Віктора Мішалова "Шляхами кобзарів"




Сторінка1/4
Дата конвертації13.01.2017
Розмір9,51 Mb.
  1   2   3   4
Олексій Вертій

(м. Суми)



РОЗБУДИВ УКРАЇНСЬКЕ ЄСТВО

(Нотатки про концертну подорож

Віктора Мішалова "Шляхами кобзарів")


Віктор Юрійович Мішалов – бандурист, дослідник кобзарства, композитор, диригент.


Бандурист Віктор Мішалов
Народився 4 квітня 1960 року в Сіднеї (Австралія). Закінчив музичний факультет Сіднейського державного університету (1984 р.), Сіднейський педагогічний інститут (1986 р.). З 1970 вивчав гру на бандурі у П.Деряжного, Г.І.Бажули, а потім на стипендію Австралійської Ради Мистецтв у Північній Америці у П.Ф.Гончаренка, Г.Т.Китастого, П.І.Китастого, В.К.Ємця та Л.Г.Гайдамаки. В Київській консерваторії у 1979-1984 р.р. навчався по класу бандури (проф. С.Баштан), диригування (проф. М.Т.Щоголь), вокалу (проф. М.Єгоричева та М.Кондратюк). Одночасно в Київі вивчав гру на старосвітській бандурі у Г.К.Ткаченка. Працював викладачем у школах Австралії, а з 1988 року – в Торонто (Канада). З 1988 року – концертмейстер Української Канадської Капели Бандуристів ім. Т.Г.Шевченка. Засновник Канадської Капели Бандуристів (1991 р.). Від жовтня 1999 року – Заслужений артист України. Кандидат мистецтвознавства (20 лютого 2009 року в Харківській державній академії культури успішно захистив кандидатську дисертацію "Культурно-мистецькі аспекти ґенези і розвитку виконавства на харківській бандурі"). Нагороджений орденом "За заслуги" ІІІ ступеня (серпень 2009 р.).

Концертував у Австралії, Європі, Північній Америці та Україні з сольними концертами на бандурі, а також у супроводі симфонічного оркестру. Видано перші диски інструментальної музики на бандурі (1982, 1985, 1988, 1989), перший компакт-диск (1992) та інші компакт-диски в супроводі оркестру (1998, 2000), відеопідручник гри на бандурі (2001), CD у виконанні Канадської Капели Бандуристів (2005, 2009). Автор понад 90 статтей та довідок про українську музику, кобзарство та історію бандури. Дослідник творчості Г.М.Хоткевича та харківської бандури. Автор музики до декількох документальних фільмів.



У липні-серпні 2010 року за сприяння Товариства українського козацтва ім. І.Богуна в Австралії та підтримки Міністерства культури і туризму України, Товариства зв’язків з українцями за межами України "Україна-Світ", Центру національних культур здійснив концертну подорож "Шляхами кобзарів", під час якої виступив у містах і селах Харківської, Сумської, Полтавської, Київської, Тернопільської, Хмельницької, Волинської, Львівської та Закарпатської областей. Основу концертної програми склали інструментальні твори ("Коломийка", муз. М.Колесси; "Таращанський козачок", обробка П.Гончаренка; "Невільничий ринок у Кафі", муз. Г.Хоткевича), "Поема про 1933 рік" (сл. О.Веретенченка, муз. Л.Гайдамаки), "Пісня Мазепи" (сл. М.Степаненка, муз. В.Мішалова), мелодекламація "У тієї Катерини" (сл. Т.Шевченка, муз. Г.Хоткевича), українські народні думи "Про бідну вдову" (перейнято від Г.Ткаченка), "Маруся Богуславка" (від кобзаря М.Кравченка), "Буря на Чорному морі" (мелодія Г.Хоткевича), гумористичні пісні ("Сіяв мужик гречку", слова і музика народні; "Сільський адвокат", сл. М.Домонтовича, муз. В.Мішалова) та інші твори. Як бачимо, частина з них або зовсім невідома, або ж мало відома в Україні. Незвичайне зацікавлення слухачів вони викликають ще й своєрідністю індивідуального стилю виконання. Сутність його полягає в тому, що бандурист грає харківсько-зіньківським способом, тобто перебирає струни обома руками й усіма десятьма пальцями, що дає можливість використовувати найбагатші виражальні засоби бандури у порівнянні з іншими способами гри. Нижче подаємо нотатки про цю подорож у Київській, Полтавській, Сумській областях та м. Харкові.



Київська область

22 липня, м. Переяслав-Хмельницький

З
Бандурист Микола Товкайло


а княжих часів місто мало назву Переяславль, потім до 1943 р. – Переяслав. Районний центр. Розташований на річках Альта та Трубіж (притока Дніпра). Одне з найстаріших міст України. Вперше згадане у літописних джерелах під

906 роком. Як місто, що знаходилося на пограниччі Київської держави, за часів князювання Володимира Святославича Переяславль відіграв велику роль у боротьбі з кочовиками. З 2-ої пол. 11 ст. до 1-ої пол. 13 ст. місто – центр Переяславського князівства. У 1239 році Переяслав був знищений татарами. Після цього місто занепало і тільки з 2-ої пол. 16 ст. почало зростати у складі Київського воєводства як один з центрів українського козацтва. Населення Переяслава брало участь у повстанні під проводом Северина Наливайка (1594-1596), а також у селянсько-козацьких повстаннях під проводом Тараса Федоровича (1630), Павла Павлюка (1637), Якова Остряниці (1638). В місті було укладено Переяславську угоду 1630 р. Визволений військом Богдана Хмельницького, Переяслав у 1648-1781 роках був центром Переяславського полку. 1654 р. тут було укладено Переяславську угоду.

З ліквідацією козацько-гетьманської держави Переяслав став повітовим містом Київського намісництва (1782-1796), Малоросійської (1797-1802) і Полтавської (1802-1923) губерній. З 1923 року районне містечко.
Переяслав-Хмельницький має багаті звичаї літературного, культурно-мистецького життя. Тут у 1750-х роках у Переяславському колегіумі учителював Григорій Сковорода, у 1845 та 1859 роках у свого переяславського друга Андрія Козачковського жив Т.Шевченко. Тут він написав "Заповіт", "Наймичку", "Кавказ" і вступ до поеми "Єретик". У Переяславі в 30-х роках 19 ст. деякий час жив Микола Гоголь. Винятково важливу роль в культурному житті міста відіграв талановитий організатор музейної справи, лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка М.І.Сікорський (1923).

Створений у 1979 році Переяслав-Хмельницький національний історико-етнографічний заповідник нині об’єднує 27 музеїв. Це – музей трипільської культури, музей "Заповіту" Т.Шевченка, музеї хліба, рушника, народної архітектури та побуту, історичний музей, могильник черняхівської культури та інші.

Гордістю міста є єдиний у світі музей українського кобзарства, відкритий 4 березня 1989 року. Його матеріали (це 270 експонатів) розповідають про виникнення, становлення та розвиток цього виду мистецтва від найдавніших часів до нашого сьогодення.

Директор музею Микола Товкайло вправно володіє грою на старосвітській бандурі і продовжує старосвітські кобзарські звичаї, які перейняв від свого вчителя Георгія Ткаченка. В його репертуарі історичні пісні "Про Саву Чалого", "Про Морозенка", пісні на слова Г.Сковороди, Т.Шевченка, твори сатирично-гумористичного спрямування.

В місцевій музичній школі є клас бандури.1

* * *

Переяслав-Хмельницький зустрів нас досить своєрідно. На наше прохання розповісти, як проїхати до Будинку вчителя, де мав відбутися виступ Віктора Мішалова, та готелю "Пектораль", де мали мешкати, місцеві жителі спокійно, з легким гумором відповіли: "А! Їдьте отуди до двох баб!" Це так тепер вони називають монумент на честь, так званого, возз’єднання України з Росією, основою якого є високі постаті двох жінок, що символізують Росію та Україну. І ось 17 година 00 хвилин, час початку концерту. Зала прикрашена державними прапорами України, Австралії, Канади та Товариства Українського Козацтва ім. І.Богуна в Австралії. Хоча спекотний літній день, масові відпустки не дали змоги зібрати численну авдиторію, серед відвідувачів – робітники, виховники, викладачі музичної школи, науковці, відповідальні працівники міської та районної Рад, журналісти, школярі, пенсіонери. Серед них також родини Юрченків та Захарців.

Залу заповнюють перші акорди "Коломийки" (муз. М.Колесси). Вони беруть у полон, творять дивний, заворожуючий світ. Потім гість виконує "Таращанський козачок" (обр. П.Гончаренка), "Поему про 1933" (сл. О.Веретенченка, муз. Л.Гайдамаки), "Пісню Мазепи" (сл. М.Степаненка, муз. В.Мішалова). На хвилі національного відродження вони сприймаються слухачами якось тривожно, по-філософськи і разом з тим велично, адже кожен у виразних рецитаціях В.Мішалова, часом прямо протилежних інтонаціях, мелізмах душею і серцем відчуває незламність духу нації: нація гетьманів гине у сталінському ярмі, божевільні люди продають божевільним людське м'ясо, та ось виконавець переходить на повільні акорди, які, як удари серця, утверджують у слухачів тверде переконання в тому, що ми ще встанемо, як хмара, що ми ще вдаримо, як грім. "Від таких інтонацій і рецитацій, – каже начальник відділу культури і туризму міськради Валентина Гринець, – мороз іде по тілу. В.Мішалов майстерно поєднує і передає трагічне й життєстверджуюче начала "Поеми про 1933", пробуджує тим самим нашу свідомість, викликає бажання боротись, відстоювати себе і націю, жити". Прикметно: на вулиці ще височіє статуя з написом "Навіки – разом, навіки з російським народом", але це уже статуя "двох баб", яка засвідчує, що "навіки" не збулося, бо ж неподалік неї перехоплюють слухачам дух "Пісня Мазепи" та "Поема про 1933", і їх разом з мамою Олею і татом Сергієм слухає чотирирічний Дмитрик Захарець, який понесе їх у нові, ще незвідані світи, щоб жила нова Україна без отих "двох баб".

А ось ще одна родина. Робітниця-пенсіонерка Ольга Юрченко прийшла зі своїм сином Олександром, археологом, та сестрою Наталкою, вихователькою дитсадка. Пан Олександр уже слухав гру і спів В.Мішалова, був до глибини душі зачарований ними, розповідав про це рідним. Тому й не пропустили нагоди зустрітися з ним знову. Сам спостерігав, як усі троє в задумі слухали і переживали почуте. Думи, пісні, інструментальні твори навіювали їм картини нашої драматичної та разом з тим і героїчної історії. А яку магічну силу має морально-етичний зміст думи "Про бідну вдову"? "Народна філософія добра і зла, проблема морального обов’язку перед матір'ю і кари за вчинене їй її ж синами, котрих сама, голодуючи, ставила на ноги, зло, моральне і духовне винародовлення запанілих дітей потрясає глибиною свого змісту та злободенністю, – каже Олександр Юрченко. – Цей зміст спрямований і у наше сьогодення, адже й сьогодні нерідко панує черствість, пихатість, цинізм і зверхність у ставленні до рідних та близьких людей, що розколює родини, суспільство, знецінює сімейні цінності, стає причиною багатьох наших бід. Дума зворушує. Дума застерігає. Дума учить, спонукає думати". Вражає слухачів і художня майстерність В.Мішалова у виконанні епічних, ліричних, гумористичних, інструментальних творів. Говорить Ольга Захарець: "Дивовижне багатство інтонацій, стилів, рецитацій. Ось "Невільничий ринок у Кафі" Г.Хоткевича. Загальновідомо, що Г.Хоткевич добре знав бандуру і використовував усі можливості інструменту. У виконанні В.Мішалова твір також побудований на різних кобзарських прийомах гри. Відтак складається враження, що слухали не одного виконавця, а оркестр народних інструментів. Проте чітко усвідомлюєш: це – одна бандура, це такі її можливості, тим паче, коли вона у руках В.Мішалова".



По закінченні концерту начальник відділу культури і туризму Переяслав-Хмельницького міськвиконкому В.Гринець вручає В.Мішалову букет з… розкішних соняшників. "Хотілося, – говорить вона, – зробити це неповторно, по особливому. Дійшла думки, що це будуть соняшники – своєрідний символ України, символ сонця, яке пан Віктор разом із срібними звуками бандури несе з Австралії та Канади в Україну, а Україна зустрічає його і дякує йому, своєму рідному синові, сонцеголовими і сонцесяйними Соняшниками". Потім були задушевні бесіди, жвавий обмін враженнями. "Щиро вдячний Вікторові Мішалову за його великий талант і ще більшу подвижницьку діяльність, спрямовану на пропаганду української музичної культури в світі, в патріотичному пориві, у вихованні молодих бандуристів. Я не вперше насолоджуюсь мистецтвом небесно-українського мелосу наших народних дум і пісень у виконанні пана Віктора. Переконаний, що його концерти несуть слухачам різних країн найкращі враження та почуття. Він – Віктор – посол духовної високошляхетної Вкраїни не лише у світі, але й у нас, в Україні. З роси, й води Вам, maestro! З любов'ю та вдячністю – Микола Корпанюк, доктор філології, професор", – записав до книги відгуків та вражень доктор філологічних наук, професор Переяслав-Хмельницького педагогічного університету Микола Корпанюк. До пізнього вечора побіля міського парку консультувалися у В.Мішалова, обговорювали з ним проблеми кобзарства М.Товкайло та С.Захарець. Другого дня В.Мішалов відвідав Переяслав-Хмельницький музей історії українського кобзарства і вирушив до Лубен та с. Березоточі Лубенського району Полтавської області.

Полтавська область

23 липня, с. Березоточі, м. Лубни

Старовинна назва Лубен – Лубні, Лубень. Місто засновано 988 року київським князем Володимиром Святославичем як сторожова фортеця. 1107 року українські князі тут розгромили половців. Пізніше Лубни занепали. З 2-ої половини 16 століття Лубни належали князям Вишневецьким. 1658 року як адміністративну і військову одиницю на Лівобережній Україні створено Лубенський полк з полковим центром у Лубнах. До складу Лубенського полку спочатку входило 13 сотень, у 2-ій половині 18 століття – 23. Козаки Лубенського полку брали участь у повстаннях проти гетьмана Івана Виговського під проводом Мартина Пушкаря та Якова Барабаша (1657-1658) та інших козацько-селянських рухах. У 1781 році, після ліквідації полкового устрою на Лівобережній Україні, територія Лубенського полку відійшла до Київського і Чернігівського намісництв. За царських часів Лубни були повітовим містом Полтавської губернії. 1918 року тут відбувались бої Окремої запорозької дивізії з більшовиками. У місті жив і працював відомий український письменник Володимир Малик (Сиченко). Неподалік Лубен у с.Березоточі знаходиться дослідна станція лікарських рослин Інституту агроекології Української академії сільськогосподарських наук. Тут у селі Солониця народилися кобзар Євген Адамцевич (1904-1972), письменник Василь Барка (Очерет) (1908-2003), дослідник кобзарства, доктор філологічних наук, професор Павло Охріменко (1919-1997).


На Лубенщині широко побутувало кобзарське мистецтво та думовий епос. Лубенський лікар М.Ніговський, П.Куліш, А.Зайкевич, П.Мартинович та інші фольклористи в Лубенському повіті від кобзарів та лірників А.Никоненка, Ф.Кононенка, П.Кулибаби, співака Лександра Михайлюка записали українські народні думи "Козак Голота", "Бідна вдова і три сини", "Сестра та брат", "Буря на Чорному морі", "Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі", "Про Ганджу Андибера", "Про Марусю Богуславку", "Про козацьке життя", "Плач невольників", "Про перемогу під Корсунем". В Лубнах бував кобзар Федір Кушнерик.

Кобзар Анатолій Парфиненко подав свідчення про 12 співців, які у 20-х роках ХХ ст. жили або мандрували на Лубенщині та Миргородщині. Тісно пов’язане з Лубнами і життя Миколи Зайця, церковного регента, учасника Харківської, Шишаківської та Миргородської капел бандуристів. З 1918 по 1923 р.р. він служив у військових формуваннях УНР. При 225 стрілецькому полку в Лубнах працював керівником гуртка бандуристів. Був двічі арештований. У 1938 році засуджений особливою трійкою до розстрілу. Пропав безвісти. В другій половині ХХ ст. в Лубнах жили і працювали бандуристи Леонід Кобилянський та Іван Кудін. Нині в Лубенській музичній школі є клас бандури. В ньому працюють чотири викладачі, щороку до цього класу набирають близько 20 дітей, частина з яких продовжує оволодівати грою на бандурі у Полтавському музичному училищі. Юні бандуристи беруть дієву участь у культурно-мистецькому житті міста, району та області.



* * *

Полтавщина особливо дорога Вікторові Мішалову. Тут у Чорнобаї (нині Черкаська обл.) з багатодітною родиною жив його прадід Василь Мішалов. У Золотоніській чоловічій гімназії він навчався. Тут у Березоточі на Лубенщині на станції лікарських рослин працювали його дідусь Марко Мішалов та бабуся Домна Погодіна. Тут народився його батько Юрій. Тож цілком зрозуміле бажання п. Віктора відвідати ці краї. Швидко мчить авто трасою. Ось і Березоточі. Ось і дослідна станція лікарських рослин Інституту агроекології Української академії сільськогосподарських наук. Чи ж пам'ятають тут Марка Мішалова, Домнікію Погодіну та їх сина Юрія? Назустріч нам іде, привітно посміхаючись, симпатична жінка. Ще в дорозі заступник начальника відділу культури та туризму Лубенської міськради Світлана Васюк попередила, що в Березоточі нас чекає кандидат біологічних наук, директор дослідної станції з наукової роботи Людмила Глущенко. У тій привітній та симпатичній жінці вгадуємо саме Людмилу Анатоліївну. Знайомимось. Проходимо до затишної зали, обставленої книгами, журналами, газетами. Тут нас зустрічає уже літній чоловік, колишній зав. виробництвом Микола Сапа. Кажуть, що має підійти ще одна колишня співробітниця. Микола Павлович розповідає історію станції, знайомить п. Віктора з науковими працями його діда, які тут дбайливо зберігаються. А Людмила Анатоліївна приносить з архіву світлини, на яких п. Віктор легко впізнає Марка Мішалова. Затим підходить і Ельвіра Бойченко. Їй уже за 80. Вона добре пам’ятає родину Марка Мішалова та Домни Погодної, бо ж під керівництвом останньої працювала тут. Характеризує їх як чуйних, розсудливих і шляхетних людей, з якими працювати завжди було цікаво. На закінчення Віктор виконує думу "Про бідну вдову і трьох синів". Вона зворушує уже сивих слухачів. Про що вони думають? Про прожите і пережите? Про своїх давніх друзів? Про їх внука, який так несподівано з'явився тут і переніс їх у спогади про давно минулу юність? Мабуть, і про перше, і про друге, й про третє. Лиш стареча сльоза скочується по уже помережаному зморшками обличчі. Гість і господарі обмінюються подарунками. Зворушлива зустріч, щемливо-бентежне прощання і запросини та сподівання на нові зустрічі. По закінченні своєї подорожі на Закарпатті наприкінці серпня Віктор Мішалов повернувся у Березоточі і дав тут концерт, який викликав незвичайне захоплення березоточан.

В Лубнах, у актовій залі музичної школи уже збираються слухачі. Заступник начальника управління культури Лубенського міськвиконкому Світлана Васюк доклала усіх зусиль, щоб якнайкраще підготувати зустріч. І це їй вдалося. Дієву допомогу надав і міський голова Всиль Коряк. 14 годин 35 хвилин. Концерт Віктора Мішалова розпочинається. Програма та само, що й у Переяславі-Хмельницькому. Але стільки емоцій, стільки нових вражень! Які тут різні люди, але щось їх об’єднує, чогось чекають їх спраглі душі. Намагаюся з'ясувати, що ж саме це "щось". Спостерігаю за тим, як слухачі сприймають кожен виконуваний п. Віктором твір, як його переживають, що осмислюють, до яких висновків діходять.

Тетяна Бутрим, журналіст, учитель української мови та літератури: "Рецитації Віктора Мішалова, будь-то думи "Про бідну вдову і трьох синів", "Маруся Богуславка", "Буря на Чорному морі" чи то "Пісня Мазепи", "Пісня про Сагайдачного", діють на слухача гіпнотично. Виконавець послідовно розвиває музичний мотив, жодного разу не відчула якихось дисонансів, створюється враження, що ніхто не грає, ніхто нічого не виконує. Відтак тебе охоплює відчуття того, що ти природно живеш у природному світі, адже мелодії, зміст виконуваних творів – не щось стороннє. Вони виражають тебе і ти знаходиш вираження себе в них. Цей світ твориться сам по собі, він творить тебе, а ти – його".

Олександр Печора, редактор газети "Ріднокрай", голова Лубенської "Просвіти" ім. Т.Г.Шевченка: "Віктор Мішалов якось легко й природно вводить слухача в досі забутий і незнаний нами наш національний світ, світ нашої далекої давнини, нашої історії, коли наші предки одностайно ставали проти турецько-татарських поневолювачів, коли боротьба за рідний край, за його волю і честь були справою кожного. Це те, але разом з тим і не те, що ми вивчали у школі. Це, усе-таки, щось інше. Слухав, наприклад, думу "Маруся Богуславка" та музичну картинку "Невільничий ринок у Кафі" і відчував власну причетність до національної історії, ще раз і ще глибше усвідомлював свій моральний обов’язок перед нею. У Віктора Мішалова немає ані грама штучності. У нього усе щиро, по-рідному, отже й глибоко природно".

Олександр Бородін, менеджер: "Слухав "Невільничий ринок у Кафі", думи "Маруся Богуславка", "Про бідну вдову і трьох синів", "Поему про 1933", інші твори у виконанні Віктора Мішалова і ловив себе на думці: як довго, наполегливо і послідовно окупанти роз’єднували нашу націю, насамперед духовно, морально. Робилося усе, щоб наше, рідне ставало для нас чужим, щоб ставились до нього зневажливо, з погордою. Але ми вистояли у тій боротьбі. Наш національний епос, духовні цінності українського народу завжди додавали нам сил і снаги, завжди об’єднували нас духовно, об’єднували на ґрунті української національної ідеї. Зустріч з Віктором Мішаловим – ще одне свідчення того. Слухаєш його і входиш у світ якогось до кінця незбагненного самозабуття. Оті перегри, мелізми, рецитації, які він увібрав у своє єство десь далеко від України в Австралії чи то Канаді, знову і знову народжуються у твоєму серці, у твоїй душі. Ні, не струни бандури перебирає виконавець, він перебирає струни твоєї душі, твого серця. Усе те не просто зачаровує авдиторію: починаєш відчувати і усвідомлювати – усі ми одна-єдина українська Родина. Чи то йдеться про наших далеких мужніх і героїчних предків, чи то тих, кого доля закинула до далекої Австралії і такої ж неблизької Канади, чи то про нас, наших сучасників, у серцях яких такі зустрічі, як зустріч з Віктором Мішаловим, пробуджують рідне, дороге, нагадують нам, що ми Українці, що Україна у нашому серці і її необхідно пробуджувати там кожному".

Виступ Віктора Мішалова, обмін думками з ним засвідчили ще одну вельми прикметну особливість нашого національного відродження, а саме – сімейну зацікавленість нашими національними цінностями, фомування на їх підставах сімейних взаємин, укладу сімейного життя.

Довідавшись про те, що до міста приїжджає Віктор Мішалов, потребу в зустрічі з ним відчули кілька родин. Так, 57-річна бухгалтер-пенсіонер Наталія Авдєєва на концерт завітала з тридцятирічною донькою Лесею Касьян та трирічним внучком Мирославом. Як бачимо – одразу троє поколінь. Леся Касьян розповідає, що у них, як і у справжній українській родині, свято шанують українську пісню. Друга бабуся Мирославчика Марія щедро передає свій багатий пісенний репертуар своєму внучкові. Так разом з українською піснею Мирославчик з дитинства всотує в себе український дух, українську народну мораль, українські національні духовні цінності. Як і його переяславський ровесник Дмитрик Захарець, Мирославчик вслухується у поки що не зовсім зрозумілі йому рецитації, заколисуючі мелодії. Але вони міцно залягають у його підсвідомість, розбуджують його українські гени, очевидно викликають якісь думки, здогади. Та коли Віктор Мішалов став виконувати українську народну гумористичну пісню "Сіяв мужик гречку", Мирославчик щиро засміявся: "Чому ж щуку називають раком, а козу – цапом? Це ж неправильно!" Що можна сказати про такі перші аналітичні узагальнення й висновки? Виросте з хлопчини щирий українець!



Не могли пропустити нагоди послухати Віктора Мішалова й Олександр Сиченко, син відомого письменника Володимира Малика, разом з дружиною Ольгою. Обоє переживають почуття незвичайного духовного піднесення. "Прожила уже чимало літ, а чогось подібного ніколи не чула. Відкрила для себе досі незнаний світ, – ділиться враженнями пані Ольга. – Цей світ, ця бандура закладені в нас на генному рівні. Тому так щиро й бентежно відгукується душа на кожен звук, на кожен відтінок мелодії, на кожне слово". Пан Олександр висловлює свою щиру вдячність Віктору Мішалову за те, що він разом з українцями-емігрантами зберегли там, за океаном, наші національні духовні цінності, врятували їх від комуно-совєтської чуми і тепер повертають їх до нас, в Україну. "Значить Україна була, є і завжди буде", – підсумовує пан Олександр. Важко з цим не погодитись.



23 липня, м. Пирятин
П
Кобзар Дмитро Скорик.

Худ. О.Сластьон
ирятин – місто на Придніпровській низовині над річкою Удаєм. Райцентр. Уперше згадується в Лаврентіївському літописі під 1155 роком. Близько 1362 року Пирятин переходить під владу литовських феодалів, після Люблінської унії 1569 року – шляхетської Польщі. За Гетьманщини місто входило до Кропивнянського, а з 1658 – до Лубенського полку. В 1781-1920 р.р. – повітове місто (з 1802 р. Полтавської губернії). 29 серпня 1900 року в Пирятині народився український письменник і публіцист Сергій Домазар (Давиденко). Доля закинула його і його сім
'ю в Австралію, де 18 липня 1987 року він помер. Похований в Сіднеї. В автобіографічному романі "Замок над Водаєм" він зобразив події 20-х років ХХ ст., які відбулися у Пирятині та на Пирятинщині. Роман перекладено англійською мовою. Вперше в Україні його видано в Сумах у 2003 році.

З Пирятином та Пирятинщиною тісно пов’язане життя кобзарів та лірників Федора Баші, Дмитра Скорика, Єфима Перепелиці, Петра Ткаченка (Галашка), Федора Кушнерика. Скажімо, від Федора Баші у 1883-1884 р.р. відомий фольклорист Василь Горленко записав думи "Про козацьке життя", "Прощання козака з родиною", "Чорноморська буря". А від Єфима Перепелиці – думу "Удова". Широко побутувала у краї й дума "Олексій Попович". Катерина Грушевська навіть говорила про те, що на Пирятинщині була своєрідна кобзарська школа, в якій культивувалась ця дума. Цей здогад підтверджується тим, що у багатьох варіантах думи герої тісно пов’язані з Пирятином ("Олексій Попович пирятинський", "пирятинський родич", виїздить він з Пирятина, отаман також називається "пирятинський").



* * *

Пирятин зустрів нас дещо стурбовано. "Спекотні дні. Час відпусток. Чи прийдуть люди?" – хвилюється т.в.о. начальника управління культури і туризму Пирятинського райвиконкому Валентина Артюхова. Прийшли. Правда, небагато. Всього 15 чоловік. Концерт розпочався, а група у складі трьох чоловік продовжує обговорювати свої виробничі справи. Когось це дратує, інші подають відповідні знаки. Але на те вони мало зважають. Та номер за номером усе більше й більше захоплює їх. Поволі, й самі того не зауваживши, вони залишають розмови про свої буденні справи і поринають у світ мелодій, які захоплюють їх. "Не знаю, як то сказати, як то висловити, але те таке прекрасне, так зворушує тебе", – відповідає на мої запитання Олександр Олефіренко, один з них. "Ніколи не чула, скільки й живу, українських народних дум, у, так сказати, живому виконанні. А ось почула і переживаю трепетні почуття", – збентежено говорить зв’язківець Ніна Ковальова. Бідкаються, що так пізно дізнались, що до Пирятина приїжджає Віктор Мішалов, члени Всеукраїнського обєднання "Свобода" пенсіонерка Ганна Нестеренко та її донька Євгенія, а то б привели сюди своїх родичів, сусідів, знайомих, однопартійців. Учитель музики та співів Сергій Андріяш перейнятий багатим репертуаром гостя, гармонійним поєднанням різних манер виконання. Особливо вразила його англомовна пісня під супровід української бандури. "А це значить, що бандура має невичерпні можливості, що вона прадавня і цілком сучасна", – підсумовує пан Сергій. Отже, поштовх до відродження звичаїв національної духовності краю дано!




  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка