вкрай популярну демократичну ідею, але Платон тільки ганить її, і ми дізнаємося про неї лише з кількох глузувань та шпильок14, що добре пасують образливим нападкам на афінську демократію і робляться там, де мова не йде про справедливість. Таким чином можливість того, що Платон прогледів егалітарну теорію справедливості, виключена, так само як і можливість того, що він не бачив необхідності розгляду впливової теорії, яка була діаметрально протилежною до його поглядів. Ту обставину, що його мовчанка в «Державі» уривається лише кількома ущипливими репліками (певно, він вважав їх занадто добрими, щоб знехтувати ними15), можна пояснити лише свідомою відмовою обговорювати цю теорію. Знаючи все це, я не розумію, як Платонів метод накидання своїм читачам думки про вичерпність аналізу всіх важливих теорій можна узгодити з нормами наукової чесності; хоча мусимо додати, що такий його хибний вчинок можна цілком віднести за рахунок Платонової відданості справі, в благо якої він твердо вірив.

Для того, щоб дати вичерпну оцінку Платоновій практично цілковитій мовчанці з цього питання, ми спершу повинні чітко усвідомити, що егалітарний рух, відомий Платонові, уособлював усе, що він ненавидів, і що його власна теорія, викладена в «Державі» та пізніших працях, значною мірою була відповіддю на могутній виклик, кинутий юними егалітаризмом та гуманізмом. Щоб довести це, я розгляну головні принципи гуманістичного руху, протиставляючи їм відповідні принципи Платонового тоталітаризму.

Гуманістична теорія справедливості висуває три головні вимоги чи пропозиції, а саме, а) власне егалітарний принцип, тобто пропозицію знищити «природні» привілеї; б) загальний принцип індивідуалізму і в) принцип, що завданням і метою держави є захист свободи її громадян. До кожної з цих політичних вимог чи пропозицій можна дібрати прямо протилежні принципи платонізму. Ось вони: а1) принцип природного привілею; б1) загальний принцип холізму чи колективізму і в1) принцип, що завдання і мета кожного індивіда полягають у підтримці та зміцненні стабільності держави. Я проаналізую ці три пункти за порядком, присвятивши кожному з них по одному параграфу (IV, V і VI) цього розділу.

IV

Егалітаризм — це власне вимога неупередженого ставлення до громадян держави. Це вимога, щоб народження, родинні зв'язки чи багатство не мали значення для тих, хто чинить правосуддя. Іншими словами, він не визнає жодних «природних» привілеїв, хоча певні привілеї можуть бути даровані громадянами тим, кому вони довіряють.



Цей егалітарний принцип був блискуче сформульований Періклом за кілька років до народження Платона у промові, яку зберіг для нас Фукідід16. Повніше я процитую її в розділі 10, а зараз наведу лише два речення з неї: «Наші закони, — каже Перікл, — рівно справедливі до всіх у їхніх приватних суперечках, але ми не зневажаємо й вимоги вищості. Коли громадянин чимось відзначився, тоді його висувають на державну службу, не через привілей, а в нагороду за заслугу; і бідність цьому не завадить...» Ці сентенції виражають певні основоположні цілі великого егалітарного руху, котрий, як ми бачили, зовсім не відступився від нападок на рабство. У Перікловому поколінні цей рух представляли Евріпід, Антифонт та Гіппій, цитовані в попередньому розділі, а також Геродот17. У Платоновому поколінні його представляли Алкідамант та Лікофрон, обидва цитовані вище; серед послідовників егалітарного руху був Антисфен, один із найближчих Сократових друзів.

Платонів принцип справедливості був, звісно, діаметрально протилежним усьому цьому. Платон вимагав природних привілеїв для природних вождів. Але як же він спростовував егалітарний принцип? В який спосіб він висував свої власні вимоги?

Згадаємо з попереднього розділу, що деякі з чудово відомих формулювань егалітарних вимог були висловлені вражаючою, але сумнівною мовою «природних прав» і що деякі представники егалітаризму, відстоюючи ці вимоги, посилались на «природну», тобто біологічну, рівність людей. Ми бачили, що ця суперечка безпредметна — люди рівні в одних важливих аспектах і нерівні в інших — і що нормативні вимоги не можна вивести з цього чи якогось іншого факту. Тому цікаво відзначити, що натуралістичний аргумент не використовувався всіма егалітаристами, а Перікл, приміром, навіть не натякав на нього18.

Платон швидко виявив, що натуралізм був слабким місцем в егалітарному вченні й повною мірою скористався з цієї слабкості. Слова про рівність завжди знаходять відгук серед людей. Але цей відгук незначний порівняно до того, який викликає пропаганда, що твердить про вищість одних людей над іншими, і про те, що інші нижчі за них. Хіба ви рівні від природи зі своїми рабами, слугами, ремісниками, котрі нічим не кращі за тварин? Смішне вже саме запитання! Платон, мабуть, першим оцінив можливості такої реакції і протиставив презирство, глузування та зневажання вимогам природної рівності. Це пояснює, чому він так наполегливо приписував натуралістичні погляди навіть тим зі своїх опонентів, хто ніколи їх не сповідував. У «Менексені», пародії на Періклову риторику, він наполягає на зв'язку між вимогами рівних законів і природною рівністю: «В основі такого суспільного устрою лежить рівність від народження, — іронічно каже він. — Ми ж і всі наші люди є братами, дітьми однієї матері... рівність походження примушує нас прагнути рівних для всіх прав, заснованих на законі»19.


Каталог: authors
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   58


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка