Віктор Степаненко Viktor Stepanenko




Скачати 178,99 Kb.
Дата конвертації08.03.2019
Розмір178,99 Kb.
Віктор Степаненко Viktor Stepanenko

Громадський контроль за владою як перcпектива розвитку громадянського суспільства в Україні

Гражданский контроль за властью как перспектива развития гражданского общества в Украине

Civil control upon the government as the perspective in the development of civil society in Ukraine

Надруковано:

Віче. – № 6. – 2000. – С.8-21.

Viche. – № 6. – 2000. – P.8-21.

Дещо про проблеми демократичного процесу в Україні

На сучасному етапі розвитку української державності питання незалежного громадянського контролю за діяльністю всіх гілок влади (включаючи центральну виконавчу), її підзвітності громадськості та, більш широко - можливості громадянського залучення до процесу прийняття політичних рішень стали як ніколи актуальними. Вже досить широка частина громадськості і реформаторські налаштовані представники влади усвідомлюють, що на сьогодні питання формування системи зовнішнього громадського контролю, прозорості політичних рішень, необхідності незалежних громадянських експертиз та підзвітності влади громадськості є найактуальнішими в Україні. Чому ж розв’язання цих проблем (або навіть їх серйозне публічне обговорення) ще й досі перебуває на задвірках публічної політики України?

На нашу думку, йдеться про найбільш принципові реформи, пов’язані із суттєвою зміною у способі інтеракції владних структур із громадськістю. Сутність цієї стратегічної зміни пов’язана із переорієнтацією від політики “демократизації” до політики розвитку громадянського суспільства. На нашу думку, головні вади, проблеми та аберації демократичного процесу в Україні пов’язані із підміною понять (а головне – політичних практик) демократизації та (розвитком) громадянського суспільства, а відтак – із слабкістю, нерозвиненістю та “заблокованістю” (свідомою і несвідомою, об’єктивною) як структур громадянського суспільства в Україні, так і повноцінного дискурсу громадянського суспільства у публічній політиці та в медіа просторі країни.

Під “громадянським суспільством” (соціологічна концепція якого бере свій початок від традиції шотландської моральної філософії 18 сторіччя і найбільш виразно розгортається в теоретичному напрямі від А. Де Токвіля до Е. Гелнера) ми розуміємо систему соціальних відносин, які відбуваються в публічному просторі поміж домогосподарством (і сферою приватного) та державою, поза межами ринку, в яких (відносинах) громадяни можуть об’єднуватись для задоволення своїх інтересів у рамках закону, гарантованого державою. Таке розуміння громадянського суспільства стверджує передусім його само-організуючий характер, відкидає тотальну залежність громадян від держави і тлумачить громадянське суспільство як самодостатню сутність, яка не може бути зведена до суто економічних структурних відносин.

А. де Токвіль у своїй “Демократії в Америці” чітко розділяє поняття держави, чи частіше, уряду (government) та громадського життя (civil life). Життя громадянського суспільства, за Токвілем, характеризується передусім розвитком та широким розгалуженням добровільних незалежних асоціацій. Зокрема значення політичних асоціацій Токвіль вбачає в тому, що вони, надаючи уроки в створенні об’єднань громадян, виступають свого роду вільними школами практичного народовладдя. Громадяни на власному досвіді вчаться формулювати власну позицію і обмінюватись поглядами, організовувати та захищати свої громадянські права і постійно контролювати уряд. Роль незалежних засобів масової інформації (таких як газети, а в наш час – радіо і телебачення) у вільному розповсюдженні новин та поглядів є найважливішою. Ці положення Токвілля, пов’язані саме із формами практичної залученості громадян до публічної політики є досить актуальними в сучасних обставинах розвитку громадянського суспільства в центральній та східній Європі, і особливо в Україні.

Не вдаючись надалі до детальних концептуальних викладок, наголосимо тут, що “демократія” є категорією політико-ідеологічною і стосується передусім формально-політичного режиму, натомість “громадянське суспільство” є передусім концепцію соціологічною і соціокультурною, тобто відноситься до змістовних характеристик формально-демократичних рамок. Звідси випливає досить тривіальний, але драматичний за своїми соціальними наслідками висновок: встановлення демократичного режиму не є тотожнім політиці розвитку громадянського суспільства, яке в свою чергу не є автоматичним наслідком формально-демократичних рамок. У ототожнюванні понять та політик “демократизації” і “громадянського суспільства” і полягала головна теоретико-методологічна та політична пастка, у яку потрапили (чи імітували) політики та теоретики пост-комуністичних, і особливо пострадянських, трансформацій, старанно копіюючи формальну сторону Західних демократій. У контексті останніх рамки демократичного політичного режиму, як показав ще Токвіль, дійсно найчастіше наповнюються практикою діючого та життєздатного громадянського суспільства. Разом з тим недоліки “демократизаційних” реформ в Україні від початку 1990-х років досить виразно фіксувались у соціологічних опитуваннях, в яких пересічні громадяни, далекі від тонкощів політологічних експертиз, досить точно фіксували поверхнево-“фасадний” характер демократизації як процесу, що досить віддалений від реальної демократії (читай: доповненої розвинутим громадянським суспільством).

Треба визнати що, ідеолого-теоретична маргіналізація політики та дискурсу громадянського суспільства в “східнослов’янських” трансформаціях, зокрема в Україні має певні історичні підстави. Ми маємо на увазі передусім той факт, що “демократичні революції” у Росії, Україні та Білорусії розпочинались, здійснювались і продовжують реалізовуватись здебільшого “із гори” з активним залученням “адміністративних ресурсів” та контролем процесу із боку нового старого бюрократично-номенклатурного класу, в той час як центральноєвропейські сценарії розвитку подій у великій мірі підпирались та визначались міцним само-організуючим суспільним рухом “знизу”. Особливо показовим у цьому сенсі є досвід польської “Солідарності”.

Визнаючи почасти ідеолого-утопічний і наївно-романтичний характер діяльності “Солідарності”, польський дослідник тим не менше високо оцінює важливість “етосу Солідарності” в становленні громадянського суспільства в Польщі на початку 1980-х, зазначаючи: “Солідарність пробудила активність низових організацій і дала можливість полякам залучатись до політики поза контрольованими державою каналами, закладаючи фундамент громадянського суспільства… І навіть після введення військового стану, Солідарність вижила у підпіллі як ідеал спільноти і формула колективного опору режимові”1. Саме “поверховий” характер демократичних перетворень в Україні та незалученість потенціалу широкої громадянської коаліції звів нанівець перші паростки громадянської ініціативи і ентузіазму, що наповнювали політичні вітрила “Руху” кінця 1980-х початку 1990-х і не дозволив тому ж “Рухові” стати феноменом “української Солідарності”.

Є ще один фактор, який пояснює “блокування” розвитку громадянського суспільства в Україні, зокрема в такій його важливій сфери прояву як громадський контроль за владою. Маємо на увазі стійкий посттоталітарний стереотип неможливості захисту громадянами своїх прав перед державою. Залежність судової влади від виконавчої та корупція, рівень якої є одним із найвищих серед пост-комуністичних держав ще більш ускладнюють "доступ до справедливості" для багатьох громадян. Правове свавілля в країні має свої соціально-економічні, політичні та морально-психологічні корені. Зокрема, відсутність реальних реформ у різних сферах суспільства, особливо в економіці, традиційна “закритість” влади та процесу прийняття політичних рішень, недовіра, апатія та цинізм - це складові соціального ґрунту, який породжує цю ситуацію і, водночас, поновлює її. Характерною ознакою української соціально-політичної реальності є також відсутність (або, принаймні, недорозвиненість) реальних практичних механізмів та можливостей реалізації та захисту громадянських прав і свобод, формально закріплених в Конституції.

Водночас, принаймні дві принципові обставини ставлять потребу розвитку політики громадянського суспільства і зокрема, формування системи зовнішнього громадського контролю, “прозорого” стилю політичних рішень, необхідності незалежних громадянських експертиз та, більш широко, підзвітності влади громадськості.



Чому потрібна система громадського контролю та незалежних експертиз?

Об’єктивними суспільно-політичними факторами, які неминуче будуть стимулювати розвиток громадянського суспільства і формування системи зовнішнього незалежного громадського контролю за владою є такі:



Перше, це об’єктивне виснаження ресурсів (економічних, політичних, психологічних) та можливостей (передусім, ідеологічно-пропагандистських) для владного маневрування у режимі "закритої політики". Відносно непогані економічні показники української економіки кінця 80-х та початку 90-х ще дозволяли за інерцією створювати ілюзію невичерпаних резервів. У межах цієї парадигми "невичерпності", що почасти ґрунтувалась на свіжій історичній пам’яті про дешевий газ, нафту та іншу корисну господарську сировину були можливими досить сумнівні економічні макро-проекти, в яких суспільний економічний інтерес був або не прорахований, або, найчастіше, відверто знехтуваний. Це стає очевидним зараз і, як правило, списується на помилки і прорахунки "рожевого" періоду української демократії та масову ейфорію перших років державної розбудови. Водночас з аналізу цього періоду, як правило, зникає одна важлива обставина. Не дивлячись на присутність формально ритуальних характеристик відкритої публічної політики (того, що згодом буде дещо зневажливо охарактеризоване як "мітингова" демократія), сфера справжнього політичного дійства та справжня кухня приготування політичних рішень стає деталі все більш щільно зачиненою, а відтак і "непрозорою" для широкої громадськості.

В умовах занепаду економіки і у відсутність ринкового середовища, політика стає найбільш прибутковим бізнесом для кланів, що борються між собою за переділ економічного простору та "пирога", велика частина якого формально є ще й досі "суспільною", тобто такою, в якій мають бути збережені інтереси громадян. Головний призом в цій боротьбі кланів стає держава як велика суспільна корпорація, контроль за якою дає реальні прогнозовані, а головне, гарантовані дивіденди через ще й досі існуючу практику державних гарантій під кредити без відкритих тендерів серед претендентів та належного аудиту щодо результатів використання коштів, “закритий” розподіл кредитних можливостей для обмеженого кола осіб і угрупувань причетних до домінуючих кланових верхівок, пільги окремим підприємствам та "відкритим зонам", контроль за безліччю позабюджетних фондів та інші численні механізми, витворені алхіміками від української "бізнез-політики". Фактично кланова демократія породила кланово-розподільну економіку. Цілком природним є те, що у відсутність механізмів чесної та відкритої конкуренції, коли “ручне управління” економікою утримується всесильною, непідзвітною громадськості армією свавільного чиновництва, корупція стає нормою повсякденної життєдіяльності суспільства.

Тенденції розвитку державної політики як "закритого акціонерного підприємства" для вибраних і небагатьох посилювались і набули загрозливого характеру наприкінці 90-х років. Загрозливого для кого? Для безпеки та існування більшості українських громадян, які живуть у цілковитому невіденні щодо перспектив розвитку процесу, в основу якого положено кланово-корпоративний інтерес, легітимізований тим не менше "фіговим листком" репрезентації суспільного інтересу.

Ця друга обставина, а саме те, що подальша закритість та традиційна безконтрольність процесу прийняття рішень суспільної політики роблять все більш проблематичною безпеку існування більшості “поза кланових” громадян надає питанню про громадянський контроль за владою та необхідність громадянської експертизи владних рішень статус найактуальнішого. Питання це трансформується в імператив суспільного виживання. Я як громадянин, який сплачує податки, що йдуть в тому числі на утримання цієї влади, маю право знати сьогодні, а не через десять років відповіді на питання, які стосуються інтересів моєї родини, мене і моїх співвітчизників. Для прикладу - те, що приходить на думку:



  • яким чином використовується кредити зовнішнього боргу, хто конкретно приймає рішення по їх розподілу і використанню і хто за це відповідальний?

  • хто і за якими критеріями і принципами (коли вони є) приймає рішення про пільгові режими для оподаткування та кредитування окремих підприємств?

  • які сукупні кошти сконцентровані в "позабюджетних фондах", яке їх походження і головне - використання (ким і для чого)?

  • хто і як контролює використання місцевих бюджетів, як формується політика бюджетних видатків на місцях, включаючи бюджет столиці?

Зміст цих “цікавих” питань, список яких постійно зростає за відносно недовгий період новітньої української історії – не той надуманий та настирливо втовкмачений в наші голови рефрен на кшталт дитячої загадки "ти за червоних, білих чи зелених?", але більш серйозний – той, що стосується принципів репрезентації та реалізації суспільного інтересу.


Що таке суспільний інтерес і якою має бути суспільна політика?


Почнемо із досить тривіального але важливого постулату про те, що виконання владних повноважень і прийняття стратегічних рішень людьми, які репрезентують владу в Україні (чи в будь якій іншій країні) стосується інтересів не лише цієї влади як такої та інтересів людей причетних до влади. Очевидно, за визначенням, суспільний інтерес – це ті соціальні відносини та реалії, які однаково важливі для усіх громадян, представників різних соціальних прошарків суспільства. Хоча саме поняття “суспільного інтересу” ще не є достатньо актуалізованим (чи навіть артикульованим) в українських умовах (чому це так? – питання окреме), однак є низка тем, які, безперечно, відносяться до репрезентації універсального суспільного інтересу. До цих пріоритетних тем належать:

  • безпека існування громадян – в основу тут може бути покладений принцип, висловлений ще в середині 19 сторіччя Дж.Ст. Міллем – відсутність шкоди (або, принаймні, її максимальне зменшення) від діяльності будь якої інституції чи приватної кампанії для інших громадян;

  • принципи справедливості, зокрема можливість практичної реалізації громадянських прав, встановлення чітких “правил гри” для громадян, державних та недержавних інституцій, запровадження зрозумілих (часто у буквальному смислі) законів та контроль їх виконання;

  • економічне благополуччя та добробут громадян: більше заможних та самодостатніх громадян та родин, менше бідності та злиднів.

Екзаменування всіх гілок української влади за цими показниками призводить до висновку про її неспроможність реалізовувати принципи суспільного інтересу оптимально та ефективно, навіть коли зважити на те, що в українському контексті мова йде не про сталість, а лише про тенденцію. В аксіоматичному полі концепції громадянського суспільства, про що йшлося вище, “суспільний інтерес” не є тотожнім “державному інтересу”. Принциповим же висновком для сучасної України є те, що останній навіть віддалено не наближений до першого (хоча держава може і повинна бути інституціональною формою реалізації цього інтересу). Побажання щодо правителів-мудреців, які б максимально висловлювали та реалізовували суспільний інтерес починаються ще з Платона, але, на жаль, дуже рідко здійснюються на практиці. Суспільна практика і соціальні дослідження довели, що з часів Вебера так звана “раціональна” владна бюрократія є досить ірраціональною, або, принаймні “обмежено раціонально” (звичайно, з точки зору доцільності суспільного інтересу), або, точніше, ця бюрократія має на меті і переслідує свої власні інтереси, які часто, протирічать інтересам більшості громадян. Принциповий власний інтерес влади тут – самовиживання.

Висновок для української ситуації може бути такий – будь яка зміна будь якого числа урядів та представників влади сама по собі (і в собі, тобто, як правило, зміна владних функцій поміж собою) не може бути панацеєю для нашого суспільства, і далі - будь якийбудь як якісно) освічений, підготований і не заангажований у вузько кланові угрупування уряд і влада потребують громадського контролю за своєю діяльністю, політика їх має бути підзвітною та “прозорою”. Більш того, проблема суспільної політики, яка, безумовно, має свою специфіку у період суспільних трансформацій, полягає в тому, що верховна влада на сьогодні потребує певної харизми, морального авторитету та належної твердості – тих якостей, які необхідні для консолідації та мобілізації суспільства у період змін. (У цій перспективі певні надії можуть бути пов’язані із формуванням нового Кабінету Міністрів на чолі із В.А.Ющенком, який, за даними соціологічних досліджень, має досить високий кредит довіри населення на початку 2000 року). Але водночас, через ще й досі слабку і аморфну владу в нас також малоймовірний “чилійський варіант”. Перешкодою для потенційного “українського Піночета” є наявність, принаймні декількох владно-кланових угрупувань, які співіснують із діючою владою на принципах балансу страху та компроматів і, очевидно, не зацікавлені в порушенні цього балансу. Але принциповим фактором, який би застерігав українське суспільство від розвитку авторитарних тенденцій є становлення та розвиток дійсної системи контр важелів – практик незалежного громадського контролю за владою.

Реальна демократія (читай: демократія, що збалансована дієвим громадянським суспільством) винайшла єдиний ефективний та найбільш дійовий антидот проти зловживань влади – це системи різноманітних балансів та противаг на всіх рівнях, незалежний суд і прокурорський нагляд, інститут незалежних та різноманітних мас медіа, на кінець - системи громадянських аудитів, експертиз та контролю, активні громадянські незалежні “сторожові” групи та організації. Роль останніх в становленні громадянського суспільства величезна і цей фактор самодіяльної громадянської самоорганізації “знизу” може і повинен бути використаний самою громадськістю. Тому саме тут і з’являється надія.

Як можливо становлення систем незалежного громадського контролю та експертиз в Україні?

Новітньою українською традицією є те, що деякі дозовані, “спущені згори” факти про зловживання влади за рахунок суспільного інтересу стають відомі широкому загалу лише після певного періоду часу або в період передвиборчих баталій як здебільшого результат “боротьби компроматів”. Вибори (чи то законодавчої, чи то виконавчої влади) навіть у режимах формальних демократій є тими моментами істини коли політика дійсно має шанс стати максимально відкритою. Оскільки майбутня влада напряму залежить від громадянського волевиявлення, кандидати намагаються якомога активніше претендувати на найбільш повну презентацію не партійних, а саме суспільних інтересів. Передвиборчі лозунги, програми та платформи – це і є концентрований згусток суспільних вподобань, прагнень та інтересів, як їх розуміють кандидати. Вибори створюють ту унікальну ситуацію коли організована громадськість, принаймні теоретично, може бути не лише справжнім суб’єктом формування майбутньої влади, але й висувати свої умови та принципи подальшого режиму взаємодії влади і решти суспільства. В цьому процесі переговорів та торгів – процесу формування суспільного договору між урядом і суспільством - існуюча влада найбільш залежна, уразлива та чутлива щодо суспільних настроїв.

На жаль, передвиборча ситуація в силу багатьох факторів не була використана для формування чіткого і зрозумілого суспільного договору між урядом і суспільством. Зокрема, була втрачена найоптимальніша можливість для становлення справжньої системи незалежних громадянських аудитів, експертиз та контролю за владою, для легітимації діяльності громадянських незалежних “сторожових” групи та організацій через формування чіткої нормативної бази їх стосунків із владою як частини такого договору. Хоча робота громадських активістів і організацій в цьому напрямі вже ведеться досить активно – так Харківськими правниками підготовлено проект закону про громадській контроль за владою. Потрібні нові закони та вдосконалення існуючої нормативної бази стосовно діяльності недержавних самодіяльних неприбуткових організацій, свободи доступу до інформації, закону про державну таємницю, положення про незалежні громадянські експертизи та відкриті громадські слухання тощо.

Водночас пострадянський досвід і українська практика зокрема свідчать про те, що головна проблема полягає не тільки і не скільки в оформленні правової бази для демократичних змін і становлення демократичних інституцій. “Вершкове” лобіювання нових законів та навіть їх прийняття провисають десь у повітрі і стають благими побажаннями без активного громадянського залученості та готовності і вміння застосовувати закон і контролювати його виконання. Знову ж таки лише формування незалежної громадсько-контрольної системи за виконавчою владою може надати життєздатності таким інституціям як судова та прокурорська система, парламентські комісії, Рахункова палата, офіс омбудсмена та іншим формально існуючим структурам “балансів та противаг”. Діяльність цих інституцій може і повинна бути підкріплена (і водночас захищена в прагненнях їх дійсної незалежності та “некишеньковості”) лише активністю недержавних “сторожових” групи та організацій громадськості, які б здійснювали незалежний моніторинг функціонування влади та незалежну експертизу владних рішень, що стосуються суспільних інтересів в центрі і на місцях. Дійсно реформаторська і мудра влада сама повинна бути зацікавлена в розгортанні (та навіть, ініціюванні) такої активності.



Незалежна громадсько-контрольна система за владою може включати такі принципові взаємопов’язаних компоненти:

  1. “Сторожові” групи та організації зорієнтовані на моніторинг взаємовідносин громадян із державно-адміністративними структурами – сферу, де громадяни найчастіше відчувають суттєві обмеження або неможливість в реалізації своїх громадянських прав. Вдосконалення законодавства у цій сфері встановило б чіткі правила гри для держави та для громадянина із правами та обов’язками. Тут проблема найчастіше полягає у реалізації доступу до справедливості для всіх громадян та практичних можливостях відстоювання своїх прав, формально прописаних у Конституції.

  2. Розвиток практик незалежних громадянських експертиз владних політичних та економічних стратегій та рішень та контроль їх виконання. Незалежним експертам та аналітичним центрам має бути надано право (і відстояти це право – завдання громадських організацій) для активної участі у виробленні суспільної політики. Така політика згідно визначення не є прерогативою і монополією лише держави і окремих штатних “розумових танків” (тобто на практиці відновно вузького кола осіб та інституцій), а має бути предметом суспільного обговорення. Правова основа можливості такої практики вже на сьогодні може бути почасти забезпечена існуючим законом “Про державну таємницю”, згідно якого інформація про питання суспільної політики, пов’язані зокрема із життєвим рівнем населення та його соціальним обслуговуванням не можуть бути віднесені до державної таємниці.

Однією із форм участі представників громадськості у прийнятті та виробленні політичних рішень на місцевому рівні може бути розповсюдження практики відкритих громадських слухань міських та районних бюджетів та уставів міст. Перший досвід такого відкритого діалогу громадськості з розумною владою періодично відбувається у місті Комсомольську Полтавської області. Поширення та розповсюдження такого досвіду у всеукраїнському масштабі – справа ініціативи самої громадськості та зацікавленої і дійсно демократичної влади.

  1. Засоби масової інформації, максимально об’єктивні та неупереджені можуть відігравати надзвичайно важливу роль у відстоюванні суспільних інтересів, пропагуючи досвід і перші вдалі спроби ефективної становлення та практики громадсько-контрольної системи за владою. Важливий резерв тут формування громадянської думки (на відміну від політики маніпулювання настроями та емоціями) в країні.

Важливо наголосити, що суб’єктом цієї активності та перспективного руху (тут у загальногромадянському значенні цього слова) має бути саме “поза кланова” громадськість, яка складає більшість населення країни. Принципами консолідації цієї громадськості повинні бути не інтереси тих чи інших партій, а актуалізація суспільного інтересу – тих найбільш універсальних принципів , які і є підвалинами будь-якого життєздатного суспільства. Це, згадані вище - прагнення до безпеки, соціальної справедливості та економічного добробуту. Саме ці цінності, що поділяються переважною більшістю українських громадян можуть і повинні бути найбільш загальною основою громадянської консолідації і солідарності. В умовах неструктурованості українського суспільства та непопулярності численних партійних утворень ідея саме загальногромадської консолідації може бути дійсно перспективною.

Громадянська коаліція, яка б ставила на меті захист та відстоювання ідеї суспільного інтересу, має розвиватись природним порядком “знизу”, хоча громадянська мудрість буде полягати також в тому, щоб ефективно використовувати всі спроби суспільної консолідації, ініційовані “згори”. Тема захисту суспільного загальногромадянського інтересу через формування незалежної громадської системи контролю за владою (та відстоювання права на існування такої системи на законодавчому рівні) могла б бути реальним і конкретним порядком денним в ініціації загальногромадянського діалогу (включаючи представників влади). Метою такого діалогу могла б бути підготовка своєрідного пакту між новим урядом та представниками громадськості про взаємопорозуміння, базові спільні інтереси та принципи політики щодо їх реалізації.

Про чесність владної гри у післявиборчий період буде свідчити свідома відмова від монополії влади на істину, запрошення найширшого кола громадських активістів та експертів до спільного пошуку рішень та готовність до звітності та відкритості у стосунках з громадськістю. Тут поняття “суспільна політика” може і повинно набути свого дійсного значення – суспільного процесу вироблення суспільних стратегій і технологій та вибору серед віяла цих стратегій найбільш ефективних та оптимальних щодо способів реалізації базових засад суспільних інтересів (безпеки, соціальної справедливості та економічного добробуту). Завдання влади у цьому контексті має полягати в заохоченні та координації свого роду постійно діючого загальнонаціонального “мозкового штурму”, направленого на розв’язання нагальних проблем суспільної політики. Політична стратегія чи принципові рішення мають бути не спущені “з гори” (невідомо ким, чому і з якою метою) як повелося в українському суспільно-політичному житті, а вироблені на основі публічного громадського обговорення. Основою для прийняття рішень повинна бути відкрита чесна та переконлива аргументація (практично відсутня на сьогоднішній день) для будь якого суб’єкту на полі суспільної політики, включаючи громадські і державні інституції.

Послявиборча активність повинна бути використана для становлення громадянського суспільства в Україні, зокрема системи незалежного громадського контролю за владою та зовнішніх експертиз публічної політики. Громадянські коаліції, комітети та групи виборців – тобто групи найбільш активної громадськості, діючи та створені у рік виборів можуть сформувати основу для такої системи. Це і є практична і конкретна відповідь на питання “що робити після виборів?” для тих, хто ще хоче щось змінити в цій країні і активно впливати на ситуацію незалежно від будь-якої влади.




 Віктор Степаненко - в.о. зав. відділу історії і методології ІС НАНУ, доктор соціології Манчестерського ун-ту (Велика Британія). Галузь фахових та експертних інтересів: політична соціологія, проблеми розвитку громадянського суспільства в пост-комуністичних країнах.

Тел. (044) 255-6167; e-mail: vikstepa@yahoo.com.





1 Michta A. Democratic consolidation in Poland after 1989. In: K. Dawisha and B. Parrott (eds.) Democratic changes and authoritarian reactions in Russia, Ukraine, Belarus and Moldova. – Cambridge: Cambridge University Press, 1997. – P. 75.




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка